Будь умным!


У вас вопросы?
У нас ответы:) SamZan.ru

повсюдне впровадження науко і інформаційномістких технологій; 2 бурхливе зростання індустрії знань у яку

Работа добавлена на сайт samzan.ru: 2016-03-13


Ознаки інформаційного суспільства: 1) повсюдне впровадження науко- і інформаційномістких технологій; 2) бурхливе зростання індустрії знань, у яку переміщується все більше і більше людей і ресурсів; 3) у сфері освіти, науки, комп'ютерної діяльності, ЗМІ тощо продукується більше половини національного продукту; 4) радикальні зміни у співвідношенні робочого і вільного часу та особистих настановах людини; 5) зміна мотивацій людини від суто матеріальних цінностей і власності до можливостей самовираження та саморозвитку, задоволення роботою і життям; 6) використання інформації не лише для створення матеріальних і культурних благ, а й значною мірою для того, щоб формувати у громадян певні економічні, соціальні і політичну позиції; 7) формується новий тип споживача інформації. Змінюються пріоритети потреб особистості. Особистість будує характер своєї поведінки на ґрунті широкої інформації, умінні вибрати необхідну інформацію. Характерною рисою сучасної людини е дії, що базуються не на традиції в мисленні і практиці, а на інформації; 8) переосмислюється ставлення до природи і всього навколишнього середовища, як до "мови розвитку виробництва. Дедалі більш важливого значення набувають екологічні проблеми.

Культура і цивілізація[ред. • ред. код]

Цивілізація — система засобів функціонування людини, суспільства, що створюється в ході культурного процесу.

У різні історичні епохи значення поняття «цивілізація» відрізнялося. В епоху Просвітництва під ним розуміли покращення моралі, мистецтва, науки й філософії. Поль Анрі Гольбах (1723–1789) писав про «цивілізацію народів», маючи на увазі процес покращення їхнього життя.

У XIX столітті під цивілізацією стали розуміти стан суспільства, що вже досягнутий. Російські «західники» («рос. западники») Т. М. Грановський,П. Я. Чаадаєв ототожнювали цивілізацію із західною цивілізацією, хоча при цьому визнавали єдність історичного процесу.

Льюїс МорганФрідріх Енгельс розглядали цивілізацію як ступінь соціального процесу, наступну за дикістю та варварством. На цьому ступеню виникають різні форми суспільства, тому в науці утверджується існування різних цивілізацій.

У кінці XIX століття окремі вчені приходять до критики європейської цивілізації, виникає тенденція протиставляти культуру й цивілізацію. Серед них був Освальд Шпенглер («Занепад Європи»), Герберт Маркузе (1898–1979) (представник Франкфуртської школи, що виступала проти засад європейської держави, проти культури буржуазного суспільства). У цьому разі культура сприймається як сукупність духовних цінностей і норм, внутрішня складова, а цивілізація — як оболонка культури, її зовнішній розвиток, ступінь технологічного розвитку. Георг Зіммель (1858–1918) називав цивілізацію матеріальною, утилітарно-технологічною стороною суспільства, що протистоїть культурі як сфері духовності, творчості й свободи.

Арнольд Тойнбі майже зводив поняття «цивілізації» та «культури» (розумів під ними типи суспільств, що виступають в історичному процесі як самостійні соціокультурні світи). Розглядав двадцять одну цивілізацію (західну, руську й візантійську, іранську, арабську, індійську, дві дальносхідні, античну, сирійську, цивілізацію Інда, китайську, мінойську, шумерську, хеттську, вавилонську, андську, мексиканську, юкатанську, майя, єгипетську). Процес розвитку цивілізації пояснюється за допомогою концепції «Виклику-Відповіді».

Американський теоретик С. Хантінгтон визначив цивілізацію як культурну спільноту найвищого рівня.

Типи цивілізацій:

1). За економічним устроєм — К. Маркс виокремлював рабовласницьку, феодальну, капіталістичну й соціалістичну суспільно-економічні формації;

2). аграрна (патріархальна, традиційна), індустріальна, постіндустріальна й інформаційна цивілізації;

3). Метакультури: європейська, східна, американські до-колумбові цивілізації

М. Я. Данілевський виділяв 13 культурних типів або «самобутніх цивілізацій» (серед них єгипетсько-китайська, ассиро-вавілонська, індійська, іранська, єврейська, грецька, римська, аравійська (новосемітична), романо-германська, перуанська). головним критерієм вважав сполучення чотирьох елементів: релігійного, культурного, політичного й суспільно-економічного. Слов'янська цивілізація, яка народиться тільки в майбутньому, як вважав учений, може стати першою цивілізацією, що включить в себе всі чотири елементи. Данілевський писав, що кожна цивілізація проходить чотири етапи: підсвідомий, період державного становлення, розквіту й кінцевий («апатія»).

Існує певна типологія культур. Так, зокрема, виокремлюють культуру: національну (українську, російську, французьку тощо); регіональну (слов'янську, американську, африканську і т. д.); культуру певних соціальних суб'єктів. Вирізняють також певні культурні епохи: культура античної епохи, культура Середньовіччя, культура епохи Відродження; певні форми культури: політична, соціальна, правова, економічна, екологічна, етнічна, фізична, моральна і т. ін. культури. У літературі називають також такі специфічні культурні пласти і культурні підрозділи, як масова, елітарна, молодіжна культура тощо, а також офіційна культура.

Матеріальна культура охоплює різноманітне коло речей, у середовищі яких, власне, й протікає все життя як кожної окремої людини, так і суспільства в цілому. Під матеріальною культурою розуміють сукупність будь-яких матеріальних цінностей, створених людством протягом історії, що збереглися донині. До матеріальної культури відносять: знаряддя і засоби виробництва, техніку, технологію; культуру праці й виробництва; матеріальний бік побуту; матеріальний бік навколишнього середовища.

До духовної культури належить сфера виробництва, розподілу і вжитку найрізноманітніших духовних цінностей. Галузь духовної культури включає всі результати духовної діяльності людства: науку, філософію, мистецтво, мораль, політику, право, освіту, релігію, сферу керівництва суспільством і управління ним. До духовної культури разом з цим належать також і відповідні установи, організації, заклади (як-от: наукові інститути, вузи, школи, театри, музеї, бібліотеки, концертні зали тощо), які у своїй сукупності забезпечують функціонування духовної культури.

Зазначена тема є надзвичайно складною, багатовимірною, ще й досі залишається у багатьох аспектах непрозорою й відкритою для можливих інтерпретацій, незважаючи на наявність різноманітних наукових напрацювань та їх узагальнення (нерідко спрощення та вульгаризації) у підручниках. Неоднозначність можливих відповідей породжується складністю самої проблематики, об’єкта дослідження – культури, зокрема, й вибору можливих концептуальних підходів у її інтерпретації. Як не розгубитися у такій проблематичній ситуації? Як віднайти основи, критерії для розуміння? Саме у цій ситуації і народжується тема типологізації культури. Потрібно з’ясувати, що таке типологія, виокремити її предмет, вказати на основні можливі концептуальні підходи, запропонувати схеми для унаочнення. У такий спосіб спробуємо висвітлити тему „ Типологія культури”.

1. Поняття типу, типології, типологізації культури.

Типологія ( від грец. τοποζ – місце; λογοζ – слово, вчення) – засіб наукової класифікації за допомогою абстрактних теоретичних моделей (типів), в яких фіксуються найважливіші структурні або функціональні особливості досліджуваних об'єктів. Типологія використовується в усіх науках, зокрема, і в культурології. Типологія культури прагне до упорядкованого висвітлення багатоманітних і різнобарвних явищ, що отримали назву культура.

 Типологія культури - учення про видові відмінності культур, основні типи світової культури. Типологія є одним із найважливіших засобів і прийомів теоретичного аналізу культури. Типологічний аналіз дає можливість виявити найбільш загальні і найбільш істотні характеристики, ознаки, сторони культури. Типологія виокремлює й поєднує культурні об’єкти на основі узагальненої ідеальної моделі.

Тип ( із грец. týpos – відбиток, форма, зразок): 1) форма, вид , що позначені сутнісними якісними ознаками; зразок, модель; 2) одиниця виокремлення досліджуваної реальності в типології. Поняття „тип” містить у собі явища, зведені у певну групу за найбільш загальними й істотними ознаками. Типологічна процедура визначається насамперед за істотними родовими ознаками. Вона являє собою формальну класифікацію, оскільки таким шляхом обмежується зміст понять і збільшується їхній обсяг.

 Німецький соціолог, історик, економіст М. Вебер (1864 —1920) один із перших уживає в науковому аналізі поняття „ідеальний тип”- наукову абстракцію, завдяки якій уможливлюється вивчення різноманітних явищ культури на кількісній основі. Ідеальний тип- це теоретична конструкція, образ-схема, що не є тотожною соціокультурній реальності, а утворена в результаті акцентування, посилення, логічного зв’язування феноменів, що зустрічаються в різних епохах та культурах. В реальній історії культури не існує прямого аналога ідеальним типам. Однак, ідеальна типізація уможливлювала упорядковувати емпіричний матеріал конкретних досліджень, зокрема, використовувалася М.Вебером для дослідження причин, характеру відхилення реальних культурних типів від ідеальних. 
 Варто ще раз підкреслити, що ідеальні типи в чистому вигляді не зустрічаються в жодній культурі світу, але саме міра їх поєднання відрізняє одну культуру від іншої.

 Типологія культури – метод наукового пізнання на основі виокремлення соціокультурних систем, об’єктів та їх поєднання за допомогою узагальненої ідеалізованої моделі або типу; типологія культури – наслідок та увиразнення типологічного описування й співставлення.

Зазначимо, і про це слід пам'ятати, що не існує усталеного погляду в проблематиці типологізації культури, зокрема, відкритими залишаються питання щодо видів, форм, типів, галузей культури.

Можуть пропонуватися різні концептуальні схеми, зокрема одна з можливих.

Концептуальна схема типологізації ( за А.І.Кравченко)

Галузі культури – сукупності норм, правил, моделей поведінки людей, які утворюють відносно замкнену цілісність у складі цілого.
         Типи культури – це такі сукупності норм, правил, моделей поведінки людей, котрі утворюють відносно замкнені області, але не є частинами одного цілого.

Будь-яка національна або етнічна культура відноситься до культурних типів. До культурних типів належать регіонально-етнічні утворення, а також історичні та господарські феномени.

Форми культури – це такі сукупності правил, норм, моделей поведінки людей, котрі не є автономними утвореннями; вони також не є складовою частиною якого-небудь цілого. Висока або елітарна культура, народна культура і масова культура- це форми культури, особливий спосіб виявлення художнього змісту.

Види культури - сукупності правил, норм, моделей поведінки, котрі є різновидамикультури загалом. До основних видів культури можна віднести: 
а) домінуючу (загальнонаціональну) культуру, субкультуру й контркультуру; 
б) сільську, міську культури;

в) побутову й спеціалізовану (професійну) культури.

Загальноприйнятим є поділ культури на духовну та матеріальну. Разом з тим, духовну й матеріальну культуру не можна повністю віднести до галузей, форм, типів або видів культури, бо ці явища поєднують у собі різною мірою всі чотири класифікаційних ознаки. Ймовірно, більш вірно буде духовну і матеріальну культури рахувати комбінованими або комплексними утвореннями, які не вписуються у запропоновану концептуальну схему. Цей приклад унаочнює істину про обмеженість будь-якої типологізації або класифікації, бо розуміння – світоглядна інтерпретація, а у теоретичній площині - інтерпретація під кутом зору обраної методології.

Загальний недолік типологічних схем полягає в тому, що вони часто побудовані на основі формальних ознак, які нерідко є довільно обраними в залежності від різного роду обставин. Наголос на тих або інших „одиницях аналізу” залежить від пошукових завдань, які ставить перед собою дослідник. Проте варто пам’ятати, що типології повинні відповідати трьом основним вимогам: 1)вичерпність і повнота емпіричного матеріалу; 2) послідовність аналізу референтної групи; 3) можливість застосування запропонованої типології в інших дослідженнях. Легітимними сьогодні є різні моделі культурологічних досліджень, зокрема, класичні, некласичні, постмодерністські інтерпретації, а це зумовлює рівноправність співіснування взаємодоповнювальних основ для типології культури. Сучасне культурологічне знання є позначеним різними типологіями, класифікаціями культур. У науковій літературі можна знайти доволі широкий спектр критеріїв щодо класифікації культури, поділу її на типи, рівні та види.

Різні критерії можуть покладатися в основу типології культур, зокрема: зв’язок з релігією; регіональна належність культури; регіонально-етнічна особливість; належність до історичного типу суспільства; господарювання ; сфера суспільства або вид діяльності; зв’язок з територією; спеціалізація; рівень майстерності й тип аудиторії тощо. Це не означає, що одні з них є більш вірними, а інші – ні, питання оцінювання тут не може виникати, бо йдеться про плюралізм знання, можливість інтерпретацій з різних перспектив. Дослідник мірою своєї компетентності залишає за собою право вибору основ для типології, а пошукові завдання визначають необхідний набір показників, котрі і постають основою для тієї або іншої типології культури.

2. Поняття „парадигми” та проблема типології культури.

Парадигма (грец. παράδειγμα – зразок, взірець)– зразок або модель. Як особливий термін поняття „парадигма” введене американським методологом науки Т. Куном в книзі “Структура наукових революцій” (1962) для позначення проблем та рішень, що переважають у діяльності наукового товариства. Парадигма є класичною науковою розробкою, яка сприймається представниками дисципліни як зразок і стає основою наукової традиції. Діяльність вченого – праця в рамках парадигми, зокрема, доповнення, уточнення, поглиблення парадигмальних принципів, поширення на нові предметні області.

Формування нової парадигми починається в умовах, коли виникають проблеми (аномалії), які не можна вирішити й пояснити в рамках існуючої парадигми. Перехід від однієї до іншої парадигми може розтягуватись на десятки і навіть сотні років. Кун назвав цей період науковою революцією – часом краху авторитетів, моделей, методологій, теорій, світоглядних уявлень та переконань. Парадигма – репрезентативна культура вчених, що діють у її межах, і доки вони визнають основоположну теорію, вони будуть знаходити теоретичні аргументи на її користь, а також експериментально підтверджені докази.

Варто розрізняти наукові парадигми та парадигми культури. Парадигма культуриє історично домінуючим способом пізнання або поведінки; вона постає в подвійній формі: а) парадигми-теореми- домінуючої наукової теорії даного часу( наприклад, парадигма Ейнштейна замінила ньютонівську парадигму); б) парадигми-екзістеми - домінуючої форми соціального досвіду. На відміну від парадигми, міфологема культури підіймається над теоремою і екзістемою, бо торкається метафізичних питань, зокрема витоків людини, культури, сенсу життя і смерті, глобального протистояння добра й зла тощо. У зазначеному контексті архетипи культури – це свого роду міфологеми, які визначають духовне обличчя етносу і проявляють себе в різних формах культурної діяльності. Як образне явище архетипи є неусвідомлюваними для буденної свідомості пересічної людини, для ж творців культури - це усвідомлюваний феномен. З появою світових релігій архетипи культури можуть тлумачитися як те, що з’являється на межі і є своєрідним синтезом національного міфологічного і позанаціонального релігійного начал.

Чому питання типології культури є проблемою? А тому, що сама культура залишається проблемою, відкритою для можливих інтерпретацій. Проблема універсалізму та партикулярності, світової культури та локальних культур залишається відкритою і для сучасності, бо під кутом обраної методології можна отримати радикально протилежні відповіді на поставлені запитання.

Наявні варіанти дослідження історії культури та її типологізації можуть бути розглянуті в рамках головних історіологічних парадигм: класичних (лінійних і циклічних) та некласичних (цикло-генетичних і „точкових”).

Первинну парадигму про структуру наук можна назвати емпіричною. Це накопичення інформації про різні народи, їх звичаї, традиції, спосіб життя в період, який, зазвичай, називають передісторією, або доісторією науки.

 Наступною, вже повноправно науковою, стала парадигма еволюціоністська. Найважливіші її представники: Г.Спенсер, Е.Тайлор, Дж.Фрезер, А.Бастіан, Ю.Л.Ліпперт, Ш.Літурно, Л.Г.Морган. Основні розробки еволюціоністської парадигми – ідеї єдності людства, одноманітність і однолінійність розвитку культури, психологічного обґрунтування явищ, устрою та культури.

Еволюціоністська парадигма зробила внесок у пізнання культурної реальності історії людства, в розуміння людської природи, функцій культури, закономірностей її розвитку; завдяки їй культура набула певної цілісності, була систематизована та впорядкована, хоча саме ця систематичність, певною мірою нав’язана, стала однією з головних причин зміни парадигми у вивченні культури.

Отже, філософське осягнення культури як універсального й всеохоплюючого феномена набуває поширення на зламі ХУШ- Х1Х ст., коли розвиваються ідеї універсальності та розвитку загальнолюдської світової культури, а в різноманітті соціокультурного світу простежується єдина лінія розвитку людства та становлення світової культури (концепції Вольтера, Монтеск’є, Г. Лессінга, І. Канта, І.Г. Гердера, В. Соловйова, К. Ясперса й ін.).

Реконструкція вище зазначених ідей у поєднанні з концептами психоаналізу уможливила в ХХ ст. проголошувати ідеї про „завершення історії”, побудову абсолютно не оптимістичних концепцій, зокрема, історичної кризи та культуротворчої травми як основи розмежування періодів розвитку культури:

·        Травма залізного віку : відщеплення суспільної верстви паразитів як започаткування дегенеративних процесів.

·        Травма урбанізації: виникнення штучного середовища.

·        Травма навали “народів моря” та протиставлення континентальних та острівних цивілізацій, кочовиків та осілих народів. Катастрофа континентальних “річкових культур”.

·        Травма державної централізації культури. Відображення цієї травми в ієрархізації часопростору культури. Фінал архаїчного суспільства Євразії. Виникнення традиційного суспільства.

·        Травма “вторинної “ урбанізації. Формування станового суспільства та феодальної ієрархії.

·        Травма формування абсолютистського режиму.

·        Травма секуляризації та індустріальної революції. Катастрофи світових війн та глобальна екологічна криза.

На зламі Х1Х – ХХ ст. й, особливо у ХХ ст. з’являється багато нових тлумачень феномена культури, а філософією осмислюються різні фази ( стадії) культурної еволюції. Філософський аналіз культури здійснювався через осмислення універсалій та співвідношення природи і культури у творчості різних представників філософії життя. Так, А.Бергсон, розрізняючи розум та інстинкт, проводив різницю міжзамкненими культурами, в яких визначальну роль відіграють інстинкти, тавідкритими культурами, позначеними духовним спілкуванням, культом святості індивідуальної свободи.

Німецький філософ Ф. Ніцше (1844 —1900) для розрізнення типів культур використовує міфологічні образи богів грецького Олімпійського пантеону, в основу, покладаючи –„аполлонійське” і ”діонісійське” начала ( джерела буття та творчості). 
У грецькому пантеоні боги Аполлон і Діоніс - протилежні символічні типи, вонисимволізують протилежність небесного й земного начал.

 Аполлонійське начало: раціональне, міра, золота середина, іллюзійно-оптимістичне, стан спокою, індивідуальність. Діонісійське начало: ірраціональне, надмірне буйство, трагічно-героїчне, порушення спокою, неспокій, нівелювання індивідуальності через містичну єдність.

Сутнісною характеристикою Аполлона і Діоніса є здатність надихати людей, народжувати різноманітні образи, що дало підстави для Ніцше увиразнити два протилежних начала буття і художньої творчості - „аполлонійське” і „діонісійське”.

 Саме ці протилежні за своєю природою начала у концепції Ніцше покладаються в основу типології культурних феноменів. У такий спосіб також відрізняються мистецтва пластичних образів (апполонійські) і непластичне мистецтво музики (діонісійські).

В ХХ ст. увага дослідників вже зосереджується не на дослідженні констант, що існують у більш-менш незмінному вигляді у всіх культурах і тим самим дають можливість говорити про культуру взагалі, а на різноманітності культурного оформлення людиною свого існування, відмінностях різних культур. Змінився власне предмет культурологічного дослідження: не культура людства стала предметом, а конкретні культури. Такий підхід поступово призвів до відмови від глобально-еволюціоністських побудов, хоча й не до відмови від ідеї еволюції взагалі; останню стали спостерігати в окремих культурах.

 Культурфілософською основою досліджень такого ґатунку в науках про культуру стали так звані циклічні теорії культурного розвитку. Під культурними циклами при цьому розуміють певну послідовність фаз зміни та розвитку культури, які закономірно змінюють одна одну і при цьому мисляться як такі, що повертаються та повторюються. Тут очевидною є аналогія з людським життям: дитинство, юність, зрілість, старість і смерть. Те ж відбувається з культурами: кожна культура проходить свій цикл і занепадає.

Засновником циклічних теорій у сучасній історіографії та науці про культуру став М.Я.Данилевський, а також подібні ідеї розвивали О.Шпенглер, А.Тойнбі, П.Сорокінта ін. Спільними для прихильників циклічного погляду були уявлення про “історичні індивідуальності”, якими є всі культурні цілісності, та про наявність життєвого циклу у кожної з цих цілісностей. Прихильники циклічних концепцій вважають, що національно-специфічні культури з необхідністю функціонують навколо одного зі специфічних цивілізаційних (макрокультурних) концептів і наполягають на необхідності враховувати непорушні межі їхнього історичного розгортання.

У циклічних моделях культурологічних досліджень не визнається ідея єдиного, прямолінійного розвитку людства, бо історія здійснюється через зміну культур, котрі живуть своїм власним, самодостатнім і замкненим життям, а лінії розвитку культур розрізняються. Якщо на культурфілософському рівні основою нової парадигми стало циклічне вчення, то на методологічному рівні – функціоналізм. В культурній антропології це вчення розробляли Малиновський та Радкліфф-Браун, які культуру розглядали як цілісність, всі елементи якої виконують функцію цілісності культури, яка, в свою чергу, виступає як особлива форма пристосування групи людей до умов їх, життєвого середовища.

Циклічні теорії у поєднанні з функціоналізмом надали уявленням про культуру зовсім іншого вигляду, ніж у рамках еволюціоністської парадигми. Кожна культура почала розглядатись як цінність у собі, безвідносно до того, яке місце вона займає в еволюційній ієрархії. Оскільки праці функціоналістів показали, наскільки складним утворенням є кожний організм, став неможливим поділ культур на “примітивні” та “високорозвинені”. Культури, які раніше, із точки зору еволюційного розвитку, вважали примітивними, ставили на низькі сходинки еволюційної ієрархії, вже почали сприйматися просто як інші, відмінні від сучасних культур структури та закономірності функціонування. Похитнулися підвалини європейського світогляду та європоцентризму. Виникла можливість та необхідність теоретичного аналізу культури, потреба з’ясування, чому саме таке знаряддя, такі ідеї, такий образ світу, вид міфу чи легенди характерні саме для цієї культури, яку вони в ній виконують функцію, як співвідносяться із середовищем, в якому ця культура виникла.

Ця нова наукова парадигма, що докорінно змінила погляд на культуру, отримала назву плюралістичної, тому що її прихильники відштовхувались від ідеї плюралізму, множинності та різноманітності культур.

3. Історична типологія культури.

Історична типологія культури - класифікація культур по типу та визначення місця конкретної культури в культурно-історичному процесі. Продуктивним дослідницьким методом у цьому питанні вважається поєднання діахронного і синхронного підходів. Діахронний підхід - аналітичне дослідження культури на основі вивчення та порівняння різних явищ, процесів, рис, зокрема, їх перебігу у часі.Синхронний підхід - система класифікації повторюваних культурних рис, притаманних конкретній культурі як унікальній моделі або комплексу елементів.

Різні концепції культурно-історичного процесу можуть обиратися в якості методологічної основи класифікації культур за історичним типом. Йдеться, зокрема, про 1) еволюційні концепції: а) еволюціонізм ХХ ст.;б) концепція універсальної еволюції Л.Уайта, Г.Чайлда; в) концепція мультилінійної еволюції Дж. Стюарда; г) концепція специфічної еволюції М.Салінса, Е. Сервіса), 2) формаційний підхід; 3)циклічний або цивілізаційний підхід.

Вибудовані також типологічні теорії, в яких культурно-детермінована поведінка індивіда розглядається як структурна основа для виокремлення того або іншого типу культури (А.Кребер, Дж.Фейблман, Дж.Мердок).

Кожен із зазначених підходів має свої особливості. Зокрема, представники класичного еволюціонізму ХIХ століття, прагнули виокремити всезагальні, універсальні у своїй основі, стадії розвитку культури (Г.Морган, Г.Спенсер, Е.Тайлор і ін.).

Концепція універсальної, загальної еволюції уможливлювала з’ясувати основні закономірності культурно-історичного процесу, його загальну тенденцію розвитку, розвитку основних культурних форм, підсистем, векторів культури. Так, Л.Уайт запропонував „ енергетичну” типологію культури в діахронному аспекті. Енергія, енергетичний чинник обирається критерієм для визначення стадій культурного розвитку, для порівняльного аналізу культур. Цивілізація або культура – форма організації енергії, а весь шлях людства „від дикості” через „варварство” до „цивілізації” – це історія освоєння енергії.

Концепція специфічної еволюції (вивчення локальних культур у діахронному аспекті) увиразнила конкретні культури, доповнила універсальну концепцію.     

В марксистській ( радянській) традиції набув поширення формаційний підхід як ще один із варіантів досліджень у діахронному аспекті. Суспільно-економічна формація розглядалася як тип суспільства, а в основу покладався - певний спосіб виробництва, який змінювався історично, визначаючи логіку та сходинки прогресивного поступу людства – від первіснообщинного ладу через рабовласницький, феодалізм, капіталізм, соціалізм аж до комунізму.

 Формаційна типологія культури: культура первісного суспільства, культура рабовласницького суспільства, культура доби феодалізму, буржуазна (капіталістична ) культура тощо.

В західноєвропейській філософії видатний представник „філософії життя”О.Шпенглер відкидає схему лінійного розвитку, започатковує “некласичні концепції” історичного процесу. Концепти про визначальну роль у розвитку суспільств особливостей „життя” (Ф.Ніцше), „волі” (А.Шопенгауер), „наджиття” та „більш ніж життя” (Г.Зіммель) тощо, а в першу чергу положення Й.Гете про „прафеномен” стали основою доктрини цивілізаційного підходу, сформульованого у двотомному трактаті О.Шпенглера „Захід Заходу” (1918, 1923 рр.). Принагідно зауважимо, що проблема вірного перекладу ще й досі залишається відкритою; в російському варіанті перекладу традиційна назва „Закат Европы” також не відповідає німецькому оригіналу. Правда, ще в 70-х рр. XIX ст. російський неослов’янофіл М.Данилевський у дослідженні „Росія і Європа” здійснив оригінальну спробу розділити історію людства на 12 культурних типів, до чого пізніше і, як вважають дослідники, незалежно від М.Данилевського, підійшов О.Шпенглер.

Цивілізаційний підхід демонструє свій варіант класифікації культур за історичним типом. Поняття „культура” і „цивілізація” не є тотожними, але взаємопов’язані, бо цивілізація – певний рівень розвитку культури, а також – певний тип культури з характерними рисами.

У такому розумінні цивілізація є певною характеристикою народів світу й макроодиницею у дослідницьких проектах. Поняття „цивілізація” як соціокультурна цілісність - одиниця для вивчення світової культури отримувала різні назви й використання в концептуальних дослідженнях. Зокрема, „культурно-історичні типи” – М.Данилевський, „високі культури”- О.Шпенглер, ”цивілізації” - А.Тойнбі, „соціокультурні суперсистеми”- П.Сорокін, „великі культури”- М.Бердяєв, „культурні системи” або „світові культури” – Ф.Нортроп тощо.

Характерними ознаками цивілізаційного підходу є синкретичність іуніверсальність, а тому його методологія може прислужуватися і для аналізу українського культурно-історичного типу, бо український феномен має дійсно специфічні, унікальні, тільки йому притаманні закономірності, які уможливлюють увиразнити оригінальний український прафеномен (чи архетип - у термінології відомого психоаналітика К. - Г. Юнга).

 У контексті стратегій національного вибору України, пошуків самоідентифікації в глобалізованому світі, варто згадати ще один, нині призабутий, варіант типології, але може викликати інтерес з погляду теоретичного осмислення українського культурно-історичного феномена. Йдеться про теорію елементів К.Шмітта („Земля і море”,1942), у якій на основі просторової диссиметрії, зокрема, відмінностей культурогенезу континентального та морського, виокремлюються два протилежні за сутнісними ознаками типи цивілізацій - таласократія і телурократія.

Таласократія - уособлення морської могутності (вода, текучість, демократія), характерним є кочівництво (особливо морське), торгівля, дух індивідуального підприємництва, рухливість етичних та юридичних норм. Цивілізації цього типу швидко розвиваються і легко міняють зовнішні культурні ознаки.

 Телурократія – втілення сухопутної могутності (суша, постійність, ідеократія), характерним є пов’язаність із фіксованим простором, стійкістю його якісних орієнтацій і характеристик. Ознаками цього типу цивілізацій є осілість, консерватизм, закостенілість, наявність могутнього впливу ідеології, репресивність колективістської етики тощо.

Цінності — породження таласократичної цивілізації (геополітичний простір - узбережжя Атлантичного океану), якою є західноєвропейська індивідуалістично-корпоративна культура з її основоположними принципами - Свобода-Справедливість-Солідарність та реально забезпечуваним правом – на життя, на свободу, на власність. В телурократичній цивілізації цінності існують у вигляді ідеологічних імперативів – ієрархічних за значенням та тотальних за своїм впливом. Ідеї та ідеології є основоположними для євразійської цивілізації, геополітичний простір якої пов’язаний з Росією, Білоруссю, Україною та Східною Європою.

На межі тисячоліть Україна здійснює свій вибір у цивілізаційних координатах таласократія — телурократія. Україна – „геополітичне серце” Європи, а здійснення вибору на користь таласократичної культури – це відновлення історичної справедливості. Адже культура Київської Русі – таласократична, бо визначається глибинними архетипами ( індивідуалізму, працелюбства, індивідуальних цінностей, рухливості етичних і юридичних норм тощо), що принципово не співпадала з нав’язаною російською культурою телурократії. В часи кризи Київська Русь черезнерішучість і недалекоглядність своєї еліти поплатилася століттями рабства.

З погляду видатного українського кінорежисера Юрія Іллєнка в 2004-2005 рр. відбулася в Україні національна революція, а не так звана „помаранчева”, бо це є перекручування та підміна термінології на основі семантики кольору. Насправді – це була боротьба української нації за свої права, це був свідомий культурний вибір у бік вистражданих цінностей таласократичної цивілізації – індивідуального підприємництва, професіоналізму, корпоратизації, правової держави і права, етики й культури, миру і громадянської злагоди.

Цивілізаційний або культурологічний підхід, репрезентований такими авторитетами, як О.Шпенглер, А.Дж. Тойнбі, А.Вебер, К.Ясперс, П.Сорокін, серед російських авторів - М.Данилевський, К.Леонтьєв, Л.Гумільов, а українських - Д.Донцов, А.Кульчицький та інші. При всій різниці філософських позицій адептів цивілізаційного підходу загальною залишається орієнтація на традиції „філософії життя”, представленої іменами Ф.Ніцше, В.Дільтея, Г.Зіммеля, Г.Віндельбанда, ідеї яких ґрунтувалися на положеннях А.Шопенгауера, С.К’єркегора, Н.-Г.Гердера, Дж.Віко та інших про пошуки найтиповіших. глибинних основ тих чи інших культурно-історичних типів.

А. Кребер – автор „стилістичної” концепції культури, застосовує, до вище зазначених типологій („систематичної” типології П.Сорокіна, „прасимволічної” типології О.Шпенглера, „архетипічної” типології М.Данилевського), запозичений з мистецтвознавства термін „культурний стиль”, надаючи йому значення „типу культури” або „типу цивілізації”.

     Він розглядає три взаємозалежних між собою варіанти становлення культурних стилів (або стилі культури). Зрозуміло, що будь-який стиль у рамках цілісної культури є незавершеним, бо є різні чинники як внутрішні, так і зовнішні, зокрема, і впливи інших культур. Впливи культур одна на іншу – різноманітні, і не завжди руйнівні. Усклад однієї культури можуть одночасно входити елементи інших культур. Стильвласної культури випрацьовується поступово й послідовно.        Період виникнення, росту, становлення своєрідної культури, тривалість життя такого утворення, часрозвитку характерного стилю – взаємопов’язані. Три види діяльності : ріст культури, творчість (креативність) і стиль розвитку розглядаються як три аспекти одного цілісного процесу. Витворення нового змісту культури, асиміляція зовнішніхкультурних елементів, поступове просування вперед характеристик стилю, зростання узгодженості між різними елементами і частинами - усе це разом у підсумку приводить до створення завершального стилю культури.        Для американського дослідника Ф.Нортропа (1893 — 1975) основою культурної типологізації обираються методипізнавальної діяльності. Протилежність філософських позицій визнається – основою „ідеологічного конфлікту” між східним і західним типами культури. Східній культурі притаманні інтуїтивне, ірраціональне світосприйняття, ціннісний підхід, а для західної культури - методи наукового, раціонального пізнання. Типологія культури за методами пізнавальної діяльності споріднена з класифікацією культур за формами мислення. В даному випадку виокремлюються домінантні в культурі форми мислення:„партикуляризм - універсалізм”, „асоціативність – абстрактність”. Партикуляристськікультури зосереджують увагу на специфічному, індивідуальному, універсалістські – узагальненні, всезагальних категоріях. В партикуляризмі домінує асоціативність,знання здобуваються повільно й поступово на основі безпосереднього чуттєвого досвіду. Універсалізм передбачає абстрактні форми мислення. Під кутом зору вище зазначених взаємодоповнювальних типологій західна культура може описуватися через категорії „універсалізму” і „абстрактності”, а східна – „партикуляризму” і „асоціативності”. Принагідно зауважимо, що один з основоположників глибинної психології, К.-Г. Юнг зовнішньо проявлені відмінності між західною й східною культурами концептуально обґрунтовував на основі архетипічних особливостей колективного несвідомого, зокрема, виокремлюючи, культури-екстраверти такультури-інтроверти. У цьому контексті, але вже під кутом абсолютно іншої методології - структуралізму, варто згадати і типологізації культури, запропоновану відомим французьким етнологом, культурологом К.-Леві-Строссом.

К.Леві-Стросс в основу так званого поділу культур на „гарячі” і „холодні”покладає поняття „структури”, „тексту”. Сучасні культури – „гарячі” культури: вони пам’ятають всі уже створені тексти („текст” у широкому значенні слова – будь-яка знакова система - книги, музика, графіка тощо), прагнуть створити нові тексти, несхожі на попередні. В минулому, впродовж тисячоліть домінували культури –„холодні”, що відзначалися прагненням до точного відтворення вже існуючого „тексту"( на ранніх сходинках –священного гімну богам, моральної, правової формули тощо).

В „холодних культурах” історична пам’ять потрібна для збереження в незмінюваному вигляді відпочатково утворених текстів; тут важливе значення отримують форми ритуалізованої поведінки, зокрема, система очищувальних ритуалів та табу, а в системі відношення „традиція-новація”основоположною та неухильною визнається традиція, простежується прямий зв’язок ідеології з практикою. В „гарячих культурах” простежується абсолютно протилежна тенденція, бо історична пам’ять тут необхідна для створення оригінального, несхожого „тексту”, наголошується на інноваціях, а в таких суспільствах є багато різних ідеологічних систем, підсистем ( офіційно-народна, церковно-світська тощо).

Культурно-антропологічна різниця між „гарячими” і „холодними” культурами є наступною:

„Гарячі культури”

„Холодні культури”

Зорієнтовані на пошуки нових „текстів”, креативність

Відновлення стандартних „текстів”, репродуктивність

Постійне винахідництво, інновації

Винахідництво –в минулому

(боги, культурні герої), традиція

 

 В основі синхронної типології культури є система класифікації повторюванихкультурних рис, притаманних конкретній культурі як унікальній моделі або комплексу елементів.

Прагнення зрозуміти причини подібності та відмінностей між культурами уможливили створення концепції ”універсальної культурної моделі”.

Універсальна модель культури - концепція єдиного плана побудови культури випрацювана в ХХ ст. в антропології на основі порівняльного аналізу. Досліджено декілька сотень конкретних культур ( більше 600, World Ethnographic Atlas), виокремлено повторювані риси, які отримали назву всезагальних. У всіх досліджуваних культурах зустрічалися наступні спільні елементи: віковий поділ,

календар, організація суспільства, системи спорідненості, приготування їжі, спільна праця та її поділ, декоративне мистецтво, освіта, етика, свята, фольклор, табу, похоронні ритуали, ігри, подарунки, гостинність, житлове будівництво, заборона інцесту, закон, імена, релігійні культи і т.п.

 Дж. Мердок проголошує тезу: всі культури будуються за одним основним планом універсальної культурної моделі, а всезагальні риси культури – це подібність класифікацій як категорій елементів історії культури й поведінки. Наприклад, поведінка людини при одруженні, отриманні освіти, турботі про хворих за багатьма аспектами відрізняються у різних суспільствах. Проте всюди вони групуються в три категорії: шлюб, освіта, медицина. Спільною основою різних культур, що уможливлює їх порівняльний аналіз - визнається постійна система класифікацій.

      Дж. Мердок показав, що кожна культура має мову, яка складається з однакових компонентів: фонем, слів, граматики. Похоронні обряди у всіх культурах, переважно є виявленням скорботи, включають ритуали, що захищають від злих сил тощо. При цьому, не зважаючи на виявлену подібність (наявність спільних рис і компонентів), розрізнявся конкретний культурний зміст. Було узагальнено, що дійсні всезагальні риси ( спільний знаменник культур) – це не ідентичність змісту, а подібність класифікацій. Універсальна модель існує у всіх культурах: простих і складних,стародавніх і сучасних, а її основа - прихована в особливостях біологічної природи людини та умовах людського існування.

 У моделі Мердока таким спільним знаменником визнається „культурна звичка” та основні фактори у становленні цієї структури, що визначає універсальну модель.Культурна звичка й традиція у певному соціальному контексті уможливлюють взаємодії, котрі вносять у культуру принцип обмежених можливостей – надзвичайно важливий для визначення універсальної культурної моделі. Цей принцип створює варіативність, притаманну конкретній культурі. Модель Мердока - „універсальний” спосіб у виявленні спільного і відмінностей у культурах на основі культурно-детермінованої поведінки людини, а узагальненій підсумковій універсальній схемі (1967) налічувалося 47 загальних культурних рис.

      Дж. Стюард критично проаналізував уже існуючі системи класифікацій, визнав – недосконалими. Релятивістські концепції – засновані на теорії культурних ареалів,були - статичними, а класифікація тут приписувала однакове значення всім культурним елементам. На такій основі було створено безліч різноманітнихкласифікаційних схем для однакового етнографічного матеріалу. Отже, класифікація культур за культурними ареалами – описова, а покладені в її основу культурні елементи – нерідко випадкові. З таких самих причин, за переконаннями Стюарда, недосконалою є і концепція культурного типу Данилевського.

     Розроблені також типології на основі спільності (загальності) характерних рис культури, зокрема, паттерни культури (Бенедикт), національного характеру (Мід) і інші, але вони ігнорують кросс-культурні сюжети.

     Таксономічна схема більш широкого значення мусить включати не лише опис спільного ядра культури, але й аналіз культурних паралелей у часі та просторі. Подібний типологічний підхід, що ґрунтується на концепції мультилінійної еволюції, отримав назву - „культурного типу”( Стюард).

     За визначенням Стюарда „культурний тип” - це сукупність окремих та функціонально взаємопоєднаних рис, притаманних двом або більше культурам, але не обов’язково всім. Вище зазначеним культурний тип відрізняється від культурного ареалу, бо останній враховує всі елементи культури. Отже, із точки зору Стюарда: культурний тип – сукупність рис, що з’являються як наслідок адаптації до оточуючого середовища, та утворюють ядро культури і є характеристикою однакового рівня соціокультурної інтеграції. Прикладами такого „культурного типу” можна назвати:східна деспотія Віттфогеля (1938,1940)- тип суспільства, що будується на основі усталеного взаємозв'язку між соціокультурною структурою та іррігаційною економікою; феодальне суспільство, свого часу характерне для Європи і для Японії,тощо.      

     Дж.Фейблман обґрунтовує свою концепцію „типів культури”, де внутрішня специфіка культури визначається особливостями культурно-детермінованої поведінкиіндивіда. Він розглядає культуру як спосіб існування людини, виокремлює п’ять типів, прогнозує можливість існування ще двох. Йдеться, зокрема, про: до-первісний, первісний, військовий, релігійний, цивілізаційний, науковий та постнауковийтипи культури. Зазначені типи – ідеальні моделі, котрі не тотожні реальним культурам, бо реальні культури – динамічні утворення, у складі яких можуть бути декілька типів культури. Віднесення конкретної культури до одного з ідеальних типів -завжди умовність, а використання категорії типів культури уможливлює пояснити особливості конкретних культур.

     Варто згадати ще декілька відомих історичних типологій, які можуть викликати інтерес з погляду історії регіонального розвитку культури та теоретичного осмилення вказаного феномену. В цьому випадку йдеться про регіональну типологію світової культури, де в основу класифікації покладається поняття „культурного регіону”.

Регіональна типологія світової культури

·           Європейсько-північно-американський культурний регіон

·            Далекосхідний культурний регіон

·            Індійський культурний регіон

·           Тропічно-африканський культурний регіон

·           Латиноамериканський культурний регіон

·           Арабо-мусульманський культурний регіон

Наводимо приклад досить поширеної типології культури, яка ґрунтується на основі цивілізаційно- релігійних ознак.

Типологія на основі цивілізаційно-конфесіонального принципу:

·                     Конфуціансько-даоський тип культури

·                     Індо-буддійський тип культури

·                     Ісламський тип культури

·                     Християнський тип культури

Прикладом історично-хронологічної класифікації (культура розглядається в історичному зв’язку і послідовності епох) є типологія європейської культури, котра уможливлює виявити відмінності між античною та середньовічною культурами, культурою доби Відродження, Нового часу та Сучасності.

На початку третього тисячоліття, не зважаючи на безперечні надбання у сфері типологізації культур, ще не викристалізувалася якась довершена типологія (це і неможливо в принципі - із постмодерністського погляду плюралістичної парадигми ), а ця тема ще й досі залишається однією з основних - найскладніших проблем сучасних культурологічних досліджень. Проте, в цьому питанні варто зважати на те, що динамічні процеси усередині окремих цивілізацій (макромоделей) таких як європейська, Стародавнього Сходу та ін., раціонально розглядати під кутом зору безперервності часу, зокрема, як послідовність історико-культурних епох (мікро-моделей). Аналіз загальної світової культури як сукупності цивілізацій (макромоделей) у площині зв’язку координат часу і простору – основоположним покладає дискретність часу.

Система типології культури, яка була випрацювана в ХIХ – ХХ ст. - дуже різноманітна, уможливлює сучасним дослідникам використовувати виокремлену методологічну основу, принципи класифікації, порівняльного аналізу культур як необхідний культурологічний інструментарій сучасних досліджень.

4. Характеристика основних типологічних моделей культури.

Розглянемо особливості деяких моделей історичної типології культури, випрацюваних на основі цивілізаційного підходу.

·        Модель О. Шпенглера (1880 — 1936)

Розвиває ідеї дискретного розвитку, коловороту локальних культур – живих організмів, які народжуються та завершують свій життєвий цикл непроминальною смертю. Культура розглядається як зовнішнє виявлення душі народу, прагнення колективної душі народу до самовиявлення.

Кожній культурі притаманне первинне світовідчуття, свій „першосимвол”, „прафеномен” – таямне ядро, із якого проростає все багатство форм. Зокрема, першосимволом „фаустівської” душі європейської культури - є лише їй притаманний, особливий спосіб переживання простору і часу – „устремління в нескінченність” ( безкінечність в математиці, підзорна труба, перспектива в образотворчому мистецтві – усе це прояви „першосимволу”).

О.Шпенглер виокремлює 8 культурно-історичних типів, описує образи культур, позначених власним стилем: єгипетської, вавілонської, індійської, китайської, греко-римської, візантійсько-арабської, західноєвропейської і культури майя. Народжується дев’ята культура, російсько-сибірська. Західноєвропейська культура вступила у фазу завершення й занепаду, заходу, перетворення у цивілізацію, а цивілізація – смерть культури, існування „мертвих форм” відокремлених від духовних смислів.

·                     Модель М. Данилевського (1822—1885)

Відомий російський публіцист, соціолог, суспільний діяч М.Я. Данилевський в праці „Росія і Європа” (1869) вибудував теорію структури й динаміки локальних „культурно-історичних типів” або цивілізацій, які проходять у своєму розвитку стадії народження, розквіту, занепаду, загибелі, виконуючи у розвитку людства позитивні історичні ролі. Всі народи розподіляються на три основні класи: позитивні творці історії, творці великих цивілізацій або культурно-історичні типи; негативні творці історії, котрі як гунни, монголи і турки самі не створювали великих цивілізацій, але як „божий батіг” сприяли загибелі старезних умираючих цивілізацій; народи, що в силу різних причин зупинилися на ранній сходинці розвитку, не відбулося пробудження творчого духу. Данилевський підкреслював, що є народи, віддані ідеї державності, а є такі, яким вона чужа. Є люди, які сповідують ідеали лицарства, честі, а є їх антиподи - хитрі обманщики, безпринципні торгаші.

 Він виокремлює 12 культурно-історичних типів (у хронологічному порядку), які повністю або частково вичерпали можливості свого розвитку: єгипетська культура; китайська культура; асірійсько-вавілоно-фінікійська, халдейська, або давньо-семітська культура; індійська культура; іранська культура; єврейська культура; грецька культура; римська культура; аравійська культура; германо-романська, або європейська культура; мексиканська; перуанська. 
Кожна культура розвивається від етнографічного стану до державного та цивілізації. 
В основі типології покладаються напрямки культурної діяльності людини, окремі її різновиди, що уможливило увиразнити:

первинні культури: єгипетська, китайська, вавілонська, індійська, іранська - релігійна діяльність тут підготувала грунт для наступного розвитку;

 культури одноосновні: єврейська - створила першу монотеїстичну релігію як основу християнства; грецька - втілилася у власне культурній діяльності, зокрема, класичне мистецтво, філософія; римська - реалізувалася в політико-правовій діяльності, зокрема, класичній системі права, державній системі);

культура двохосновна: германо-романська або європейська отримала назву політико-культурного типу завдяки основоположним напрямкам творчої діяльності (утворення парламентської й колоніальної систем, розвиток науки, техніки, мистецтва);

культура чотирьохосновна: гіпотетичний культурний тип, який з’явиться мірою реалізації найважливіших цінностей: істинної віри; політичної справедливості і свободи; власне культури (науки, мистецтва); гармонійного суспільно-економічного устрою ( не створеного попередніми культурами).Така роль відведена слов’янському культурно-історичному типу за умови автентичної самореалізації. Росія і Європа належать до різних культурно-історичних типів, саме в цьому вбачаються глибинні основи ворожості між ними.

·                     Модель А.Дж.Тойнбі (1889-1975)

Типологічний підхід А.Тойнбі ґрунтується на порівняльному аналізі. Для моделі, запропонованої А. Тойнбі, характерно дослідження „видів суспільств”, котрі отримали назву цивілізацій. Історичне існування людства розпадається на самозамкнені дискретні одиниці - „цивілізації”, що розвиваються шляхом розширення горизонтів існування суспільства.

Найбільш цікавими аспектами концепції розвитку цивілізацій А.Дж.Тойнбі є поняття „виклик-і-відповідь” як основна рушійна сила цього розвитку, а також те, як він порівнює зовсім, здавалося б, різні цивілізації, зокрема, Спарту і турків-мамлюків. Адекватна на виклик „ситуації” відповідь зумовлює підйом та розвиток, але коли такої відповіді не знайдено або вона не відповідає викликові, тоді має місце надлам, накопичення аномалій і врешті-решт загибель під тиском менш розвинених у культурному відношенні народів, але які ще не втратили життєвої сили. Так відбулося в долі Спарти, що, відповіла на військовий виклик усієї Греції і Персії, та виявилася неспроможною перед викликом мирного життя і була асимільована землеробською і торговою культурою Афін.

 У стадії занепаду виокремлює три ланки: 1) надлом цивілізації; 2) руйнація; 3)зникнення. Межа між надломом і зникненням може тривати століттями, навіть тисячоліттями. Зокрема, надлом єгипетської цивілізації відбувся в XVI ст. до н.е., азникла вона - в V ст.н.е. Деякі суспільства і після надлому продовжують своє монотонне існування у вигляді „закам’янілої” цивілізації. Не існує прямої залежності між технічним прогресом і розвитком цивілізації.

Концепція Тойнбі – намагання створити багатовимірну типологію на основі використання наступних чинників: часу, території поширення, релігійної належності, але така змішана типологія виявляється адекватною лише для деяких видів цивілізацій - суспільств. А.Тойнбі розглядає всесвітню історію у формі “культурно-історичної монадології”, розвиває концепцію самозамкнених одиниць – цивілізацій, на які розпадається історія існування людства, наголошує на консолідуючій ролі світових релігій (буддизму, християнства, ісламу) у циклічних моделях історичного процесу, а доля цивілізації (виникнення, зростання, “надлом”, занепад і розкладання) обумовлена, за Тойнбі, законом виклику та відповіді.

У порівнянні з фатальним песимізмом О.Шпенглера концепція А.Дж.Тойнбі є більш обнадійливою, бо розуміння історії як ланцюга викликів і відповідей, можливо, виявиться для людства надзвичайно цінним, зокрема, у контексті глобальних ризиків та змін сучасного глобалізованого світу.

·                     Модель П.Сорокіна (1889 —1968)

 Якісно інший підхід щодо класифікації культур або цивілізацій запропонував один з фундаторів американської соціології П.Сорокін, запропонувавши інтегральну концепцію у своїй праці “Соціальна і культурна динаміка”. В основу концептуальної типологізації покладає характер світосприймання і методи пізнання, виокремлює„суперсистеми” або „великі форми” як лоно народження культури.

     В основі кожної культури, культурної епохи є світогляд. У відповідності до різновидів світогляду виокремлює три типи соціокультурних суперсистем:чуттєва – світоглядні установки укорінені в чуттєвому осягненні світу; умоглядна (ідеаційна) - ґрунтується на інтуїції; ідеалістична – поєднує почуття й інтуїцію.

В ідеаційній культурі світовідчуття спрямоване на надчуттєве й над-розумне осягнення Абсолюту. Подібні ціннісні орієнтації ми спостерігаємо в культурі брахманської Індії, даосистській і буддійській культурах, грецькій культурі VIII — VIст. до н. е., європейській середньовічній культурі.

Для чуттєвого типу культури характерна сенсорність: увага зосереджується на чуттєве бачення предметів, емпіричний досвід, світськість і відповідність земному світу.

Для ідеалістичного типу культури характерне те, що значення ідей і чуттєвих предметів є рівноправними, а два типи світогляду неначе гармонійно зливаються в цілісність (у європейській культурі це була доба античності й Відродження).

Еклектичний тип культури передбачає протистояння чуттєвих і ідеаційних елементів світовідчування.

Суперсистеми виростають у перехідний період між ідеаційною і чуттєвою формами культури. Форма ідеального синтезу відбувається на переході від ідеаційної до чуттєвої, а еклектична також на межі переходу від чуттєвої до ідеаційної.

     Ідеаційна суперсистема з’являється на початку зростання культур, чуттєва - характерна для періоду зрілості і занепаду, ідеального синтезу – моменту кульмінаціїрозвитку (особливо в мистецтві й філософії), еклектична або змішана – періодузанепаду.

На відміну від концепції О.Шпенглера теорія П.Сорокіна віддзеркалює тенденцію пошуку загальної культурної основи людства, реальних шляхів і механізмів виходу з культурної кризи.

Пропонуємо для огляду ще й інші варіанти можливих типологізацій культур.

·                     Модель господарчо-побутової типології культури – це типологізація за матеріальними критеріями, зокрема, принципами господарювання.

В основу виокремлення господарчо-культурних типів культури беруть господарчий устрій, зокрема, способи здобування засобів існування.

Господарчо-культурний тип культури - історично-утворений комплекс особливостей господарювання і культури, характерний для народів, які проживають в певних природно-географічних умовах та знаходяться на відповідному рівні соціально-економічного розвитку.

Найбільш стародавнім типом господарської культури вважають мисливство й збиральництво, потім з’являється городництво (перехід до систематичного вирощування окультурених рослин), скотарство (приручення диких тварин).

З розвитком землеробства пов’язують зародження держави, міст, класів, писемності – необхідних ознак цивілізації. І все це стало можливим завдяки переходу від кочівництва до осілого способу життя.

Типологія за принципом господарювання:

·                     Культура мисливців та збиральництва

·                     Культура городництва й фермерів

·                     Культура скотарів

·                     Культура землеробів

·                     Промислова (індустріальна) культура 
 З розвитком засобів виробництва змінюються і господарчо-культурні типи, а це означає, що і відповідна класифікація не є остаточно усталеною.

Варто згадати ще декілька відомих типологій, які нині вже фактично є призабутими, але можуть викликати інтерес з огляду господарчо-побутових характеристик культури. Кожен тип суспільного відтворення (простий, інтенсивний, деструктивний) поєднаний з певним типом культури.

В залежності від типів суспільства виокремлюють наступні культури:

·                     Культура архаїчного суспільства - відправний пункт “неолітична революція”;

·                     Культура традиційного суспільства - формування світових релігій як основна ознака традиційного суспільства;

·                     Культура секуляризованого суспільства - секуляризація як розв’язання конфліктів між теократією та бюрократією, продукт внутрішніх тенденцій культуротворення (антипод релігійному “фанатизму”). Виникнення автономної світської культури – основне надбання.

На рубежі двох століть особливу значущість отримує питання про взаємозв’язок культури та історії у світлі християнської доктрини. Концепція всесвітньої історії осмислюється в перспективі досягнення свободи в рамках тих чи інших національних культур.

·                     Типологічна модель культури К.Ясперса (1883 — 1969)

В рамках екзистенціалізму німецький філософ К. Ясперс розвиває концепцію генези великих древніх культур, осьового часу. Визнається єдине походження людства, єдина історія культури, бо історія – це „процес між витоками й метою”. Філософ змальовує схеми світової історії, виокремлює чотири гетерогенних періоди:„прометеївська” епоха, епоха „великих стародавніх культур”, епоха „духовної основи людського буття” („осьовий час”), епоха „розвитку техніки”.

Осьовий час - одне з ключових понять у культурологічному світогляді К. Ясперса; своєрідна гуманістична революція, зокрема, період з 800 до 200 р. до н. е., коли визначились ціннісні орієнтири, масштаби та проблеми всього майбутнього розвитку світової цивілізації. Осьовий час - період покладання духовних основ сучасного людства, започаткування спільної, всесвітньої історії.
В цей період у трьох осередках світової культури майже синхронно, автономно виникають релігійно-етичні вчення, які висвітлюють принципово нові, універсальні за своїм характером, цінності. У східносередземноморському регіоні – це вчення палестинських пророків, іранця Заратустри і грецьких поетів, філософів та істориків; в індійському регіоні – проповідь Будди; в Китаї – даосизм і конфуціанство.

Якщо А. Вебер через греко-іудейську основу західної культури, протиставляв її, іншим древньосхідним культурам, то К. Ясперс відстоював єдність значення „осьового часу” для всіх трьох осередків цивілізації давнього світу.

Осьовий час – час рефлексії. Людина починає усвідомлювати саму себе, об’єктом мислення стає мислення. Причина самопізнання полягала в тому, що попередні культурні можливості виявились вичерпаними й давня людина архаїчних культур, як і сучасне людство, опинилося в ситуації антропологічної кризи. Намагаючись вирішити проблеми, що постали перед нею (усвідомлення буття в цілому, визначення, що є зло, що таке смерть), людина поставила перед собою вищу мету, прагнула “пізнати абсолютність у виразності трансцендентного світу”.

У розвитку світової культури Ясперс виокремлює “два подихи”: перший торує шлях від “прометеївської епохи” (часу використання вогню, виникнення мови та знарядь праці) крізь “великі культури” давнини до осьового часу, другий – від нової “прометеївської епохи” (епохи науки і техніки, яка триває до сих пір) крізь майбутні “великі культури” до далекого другого осьового часу, із яким пов’язане “істинне становлення людини”.

На думку К. Ясперса, універсальні культурні цінності, що виникли у осьовий часбули засвоєні народами “великих культур” давнини, але з плином часу - вонивтратили свою культурну специфіку, бо культурна “винятковість”, індивідуальне “я” були багато в чому поглинені універсальними (трансцендентними) культурними цінностями. Це відзначило вектор розвитку найбільш значних світових культур у напрямку до єдиної загальнолюдської культури. Осьовий час визначив проблему вибору, що постає перед усіма культурами планети: чи то асиміляція в новій світовій культурі, чи вимирання.

До найбільш значних культур, на думку Ясперса, сьогодні відносяться культури Західної Європи і Південної Америки, Росії, світу ісламу, Індії, Китаю. Найбільш динамічною з них він вважає культуру Заходу. Під впливом її цивілізації за останні п’ять століть опинився весь світ. Європейці стали першими, хто забезпечив зручність та надійність комунікацій. Це означає, що “у процесі єднання планети створюється єдність у свідомості, а згодом і діяльності людей”. Таким чином, сучасні культури розвиваються в напрямку другого осьового часу, часу істинної “космічно-релігійної” культурної єдності. Однак жодний прогноз, як вважає Ясперс, не може бути безумовним. Йдеться про “відкриту можливість”, яку можна реалізувати в результаті вільного вибору.




1. Волшебник Изумрудного города
2. Выборочный метод.html
3. і ~німні~ ~ызметі ассортиментті уа~тылы жа~аруы оны~ б~секе ~абілеттілігі мен к~сіпорынны~ ма~ызды іске
4. ом слоге бАнты неподвижн
5. Решение экономических и бухгалтерских задач с использованием инструментария Visul Bsic For ppliction
6. Она встала на путь развития как самостоятельная научная дисциплина в XX веке и пока рано ещё говорить о её ус
7. представитель крупного бизнесанапример градостроительного Достаточно агрессивный активный конкурент
8. Механиканы~ физикалы~ негіздері 1
9. Генри Филлипс- легко ли поставить крест на отвертку с плоским жалом
10. Система управления персоналом на примере японского менеджмента
11. Вісник податкової служби УкраїниПередплатні індекси ~ 22599 укр
12. Соціальні мережі як засіб формування комунікативних навичок учнів 10-11 класів загальноосвітньої школи
13. Место КЭАХД в системе экономического анализа и в управлении предприятием
14. Управленческий учет (конспект лекций)
15. История Финляндии
16. На тему- Товариськість дружба любов і сім~я Виконала- Студентка IV курсу Р
17. Пояснительная записка4
18. вариант АО Общество с ограниченной ответственностью
19. Нормальное развитие Глава I
20. е годы Э Фромм провозгласил себя сторонником радикального гуманизма как теоретической концепции личности и