Будь умным!


У вас вопросы?
У нас ответы:) SamZan.ru

Тема лекції Лютнева революція в Росії та Україні

Работа добавлена на сайт samzan.ru: 2016-03-13


Навчально-методична карта лекції

Тема лекції Лютнева революція в Росії та Україні. Доба УЦР. Доба Скоропадського.

Курс 1

Спеціальність

Кількість навчальних годин: 2 години

  1.  Мотивація теми: висвітлити основні події революції, створення УЦР, боротьба УЦР з більшовиками, прихід до влади Скоропадського.
  2.  Цілі лекції:

а) навчальні: аналізувати події революції, процес становлення Української державності.

б) виховна: сприяти зацікавленню учнів становленню Української держави.

3. план та організаційна структура лекції.

Основні етапи лекції та їх зміст

Тип лекції, методи і засоби активізації студентів, обладнання

Розподіл часу у %

Підготовчий етап

Визначення навчальних цілей і мотивація

Основний етап

План виконання лекційного матеріалу

Заключний етап

Комбінована лекція із застосуванням підручника

  1.  Початок революції
  2.  Доба УЦР.
  3.  Доба Скоропадського

Закріплення матеріалу за допомогою опитування

  1.  Матеріали активізації студентів:

  1.  Матеріали самопідготовки студентів за темою лекції: інтернет ресурс, історія України Бойко О.Д.

1. Вплив лютневої революції в Росії на події в Україні.

У лютому 1917 р. у Росії перемогла демократична революція. Соціально-політична обстановка докорінно змінилася. Самодержавний лад був повалений. Влада в Російській державі перейшла до Тимчасового уряду - перехідного органу, утвореного за згодою між представниками Державної думи та есеро-меншовицькими керівниками виконкому Петроградської ради. Він зобов'язувався передати свої повноваження Установчим зборам, скликання яких передбачалось у найближчому майбутньому. Ці збори мали визначити форму державного ладу і прийняти Конституцію країни. Очолив уряд голова Всеросійського союзу земств і міст князь Г. Львов. До складу уряду ввійшли кадети, октябристи, есери, безпартійні. Міністром юстиції став трудовик О. Керенський.

У великих містах України про події в Петрограді стало відомо вже 27 лютого - 1 березня. За кілька днів звістка про повалення царату поширилася по всій Україні. У містах і селах відбувалися багатотисячні мітинги й демонстрації, учасники яких вітали революцію в Петрограді й вимагали ліквідації в Україні старої адміністрації. Більшість представників царського режиму без опору передала свої повноваження новим властям.

Тимчасовий уряд вважав себе правонаступником царського уряду і прагнув зберегти контроль над усіма територіями імперії, у тому числі й над Україною. Як і в інших регіонах, тут він спирався на політично близькі йому елементи - членів губернських, міських і повітових управ, активістів місцевих організацій Земського союзу, Союзу міст, Воєнно-промислових комітетів тощо. Як правило, це були промисловці, землевласники й урядовці, переважно кадетської орієнтації. Вони створювали місцеві комітети, громадські ради, що розглядались як представницькі органи місцевої влади. Виконавчу владу на місцях Тимчасовий уряд передавав своїм комісарам, якими стали голови губернських і повітових земських управ. Здебільшого це були місцеві поміщики. Вони й заступили царських урядовців.

Новий уряд ліквідував обмеження на об'єднання громадян у партії та громадські організації, дозволив видавати газети різних напрямів, вільно проводити мітинги та демонстрації. Проте на глибокі соціально-економічні перетворення не міг зважитись. Уряд відкладав їх до Всеросійських Установчих зборів. Ігнорувалося прагнення пригноблених народів до національного самовизначення.

 

2. Український національний рух.

Масовий національний рух за повернення Україні державного суверенітету розгорнувся з перших днів революції. В цьому русі сформувалися дві течії:

1)          «автономісти», які обстоювали культурно-національну автономію України в складі перебудованої на федеративних засадах Росії, виразником таких поглядів виступало, перш за все, Товариство українських поступовців (ТУП);

2)          «самостійники», які обстоювали повну незалежність України (Українська народна партія М. Міхновського та ін.). Ці погляди знайшли своє відтворення під час 100-тисячної Демонстрації в Києві 19 березня 1917 р., основними гаслами якої були «Автономію Україні», «Вільна Україна у вільній Росії», «Хай живе самостійна Україна» та ін.

 

Виникнення рад

Крім Тимчасового уряду та його місцевих органів, у період Лютневої революції виникли ради робітничих і солдатських депутатів. Абсолютну більшість місць у радах одержали партії меншовиків, есерів, бундівців, що відповідало реальному впливу цих партій серед населення на той час. Більшовиків у радах, особливо на початку весни 1917 р., було мало. Ради підтримувалися в основному представниками національних меншин в Україні. Склад рад визначав їхню політичну лінію, ставлення до головних питань революції. Меншовики й есери підтримували Тимчасовий уряд та його політику, зокрема курс на продовження війни, погоджувалися з відкладенням до Установчих зборів інших важливих питань революції. Щодо рад, то вони вважали їх тимчасовими органами, які існуватимуть до утворення конституційних органів влади.

На перехідному етапі, тобто до Установчих зборів, ради зобов'язані були служити гарантом успішного демократичного розвитку, збереження і поглиблення завоювань Лютневої революції. На практиці це нерідко призводило до втручання рад у владні повноваження Тимчасового уряду й дезорганізації суспільного життя. Вже наказ №1 Петроградської ради, виданий 1 березня, передбачав обрання у військових частинах рад і солдатських комітетів, які брали на себе контроль над військами, залишаючи за офіцерами лише командування в бойових операціях. Цей наказ підривав дисципліну, сприяв розкладу армії.

Українські політичні партії в 1917р.

Після Лютневої революції розгорнулася легальна політична діяльність українських національних партій. Наймасовішою з них була Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР), членів якої називали українськими есерами. Визначним лідером цієї партії був М. Грушевський, що перейшов до УПСР від українських лібералів. Серед інших відомих діячів цієї партії виділялися В. Голубович, М. Ковалевський, О. Севрюк, П. Христюк та ін. Есери виступали за глибокі аграрні перетворення в інтересах селянства, ліквідацію поміщицького землеволодіння. У галузі національно-державних відносин обстоювали автономію України у складі Російської держави.

Другою за чисельністю і впливом політичною партією була Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП), яку ще називали партією українських есдеків. її керівниками були В. Винниченко, І. Мазепа, С. Петлюра, М. Порш та ін. УСДРП виступала за демократичний розвиток України з соціалістичною перспективою, за її автономію у складі федеративної Росії.

Частина українського суспільства ліберально-демократичного спрямування об'єдналася в Українську партію соціалістів-федералістів (УІІСФ), або партію есерів. З соціалізмом ця партія не мала нічого спільного, а її назва була прийнята з тактичних міркувань. Есери виступали за глибоке реформування народного господарства й аграрну реформу при збереженні приватної власності, за парламентську республіку. З Росією Україна мала будувати відносини на федеративних засадах. УПСФ була нечисленною партією, але у її складі були такі авторитетні

діячі українського національно-визвольного руху, як А. Ніковський, Д. Дорошенко, І. Фещенко-Чопівський, С. Єфремов, О. Лотоцький, С. Шелухин та ін.

Заможніші верстви (українські поміщики, багатоземельне селянство тощо) схилялися до консервативної політичної течії, яку представляла Українська демократично-хліборобська партія (УДХП). На чолі УДХП стояли брати Сергій і Володимир Шемети та В. Липинський. УДХП спиралася на традиційні цінності українського суспільства - приватну власність і хуторянське селянське господарство. Демократи-хлібороби не обмежувалися автономією України і були схильні визнати необхідність її незалежності. Щодо цього вони зближалися з відкрито самостійницькою Українською народною партією (брати О. та А. Макаренки, І. Липа, О. Андрієвський, І. Луценко), яка відновила свою діяльність після Лютневої революції.

Крім українських національних партій, в Україні діяли загальноросійські партії: конституційні демократи (кадети), соціалісти-революціонери (есери), соціал-демократи (більшовики і меншовики) та ін. Ця строката політична палітра доповнювалася філіями загальноросійських єврейських, польських та інших партій національних меншин.

Політичні партії були одним з важливих чинників революційного розвитку 1917 р.

 

Політичний курс більшовиків

Більшовицька партія належала до загальноросійських партій, керівні органи яких були в Україні в столиці Росії — Петрограді. Звідти надходили всі настанови й інструкції місцевим організаціям більшовиків в Україні. їхні чисельність і вплив навесні 1917 р. були незначними. До того ж чіткої і зрозумілої позиції, власних відповідей на питання революції вони до квітня 1917 р. (повернення В. Леніна з еміграції) не мали. Обстановка почала змінюватися після VII (квітневої) Всеросійської конференції більшовиків, що ухвалила рішення, в основу яких було покладено Квітневі тези - доповідь «Про завдання пролетаріату в даній революції», з якою В. Ленін виступив 4 квітня 1917 р.

«Жодної підтримки Тимчасовому уряду», - так сформулював лідер більшовиків ставлення його партії до нової влади. Майбутнє Росії він убачав у знищенні цієї влади, здійсненні соціалістичної революції та встановленні «диктатури пролетаріату». Ця теза була несподіваною не лише для меншовиків і представників інших соціалістичних партій, а й для багатьох більшовиків. Вони вважали, що у відсталій Росії про соціалізм говорити рано, що спроба його введення неминуче спричиниться до знищення демократії, жорсткого диктату меншості над більшістю. Не було це секретом і для В. Леніна. Однак російську революцію він розглядав як початок загальноєвропейської революції, а отже, вважав соціалізм у відсталій Росії, котра обіпреться на щедру допомогу розвинутого Заходу, цілком реальним. Таким чином, майбутнє країни ставилося в залежність від подій у світі. В політиці такі підходи є авантюристичними .

Найбільш вдалою формою влади, яку легко можна було перетворити на «диктатуру пролетаріату», за Леніним, були ради робітничих, селянських і солдатських депутатів. Він кинув у маси гасло «Вся влада радам!» і обіцяв кожному робітникові, солдату, селянину участь у державних справах. Насправді єдиновладдя рад створює ідеальні умови для необмеженої диктатури однієї партії, тієї, яка візьме контроль над радами. На роль саме такої партії претендували більшовики. Вони сподівалися швидко витіснити меншовиків та есерів із рад, завоювати в них більшість. Курс на єдиновладдя рад суперечив накопиченому досвіду людства, яке в процесі суспільного розвитку виробило принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову як необхідну передумову демократії. Відмовляючись від цього принципу, більшовики відмовлялися від демократії, вступали в конфлікт із більшістю населення і підштовхували Росію до громадянської війни.

VII Всеросійська конференція більшовиків торкнулася національного питання. Вона підтвердила програмне положення більшовиків про право націй на самовизначення. Але, як і раніше, революційно доцільним більшовики вважали не відокремлення, а створення єдиної соціалістичної республіки. Поряд з тим конференція, переважно з тактичних міркувань, відкинула пропозицію керівника більшовиків Києва Г. П'ятакова взагалі відмовитися від визнання права націй на самовизначення.

Точку зору Г. П'ятакова поділяла тоді більшість членів РСДРП в Україні. Не останню роль у цьому відіграла й та обставина, що серед робітників України, як і серед членів більшовицької партії, чисельно переважали не українці, а росіяни, євреї, представники інших національностей, котрі не поділяли визвольних прагнень українського народу. «Основа пролетарської маси просто не розуміла, причому тут національне питання, навіщо здалась якась Україна... Політичні керівники її теж цього не розуміли, хоча і повторювали програмне гасло про самовизначення націй», - визнавав на початку 20-х років В. Затонський. Після тривалих дискусій «Квітневі тези» В. Леніна були підтримані більшовицькими організаціями в Україні.

 

3. Виникнення Центральної Ради.

Прагнення об'єднати українські національні сили, зацікавлені у відродженні національно-визвольного руху, та не допустити розколу у цьому русі привели національно-патріотичні сили до створення єдиної державно-політичної організації, що отримала назву Центральна Рада (3—4 березня). Українська Центральна Рада об'єднала представників головних українських національних партій — Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП), Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР), Української партії соціалістів-федералістів (УПСФ), Української народної партії (УНП), а також наукових, політичних, освітніх, кооперативних, студентських та інших громадських організацій. Це був перший український революційний сейм (парламент), що намагався представляти інтереси всього народу.

Головою УЦР був обраний відомий український історик, лідер ТУП, відомий політичний і громадський діяч М. С. Грушевський. Провідну роль в Центральній Раді відігравали також Володимир Винниченко, відомий український письменник, член УСДРП. Для обох ідеалом була автономія України в складі Росії. Інші відомі діячі УЦР — Симон Петлюра (УСДРП), С. Єфремов (ТУП), Б. Мартос, П. Христюк та ін.

Спочатку Центральна Рада відігравала лише роль київської міської організації і не змогла відразу сформулювати політичної платформи своєї діяльності. В ній увесь час точилася боротьба між «автономістами» і «самостійниками».

Важливу роль в кристалізації політичної програми ЦР та в завершенні її становлення як всеукраїнської організації відіграли: багатотисячна демонстрація в Києві (19 березня) та в інших містах України; Всеукраїнський національний конгрес (6—8 квітня), на який зібралося понад 900 делегатів, що обговорили методи досягнення автономії України, права національних меншин та обрали новий склад УЦР, головою якої знову став М. Грушевський;

1-й Український військовий з'їзд (травень 1917 р.), який теж став на автономістські позиції, обрав Військовий Генеральний комітет на чолі з С. Петлюрою.

В ході розгортання національно-визвольного руху позиції автономістів перемогли. Гасло національно-територіальної автономії стало основною стратегічною метою УЦР.

Тимчасовий уряд не визнавав державного статусу Центральної Ради.

Таки чином, події березня – травня 1917 р. набули такого розмаху і глибини, що їх по праву можна вважати початком української національно – демократичної революції.

5—8 квітня 1917 р. відбувся І Український військовий з'їзд. Він закликав до «невідкладної українізації армії» і з цією метою запропонував створити Військовий Генеральний комітет, який би працю вав у контакті з російським Генеральним штабом. Головою Військового комітету став С. Петлюра.

5—7 квітня 1917 р., через місяць після сформування ЦР, був скликаний Український національний конгрес, на який з'їхалося понад 900 делегатів політичних партій і громадських організацій. Голову вав М. Грушевський. Основними здобутками конгресу були:

визначення базового принципу державотворення: «Тільки на ціонально-територіальна автономія України у змозі забезпечити по треби українського народу і всіх інших народів, що живуть на українській землі»;

  •  перебудова Російської держави на федеративну демократичну республіку;
  •  обрання нового складу ЦР на чолі з М. Грушевським, а його заступниками — С. Єфремова і В. Винниченка.

Утворення УНР

Після одержаного повідомлення про події в Петрограді на спільному засіданні Малої Ради з представниками Українського Генерального військового комітету і Рад робітничих депутатів, залізничників та інших організацій увечері 25 жовтня 1917 р. було засновано «Крайовий комітет для охорони революції в Україні» (ККОР), покликаний «розпоряджатися всіма силами революційної демократії». Йому підлягали всі органи влади. ККОР визнавав себе відповідальним перед ЦР.

27 жовтня Мала Рада, ЦР і ГС у зверненні «До всіх громадян України» засудили повстання в Петрограді, розуміючи, що більшовики домагатимуться всієї повноти влади не тільки в Росії,айв Україні. На знак протесту проти такої оцінки повстання з боку ЦР керівники київських більшовиків В. Затонський, Г. П'ятаков вийшли зі складу ККОР.

— Які наслідки мав цей крок більшовиків? (Збройні сили більшовиків у Києві виводилися з-під контролю ККОР.)

29 жовтня більшовики піднімають у Києві збройне повстання проти прихильників уже неіснуючого ТУ, зосереджених в основному в штабі Київського військового округу. Військові частини ЦР, які спочатку були нейтральними, підтримали більшовицьке повстання. Прихильники ТУ залишили місто.

— Давайте поміркуємо, чому ЦР підтримала повстання більшовиків. Існуючий державний апарат і генералітет мали реальну владу і були найбільш небезпечними для молодої демократії України.

— Чи змінилася ситуація в Києві після перемоги повстання?

Викладач пропонує одному з учнів внести відповідні зміни до намальованої схеми — закреслюються слова «Прибічники ТУ».

1 листопада ЦР ухвалила рішення про поширення своєї влади на всю територію, заселену переважно українцями, а саме: Херсонську, Катеринославську, Харківську, материкову Таврію, Холмську час тину Курської та Воронезької губерній.

У ході розгляду питання учні працюють з картою атласу «Початок визвольних змагань українського народу. Утворення УНР (березень 1917 — березень 1918р.)» [1, с. 4].

4 листопада більшовики провели засідання Рад робітничих і солдатських депутатів, яке визнало повноту влади в Україні за ЦР. Разом із тим вони розпочали підготовку до скликання Всеукраїнського з'їзду Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів для перетворення ЦР на більшовицький манер (тобто реорганізації в дусі Центрального виконавчого комітету — ЦВК Рад України).

У цих умовах 7 (20) листопада 1917 р. Мала Рада обговорила і прийняла III Універсал.

III Універсал накреслював широку програму дій:

1)      скасування поміщицького землеволодіння;

2)      запровадження 8-годинного робочого дня;

3)      встановлення державного контролю над виробництвом;

4)      надання національним меншинам «національно-персональної автономії»;

5)      забезпечення українському народові демократичних прав і свобод;

6)      скасування смертної кари;

7)      амністія політв'язнів;

8)      скликання 9 січня 1918 р. Українських установчих зборів.

9 січня 1918 року було прийнято 4 Універсал – проголошення незалежності України.

9 лютого (26 січня) 1918 р. договір між УНР і чотирма державами німецького блоку було підписано. Це був перший мирний договір, укладений в період світової війни. Він  засвідчував завершення війни між договірними сторонами без анексій і контрибуцій. Кордони між УНР і Австро-Угорщиною визнавались за угодами довоєнного часу, а з Польщею планувалось визначити їх шляхом подальших переговорів на підставі етнографічних узгоджень та з урахуванням бажань населення. Сторони відмовлялись від претензій на відшкодування збитків, спричинених війною, передбачався обмін військовополоненими та поновлення взаємних економічних відносин (слайд №4). За першу половину 1918 р. УНР зобов'язувалася поставити Німеччині та Австро-Угорщині 60 млн. пудів хліба, 2 750 тис. пудів м'яса (живою вагою), 400 млн. штук яєць, іншу сільськогосподарську продукцію і промислову сировину. Делегація УНР уже знала про здобуття Києва радянськими військами, але не повідомила про це союзників, щоб не перешкодити підписанню угоди (слайд №5).

Після того як договір став фактом, українська делегація вже не приховувала, що Центральна Рада перебуває у безнадійному становищі і потребує негайної збройної допомоги. Союзники також розуміли, що одержати продовольство з України можна лише за умови її окупації значними силами.

Основні заходи політики УЦР у січні—квітні 1918 р.:

  •  Підписання Брестського (Берестейського) миру з країнами Четвертного союзу
  •  Запровадження нового стилю в літочисленні (Юліанський календар було замінено Григоріанським календарем)
  •  Уведення в обіг національної валюти — гривні
  •  Затвердження державного герба — тризуб Володимира Великого
  •  Уведення закону про громадянство
  •  Скасування приватної власності на землю (19 січня 1918 p.), уведення закону про землю (31 січня 1918 p.), який передбачав соціалізацію землі та встановлення максимуму землеволодіння у розмірі 30 десятин
  •  Підтвердження курсу і соціально-економічної політики, що були проголошені III і IV Універсалами

Схвалення Конституції УНР (29 квітня 1918 р.)

Загострюються відносини між окупаційним командуванням і урядом УНР.

Окупаційні власті остаточно прийшли до думки здійснити державний переворот і почали шукати підтримку в українському суспільстві. І знайшли її у заможного селянства.

З осені 1917 p. почав ширитися рух  Вільного козацтва. Почасти він спирався на романтично-історичні традиції, але мав цілком актуальний соціально-економічний зміст: під його знаменами гуртувалися селяни-власники, не прихильні до ідеї соціалізації землі, а тому опозиційні як Центральній Раді, так і більшовикам.

Серед селян, які прагнули відродити козацький стан, користувалася впливом Українська демократично-хліборобська партія (заснована на Полтавщині у травні 1917 р.). У березні 1918 р. вона організувала у Лубнах хліборобський з'їзд, що мав широкий відгук в усій державі. У його рішеннях проголошувалися вимоги визнати принцип приватної власності як основу народного господарства і повернути власникам, включаючи поміщиків, конфісковані засоби виробництва. У порозумінні з поміщицькою Спілкою земельних, власників ця партія вирішила скликати у Києві Всеукраїнський хліборобський конгрес. Серед «хліборобів» поширювалися настрої замінити владу Центральної Ради одноособовою диктатурою сильної особи, вибраної з-поміж військових. Найдоцільнішою, на їхній погляд, формою влади було гетьманство, а найкращою кандидатурою на роль гетьмана — генерал Павло Скоропадський.

Гетьманський переворот.

29 квітня 1918р. в зал засідань Центральної Ради увірвалися німецькі солдати. Останнім рішення Ради було прийняття демократичної конституції і обрання Президентом України М.Грушевського. Того ж дня проведенно хліборобський конгрес, на який зібралося 6432 уповноважені представники від 8 губерній. Усього в його роботі брали участь 8 тис. делегатів, переважно селяни. Конгрес засудив аграрну політику УЦР і обрав П. Скоропадського гетьманом України (слайд №8), в соборі Св. Софії єпископ Никодим миропомазав гетьмана, а на Софійській площі відслужив молебень. Тим часом віддані гетьману війська захопили всі урядові будинки в Києві та розігнали УЦР.

Прийшовши до влади, П. Скоропадський задекларував свій маніфест. У ньому містилося зобов'язання «негайно збудувати державну владу, яка здатна була б забезпечити населенню спокій, закон і можливість творчої праці». Повідомлялося також про розпуск Центральної Ради і земельних комітетів. Проголошувалося право приватної власності «як фундаменту культури й цивілізації».

Одночасно з маніфестом було опубліковано «Закони про тимчасовий державний устрій України». З них випливало, що УНР як демократична форма української державності ліквідується. Замість УНР поставала Українська Держава. Тимчасово, до обрання парламенту, законодавча влада зосереджувалася у гетьмана. Однак строки скликання парламенту не визначалися. Гетьман залишав за собою також всю повноту виконавчої та судової влади.

  •  Внутрішня та зовнішня політика Української Держави і ставлення до неї в суспільстві.

Після перевороту П.Скоропадський видав «Закон про тимчасовий державний устрій України», в якому підкреслювалося, що до обрання парламенту, законодавча влада зосереджувалася в руках гетьмана. Строки і порядок скликання парламенту не визначалися. Гетьман залишав за собою всю повноту виконавчої і судової влади.

Основу гетьманського уряду складали помірковані консервативно налаштовані чиновники, військові та громадські діячі. Вони вважали, що Українська держава має забезпечити політичну стабільність яка ґрунтуватиметься на засадах приватної власності. Внутрішня політика гетьманату була спрямована на зміцнення Української держави, в якій мали домінувати інтереси заможних верств населення.

Головою гетьманського кабінету міністрів став полтавський поміщик – Ф.Лизогуб.

Водночас уряд Української держави здійснював активну зовнішню політику. Пріоритетний характер мали стосунки з центральними країнами. Гетьман вимушений був враховувати присутність союзних військ в Україні. Проте, він вміло грав на протиріччях між Німеччиною та Австро-Угорщиною, військовими і дипломатами. Зміцненню позиції гетьмана сприяв його візит до Німеччини і переговори з Вільгельмом ІІ влітку 1918 р.

Важливе місце в українській дипломатії приділялось відносинам з радянською Росією. У відповідності до Брестської угоди Україна і Росія мали підписати між собою договір про припинення війни. Така домовленість була досягнута у червні 1918 р. Окрім того, між Україною і Росією відновились транспортні та поштово-телеграфні зв’язки. Українська держава отримала право відкрити консульства у багатьох російських містах.

Найбільші протиріччя і складності у відносинах між Україною і радянською Росією виникли з проблеми кордонів, яку до кінця розв’язати не вдалося. По відношенню до Румунії, яка захопила Бессарабію, П.Скоропадський проводив політику активного тиску. Він заборонив ввозити до країни агресора продовольство та промислові товари. Жорстку політику гетьман здійснював і відносно Польщі, оскільки вона порушувала домовленості щодо розподілу спірних українсько-польських земель.

Дипломатія П.Скоропадського сягала значно дальше союзних та сусідніх держав. Гетьманат доклав значних зусиль аби встановити міжнародні відносини з США, Великобританією, Францією, Швецією тощо. Українська держава налагодила стосунки з 13 країнами світу. Отже, Україна впевнено виходила на міжнародну арену. За короткий час сталися позитивні зрушення і в економічному житті держави. Але методи жорсткого адміністрування, тиску і репресій викликали незадоволеність широких верств українського населення.

Особливою активністю відзначалось селянство, яке не хотіло віддавати владі задурно врожай, розгорнувши збройну боротьбу проти гетьманських та окупаційних військ, що здійснювали постійні реквізиції. Влітку 1918 р. великих масштабів набули селянські виступи у Звенигородському і Таращанському повітах. Німці вимушені були кинути проти повстанців свої кращі частини з панцирниками і навіть авіацією. Згодом до збройної боротьби приєднались селяни Бердичівського, Васильківського, Канівського, Сквирського, Уманського та ін. повітів. На Правобережжі повстанці нараховували понад 40 тис. чол. Селянські загони були добре озброєні, мали кулемети та гармати.

Восени 1918 р. селянські виступи охопили Катеринославщину і Північну Таврію. Тут розгорнулася селянська збройна боротьба проти гетьманської адміністрації та німецьких і австрійських військ під керівництвом Н.Махна.

Проти повстанців було кинуто урядові війська, але селянські загони уникали відкритих боїв. Маючи підтримку місцевого населення, вони діяли зненацька, нападали невеличкими загонами на противника, завдавали йому втрат і швидко зникали. Трофеями відбитими в окупантів вони щедро ділилися з місцевим населенням. У листопаді 1918 р. збройні загони махновців складали серйозну силу. За півроку боротьби з повстансько-партизанським рухом окупаційні війська втратили в Україні 19 тис. солдатів та офіцерів.

Проти гетьманського режиму боролись і робітники. Так, у липні і серпні 1918 р. припинили роботу близько 200 тис. залізничників. Це істотно позначилося на вивозі продовольства та сировини в Німеччину і Австро-Угорщину.

Складними були взаємовідносини гетьманського режиму з політичними партіями. Їх лідери звинувачували П.Скоропадського у тому, що він надавав перевагу у формуванні уряду царським чиновникам, а не українським політикам. Зрештою опозиційні партії на початку серпня 1918 р. створили новий блок під назвою – Український національний союз (УНС). Головою УНС обрали В.Винниченка, який не маючи достатніх збройних сил для боротьби з режимом П.Скоропадського, вступив у переговори з українськими більшовиками, та їх російськими однопартійцями. Раднарком обіцяв допомогти УНС, коли той почне повстання проти гетьмана.

Більшовики, кількість яких в Україні зменшилась, вирішили створити всеукраїнський партійний центр. 5-12 липня 1918 р. в Москві відбувся І з’їзд Компартії більшовиків України як складової частини РКП(б). З’їзд прийняв рішення про формування військово-революційних комітетів на місцях для організації робітників і селян на боротьбу за відновлення більшовицької влади в Україні.

Посилення опозиції гетьманському режиму з боку різних політичних сил України свідчило про відсутність у нього широкої соціальної опори.

  •  Анулювання Брестського миру і наступ військ РСФРР на Україну.

На початку листопада 1918 р. у Німеччині, виснаженій війною на два фронти, сталася революція. Уряд радянської Росії швидко відреагував на ці події і 13 листопада анулював Брестський мирний договір, за яким більшовицька влада визнавала самостійність УНР.

Через чотири дні російський Раднарком, разом з ЦК РКП(б), створили Революційну військову раду, на яку покладалась підготовка збройного походу в Україну. Наприкінці листопада більшовики, намагаючись представити воєнні дії проти України як внутрішню боротьбу різних політичних сил, створили Тимчасовий робітничо-селянський уряд України, який повністю був підпорядкований російському Раднаркому. 29 листопада цей уряд опублікував маніфест, де закликав український народ розгромити контрреволюцію і встановити радянську владу. Водночас Росія почала просування своїх військ на територію України. Разом з ними діяли створені у нейтральній зоні між Росією і Україною Перша та Друга українські дивізії, які перебували під керівництвом більшовиків. Війна між Росією та Україною відновилась і почала набирати широких масштабів.

Дати історії

3-4 березня 1917р. – утворення Української Центральної Ради
Квітень 1917р. – Всеукраїнський Національний конгрес
10 червня 1917р. – ухвалення І Універсалу УЦР (проголошення автономії України)
3 липня 1917р. – ухвалення ІІ Універсалу УЦР 
7 листопада 1917р. – ухвалення ІІІ Універсалу УЦР (проголошення УНР)
9 січня 1918р. – ухвалення ІV Універсалу УЦР (поголошення незалежності УНР)
16 січня 1918р. – бій під Крутамми
9 лютого 1918р. – Брестський мир між УНР та країнами Четверного союзу
29 квітня 1918р. – державний переворот і приход до влади П.Скоропадського
14 листопада 1918р. – утворення Директорії
Листопад 1918р. – проголошення ЗУНР
24 листопада 1918р. – відкриття Української академії наук
22 січня 1919р. – проголошення Акта злуки




1. История экономической этики
2. Базовые принципы позиционирования фирмы
3. Заречье отделение Новостройка [0
4. Антропометрия - стандарты и расчеты
5. Габриель Анж Жак
6. Структурированный конспект занятий по темам раздела «Алгоритмы и алгоритмические структуры» в школьном курсе информатике
7. аллергенами у сенсибилизированного человека
8. окейности своей силы
9. поведенческая Ощущения восприятие память внимание мы
10. Экономика ж~не бизнес арнаулы лицейі Саба’~жоспары
11. Средства коллективной защиты включают оградительные предохранительные и тормозные устройства сигнализац
12. Курсовая работа- Развитие национальных природных парков России
13. Тюменский государственный университет Филиал в г
14. Разработка технологического процесса восстановления ступицы заднего колеса автомобиля ГАЗ-24
15. а отвечать полню или частно за исполне обязва этого лица
16. Тема покорения американского Дикого Запада как в общеисторическом контексте так и в контексте истории кинем
17. е гг Сорбонне стали тесны ее старые стены филологический факультет вырвал кусок из собственного тела и б
18. Основы построения бухгалтерского учета в промышленности
19. реферат дисертації на здобуття наукового ступеня доктора технічних наук Харк
20. Тема Современные внешне торговые отношения Китая по дисциплине Внешняя политика Китая