Будь умным!


У вас вопросы?
У нас ответы:) SamZan.ru

реферат дисертації на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук Ки

Работа добавлена на сайт samzan.ru: 2016-03-13

Бесплатно
Узнать стоимость работы
Рассчитаем за 1 минуту, онлайн

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

БЕЗКЛУБИЙ ІГОР АНАТОЛІЙОВИЧ

УДК 347.133.2

ТЕОРЕТИЧНІ ПРОБЛЕМИ БАНКІВСЬКИХ ПРАВОЧИНІВ

Спеціальність: 12.00.03 –цивільне право і цивільний процес;

сімейне право; міжнародне приватне право

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора юридичних наук

Київ – 2006

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі цивільного права юридичного факультету

Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Науковий консультант:

доктор юридичних наук, професор, академік АПрН України

Кузнєцова Наталія Семенівна,

професор кафедри цивільного права

Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Офіційні опоненти:

доктор юридичних наук, професор, академік АПрН України

Луць Володимир Васильович,

завідувач кафедри цивільно-правових дисциплін

Академії муніципального управління                                         

доктор юридичних наук, ст. науковий співробітник,

Кучеренко Ірина Миколаївна,  

провідний науковий співробітник

Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України

доктор юридичних наук, професор

Харитонов Євген Олегович,

завідувач кафедри цивільного права

Одеської національної юридичної академії

Провідна установа:

Національна юридична академія ім. Ярослава Мудрого (м. Харків)

Захист відбудеться “5” квітня 2006 року о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.06 при Київському національному університеті імені Тараса Шевченка (01033, м. Київ, вул. Володимирська, 60, ауд. 253).

З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці Київського національного університету імені Тараса Шевченка (01033, м. Київ, вул. Володимирська, 58, к. 12).

Автореферат розісланий “1” березня 2006 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради                                                          Боднар Т.В.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Зростання рівня концентрації банківського капіталу, створення умов для збільшення обсягів кредитування реального сектору економіки, організація та забезпечення ефективної діяльності універсальних та спеціалізованих банків, розвиток їх конкурентноспроможності, вдосконалення банківського законодавства тощо – це ті головні стратегічні напрями, що відображують розширення ринку банківських послуг в Україні. На фоні перспектив розвитку сфери банківської діяльності зростає роль правового механізму, який регулює суспільні відносини між банком-послугонадавачем та особою-послугоодержувачем.

Виникнення та поширення застосування терміну “банківський правочин”  обумовлене зростанням попиту на фінансові послуги, надання яких передбачене при здійсненні банківської діяльності. Саме в сфері банківської діяльності відбувається розвиток конкретних видів і форм банківських правочинів. Традиційні конструкції кредитних, депозитних, розрахункових правочинів, а також менш поширені банківські правочини видозмінюються у зв’язку з відповідними нововведеннями, що пропонуються положеннями Цивільного кодексу України та з урахуванням традицій та звичаїв ділового обороту.

Наукова дискусія навколо правового регулювання відповідних відносин лежить у площині галузевої приналежності банківських правочинів, які з тих чи інших підстав відносять до галузей господарського права чи фінансового права. Також є прибічники, які визнають банківські правочини на рівні комплексних інститутів. Такий підхід зумовлений тим, що правовідносини в сфері банківської діяльності регулюються за допомогою різних правових методів. З одного боку, це метод юридичної рівності сторін, характерний для цивільного права, а з іншого – метод підпорядкування, що застосовується в адміністративному та фінансовому праві, оскільки діяльність банків до певної міри регулюється органами державного управління.

Специфіка правовідносин у банківській сфері та їх відокремленість в цивільному обороті призвели до виникнення терміну “банківське право”. Відповідний термін вживається в розумінні галузі права або підгалузі права. Такий підхід є не зовсім коректним уже з тієї причини, що ті, чи інші однорідні відносини регулюються одним з правових методів відповідної галузі права. Термін “банківське право” насамперед має суто прикладний характер, у той час, як цивілістичний метод правового регулювання відповідних відносин є пріоритетним.

Здійснення банком підприємницької діяльності спрямоване на надання фінансових послуг клієнту. Правовою підставою відносин банк – клієнт є цивільний правочин, який у свою чергу породжує юридико-технічні дії банка (банківські операції). Регулювання зазначених правовідносин лежить у площині приватно-правових норм.

Термін “банківські правочини” розглядається лише в контексті тих правових дій, що зумовлені цивільною дієздатністю банківської установи та вчиняються на підставі спеціального дозволу (ліцензії Національного банку України). При цьому, організаційно-засновницькі правочини, спрямовані на встановлення відповідного статусу банківської установи, та цивільні правочини, що забезпечують належну господарську діяльність банка, не підпадають під поняття “банківські правочини”. Цей термін є узагальненим для групи цивільних правочинів, що вчиняються за участю банка при здійсненні ним професійної діяльності з надання фінансових послуг.

Системного наукового дослідження проблем банківських правочинів в Україні не проводилось, хоч є ряд дисертаційних робіт, присвячених окремим аспектам, які в тій, чи іншій мірі пов’язані з тематикою дисертації, зокрема Патрушев Є.М. “Правові основи діяльності комерційних банків України по розрахунках”, 1995; Чалий Ю.І. “Договір банківського кредиту та правові засоби забезпечення поворотності кредитних грошей”, 1997; Чапічадзе Я.О.  “Договір факторингу”, 2000; Карманов Є.В. “Договір банківського вкладу (депозиту) в іноземній валюті”, 2001; Рябко Л.Г. “Правове регулювання кредитних відносин по законодавству України”, 2002;. Якубівський І.Є. “Договір фінансового лізингу”, 2003; Васьковський О.В. “Правове регулювання відносин за договором на розрахунково-касове обслуговування”, 2004; Лепех С.М. “Кредитний договір”, 2004; Нурзад І.Л. “Правове регулювання діяльності банків на ринку цінних паперів України”, 2004; Гостюк В.І. “Цивільно-правові договори з цінними паперами за законодавством України”, 2005; Дроздова Н.В. “Договір про надання фінансових послуг у цивільному праві України”, 2005; Шаповалова О.І. “Проценти у грошових зобов’язаннях (цивілістичні аспекти) ”, 2005.

Проблеми банківських правочинів криються у помилковому розумінні їх правової природи, специфіці суб’єктного складу його сторін, практиці застосування чинного законодавства, не точному формулюванні визначення окремих юридичних категорій, що опосередковані з ними.

На рівні положень ЦК України детально не врегульовані всі ті питання, що стосуються вчинення банківських правочинів. Розробка та доопрацювання законів, що визначають права та обов’язки банків при наданні клієнтам фінансових послуг, потребує запровадження відповідних комплексних теоретичних напрацювань.

Актуальність дисертаційного дослідження також обумовлена  виявленням сутності банківських правочинів, їх місця в системі цивільних правочинів та особливостей їх елементів, специфіки застосування правового механізму при наданні банківських послуг.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами.

Дисертаційне дослідження виконане у відповідності з державною бюджетною темою юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка „Формування механізму реалізації та захисту прав та свобод громадян України” (номер 01-БФ-042-01; номер державної реєстрації 019 U007725).

Об’єктом дослідження є загальнотеоретичні аспекти цивільних правочинів, які вчиняються банками при наданні фінансових послуг.

Предметом дослідження є спеціальні літературні джерела та теоретичні позиції українських і зарубіжних вчених з питань історії, розвитку, застосування банківських правочинів у цивільному обороті та супутніх їм юридичних інститутів (грошей, цінних паперів, грошових зобов’язань, процентів тощо), а також система чинних нормативних актів України, положень Цивільного кодексу України, зарубіжного законодавства, судова практика та звичаї ділового обороту.  

Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є виявлення та теоретична розробка основних проблем, пов’язаних з визначенням та поняттям правової природи банківських правочинів, особливостями цивільно-правового регулювання відносин у банківській сфері, оцінка ефективності існуючих правових конструкцій, що опосередковують ці відносини та надання рекомендацій з їх удосконалення.

Для досягнення цієї мети автор сформулював перед собою наступні основні завдання:

визначити поняття банківського правочину;

встановити місце банківських правочинів у системі цивільних правочинів та провести класифікацію банківських правочинів;

висвітлити особливості співвідношення таких юридичних категорій, як: “банківська діяльність”, “банківська послуга”, “банківський правочин”, “банківська операція”;

визначити поняття банка як сторони правочину; грошей та цінних паперів як об`єктів банківських правочинів;

проаналізувати предмет та підстави виникнення грошового зобов’язання у банківських правовідносинах;

визначити поняття банківських процентів;

проаналізувати основні ознаки та дослідити правову природу окремих банківських правочинів;

здійснити порівняльний аналіз норм ЦК України, що  регулюють цивільні правовідносини у банківській сфері з нормами ГК України, спеціального українського законодавства, міжнародно-правових актів та зарубіжного законодавства.

Методологічна основа дослідження. Для розкриття теми дисертаційного дослідження використовувались загальнонауковий діалектичний метод та окремі наукові методи: історичний, формально-логічний, нормативно-догматичний, компаративістський (порівняльно-правовий), системно-структурного аналізу. Діалектичний метод пізнання використаний автором з метою дослідження певних об’єктивних явищ суспільного розвитку, зокрема, правомірних дій суб’єктів, що формують цивільно-правові відносини в окремій сфері життєдіяльності суспільства. За допомогою історичного методу досліджено питання щодо виникнення та особливостей розвитку банківської справи. Для пізнання правової природи банківських правочинів, їх змісту, розробки окремих юридичних категорій, пов’язаних із здійсненням банківської діяльності, а також аналізу норм чинного законодавства, що регулюють відносини з надання фінансових послуг застосовувалися формально-логічний та нормативно-догматичний методи. Компаративістський метод застосовано, спираючись на інші галузеві правові науки (фінансове, господарське право тощо) та праці вчених-економістів, і використано з метою проведення порівняльного  аналізу норм ЦК України, що  регулюють цивільні правовідносин у банківській сфері, з нормами ГК України, спеціального українського законодавства, міжнародно-правових актів та зарубіжного законодавства. Визначити місце банківських правочинів у системі цивільних правочинів, провести класифікацію банківських правочинів, згрупувати їх за певними критеріями та здійснити розробку окремих правочинів  вдалось за допомогою  системно-структурного аналізу.

Теоретичну основу дослідження складають теоретичні розробки українських і зарубіжних вчених у галузі теорії держави та права, римського приватного права, цивільного, фінансового, господарського, процесуального, адміністративного, міжнародного приватного права дореволюційного, радянського та сучасного періодів. Дослідження ґрунтується на науково-теоретичних працях: Агаркова М.М., Алексєєва С.С., Бартошека  М., Бєлова В.А., Бобрової Д.В., Боднар Т.В., Брагінського М.І., Вінник О.М., Вікуліна О.Ю., Вітрянського В.В., Вільнянського С.І., Воронової Л.К., Гавальди К., Генкіна Д.М., Гуревича І.С., Дернбурга Г., Дзери О.В., Довгерта А.С., Дождєва Д.В., Еліассона Л.С., Ерделевського О.М., Єфімової Л.Г., Іоффе О.С., Карагусова Ф.С., Карімулліна Р.І., Карманова Є.В., Кашаніної Т.В., Кельзена Г., Кисіля В.І., Колесника В.Б., Компанійця Є.С., Коссака В.М., Кота О.О., Красавчикова О.О., Кротюка В.Л., Кузнєцової Н.С., Кузьміна В.Ф., Куника Я.О., Кучеренко І.М., Лаврова Д.Г., Ландкофа С.Н., Литовченка М., Ломідзе О.Г., Лунца Л.А., Луця В.В., Майданика Р.А., Мейєра Д.І., Нерсесова Н.О., Новицького І.Б., Новосьолової Л.О., Олійник О.М., Орлюк О.П., Осипова Е.Б., Павлодського Є.А., Перетерського І.С.,  Підопригори О.А., Побєдоносцева К.П., Покровського Й.О., Поліна Д.В., Полонського Е.Г., Полфремана Д., Расказової Н.Ю., Рясенцева О.О., Саніахметової Н.О., Сарбаша С.В., Селіванова А.О., Сібільова М.М., Спасибо-Фатєєвої І.В., Суханова Є.О., Стуфле Ж., Тосуняна Г.А., Філатова Ю.В., Флейшиц К.А., Фогельсона Ю.Б., Форда Ф., Халфіної Р.О., Харитонова Є.О., Цитовича П.П., Чалого Ю.І., Шахматова В.П., Шевченко Я.М., Шемшученка Г.Ю., Шершеневича Г.Ф., Шерстобітова А.Є., Щербини В.С., Яроцького В.Я. та інших.

Нормативно-інформаційними джерелами є Конституція України, Цивільний кодекс України, Цивільний кодекс УРСР 1963 р., Господарський кодекс України, закони України “Про Національний банк України”, “Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг”, “Про банки і банківську діяльність”, “Про платіжні системи та переказ коштів в Україні”, “Про Фонд гарантування вкладів фізичних осіб”, “Про цінні папери і фондову біржу” та інші закони, укази Президента України, декрети та постанови Кабінету міністрів України, нормативні акти Національного банку України, Державної комісії з цінних паперів і фондового ринку, інших органів державного управління, законодавство іноземних держав, міжнародно-правові акти (конвенції, угоди, уніфіковані правила тощо).

Фактологічна база ґрунтується на матеріалах практики судів України, Національного банку України, Державної комісії з цінних паперів і фондового ринку та банків України.

Наукова новизна дослідження. У цьому дисертаційному дослідженні вперше в сучасному цивільному праві України виконана всебічна розробка теоретичних проблем правового регулювання банківських правочинів у сфері надання фінансових послуг. Здійснені в роботі критика та аналіз дискусійних питань по суті банківських правочинів, їх юридичній природі; обґрунтування існуючих та розробка нових цивілістичних конструкцій та пов’язаних з ними правових категорій, застосовних у банківських правовідносинах; удосконалення чинного законодавства України з надання банківських послуг є тими основними елементами, що формують приватно-правову теорію банківських правочинів у системі зобов’язального права цивільно-правової науки.

На захист винесені такі нові науково-теоретичні висновки та положення:

Вперше:

- запропоновано визначення поняття банківського правочину як одностороннього, дво- або багатостороннього цивільного правочину, дія якого обумовлена спеціальною правоздатністю банка, що надає фінансові послуги шляхом здійснення відповідних банківських операцій, та спрямована на досягнення сторонами певного правового результату;

- виявлені наступні основні ознаки, що характеризують банківські правочини як самостійну правову категорію в системі цивільних правочинів: а) узагальнений термін “банківські правочини” поєднує дві групи цивільних правочинів (закріплені в ЦК України цивільні правочини, що породжують права та обов’язки сторін і регулюють відносини при наданні банківських послуг і,  запроваджені практикою банківської діяльності цивільні правочини, що хоч не передбачені актами цивільного законодавства, проте відповідають загальним засадам цивільного законодавства, з урахуванням принципів презумпції правомірності правочину та свободи договору); б) для банківської сфери характерним є закріплення у відповідних нормах ЦК України як односторонніх (наприклад, гарантія), так і двосторонніх (наприклад, кредитний договір) банківських правочинів; в) банківські правочини, як односторонні, так і двосторонні, спрямовані на реалізацію певного правового результату при наданні фінансових послуг. Двосторонні банківські правочини (банківські договори) належать до групи договорів про надання послуг. Правила глави 63 (Послуги. Загальні положення) ЦК України можуть застосовуватись до банківських договорів, якщо це не суперечить суті зобов’язання; г) для багатьох банківських правочинів поширеною є наявність імперативних норм, застосування яких спрямоване на охорону приватно-правових інтересів послугоодержувача та захист прав банка як кредитора, що безперечно підсилює цивілістичний характер цих правочинів; д) правова природа банківських правочинів визначається на основі класичних цивілістичних правочинів (nexum, mutuum, depositum, locacio-conductio operarum, mandatum);

- розмежовуються поняття: правочини, що вчиняються у сфері банківської діяльності та банківські правочини. В якості критерія класифікації цивільних правочинів у банківській сфері обрано основну юридичну мету, для досягнення якої укладається відповідний правочин. За цим критерієм  пропонується наступна класифікація: банківські правочини; організаційно-засновницькі правочини; організаційно-господарські правочини. Головним критерієм класифікації банківських правочинів є функціональні, юридико-технічні дії банка, спрямовані на задоволення фінансових послуг клієнтів. За цим критерієм виділено шість груп правочинів: 1) правочини, що регулюють відносини з надання фінансових послуг із застосуванням основних пасивних банківських операцій, мета яких - залучення грошових коштів; 2) правочини, що регулюють відносини з надання фінансових послуг із застосуванням основних активних банківських операцій (відносини, пов`язані з розміщенням коштів); 3) правочини, що забезпечують виконання певних грошових зобов’язань при здійсненні активних і пасивних банківських операцій; 4) правочини, що пов`язані з наданням послуг у сфері обігу цінних паперів; 5) правочини, що регулюють надання банком довірчих послуг; 6)  правочини, що регулюють надання банком посередницьких, агентських, консультаційних, інформаційних послуг, послуг з відповідального зберігання цінностей та документів, перевезення та інкасування коштів та цінностей, послуг на міжнародному валютному ринку;

-  при наданні визначення поняття “банк” відображено його особливий статус у порівнянні з іншими фінансовими установами: по-перше, жодна інша фінансова установа не може надавати такого широкого спектру фінансових послуг, як банк, по-друге, банківська система в цілому та окремий банк при здійсненні професійної діяльності мають певне монопольне становище на ринку фінансових послуг (звідси застосування імперативних норм), по-третє, особлива роль суб’єкта як послугонадавача, що надає комплекс фінансових послуг з  застосуванням спеціальних юридико-технічних засобів на підставі приватно-правових норм, по-четверте, певний довірчий характер відносин банк – клієнт, по-п’яте, відповідно до закону, отримання можливості розпоряджатися залученими коштами;

- у результаті аналізу юридичних теорій грошей пропонується визначення грошей як об’єкта банківського правочину, а саме: “гроші як об’єкт банківського правочину – це  платіжний засіб, емітований державою у формі монет і банкнот, вартісний еквівалент яких може обліковуватись на банківському рахунку їх власника”;

- встановлюється правова природа банківських процентів при наданні банківської послуги, що розглядається як зобов’язання плати за отримані у власність грошові кошти. Обґрунтовується висновок, що банківській процент - це зумовлена договором або законом нарахована сума платежу, яка є предметом акцесорного зобов’язання, що визначається в сотій частині до суми основного грошового зобов’язання за яким з настанням певного строку передбачено здійснення платежу;

-  доведено, що договір, в якому клієнтом виступає фізична особа, що має певну необхідність у споживанні банківських послуг, пов’язаних з відкриттям та веденням банківського рахунку для власних побутових потреб, належить до категорії публічних договорів, що, відповідно, значно розширює права споживача банківських послуг;

-  на підставі аналізу норм ЦК України та нормативних актів НБУ в дисертації аргументується теза про самостійний характер договору банківського вкладу, економічна сутність якого формується шляхом реалізації сторонами відповідних юридичних цілей та відображається в конструктивних особливостях основних елементів цього правочину;

- проаналізувавши та надавши визначення таких правових категорій як “розрахунок”, “розрахункова банківська операція”, “безготівкові розрахункові відносини” встановлено, що підставою виникнення безготівкових розрахункових правовідносин є односторонній правочин, дія якого полягає у розпорядженні клієнта провести банку переказ грошових коштів. При цьому волевиявлення клієнта реалізується у вигляді пред’явлення банківського формуляру, яким є певний платіжний документ;

- обґрунтовано, що для акредитива характерною є природа подвійного зобов’язання банка-емітента, а важливим елементом акредитивних відносин є їх акцесорний характер. Пропонується визначення акредитиву. “Акредитив – це комплексний юридико-технічний засіб здійснення платежу під умовою пред’явлення документів, що складається з системи послідовних взаємопов’язаних самостійних правочинів, вчинення яких передбачає проведення банківських операцій, спрямованих на виконання грошового зобов’язання платника за основним договором на користь бенефіціара (одержувача)”;

- пропонується проблему встановлення правового титулу грошей, на якому вони закріплюються у позичальника, відповідно до кредитного договору, вирішити шляхом встановлення правового способу виконання банком грошового зобов’язання;

- в результаті проведення порівняльного аналізу основних ознак відносин позики та кредиту зроблено висновок, що кредитний договір є самостійний договором.

Удосконалено:

-   визначення понять “банківська діяльність”, “банківська послуга”, “банківська операція” та проаналізовано співвідношення цих категорій з поняттям “банківський правочин”;

- визначення поняття цінного паперу як юридичного документа з  встановленими законом формою та обов’язковими реквізитами, що посвідчує майнові права, здійснення чи передача яких вчиняється виключно шляхом його пред’явлення;

- визначення поняття кредиту у вузькому розумінні як, по-перше, певної суми грошових коштів, що банк зобов’язується надати позичальникові в розмірі і на умовах, передбачених кредитним договором, яка підлягає поверненню разом з процентами, що нараховуються на неї, по-друге, як отримана позичальником від банку на підставі кредитного договору грошова сума, яка в тому ж самому розмірі підлягає поверненню разом з нарахованими на неї процентами. У широкому розумінні, кредит – це встановлені відповідно до кредитного правочину відносини кредитодавця та позичальника в зв’язку з виникненням, виконанням, забезпеченням виконання та припиненням грошового зобов’язання;

- обґрунтування, що термін “кредитування” слід розглядати в контексті реалізації банком підприємницької діяльності шляхом вчинення певних дій щодо надання відплатної кредитної послуги (послуги з надання кредиту).

Дістало подальший розвиток:

- положення про те, що гроші, обіг яких здійснюється в безготівковій формі, є правом вимоги, що виникає в межах зобов’язальних відносин, а відтак не можуть бути об’єктом речового права, як гроші в готівковій формі;

- позиція, за якою цінний папір має своє значення в цілому для цивільного обороту та, зокрема, для сторін банківського правочину, як його об’єкт  лише за умови наявності в сукупності наступних необхідних і достатніх основних ознак: а) майновий характер документа – цінний папір своїм змістом повинен обов’язково виражати майнове право; б)  виражене в цінному папері право повинне бути визначеним, однозначним і зрозумілим з тексту документа, причому це повинне бути власне право, оскільки закріплення взаємних прав і обов’язків у цінному папері є недопустимим. У цінному папері повинна бути точно визначена юридична можливість здійснити ту дію, на яку має право його законний держатель; в) нерозривний зв’язок між самим цінним папером і вираженим у ньому правом. Без пред’явлення оригіналу документа втілене в ньому право не може бути реалізоване чи передане іншій особі. З переданням цінного паперу переходять усі права, які посвічуються ним, у сукупності; г) цінний папір - це різновид юридичних документів і він, відповідно, повинен мати необхідні ознаки формальності, які означають, що зміст цінного паперу повинен підпорядковуватись певним вимогам, встановленим законодавством. Ці вимоги торкаються як обов’язкових реквізитів у тексті цінного паперу, так і необхідності забезпечення певного ступеню захисту бланків документів від підробки; д) виражене в цінному папері майнове право має бути втілене в певному матеріальному носії. Цінний папір – це документ і посвідчення права, що міститься в ньому. Якщо відсутній певний матеріальний носій (паперовий, електронний тощо) – така категорія відмінна від інституту цінних паперів;

- аналіз предмета та правових підстав виникнення грошового зобов’язання в контексті зобов’язальної теорії банківського правочину, що надало можливість визначити поняття “платіж”, “грошовий обіг” та “грошове зобов’язання”;

- положення, що об’єднані спільним фінансовим інструментарієм –  кредитною операцією, договори факторингу та фінансового лізингу – це двосторонні правочини, які можуть бути вчинені в межах надання банківських послуг;

- положення, що цінні папери виконують подвійну роль в операціях РЕПО: предмета, що забезпечує виконання кредитного зобов’язання та вартісного еквівалента зазначеного договірного зобов’язання.

Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійною, завершеною науковою роботою. Сформульовані теоретичні положення, висновки, пропозиції, рекомендації, одержані автором у результаті вивчення та аналізу понад 400 наукових і нормативно-правових джерел, цивільних і господарських справ.

Теоретичне та практичне значення дослідження полягає в тому, що його результати можуть бути використані в подальших загальнотеоретичних дослідженнях проблем цивільних правочинів, об’єктів цивільного права, інституту зобов’язального права в цілому та окремих договірних зобов’язань тощо; при доопрацюванні та вдосконаленні законодавства України з питань правового регулювання надання банківських послуг, зокрема, Цивільного та Господарського кодексів, Законів України “Про банки і банківську діяльність”, “Про платіжні системи та переказ коштів в Україні”; в навчальному процесі, підготовці підручників і навчальних посібників, методичних рекомендацій для викладачів і студентів юридичних спеціальностей з курсу “Цивільне право”, “Фінансове право”, “Господарське право”, “Банківське право”, “Теорія договірних зобов’язань”, “Цивільні договори в банківській діяльності”, “Проблеми банківських правочинів”, “Правове регулювання фондового ринку” тощо; у практичній діяльності судів, правоохоронних органів, НБУ, Державної комісії з цінних паперів і фондового ринку, банків України та їх клієнтів.

Апробація та впровадження результатів дисертації. Дисертацію було прорецензовано, а її основні положення обговорені та схвалені на засіданні кафедри цивільного права юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Результати дослідження використовуються дисертантом при викладанні таких спецкурсів на юридичному факультеті Київського національного університету імені Тараса Шевченка як: “Цивільні договори в банківській діяльності”, “Проблеми банківських правочинів”, “Правове регулювання фондового ринку”.

Окремі висновки, сформульовані в дисертації, зокрема, стосовно списання коштів з банківського рахунка, знайшли своє практичне застосування в судовому рішенні за конкретною справою2

.

Ряд положень дисертації були предметом обговорення на Восьмій регіональній науково-практичній конференції “Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні” (м. Львів, 13-14 лютого 2002 р., юридичний факультет Львівського національного університету ім. Івана Франка); на Міжнародній науково-практичній конференції “Еволюція цивільного законодавства: проблеми теорії і практики” (м. Харків, 29-30 квітня 2004 р.); на Міжнародній науковій конференції молодих вчених “Четверті осінні юридичні читання” (м. Хмельницький, 21-22 жовтня 2005 р., Хмельницький університет управління та права).

Основні результати дисертаційного дослідження знайшли відображення в монографії “Банківські правочини: цивільно-правові проблеми” (Київ, 2005, 23 д.а.) та 23 наукових статтях (загальним обсягом 13,67 д.а.) у фахових виданнях, включених до переліків, затверджених ВАК України. Окремі положення дисертації викладені в підручниках з цивільного права та в науково-практичних коментарях ЦК України, співавтором яких є дисертант.   

Структура роботи обумовлена метою та предметом дослідження. Дисертація складається з вступу, чотирьох розділів, які поділяються на дванадцять підрозділів, висновків і списку використаних джерел. Загальний обсяг роботи – 486 сторінок, з них основного тексту – 450 сторінок. Список використаних джерел налічує 442 найменування і займає 36 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі  обґрунтовується актуальність теми дисертаційного дослідження, визначається його об’єкт і предмет, мета та основні завдання; визначається ступінь наукової розробки проблеми дослідження, його науково-теоретична основа; формулюється наукова новизна та викладаються основні положення, що виносяться на захист; висвітлюється практичне значення одержаних результатів дослідження та їх апробація в практичній та викладацькій діяльності; зазначаються публікації за темою дослідження.

Розділ 1 “Загальнотеоретичні положення про банківський правочин” складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 1.1. “Поняття банківського правочину” зазначається, що інститут банківського правочину видозмінювався від античного реального контракту mutuum (синонім – creditum, як правило, у тих випадках, коли предметом були гроші) до сучасної системи самостійних договірних конструкцій з урахуванням спеціального платіжного інструментарію, запровадження якого можливе також на підставі односторонніх правочинів.

Автор відзначає, що термін “правочин” вказує на правомірність дії, що вчиняється, і тим самим формує наше уявлення про його зміст, який має правовий характер. Предметом правових дій, що здійснюються при наданні банківських послуг є відносини, які можуть виникати у зв’язку з розпорядженням залученими коштами третіх осіб. При цьому, досягнення певного правового результату можливе за допомогою одностороннього та дво- чи багатостороннього правочину.

Банківський правочин слід розглядати як правомірну дію, яка є результатом дієздатності банківської установи, що проявляється через волю органів управління останньої та зовнішнього її прояву (банківської операції, формуляру, тощо), спрямованого на досягнення суб’єктивного мотиву (сausa). Юридичні дії зумовлюють певну поведінку сторін банківського правочину, націлену на реалізацію суспільно-економічної мети під час споживання фінансової послуги.

Автор заперечує можливість застосування терміну “нікчемний правочин”, аргументуючи це тим, що з прийняттям нового ЦК України, яким вводиться термін “правочин” замість існуючого “угода”, зникає подвійний зміст цього поняття. Ознака правомірності є родовою ознакою правочину. За допомогою відповідного формулювання українська філологія вирішила тривалу дискусію на користь правомірного характеру правочину. Зі змісту терміну “правочин” зрозуміло, що мова йде про вчинення правомірної дії, тому аpriori “недійсного правочину” (протиправного правочину) не може існувати. Тим самим формулювання “нікчемний правочин” є більш, ніж суперечним, його замінником може бути термін “протиправна дія”. Проте, до таких іменників, як наприклад, “договір”, “заповіт”, “операція”, “емісія”, які саме і визнаються правочинами, може застосовуватися прикметник “недійсний”, оскільки за формою таке словосполучення не є суперечливим.

З метою усунення невідповідності термінології ряд загальних норм глави 16 (Правочини) ЦК України доцільно відредагувати. Так, у тексті ЦК України словосполучення “недійсний правочин” у всіх відмінниках слід замінити словосполученням “протиправна дія”.

Частину 1 статті 202 ЦК пропонується викласти в наступній редакції: “Правочином є правомірна дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків”.

Доцільно було б назву статті 204 ЦК України запропонувати в такій редакції: “Стаття 204. Презумпція правомірності дії”, а зміст цієї статті може скласти така дефініція: “дія є правомірною, якщо її недійсність прямо не встановлена законом або якщо вона не визнана судом недійсною”.

Зазначається, що термін “оспорюваний правочин” може застосовуватись у разі заперечення заінтересованою особою його дійсності на підставах, встановлених законом. Суд може відмовити в задоволенні позову, за відсутності законних підстав, або визнати “оспорюваний правочин” “протиправною дією”. Такі дії стають протиправними не з моменту оголошення судом рішення про це, а з моменту їх вчинення.

Висвітлені окремі доктринальні аспекти цивільного правочину проектуються на конструкцію банківського правочину, яка має свої особливості. Високий ступінь ризику фінансово-підприємницької діяльності значною мірою впливає на формування правовідносин клієнта з банком. Ризикованість банківських правочинів зумовлена, насамперед, економічною природою банківських операцій та довірчим характером різного роду банківських операцій.

У ході дослідження встановлено, що договори, які укладаються в банківській сфері, цілком відповідають загальним положенням договору про надання послуг. Звідси випливає досить суттєва ознака, що притаманна всім банківським правочинам – відплатність. Термін “банківській процент” узагальнює умову правочину щодо зобов’язання відповідної сторони здійснити платіж за вчинення певних правових дій.

Ознакою надання банківських послуг є два досить важливих аспекти: доступність інформації  щодо діяльності банку та зобов'язання банка забезпечити збереження банківської таємниці.

Характерним для більшості банківських правочинів є зобов’язання сторін, стосовно дотримання типових форм різного роду платіжних документів. Вчинення дій, з боку банківської установи та/або клієнта засобами зазначених банківських формулярів слід розглядати як правочин.

Здебільшого банківські правочини мають характер договірного зобов’язання. Проте, специфіка підприємницької діяльності в банківській сфері передбачає вчинення односторонніх правочинів. Зокрема, під час емісії власних цінних паперів або при застосуванні окремих платіжних інструментів у розрахункових відносинах правові дії породжені волевиявленням однієї сторони.

Закріплений у новому ЦК України рrincipium libertatis contractus і можливість здійснення інших, не передбачених Законом України “Про банки і банківську діяльність”, правочинів, розширюють межі потенційних зв’язків між банком та його клієнтом, які можуть оформлюватися не тільки договорами, що передбачені законом, але й договорами, які хоч законом не передбачені, та йому не суперечать.

У результаті проведеного дослідження зроблено висновок, що до статті 2 Закону України “Про банки і банківську діяльність” слід додати наступне визначення терміну “банківський правочин”: “банківський правочин - це односторонній та дво- або багатосторонній цивільний правочин, дія якого обумовлена спеціальною правоздатністю банка, що надає фінансові послуги шляхом здійснення відповідних банківських операцій, та спрямована на досягнення сторонами певного правового результату”.

У підрозділі 1.2. “Місце банківських правочинів у системі цивільних правочинів. Класифікація  банківських правочинів” зазначається, що поява та поширене застосування терміну “банківський правочин” зумовлене зростанням попиту на фінансові послуги. Автором проаналізовані роль і місце банківських правочинів у системі цивільних правочинів. Термін “банківські правочини” розглядається лише в контексті тих правових дій, які обумовлені цивільною дієздатністю банківської установи та вчиняються на підставі ліцензії НБУ. Цей термін є узагальненим для групи цивільних правочинів, що вчиняються за участю банка при здійсненні ним професійної діяльності з надання фінансових послуг.

Правові ознаки банківського правочину характеризуються його юридичною самостійністю, суб’єктним складом його учасників, специфікою банківської діяльності.

Основними ознаками, що характеризують банківські правочини як самостійну приватно-правову категорію в системі цивільних правочинів є:

а) узагальнений термін “банківські правочини” поєднує дві групи цивільних правочинів:

- закріплені в ЦК України цивільні правочини, що регулюють відносини при наданні банківських послуг;

- запроваджені практикою банківської сфери цивільні правочини, які не передбачені актами цивільного законодавства, проте відповідають загальним засадам цивільного законодавства з урахуванням принципів презумпції правомірності правочину та свободи договору;  

б) для банківської діяльності характерним є закріплення у відповідних нормах ЦК як односторонніх (наприклад, гарантія), так і двосторонніх (наприклад,  договір банківського вкладу тощо) банківських правочинів;

в) банківські правочини, як односторонні, так і двосторонні, спрямовані на реалізацію певного правового результату при наданні фінансових послуг. Двосторонні банківські правочини (банківські договори) належать до групи договорів про надання послуг. Правила глави 63 (Послуги. Загальні положення) ЦК можуть застосовуватись до банківських договорів, якщо це не суперечить суті зобов’язання;

г) щодо багатьох банківських правочинів застосовуються імперативні норми, дія яких спрямована на охорону приватно-правових інтересів послугоодержувача та захист прав банка як кредитора, що відповідно лише підсилює цивілістичний характер цих правочинів. Запроваджувані в банківській діяльності адміністративно-правові норми виконують контрольно-наглядові функції й безпосередньо не мають впливу на цивільні правовідносини у цій сфері;

д) правова природа деяких банківських правочинів визначається на основі класичних цивілістичних правочинів (nexum, mutuum, depositum, locacio-conductio operarum, mandatum). Водночас, законодавчою системою та банківською практикою вдосконалюється сталий та запроваджується новітній цивілістичний інструментарій, який набуває самостійного юридичного характеру в системі цивільних правочинів.

Правочини, що вчиняються у сфері банківської діяльності, як і всі інші цивільні правочини, виступають засобом досягнення певної мети. У якості критерія класифікації цивільних правочинів в банківській сфері обрано основну юридичну мету, для досягнення якої укладається відповідний правочин. За даним критерієм пропонується наступна класифікація: банківські правочини; організаційно-засновницькі правочини; організаційно-господарські правочини.

Предметом цього дослідження є саме банківські правочини, що складають основну групу цивільних правочинів за участю банка. Автор стверджує, що головним критерієм класифікації банківських правочинів є функціональні, юридико-технічні дії банка, спрямовані на задоволення фінансових послуг клієнтів. Відповідно, робиться висновок, що за цим критерієм система банківських правочинів складається з шести груп:

- перша – правочини, що регулюють відносини з надання фінансових послуг із застосуванням основних пасивних банківських операцій;

- друга – правочини, що регулюють відносини з надання фінансових послуг із застосуванням основних активних банківських операцій;

- третя – правочини, що забезпечують виконання певних грошових зобов’язань при здійсненні активних і пасивних банківських операцій;  

- четверта – правочини, що пов`язані з наданням послуг у сфері обігу цінних паперів;

- п`ята – правочини, що регулюють надання банком довірчих послуг;

- шоста – правочини, що забезпечують надання банком посередницьких, агентських, консультаційних, інформаційних послуг, послуг з відповідального зберігання цінностей та документів, перевезення та інкасування коштів та цінностей, послуг на міжнародному валютному ринку.

У підрозділі 1.3. “Співвідношення понять “банківська діяльність”, “банківська послуга”, “банківський правочин”, “банківська операція”” здійснюється порівняльний аналіз ряду поширених у банківській діяльності правових категорій. Зазначається, що поняття “ринок банківських послуг” охоплюється змістом більш загального поняття “ринок фінансових послуг”. Зроблено висновок, що в межах фінансового ринку формуються відносини між фахівцями з надання відповідних послуг та споживачами таких послуг. Мета професійного надавача послуг – отримання прибутку. Отримувач задовольняє власні потреби шляхом споживання фінансових послуг. Визначається, що ринок банківських послуг – це сфера професійної діяльності з приводу грошових відносин, об’єктом яких є послуги, що надаються банками фізичним та юридичним особам.

Результатом відповідної професійної діяльності на банківському ринку є так зване створення банківського продукту у вигляді надання реальних банківських послуг. Банківську діяльність слід розглядати як систематичну підприємницьку діяльність, здійснення якої передбачає вчинення банківських правочинів та операцій. Автором зазначається, що відповідна діяльність може здійснюватися банком за умов дотримання ним встановлених законодавством спеціальних економічних нормативів та застережень, наявності фахового персоналу, технічних засобів, створення інфраструктури, постійного розширення та зростання якості банківських послуг.

Обґрунтовується теза про необхідність розмежовувати банківську діяльність, що здійснюється на підставі ліцензії та неліцензійну банківську діяльність. Пропонується у статті 2 Законом України “Про банки і банківську діяльність” визначення терміна “банківська діяльність” замінити на два наступні терміни: “ліцензована банківська діяльність – це підприємницька діяльність банку на підставі ліцензії НБУ з надання фінансових послуг фізичним та юридичним особам шляхом залучення грошових коштів та їх розміщення, а також здійснення розрахункових операцій, операцій з цінними паперами і валютними цінностями, та інших банківських операцій з метою отримання прибутку” та “неліцензована банківська діяльність – це підприємницька діяльність банку з надання відплатних фінансових та інших послуг фізичним та юридичним особам, що не передбачає здійснення банківських операцій”.

Словосполучення банківська послуга пропонується розглядати у широкому та вузькому розумінні. У широкому розумінні надання банківських послуг – це підприємницька діяльність банківської установи, що спрямована на задоволення потреб споживачів з метою отримання прибутку. У вузькому розумінні банківська послуга – це комплекс правомірних дій банка з фінансовими активами, в процесі здійснення яких задовольняються вимоги споживача.

Дисертант обґрунтовує думку, що банківський правочин слід розглядати як правомірну дію, що є результатом дієздатності банківської установи, та проявляється через волю органів управління останньої і зовнішнього її прояву (банківської операції, формуляру, тощо), спрямованого на досягнення суб’єктивного мотиву (сausa).

Автор робить висновок, що банківська операція – поняття, яке несе в собі значне економічне та правове навантаження, тому воно обов’язково повинне міститись у переліку юридичної термінології. Банківська операція це, як правило, певна дія або комплекс  послідовних арифметичних, механічних, технічних та інших дій персоналу банку щодо грошових коштів, цінних паперів та інших активів. Пропонується у статтю 2 Закону України “Про банки і банківську діяльність” включити термін  “банківська операція” у такій редакції: “банківська операція - це правомірна дія, що здійснюється банком за умов одержання ліцензії та дотримання правового режиму, який складається з комплексу техніко-юридичних засобів,  передбачених НБУ, на підставі правочину або рішення суду”.

Розділ 2 “Юридична характеристика елементів банківського правочину” складається з трьох підрозділів.

Підрозділ 2.1. “Банк як сторона банківського правочину” присвячений статусу банківської установи. Автор аналізує дуалістичний підхід до статусу банка, що зустрічається в спеціальній літературі та зумовлений співвідношенням норм цивільного та фінансового права, які взаємодіють у банківській системі. Розуміючи, які функції, завдання виконують зазначені норми, можна зробити висновок про те, які норми є домінуючими у банківській сфері, а, відтак, зрозуміти суб’єктом якого права є банк. Так, при створенні банку, учасники (юридичні або фізичні особи) на добровільних засадах, за власним волевиявленням, реалізуючи певну мету, приймають відповідне рішення на підставі цивільних норм. При цьому, можуть бути запроваджені імперативні норми, наприклад, щодо власників істотної участі у банку, які повинні мати бездоганну ділову репутацію та задовільний фінансовий стан. Проте, таким нормам властивий допоміжний характер, оскільки вони спрямовані на захист інтересів інших учасників, уникнення монопольного утворення тощо.

Стверджується, що набувши цивільну правоздатність та дієздатність банк стає суб’єктом цивільного права. Суб’єктивні права банківської установи формуються в межах встановлених законом правил поведінки.

У роботі зазначається, що після отримання статусу юридичної особи та одержання ліцензії банк починає здійснювати підприємницьку діяльність у сфері надання фінансових послуг. При цьому, цей вид послуг відрізняється від інших лише за особливостями предмета, як відрізняються транспортні послуги від послуг зв’язку, туристичних або медичних, але за своєю природою – це цивільні правовідносини, що регулюються відповідними нормами. Специфіка будь-якої сфери послуг, як правило, передбачає запровадження окремих норм публічного права, для того, щоб забезпечити нагляд і контроль, недопущення недобросовісної конкуренції, своєчасне стягнення податків тощо. Проте, особи, що здійснюють свою діяльність у відповідній сфері, не розглядаються як суб’єкти публічного права. Особливість фінансових послуг за участю банка полягає в тому, що в межах даної сфери відбувається постійний перерозподіл досить значних грошових коштів. У зв’язку з цим, повстає питання щодо співвідношення приватних та публічних інтересів суб’єктів відповідних відносин. Вплив норм публічного права на діяльність банку зумовлений необхідністю мінімізувати ризики втрати активів як клієнтів банка, так і самого банка, що в свою чергу впливає на стабільність банківської системи та економічні показники країни в цілому. Робиться висновок, що норми та суб’єкти публічного права виконують лише допоміжні функції, спрямовані на забезпечення належного здійснення цивільних відносин зазначених учасників.

Як висновок пропонується статтю 2 Закону України “Про банки і банківську діяльність” викласти в наступній редакції: “банк – це юридична особа, яка з моменту запису до Єдиного державного реєстру юридичних осіб набуває цивільної правоздатності та дієздатності та має право надавати окремі фінансові послуги, а за умови отримання ліцензії Національного банку України здійснювати у сукупності операції щодо залучення у вклади грошових коштів фізичних і юридичних осіб та розміщення зазначених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик, відкриття і ведення банківських рахунків фізичних та юридичних осіб”.

Підрозділ 2.2. “Гроші та цінні папери як об`єкти банківського правочину” має метою дослідити походження та еволюцію грошей, їх функції та властивості, як окремого виду речей, форми, які можуть приймати гроші у сучасних відносинах, сутність цінних паперів та повноваження їх володільців, співвідношення цих об’єктів банківських правочинів, а також дослідження  правової природи банківських процентів.

Досліджуючи окремі юридичні теорії грошей, автор приходить до висновку, що саме основні положення теорії А.Nussbaum’a та “курсової” теорії Savigni формують сучасні функціональні особливості грошей як об’єкта банківського правочину.

Аналізуючи функції грошей, дисертант зазначає, що виступаючи об’єктом банківського правочину, гроші використовуються як засіб платежу для встановлення суми платежу, який буде здійснено у певний момент у майбутньому. Саме ця функція дає можливість нарахування процентів, збитків по грошових зобов’язаннях, а також є передумовою для визначення таких важливих юридичних понять як “ціна“, “платіж” та інші.

У результаті порівняння таких категорій як: гроші” та безготівкові гроші” (за своєю суттю це квазігроші, на практиці та у законодавстві застосовується термін грошові кошти у безготівковій формі), було обґрунтовано, що останні є правом вимоги та виникають в межах зобов’язальних відносин, а тому не можуть бути об’єктом речового права як гроші.

Автор робить висновок, що гроші як об’єкт банківських правочинів визначаються як  платіжний засіб, емітований державою у формі монет і банкнот, вартісний еквівалент яких може обліковуватись на банківському рахунку їх власника.

Стверджується, що поняття “цінний папір” містить в собі комплекс юридичних і економічних характеристик. Економічний статус цінного паперу заданий його змістом, а також його роллю і значенням на фондовому ринку. За умов урівноваженої позиції юридичний статус цінного паперу – це фіксація його сформованого економічного статусу. У такому випадку цінний папір може бути об’єктом банківських правочинів (наприклад, об’єктом одностороннього правочину при здійсненні банком емісії власних акцій, у договорі андеррайтингу або при вексельному кредитуванні).

Обґрунтовується позиція, за якою цінний папір має своє значення в цілому для цивільного обороту та, зокрема, для сторін банківського правочину як його об’єкт  лише за умови наявності в сукупності наступних необхідних і достатніх основних ознак:

- майновий характер документа – цінний папір своїм змістом повинен обов’язково виражати майнове право;

- виражене у цінному папері право повинне бути визначеним, однозначним і зрозумілим з тексту документа, причому це має бути саме право, оскільки закріплення взаємних прав і обов’язків у цінному папері є недопустимим. У цінному папері повинна бути точно визначена юридична можливість здійснити ту дію, на яку має право його законний держатель;

- нерозривний зв’язок між самим цінним папером і вираженим у ньому правом. Без пред’явлення оригіналу документа втілене в ньому право не може бути реалізоване чи передане іншій особі. З переданням цінного паперу переходять усі права, які посвічуються ним, у сукупності;

- цінний папір – це різновид юридичних документів і він, відповідно, повинен мати необхідні ознаки формальності, які означають, що зміст цінного паперу повинен підпорядковуватись певним вимогам, встановленим законодавством. Ці вимоги торкаються як обов’язкових реквізитів у тексті цінного паперу, так і необхідності забезпечення певного ступеню захисту бланків документів від підробки;

- виражене в ньому майнове право має бути втілене в певному матеріальному носії. Цінний папір – це документ і посвідчення права, яке міститься в ньому. Якщо відсутній певний матеріальний носій (паперовий, електронний тощо) – така категорія відмінна від інституту цінних паперів.

Враховуючи наведені ознаки, автором пропонується – частину 1 статті 194 ЦК України викласти у такій редакції: “Цінний папір – це юридичний документ з  встановленими законом формою та обов’язковими реквізитами, що посвідчує майнові права, здійснення чи передача яких вчиняється виключно шляхом його пред’явлення”. Така ж редакція визначення цього терміна має бути у частині 1 статті 1 Закону України “Про цінні папери і фондову біржу”.

У підрозділі 2.3. “Грошове зобов`язання у банківських правовідносинах. Правова природа банківських процентів” аналізується предмет і правові підстави виникнення грошового зобов’язання, розглядається доктрина відповідної правової категорії. Аналізуючи правові дії  різних видів банківських правочинів робиться висновок, що незважаючи на певні особливості того чи іншого матеріального об’єкту (наприклад, цінних паперів, грошей) правовідносин, предметом зобов’язання завжди є певна поведінка (правова дія) зобов’язаної особи.

Автор відмічає, що при виконанні грошового зобов’язання реалізується функція платежу. Кредитор набуває права вимоги щодо здійснення боржником платежу. Пропонується статтю 1 Закон України “Про платіжні системи та переказ коштів в Україні” доповнити пунктом 1.25 наступного змісту “Платіж - це дія боржника спрямована на виконання або часткове виконання грошового зобов’язання шляхом сплати безпосередньо кредитору певної грошової суми готівкою або зарахування її у безготівковій формі на визначений кредитором рахунок”.

Стверджується, що сукупність грошових платежів у процесі купівлі – продажу товарів, виконання робіт і надання послуг, задоволення різних зобов’язань у грошовій формі, а також при розподілі та перерозподілі грошових коштів формують грошовий обіг. При цьому рух коштів може здійснюватись у готівковій та безготівковій формах. Дисертант визначає поняття грошового обігу як рух коштів у готівковій або безготівковій формі зміст якого складають дії його учасників, спрямовані на виконання грошового зобов’язання.

Автор зазначає, що у грошовому зобов’язанні гроші одночасно виконують дві функції – міри вартості та засобу платежу. Грошове зобов’язання, що обумовлене боргом, визначається в певній грошовій одиниці і виконується через систему платежів. До того ж роль грошових знаків, що є в обігу певної платіжної системи тієї чи іншої країни зводиться лише до можливості їх диференціації за кількісними характеристиками і реалізації таких властивостей грошей, як: замінність, еквівалентність, подільність.

Аналізуючи розрахунки готівкою та у безготівковій формі, автор зазначає, що юридичну природу “готівкових грошей” слід розглядати з точки зору грошей як різновиду речей, а “безготівкові гроші” – у якості об’єкта зобов’язальних прав вимоги. Платіж у безготівковій формі, так само, як і готівкою призводить до повного або часткового погашення грошового зобов’язання. Проте, наголошується, що платіж не завжди погашає зобов’язання в цілому. Платіж, здійснений в межах зобов’язання, до складу якого може бути включено кілька взаємних прав та обов’язків сторін, погашає лише певну складову частину зобов’язання. Наприклад, виплата процентів у грошовій сумі за договором банківського вкладу не призведе до погашення в цілому відповідного договірного зобов’язання.

Пропонується главу 47 ЦК України доповнити статтею “Поняття грошового зобов’язання” наступного змісту: “Грошове зобов’язання – це правовідносини, в яких кредитор має право вимагати від боржника здійснення відповідного платежу, а боржник зобов’язується сплатити на користь кредитора певну грошову суму шляхом розрахунку в формі, що передбачена законом або правочином”;

Автор обґрунтовує, що в широкому розумінні підставою виникнення грошового зобов’язання є юридичний факт. При цьому юридичний факт може формуватись як у договірному, так і у позадоговірному порядку, мати правомірний чи протиправний характер. Водночас, грошове зобов’язання за певних обставин може виникати безпосередньо з певних актів цивільного законодавства та рішень суду. Вищезазначені положення дають можливість зробити висновок щодо класифікації основних джерел виникнення грошового зобов’язання. Елементами цієї класифікації є: юридичні факти; акти цивільного законодавства; рішення суду.

У дослідженні автор обґрунтовує акцесорний характер грошового зобов’язання щодо сплати процентів, яке випливає з основного (кредитного, депозитного, розрахункового тощо) зобов’язання. У контексті цього судження, зрозуміло, що номінальна сума основного боргу періодично збільшується на розмір нарахованих процентів. При цьому, розмір процентів не залежить від результатів використання грошових коштів, і тому виплата процентів можлива не лише по закінченні певного періоду, а й у будь-який обумовлений сторонами момент.

Автор стверджує, що при наданні банківської послуги, правову природу “банківських процентів” становить плата за гроші отримані у власність або за набуті майнові права. Таким чином, банківській процент це зумовлена договором або законом нарахована сума платежу, яка є предметом акцесорного зобов’язання, що визначається в сотій частині до суми основного грошового зобов’язання, за яким з настанням певного строку передбачено здійснення платежу. Це визначення може бути складовим елементом статті 2 Закону України “Про банки і банківську діяльність”.

Розділ 3 “Банківські правочини, що забезпечують платіжний обіг та заощадження грошових коштів” складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 3.1. “Договір банківського рахунку” обґрунтовується правило, що в договорі банківського рахунка, банк виступає як довірена особа і не має права визначати та контролювати напрямки використання грошових коштів клієнта та встановлювати інші, не передбачені договором або законом, обмеження його права розпоряджатися грошовими коштами на власний розсуд. Разом з тим зазначається, що законом можуть бути передбачені певні винятки з цього правила та умови, за яких банк виконує певні контролюючі функції. Так, з метою запобігання легалізації грошей, набутих злочинним шляхом, банк відкриває рахунок клієнту та здійснює зазначені операції лише після проведення ідентифікації особи клієнтів та вжиття заходів відповідно до законодавства, яке регулює відносини у сфері запобігання легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом. Проте, автор наголошує, що пріоритетними у регулюванні відносин між банком та клієнтом є норми цивільного права, що передбачають в окремих випадках застосування імперативних норм.

Дисертантом досліджується правова природа відносин між банком та клієнтом з приводу банківського рахунку, звертається увага на багатофункціональний характер використання банківських рахунків, що зумовлює необхідність їх поділу на окремі види.  У статті 2 Закону України “Про банки і банківську діяльність” термін “банківські рахунки” пропонується викласти в наступній редакції: “Банківській рахунок - це документ у визначеній законом формі, в якому на підставі розпоряджень клієнта (фізичної чи юридичної особи) та операцій банка здійснюється зарахування, облік, переказ, списання коштів клієнтів, відображаються грошові вимоги та зобов’язання банку стосовно клієнтів та їх контрагентів”.

Автор заперечує досить поширену точку зору, яка передбачає віднесення договору банківського рахунка до змішаних договорів. Обґрунтовується позиція, що договір банківського рахунка є самостійним, консенсуальним, двостороннім, відплатним (якщо інше не встановлено договором або законом) правочином, який належить до групи договорів про надання послуг. Стверджується, що такий договір може розглядатись як договір приєднання, якщо клієнту банка пропонують укласти договір банківського рахунка лише шляхом приєднання до договору на умовах, встановлених банком у формулярах і при цьому, клієнт не може запропонувати свої умови. При цьому, необхідно враховувати наступне: правові підстави для укладення договору в формі приєднання, наявність розроблених банком умов договору в стандартних формах чи формулярах, що можуть бути прийнятими клієнтом не інакше, як шляхом приєднання до запропонованого договору в цілому. Слід додати, що поряд із стандартними формами договорів банківського рахунка, яких у залежності від певних особливостей, може бути декілька, банк може запропонувати укласти договір з урахуванням пропозицій клієнта (як правило, фізичної особи-підприємця або юридичної особи). За певних умов договір банківського рахунка може розглядатись як попередній договір (стаття 635 ЦК України), сторони якого зобов’язуються у певний термін укласти договір в майбутньому на умовах, встановлених договором банківського рахунка.

Обґрунтовується теза, що фізичні особи, які мають певну необхідність у споживанні банківських послуг, пов’язаних з відкриттям та веденням рахунку для власних побутових потреб, регулюють свої відносини з банком за допомогою договору банківського рахунка, який за відповідними ознаками відноситься до категорії публічних договорів. Банк зобов’язаний укласти договір банківського рахунка з клієнтом, який звернувся з пропозицією відкрити рахунок на оголошених банком умовах, що відповідають закону та банківським правилам. Так, вчинивши оферту банку укласти договір, громадянин, який дотримався вимог, що встановлені правилами відкриття рахунку, має право на відшкодування збитків відповідно до статей 22 і 633 ЦК України, якщо банк безпідставно відмовить йому в укладенні договору. Договір банківського рахунка, в якому стороною є фізична особа – підприємець або юридична особа не є публічним договором. Такий висновок здебільшого ґрунтується на засадах економічної доцільності використання надзвичайно широкого спектру фінансових можливостей та відповідного інструментарію, який застосовується в банківській сфері стосовно відносин суб’єктів, діяльність яких спрямована на отримання прибутку.

У роботі досліджується колізійне питання стосовно списання банком коштів клієнта без його згоди на вимогу органа державної податкової служби. Зазначається, що в такому випадку виникає “правова еклектика” – змішування норм різних галузей права, що є неприпустимим. Автор вказує на неприпустимість застосування публічних норм у відносинах, які мають цивільно-правовий характер. Відносини банку та його клієнтів є цивільно-правовими, разом з тим щодо питань оподаткування, органи державної податкової служби і клієнти банку регулюють свої відносини на підставі норм публічного права. Крім того, відносин підпорядкування між банком та органом державної податкової служби щодо клієнта банку немає.

Аналізуючи зобов’язання банка щодо збереження інформації про клієнта автор зазначає, що розкрити поняття банківської таємниці можна через три основні аспекти: по-перше, банківська таємниця розглядається як правова категорія, що містить у собі вичерпний перелік відомостей, інформації, технічних засобів, що зазначаються у законі; по-друге, банківська таємниця розглядається як один з основних елементів правового режиму, що передбачає визначення законом обмеженого кола осіб та встановлення процедури збереження, використання та захисту відомостей, інформації та спеціальних технічних засобів; по-третє, правова природа дотримання банківської таємниці лежить у площині системи правових засобів, що встановлюються законом для належного захисту прав клієнтів.

Як результат дослідження, пропонується частину 1 статті 1076 ЦК України викласти у такій редакції: “Банківська таємниця – це встановлена законом та гарантована банком система правових та спеціальних технічних засобів, що забезпечують правовий режим обмеженого доступу до інформації про банківській рахунок, операції за рахунком і відомості про клієнта”

У підрозділі 3.2. “Договір банківського вкладу” зазначається, що Договір банківського вкладу є одностороннім зобов’язанням, з моменту його укладення (з моменту прийняття вкладу) банк набуває обов’язку повернути суму вкладу та нараховані проценти, а вкладник має право вимагати виконання зазначених дій. Зобов’язання банку, щодо нарахування і виплати процентів або доходу в іншій формі характеризує даний договір як відплатний.

Обґрунтовуючи самостійний характер договору банківського вкладу, автор визначає наступні його основні ознаки: а) відплатність договору банківського вкладу та суть підприємницької діяльності банка, що здійснюється з метою отримання прибутку шляхом залучення вільних грошових коштів і подальшого їх розміщення, дає можливість сформувати  ціль відповідного правочину як взаємне волевиявлення сторін на досягнення певного економічного результату; б) у системі цивільних правочинів договір банківського вкладу виділений в окремій главі ЦК України і відповідно підпорядковується спеціальним нормам актів цивільного законодавства України. При регулюванні депозитних відносин також запроваджуються норми публічного права; в) поряд з диспозитивними нормами права щодо регулювання відносин між банком та вкладником положеннями ЦК України передбачене запровадження до регулювання цих відносин імперативних норм; ґ) предметом депозитних відносин можуть бути лише гроші, які розглядаються як об’єкт цивільних прав і відзначаються досить складним юридичним режимом цивільного обігу, що обумовлений речово-правовим та зобов’язальним характером; особливість суб’єктного складу цього договору полягає в тому, що споживачем відповідної фінансової послуги може бути будь-яка фізична чи юридична особа, проте послугонадавачем може виступати лише банк; д) для договору банківського вкладу за участю вкладника - фізичної особи застосовуються правила публічного договору; е) дотримання письмової форми є обов’язковою умовою чинності договору банківського вкладу; ж) відносини щодо строкового вкладу за участю фізичної особи передбачають можливість дострокового отримання суми вкладу та сплати процентів; з) при нарахуванні процентів за вкладом чинним законодавством передбачений спеціальний порядок; и) наявність правового режиму щодо порядку укладення договору банківського вкладу на користь третьої особи та зарахування на рахунок за банківським вкладом грошових коштів, які надійшли до банку на ім'я вкладника від іншої особи; і) з метою мінімізації ризику неповернення вкладу, фізичній особі відповідно до закону гарантується виплата певної компенсаційної грошової суми, що є чинником, який впливає на формування умов договору щодо відповідальності; к) можливість застосування в депозитних відносинах юридичного документа (ощадної книжки), що підтверджує факт укладення договору банківського вкладу з фізичною особою і внесення грошових коштів на її рахунок за вкладом або цінного паперу (ощадного сертифікату), який підтверджує суму вкладу, внесеного у банк, і права вкладника (володільця сертифіката) на одержання зі спливом встановленого строку суми вкладу та процентів, встановлених сертифікатом, у банку, який його видав.

Автор стверджує, що не є доцільним об’єднання норм ЦК України, які регулюють депозитні відносини з нормами договору позики та кредиту в одну главу, вважаючи, що ці правочини мають різну правову природу.

У підрозділі 3.3. “Банківські правочини з надання розрахункових послуг” обґрунтовується теза, що розрахунки будь-якими платіжними засобами, передбаченими банківськими правилами, є правочинами, а відтак зумовлюють встановлення, припинення або зміну цивільних прав і обов’язків.

Зазначається, що розрахунок може виконувати ряд функцій. Як правило, проведення розрахунку спрямоване на здійснення платежу, який у свою чергу спрямований на повне або часткове виконання грошового зобов'язання шляхом сплати безпосередньо кредитору певної грошової суми готівкою або зарахування коштів у безготівковій формі на визначений кредитором рахунок. Проте, розрахунки можуть здійснюватись з метою зарахування зустрічних вимог (стаття 601 ЦК України) або, як дії, спрямовані на здійснення переказу коштів. У деяких випадках під розрахунками розуміють правомірні дії боржника, спрямовані на погашення грошового зобов’язання, що призводять до припинення або заміни цього зобов’язання, наприклад, передання відступного (стаття 600 ЦК України), новація (стаття 604 ЦК України) або прощення боргу (стаття 605 ЦК України).

Автор стверджує, що з юридичної точки зору розрахунок у цивільному обороті - це певна правова дія особи, спрямована на часткове або повне погашення грошового зобов’язання. Оскільки розрахунок має правомірний характер і його метою є досягнення правового результату, він визначається як правочин. Пропонується параграф 1 Глави 74 ЦК України доповнити статтею “Поняття розрахунку” наступного змісту: “Розрахунок – це односторонній правочин, дія якого  спрямована на часткове або повне погашення грошового зобов’язання”

Дисертантом аналізуються окремі способи розрахунків та зазначається, що для здійснення платежу банками застосовується певний інструментарій у формі розрахункових операцій. Надається наступне визначення цієї категорії: “Розрахунковою банківською операцією є певна правова дія, що складається з комплексу техніко-юридичних засобів, яка спрямована на здійснення платежу з метою повного або часткового погашення грошового зобов’язання”.

Розрахункові відносини автор визначає як правовідносини суб’єктів цивільного обороту, об’єктом яких є певні правові дії, що спрямовані на виконання грошового зобов’язання шляхом сплати певної грошової суми готівкою або зарахування її в безготівковій формі на визначений відповідним суб’єктом рахунок.

Автор визначає безготівкові розрахункові правовідносини як  цивільно-правові відносини, що виникають на підставі розпорядження платника і передбачають виконання банком зобов’язання щодо переказу певної грошової суми, здійснення платежу чи його акцепту  на користь одержувача.

Досліджуючи окремі форми розрахунків, автор звертає увагу на особливості їх застосування як правочинів. Пропонується внести зміни до ЦК України, зокрема, частину 1 статті 1093 викласти у такій редакції: “Акредитив – це комплексний юридико-технічний засіб здійснення платежу за умови пред’явлення документів, що складається з системи послідовних взаємопов’язаних самостійних правочинів, вчинення яких передбачає проведення банківських операцій, спрямованих на виконання грошового зобов’язання платника за основним договором на користь бенефіціара (одержувача)”. Чинні частини 1 і 2 статті 1093 ЦК України змінити відповідно на частини 2 і 3.

Природа правовідносин за інкасо пояснюється в межах конструкції складного розрахункового зобов’язання за участі стягувача, платника, банків, що їх обслуговують, а також за можливої участі банка-посередника.

Розділ 4 “Проблеми окремих банківських правочинів при здійсненні кредитних операцій” складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 4.1. “Правова природа кредитного договору та особливості його застосування” розглядається поняття “кредит” у вузькому та широкому значеннях. У вузькому значенні під поняттям кредит можна розглядати, по-перше, певну суму грошових коштів, що банк зобов’язується надати позичальнику в розмірі і на умовах, передбачених кредитним договором і яка підлягає поверненню разом з процентами, що нараховуються на цю суму. По-друге, кредит - це отримана позичальником від банку на підставі кредитного договору грошова сума, яка в тому ж самому розмірі підлягає поверненню разом з нарахованими на неї процентами. У широкому розумінні кредит – це правовідносини кредитодавця (банка або іншої фінансової установи) та позичальника в зв’язку з виникненням, виконанням, забезпеченням виконання та припиненням грошових зобов’язань за кредитним договором. Такі відносини називаються кредитними правовідносинами. Об’єктом кредитних правовідносин можуть виступати гроші як особливий різновид речей або майнові права, що пов’язані з переказом суми кредиту в безготівковій формі.

Зазначається, що термін “кредитування” слід розглядати  в контексті реалізації банком підприємницької діяльності шляхом вчинення певних дій щодо надання відплатної кредитної послуги (послуги з надання кредиту). Залежно від мети, якої досягає послугоодержувач (позичальник), учасники кредитування обирають форму договірної конструкції. Досягнення поставленої мети шляхом виконання умов відповідного правочину реалізується за допомогою такого банківського інструментарію як кредитні операції.

Досліджуючи правову природу кредитного договору, автор здійснює порівняльний аналіз цього договору з іншими цивільними правочинами. Концепція самостійності кредитного договору зумовлена як, власне, правовою природою кредитного договору, так і цілим рядом обставин, що вказують на складність кредитних відносин і специфіку їх правового регулювання.

Автор робить висновок, що банківський кредитний договір – це самостійний, консенсуальний, двосторонній, відплатний, строковий договір, за яким банк зобов’язується надати фінансову послугу з надання грошових коштів (кредиту) позичальникові у спосіб, передбачений договором, а позичальник, набувши відповідно право власності або право вимоги щодо розпорядження кредитом, зобов’язаний у визначений строк повернути кредит та сплатити винагороду за надану послугу у вигляді процентів.

У підсумку пропонується частину 1 статті 1054 ЦК України викласти у наступній редакції: “За кредитним договором банк або інша фінансова установа  зобов’язується надати фінансову послугу з надання кредиту (грошових коштів або права вимоги на одержання грошових коштів) позичальникові у формі,  передбаченій договором, а позичальник, набувши відповідно право власності або право вимоги щодо розпорядження кредитом, зобов’язаний у визначений строк повернути кредит та сплатити винагороду за надану послугу у вигляді процентів”, а частину 2 статті 1054 викласти у наступній редакції: “До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави та глави 63, якщо інше не встановлене цим параграфом або главою 63 і не випливає з суті кредитного договору”.

У підрозділі 4.2. “Договори факторингу та фінансового лізингу як кредитні операції” розглядається два різних за своєю правовою природою правочини, які, все ж, об’єднані спільним фінансовим інструментом –  кредитною операцією.

При наданні факторингових послуг банком слід враховувати особливості спеціальної процедури. Правочин спрямований на фінансування під відступлення права грошової вимоги формує відносини, складовими елементами яких є дії з відчуження та передачі майнових прав.

Наголошуючи на тому, що на початку розроблення та запровадження факторингових операцій в товарообігу, їх правовою природою був класичний правочин – цесія, автор наголошує на самостійному характері сучасного договору факторингу. Обґрунтовується, що договір факторингу є самостійним, консенсуальним, двостороннім, відплатним цивільним правочином з надання фактором комплексних послуг з фінансування клієнта грошовими коштами під зобов`язання відступлення його права грошової вимоги до боржника.

У роботі досліджуються проблеми здійснення кредитних операцій за умови, якщо лізингодавцем виступає банк. Зазначається, що існують певні обмеження щодо відчуження повернутої речі іншій особі в контексті заборони банкам відповідно до чинного законодавства здійснювати торгівлю. У зв’язку з цим банкам рекомендується у договорах лізингу з своїми клієнтами (лізингоодержувачами) зазначати умову, згідно якої у разі закінчення строку користування, предмет лізингу переходить у власність лізингоодержувача або ним же викуповується за залишковою вартістю. Водночас, пропонується внести відповідні зміни до Закону “Про банки і банківську діяльність”, передбачивши спеціальне правило, згідно якого банк мав би право продати чи іншим чином здійснити відчуження предмета лізингу, який йому повернув лізингоодержувач.

Досліджуючи зміст договору фінансового лізингу, автор наголошує, що додатково він характеризується наступними ознаками: а) лізингоодержувач визначає обладнання та обирає постачальника, не беручи до уваги в першу чергу досвід та думку лізингодавця; б) обладнання придбає лізингодавець у зв’язку з договором лізингу, який, та постачальник проінформований про це, укладений або має бути укладеним між лізингодавцем та лізингоодержувачем; в) періодичні платежі, що підлягають сплаті за договором лізингу, розраховуються, зокрема, з урахуванням амортизації або її суттєвої частини вартості обладнання.

У висновку, дисертант зазначає, що договір лізингу є консенсуальним, відплатним та строковим цивільно-правовим договором. Пропонується наступне визначення договору лізингу: договір лізингу – це домовленість між лізингодавцем та лізингоодержувачем, відповідно до якої лізингодавець зобов’язується придбати річ (предмет договору лізингу) у продавця (постачальника) згідно вказівок і специфікацій лізингоодержувача (якщо договором не передбачено інше) та за визначену плату (лізингові платежі) передати її у строкове користування лізингоодержувачу.

У підрозділі 4.3. “Банківські правочини, що пов’язані з обігом цінних паперів” здійснюється аналіз окремих проблем правового регулювання цивільних відносин з приводу обігу цінних паперів за участі банківських установ та з’ясування природи правочинів з фондовими активами.

Досліджуючи правочини, пов`язані з обігом цінних паперів у сфері банківської діяльності, можна зробити висновок, що сутність цінного паперу полягає не лише в сукупності тих прав, що з нього випливають, але й в можливості одержання додаткових активів за рахунок формування договірних фондових конструкцій та самостійного обігу, предметом яких є так званий базовий актив у вигляді сукупності як однорідних, так і різного роду цінних паперів та їх похідних.

Банківськими операціями з цінними паперами є юридико-технічні дії, спрямовані на: а) забезпечення фінансовими ресурсами діяльності суб’єкта операції, формування і збільшення власного капіталу, застосування позикового капіталу або ресурсів в обігу. За своїм економічним призначенням – це пасивні операції, що здійснюються через емісію цінних паперів, тому вони мають назву емісійних операцій; б) вкладення власних і залучених фінансових ресурсів до фондових активів суб’єктом операції від свого імені. За своїм економічним призначенням – це активні операції, що здійснюються шляхом набуття фондових цінностей на фондовій біржі, в торгівельній системі, на позабіржовому ринку, тому вони мають назву інвестиційних операцій; в) забезпечення зобов’язань суб’єкта операції перед клієнтами щодо цінних паперів або зобов’язань клієнта, що забезпечені цінними паперами, і мають назву клієнтські операції.

Автор зазначає, що правовою конструкцією, яка регулює операції банків з цінними паперами, можуть бути односторонні або двосторонні правочини, дії яких спрямовані на виникнення, припинення або зміну майнових прав, що закладені у змісті цінного паперу.

У дисертаційному дослідженні обґрунтовується позиція, що правові дії, які зумовлюють здійснення операції щодо емісії власних цінних паперів банка формуються на підставі волевиявлення учасників (їх уповноваженого органу). Відповідне рішення учасників щодо емісії цінних паперів є одностороннім правочином.

Залучення кредитних коштів для використання їх в активних операціях банку здійснюється за рахунок двосторонніх правочинів вексельного кредитування та операцій РЕПО.

Сутність вексельного кредиту, на думку дисертанта, полягає в тому, що відстрочення сплати грошей надається за умови використання в кредитних відносинах векселя. При цьому, за надання кредитної послуги банк одержує плату у вигляді різниці між сумою, яку банк надав при одержані векселя та сумою яку він отримує за векселем у строк платежу.  

Ураховуючи зазначені аспекти вексельного кредитування, можна зробити певні висновки: по-перше, не слід розглядати в якості вексельного кредиту будь-які кредитні відносини, в яких тим, чи іншим чином використовуються векселі. До вексельного кредиту слід відносити певні операції банків з векселями, як то врахування векселів та надання кредитів під забезпечення векселями. Такі операції належать до активних кредитних операцій банків з цінними паперами; по-друге, дещо суперечливою є думка з приводу того, що поряд з врахуванням векселів, вексельним кредитом є тільки надання кредиту на вимогу під забезпечення векселів. Адже ні законодавство, ні практика не встановлюють такого обмеження. За таких умов на практиці може запроваджуватися не лише онкольний кредит (кредит на вимогу), але й класична форма строкового кредиту.

Запропоновано кілька критеріїв класифікації правочинів РЕПО: а) за змістом операції; б) за об’єктом зворотнього продажу; в) за суб’єктним складом; ґ) за строками проведення операції.

Обґрунтовується позиція за якою договір РЕПО за участю банка слід розглядати як самостійний двосторонній консенсуальний відплатний договір з надання кредитної послуги, за яким позичальник зобов’язується передати цінні папери у власність банка, а останній зобов’язаний надати позичальнику кредит (грошові кошти або право вимоги на одержання грошових коштів) на визначений у договорі строк під умовою  зобов’язання позичальника викупити в банка ті самі цінні папери за ціною, що складається з попередньої ціни та ціни, яка є платою за наданий кредит.

ВИСНОВКИ

У висновках дисертаційної роботи викладені найважливіші наукові та практичні результати, що були досягнуті в процесі дослідження, зокрема, щодо:

- запровадження поняття банківський правочин;

- визначення основних ознак, що характеризують банківські правочини як самостійну приватно-правову категорію в системі цивільних правочинів;

- розгляду правової дії банка та/або клієнта за допомогою банківських формулярів як правочину;

- коректності та ефективності застосування імперативних норм при наданні банківських послуг;  

- відмінності банківського правочину від банківської операції;

- визначення суб’єктивних прав банка та відособленість їх від прав інших фінансових установ;

- обґрунтована позиція, що грошові кошти, обіг яких здійснюється у безготівковій формі, є правом вимоги, і розглядаються як об’єкт зобов’язальних відносин, а тому не можуть бути об’єктом речового права, як гроші;

- визначення грошового зобов’язання та акцесорного характеру банківських процентів;

- віднесення основних банківських договорів до категорії самостійних, публічних договорів про надання послуг.

У висновках надаються узагальнення та нові шляхи подолання теоретичних проблем, що полягають у визначенні понять, правової природи, елементів банківських правочинів, а також низка рекомендацій та пропозицій щодо вдосконалення цивільного законодавства та практики його застосування учасниками банківських відносин і судовими органами.  

СПИСОК ПРАЦЬ, ОПУБЛІКОВАНИХ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

Монографії, підручники, коментарі:

1. Банківські правочини: цивільно-правові проблеми: Монографія. К.: Видавничо-поліграфічний центр “Київський університет”, 2005 – 378 с. (23,6 д.а.).

2. Гроші як об’єкт цивільних правовідносин // Цивільне право України: Підручник: У 2-х кн. Кн. 1 / О.В. Дзера (кер. авт. кол.), Д.В. Боброва, А.С.Довгерт та ін.; За ред. О.В.Дзери, Н.С.Кузнєцової. – Київ: Юрінком Інтер, 2002, – С. 153-160 (0,55 д.а.).

3. Гроші як об’єкт цивільних правовідносин // Цивільне право України: Підручник: У 2-х кн. Кн. 1 / О.В.Дзера (кер. авт. кол.), Д.В. Боброва, А.С. Довгерт та ін.; За ред. О.В.Дзери, Н.С.Кузнєцової. – Київ: Юрінком Інтер, 2003, – С. 153-160 (0,55 д.а.).

4. Позика. Кредит. Банківський вклад. Банківський рахунок. Розрахунки. // Цивільний кодекс України: Науково-практичний коментар за ред. розробників проекту Цивільного кодексу України. – Київ: Істина, 2004. – с. 660 – 687, с. 693 – 717 (3,15 д.а.).

5. Заем. Кредит. Банковский вклад. Банковский счет. Расчеты. // Комментарий к Гражданскому кодексу Украины. Том II / Под ред. разработчиков проекта ГК А.Довгерта, Н. Кузнецовой, А. Подопригоры и др. – Х.: ООО “Одиссей”, 2005. – с. 773 – 805, 812 – 840 (3,15 д.а.).

6. Кредит. Банківський вклад. Банківський рахунок. // Науково-практичний коментар Цивільного кодексу України: У 2 т. / За відповід. ред О.В. Дзери (кер. авт. кол.) Н.С. Кузнєцової, В.В. Луця. – К.: Юрінком Інтер, 2005. – Т. ІІ. – с. 730 – 760 (2,1 д.а.).

 

Статті у наукових фахових виданнях:

1. Безклубий І.А. Цінні папери: поняття, зміст, юридичні характеристики. Право України, 2001. № 9. – С. 33-39 (0,76 д.а.).

2. Безклубий І.А. До питання про регулювання міжнародних кредитних відносин. / Актуальні проблеми міжнародних відносин випуск 28 (частина ІІІ). Київський національний університет імені Тараса Шевченка Інститут міжнародних відносин. 2001. – С. 123-131 (0.52 д.а.).

3. Безклубий І.А. До питання про класифікацію банківських правочинів. Вісник Академії праці і соціальних відносин Федерації профспілок України № 2 (15) Київ, 2002. – С. 27-30 (0,35 д.а.).

4. Безклубий І.А. Окремі аспекти правового регулювання вексельного кредиту. Вісник Хмельницького інституту регіонального управління та права № 2, 2002. – С. 167-170 (0,26 д.а.).

5. Безклубий І.А. Юридична природа грошей. Вісник Академії праці і соціальних відносин Федерації профспілок України № 3 (16) Київ, 2002. – С. 21-39 (0,6 д.а.).

6. Безклубий І.А. Операції банку та класифікація цивільних правочинів у банківській діяльності. Право України, 2002. № 6. – С. 57-61 (0,36 д.а.).

7. Безклубий І.А. Правова природа кредитного договору. // Науковий вісник Чернівецького університету. – 2002. – С. 41-45 (у співавторстві з Сидоренко О.В.) – (0,8 д.а.) (особист. внесок полягає в обґрунтуванні істотних умов договору, визначенні його як самостійного договору – обсяг 0,5 д.а.).

8. Безклубий І.А. Про предмет грошового зобов’язання. Право України. – 2003. № 10. – С. 60-64 (0,53 д.а.).   

9. Безклубий І.А. Правова природа банківських процентів. Підприємництво, господарство і право, 2004. № 1. – С. 31-34 (0,55 д.а.).

10. Безклубий І.А. До питання про підстави виникнення грошового зобов’язання. Право України, 2004. № 4. – С. 57-60 (0,42 д.а.).

11. Безклубий І.А. Співвідношення понять  “банківська послуга”, “банківський правочин” і “банківська операція”. Підприємництво, господарство і право. – 2004. № 8. – С. 51-57 (0,79 д.а.).

12. Безклубий І.А. Місце банківських правочинів у системі цивільних правочинів. Підприємництво, господарство і право. – 2004. № 9. – С. 51-57 (0,9 д.а.).

13. Безклубий І.А. До питання про історію виникнення банків. Підприємництво, господарство і право. – 2004. № 10. – С. 60-64 (0,58 д.а.).

14. Безклубий І.А. Сутність та ознаки банківського правочину. Юридична Україна. 2004. № 4. – С. 18-24 (0,83 д.а.).

15. Безклубий І. Банк як суб’єкт цивільного права. Часопис Київського університету права. 2004. № 4. – С. 70-77 (0,9 д.а.).

16. Безклубий І. Поняття безготівкових розрахункових відносин. Підприємництво, господарство і право. – 2005. № 1. – С. 19-21 (у співавторстві з Пафик О.) – (0,43 д.а.) (особист. внесок полягає у формулюванні структури, підстав виникнення та визначенні безготівкових розрахункових відносин - обсяг 0,3 д.а.).

17. Безклубий І.А. До питання про юридичну природу договору факторингу. Підприємництво, господарство і право. – 2005. № 3. – С. 89-91 (0,79 д. а).

18. Безклубий І.А. Про публічність договору банківського рахунка. Бюлетень Міністерства юстиції України. – 2005. № 3. – С. 27-34 (0,53 д.а.).

19. Безклубий І.А. Поняття банківської таємниці. Підприємництво, господарство і право. – 2005. № 4. – С. 16-19 (0,45 д.а.).

20. Безклубий І.А. Правова природа договору банківського вкладу. Бюлетень Міністерства юстиції України. – 2005. № 5. – С. 35-48 (0,92 д.а.).

21. Безклубий І.А. Поняття розрахункових відносин. Бюлетень Міністерства юстиції України. – 2005. № 7. – С. 48-54 (0,47 д.а.).

22. Безклубий І. Поняття лізингових відносин як предмета цивільно-правового регулювання. Юридична Україна. 2005. № 8. – С. 15-21 (у співавторстві з Різником В.) – (1,26 д.а.) (особист. внесок полягає у визначенні ознак лізингу та в аналізі правового зв’язку учасників лізингу – обсяг 0,63 д.а.).

23. Безклубий І.А. Деякі аспекти банківських правочинів, що пов’язані з обігом цінних паперів. Бюлетень Міністерства юстиції України. – 2005. № 11. – С. 46-56 (0,67 д.а.).

Тези наукових доповідей і повідомлень:

1. Безклубий І.А. До питання про гроші як об’єкт цивільних правовідносин. Матеріали VIII регіональної науково-практичної конференції “Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні”. 13-14 лютого 2002 р., юридичний факультет Львівського національного університету ім. Івана Франка. м. Львів, 2002. -  С. 202 – 204 (0,3 д.а.).

2. Безклубий І.А. Грошові зобов’язання у цивільному праві. Еволюція цивільного законодавства: проблеми теорії і практики. Матеріали міжнародної науково-практичної конференції. 29-30 квітня 2004 р., м. Харків. – К.: Академія правових наук України, НДІ приватного права і підприємництва, НДІ інтелектуальної власності, Національна юридична академія ім. Ярослава Мудрого, 2004. -  С. 327-336 (0,5 д.а.).

3. Безклубий І.А. Деякі аспекти банківських правочинів, що пов’язані з обігом цінних паперів. Молодь у юридичній науці: Збірник тез Міжнародної наукової конференції молодих вчених “Четверті осінні юридичні читання” 21 – 21 жовтня 2005 року: У 3-х частинах: Частина друга: “Приватно-правові науки” – Хмельницький: Видавництво Хмельницького університету управління та права, 2005. – С. 15 – 18 (0,19 д.а.).

АНОТАЦІЇ

Безклубий І.А. Теоретичні проблеми банківських правочинів. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук за спеціальністю 12.00.03 – цивільне право і цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право. – Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Київ, 2006.

У дисертаційній роботі ґрунтовно досліджуються теоретичні та практичні проблеми регулювання банківських правочинів, що вчиняються при наданні фінансових послуг. Дисертація містить комплексний науковий аналіз  дискусійних питань по суті банківських правочинів та їх юридичній природі. Проведено обґрунтування існуючих і здійснена розробка нових цивілістичних конструкцій та пов’язаних з ними правових категорій, застосовних в банківських правовідносинах. У процесі дослідження формується  приватно-правова теорія банківських правочинів у системі зобов’язального права цивільно-правової науки.

Запропоновано визначення поняття банківського правочину, банка як сторони правочину, грошей та цінних паперів як об`єктів банківських правочинів, банківських процентів. Установлено місце банківських правочинів у системі цивільних правочинів та проведено класифікацію банківських правочинів. Проаналізовано предмет та підстави виникнення грошового зобов’язання у банківських правовідносинах.

Ключові слова: банківський правочин, банківська послуга, банківська операція, банк, гроші, проценти.

Безклубый И.А. Теоретические проблемы банковских сделок. – Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени доктора юридических наук по специальности 12.00.03 – гражданское право и гражданский процесс; семейное право; международное частное право. – Киевский национальный университет имени Тараса Шевченко, Киев, 2006.

В диссертационной работе основательно исследуются теоретические и практические проблемы регулирования банковских сделок, которые совершаются при предоставлении финансовых услуг в Украине. Диссертация содержит комплексный научный анализ дискуссионных вопросов о сущности банковских сделок и их юридической природе. Проведено обоснование действующих и осуществлена разработка новых гражданско-правовых конструкций и связанных с ними правовых категорий, которые применяются в банковских отношениях. В процессе исследования формируется частно-правовая теория банковских сделок.

Банковскую сделку предлагается рассматривать как одностороннюю или двух- или многостороннюю гражданскую сделку, действие которой обусловлено специальною правоспособностью банка, предоставляющего финансовые услуги способом осуществления соответствующих банковских операций, и направлено на достижение сторонами определенного правового результата.

В работе определяется место банковских сделок в системе гражданских сделок, а также проводится классификация банковских сделок. Разграничиваются понятия сделки, совершаемые в сфере банковской деятельности и банковские сделки. В качестве критерия классификации гражданских сделок, которые применяются в банковской сфере выбрана основная юридическая цель, для достижения которой заключается соответствующая сделка.

Предлагается определение понятий: банк, деньги и ценные бумаги как объекты банковских сделок, банковские проценты. Проанализирован предмет и основания возникновения денежного обязательства в банковских правоотношениях.

Доказано, что договор, в котором клиентом является физическое лицо, имеющее определенную потребность в предоставлении ему банковской услуги по открытию и ведению банковского счета для собственных нужд, принадлежит к категории публичных договоров.

Аргументируется тезис о самостоятельном характере договора банковского вклада, экономическая сущность которого формируется способом реализации сторонами соответствующих юридических целей и отображается в конструктивных особенностях основных элементов этой сделки.

Установлено, что основанием возникновения безналичных расчетных правоотношений является односторонняя сделка, действие которой заключается в распоряжении клиента провести банком перевод денежных средств.

Проблему определения правового титула денег, в соответствии с которым они закрепляются за заемщиком в кредитном договоре, предлагается решить путем определения правового способа исполнения банком денежного обязательства.

Вносятся предложения по совершенствованию норм действующего Гражданского кодекса и специального законодательства Украины.

Ключевые слова: банковская сделка, банковская услуга, банковская операция, банк, деньги, проценты.

Bezkluby, Igor. Theoretical problems of bank transactions. − Manuscript.

Dissertation for obtaining Doctor of Law degree in specialty 12.00.03 − Civil Law and Civil Process; Family Law; International Private Law. − Kyiv National Taras Shevchenko University, Kyiv, 2006.

The theoretical and practical problems of regulating bank transactions made upon rendering financial services are thoroughly studied in the given theses.

The dissertation contains complex scientific analysis of debatable issues of the matter of bank transactions and their legal nature.  

The author has substantiated the existing civic structures and has worked out the new ones as well as the legal categories connected with them, which are used in banking legal relationship. Privat legal teory of bank transactions within the system of law of obligation of civil legal science formed in the process of rescarch. The author offered the definition of such notions as bank transaction, bank as a party to a bank transaction, money and securities as objects of bank transaction, bank interests. The author has determined the place occupied by bank transactions within the system of civil transactions and has given the classification of bank transactions. The author analyses the sybject and grounds of the origin of pecuniary (monetary) obligations in bank legal relationhip.

Key words: bank transaction, bank service, bank operation, bank, money, interests.

2 Див.: Постанову Судової палати у господарських справах Верховного суду України від 05.10.2004 р. справа №3-2423к 04-46 / 19 / // Архів Верховного суду України за 2004 р. Спр. №11/234.


Диплом на заказ


1. по теме Основные проблемы экономической организации общества Вариант ’ 2
2. Гуманізм і гуманітаризм спільне і специфічне
3. Анализ современных подходов к изучению дизорфографии у младших школьнико
4. Бизнес-стратегия как инструмент антикризисного развития компани
5. тематический отбор и обучение кадров 4
6. тема правових організаційних технічних лікувальнопрофілактичних заходів та засобів які забезпечують здо
7. вариантов распятий
8. Особенности формирования словаря детей старшего дошкольного возраста
9. химиком изобретателем и промышленником.
10. Тема- Компьютерные вирусы Цель- Изучить понятие компьютерного вируса жизненный цикл вирусов и общие вопр
11. 6703 мови. Точно визначити кількість мов неможливо оскільки відмінність між різними мовами і діалектами одні
12. 2005 Lvlys Inc
13.  Это Ваше высочество должно научить Вас не доверять самому себе
14. Правовое регулирование сделок
15. Лабораторная работа ФОРМАТИРОВАНИЕ ТАБЛИЦ EXCEL
16. на тему может помочь
17. тема информационной поддержки управления Есть существенные различия между бухгалтерским и управленческим
18. Саясаттану ~ылымыны~ зерттейтіні
19. 122 Назовите основные методы применяемые для уменьшения потерь в массивных ферромагнитных деталях электроа
20. «Накануне» Тургенева