Будь умным!


У вас вопросы?
У нас ответы:) SamZan.ru

1я73 Рекомендовано Міністерством освіти і науки України як навчальний посібник для студентів вищ

Работа добавлена на сайт samzan.ru: 2016-03-13


УДК 339.138

ББК 65.262.10-211.1я73

Рекомендовано Міністерством освіти і науки
України як навчальний посібник для студентів
вищих навчальних закладів
(лист № 1.4/18 – Г – 1549 від 26 вересня 2007 р.).

Рецензенти:

Амоша А.І., академік НАН України, д.е.н., проф. (Донецьк);  

Маркіна І.А., д.е.н., проф. (Полтава);

Егоров П.В., д.е.н., проф. (Донецьк);

Кучеренко В.Р., д.е.н., проф. (Одеса)

Розглянуто та рекомендовано до друку вченою радою Полтавського університету споживчої кооперації України
23 травня 2007 р., протокол № 5.

Брітченко І.Г., Бєлявцев М.І., Тягунова Н.М.

Б87 Маркетинг у банках: Навчальний посібник / Під ред. проф. Брітченко І.Г. – Полтава: РВВ ПУСКУ, 2008. – 345 с.

ISBN 978–966–7971–56–4

У навчальному посібнику викладено теорію та наукові основи маркетингу в банках, основні параметри маркетингу механізмів формування, функціонування та розподілу банківського капіталу, його інструментарій, продукти, процеси, а також питання підвищення конкурентноздатності банку та банківської системи шляхом застосування маркетингу в банках та оптимізації структури управління. Цей посібник відрізняється від раніше виданих висвітленням маркетингових процесів у банках з точки зору банківської специфіки формування, функціонування та розподілення капіталу, що властиво виключно банківській системі, суто банківським процесам і механізмам.

Для викладачів, аспірантів, магістрів і спеціалістів, а також для наукових працівників і тих, кого цікавить маркетингова діяльність банку та банківської системи.

УДК 339.138

ББК 65.262.10-211.1я73

ISBN 978-966–7971–56–4

© Брітченко І.Г.

© Бєлявцев М.І.

© Тягунова Н.М.

© Полтавський університет споживчої кооперації України, 2008 р.


 

Моїй любій дружині,

яка постійно надихає мене на творчість

та наполегливу працю,

Міняйло Тетяні Миколаївні

з любов'ю та вдячністю

присвячую цю книгу

(Брітченко І.Г.).


Передмова

З моменту отримання Україною незалежності перед банківською системою постало завдання формування незалежної банківської системи держави з одночасним впровадженням у діяльність банків ринкових методів і механізмів. У таких умовах доцільним було формування ринку банківських продуктів з урахуванням загальних маркетингових принципів і підходів. Банківська система повинна була стимулювати процеси суспільного відтворення з метою зупинення падіння валового внутрішнього продукту, подолання бартерних схем, впровадження національної валюти України.

Подальший розвиток банківської системи та економіки України висуває нові завдання перед наукою та практикою маркетингу банківської сфери. Новими завданнями національної банківської системи стали: стимулювання процесів суспільного відтворення шляхом створення умов сталого зростання валового внутрішнього продукту; розширення асортименту та підвищення якості банківських продуктів; урахування соціальних процесів при формуванні банківської стратегії; удосконалення банківських механізмів створення, збільшення та перерозподілу капіталу; оптимізація регіональної структури банківської системи; підвищення ефективності банківської системи України у світових процесах суспільного відтворення та накопичення капіталу. Вирішення нових завдань шляхом простого застовування принципів маркетингу у банківській справі стало неможливим. Виникла потреба формування маркетингового підходу до ринку банківських продуктів з урахуванням банківської специфіки формування та функціонування капіталу, яка базується на регіональній природі мультиплікаційних механізмів формування банківських ресурсів. Саме це відокремило маркетинг у банках як особливий напрям маркетингу, що доповнює загальну теорію і практику маркетингу специфічними особливостями та підходами до ринку банківських продуктів.  

У навчальному посібнику не повторюються загальні принципи маркетингу, які описані у багатьох роботах зарубіжних і вітчизняних авторів, таких як Ф. Котлер, Г. Армстронг, Б. Берман, Дж. Еванс, Е. Дихтль, Х. Хершген, Г. Ассель, Ж.-Ж. Ламбен, Г.Л. Багієв, І.Н. Герчикова, Є.П. Голубков, Г.Д. Крилова, Р.Б. Ноздрьова, Г.Г. Абрамішвілі, П.С. Зав'ялов, А.А. Мазаракі, А.Ф. Павленко, А.В. Войчак, В.Г. Герасимчук, Н.П. Гончарова, В.Я. Кардаш, Н.В. Куденко, П.Г. Петрова, С.В. Скибінський, А.О. Старостіна, Є.В. Ромат, Е.О. Азарян, Л.Ф. Романенко та ін., роботи яких добре відомі українським читачам, активно використовуються в підготовці фахівців з маркетингу та практичній діяльності маркетологів.   

Навчальний посібник висвітлює саме банківські аспекти при застосуванні маркетингу у банківській діяльності, що гармонійно доповнює існуючі підходи та погляди зазначених та інших науковців. Автори посібника орієнтувалися на ринок банківських продуктів України, деякі маркетингові підходи, що властиві українській банківській системі та не застосовуються банківськими системами іноземних держав, і тому посібник розрахований, перш за все, на українського читача або на іноземців, що цікавляться українською банківською системою.  

Маркетинг у банках – спеціальний курс (дисципліна), предметом якого є вивчення комплексної системи організації банківських процесів і механізмів на ринку банківських продуктів, що зорієнтовані на задоволення потреб споживачів на основі банківської специфіки формування та функціонування капіталу. Вивчення матеріалу курсу базується на знаннях, набутих у процесі опанування курсів «Маркетинг», «Економічна теорія», «Гроші і кредит», «Облік та аудит», «Основи підприємництва» та ін. Курс тісно пов'язаний з дисциплінами, що вивчаються під час проходження магістерської програми, особиво з такими як «Менеджмент у банку», «Аналіз банківської діяльності», «Ситуаційне моделювання діяльності комерційних банків».   

Головне завдання навчального посібника – ознайомити студентів з теоретичними основами маркетингу у банках, сприяти формуванню маркетингового мислення та оволодіння практичними навичками застосування маркетингового підходу в управлінні банківськими процесами та банківськими механізмами формування, збільшення і розподілення капіталу. Адаптація маркетингових підходів до специфіки формування та функціонування банківських продуктів. Удосконалення існуючих наукових основ і практики маркетингу у банках.

Цільова аудиторія навчального посібника – студенти й аспіранти вищих навчальних закладів, що навчаються за економічними, технічними, технологічними та гуманітарними спеціальностями, слухачі шкіл бізнесу, керівники фірм і спеціалісти, діяльність яких пов'язана з банківським маркетингом.

Зміст навчального посібника складається з 10 розділів. Кожен розділ має три параграфи, що розкривають зміст підрозділу. Теми навчального посібника розкривають зміст дисципліни «Маркетинг у банках» відповідно до робочого навчального плану спеціальності «Маркетинг» Полтавського університету споживчої кооперації України.

Автори адресують слова щирої подяки ректору Полтавського університету споживчої кооперації України Нестулі Олексію Олексійовичу, колективу кафедри маркетингу ПУСКУ, очолюваному Тягуновою Наталією Михайлівною, колегам-викладачам, які надавали критичні зауваження щодо змісту навчального посібника, та рецензентам.

Автори працюють над новими виданнями з маркетингової проблематики та сподіваються, що плідна співпраця з професіоналами, які мають досвід роботи на вітчизняному та іноземних ринках і володіють сучасними маркетинговими технологіями, сприятиме ефективній діяльності українських фірм і банків на міжнародних ринках в умовах глобалізації економіки та розвитку інформаційних систем, що позитивно вплине на добробут українського народу.  


РОЗДІЛ 1. Маркетинг і його специфіка
в банківській сфері

  1.  Історичні передумови маркетингу у банках,
    його понятійний апарат

Комерційний банк може розглядатися як частина більш великого цілого – банківської системи. На вході банк одержує ресурси з зовнішнього середовища, а на виході він віддає зовнішньому середовищу створений ним продукт. Як видно, банк за своєю природою – ринкова структура, тобто попит на його продукцію може визначити тільки ринок.

Ринок зародився і став розвиватися з формуванням підприємництва як виразника економічних відносин власності при правовому оформленні через певні організаційні механізми діяльності підприємств.

Американський учений П. Друкер [150, с. 123] під підприємництвом розуміє процес, що перетворює особливий вид ресурсів – знання в економічні цінності. Підприємець ставить за мету створити споживача, тобто залучити незалежного зовнішнього суб'єкта, здатного вибирати і готового заплатити за товар. І тільки знання (за винятком ситуації повної монополії) забезпечує товарам у будь-якій справі лідируючу позицію, що є вирішальним фактором їхнього виживання й успіху.

Як відомо, до факторів виробництва відносяться: по-перше, природні ресурси; по-друге, люди, які виробляють товари і послуги; по-третє, капітал або, простіше кажучи, засоби виробництва, створені руками людини. Четвертим фактором виробництва виступає найважливіший ринковий суб'єкт, а саме клас підприємців – людей, які знаходять нові, більш ефективні способи використання трьох названих вище економічних ресурсів. Вони здобувають матеріали, наймають робітників, вкладають гроші в засоби виробництва і розвивають ринкознавчу діяльність. Тому можна говорити про тріаду: взаємовідношення підприємництва, ринку й економіки в цілому.

В останні роки банківський маркетинг опановують компанії, що зосереджують свій потенціал на наданні послуг населенню, зокрема, банківські установи. Ф. Котлер виділяє «п'ять ступенів у важкому процесі навчання банківському маркетингу» на основі еволюції банківського маркетингу [402, с. 66].

Маркетинг прийшов у банк не у формі маркетингової концепції, про яку ми говорили, а у формі «реклами і комерційної підтримки». Банки опинились перед жорсткою конкуренцією за депозити. Кілька банків почали надавати комерційну підтримку та вести рекламну компанію. Вони роздали безкоштовно парасольки, радіоприймачі й інші «засоби» для залучення нових клієнтів.

Банки вдалися до послідовних нововведень, коли зрозуміли, що потреби їхніх клієнтів змінюються, і почали переглядати свої банківські послуги: кредитні картки, різдвяні ощадні вклади, позички банку. Сіtу bank, наприклад, сьогодні пропонує більш ніж 500 найменувань банківських продуктів своїм клієнтам. Банківські продукти, однак, легко можуть бути скопійовані іншими банками. Переваги одного банку перед іншими в цьому випадку недовговічні, але якщо той самий банк постійно створює нововведення, то він може відрізнятися від інших.

Що трапляється, коли усі банки «сяють посмішками» і вводять нововведення? Зрозуміло, що вони будуть змушені створювати нову відмінність. Вони розуміють, що ніякий банк не може бути найкращим для всіх людей. Банк повиннен уміти вибирати, досліджувати можливості ринку та зайняти свою позицію на ньому. Позиціонування йде поза створенням іміджу. Коли створюється імідж, банк намагається зарекомендувати себе як більш дружній або ефективний банк. Це часто містить у собі присвоєння якого-небудь символу, типу лева (Hаrrіs банк у Чикаго) або кенгуру (Континентальний Банк у Чикаго), щоб додати індивідуальність і відмінну рису. Клієнт бачить, що конкурують в основному схожі установи, якщо не брати до уваги вказані символи. Позиціонування – це спроба відрізнити банк від конкурентів за реально вагомими для банку характеристиками, наприклад, перевага роботи в деяких окремих галузях ринку. Позиціонування має на меті допомогти клієнтам реально розуміти, що між конкуруючими банками є розбіжності, щоб вони могли віддати перевагу безпосередньо банку, який задовольнить їхні потреби якнайкраще. Ефективний банк повинен мати ефективні системи для маркетингового аналізу, планування, оснащення й управління.

У висновку відзначимо, що соціальне розуміння банківського маркетингу вимагає збалансування трьох основних понять: прибутку, задоволення потреб споживача та соціальної безпеки.

Існує три рівні аналізу економіки, на основі яких можна робити висновок про її поведінку: мікро-, макро- та мегааналіз. Мікроекономічний аналіз має справу з конкретними економічними одиницями, детальним вивченням поведінки цих індивідуальних одиниць. Наприклад, аналіз утворення ринкових цін відноситься до мікроекономіки.

Макроекономіка має справу з укрупненими категоріями: сукупними показниками доходу, рівня цін, зайнятості та ін.

Інтернаціоналізацію економіки як основу формування світового господарства ефективно аналізувати на мегарівні, як показано на рис. 1.1.

У діяльності фірми як основної організаційно-економічної ланки ринкової економіки відбиваються усі проблеми мікроекономіки. Підприємства та фірми пов'язані між собою процесами створення ринків. Це має місце в просторі регіону, тому особливий інтерес представляє характер ринкових відносин у регіональній економіці.

Аналіз макромаркетингу показує, що регіональна економіка постає як комплекс ділових і споживчих ринків, пов'язаних між собою процесами обміну на макрорівні, у якому відбиваються усі проблеми макроекономіки. Даний простір регіональної економіки, з одного боку, пов'язаний з мікромаркетингом, а з іншого – з мегамаркетингом, що виражає всі проблеми міжнародної економіки.

Рис. 1.1. Рівні аналізу економіки та їхні зв'язки

На рис. 1.1 видно, що фактором відносин між економіками фірм, регіональною економікою і міжнародною економікою є їх вихід напряму економік фірм і регіональної економіки на рівень міжнародних економічних відносин.

Другим фактором виступає винятковість положення регіональної економіки, простір якої «упирається» у мікро- та макромаркетинг. Цей простір характеризується сутністю й особливостями самого регіону.

Особливий інтерес становить проблема поведінки мікро- та макро-маркетингу залежно від рівня рішення маркетингових задач. Підвищений інтерес до маркетингу як нового напряму в науці управління суспільством припадає на двадцяті роки минулого сторіччя. Увагу в цей період було сконцентровано на промисловому виробництві. Зростання підприємств, що використовують машини, викликало якісно нові проблеми організації виробництва та збуту продукції.

Наука маркетингу не була винаходом, новою ідеєю, що раптово виникла в голові якогось вченого або практика. Дотепер наука (теорія) маркетингу виглядала як констатація в логічній формі основних елементів практичного досвіду.

За кордоном наука маркетингу визначилася як діяльність, що прискорює просування товарів і послуг від виробника до споживача, включаючи всі аспекти, пов'язані з рекламою, поширенням товарів, збутом, плануванням, просуванням, створенням суспільного іміджу, веденням досліджень і розробок, перевезеннями, складуванням і продажами товарів і послуг.

Вперше термін «маркетинг» був ужитий в економічній літературі США на початку ХХ ст. У класичному розумінні він визначається або як підприємницька діяльність, що керує просуванням товарів і послуг від виробника до споживача чи користувача, або як соціальний процес, за допомогою якого прогнозується, розширюється і задовольняється попит на товари і послуги шляхом їхньої розробки, просування і реалізації. Ці визначення носять трохи обмежений характер, оскільки перебільшується роль товароруху та каналів збуту, недооцінюється взаємодія покупців і продавців і вплив на маркетинг різних соціальних груп (профспілки, акціонери, об'єднання споживачів і т.д.).

Один із провідних спеціалістів в області маркетингу Ф. Котлер вважає, що маркетинг – це вид людської діяльності, спрямованої на задоволення нестатків і потреб за допомогою обміну [201, с. 47]; соціальний і управлінський процес, спрямований на задоволення нестатків і потреб як індивідів, так і груп за допомогою створення, пропозиції та обміну товарів [200, с. 37]; наука і мистецтво пошуку, збереження і розширення вигідної клієнтури [199, с. 4].

Англійські вчені Дж. Еванс і Б. Берман вважають, що маркетинг – це орієнтована на споживача інтегрована цільова філософія фірми, організації або людини [379, с. 19]. Один з провідних теоретиків із проблем управління Пітер Друкер писав: «Якщо ми хочемо знати, що таке бізнес, ми повинні почати його з мети: існує лише одне достовірне визначення мети бізнесу – створення споживача. Те, що фірма думає про свою продукцію – не найголовніше, особливо для майбутнього бізнесу або для його успіху. Що споживач думає про свою покупку, у чому він бачить її цінність – от що має вирішальне значення, визначає сутність бізнесу, його спрямованість і шанси на ус
піх» [397, с. 37]. У зв'язку з цим, «мета маркетингу – зробити зусилля зі збуту непотрібними. Його ціль – так добре пізнати і зрозуміти клієнта, що товар або послуга будуть точно підходити останньому і продавати себе самі» [39
7, с. 64–65].

Із закордонних фахівців найбільш вагомий внесок у теорію маркетингу зробили такі вчені, як Т. Левіт, Р. Аскофф, Л. Роджер, М. Бакер, Р. Александер та ін. Серед радянських вчених і вчених СНД відомими фахівцями в області маркетингу є С.Г. Струмілін, М. Задо, А. Кронрод, Б. Гоголь, І. Темкіна, Г.С. Григорян, М. Цаголов, В.С. Немчинов, Л.І. Абалкін, Л.Ф. Столмов, А.І. Левін та ін.

Для радянського періоду характерне визначення маркетингу, дане Л.В. Архіповою і М.Ф. Баєвим: «Суть маркетингу коротко можна сформулювати як організацію виробництва ... тільки таких товарів, які можна вигідно продати на ринку. Іншими словами, маркетинг – це орієнтація виробництва ... тільки на запити покупця. Термін маркетинг використовується неоднозначно: у своєму другому значенні (як набір засобів і методів) прогресивні елементи маркетингу використовуються й у соціалістичній економіці» [20, с. 25].

З аналізу літератури видно, що серед фахівців немає загальноприйнятого визначення маркетингу [238, с. 3]. Сучасні визначення маркетингу містять широкий діапазон функцій, окреслюючи маркетинг як:

  •  процес планування і втілення задуму, ціноутворення, просування і реалізації ідей, товарів і послуг за допомогою обміну, що задовольняє цілі окремих осіб та організацій; 
  •  передбачення, управління і задоволення попиту на товари, послуги, організації, людей, території та ідеї за допомогою обміну;
  •  процес цілеспрямованого застосування різних інструментів ринкової політики, що орієнтований на задоволення інтересів споживачів шляхом подолання розбіжностей, які виникають між попитом і пропозицією через ринковий характер навколишнього середовища;
  •  вид діяльності, спрямований на задоволення потреб за допомогою обміну;
  •  здійснювана великими компаніями система заходів щодо вивчення ринку й активного впливу на споживчий попит з метою розширення збуту товарів, що виробляються ними;
  •  сукупність планомірних організаційно-технічних дій підприємства з вивчення ринку, виробництва продукції з урахуванням ринкового попиту та просування товарів до споживача з метою одержання максимального прибутку;
  •  підприємницька діяльність, пов'язана зі спрямуванням потоку товарів і послуг від виробника до споживача;
  •  виявлення, прогнозування і задоволення споживчого попиту з прибутком для фірми (організації);
  •  процес узгодження можливостей компанії і запитів споживача.

Ряд авторів, визначаючи маркетинг, наполягають на його соціальній сутності. Так, Л.Ф. Романенко у своєму дослідженні доходить висновку, що «маркетинг – це методологія управління ринком товарів і послуг, спрямована на першочергове вирішення проблем споживачів шляхом ефективного задоволення їхніх запитів, що  гарантує успіх організації і приносить користь суспільству». У процесі аналізу теорії маркетингу доведено, що «маркетинг являє собою динамічну систему управлінської діяльності, що не є набором типових рішень, а формулює свої рішення на основі системного дослідження факторів, що впливають на формування ринку товарів (робіт, послуг)» [303].

Слід зазначити, що всі існуючі визначення маркетингу правомірні, оскільки кожний автор розглядає це поняття в тому ракурсі, що дозволяє вирішити чітко поставлену конкретну задачу аналізу маркетингу.

Обмін і маркетинг співвідносяться як об'єктивна необхідність існування і процвітання людського співтовариства: з одного боку, як факт прийняття рішень, а з іншого боку – як факт реалізації цих рішень і дії об'єктивних ринкових процесів.

Таким чином, маркетинг – це робота з узгодження попиту та пропозиції не тільки в момент безпосереднього здійснення обміну, але й у сфері виробництва (що робити?). Часто говорять, що маркетинг є однією з функцій менеджменту [116, с. 12]. Це неправильне розуміння маркетингу, оскільки маркетинг – це також менеджмент, але менеджмент особливого роду – об'єктом управління маркетингу виступає процес обміну.

Банківський маркетинг трактується як система управління банківською діяльністю в рамках загальної ідеології маркетингу, той же маркетинг, але з урахуванням особливостей ринку банківських послуг і продуктів. Так, Е.А. Уткін вважає, що банківський маркетинг можна визначити як пошук і використання банком найбільш вигідних рин
ків банківських продуктів з урахуванням реальних потреб клієнту
ри [347, с. 60].

У роботі Л.Ф. Романенко банківський маркетинг представлений як «методологія формування політики, стратегії і тактики банку, що дає можливість ефективно задовольняти потреби і вирішувати проблеми клієнтів завдяки реалізації на ринку банківських продуктів, управління активами і пасивами, доходами і витратами, ризиком, ліквідністю, враховуючи при цьому інтереси всіх учасників суспільного виробництва» [303].

На думку Новикової І.В., «банківський маркетинг можна визначити як пошук і використання банком найбільш вигідних для ринку банківських продуктів з урахуванням реальних потреб клієнтури, формування шляхів і засобів їх досягнення і розробка конкретних заходів для реалізації планів» [259; 260]. Головною метою банківського маркетингу в даному випадку виступає раціональне використання ресурсів для виконання своїх зобов'язань перед клієнтами. Останні дві точки зору, на наш погляд, більше співвідносяться з таким поняттям як «банківський менеджмент», тобто знову ми спостерігаємо трактування маркетингу як функції менеджменту, але вже стосовно банківської діяльності.

Цікавим є підхід, висловлений у роботі Гончарової І.І., «банківський маркетинг – це система управління діяльністю комерційного банку, що спрямована на вивчення ринкової кон'юнктури, конкретних потреб клієнтів банку і задоволення цих потреб за допомогою існуючих та інноваційних банківських продуктів з метою одержання прибутку при дотриманні інтересів суспільства» [124].

Не можна не погодитися і з Гур'яновим С.О., який визначає маркетинг банку в такий спосіб: «це зовнішня і внутрішня політика, ідеологія і тактика його діяльності залежно від конкретної суспільно-політичної й економічної ситуації. У кінцевому підсумку, маркетинг у банківській сфері повинен бути спрямований на збір інформації, її аналіз і проведення маркетингових досліджень і на їхній основі підготовку пропозицій комерційним службам банку щодо перспектив розвитку банківських послуг і цінової політики» [132].

Банківський маркетинг припускає використання певного набору технічних прийомів з метою задоволення потреб клієнтів у банківському обслуговуванні прибутковим для банку способом [305, с. 63].

Банківський маркетинг – це стратегія і філософія банку, що вимагає ретельної підготовки, глибокого і всебічного аналізу, активної роботи всіх підрозділів банку від керівників до низових ланок.

Маркетинг у банківській сфері націлюється на вивчення ринку кредитних ресурсів, аналіз фінансового стану клієнтів і прогнозування на цій базі можливостей залучення вкладів до банку, змін у діяльності банку. Маркетинг спрямовується на забезпечення умов, що сприяють залученню нових клієнтів, розширенню сфери банківських послуг, які зацікавлюють клієнтів вкладати свої кошти у цей банк. Особливістю банківського маркетингу є те, що він поєднує в єдине ціле принципи маркетингу кінцевого продукту і маркетингу товарів промислового призначення.

Банківський маркетинг являє собою науковий підхід до дослідження закономірностей процесу ринкоутворення і функціонування системи взаємозалежних ринків, що обслуговують відтворювальний процес, з метою впливу на нього ринковими методами, що враховують специфіку банківської діяльності. Окремі дослідники можуть ототожнювати банківський маркетинг з поняттям стратегічний банківський маркетинг, однак варто мати на увазі, що стратегічний маркетинг передбачає лише вибір перспективної виробничо-збутової політики відповідно до очікуваної ситуації на ринку банківських послуг, а не вплив на відтворювальні процеси в суспільстві з метою формування необхідної кон'юнктури на зазначеному ринку.

Надалі ми будемо звертатися до окремих сторін наведених вище базових понять, розглядаючи їх з різних ракурсів, однак справжній їхній зміст від цього не змінюється.

Якщо розглянути маркетингове поле вцілому (у просторі ринкових відносин, що виникають при поділі та кооперації праці в процесі спільної трудової діяльності асоційованих власників, і відносин найму, що виникають між власниками і користувачами засобів виробництва), то можна представити мікромаркетинг як переклад в операційні терміни менеджменту, а макромаркетинг як маркетингове управління, пов'язане з регулюванням попиту, що, у свою чергу, пов'язане з регулюванням відносин зі споживачами в умовах макросередовища.

Макромаркетинг означає макроаналіз поведінки споживача, націлений на формування єдиної маркетингової політики на рівні суспільства.

Серцевиною цього маркетингового поля виступають соціальний обмін і угода. Понятійний апарат ринкознавства ґрунтується на основних поняттях маркетингу, достатньо повно викладених у зарубіжній літературі. Розглянемо деякі з них, як це зображено на рис. 1.2:

Рис. 1.2. Структура понятійного апарата маркетингу


1. Нестатки, потреби і запити (попит). Нестатки – недолік, що відчувається людиною у чомусь необхідному. Потреба означає нестаток, що прийняв специфічну форму відповідно до культурного рівня. Запит же характеризує потреби людини, підкріплені його купівельною спроможністю.

2. Ідеї, товари і послуги. Ідея означає образ, форму внутрішнього саморуху. Під товаром розуміють усе, що може бути запропоноване на ринку для залучення уваги, ознайомлення, використання або споживання і може задовольняти нестаток або потребу (це можуть бути фізичні об'єкти, послуги, місце, особа, організація і т. п.). Послуга означає будь-яку діяльність, перевагу або задоволення потреби, пропоновані до продажу.

3. Споживча цінність, задоволеність і якість. Споживча цінність означає судження споживача  про здатність товару задовольняти його потреби. Задоволеність споживача означає ступінь збігу характеристик властивостей товару, що суб'єктивно сприймаються клієнтом, з очікуваннями, пов'язаними з цим товаром.

Описані три вихідні ідеї маркетингу дають підстави розглянути його основне поняття – обмін. Воно має місце, коли суб'єкти обміну приймають рішення задовольнити свої нестатки (потреби) і запити (попит). За рішеннями в соціальному обміні знаходяться економічні інтереси його суб'єктів відносно до власності як фундаменту цих інтересів. Адже, з одного боку, приймається рішення про відчуження власності від продавця, а з іншого – рішення про її присвоєння покупцем за еквівалент, що задовольняє продавця.

Обмін – це акт одержання якогось бажаного об'єкта замість іншого. Для того, щоб обмін міг відбутися, необхідно виконати кілька умов. Для здійснення обміну потрібна участь як мінімум двох сторін, кожна з яких має товар, що представляє цінність для іншої сторони. Кожна зі сторін повинна відчувати бажання провести обмін з іншою стороною, але кожна зі сторін повинна мати можливість вільно, без примушування прийняти або відкинути пропозицію протилежної сторони.

Якщо обмін – це центральне поняття маркетингу, то угода є своєрідною одиницею його виміру. Угода – це обмін цінностями між двома сторонами. Угода – акт відносин, що відбулися, щодо обміну.

Однак маркетинг, орієнтуючись на угоду, – це частина більш широкого поняття маркетингових відносин як процесу створення, підтримки і розширення міцних, взаємовигідних відносин зі споживачами або іншими зацікавленими особами. Продавець повинен будувати міцні економічні та суспільні зв'язки, обіцяючи високоякісні товари, відмінне обслуговування, прийнятні ціни та постійно виконуючи обіцянки.

Від поняття обміну, угоди логічно перейти до поняття ринку. Ринок – це процес, що охоплює розробку та реалізацію концепції створення умов при певних відносинах продавців і покупців для здійснення угод, коли покупці бажають і здатні, а продавці можуть і бажають взяти участь у цих угодах.

Поняття ринку приводить нас до більш повного визначення маркетингу  як процесів, що охоплюють розробку і реалізацію концепції ринкових відносин між продавцями і покупцями з метою забезпечення і контролю здійснення обмінів, угод.

Іншими словами, маркетинг – це засоби, інструменти, спрямовані на забезпечення і контроль умов для здійснення обмінів, угод. Тому маркетинг розглядається суб'єктом ринкових відносин як основний засіб впливу на інших суб'єктів (контрагентів і конкурентів) з метою задоволення його власних нестатків, потреб та інтересів. Маркетинг, внаслідок цього, стає об'єктом управління з боку суб'єкта, що господарює і приймає на себе роль керуючого органу в системі «госпо-дарюючий суб'єкт – маркетинг».

Отже, ми розглянули поняття як вихідні ідеї: 1 – нестатки, потреби і запити; 2 – ідеї, товари й угоди; 3 – споживчі цінності, задоволеність і якість, самі дії щодо угоди, а також маркет (ринок), маркетинг (ринкознавство) і маркетинг менеджмент (маркетингове управління).

Ці поняття ми розглядали на основі критерію відносин. Формальною мовою відношення – це сумарна оцінка об'єкта.

Згідно з теорією відносин трикомпонентний погляд на відношення (пізнавальний – думка, емоційний – почуття і вольовий – намір) застосуємо в ринкознавстві, наприклад, при оцінці поведінки споживачів.

Отже, поле маркетингу, у кінцевому підсумку, являє собою ба-
ланс можливостей покупців (зі своїм попитом) і пропозицій продавця (рис. 1.3). У цьому плані управлінські процеси спрямовані на вирішення задачі впливу на поведінку споживача таким чином, щоб організація або окрема людина досягли поставленої мети.

Ринкознавчі процеси виконують дві ролі: стабілізуючу, координуючу й інноваційну, тобто нововведенську. Як стабілізуючий фактор, вони прагнуть підтримати сформовану організацію маркетингової діяльності, координувати процеси створення продукту, ціноутворення, проходження і просування товарів і послуг. Як фактор нововведень, ринкознавчі процеси виступають ініціатором сформованої техніки, економіки, організації науково-технічного й управлінського прогресу. Ці дві ролі процесів внутрішньосуперечливі, але неминучі й обов'язкові.


Рис. 1.3. Схема аналізу та синтезу маркетингового поля
(мікро- і макромаркетингу)

В обох ролях маркетингові процеси спрямовані на мобілізацію додаткового, системного ефекту. Відомо, що навіть проста кооперація працівників породжує нову продуктивну силу. Ще А. Сміт помітив, що ефект спільних дій групи людей, організованих у колектив, більше від ефекту суми поодиноких дій. А. Сміт приписав цей ефект поділу праці. Очевидно, саме кооперація і виникаюча на її основі свідома координація спеціалізованих учасників загальної праці, у кінцевому підсумку, є причиною нового, додаткового ефекту.

Розглянемо необхідність і можливість маркетингових процесів. Об'єктивна необхідність пізнання і використання законів маркетингу визначає об'єктивну необхідність пізнання і використання процесів маркетингу. Вони характеризують механізми реалізації вимог усієї системи законів ринкової економіки. Більше того, вони характеризують організацію реалізації цих вимог. Саме маркетингові процеси виступають як ланка, де організовується трансформація вимог маркетингових законів у господарську практичну діяльність.

Маркетингові процеси виявляють, мобілізують і реалізують переваги ринкового ведення господарства як умови конкуренції, як механізму неусвідомленого координування, що самопідтримується, і свідомого регулювання розподілу ресурсів через систему цін, попиту та пропозиції. При цьому якість маркетингу визначає те, якою мірою будуть реалізовані переваги, закладені в конкурентній ринковій економіці.

Система ринкових відносин і властива їй система маркетингових відносин визначає не тільки необхідність, але і можливість маркетингових процесів. Ця можливість випливає із самого характеру ринкової економіки, обумовленого всією сукупністю видів власності. Можливість маркетингових процесів визначена й особистим бажанням усіх громадян управляти ринковою економікою. Цілі окремих людей переважно збігаються з цілями всього народу. Звідси, зростання ролі наукового пізнання ринкових законів, результатами якого люди керуються, організовуючи ринкознавчу діяльність.

У кінцевому підсумку, можливість і необхідність маркетингових процесів випливають з усієї системи ринкових відносин, характеру їхнього прояву, так само, як можливість і необхідність задоволення людських потреб.

1.2. Структура і наукові основи банківського маркетингу

Розуміння підприємництва як ініціативної фінансово-господарської діяльності суб'єктів різних форм власності в рамках діючого законодавства на свій ризик і під власну фінансову та майнову відповідальність призводить до наступного. Види підприємництва різні, але підприємництво як система залишається однією і тією ж, незалежно від її масштабу і структури, товарів, послуг, ринків і технологій, від культури, конкуренції і т.п. Це загальна реальність підприємництва як системи відносин, як системи ведення справи.

Теорія і практика системи ведення банківського маркетингу призвела до визначення його інструментарію – структури зі сполучення чотирьох головних елементів: товару (ідеї, продукту і послуги); просування; ціни; місця.

Продукт. Успіх у сфері підприємництва полягає у визначенні того, які продукти або послуги залучать споживача, його потреб і запитів, а потім утілення їх у відповідні пропозиції.

Просування продуктів. Як сповістити майбутніх споживачів? Ви
бір можливостей може визначити успіх ринкознавства. Деякі фірми зусилля направляють на прямий продаж, інші – з використанням реклами і т. п.

Ціна. Потім приймають рішення про ціни. Іноді максимізувати прибутки дозволяють низькі ціни. З іншого боку, привабливість деяких продуктів залежить від їхньої високої якості, що підтверджується їх високою ціною.

Місце. Іншими словами розподіл, тобто канали доставки продукту споживачам. Мається на увазі також транспортування і торговельні організації. Успіх полягає у формах розподілу.

Вперше названі чотири складові маркетингу, що ввійшли в науку як маркетинг-мікс, були запропоновані американським ученим Джером Маккартні.

Ці чотири «Р» (product, рrомоtіоn, рrісе, place), з погляду продавця, виступають інструментом, за допомогою якого він впливає на покупців. З погляду покупців, призначення кожного маркетингового інструмента – збільшення вигоди споживача.

Роберт Лотсрборн вважає, що чотири «Р» продавця відповідають чотирьом «С» споживача [211, с. 150]. Зобразимо це в табл. 1.1.

Таблиця 1.1

Продукт, просування, ціна і місце виробника; потреби, комунікації, витрати і зручність споживача

Чотири «Р» продавця

Чотири «С» покупця

1. Product

Продукт

1. Customer needs and wants

Нестатки і потреби споживача

2. Promotіon

Просування

2. Commun

Комунікації

3. Prіce

Ціна

3. Cost to customer

Витрати клієнта

4. Place

Місце

4. Convenіence

Зручність


Чотири «Р» продавця і чотири «С» покупця, знаходячись у діалектичній єдності, означають, що в конкурентній боротьбі перемагають компанії, які підтримують ефективний зв'язок зі споживачами і здатні задовольнити їх потреби відносно економічності та зручності продукту.

Але на цьому розвиток проблеми інструментарію маркетингу не зупинився. Еволюція концепції маркетинг-міксу показана на рис. 1.4. Враховуючи її, а також спираючись на понятійний апарат маркетингу, його організаційні основи, побудуємо модель підприємництва. Ця модель включає власне підприємництво як обмін, угоди, управління підприємництвом і людським фактором, маркетинг як головний компонент, а також інструментарій, фінанси і його середовище.

Д. Маккартні

Ф. Котлер

Д. Гейл

С. Полівода

Маркетинг-

мікс

Мегамаркетинг-мікс

Міжнародний

маркетинг-мікс

Товар

(Product)

Товар

(Product)

Товар

(Product)

Товар-послуга

(Product/Servіce)

Просування

(Рromotіon)

Просування

(Рromotіon)

Просування

(Рromotіon)

Просування (Рromotіon)

і реклама (Publіcіty)

Ціна

(Prіce)

Ціна

(Prіce)

Ціна

(Prіce)

Ціноутворення

(Prіcіng)

Місце (Place)

Місце (Place)

(Place)

Місце продажів/

дистрибуції

(Place of sale/dіstrіbutіon)

Суспільна

думка

(Public opіnіon)

(People)

Народ (People)

Політика

(Polіtіcs)

Політика

(Polіtіcs)

Прецеденти

(Precedents)

Прибуток (Profіcit)

Сила (Power)

Процес

(Process)

Планування і контроль

(Plannіng and Control)

Рис.1.4. Еволюція концепції маркетинг-міксу [361, с. 136]

Американський учений П. Друкер [150, с. 13-24] відзначає наступні реалії підприємництва як принципи, висновки, нарешті, як його ролі в суспільстві:

1. Ні результати, ані ресурси не існують усередині самого бізнесу. Вони існують за його межами. Усередині бізнесу немає ніяких центрів зосередження витрат. Результати залежать не від когось, хто знаходиться усередині бізнесу, і не від чогось, що знаходиться під його контролем. Вони залежать від покупця, який знаходиться за його межами, в умовах ринкової економіки і від політичної влади в умовах контрольованої економіки. Завжди є хтось зовні, хто вирішує, чи принесуть зусилля, що докладаються, економічні результати.

Ці твердження справедливі і для особливого ресурсу – знань. Те, що відрізняє одне від одного, це здатність використовувати різні знання – від наукових і технічних до знань в області економіки і маркетинг менеджменту.

Тільки за рахунок знань організація може виділитися і створити продукт, що буде мати цінність на ринку. Але знання не є ресурсом тільки бізнесу. Це універсальний соціальний ресурс. Знання неможливо утримувати в секреті нескінченно. Стародавній мудрий вислів говорить: «Що зроблено однією людиною, те може бути повторено іншою». Таким чином, єдиний ресурс бізнесу, що є вирішальним, також перебуває за межами бізнесу, як і його результати.

2. Результати досягаються шляхом використання сприятливих можливостей, а не шляхом вирішення проблем. При рішенні проблем можна сподіватись на відновлення колишнього стану, у кращому випадку – на усунення обмежень бізнесу в досягненні результатів. Бажані результати повинні приходити як наслідок використання сприятливих можливостей.

3. Для одержання результатів, ресурси повинні бути спрямовані на використання сприятливих можливостей, а не на вирішення проблем. Неможливо позбутися від усіх проблем, але вони можуть і повинні бути зведені до мінімуму.

Економісти багато говорять про максимізацію прибутку у підприємництві та ринкознавстві. І все-таки прибуток не є першочерговою метою і виконує функції загального обмежувача для господарської діяльності, за відсутності якого вона втрачає сенс. Підприємець повинен прагнути до максимізації сприятливих можливостей. Мається на увазі, що в підприємництві більш істотне значення має не діловитість, а ефективність.

Головне не те, як вести справи, а як знаходити потрібні та концентрувати на них ресурси і сили (це стосується відділу маркетингу).

4. Однієї компетенції недостатньо, лідируюче положення – от, що призводить до добробуту. Одержання прибутку – це нагорода за внесок у значиму галузь ринку, а яка галузь є більш значимою, вирішує споживач. Зосередитися на одному сегменті ринку, одному класі покупців або на одній фазі застосування даної технології от що дозволяє досягти лідерства.

5. Будь-яке лідерство на ринку минаюче і швидкоплинне. Жодна лідируюча позиція не є чимось більшим, ніж тимчасовою перевагою.

Задачею керівника є переломити хід подій докорінно – сфокусувати бізнес на можливостях, а не на проблемах. Відродити лідерство і протистояти тенденції до скочування на посередню позицію, замінити інерцію новим напрямком руху.

6. Все існуюче піддане застаріванню.

Те, що існує сьогодні, є продуктом учорашнього дня. Люди виросли в умовах бізнесу вчорашнього дня. Їхні установки, очікування і цінності були сформовані в минулому, і вони схильні застосовувати навички, отримані в минулому, до сьогодення. Задача підприємця – не поширювати вчорашні норми на реальність сьогоднішнього дня, що змінився, а змінювати бізнес, а також продукти, ринки і канали збуту, щоб вони задовольняли вимоги нової реальності.

7. Те, що є, часто неправильно розподіляється.

Ділове підприємство – це не природне, а соціальне явище. У соціальних явищах події не розподіляються відповідно до нормального закону розподілу (відповідно до кривої Гауса):

а) 90 % результатів викликається 10 % подій, 90 % витрат припадають на ті 90 % подій, що залишилися і не приносять результату. Іншими словами, між результатами і витратами існує зворотна залежність. Економічні результати прямо пропорційні доходу, у той час як витрати прямо пропорційні кількості ділових операцій (єдиним виключенням є закуплені матеріали і комплектуючі деталі, що йдуть безпосередньо на готовий продукт виробництва);

б) ресурси і зусилля будуть нормально розподілятися між 90% подіями, що практично не дають результатів. Фактично найбільш дорогі та потенційно продуктивні ресурси (тобто висококваліфіковані кадри) розподіляються гірше над усе;

в) дохідні та видаткові гроші рідко знаходяться в одному грошовому потоці. Ідеальною є ситуація, коли дохідний потік йде у видатковий, який, у свою чергу, повертається назад у дохідний потік.

Але це не замкнуте коло. Витрати часто розподіляються на марні дії, на суєту та інше.

Саме в дійсному часі підприємництво повинне бути ефективним, саме в дійсному часі потрібний точний аналіз і найбільша активність. Проте, існує небезпечна тенденція до модернізації наявних механізмів, а не до створення моделі завтрашнього дня.

Для того щоб розуміти економічні процеси, керівник повинен побачити їх у всій повноті. У першу чергу, ресурси, його сили в цілому і те, як вони розподіляються по продуктах його діяльності, по ринках, каналах реалізації продукту споживачам, кінцевим користувачам;

г) концентрація – ключ до реальних економічних витрат. Менеджери повинні концентрувати свої зусилля навіть на дрібних деталях, послугах, покупцях і т.д., що принесуть найбільший дохід.

Зусилля співробітників організації повинні концентруватися на малій кількості дій, здатних принести значні результати. Людські  ресурси повинні бути сконцентровані на декількох головних сприятливих можливостях. Необхідне використання висококваліфікованих кадрів, за допомогою яких знання стають ефективною силою.

Описані реалії підприємництва, висновки, концепції підходу до його задач схематичні, є тільки припущеннями. Але вони виступають відправними пунктами для аналізу трьох задач: зробити ефективним існуюче підприємництво, знайти його потенціал і створити його майбутнє.

На рис. 1.5 представлена схема структури банківського маркетингу, що включає політику Національного банку України (НБУ) в регіонах і банківську регіональну політику.

Особливу роль у банківському маркетингу займає розгляд України як окремого регіону у світових процесах суспільного відтворення.

Банківський маркетинг постає як сукупність економіко-організаційних, фінансових, правових, адміністративних та інших методів і  важелів, що обумовлюють науковий підхід до регіону як до ринку, який враховує банківські механізми у процесах суспільного відтворення та заснований на регіональній природі формування капіталу банківської системи.

Банківський маркетинг слід трактувати як концепцію адекватного реагування банківської системи на регіональні відтворювальні процеси з наступним впливом на них ринковими методами, що враховують специфіку функціонування банківського капіталу на регіо-нальному рівні.

Діяльність регіональної банківської системи як сукупності динамічно пов'язаних між собою банків будується на сполученні попиту регіонального ринку з потребами фірм і населення регіону.

Спрямованість руху регіональної банківської системи, що включає банківських працівників, організацію їхньої праці, продукцію, комунікації, ціноутворення і поширення, визначається його іміджем і отриманням прибутку.


Рис. 1.5. Схема структури банківського маркетингу

Основною метою політики Національного банку України є розробка і реалізація державної моделі розвитку банківської системи. Основною ж метою банківської регіональної політики є розробка і реалізація процесів ефективного функціонування системи комерційних банків у регіоні.

Основними задачами державного розвитку регіональної банківської системи є наступні:

  •  виконання вимог господарського законодавства;
  •  вирівнювання рівнів розвитку регіонів за всім комплексом соціально-економічних факторів;
  •  розвиток інтенсивної бюджетної і податкової політики;
  •  реалізація пріоритетів розвитку регіонів та ін.

Як основні задачі, банківська регіональна політика включає наступні:

  •  участь у формуванні та виконанні місцевого бюджету;
  •  сприяння у вирішенні проблем соціального захисту населення;
  •  забезпечення функціонування виробничого сектора і сектора послуг економіки регіону;
  •  сприяння розвитку підприємництва;
  •  участь у забезпеченні охорони навколишнього середовища;
  •  сприяння функціонуванню вільних (спеціальних) економічних зон і територій пріоритетного розвитку й ін.

Дане коло задач державної і регіональної політики банківського ринкознавства в їхній діалектичній єдності виступає в якості системоутворюючих факторів банківського маркетингу.

Необхідність пізнання і використання маркетингових законів визначає необхідність управління. Маркетингове управління (менеджмент) – це механізм, що реалізує вимоги законів ринкознавства, але процес реалізації цих вимог не довільний, а знаходиться в залежності від цих законів. Закони ринкознавства охоплюють заключну ланку циклу «наука-практика» у сфері конкурентної ринкової економіки, це закони безпосередньої практичної діяльності.

Ці закони можна згрупувати в наступні розділи:

  •  загальні закони маркетингового управління. Тут розглядається управління як структура і процес, а також цілі, принципи, функції, методи (прийоми) управління;
  •  характеристика закономірностей керуючої системи: органів управління, персоналу управління, техніки управління;
  •  характеристика функціонування керуючої системи: змістовна характеристика процесу управління; організаційна і технологічна характеристика;
  •  проблеми удосконалення системи ринкознавчого управління. До цього розділу входять: економіка й ефективність системи управління; організація удосконалення системи управління; перспективи розвитку системи управління.

Саме управління, спираючись на необхідний ступінь розвитку ринкової економіки, організовує ефективне функціонування підприємництва як системи ведення справи щодо отримання прибутку.

Можна назвати сім принципів теорії і практики сучасного маркетингу як основи формування взаємин суспільства і маркетингу:

  •  принцип волі споживача і виробника;
  •  принцип обмеження потенційного збитку;
  •  принцип задоволення базових потреб;
  •  принцип економічної ефективності;
  •  принцип інновацій;
  •  принцип навчання й інформування споживача;
  •  принцип захисту споживача.

Ці сім принципів ґрунтуються на припущенні, що ціль маркетингу полягає не в максимізації прибутку компанії, а в максимізації вимог якості життя – задоволенні базових потреб, доступності безлічі гарних виробів (послуг) і одержанні задоволення від природного і культурного середовища. Таким чином, основним результатом застосування маркетингової філософії на практиці можна вважати творчу діяльність, а не руйнівну.

Науковий банківський маркетинг – це якість практики. Він спирається на дані науки. Необхідність наукового підходу до банківського маркетингу випливає з усієї системи його законів, спрямованих на здійснення обмінів товарами, угод, що задовольняють як індивідів, так і організації.

Можливість наукового підходу до банківського маркетингу виступає як теоретична, так і практична. Теоретична можливість наукового підходу до банківського маркетингу визначена двома обставинами: наявністю законів в об'єкті (банківському маркетингу) і наявністю законів у самому процесі маркетингу. Важливе значення має і характер цих законів – їх можна пізнати.

Практична можливість реалізації наукового підходу до банківського маркетингу визначена чотирма обставинами: знаємо, хочемо, уміємо, маємо умови. Насамперед, практична можливість наукового підходу залежить від рівня наших знань про банківський маркетинг, від ступеня науковості цих знань, тобто від рівня розвитку науки.

Можливість наукового підходу до банківського маркетингу пов'язана з бажанням суб'єкта домагатися ефективності. Необхідна мотивація на науковий підхід, готовність науково керувати (що набагато складніше, ніж йти шляхом волюнтаризму). І, нарешті, практична можливість банківського маркетингу визначена наявністю умов, що дозволяють на практиці реалізувати і знання, і бажання, і уміння в цій галузі.

Система наукових знань про банківський маркетинг [265, с. 23] представлена системою наук, що називаються науковими основами банківського маркетингу.

З метою систематизації наук скористаємося критерієм абстрагування [175, с. 22]. Тоді система наук про банківський маркетинг включає наступні чотири компоненти (рис. 1.6).


Рис. 1.6. Схема структури наукових основ маркетингу у банках

По-перше, це методологічні та теоретичні основи банківського маркетингу (найвищий ступінь абстрагування). Ці науки самі по собі банківському маркетингу не присвячені, але висновки цих наук входять у наукові основи регіонального банківського маркетингу.

По-друге, це конкретні науки про сторони, елементи банківського маркетингу (середній ступінь абстрагування).

І, нарешті, теорія банківського маркетингу і теорія мистецтва банківського маркетингу (нижчий рівень абстрагування).

Банківський маркетинг являє собою комплексне соціальне явище, систему. Наприклад, облік потрібно організувати так, щоб він забезпечив аналіз і прогнозування всіх необхідних даних. Такий комплексний підхід до всієї системи банківського маркетингу не розглядає жодна з конкретних наук, тому що він виходить за рамки їх предмета.

Чим більше з'являється конкретних наук, чим різноманітніший матеріал методологічних і теоретичних основ, тим гостріше проблема синтезу даних усіх наук і гостріше необхідність підходу до регіонального банківського ринкознавства як до цілого. Це визначає потребу в науці, що присвятила б себе проблемам регіонального банківського ринкознавства як цілого. Такою наукою, що досліджує комплексні, цілісні, системні закономірності, є теорія банківського маркетингу. Теорія мистецтва банківського маркетингу досліджує закономірності іншого рівня – конкретні рекомендації, що використовує підхід (метод) зразків.  

У теорії (науці) банківського маркетингу, насамперед, використовується логічний метод і формуються закони і принципи. Але закони в науці – зовсім не рецепти: їх не можна абсолютизувати. Це, скоріше, принципи того, як треба вибирати кожну рекомендацію серед наявних. Серед цих принципів є загальні, основні та більш конкретні, окремі, локальні. Загальні принципи стосуються всієї системи банківського маркетингу.

Через свій творчий характер банківський маркетинг повністю не вміщується лише в рамки принципів. Тому до предмету науки банківського маркетингу входять дві відособлені частини. Одна з них побудована на базі логічного методу, формує принципи маркетингу і підкреслює теоретичний характер. Друга частина включає емпіричні узагальнення і підкреслює характер мистецтва. Тільки беручи до уваги наявність цих двох розділів, можна говорити про банківський маркетинг.

Метод маркетингу базується на загальному для всіх наук діалектичному методі. Він характеризується наступними підходами: системним; комплексним; оптимізаційним; прагматичним (прикладним).  

Системний підхід означає, що банківський маркетинг розгляддається як єдине ціле, що органічно пов'язує всі його елементи. Маркетингова наука йде від загального до окремого, ціле має визначальне значення стосовно його елементів.

Комплексний підхід полягає в тому, що маркетинг розглядається як єдність організаційних, соціальних, економічних, правових, психологічних та інших аспектів.

Оптимізаційний підхід виявляється в тому, що потрібно прагнути досягти кількісної визначеності при аналізі проблем маркетингу, а потім будувати математичні моделі.

Прикладний, прагматичний підхід означає пряме орієнтування на запити практики, прагнення задовольнити ці запити і, по можливості, передбачати майбутні потреби практики маркетингу.

1.3. Специфіка формування та функціонування капіталу
у банківському маркетингу

Для визначення сутності капіталу як найважливішого економічного явища і фінансового джерела для створення, функціонування і розвитку суб'єктів господарської діяльності необхідно, насамперед, визначити саме поняття капіталу. У нашій повсякденній мові слово «капітал» або «фінансовий (банківський) капітал» не завжди має те ж значення, що надається йому в економічних дискусіях. «Чистим капіталом» або капіталовкладенням називають те, що являє собою чистий приріст реального капіталу (будинки, устаткування, матеріально-виробничі запаси і т. д.). Обиватель же говорить про «капіталовкладення», коли він купує ділянку землі, цінні папери або будь-яку іншу власність. Чисте капіталовкладення має місце лише тоді, коли в регіоні створюється новий реальний капітал. Одночасно перед економістами постає важливе питання при розгляді процесів створення, множення і перерозподілу капіталу: що ж розуміти під реальним капіталом? Припустимо, велике промислове підприємство частину свого прибутку спрямовує на будівництво чергового цеху для випуску нового виду продукції. Будівництво нового цеху, що є об'єктом нерухомості, формально виглядає як приріст реального капіталу. Однак цілком ймовірною є ситуація, за якої після завершення будівництва нового цеху й установки необхідного обладнання попит на продукцію, для виробництва якої здійснювалось будівництво об'єкта, буде цілком відсутній або знизиться настільки, що виробництво в технологічних умовах побудованого цеху буде нерентабельним і економічно невиправданим.

У таких умовах менеджмент підприємства, мабуть, намагатиметься продати збудований об'єкт нерухомості. Однак на практиці збудований цех може бути нереалізований через відсутність попиту на такий об'єкт нерухомості, що досить складно або дорого переобладнати для іншої мети, потенційних покупців може не улаштувати його географічне розташування (наприклад, якщо цех розташований на території підприємства і не має незалежних під'їзних колій) і т. д.

У такому випадку стає очевидним той факт, що відволікання частини прибутку підприємства для створення нового реального капіталу у вигляді цеху або технологічної лінії, що формально носить ознаки капіталовкладень, за певних умов, за своєю сутністю є звичайною втратою капіталу і чистим збитком для підприємства.

Так, на думку багатьох економістів причиною неефективних тенденцій при здійсненні приватизації в країнах СНД, особливо її грошової частини, став той факт, що велика частина державного майна у вигляді основних фондів і майнових комплексів великих промислових підприємств, формально оцінена як реальний капітал, створений в умовах централізованого фінансування і покликаний для задоволення потреб централізованої планової економіки, зовсім не є реальним капіталом в умовах ринкових відносин або є не настільки «реальним», як передбачалося раніше. Це пов'язано з тим, що продукція великих підприємств-гігантів в умовах ринку через відсутність попиту не може бути реалізована в тих же гігантських обсягах, як і за планової економіки, що істотно знижує рентабельність виробництва аж до його економічної недоцільності. Разом із тим, реалізувати майновий комплекс таких підприємств або перепрофілювати їхні основні засоби не завжди є можливим. Крім того, на наявні приватизаційні процеси накладається зміна кон'юнктури світового ринку товарів, послуг і фінансів, пов'язана з подальшим розвитком технічного прогресу.

У процесі створення, множення і перерозподілу капіталу найважливішим елементом є саме регіональна природа і сутність капіталу, на створення якого витрачаються фінансові й інші ресурси.

Безумовно, створюваний (новий) капітал повинен бути реальним. Під реальністю капіталу необхідно розуміти сукупність конкретних його характеристик:

1. Створюваний капітал повинен бути спроможним окупити себе з урахуванням зміни вартості грошей у часі.

2. Реальний капітал повинен бути ліквідним.

3. Капітал повинен виконувати соціально-корисну функцію.

Розглянемо детально кожну характеристику.

1. Ресурси, що спрямовуються на створення реального капіталу, незалежно від їхнього виду, повинні мати грошове вираження їхньої вартості. У протилежному випадку можливість зіставлення отриманих доходів з розміром витрачених коштів буде відсутня. Сумарний дохід від капіталовкладення повинен перевищувати розмір витрачених коштів, скоректований на зміну (зменшення) вартості капіталу за проміжок часу здійснення інвестиційного проекту і на розмір чистого прибутку інвестора. Це пов'язано з загальновідомим положенням про те, що вартість грошей (а, отже, і інвестиційних ресурсів або їхнього грошового еквівалента) змінюється в часі. В умовах ринкових відносин і ринкових механізмів регулювання в банківському ринкознавстві та за наявності дворівневої банківської системи у державі вартістю грошей у часі є облікова ставка Національного (центрального) банку країни. Це повною мірою відноситься до економіки України. Для повноти формування залежностей окупності реального капіталу необхідно вибрати фіксований проміжок часу. У фінансах таким проміжком традиційно вважається фінансовий рік. Наочно взаємозв'язок між вартістю реального капіталу і його складовими можна описати формулою (1.1).

               (1.1)

де  – реальна вартість капіталу, створеного в процесі кредитування;

 – інвестиційні ресурси;

 – розмір (грошовий еквівалент) кредитних ресурсів для створення реального капіталу;

облікова ставка Національного банку України;

t      – термін інвестиційного проекту;

ЧП  – розмір чистого прибутку банку-кредитора.

Розмір чистого прибутку інвестора повинен обов'язково враховуватися, тому що будь-які капіталовкладення здійснюються з метою одержання прибутку. Звичайно, необхідно враховувати і той факт, що на розмір чистого прибутку і на реальну вартість капіталу значно впливатимуть ставки оподатковування.

Важливим є те, що дана формула відбиває прогнозовану реальну вартість капіталу, яка є лише бажаною вартістю. Заздалегідь визначити, що і скільки буде коштувати в майбутньому навряд чи візьметься найдосвідченіший економіст або аналітик, адже життя повне непередбачених несподіванок. Якби інвестори точно знали, куди вкладати інвестиційні ресурси, то в регіонах (країнах) з розвинутою ринковою економікою були б відсутні явища банкрутства і неплатоспроможності.

Складність проблеми оцінки вартості капіталу (грошей) відзначалася низкою дослідників, зокрема, М.І. Туган-Барановський писав: «Складність проблеми цінності грошей полягає в тому, що цінність грошей керується зовсім іншими факторами, ніж цінність товарів, тому теорія цінності грошей не може бути отримана дедукцією з загальної теорії цінності товарів. Непридатність трудової теорії до цінності грошей випливає вже з того, що цінність мають не тільки металеві гроші, виготовлені з матеріалу, що має трудову вартість, але і нерозмінні паперові гроші, що ніякої трудової вартості в собі не мають» [344, с. 65]. Крім того, М.І. Туган-Барановський відзначав неможливість об'єктивної оцінки вартості грошей: «... цінність грошей є явищем зовсім іншого порядку, ніж цінність будь-якого товару. Цінність товару є результатом більш-менш свідомих оцінок осіб, що споживають і виробляють цей товар. Навпаки, цінність грошей є зовсім несвідомим стихійним продуктом загальної кон'юнктури товарного ринку» [344, с. 76].

Перед економічною наукою постає задача розкриття основних тенденцій, закономірностей і залежностей між економічними явищами і подіями.

2. Реальний капітал повинен бути ліквідним, тобто мати здатність бути реалізованим іншому інвестору в досить короткий проміжок часу. Ліквідність капіталу в значній мірі залежить від наявності організованої інфраструктури регіону і механізмів відчуження тих або інших форм капіталу. Найбільш організованим механізмом ринкового відчуження капіталів є біржа. Тому, найбільш ліквідними є капітали, що можуть котируватися на валютній, фондовій або товарній біржах. Однак сама по собі приналежність капіталу до визначених груп не є гарантією його ліквідності на рівні регіону. Ліквідність капіталу залежить від наступних факторів:

  •  «реальності» капіталу, тобто його здатності створювати чистий прибуток і мати реальну вартість;
  •  можливості диверсифікувати реальний капітал, тобто можливості його використання для інших цілей або перепрофілювання основного капіталу;
  •  надійності, забезпеченості капіталу, тобто наявності або відсутності факторів ризику конкретного регіону і галузі, у яких здійснюється підприємницька діяльність.

3. Реальний капітал, безумовно, повинен виконувати конкретну соціально-корисну функцію. Наочним прикладом величезних фінансивих і матеріальних інвестицій, що не створюють реального капіталу, може служити створення майнових комплексів в оборонній галузі, створення виробництва заради виробництва. Наслідком перерозподілу національного доходу і валового внутрішнього продукту країни в галузі, що роблять верстати й обладнання заради виробництва іншого обладнання, а не для задоволення потреб людей, стала поява кризових явищ і розпад індустріальної економіки СРСР, що спиралася на найбагатші природні та людські ресурси. В умовах ринкових відносин реальний капітал створюють лише ті інвестиції або комплекс інвестиційних заходів, кінцевою метою яких є задоволення попиту з боку населення регіону як представників соціального співтовариства, тому що платоспроможний попит є головною рушійною силою прогресу в ринковій економіці.   

Ми дійшли до необхідності аналізу джерел формування капіталу, включаючи банківський капітал, тобто до основного питання: звідки беруться ресурси для капіталовкладень і який їхній максимальний розмір можна залучити для створення реального капіталу в регіоні? В основі формування цих джерел лежить дохід. Залежно від конкретного учасника господарських відносин можна виокремити наступні основні види доходів як джерел створення капіталу (див. табл. 1.2).   

Таблиця 1.2

Види доходів і джерел формування реального капіталу

Суб'єкт господарської

діяльності регіону

Вид доходу, що утворює

джерело для капіталу

Держава

Національний (валовий)

дохід

Банківська система

Грошова маса, що знаходиться в

обігу за винятком розміру

обов'язкового резервування

Підприємства усіх форм власності (включаючи спільні), приватні підприємці

Сумарний дохід усіх суб’єктів підприємницької діяльності в регіоні

Фізичні особи (громадяни) у

ролі найманих робітників і

службовців

Сумарний обсяг фонду оплати

праці регіону

Цілком очевидно те, що суб'єкти господарської (підприємницької) діяльності не можуть спрямовувати всі одержувані від своєї діяльності доходи на формування і примноження капіталу. Значна частина доходів спрямовується не на накопичення у вигляді створення реального капіталу, а на споживання, тобто оплату господарських потреб і задоволення поточних потреб самих суб'єктів господарської діяльності. Держава повинна здійснювати фінансування соціальних програм, інших невиробничих витрат. Підприємства усіх форм Власності повинні купувати сировину, матеріали, виплачувати заробітну плату й інші види допомоги, наймані робітники повинні витрачати зароблені кошти на харчування, одяг, задовольняти свої духовні, культурні, освітні, медичні потреби і т. д.

Між суб'єктами господарської діяльності виникає дилема: яку частину коштів спрямовувати на споживання, а яку, відповідно, на заощадження. Особливу роль у цьому процесі займає банківська система, що має унікальний механізм формування інвестиційних ресурсів навіть в умовах повної відсутності усіх видів накопичень і інвестицій в економіці країни.

Суспільство і його окремі суб'єкти змушені постійно вибирати: витрачати кошти на накопичення (тобто на капіталізацію або створення нового реального капіталу), чи на споживання. Споживчі запити суспільства постійно зростають і єдиним стимулом для капіталізації (нагромадження) частини отриманих доходів є можливість одержання додаткового доходу, що приносить частина доходу (капіталу), інвестована в реальний капітал з метою одержання прибутку, щоб у майбутньому задовольнити свої потреби в значно більшому обсязі. Однак у найближчому майбутньому знову виникне стимул спрямовувати частину доходу від реального капіталу в створення нового капіталу. Безперервність цього процесу забезпечує наявність постійної потреби в існуванні ринку капіталів і його ефективному функціонуванні. Набільш наочним і ефективним ринком капіталів є фондова біржа, що чітко відбиває стан і схильність економіки до накопичення або споживання.

Закономірним є питання: що ж служить джерелом додаткового доходу (або надприбутку) для реального капіталу, заради якого відволікається частина доходу? Відповідь проста: кошти, що спрямовуються суб'єктами підприємницької діяльності регіону на споживання, тобто придбання товарів і послуг у підприємств (суб'єктів господарської діяльності) і є джерелом їхнього доходу, додаткового доходу (або надприбутку). Звичайно ж, цей дохід (або надприбуток) нерівномірно розподіляється серед підприємств регіону, окремі підприємства несуть збитки, незважаючи на великі обсяги інвестицій. Але мова йде про тенденції, що охоплюють всі підприємства в цілому.

У результаті сформованого кругообігу фінансових ресурсів на ринку капіталів установлюється певна рівновага. Сутність її полягає в тому, що чим більше суб'єкти господарської діяльності витрачають на споживання, тим більші доходи (або надприбутки) від реального капіталу, і тим більше зростає стимул накопичувати (капіталізувати). Це призводить до скорочення споживання і збільшення накопичень і, як наслідок, скорочує доходи (надприбутки) від реального капіталу, знижує стимули для накопичень і збільшує споживання і т. д. Схематично залежність розміру споживання і нагромадження від рівня доходу може бути зображена, як це зроблено на рис. 1.7.

З рис. 1.7 видно, що процес накопичення не безмежний, він має граничні значення (крапки «А» і «В»). Природно, що розмір накопичення і споживання залежить від рівня доходів (чим більше доходи, тим більше суспільство споживає і накопичує). Однак існує певний розмір, рівень споживання, при якому суспільство змушене відмовитися від накопичень (крапка «А»). Це відбувається в тому випадку, коли рівень доходів настільки малий, що він може забезпечити лише мінімальні розміри споживання, необхідні для життєдіяльності.  


Умовні позначення:

f(d)  функція, що відбиває залежність між накопиченням (капіталізацією) і споживанням з урахуванням рівня доходу;

А    – мінімальне значення функції;

В    – максимальне значення функції.

Рис. 1.7. Схема залежності розміру споживання і накопичення

від рівня доходу

Однак в умовах сильних криз, глибокої депресії або в умовах воєнного стану суспільство може практично не мати яких-небудь доходів. А джерелом того мінімального розміру споживання, що дозволяє суспільству вижити в умовах кризи, є підвищена амортизація і використання (витрата або «проїдання») реальних капіталів і накопичених раніше ресурсів, без відновлення їхньої первісної вартості й обсягу. Простір між точками «А», «С» і «О» можна назвати зоною підвищеної амортизації реального капіталу. Значною мірою ці процеси торкнулися країн СНД при формуванні їх державності та національних економік.

Зі схеми так само видно, що рівень доходу не безмежний, він має кінцеву точку (точку «В»). Так само можна припустити, що здатність регіону до нагромадження буде зростати в значно більшому ступені при підвищенні рівня споживання. Тому функція f(d) зображена у формі кривої, а не прямої лінії.

Розглядаючи питання, пов'язані зі створенням регіонального капіталу, необхідно звернути увагу на класифікацію процесів його розподілу. Залежно від характеру використання створюваного капіталу капіталовкладення можуть бути фінансові, матеріальні та трудові. Фінансові інвестиції здійснюють переважно банки, трастові та страхові компанії, рідше підприємці, держава, населення і т. д. Матеріальні капіталовкладення здійснюють переважно підприємства та населення шляхом внесення матеріальних майнових цінностей у статутні фонди підприємств регіону. До трудових капіталовкладень можна віднести трудову участь окремих особистостей або колективів у виробничому процесі (наприклад, при об'єднанні громадян у будівельний кооператив), внесення авторського права, винаходу, «ноу-хау» або іншого продукту інтелектуальної праці в статутний фонд підприємств для подальшого їхнього використання у виробничому процесі з метою одержання прибутку.

Джерелами формування фінансового капіталу можуть служити фонди, утворені в результаті:

1. Емісії акцій підприємства.

2. Залучення позикових коштів, у тому числі банківських кредитів.

3. Використання фондів трастових компаній і пенсійних фондів.

4. Використання податкових і інших пільг, наданих державою.

5. Формування і розміщення резервних фондів страхових компаній.

6. Позик у міжнародних фінансових організацій і приватних інвесторів.

Матеріальні капіталовкладення можуть здійснюватися шляхом:

1. Внесення майна в статутні фонди підприємств.

2. Надання підприємствам давальницької сировини для подальшої переробки.

3. Створення сировинного та інших державних резервів.

4. Надання товарних кредитів і здійснення лізингових операцій.

Особливу роль і значення у формуванні капіталу відіграє національна банківська система. Її провідна роль полягає не тільки в тому, що банки здійснюють вкладення фінансових ресурсів, що значно ефективніше матеріальних. Банки не лише є найбільш великими суб'єктами фінансування за обсягом ресурсів. Банківська система в цілому має унікальну технологію (механізм) формування, концентрації і примноження фінансових ресурсів, що дозволяє їй здійснювати капіталовкладення навіть в умовах повної відсутності нагромаджень в економіці.

До характерних рис українського ринку капіталів можна віднести наступні:

1. Держава не може виконувати функцію фінансування через дефіцит бюджету, його низьку наповнюваність, значний обсяг зовнінього і внутрішнього боргу, ускладнений міжнародною фінансовою кризою.

2. Населення не має у своєму розпорядженні значні нагромадження через невисокий рівень оплати праці та низьку соціальну захищеність.

3. Залучення іноземного капіталу в економіку України не досягло обсягів, що можуть істотно поліпшити економічне становище на макроекономічному рівні.

4. Фондовий ринок як елемент структури ринку капіталів в Україні нерозвинений, що не дозволяє використовувати ефективний механізм емісії акцій відкритими акціонерними товариствами.

5. Приватизація не дала можливість здійснити концентрацію капіталу, зацікавити стратегічного інвестора, створити ефективні механізми залучення інвестицій у промислові підприємства.

Основу особливої ролі комерційних банків в інвестиційному процесі складає, насамперед, унікальний механізм формування кредитних ресурсів, яким володіє винятково банківська система. Ніякі інші фінансові інститути регіону, підприємства або держава не мають аналогічного інструментарію у своєму розпорядженні. Саме завдяки цьому унікальному механізму комерційні банки залишаються високоприбутковими суб'єктами підприємницької діяльності регіону, навіть в умовах важкої економічної кризи, падіння обсягів промислового виробництва й інших негативних наслідків, пов'язаних із кризовими явищами.

Специфіка створення кредитних ресурсів банківською системою складається в двох основних і принципових особливостей організації банківської діяльності, що полягають у наступному.

1. Одним із найважливіших джерел формування кредитного портфеля комерційних банків є тимчасово вільні залишки коштів, що знаходяться на розрахункових рахунках клієнтів. Це стає можливим завдяки тому, що всі підприємства для здійснення господарської діяльності повинні мати розрахункові (поточні) рахунки в банках. Здійснюючи розрахунково-касове обслуговування клієнтів, комерційний банк постійно має певну знеособлену суму коштів на розрахункових (поточних) рахунках клієнтів. Розмір цього перехідного залишку від одного банківського операційного дня до іншого залежить від наступних факторів:

  •  кількості клієнтів комерційного банку та розміру обороту коштів за поточними рахунками клієнтів;
  •  різниці між сумою отриманих коштів на рахунки клієнтів і сумою вихідних платежів.

Розмір залишків коштів, що знаходяться на рахунках клієнтів, коливається  в часі в кожному конкретному банку через різницю між вихідними і вхідними сумами платежів. Але сума залишків на рахунках усієї банківської системи залишається незмінною. Це відбувається внаслідок того, що вихідні платежі одного комерційного банку є вхідними для іншого і навпаки.

Даний вид банківських ресурсів є основою механізму високої рентабельності та прибутковості банківської системи навіть в умовах економічної кризи. Так відбувається тому, що перехідний залишок коштів клієнтів комерційних банків є тимчасово незатребуваним і може бути використаний (тимчасово відвернутий) банком на інші цілі, тобто для здійснення кредитування інших суб'єктів регіональних економічних відносин. Залишки на рахунках клієнтів вигідно відрізняються від інших джерел формування банківських ресурсів (наприклад, депозитів або акціонерного капіталу) тим, що вони є безкоштовними (або майже безкоштовними) джерелами формування фондів кредитування. У той час як по акціях банку, депозитах або інших видах вкладів комерційний банк повинен сплачувати відсотки, дохід банку складає різницю між сумою отриманих відсотків і відсотків, сплачених за вкладами, і називається маржею. В умовах, коли за ресурси у вигляді залишків на рахунках клієнтів платити не потрібно (або майже не потрібно), розмір доходу комерційного банку різко зростає. Цим і викликана тверда конкурентна боротьба комерційних банків регіону за своїх клієнтів.

Найважливішою особливістю формування кредитних ресурсів комерційного банку з тимчасово вільних залишків на розрахункових рахунках клієнтів є те, що банк формує кредитні ресурси за допомогою коштів клієнтів назалежно від того, які операції здійснюють його клієнти. Тобто назалежно від того, як розпоряджається клієнт своїми доходами – витрачає їх на споживання або нагромадження (капіталізацію). Ці доходи служать для формування кредитних ресурсів комерційного банку. Для формування кредитних фондів банку достатньо самого факту грошових доходів клієнта, тому що грошові (фінансові) доходи суб'єкта регіональних відносин можуть бути отримані тільки на поточний рахунок у банку. Іншими словами, можна сказати, що навіть в умовах, коли всі клієнти комерційних банків спрямовують усі свої доходи на споживання, окремі комерційні банки і вся банківська система в цілому може формувати кредитні ресурси (кошти для капіталізації), створювати новий капітал.

Необхідно відзначити, що для формування кредитних фондів комерційних банків не можуть бути використані усі вільні ресурси на поточних рахунках клієнтів. Це пов'язано з тим, що розмір залишків таких коштів коливається в часі та є важко передбачуваним. У випадку, коли сума вхідних платежів клієнтам банку буде менше суми вихідних платежів, а усі вільні кошти клієнтів використані для кредитування, банк може виявитися нездатним виконати свої зобов'язання перед клієнтами на різницю між сумою вхідних і вихідних платежів. Звичайно, комерційний банк може зайняти частину коштів для покриття дефіциту, що утворився. Найбільш ефективним і мобільним видом позики в таких умовах є міжбанківський кредит. Міжбанківський кредит дозволяє вирівняти той дисбаланс, який щодня утворюється в кожному окремому комерційному банку в зв'язку з коливаннями розміру залишків коштів на рахунках клієнтів, що виникає внаслідок здійснення клієнтами господарської діяльності в регіоні. Однак міжбанківський кредит не може служити єдиним надійним Іструменттом вирішення проблеми, оскільки фінансове становище конкретного банку залежить від безлічі різних факторів. У зв'язку з цим, виникає необхідність резервування частини тимчасово вільних коштів, що знаходяться на поточних рахунках клієнтів банку для створення стабільних умов для роботи банку і підвищення його надійності. В Україні таке резервування здійснюється шляхом установлення єдиної норми резервування Національним банком України, обов'язкової для всіх комерційних банків. Тобто можна стверджувати, що окремий комерційний банк може створювати кредитні ресурси в розмірі сумарних залишків на рахунках клієнтів банків за винятком норми (розміру) обов'язкового резервування.

Важливим є те, що розмір фінансово-кредитних можливостей окремого комерційного банку, утворений за рахунок доходів його клієнтів, так само є основою механізму створення нових фінансових ресурсів, але уже всієї банківської системи в цілому. Це є наступною основною особливістю впливу банківської системи на процеси створення і розподілу капіталу.

2. Найважливішою особливістю банківської системи, що принципово відрізняє її від інших організацій і підприємств при здійсненні фінансової діяльності, є той факт, що при здійсненні кредитування окремим комерційним банком регіональна банківська система багаторазово множить фінансові ресурси і капітальні (кредитні) вкладення в економіку.

Це відбувається за допомогою грошового мультиплікатора і специфіки формування банківських ресурсів. Суть мультиплікаційного механізму полягає в тому, що при кредитуванні комерційний банк шляхом перерахування тимчасово вільних коштів клієнтів на рахунки позичальників збільшує кількість коштів, що знаходяться в обігу, тобто поповнює поточні рахунки інших підприємств (збільшує доходи інших підприємств). Розмір коштів, що збільшився, на розрахункових (поточних) рахунках первісних одержувачів ресурсів знову збільшує фінансові можливості комерційного банку, який використовує їх для нових інвестицій. Так відбувається до повного використання кредитних ресурсів банківською системою. Єдиним фактором, що обмежує мультиплікаційний ефект, є норма (розмір) обов'язкового резервування.

Мультиплікаційний ефект і його зв'язок із промисловими циклами згадував у своїй роботі М.І. Туган-Барановський: «що стосується кредиту, то і розмір кредиту здатний зазнавати занадто значних змін, незалежно від кількості грошей. При незмінній кількості грошей кредит може помітно збільшуватися або, навпаки, зменшуватися. Саме в такий спосіб виникають ті, всім відомі кон'юнктурні коливання, яки-
ми супроводжується рух промислового циклу» [344, с. 51–52]. Фактично мова йде про те, що грошова маса в обігу може істотно збільшуватися завдяки кредитній активності банків при незмінній грошовій базі.

Загальновідомою є формула (1.2) [67]:

                                           (1.2)

де  – знову створені кредитні ресурси банківської системи;

– кредити видані;

кредити погашені;

   – норма обов'язкового резервування, встановлена Національним банком України.

На наочному прикладі ми бачимо, що якщо регіональний комерційний банк спрямовує на кредитування 1000 грн при одночасному погашенні 200 грн попередніх кредитних вкладень і нормі резервування, яка дорівнює 20 %, то знову створений фінансовий капітал банківської системи складе:грн.

На прикладі чітко видно, що у випадку видачі кредиту комерційним банком у сумі 800 грн фінансові ресурси всієї банківської системи складуть 4000 грн, тобто фінансово-кредитний ефект регіонального комерційного банку буде помножений усією банківською системою в кількість разів, зворотно пропорційну нормі резервування.

Схематично мультиплікаційний ефект банківської системи зображено на рис. 1.8 [67].


Рис. 1.8. Схема мультиплікаційного ефекту
банківської системи

З формули (1.2) ми бачимо, що розмір кредитних можливостей регіональної банківської системи залежить від норми обов'язкового резервування. Чим вище норма резервування, тим менший розмір кредитних ресурсів має система, але система (тобто комерційні банки як окремо узяті, так і всі разом) стає більш надійною. І, навпаки, при зменшенні норми резервування зростають кредитні можливості системи (тобто зростають можливості капіталізувати дохід), але одночасно знижується надійність і стійкість системи, тобто підвщується ступінь ризику. Під ступенем ризику варто розуміти можливість утрати (або функціональної непридатності) самої системи, що може генерувати кредитні ресурси поза залежністю від накопичувальних або споживчих тенденцій у регіоні. Стає очевидним твердження: чим більше накопичуємо (капіталізуємо), тим більше ризикуємо, і навпаки. Але якщо не здійснювати нагромадження взагалі, то виникає ризик повного зносу («проїдання») існуючого, тобто створеного раніше капіталу. Отже, справедливе твердження про те, що суспільство не може тільки споживати або тільки накопичувати (капіталізувати) ресурси, воно через регіональні економічні механізми повинно одночасно виконувати обидві ці функції.

При цьому норма обов'язкового резервування виконує найважливіші суспільно-економічні функції, перераховані нижче:

1. Норма резервування дозволяє Національному банку України керувати надійністю банківської системи.

2. Норма резервування дозволяє регулювати фінансово-кредитні можливості регіональної банківської системи, тобто керувати процесами нагромадження (капіталізації) і споживання в регіоні.

Саме тому при загостренні кризових явищ в економіці Національний банк зменшує норму резервування, стимулюючи тим самим накопичувальні тенденції, і збільшує її при відносній стабілізації, підвищуючи надійність банківської системи. Питання виникнення і зниження різних ризиків займає особливе місце у фінансовій теорії і практиці, інвестиційній діяльності й економіці в цілому.

Отже, ми бачимо, що завдяки унікальним банківським механізмам і технологіям провідне місце в процесі створення і розподілу капіталу займає регіональна банківська система.

Необхідно особливо підкреслити, що в основі формування кредитних ресурсів комерційних банків лежать, як це не дивно на перший погляд, не фінансові (банківські) капітали, тобто негрошові кошти акціонерів або залучені (запозичені) кошти.

В основі надприбутковості, колосальної економічної ефективності та великих фінансово-кредитних можливостей регіональних комерційних банків і всієї банківської системи лежить унікальна технологія банківської справи, унікальний механізм створення кредитних ресурсів. Саме технологія банківської справи, заснована на двох приципових її відмінностях від усіх інших суб'єктів господарських відносин, включаючи державу, а не фінансовий капітал самих банків, ставить регіональну банківську систему в центр процесів створення і розподілу капіталу та на вершину фінансової піраміди, що регулює процеси нагромадження і споживання в регіоні.

У класичному розумінні дохід, що відволікли для нагромадження у вигляді кредитних ресурсів комерційних банків у створення основних матеріальних або інших фондів, є основою для одержання прибутку або надприбутку в майбутньому у вигляді економічної віддачі від використання цього капіталу, (тобто матеріальних і інших фондів). Згадаємо відому формулу Карла Маркса: гроші – товар – нові гроші. Або іншу відому його теорію, в основі якої лежить твердження про те, що капіталіст, він же власник капіталу (тобто накопичених раніше матеріальних, фінансових і інших засобів виробництва), наймає робітників для виробництва суспільно корисного продукту з метою його продажу й одержання доходу. Велика частина цього доходу у вигляді додаткової вартості дістається капіталісту, тому що саме він є власником засобів виробництва, тобто власником капіталу. Іншими словами, саме капітал, на думку класика, лежить в основі доходу, додаткової вартості або надприбутку.

Основою доходу і надприбутку банківської системи є не капітал, а унікальна технологія, унікальний механізм створення, використання і множення кредитних ресурсів як продукт інтелектуальної діяльності та суспільної економічної думки.

В умовах науково-технічного прогресу і ринкових відносин найбільш важливим, найбільш економічно доцільним і реальним капіталом є прогресивні сучасні технології й інші продукти наукової та інтелектуальної діяльності людей як основи для одержання доходу і його нагромадження (капіталізації) для держави, регіону і людини.

Особливе місце в розвитку наукової думки, здатної створювати технології, що є реальним капіталом в умовах ринкових відносин, займає економічна наука. Саме цим пояснюються великі матеріальні і фінансові капіталовкладення в наукові дослідження, стимулювання інтелектуальної діяльності і розвиток освіти в країнах з розвинутою ринковою економікою.

Унікальною особливістю банківської технології, здатної створювати і збільшувати фінансові ресурси, є її суспільно-соціальне значення. В умовах ринкових відносин банкір, керуючий приватним банком, не лише вирішує проблеми власника або трудового колективу, який знаходиться в його підпорядкуванні. Фінансово-кредитна діяльність комерційного банку впливає на розвиток економіки регіону і країни, створення ресурсів і формування національного доходу та національного багатства всього суспільства, розвиток накопичувальних і споживчих тенденцій, економічну надійність і безпеку суспільства та ін. Однак суспільство поки ще не виробило ефективного соціально-правового механізму відповідальності керівників комерційних банків перед суспільством. Створення такого механізму буде неминуче тільки після чіткого усвідомлення членами суспільства найважливішої ролі комерційних банків у фінансово-кредитних, економічних і соціальних процесах.


Основні терміни і поняття

Маркетинг, банківський маркетинг, мікромаркетинг, макромаркетинг, регіональна економіка, маркетинговий аналіз у банку, понятійний апарат маркетингу, соціальний обмін та угоди, просування продукту, потреби, комунікації, ресурси бізнесу, схема структури банківського маркетингу, маркетингове управління (менеджмент), наукові основи маркетингу у банках, метод маркетингу, системний підхід, комплексний підхід, банківський капітал, специфіка банківського капіталу, реальний капітал, ліквідність капіталу, вартість капіталу, кредитні ресурси, банківська система, мультиплікаційний ефект, норма резервування НБУ.

Запитання для самоконтролю

  1.  Що виступає історичними передумовами маркетингу у банках?
  2.  Що відрізняє банківський маркетинг від маркетингу?
  3.  Дайте визначення банківського маркетингу.
  4.  Розкрийте схему структури банківського маркетингу.
  5.  Які наукові основи маркетингу у банках?
  6.  У чому полягає специфіка механізмів формування банківського капіталу?
  7.  Назвіть джерела формування банківського капіталу.
  8.  У чому суть мультиплікаційного ефекту у банківській систе
    мі?
  9.  Що є реальним капіталом у ринкових умовах?


РОЗДІЛ 2. Банківський ринок, його сегментація, дослідження, аналіз

2.1. Аналіз і сегментація ринку банківських продуктів

Маркетинговий підхід використовується у банківській справі для сегментування ринку банківських продуктів за наступними ознаками:

  •  за видами банківських продуктів та їх параметрами;
  •  за групами споживачів банківських продуктів;
  •  за основними конкурентами.

Для банківського маркетингу особливу роль відіграє сегментація ринку за видами банківських продуктів та їх характеристиками. Аналіз і сегментація ринку банківських продуктів відіграють суттєву роль для просування нових продуктів та утримання вже існуючої частки ринку комерційним банком. Аналіз банківського ринку повинен враховувати специфіку банківських механізмів формування та функціонування капіталу, існування мультиплікаційного ефекту в процесі кредитування, його впливу на банківські прибутки тощо. Банківські продукти розподіляються на дві основні групи:

  1.  Продукти, які потребують функціонування банківських механізмів залучення та перерозподілення грошей, що беруть участь у мультиплікаційних процесах;
  2.  Банківські послуги – продукти, які безпосередньо не беруть участі у формуванні та розподіленні банківського капіталу.

Перша група банківських продуктів набагато суттєвіше впливає на прибутковість і рентабельність банківського бізнесу. Але, водночас, саме ця категорія банківських продуктів є ризикованою і може призвести як до прибутковості окремого банку, так і до його банкрутства.

Друга категорія не належить до ризикованих банківських операцій, але і не так суттєво впливає на доходність банківського капіталу. У цьому секторі ринку банківська система потужно конкурує з парабанківською.

Сучасні маркетингові підходи вирівняли відношення до обох груп банківських продуктів. Раніше вважалося, що кредитні оперції внаслідок більшої прибутковості є більш важливими, а банківські послуги вважалися «другорядним» продуктом. Банківські продукти сьогодні не тільки перестали бути «другорядними», але й іноді мають більше значення, ніж продукти першої категорії. Це пов'язано з усвідомленням первинної ролі залучення залишків на поточних рахунках клієнтів як важливішого суто банківського механізму, що дозволяє функціонувати мультиплікаційним процесам. Саме банківські послуги формують конкуренцію в боротьбі за поточні рахунки клієнтів, гроші яких потім залучаються до кредитування. Більшість клієнтів, які відкривають поточні рахунки, не користуються кредитами. Для них визначальним при виборі банку є саме вартість звичайних банківських продуктів, таких як вартість відкриття рахунку, вартість здійснення поточних платежів, вартість касового обслуговування, інтернет-банкінга, консалтингових послуг тощо. Яскравим прикладом вдалої продуктової політики комерційного банку на ринку банківських послуг є тимчасова або постійна відмова багатьох банків від плати за відкриття поточного рахунку, що дозволяє суттєво збільшити кількість клієнтів банку за рахунок нових підприємців і «переманити» вже функціонуючі підприємства з інших банків.

На ринку банківських продуктів перша група продуктів формує кількісну конкуренцію серед банків, або конкуренцію за кількісними показниками. Тобто банки конкурують не якістю продукту, а його кількісними показниками, до яких належить обсяг кредиту та відсотки за нього. Сучасного клієнта не стільки турбує у кого він позичає гроші, скільки важливою є сума кредиту та відсотки, які треба сплачувати. Безумовно і на цьому секторі ринку є якісна конкуренція. Так, важливими є механізми забезпечення кредитних зобов'язань, можливість та умови отримання кредитної лінії, швидкість і простота оформлення кредиту, якісне та доброзичливе ставлення при узгодженні бізнес-плану тощо.   

Погляд на банківські послуги змінюється від відношення до послуг як до додаткового джерела підвищення рентабельності та прибутковості банківського бізнесу до головного інструмента залучення клієнта у банк, що в майбутньому дає можливість ефективно функціонувати головним банківським процесам і механізма. Саме тому спостерігається бурхливий розвиток асортименту і якості банківських послуг в Україні у 2004–2007 рр. Банківські послуги – це продукт якісної конкуренції на ринку. Саме асортимент і якість банківських послуг у комплексі з їх доступністю формують усвідомлення вибору конкретного банку та довіру до нього. Банківські послуги хоч і є додатковим джерелом банківських доходів, але це джерело є високорентабельним і позбавлене кредитних ризиків у процесі життєвого циклу товару. Банківські послуги – це той сегмент ринку, де є можливість для винаходу та впровадження інноваційних поглядів на розвиток банківської справи, творчого ставлення до розробки та апробації банківських продуктів.

Зазначені дві категорії банківських продуктів можуть бути більш деталізовані залежно від мети, стратегії та тактики конкретного комерційного банку, наявності та специфіки ринку банківських продуктів конкретного регіону, уподобань потенційних і наявних клієнтів банку, рівня розвитку банківської конкуренції, інших факторів. Але при жодних модифікаціях, класифікаціях або інших механізмах розділення банківських продуктів на складові зазначений принцип розподілення на продукти, що використовуються як елементи мультиплікаційних процесів під час кредитування та банківських послуг, повинен дотримуватись.

Один із прикладів деталізації та інвентаризації банківських продуктів наведено на рис. 2.1.

Рис. 2.1. Зразок сегментації ринку банківських
продуктів за видами продуктів

Аналіз ринку банківських продуктів свідчить про те, що корисним для банків є певне поєднання та комплексне впровадження комбінованих модифікацій банківських продуктів, які, з одного боку, здатні задовольнити попит споживача на банківські послуги, а з іншого – враховувати обсяг спожитих послуг і тривалість співпраці з клієнтом при розрахунку розміру кредиту для певного клієнта у разі користування ним. Особливе місце серед банківських продуктів займає споживче кредитування. Далі вони будуть розглядатись докладніше.

Не менш важливим для просування банківських продуктів є сегментація цього ринку. Основними категоріями споживачів банківських продуктів є:

  •  підприєства або підприємці, що є учасниками процесів суспільного відтворення;
  •  фізичні особи, які в процесі суспільного відтворення виступають у ролі найманих робітників (колишніх або діючих) тобто пересічні громадяни.

Обидві групи споживачів банківських продуктів мають спільні риси та відмінності. Головною спільною рисою їх є те, що як підприємства, так і населення є учасником процесів суспільного відтворення. Саме підприємства є первісною ланкою, де відбувається розподілення праці. Сучасна ринкова економіка не може існувати без підприємств. А підприємства, в свою чергу, не можуть здійснювати господарську діяльність без системи здійснення платежів. Теоретично можливе існування готівкових розрахунків між підприємствами. Але навіть теоретично неможливо уявити весь обсяг грошових розрахунків між підприємствами виключно у готівковій формі. Це є недоцільним і з точки зору безпеки розрахунків, їх швидкості, якості та зручності. Саме об'єктивна потреба в таких розрахунках є підґрунтям для існування банківських механізмів і технологій.

До відмінностей між основними групами банківських клієнтів відносяться наступні:

  •  підприємства зобов'язані за законом і не можуть з об'єктивних причин обійтися без використання безготівкових розрахунків. У той же час фізичні особи можуть обмежуватись виключно готівковими розрахунками;
  •  підприємства та підприємці орієнтуються, в першу чергу, на кредитні можливості банку, у той час, коли населення більш зацікавлено в асортименті та якості саме послуг банківської системи;
  •  певну специфіку та відмінність має просування на ринок окремих видів банківських продуктів. Так, наприклад, впровадження вексельного обігу та акредитивів розповсюджується виключно на потреби підприємств, а електронні платіжні картки, певні види міжнародних переказів, готівковий обмін валюти орієнтований, перш за все, на потреби фізичних осіб.

Якщо у конкурентній боротьбі за клієнта в формі підприємства або приватного підприємця банк має завдання створити більш сприятливі умови у порівнянні з іншими банками, то по відношенню до клієн-
та-фізичної особи завдання дещо складніше – спочатку переконати його у потребі та необхідності користування банківськими послугами і, в першу чергу, безготівковими розрахунками, а потім конкурувати у якості таких послуг з іншими комерційними банками.

Сегментація ринку банківських продуктів залежить від спрямованості та спеціалізації комерційного банку, від його мети, місії та стратегії. Орієнтовну сегментацію ринку банківських продуктів залежно від споживачів зображено на рис. 2.2.


Рис. 2.2. Сегментація ринку банківських продуктів
за видами споживачів

2.2. Вплив ринкових тенденцій і макроекономічних факторів на вартість банківського капіталу

На вартість банківського капіталу та просування банківських продуктів істотний вплив має емісія (ремісія) грошей, що знаходяться в обігу. Під емісією (ремісією) розуміються механізми створення і випуску в обіг (вилучення з обігу) нових платіжних інструментів, при цьому створені платіжні інструменти можуть не мати реального забезпечення виробленою продукцією або наданими послугами. В умовах ринкової економіки і дворівневої банківської системи існують три емісійних центри (три класичних емісійних механізми):

1. Банківська система в особі Національного (центрального) банку і комерційних банків.

2. Держава в особі центральних органів влади (у першу чергу, Міністерства фінансів) і органів місцевого самоврядування.

3. Підприємства-виробники товарів і послуг.

Банківська система здійснює емісію платіжних інструментів шляхом надання кредитів за рахунок ресурсів, утворених у процесі функціонування кредитного мультиплікатора.

Держава здійснює емісію (ремісію) шляхом прийняття і виконання дефіцитного або профіцитного державного бюджету, а також шляхом емісії або погашення державних боргових зобов'язань (облігацій внутрішньої державної позики, казначейських векселів і т. д.) Регіональні органи місцевого самоврядування можуть коригувати емісійні процеси, що відбуваються на загальнодержавному рівні, шляхом прийняття місцевих бюджетів і розміщення або погашення регіональних боргових зобов'язань.

Підприємства як первинні ланки всіх економічних відносин володіють не менш ефективним емісійним механізмом, заснованим на механізмі обігу простих і переказних векселів. Такий механізм стає особливо актуальним на сучасному етапі розвитку вексельного обігу в Україні, адже фінансові векселі, які є такою ж невід'ємною частиною вексельного обігу, як і товарні, відповідно до Закону України «Про обіг векселів в Україні» досі заборонено. Вексельні технології підприємств є компенсаційним механізмом, що дозволяє підприємствам-виробникам товарів (послуг) захистити себе від можливих надмірних диспропорцій або необґрунтованої емісії з боку банківської системи і держави.

Схематично взаємозв'язок вищевказаних емісійних центрів зображено на рис. 2.3.    

Умовні позначення:

1 – уступка (переуступка) вексельних зобов'язань, сплата податків  казначейськими векселями; 2 – касове виконання бюджету; 3 – операції банків з векселями; 4 – економічний простір регіону (товарний ринок); 5 – сегмент ринку, що відображає вартість національного капіталу.

Рис. 2.3. Місце і взаємозв'язок емісійних систем в економіці


В умовах наявності в економіці трьох емісійних центрів важливу роль має
облікова ставка Національного банку, що є показником реальної вартості грошей (платіжних інструментів), тобто готівкових і безготівкових платіжних засобів, але не є величиною, що характеризує абсолютну або конкретну прибутковість (вартість) капіталу в часі.

Уточнена (реальна) вартість (прибутковість) національного капіталу дорівнює обліковій ставці центрального банку, скоригованій на індекси (динаміку) котирувань векселів на організованому сегменті фондового ринку і на індекси котирувань державних боргових зобов'язань.

Для аналізу процесів на ринку банківських продуктів важливий взаємозв'язок між обліковою ставкою НБУ й емісійними процесами, а також зв'язок емісійних (ремісійних) процесів з інфляційними (дефляційними) тенденціями.

Інфляційні процеси й облікова ставка Національного (центрального) банку є взаємозалежними категоріями. Збільшення кількості незабезпечених платіжних інструментів приводить до номінального росту облікової ставки, означаючи, що національні платіжні засоби знецінюються в порівнянні з платіжними засобами більш розвинутих країн. Це призводить до реального зниження вартості національного банківського капіталу, що формується в національній грошовій одиниці, і відтоку платіжних інструментів з банківської системи, тому що реальна вартість банківського капіталу дорівнює обліковій ставці, скоригованій на індекс втрат від інфляції.            

Складається враження того, що при інфляційних процесах, незважаючи на збільшення номінальної облікової ставки НБУ, реальна вартість банківського капіталу залишається незмінною, тому що вона зростає пропорційно падінню курсу національної валюти.

Аналіз показує, що це не так: знецінювання національної валюти призводить до відтоку коштів із гривневих рахунків клієнтів і зменшення ресурсної бази банківської системи. Аналіз зміни основних економічних параметрів банківської системи (додатки А, Б, В), величини облікової ставки НБУ за період з 1992 по 2004 роки і зміни курсу національної валюти схематично можна зобразити у вигляді діаграм, як показано на рис. 2.4 і 2.5 [96, с. 46–47].

Для запобігання процесу зменшення ресурсної бази банківської системи, а отже, і її капіталу (додаток В), НБУ може збільшувати облікову ставку трохи більшими темпами, ніж темпи зниження курсу національної валюти для того, аби компенсувати об'єктивне прагнення капіталу конвертуватися в більш стабільну, тобто менш ризиковану, валюту. Схематично це зображено на рис. 2.6.

Рис. 2.4. Зміна курсу національної валюти України в 19922004 рр.

Рис. 2.5. Зміна облікової ставки НБУ в 1992–2004 рр.


Рис. 2.6. Взаємозв'язок курсу національної валюти
й облікової ставки Національного банку

Залежність від макроекономічних показників розвитку національної економіки справедливо відзначав Суховірський В.І., вказуючи на те, що «найбільш важливими факторами, що визначають інвестиційний клімат і регіональні умови господарювання, є рівень розвитку національної економіки та її стан...» [338, с. 9].

На важливу роль макроекономічного регулювання в забезпеченні стабільного функціонування національної економіки вказує М.І. Савлук: «Насамперед, Україна на практиці довела реальність ідеї державного регулювання маси грошей і валютного курсу як вирішального фактора формування цінності грошей і її підтримки на стабільному рівні. Навіть в умовах катастрофічного спаду суспільного виробництва, надзвичайно низької ефективності економіки, мізерних золотовалютних запасів Українська держава змогла чисто регулятивними методами перебороти гіперінфляцію, стабілізувати ціни і цінність грошей ..., без чого неможливо було б припинити деградацію продуктивних сил країни» [344, с. 33].

Розглянемо ситуацію, при якій курс національної валюти залишається незмінним. Така ситуація в більшості випадків повинна бути основним базовим параметром при розрахунку і прогнозуванні інших значень і тенденцій. Це пов'язано з тим, що, з одного боку, відповідно до Закону України «Про Національний банк України» першочерговою й основною задачею НБУ є підтримка курсу національної валюти. З іншого боку, розрахувавши економічні параметри і тенденції при стабільному курсі валюти, їх легко коректувати на поправочний коефіцієнт, що залежить від зміни курсу валюти в часі.

Доцільно досліджувати взаємозв'язок між обліковою ставкою НБУ і курсом національної валюти. Значення облікової ставки при відсутності коливань курсу валюти повинне складати величину, що дорівнює приросту ВВП за даний проміжок часу, а точніше – очікуваному або прогнозованому приросту ВВП за розглянутий проміжок часу. Це пов'язано з тим, що прибутковість і вартість капіталу має своє цифрове значення, причому, якщо значення облікової ставки істотно перевищить розмір приросту ВВП, тобто розмір прибутковості капіталу підприємств усіх галузей економіки, то відбудеться неминучий відтік ресурсів зі сфери виробництва ВВП у банківську систему і, як наслідок цього, відбудеться падіння обсягів ВВП і погіршення всіх макроекономічних показників.

Розмір облікової ставки (ОС ) необхідно розраховувати за формулою (2.1):

ОС НБУ = Очікуваний приріст ВВП +Очікувана різниця

курсу валюти            (2.1)

При здійсненні емісії державних боргових зобов'язань, так само як і при емісії векселів підприємствами-виробниками товарів (послуг), емітент прогнозує прибутковість капіталу в майбутньому, тобто прогнозування доходу в майбутньому здійснюється, виходячи із сьогоденного розміру прибутковості капіталу й облікової ставки.

В умовах розширеного відтворення прибутковість капіталу в майбутньому повинна постійно збільшуватися, тобто наступна очікувана прибутковість повинна бути трохи вище попередньої, що передбачає певну маржу між коштами, інвестованими в процес виробництва ВВП, і доходами від його виробництва за рівний проміжок часу. Цей процес відбувається аналогічно тому, як банки купують капітали за ціною, що трохи нижче розміру облікової ставки, а продають за ціною, що трохи перевищує її, утворюючи банківську маржу.

При визначенні прибутковості капіталу підприємств у майбутньому, емісії векселів підприємств і інших боргових зобов'язань до уваги приймається облікова ставка НБУ, тобто величина трохи більша, ніж реальна ціна покупки капіталів банківською системою. Це може призвести до значного відтоку капіталів з банківської системи, що надалі, безумовно, негативно позначиться на інших макроекономічних показниках. Тому в умовах розширеного відтворення для підтримки паритету прибутковості для інвестиційного капіталу доцільним представляється незначний розмір (2–4 %) контрольованого знецінювання національної валюти (інфляції).

Незначні інфляційні тенденції неминучі і при складанні державних і місцевих бюджетів, що передбачають ріст ВВП. І навпаки, ріст ВВП припускає наявність незначних інфляційних процесів. Розмір облікової ставки, необхідної для забезпечення розширеного відтворення і збільшення ВВП, можна знайти за формулою (2.2):

Необхідна ОС = Очікувана ОС + ( %) компенсації

для росту ВВП             (2.2)

Крім зазначених факторів на реальну вартість банківського капіталу істотний вплив має зовнішня торгівля. У випадку перевищення експорту над імпортом відбувається збільшення прибутковості регіонального капіталу, що, у свою чергу, призводить до збільшення його вартості. Збільшення вартості капіталу спричиняє приплив до нього додаткових ресурсів. При перевищенні обсягів експорту над імпортом виникає об'єктивна необхідність додаткового управління обліковою ставкою в сторону її зменшення і, навпаки, у випадку переважання імпортних тенденцій виникає необхідність збільшення облікової ставки Національного банку. Це означає, що експортні тенденції врівноважують (компенсують) знецінювання національної валюти. Падіння курсу національної валюти і зниження обсягів експорту призводить до збільшення облікової ставки НБУ. Це відбувається внаслідок того, що реальний розмір оборотних і інших коштів підприємств, що виробляють ВВП, скорочується, що збільшує попит на банківський капітал при незмінному обсязі його пропозиції. Зміна курсу національної валюти й обсягу експорту може істотно збільшити або зменшити вартість банківського капіталу, або, компенсувавши свій вплив, залишити його незмінним.

Остаточну формулу (3.1) вартості банківського капіталу, що відображається розміром облікової ставки, можна представити в такий спосіб:

ОС = П + ΔК + ΔВ,             (2.3)

де ОС  облікова ставка Національного банку;

П  – очікуваний приріст ВВП;

ΔК – різниця курсу національної валюти (девальвація національної валюти призводить до росту облікової ставки, тому величина зниження курсу національної валюти додається, а величина росту – вираховується);

ΔВ – різниця між часткою  експорту й імпорту у ВВП (оскільки, як відзначалося вище, зниження обсягів експорту призводить до росту облікової ставки, то позитивне сальдо експортно-імпортних операцій вираховується з отриманого результату).

Розрахунок за вказаною вище формулою на основі звітних (фактичних) даних про розвиток економіки країни в 1998–2004 рр. дозволяє нам одержати наступні результати оптимального розміру облікової ставки НБУ (розрахунок наведено у додатку Д):

1998 р.  79,28 % (середньозважена облікова ставка в 1998 р. складала 61,6%);

1999 р.  50,96 % (середньозважена облікова ставка в 1999 р. складала 50,0%);

2000 р.  9,32 % (середньозважена облікова ставка в 2000 р. складала 30,6 %);

2001 р.  6,40 % (середньозважена облікова ставка в 2001 р. складала 19,7 %);

2002 р.  4,98 % (середньозважена облікова ставка в 2002 р. складала 9,5 %);

2003 р.  9,10 % (середньозважена облікова ставка в 2003 р. складала 7,0%);

2004 р.  10,55 % (середньозважена облікова ставка в 2004 р. складала 7,5 %).

Якщо провести кореляційно-регресійний аналіз отриманих результатів (відповідності оптимального значення облікової ставки НБУ, розрахованого на основі наведеної формули (2.3), і фактичної обл.кової ставки, що діяла в ті ж періоди часу), то одержимо коефіцієнт кореляції на рівні 0,92 (методику розрахунку показника представлено в додатку Д). Таким чином, можна говорити про високий ступінь зв'язку між науково-обґрунтованими теоретичними й емпіричними даними і про адекватне відображення об'єктивної макроекономічної дійсності за допомогою наведеної вище формули.

На відміну від інших інструментів економічного регулювання банківської системи центральним банком, таких як норма резервування й операції на відкритому валютному ринку, облікова ставка є скоріше індикативним інструментом, ніж інструментом, що регулює вартість банківського капіталу. Вартість банківського капіталу в ринкових умовах може формуватися переважно під впливом попиту та пропозиції на нього. Облікова ставка регулює не стільки вартість капіталу банківської системи, скільки вартість оборотного капіталу в інших галузях економіки, виступаючи для них основним індикатором при розрахунку і плануванні. На відміну від норми резервування, облікова ставка може розходитися з реальними значеннями в банківській системі, тому що вона носить рекомендаційний характер. Істотне відхилення облікової ставки від реальних параметрів свідчить про серйозні диспропорції у фінансовій інфраструктурі і про неефективне управління банківською системою з боку центрального банку. Разом із тим, роль і значення облікової ставки у формуванні, регулюванні й управлінні банківською системою і вартістю капіталу важко переоцінити.     

Взаємозв'язок і вплив основних макроекономічних факторів на курс національної валюти схематично зображено на рис. 2.7. Керуючись нижчеподаною схемою (рис. 2.7.), визначимо кількісні характериcтики зв'язку між зазначеними факторами і курсом національної валюти. Величина коефіцієнта кореляції між курсом національної валюти і найбільш вагомими макроекономічними показниками в 1997–2004 рр. склала (додаток Д):

  •  для облікової ставки НБУ – мінус 0,34, що свідчить про негативний зв'язок (протилежну спрямованість факторів) середньої сили;
  •  для валового внутрішнього продукту країни – 0,65, що говорить про позитивний зв'язок (однакову спрямованість факторів) середньої сили;
  •  для реальних доходів населення – 0,55 (середня сила зв'язку);
  •  для доходів державного бюджету – 0,63 (середня сила зв'язку);
  •  грошова маса (грошовий агрегат М3, що включає гроші поза банками (грошовий агрегат М0), кошти на розрахункових і поточних рахунках у національній валюті (грошовий агрегат М1), строкові кошти у національній валюті та валютні кошти (грошовий агрегат М2), кошти клієнтів за трастовими операціями банків) – 0,55 (середня сила зв'язку);
  •  грошовий мультиплікатор, розрахований як відношення сукупної грошової маси (грошовий агрегат М3) до грошової бази – 0,58 (середня сила зв'язку);
  •  рівень інфляції – мінус 0,06 (дуже слабкий зв'язок – рівень інфляції в Україні робить лише коригуючий вплив на валютний курс через відсутність таргетування (орієнтації) валютного курсу на індекси рівня цін);
  •  сальдо торговельного балансу – 0,81 (сильний зв'язок);
  •  емісія державних цінних паперів – мінус 0,92 (дуже сильний негативний зв'язок, що свідчить про те, що ринок державних цінних паперів має визначальний вплив на стан валютного ринку, оскільки значна частина емісій облігацій внутрішньої державної позики, зокрема п’ятирічні облігації з відшкодування заборгованості бюджету перед платниками за податком на додану вартість, викуповувалася нерезидентами України через високий рівень прибутковості (на рівні 120 % середньозваженої облікової ставки НБУ) і щорічного погашення 20 % номінальної вартості за даними цінними паперами);
  •  індекс Першої фондової торговельної системи (індекс ПФТС) як інтегральний показник активності на фондовому ринку країни, що розраховується з 1997 року – 0,16 (слабкий зв'язок, обумовлений незначним впливом недостатньо розвинутого фондового ринку країни (за винятком ринку державних цінних паперів) на макроекономічні процеси, що відбуваються).

Збільшення емісії вексельних платіжних інструментів підприємствами-виробниками товарів і послуг призводить до зменшення вартості банківського капіталу. Збільшення емісії державних зобов'язань так само призводить до зменшення емісії банківського капіталу. Вплив основних макроекономічних факторів на вартість банківського капіталу в регіоні схематично зображено на рис. 2.8.

Рис. 2.7. Вплив основних макроекономічних факторів
на курс національної валюти

Говорячи про вплив макроекономічних показників на діяльність комерційних банків, слід розглянути зв’язок, що існує між рівнем монетизації економіки країни та кредитною активністю комерційних банків.

Значні диспропорції у структурі кредитного портфеля комерційних банків, пов’язані з неадекватним реальним потребам економіки спрямуванням кредитних ресурсів, мають негативні наслідки не тільки для мікроекономічного рівня (недостатнє забезпечення певних суб’єктів ринку грошовими ресурсами, потрібними як для розширеного відтворення, так і для задоволення споживчих потреб). На макроекономічному рівні кредитна пасивність комерційних банків впливає на процес формування грошової маси. Отже, багато з аналітиків і вчених-економістів вважають низький рівень монетизації економіки країни та пов’язані з цим проблеми неплатежів між суб’єктами національної економіки результатом дії саме цього недоліку в роботі банківської системи.

Обсяг платіжних засобів у грошовому обігу повинен бути адекватним рівню розвитку економіки. Цю залежність, зокрема, відображає формула І. Фішера, що дозволяє підрахувати оптимальний розмір грошової маси як відношення вартості товарів за ринковими цінами до швидкості обігу грошей. Надлишкова пропозиція грошової маси матиме наслідком збільшення сукупного попиту і зростання цін, що відображається у зниженні купівельної спроможності національної грошової одиниці та, як наслідок, її курсу стосовно валют інших країн. Нестача грошової маси веде до зниження ділової активності в економіці країни, спричиняючи спад виробництва, кризу неплатежів, активізацію бартерних відносин тощо.

Основні економічні фактори,
що впливають на вартість
банківського капіталу

Результат впливу при збільшенні абсолютного значення факторів

курс національної валюти

зменшення

емісія векселів підприємств

зменшення

емісія державних боргових зобов'язань

зменшення

показники активності на ринку акцій (фондові індекси)

збільшення

облікова ставка НБУ

збільшення

ВВП

збільшення

Рис. 2.8. Вплив макроекономічних факторів розвитку економіки на вартість банківського капіталу в регіоні

Таким чином, коефіцієнт монетизації, розрахований як відношення сукупної грошової маси, що відповідає грошовому агрегату М3, до ВВП країни, є своєрідним орієнтиром рівня розвитку ринкових відносин в економіці країни з позицій забезпечення її сталого зростання в довгостроковому періоді. Ця думка підтверджується тим, шо в перехідних країнах рівень монетизації господарського обігу дійсно нижче за рівень розвинутих країн. Зокрема, якщо в розвинутих країнах його значення знаходиться на рівні 0,7–1,2, то в Україні динаміка показника монетизації мала наступний вигляд: у 1999 р. – 0,17; у 2000 р 0,19; у 2001 р 0,22; у 2002 р 0,29; у 2003 р 0,35; у 2004 р 0,36. Для порівняння: у 1991 р. рівень монетизації економіки України становив 0,80 [96, с. 4647].

Вказуючи на надзвичайно низьке значення коефіцієнта монетизації економіки України, слід відзначити деякі особливості, що впливають на його рівень у розвинутих країнах і об’єктивно збільшують потреби економіки в значному обсязі платіжних засобів, а саме:

  •  розвинуті країни мають величезні за обсягами операцій фінансові ринки, операції на яких поглинають значну частину грошової маси в обігу. Так, кошти в іноземній валюті, що обертаються на валютному ринку, можуть і не потрапити до реального сектора економіки, адже використовуються суб’єктами ринку переважно для проведення операцій спекулятивного характеру, а не для кредитування національної економіки. До того ж, наявність ефективних механізмів стерилізації грошової маси за рахунок операцій центральних банків на відкритому ринку, що полягають у вилученні частини грошової маси за рахунок продажу державних цінних паперів комерційним банкам, дозволяє уникнути зв’язку валютної складової фінансового ринку з кредитною сферою. Значну частину грошової маси в обігу останнім часом поглинає фондовий ринок, але в Україні він знаходиться в стадії розвитку і порівнювати рівень його капіталізації з рівнем капіталізації ринків розвинутих країн недоцільно. Зрозіміло, що менший за обсягами операцій і рівнем капіталізації фінансовий ринок потребує меншого розміру грошової маси;
  •  ринки об’єктів нерухомості та землі, які також потребують значних коштів для проведення операцій на них, теж знаходяться в стадії формування;
  •  в економіках розвинутих країн спостерігається стале економічне зростання, отже, грошова маса обслуговує переважно довготривалі виробничі циклі у реальному секторі. Внаслідок нестабільності економіки України і значних темпів інфляції протягом тривалого періоду її розвитку кошти вкладалися переважно у сферу торгівлі та послуг, харчову промисловість тощо, які забезпечували високу швидкість обертання та повернення авансованих ресурсів. Як результат, швидкість обігу грошової маси в Україні значно перевищує аналогічний показник за розвинутими країнами, отже, економіка України потребуватиме меншого обсягу платіжних засобів порівняно з іншими країнами. Пріоритетність розвитку реального сектора економіки країни матиме наслідком зменшення швидкості обігу грошової маси і потребу в зростанні сукупної грошової пропозиції. Так, якщо в 1999 р. швидкість обігу грошової маси в Україні становила 6,91 разів, то з початком економічного зростання вона суттєво знизилась, а саме:
    у
    2000 р 6,26; у 2001 р 5,24; у 2002 р 3,99; у 2003 р 3,34; 
    у
    2004 р 3,13 [96, с. 4647];
  •  через посилення тенденцій глобалізації бізнесу та інтернаціоналізації господарських зв’язків у світі грошова маса провідних країн світу обслуговує не лише внутрішній господарський обіг, а й товарообмінні та фінансові операції за межами країни.

Виходячи з вищевикладеного, рівень монетизації економіки країни слід розглядати не з позицій закордонного досвіду, а враховуючи специфічні особливості розвитку національної економіки. Разом із тим, незначне зростання коефіцієнта монетизації протягом останніх п’яти років викликає занепокоєння перспективами розвитку банківської системи України.

Прийнято вважати, що причина низької монетизації національної економіки пов’язана з рестрикційною грошово-кредитною політикою Національного банку України, зокрема, через неадекватну потребам реальної економіки емісію грошової маси. Проте, уявлення про здатність впливати на розмір грошової маси винятково за рахунок адміністративних методів, що використовується державними установами в особі Національного банку України чи Міністерства фінансів України, хибне.

Як вже відзначалось нами, в економіці країни існує три класичних емісійних центри, причому емісійні механізми, що застосовує держава, найбільш прості й небезпечні для розвитку країни в цілому. Окремо слід відзначити наступні особливості емісійної діяльності держави:

  •  держава в особі Національного банку України володіє монополією лише на емісію готівкової частини грошової маси, емісія безготівкових коштів здійснюється комерційними банками шляхом кредитування;
  •  основними кредиторами економіки країни виступають комерційні банки, адже безпосередньо кредитувати підприємства держава не може (за виключенням коштів, що виділяються державним бюджетом окремим міністерствам для фінансування діяльності певних державних підприємств), вона може лише впливати на кредитну активність в економіці країни за рахунок ринкових методів чи встановлюючи обов’язкові нормативи для комерційних банків;
  •  результатом готівкової емісії грошової маси, що здійснює держава з метою фінансування певних бюджетних витрат, є зростання темпів інфляції, що призводить до значного зростання номінального ВВП країни, отже, рівень монетизації може знизитись;
  •  Національний банк України може впливати лише на частину грошової маси, а саме – грошову базу. Різниця між цими двома поняттями може бути значною за умови достатньої кредитної активності комерційних банків.

Таким чином, ми дішли висновку, що причина низького рівня монетизації економіки України криється в кредитній пасивності комерційних банків. Як вже відзначалось, максимальні кредитні можливості комерційних банків обмежено нормою обов’язкового резервування, що встановлюється Національним банком України. Якщо порівняти нормативний грошовий мультиплікатор, розрахований як відношення одиниці до нормативу обов’язкового резервування, і фактичний грошовий мультиплікатор як відношення грошової маси (грошовий агрегат М3) до грошової бази, то причини низького рівня розвитку економіки країни стануть очевидні. Так, у 1999 р. значення нормативного та фактичного мультиплікатора становили 5,88 і 1,84 відповідно;
у
2000 р 6,67 і 1,92; у 2001 р. – 7,14 і 1,98; у 2002 р.  8,33 і 2,11;
у
2003 р 8,33 і 2,37; у 2004 р 14,29 і 2,34 відповідно [96, с. 4647]. Рівень нормативного значення мультиплікатора останнім часом більш, ніж у 6 разів перевищує фактичне його значення. Отже, незважаючи на зниження Національним банком України нормативу обов’язкового резервування майже в 2,5 рази протягом 1992004 рр. (з 17 % до 7 %), фактичний мультиплікатор зріс лише на 27,17 % (з 1,84 до 2,34), тобто на кредитну активність комерційних банків не вплинули не тільки сприятливі умови розвитку економіки країни, а й зміна найважливішого параметра функціонування дворівневої банківської системи.

Слід зазначити, що комерційні банки на практиці обмежені щодо збільшення грошової пропозиції низкою факторів, серед яких такі:

  •  загальні потреби економіки України в збільшенні обсягів інвестування;
  •  обсяг залучених комерційним банком кредитних ресурсів, адже окремий комерційний банк може видати кредити на суму, що не перевищує обсяг залучених ресурсів за мінусом обов’язкового резервування, у той час як система комерційних банків може видати кредити, що у кілька разів перевищують обсяг залучених кредитних ресурсів;
  •  частка виданих банками кредитів надходить у грошовий обіг, отже, втрачається можливість мультиплікації вказаних ресурсів. У даному випадку грошовий мультиплікатор набуває наступного вигляду:

,                                                         (2.4)

де m – модифікований грошовий мультиплікатор;

d – відношення готівки до депозитів (як строкових, так і на вимогу) в економіці;

r – норматив обов’язкового резервування;

  •  створення надлишкових резервів комерційними банками призводить до зменшення мультиплікаційного ефекту.

Очевидно, що причина низької кредитної активності комерційних банків, яка виявляється в неадекватних макроекономічних показниках, полягає не в суб’єктивному небажанні банків кредитувати економіку, а носить об’єктивний характер, оскільки діючі механізми кредитування підприємств призводять до незадовільної структури кредитного портфеля через відсутність достатньої кількості надійних позичальників, здатних своєчасно і в повному обсязі обслуговувати позику.

Нестача грошових коштів в економіці призводить до платіжної кризи, як наслідок, збільшення дебіторсько-кредиторської заборгованості підприємств, що істотно знижує їх фінансову спроможність. З іншого боку, негативна динаміка, демонструюча зростання заборгованості, викликана дією й інших факторів, а саме:

  •  відсутність у країні досконалих механізмів і прозорих процедур банкрутства неефективних підприємств, сприяння держави у даному напрямі, що в цілому перешкоджає становленню ринкових відносин у країні;
  •  покриття збитків неплатоспроможних підприємств через накопичення заборгованості;
  •  стимулювання державними субсидіями небажання більшості суб’єктів державної власності адаптуватись до ринкових змін у навколишньому середовищі;
  •  відсутність ефективного власника на підприємствах внаслідок їх розпродажу значно нижче ринкової вартості;
  •  відсутність майнової відповідальності за невиконання боргових зобов’язань і непрозорість критеріїв фіктивного банкрутства чи доведення до банкрутства.

Оскільки вищеперелічені аспекти стосується діяльності органів державної влади, переважно її законодавчої гілки, то банківська система вплинути на них не здатна. Отже, єдиним виходом з ситуації, що склалася, є запровадження комерційними банками принципово нових механізмів і підходів до формування та реалізації кредитної політики на всіх рівнях взаємодії з потенційними позичальниками.

Можна погодитися з визначенням ролі комерційних банків у формуванні макроекономічного середовища, зробленим Стеченко Д. М.: «Комерційні банки, що є складовою інфраструктури регіонального ринку, повинні забезпечувати: стимулювання розвитку підприємств торгівлі, запровадження прогресивних форм кредитування, фінансування розрахунків, що сприяють прискоренню обігу оборотних коштів, підвищенню рентабельності продукції, зміцненню розрахункової дисципліни» [335, с. 208]. Значне підвищення ролі комерційних банків як регуляторів економічних процесів і гарантів забезпечення рівноправних взаємин підприємств і організацій різних форм власності в перехідний період відзначали й інші українські вчені [158, с. 299-300].


2.3. Регіональні аспекти у формуванні та функціонуванні банківського капіталу

Банківський маркетинг охоплює всі аспекти функціонування банківського капіталу. Він показує, що регіональна банківська система, яка володіє унікальними механізмами створення, розподілу та збільшення капіталу, сама по собі без підприємств-виробників товарів і послуг не створює реальних матеріальних благ і ресурсів. Банківський капітал є грошовим еквівалентом існуючого у сфері матеріального виробництва реального капіталу. Сама по собі банківська система не є виробником ВВП, не може задовольняти матеріальні потреби населення і регіону.

Банківська система – це фінансовий механізм, що забезпечує рівень розвитку суспільного виробництва в обсязі, адекватному економічним, організаційним, інтелектуальним і сировинним можливостям регіону. Разом із тим, розвиток механізмів створення реальних (матеріальних) благ для населення в умовах науково-технічного прогресу і ринкових відносин неможливий без функціонування регіональної банківської системи, що не є безпосереднім виробником реальних (матеріальних) благ. В умовах, коли, з одного боку, розвиток виробництва матеріальних благ неможливий без регіональної банківської системи, а з іншого боку, ця система, що не виробляє матеріальних благ, має унікальні технології створення і збільшення капіталу без безпосередньої прив'язки до процесів реального суспільного відтворення, виникає протиріччя.

Суть даного протиріччя полягає в єдності процесу суспільного відтворення з регіональною банківською системою і можливості непов'язаного самостійного функціонування (створення і множення) і конкурування банківського капіталу та капіталу підприємств-виробників реальних матеріальних благ, тобто валового внутрішнього продукту. У цій конкурентній боротьбі банківська система має ряд істотних переваг, основними з яких є:

  •  можливість банківської системи впливати на розподіл ресурсів підприємств регіону в значно більшому ступені, ніж підприємства здатні впливати на розподіл ресурсів у банківській системі та регіоні;
  •  процес створення і збільшення капіталу підприємств регіону в реальному секторі економіки обмежений часовим і технологічним циклом виробництва матеріальних благ. Регіональна банківська система не має такого обмеження і має практично безперервну технологію створення капіталу;
  •  регіональні банківські технології забезпечені об'єктивними механізмами збереження і збільшення капіталу, гарантовані всією економічною системою ринкової економіки. Технології підприємств забезпечені лише кон'юнктурою на вироблений асортимент товарів і послуг підприємства, тобто є більш ризикованими.

Аналогічно до закону про збереження енергії (матерії) в природі, капітал як абсолютно матеріальна категорія так само підкоряється якомусь закону про збереження капіталу в регіоні. Причому, беперечно, приріст реального банківського капіталу можливий винятково за умови зростання ВВП. Дане твердження є справедливим за умови наявності методик розрахунку ВВП, що максимально точно відображають обсяг суспільного виробництва, а статистичні дані обліку ВВП регіону максимально наближені до їхніх реальних значень. Для банківського маркетингу важливий сам факт того, що для капіталу основним показником його величини, прибутковості та динаміки є ВВП як реальний (упредметнений) результат суспільного відтворення, здатний прямо або опосередковано задовольняти конкретні споживчі потреби населення регіону.

Одночасно спостерігається тенденція, при якій розмір прибутковості та вартість банківського капіталу відрізняються від прибутковості капіталу підприємств, що виробляють ВВП. Об'єктивною передумовою цього служить можливість непов'язаного функціонування банківського капіталу і капіталу підприємств різних галузей економіки регіону. При випереджальних темпах прибутковості капіталу підприємств регіональна банківська система легко адаптується до перерозподілу частини прибутку зі сфери суспільного відтворення в банківську систему. Такий перерозподіл здійснюється за рахунок:

  •  залучення в банківський мультиплікатор оборотних коштів підприємств;
  •  надання кредитів підприємствам-виробникам товарів і послуг;
  •  розширення асортименту банківських послуг, що надаються підприємствам регіону.

При випереджальних темпах прибутковості банківського капіталу підприємство не має діючих механізмів перерозподілу надприбутку банківської системи в реальний сектор економіки. Такий перерозподіл може здійснити тільки регіональна банківська система, але при випереджальних темпах прибутковості банківської системи остання не зацікавлена в такому перерозподілі.

Разом із тим, регіональна банківська система не може перерозподіляти весь капітал у себе, тому що в такому випадку він втратить усякий зміст і знеціниться. У цьому полягає друге принципове протиріччя між банківським капіталом і капіталом підприємств регіону. Суть протиріччя полягає в тому, що підприємства практично не мають можливості перешкоджати перерозподілу капіталу з реального сектора суспільного відтворення конкретного регіону в банківську систему й інші регіони країни. З іншого боку, банківська система зацікавлена лише в тому обсязі перерозподілу, що сприяє створенню максимально вигідних умов для регіональних виробників ВВП. Це значить, що банківський капітал, який володіє можливістю впливати на виробників ВВП, не може впливати на них без врахування їх власних економічних інтересів та інтересів регіону в цілому.  

Незважаючи на те, що банківська система об'єктивно зацікавлена в розвитку й ефективному функціонуванні капіталу підприємств-виробників ВВП, для окремих її представників (комерційних банків) розмір прибутковості власного капіталу (додатки А, Б, В) завжди представляється більш пріоритетним, ніж макроекономічні тенденції в економіці. Суспільний регіональний економічний устрій, у свою чергу, не може покладатися на сумлінність і порядність менеджменту комерційних банків. Це зовсім не означає, що банкіри позбавлені здорового глузду, порядності та патріотизму. Це означає те, що в економічному устрої високоорганізованого суспільства об'єктивні механізми регулювання процесів суспільного відтворення в регіоні не можуть підмінюватися нехай навіть прогресивними, але суб'єктивними механізмами такого регулювання. Звідси виникає об'єктивна необхідність усебічного державного регулювання банківської діяльності, включаючи регулювання розміру прибутковості банківського капіталу.

Держава традиційно володіє могутнім адміністративним інструментом регулювання процесів суспільного відтворення у вигляді системи оподаткування. Регіональна банківська система виступає як інструмент стимулювання відтворювальних процесів і грає не меншу, а навіть більш важливу роль.

Особлива роль банківської системи полягає в тому, що процесу одержання і наступного розподілу доходу банку від відтворювальних процесів передує процес його безпосереднього інвестування, тобто особистої участі банківського капіталу в створенні ВВП регіону. Податкова система в більшості випадків лише одержує свою частку від виробництва ВВП, не здійснюючи безпосереднього вкладення капіталу в процес його створення. Тому менеджмент підприємств найчастіше намагається різними способами зменшити розмір прибутковості капіталу підприємства в податковій звітності та максимально висвітлити його в бізнесах-проектах на одержання позики в комерційному банку.

Функціонування банківської системи на регіональному рівні має ряд істотних особливостей у порівнянні з механізмами функціонування загальнонаціональної банківської системи. Банківська система є інфраструктурою системи суспільного відтворення. Сама банківська система не виробляє матеріальні блага, вона забезпечує існування для цього відповідних умов. Первинною ланкою системи економічних відносин є підприємство, що забезпечує функціонування системи суспільного відтворення. Підприємство здійснює свою господарську діяльність у кооперації з іншими підприємствами. Господарські зв'язки між підприємствами будуються за територіально-виробничим принципом. Виробничий принцип функціонування підприємства визначається його галузевою приналежністю, територіальний – наявністю регіональних господарських зв'язків із забезпечення підприємства ресурсами (сировинними, фінансовими, трудовими, природними і т. д.), без яких неможливий відтворювальний процес. Взаємини підприємства з державою також будуються за територіально виробничим принципом. Цей принцип виявляється в існуванні місцевих податків і податків республіканського бюджету, республіканського і місцевого законодавства і т. д.

Особливим фактором територіальної сутності процесів суспільного відтворення є територіальний фактор розміщення ресурсів. У першу чергу, це стосується трудових ресурсів. Так, на думку Т.Г. Морозової, «раціональний поділ праці між регіонами й у межах їхніх територій є необхідною умовою ефективного розміщення виробництва в умовах ринкової економіки» [292, с. 54].

Трудові ресурси (людський фактор) у більшості країн, включаючи Україну, складаються з громадян, які ведуть переважно осілий спосіб життя, обумовлений історичними, етнічними, культурними, мовними, професійними й іншими традиціями. Міграція працездатного населення не відіграє при цьому визначального значення в суспільних відносинах відтворювального характеру. Осілий спосіб життя населення визначає регіональний характер економічних взаємин його з державою, що виявляється в двох основних напрямах: територіальній структурі оподатковування громадян і адресній соціальній допомозі громадянам, що здійснюється за місцем їхнього постійного проживання.

Територіальний принцип розміщення трудових ресурсів відповідно обумовлює територіальний характер їхніх взаємин з капіталом (включаючи банківський) у процесі суспільного відтворення. Територіальний принцип взаємодії праці та капіталу в процесі суспільного відтворення є відправним пунктом для побудови всіх економічних зв'язків і шляхів розвитку регіону, тому що праця і капітал є основними факторами, основними продуктивними силами в процесі суспільного відтворення, що базується на регіональній специфіці їхніх взаємин. Взаємини між працею і капіталом на регіональному рівні важливі і тому, що, з одного боку, саме в результаті їхньої ефективної взаємодії збільшується вартість капіталу, а з іншого боку, створюються матеріальні блага, необхідні для задоволення зростаючих потреб населення. Технології взаємодії праці та капіталу лежать в основі стійкого економічного розвитку і прогресу суспільства.

Істотним фактором процесу суспільного відтворення є фактор регіонального розміщення природних ресурсів і корисних копалин. Цілий ряд галузей економіки, у першу чергу, сировинних, керуються винятково територіальним принципом формування і розміщення підприємств. При цьому підприємства, пов'язані технологічним ланцюгом з видобувними підприємствами, також тяжіють до регіонального принципу розміщення природних ресурсів. Крім того, капіталомісткі і трудомісткі технології суспільного відтворення, пов'язані з видобувними підприємствами, більше за інші тяжіють до регіонального принципу розміщення. Вплив даного фактора особливо великий в тих регіонах, де природні ресурси відіграють визначальну роль при міжрегіональному поділі праці, а видобувні підприємства відіграють ключову роль у процесах суспільного відтворення. Класичним прикладом такого регіону є Донбас.   

Регіональні особливості процесів суспільного відтворення, засновані на регіональних принципах розміщення ресурсів, регіональних особливостях взаємин підприємства з державою, особливостях взаємин підприємств регіону між собою і з регіональною інфраструктурою ринкових відносин, формують регіональну специфіку відносин підприємств регіону з кредитно-фінансовими організаціями і, в першу чергу, з банківською системою. Банківська система безпосередньо не створює матеріальних благ, а забезпечує перерозподіл ресурсів у сфері суспільного відтворення. Це пояснює те, що регіональні особливості відтворювальних процесів формують специфічні взаємини між регіональним банківським ринкознавством і суб'єктами відтворювального процесу.

Серед найважливіших специфічних особливостей сучасного банківського маркетингу, що характеризують банківську діяльність на регіональному рівні в умовах ринкових відносин, особливо важливими представляються наступні:

  1.  Здатність банківської системи досить швидко перерозподіляти істотні обсяги фінансових ресурсів як усередині регіону, так і за його межі.
  2.  Здатність адекватно і досить ефективно взаємодіяти не тільки з підприємствами-виробниками матеріальних благ, але і з людьми, які є об'єктом і суб'єктом відтворювального процесу.
  3.  Відсутність державних механізмів економічного регулювання банківських технологій і механізмів економічного стимулювання прогресивних банківських технологій у регіоні з урахуванням специфіки його відтворювальних процесів.
  4.  Необхідність створення державних механізмів економічного стимулювання і регулювання банківської діяльності на регіональному рівні, що не виходить за рамки існуючих технологій державного регулювання банківської діяльності на макроекономічному рівні.

Розглянемо докладніше специфіку функціонування банківського маркетингу в регіоні. Її відмітними рисами є наступні:

  1.  У процесі суспільного відтворення в ринкових умовах періодично змінюється кон'юнктура ринку на окремих його сегментах, що тягне за собою зміну норми прибутку на конкретних підприємствах і групах підприємств регіону. Це призводить до переливу капіталу з одних підприємств регіону в інші, від одних технологій суспільного відтворення до інших. Аналогічний перелив капіталу відбувається усередині країни між регіонами і між країнами на міжнародному рівні. Природний перерозподіл капіталу від менш ефективних технологій суспільного відтворення до більш ефективних являє собою перерозподіл фінансових ресурсів банківської системи одного регіону на користь банківської системи іншого. Це визначає різну вартість банківського капіталу і рівень ризику, характерного для конкретної регіональної банківської системи. Перелив капіталу здійснюється не тільки у фінансовому його вираженні, але і шляхом перерозподілу матеріальних, трудових, сировинних ресурсів, основних фондів, боргових зобов'язань, майнових і інтелектуальних прав і т. д.

Специфічною особливістю банківського механізму є здатність здійснювати перерозподіл великих обсягів фінансових ресурсів у найкоротший термін як усередині конкретного регіону, так і за його межі, включаючи найвіддаленіші регіони і країни з умовами суспільного відтворення, що докорінно відрізняються від регіональних умов створення цих ресурсів. Найбільш розповсюдженим інструментом, що забезпечує такий перерозподіл, є механізм міжбанківського кредитування. Міжбанківські кредити є інструментом, що виконує ряд важливих банківських функцій. Основною з них є забезпечення поточної ліквідності окремих комерційних банків, що дозволяє всій банківській системі ефективно використовувати мультиплікаційний ефект при здійсненні кредитних операцій. Непередбачуваність поточної ліквідності створює передумови наявності банківського механізму швидкого перерозподілу фінансових ресурсів. Функціонування даного механізму призводить як до позитивних, так і до негативних наслідків. Серед позитивних – можливість у найкоротший термін мобілізувати фінансові ресурси для відтворювальних потреб підприємства як усередині регіону, так і з зовнішнього середовища. До негативних можна віднести наявність реальної можливості штучного або необ'єктивного перерозподілу фінансових ресурсів, що не відповідають адекватним процесам відтворення матеріальних благ у регіоні. Дані наслідки є вкрай небезпечними для регіональної економіки. На міжнародному рівні такі процеси дозволяють виявлятися негативним тенденціям глобалізації світової економіки.

Банківська система впливає на формування ціни і вартості не тільки банківського капіталу, але й інших капіталів, ресурсів і тех.нологій усередині країни. Основні параметри вартості фінансового капіталу закладаються банківською системою на макроекономічному рівні. Разом із тим, рентабельність відтворювальних процесів і абсолютні величини обсягів валового внутрішнього продукту в різних регіонах України можуть істотно відрізнятися. Дані відмінності можна простежити за табл. 2.1 і табл. 2.2.

Невідповідність економічних показників розвитку регіонів загальнодержавним орієнтирам регулювання банківської системи створює об'єктивні передумови для виникнення фінансово-економічної диспропорції при розподілі капіталу, що негативно позначається на обсягах суспільного відтворення як у регіоні, так і в країні, валовий внутрішній продукт якої утворюється шляхом додавання її регіональних показників. Не менш важливим є нічим не обмежена можливість суб'єктивного впливу фінансово-промислових груп на такий перерозподіл фінансових ресурсів, що може підсилити негативні наслідки. Резонанс об'єктивних і суб'єктивних факторів може призвести до серйозних кризових наслідків як на регіональному, так і на загальнодержавному рівні.

Наступною специфічною особливістю сучасних банківських технологій, що характеризують специфіку банківської діяльності в регіоні, є здатність її ефективної взаємодії як з підприємствами-виробниками товарів і послуг, так і з людьми, що є творцями і споживачами вироблених матеріальних благ. Ця специфічна риса є особливо актуальною в умовах ринкової економіки.


Таблиця 2.1  

Темпи зміни обсягів промислової продукції за регіонами (у %)

Регіони

грудень 2003 р. листопад 2004 р.

грудень 2003 р.

грудень 2004 р.

2003 р. –

2004 р.

Україна

4,3

4,3

12,5

Автономна Республіка Крим

0,5

6,9

28,2

Області

Вінницька

–18,5

13,0

11,7

Волинська

–6,1

21,2

22,5

Дніпропетровська

–2,6

0,1

10,3

Донецька

–1,8

–5,7

12,5

Житомирська

–20,0

5,2

18,5

Закарпатська

5,8

27,5

27,4

Запорізька

5,1

16,4

18,7

Івано-Франківська

–2,5

–6,7

10,9

Київська

–16,1

11,2

16,4

Кіровоградська

–17,0

25,2

33,8

Луганська

–4,5

2,5

10,8

Львівська

–4,6

2,7

9,2

Миколаївська

–2,5

29,5

15,1

Одеська

–0,2

–11,6

–3,0

Полтавська

–4,0

3,6

10,1

Рівненська

–0,8

15,7

14,6

Сумська

–1,9

14,2

7,6

Тернопільська

–50,4

–11,3

1,7

Харківська

–6,9

12,4

16,1

Херсонська

–30,5

8,7

–2,3

Хмельницька

–16,4

22,4

13,1

Черкаська

–11,2

6,2

11,5

Чернівецька

–22,2

–2,7

6,1

Чернігівська

–7,4

15,1

9,9

м. Київ

2,1

13,2

18,6

м. Севастополь

–3,1

34,3

25,8


Таблиця 2.2  

Виробництво товарів народного споживання за регіонами

Регіони

Вироблено

в 2003 р.

(у діючих цінах), млн грн

Темпи приросту, зниження (–)

(у порівняльних цінах), %

грудень 2003 р.

2003 р.

до 2004 р.

до листопаду 2004 р.

до грудня 2004 р.

Україна

48335,9

–6,5

16,7

20,4

Автономна Республіка Крим

1200,0

18,8

19,3

20,1

Області

Вінницька

1805,9

–21,0

–5,1

16,9

Волинська

1105,7

–26,5

27,0

16,1

Дніпропетровська

3585,7

2,3

9,5

12,6

Донецька

4199,1

7,4

35,6

24,0

Житомирська

1183,9

–5,4

22,5

24,6

Закарпатська

673,0

1,6

18,0

12,3

Запорізька

3926,1

72,7

84,3

Івано-Франківська

612,8

–0,1

25,9

21,5

Київська

2733,2

–21,5

13,6

13,0

Кіровоградська

530,1

–27,8

–8,5

17,8

Луганська

1083,9

9,6

13,8

12,6

Львівська

2164,4

-8,8

26,8

7,0

Миколаївська

1313,5

9,8

–16,4

36,2

Одеська

2146,9

4,6

21,6

33,0

Полтавська

2010,3

–11,0

12,7

22,7

Рівненська

433,5

–25,6

–1,6

40,9

Сумська

1167,1

–27,3

10,1

11,4

Тернопільська

748,1

–42,7

15,5

40,7

Харківська

4641,1

–4,1

9,4

10,9

Херсонська

816,8

3,2

17,8

9,3

Хмельницька

871,2

–28,3

3,3

4,0

Черкаська

1677,9

–7,0

23,6

33,0

Чернівецька

470,9

–23,3

–2,6

25,4

Чернігівська

2198,3

–19,4

–8,9

11,3

м. Київ

4907,9

2,2

14,6

10,9

м. Севастополь

128,6

7,3

0,5

–4,1

Історія показала неспроможність і неефективність тих організаційних форм суспільного відтворення, що засновані на неринкових економічних відносинах і неекономічних мотивах суспільної праці окремої людини та трудових колективів. Головним недоліком ринкової (капіталістичної) економічної системи, що послужило причиною виникнення комуністичної ідеології, була соціальна незахищеність трудящих і несправедливість при розподілі матеріальних багатств, створюваних у результаті суспільної праці. З погляду комуністичної ідеології, вирішення проблеми можливо шляхом зміни державного устрою суспільства, націоналізації засобів виробництва і капіталів, переходу до планової економіки. Практичний досвід застосування таких технологій управління економікою призводить до зниження мотивації в трудящих до ефективної високопродуктивної праці та порушення основних прав людини, заснованих на свободі вибору.

Економічно розвинуті капіталістичні країни розробили механізм соціального захисту трудящих, здатний більш справедливо й ефективно розподіляти результати суспільної праці, зберігаючи при цьому демократичні принципи устрою правового суспільства. Ключовою ланкою такого механізму є технології перерозподілу фінансового капіталу населенню на ринкових умовах у вигляді банківських механізмів споживчого кредитування.

Класична схема співробітництва фінансового і промислового капіталу з державою передбачає об'єктивну зацікавленість у перерозподілі максимальної частини додаткового продукту на користь капіталу і держави, що створює ефект «експлуатації» або «гноблення» трудящих. Співробітництво фінансового капіталу з трудовими ресурсами на договірній (ринковій) основі призводить до об'єктивної зацікавленості перерозподілу більшої частини додаткової вартості на користь трудящих, що створює об'єктивні економічні передумови для більш справедливого й ефективного перерозподілу матеріальних благ суспільства та появи економічної мотивації до суспільної праці. При цьому роль держави зводиться не до придушення інтересів трудящих, а до правового регулювання взаємин між працею і капіталом, дотримання інтересів різних груп працюючих і фінансових інтересів підприємств різних форм власності, адресної соціальної допомоги непрацездатному населенню.

Невід'ємною складовою існування нових механізмів є їхній регіональний характер. Осілий спосіб життя трудящих при співробітництві з банківським капіталом переносить епіцентр усіх банківських механізмів зі столиці в регіони. Саме регіон стає центром збору, обробки й аналізу інформації, ухвалення рішення і наступного контролю за його виконанням. Велика частина банківських ресурсів фактично не має потреби в їхньому перерозподілі з одного регіону в інший. При раціональному використанні фінансових ресурсів і управлінських технологій банківська система регіону є переважно самодостатньою. Перерозподілу фінансових ресурсів може піддаватися та частина банківських ресурсів, що відповідає різниці (відхиленню) між абсолютними параметрами рівня економічного розвитку регіону. Аналогічні тенденції спостерігаються при перерозподілі ресурсів між регіонами. Нерівномірність темпів і рівня економічного розвитку між окремими регіонами сприяє переливу капіталу з менш розвинених регіонів у регіони, що розвиваються випереджальними темпами. Регулятивна функція держави полягає в коректуванні зайвих фінансових потоків замість глобального їхнього перерозподілу.

Третьою специфічною особливістю функціонування сучасних банківських технологій є відсутність механізму їхнього регулювання на регіональному рівні. Держава здійснює регулятивну функцію банківської системи через Національний банк України, що має у своєму розпорядженні найсучасніші та досить ефективні банківські технології управління системою. Разом із тим, його регіональні представництва не мають досить ефективних механізмів управління банківською системою регіону. Регіональні представництва Національного банку України частково мають у своєму розпорядженні адміністративні механізми впливу на регіональні комерційні банки. Економічні механізми такого впливу практично відсутні.

З викладеного вище видно, що існування регіональних особливостей організації процесів суспільного відтворення і регіональна специфіка взаємодії підприємств із державою об'єктивно створює потребу в регіональних механізмах регулювання банківської системи, адекватних регіональній специфіці функціонування банківського тафінансового капіталу. Відсутність таких механізмів і здатність банківського капіталу швидко перерозподіляти фінансові ресурси як за межі регіону, так і за межі країни, негативно позначається на регіональних процесах суспільного відтворення, не задовольняє потреби регіонів у стійкому економічному розвитку. Регіональні представництва національного банку України сьогодні здійснюють виконання і контроль макроекономічної політики держави, при цьому вони абсолютно позбавлені можливості економічного впливу на відтворювальні процеси усередині регіону.

Наступною специфічною особливістю функціонування сучасних банківських технологій у регіоні є необхідність створення економічного механізму регулювання і управління банківською діяльністю, що не виходить за рамки існуючих макроекономічних управлінських технологій. Технології державного управління банківською системою України на макроекономічному рівні досить прості й ефективні. Вони складаються з трьох напрямів: установлення норми резервування, визначення облікової ставки й проведення операції НБУ на відкритому валютному ринку. Ці технології дозволяють дворівневій банківській системі ефективно впливати на процеси суспільного відтворення в масштабах країни. Разом із тим, у зв'язку з наявністю регіональних особливостей відтворювального процесу банківська система має потребу в регіональному коректуванні макроекономічних параметрів економічного розвитку відповідно до регіональної специфіки відтворювальних процесів і технологій.

Принциповим є те, що регіональні управлінські технології повинні являти собою логічне продовження і доповнення макроекономічної політики держави. Банківська система не має потреби в принципово нових управлінських технологіях на регіональному рівні, що істотно відрізняються від функціонуючих технологій у масштабах країни. Володіючи певним ступенем самостійності, вона повинна бути частиною єдиного макроекономічного механізму регулювання. Більш того, регіональні банківські технології не повинні мати можливості кардинально впливати на регіональну банківську систему, а значить, і на її макроекономічні параметри. Коректування параметрів повинне здійснюватися шляхом прийняття рішень регіональним банківським менеджментом не на основі своєї суб'єктивної думки, а в результаті відхилення конкретних статистичних значень економічного розвитку регіону від загальнонаціональних параметрів і стандартів.

Основні терміни і поняття

Сегментація банківських продуктів, основні групи банківських продуктів, споживачі банківських продуктів, категорії споживачів банківських продуктів, емісія (ремісія) грошей, облікова ставка НБУ, макроекономічні фактори, курс національної валюти, банківська система, регіональна банківська система, протиріччя банківської системи, регіональна специфіка функціонування банку, регіональні процеси суспільного відтворення.

Запитання для самоконтролю

  1.  Назвіть основні сегменти (групи) банківських продуктів.
  2.  Охарактеризуйте основних споживачів банківських продуктів.
  3.  Розкрийте вплив емісії (ремісії) на вартість банківського капіталу.
  4.  Що таке облікова ставка Національного банку України?
  5.  Розкрийте зв'язок облікової ставки з емісійними процесами та механізмами.
  6.  Розкрийте зв'язок облікової ставки з вартістю банківського капіталу.
  7.  Розкрийте вплив основних макроекономічних факторів на курс національної валюти.
  8.  У чому полягає специфіка функціонування банківської системи на регіональному рівні?
  9.  Розкрийте зв'язок банківської системи з регіональними процесами суспільного відтворення.


РОЗДІЛ 3. Конкурентне середовище
комерційного банку

3.1. Банківські філії та регіональна банківська
політика підвищення конкурентноздатності

Для конкурентноздатності банківської системи важливим є достатня кількість філій у кожному регіоні. Роль філій і регіональних представництв банку полягає у створенні мультиплікаційного ефекту як в межах національної банківської системи, так і всередині мережі окремого банку (внутрібанківський мультиплікаційний ефект). Під банківською філією треба розуміти відокремлену структурну одиницю, яка функціонує на ринку банківських продуктів конкретного регіону, має право на відкриття поточних рахунків і надання кредитів своїм клієнтам (має власне кодування МФО для здійснення розрахункових операцій клієнтів і кореспондентський рахунок у Національному банку України), втілює маркетингову стратегію даного банку на регіональному рівні.

Нестача структурних підрозділів в одному регіоні не може бути компенсована надлишком в іншому. Наявність достатньої кількості філій не звільняє від необхідності конкурентної боротьби за клієнта і від необхідності розробки та просування нових банківських продуктів. Розробка і просування нових банківських продуктів банками з недостатньою кількістю філій є тим найважливішим методом залучення нових клієнтів і підвищення прибутковості банку, що дозволяє акумулювати необхідні додаткові ресурси для розширення філіальної мережі. У зв'язку з цим, особливо актуальними представляються технології споживчого кредитування, що дозволяють створити значні ресурси шляхом формування перехідних залишків на поточних рахунках фізичних осіб. Технології споживчого кредитування, засновані на осілому способі життя населення, виступають вдалою базою для фор і просування нових банківських продуктів особливо актуальна для банків, що мають недостатньо розвинуту філіальну мережу (сім і більше філій), але мають реальну можливість при просуванні нових банківських продуктів розширити свою мережу до меж створення об'єктивних умов для її ефективного функціонування. До таких банків відносяться: АБ «Енергобанк», ВАТ «Приватінвест», АКБ «Київ», ВАТ Банк «БІГ Енергія», АКБ «Форум», ВАТ «Міжнародний комерційний банк», АБ «Київська Русь».

Банкам, що не мають жодної філії, таким як Закарпатський АКБ «Лесбанк», АКБ «Альянс», АБ «Інтеграл», АКБ «Інтербанк», АКБ «Технобанк», ЗАТ «Полікомбанк», АБ «ІКАР-банк», АБ «Старокиївський банк», АКБ «Крим-банк», КБ «Галс», АБ «Індустріалбанк», АКБ «Порто-франко», АКБ «Фінбанк», АБ «Олімпійська Україна», ВАТ «Банк «Демарк», ВАТ «Банк «Український капітал», ТОВ КБ «Стоїк», АКБ «Європейський», АБ «Алонж», ВАТ «ТММ – Банк», АКБ «Інтерконтинентбанк», ТОВ КБ «ФЕБ», АБ «Фермерський земельний банк», АБ «Доміана-банк», АКБ «Укрхарчпромбанк», АКБ «Денді», ВАТ АКБ Розвитку МСБ «Антарес», АБ «Металург», АБ «Столичний», АБ «Мега-банк», ВАТ «Аграрний комерційний банк», ТОВ КБ «Земельний капітал», АКБ «Олбанк», КБ «Контакт банк», АТ «Банк Велес», АКБ «ТК Кредит», КБ «Князівський», ТОВ «Східно-український промисловий банк», ТОВ «Класикбанк», АБ «Укргазпромбанк», ЗАТ «Тас-інвестбанк», ЗАТ КБ «Радабанк», АБ «Кліринговий будинок», АКБ «Сітібанк», ЗАТ «Прайм-банк», ТОВ «Комерційний банк «Актив-банк», ТОВ «Артем-банк», ТОВ «Фортуна-банк», ЗАТ «Агробанк», ТОВ «Банк «Перспектива», ТОВ «Універсальний комерційний банк «Лідер», ТОВ КБ «СКБ», ВАТ «Кримський універсальний банк» та ін. (всього 72 банки), представляється доцільним розвиватися за шляхом злиття й об'єднання або входження на взаємовигідних умовах до вже спормованих банківських систем або банківських систем, що формуються.

Лідери банківського бізнесу України, що мають десятки регіональних підрозділів, такі банки як ВАТ «Укрексімбанк», АКПІБ «Промінвестбанк», АКБ Соціального розвитку «Укрсоцбанк», ВАТ «Ощадбанк», АТ «Укрінбанк», АТ Поштово-пенсійний банк «Аваль», КБ «Приватбанк», АТ «Кредит-банк (Україна)», АКБ «Укрсиббанк», АКБ «Правекс-банк», ВАТ КБ «Надра», АКБ «Експрес-банк», АКБ «Укргазбанк», АКБ «Національний кредит», знаходячись у більш вигідному положенні, об'єктивно зацікавлені в підвищенні якості послуг, що надаються, зниженні їхньої собівартості, підвищенні надійності банківських операцій, зниженні кредитного й інших банківських ризиків.   

Усі комерційні банки України можна умовно розділити на чотири групи, виходячи з кількості філій у їхній системі.

Перша група – могутні банківські системи, що є постачальниками ресурсів на міжбанківський ринок України у силу значних можливостей внутрішнього кредитного мультиплікатора. Дана група банків спроможна реально збільшити капітал банківської системи і складається з 20 і більше філій.

Друга група – самодостатні банківські системи, які беруть участь у кредитному мультиплікаторі національної банківської системи України в масштабах, що дозволяють зберігати власний банківський капітал, мають перспективи розвитку до могутніх банківських систем, складаються з 10–19 банківських філій.

Третя група – перспективні банківські системи, що не мають об'єктивних передумов зберігати банківський капітал, але мають можливості розвинутися до рівня самодостатніх банківських систем. Нараховують 6 – 9 банківських філій.

Четверта група – нерозвинені банківські системи, що не мають об'єктивних передумов зберігати банківський капітал і мають сумнівні перспективи щодо можливостей перерости в самодостатні банківські системи без істотної сторонньої допомоги. Нараховують до 5 банківських філій.

Схематично співвідношення комерційних банків, що належать до різних груп, сформованих за чисельністю регіональних філій, зображено на рис. 3.1.

Рис. 3.1. Співвідношення банківських груп залежно
від кількості філій у 2003 р.

Не менш важливий аналіз кількості філій, що приходяться на частку різних груп банківських систем. Схематично це співвідношення зображено на рис. 3.2.

Рис. 3.2. Співвідношення між чисельністю філій різних
банківських груп у 2003 р.

Середня кількість філій, що припадають на різні групи банків, становить:

  •  могутні банківські системи – 80,1 філії;
  •  самодостатні банківські системи – 12,8 філії;
  •  перспективні банківські системи – 7,4 філії;
  •  нерозвинені банківські системи – 1,6 філії.

Цілком зрозуміло, що група банків, які володіють 1,6 філії, не може реально конкурувати з групою банків з мережею регіональних представництв у 80,1 шт. Не менш важливою й актуальною задачею регіонального банківського ринкознавства виступає розподіл певної кількості регіональних підрозділів комерційного банку всередині конкретного регіону. В його основі лежить принцип, відмінний від принципу визначення кількості регіональних представництв банку. Сутність цієї відмінності полягає в тому, що створення або реформування конкретної банківської системи відбувається в умовах функціонування інших банків і банківських систем, тобто в конкурентних умо-вах, як тих, що формуються, так і вже сформованих, тобто в умовах реального функціонування кредитного мультиплікатора поза залежністю від наявності (реформування) нової банківської системи. Тому при розрахунку кількості філій у регіоні враховується загальна кількість комерційних банків і їхніх регіональних представництв. При розподілі філій банку в регіоні загальна кількість банків і їхніх регіональних представництв у національній банківській системі залишається незмінною. Кількість банків і філій інших банківських систем у регіоні не має принципового значення. Першорядну роль відіграє розподіл усередині регіону економічних параметрів, що лежать в основі критеріїв доцільності просування набору банківських послуг конкретної банківської системи. Для оптимального розподілу n–ї кількості філій банківської системи в регіоні необхідно умовно розділити його на n–у кількість підрегіонів або територій, відносно рівних за своїми економічними параметрами, визначити його адміністративний центр з найбільшою концентрацією комунікаційних, інформаційних і ресурсних параметрів. Це і буде місце дислокації конкретного регіонального представництва конкретної банківської системи.

Дане твердження виглядає трохи парадоксальним. Припустимо, що на даній території й у даному регіоні існує надлишок банківських філій. Навіть, якщо на даній території теоретично зосереджені усі банки і банківські системи країни, крім тієї, для якої необхідно вибрати місце розташування своєї філії на даній території, розташування цієї філії доцільно, необхідно й економічно виправдано. Конкретній банківській системі, що розташовує свою філію в перенасиченому банками регіоні, філія необхідна, у першу чергу, для ефективного функціонування всередині банківського кредитного мультиплікатора, заснованого на достатній кількості клієнтів в інших регіонах країни. Якщо інші банки і банківські системи нерівномірно розподілили свої філії, перенаситивши ними досліджуваний регіон, то нестача їхніх філій в інших регіонах слугуватиме причиною надлишку клієнтів у розглянутій банківській системі, що буде мати надлишок кредитних ресурсів в інших регіонах. Оскільки дана банківська система створює філію для збільшення ступеня мультиплікаційного ефекту, створювана філія може почати свою діяльність із пропозиції більш дешевих кредитних ресурсів за рахунок їхнього надлишку в інших регіонах. Це очевидна конкурентна перевага призведе до перерозподілу перспективних клієнтів від конкуруючих банківських систем, що перенаситили філіями досліджуваний регіон, на користь знову створюваної філії. У силу об'єктивних факторів формування собівартості кредитних ресурсів банки-конкуренти не зможуть запропонувати своїм клієнтам більш вигідні умови кредитування. З викладеного можна зробити висновок про те, що раціональний, ефективний, науково-обґрунтований розподіл регіональних представництв банківських систем між окремими регіонами й усередині самих регіонів є найважливішим чинником ефективного функціонування банківських технологій збереження і збільшення банківського капіталу, підвищення конкурентноздатності банківської системи.  

Важливу роль відіграє аналіз основних характеристик регіональної структури комерційних банків у динаміці. Розглянемо ситуацію, при якій найбільш безперспективні комерційні банки, що не мають жодної філії, у силу економічної неефективності припинять своє існування. Дослідимо, у який якісний стан перейде національна банківська система України і як це позначиться на конкурентній позиції інших комерційних банків. У результаті ліквідації зазначених банків національна банківська система набуває наступних кількісних параметрів:

Загальна кількість регіональних структурних

підрозділів                                                                       – 1554 шт.

Загальна кількість банків                                                 – 108 шт.

Кількість філій, необхідних для ефективної

роботи окремої банківської системи України                  – 14 шт.

При цьому відбудеться перерозподіл усередині сформованих груп комерційних банків, у результаті якого самодостатні комерційні банки і великі банківські системи збережуть свої позиції, а перспективні банки наблизяться або перейдуть до категорії нерозвинених.

Дослідимо, у який якісний стан перейде українська банківська система при ліквідації всіх нерозвинених банків:

Загальна кількість регіональних

структурних підрозділів                                               – 1415 шт.

Загальна кількість банків                                                  – 42 шт.

Кількість філій, необхідних для ефективної

роботи окремої банківської системи України                – 34 шт.

При цьому відбудеться перерозподіл усередині сформованих груп комерційних банків, у результаті якого самодостатні комерційні банки і деякі великі банківські системи перейдуть у перспективні банки, а перспективні та частина самодостатніх банків перейдуть у категорію нерозвинених банків. При цьому банки, що були раніше могутніми банківськими системами, будуть володіти 78 % усіх філій, а значить контролювати 78 % національного кредитного мультиплікатора. 28 комерційних банків, що залишилися, будуть володіти філіальною мережею загальною чисельністю 309 регіональних представництв, що в середньому на один банк становить 11 регіональних представництв. При об'єктивній потребі для достатнього функціонування внутрібанківського мультиплікатора, що більше ніж у два рази перевищє існуючі можливості, банківська система, що залишилася, не зможе реально конкурувати з могутніми банківськими системами.

Дослідимо, у який якісний стан перейде українська банківська система при ліквідації перспективних і нерозвинених банків, що не задовольняють мінімальним об'єктивним вимогам щодо кількості регіональних представництв, необхідних для ефективного функціонування регіональних банківських технологій:

Загальна кількість регіональних

структурних підрозділів                                               – 1268 шт.

Загальна кількість банків                                                  – 26 шт.

Кількість філій, необхідних для ефективної

роботи окремої банківської системи України                 – 53 шт.

При цьому відбудеться перерозподіл усередині сформованих груп комерційних банків, у результаті якого самодостатні комерційні банки і частина могутніх банківських систем перейдуть у нерозвинені банки, а при цьому банки, що були раніше могутніми банківськими системами, будуть володіти 87 % усіх філій. 12 комерційних банків, що залишилися, будуть володіти філіальною мережею загальною чисельністю 162 регіональні представництва, що в середньому на один банк складає 13,5 регіональні представництва. При об'єктивній потребі для достатнього функціонування внутрібанківського мультиплікатора, що у чотири рази перевищує існуючі можливості, банківська система, що залишилася, стане ще менш конкурентноздатною порівняно з могутніми банківськими системами, ніж у попередній ситуації.

Процеси ліквідації комерційних банків з недостатньою кількістю регіональних представництв змодельовані при дотриманні умовної «чистоти експерименту», тобто за умови, що місце ліквідованих банківських підрозділів на конкретному регіональному сегменті ринку банківських послуг залишається незайнятим. У реальній економіці ситуацією, що сформувалася, захочуть скористатися інші комерційні банки. Найбільшими шансами прийняти на себе клієнтуру ліквідованого банку, а можливо, всі філії з персоналом і приміщеннями, володіють великі банківські системи, що мають найбільший розмір вільних ресурсів. Це призведе до посилення монополізації ринку банківських продуктів у більшому ступені, ніж спостерігається при розгляді динаміки розвитку національної банківської системи в «чистому вигляді».  

Аналіз перспектив розвитку банківської системи України показує, що на ринку банківських продуктів склалися об'єктивні передумови для мінімізації конкурентних можливостей комерційних банків і створення сприятливих тенденцій монополізації ринку банківських послуг невеликою кількістю банків. Відсутність можливостей конкурувати з багатофіліальними банківськими системами призведе до скорочення кількості регіональних комерційних банків і до зниження ефективності національної банківської системи, що підтверджується даними викладеного дослідження.

Скорочення кількості нерозвинених і перспективних комерційних банків та їхніх регіональних представництв буде відбуватися шляхом поглинання їхньої філіальної мережі могутніми банківськими системами. В даний час реальна конкуренція стосується банківських систем, що володіють 10–19 регіональними представництвами і займають не більше 10 % ринку банківських продуктів. Ефективне функціонування конкуруючих банків можливе завдяки обігу усередині своєї банківської системи ресурсів перспективних і нерозвинених комерційних банків. Ліквідація перспективних і нерозвинених банків призведе до природного зниження конкурентноздатності та рентабельності самодостатніх банківських систем, що поставить під сумнів сам факт їхнього подальшого існування. Банківські системи, що залишилися, без механізмів здорової конкуренції, не зможуть забезпечити ефективне функціонування технологій збереження, збільшення і розподілу капіталу адекватно об'єктивним потребам регіональної економіки, що призведе до втрати як валового внутрішнього продукту, так і капіталів цих банківських систем.

Ефективний розвиток економіки регіонів, як і банківської системи в умовах ринкових відносин, неможливий без сумлінної конкуренції, заснованої на рівних можливостях усіх учасників відтворювального процесу. Банківська система України, з одного боку, зіштовхується з необхідністю збільшення чисельності регіональних представництв нерозвинених і перспективних комерційних банків, а з іншого – з обмеженням монопольного становища багатофіліальних банківських систем.

Для вирішення задач, що постають перед банківською системою, представляється доцільним уведення нормативу кількості регіональних представництв комерційних банків. Даний норматив повинен обмежувати як мінімальну, так і максимальну їхню кількість. Мінімальна кількість філій повинна відповідати достатньому рівню, що надає можливість ефективного функціонування внутрібанківського мультиплікатора в розмірі, який забезпечує володіння технологією збереження банківського капіталу. Ця кількість може визначатися як різниця від ділення загальної кількості філій національної банківської системи на загальну кількість зареєстрованих банків. Максимальна кількість регіональних представництв окремого комерційного банку повинна враховувати загальну (розраховану з урахуванням регіонального коефіцієнта для конкретного регіону) кількість філій, скоректовану на величину, що характеризує монопольне становище даного суб'єкта господарювання на ринку банківських послуг згідно з антимонопольним законодавством. Виходячи з цього, можна запропонувати наступну формулу:

                     (3.1)

де МаксКП – максимальна кількість представництв одного комерційного банку національної банківської системи України;

КПС – загальна кількість представництв національної банківської системи;

ДКП – достатня кількість регіональних представництв банківської системи;

ККП – регіональний коефіцієнт кількості представництв банкіської системи;

КМС – коефіцієнт монопольного становища на ринку банківських продуктів.

На 01.04.2003 р. коефіцієнтом, що характеризує монопольне становище на фінансовому ринку, вважалось значення 35 %. Розрахуємо кількість філій окремого комерційного банку, при якій його становище на ринку банківських продуктів національної банківської системи можна вважати монопольним:

МаксКП = 1 405 шт.  35 % = 492 шт.

Ми бачимо, що на 01.04.2003 р. у країні немає банків – монополістів. Найбільш близьким до монопольного становища є ВАТ «Ощадбанк», що володіє 460 регіональними підрозділами.

Розрахуємо кількість філій окремого комерційного банку в Донецькій області, при якій його становище на ринку банківських продуктів регіону можна вважати монопольним:

Розрахунок показує, що у ситуації, при якій окремий комерційний банк на території Донецької області буде володіти кількістю регіональних представництв 58 і більше штук, його становище на території даного регіону можна вважати монопольним.

В якості показника рівня монополізації регіонального ринку банківських послуг можна також розглядати індекс Герфіндаля-Гіршмана (див. формулу (3.2), що застосовується в розвинутих країнах при антимонопольному регулюванні:

,                                                (3.2)

де  – питома вага кожного з регіональних банків у сукупних активах банків регіону або інших кількісних показниках банківської діяльності (у %). Значення індексу коливається в межах від 0,1 до 10 000. Чим воно вище, тим вище рівень монополізації регіонального ринку банківських послуг.

Поряд з цим індексом доцільно використовувати показники CR3 і CR5 – частки активів трьох і п'яти найбільших банківських філій регіону відповідно.

Якщо CR3 < 45 %, а HHI < 1000, то регіональний ринок банківських послуг з нормальним рівнем концентрації (орган антимонопольного регулювання не діє).

Якщо 45 % < CR3 < 70 %, а 1 000 < HHI < 2 000, то регіональний ринок із середнім ступенем концентрації (орган антимонопольного регулювання повинен відслідковувати ситуацію на ринку).

Якщо CR3 > 70 %, а HHI > 2 000, то регіональний ринок дуже концентрований і до окремих банківських філій регулюючим органом повинні застосовуватися антимонопольні заходи. Функції антимонопольного регулювання банківської діяльності в регіонах повинні здійснювати відповідні підрозділи територіальних управлінь НБУ спільно з регіональними управліннями Антимонопольного комітету України.

Продемонструємо розрахунок рівня монополізації для ринку банківських послуг Донецької області. На 1.01.2005 р. на ньому діяли
11 банків-юридичних осіб і 125 філій. Для розрахунку ми будемо використовувати дані за 11 банками-юридичними особами, розташованими у Донецькому регіоні, що мають найбільшу питому вагу в структурі загальних активів і капіталу банківських установ регіону. Як видно з табл. 3.1, показник ринкової частки в загальних активах
CR3 складає 76,58 % (частки в капіталі – 62,45 %), а CR5 – 85,11 % (частки в капіталі – 76,73 %).

Для порівняння: значення показника ринкової частки в загальних активах для найбільших 5 банків України склало 41,78 %, що свідчить про більш високий ступінь монополізації регіонального ринку.

Для країн Центральної і Східної Європи характерна висока ринкова частка найбільших банківських установ. Так, значення показника CR5 у них становить: Польща – 49 %, Угорщина – 51 %, Чехія – 66 %, Бразилія – 52 %, Китай – 70 %, Ізраїль – 87 %. Для розвинутих країн характерна більш конкурентна ситуація в банківській сфері: Німеччина – 17 %,США – 35 %.

Однак набагато більше значення має розрахунок індексу Герфіндаля-Гіршмана. Для Донецького регіону його значення за питомою вагою в загальних активах складає: HHI = 2730,23, за питомою вагою в балансовому капіталі банків регіону – HHI = 2102,25. Для порівняння: значення індексу Герфіндаля-Гіршмана за банківською системою України в цілому склало 451,64. Для розвинутих країн у цілому характерні більш високі показники концентрації банківської діяльності, ніж в Україні. Так, HHI у США складає 230, у Японії – 630, в Австралії – 1 850, у Канаді – 1 400.

Як ми бачимо, і тут рівень концентрації банківської діяльності в регіоні істотно перевищує загальнонаціональні показники, а в окремих випадках перевищує загальносвітові стандарти.

Таким чином, можна зробити висновок про високий рівень концентрації на ринку банківських послуг регіону, що межує з монопольним становищем окремих банківських установ, тому орган антимонопольного регулювання повинен здійснювати моніторинг ситуації на ринку, щоб уникнути негативних наслідків його монополізації.

Ефективне функціонування комерційного банку в регіоні та система його регіональних представництв значно більше впливає на функціонування банківських механізмів, ніж розмір статутного фонду, довжина валютної позиції, кількість великих кредитів позичальникам, курс національної валюти й інші параметри, які регулюються нормативами Національного банку. Регулювання кредитних технологій усієї банківської системи шляхом норми резервування однаковою мірою впливає на ефективність мультиплікаційних процесів, як і розподіл регіональних представництв серед безлічі комерційних банків. Це пояснює необхідність нормативного регулювання не тільки загальносистемних параметрів кредитного мультиплікатора національної банківської системи, але і його структуру в розрізі окремих регіональних банківських систем з метою створення умов сумлінної конкуренції і запобігання можливих тенденцій монополізації.  

Таблиця 3.1

Показники частки регіональних банків на

ринку банківських послуг на 1.01.2005 р.

Банківські установи

регіону

Загальні активи,

млн грн

Питома вага

в регіоні, %

Питома вага в Україні, %

Капітал (балансовий),

млн грн

Питома вага

в регіоні, %

Питома вага в Україні, %

Чистий прибуток,

млн грн

Питома вага

в регіоні, %

Питома вага в Україні, %

Перший Український Міжнародний

банк

1976,37

41,06

1,40

399,61

37,85

2,17

34,90

34,09

2,76

Донгорбанк

1475,75

30,66

1,04

224,74

21,29

1,22

47,39

46,29

3,75

Банк «Капітал»

234,12

4,86

0,17

34,91

3,31

0,19

2,56

2,50

0,20

Укрбізнесбанк

230,13

4,78

0,16

51,53

4,88

0,28

0,76

0,74

0,06

Донкредитінвест

180,27

3,75

0,13

99,24

9,40

0,54

1,19

1,16

0,09

ІКАР-банк

177,97

3,70

0,13

47,41

4,49

0,26

2,43

2,37

0,19

Промекономбанк

173,86

3,61

0,12

35,38

3,35

0,19

1,23

1,20

0,10

Південкомбанк

151,18

3,14

0,11

54,33

5,15

0,29

7,32

7,15

0,58

«Український фінансовий світ»

97,99

2,04

0,07

38,71

3,67

0,21

0,44

0,43

0,03

Банк

«Фамільний»

66,65

1,38

0,05

34,40

3,26

0,19

1,36

1,33

0,11

Банк «Перспектива»

49,01

1,02

0,03

35,47

3,36

0,19

2,79

2,73

0,22

Усього за
11 банками:

4813,3

100,0

3,40

1055,73

100,0

5,73

102,37

100,0

8,11

Усього по Україні:

141497

100,0

18421

100,0

1263

100,0

3.2. Шляхи підвищення конкурентоспроможності банку

Існують загальні шляхи підвищення конкурентноспроможності банку аналогічні звичайним маркетинговим рішенням, що властиві для всіх без виключення підприємств і специфічні методи, які враховують саме банківську специфіку, тобто специфіку комерційного банку як особливого підприємства зі специфічними, властивими виключно йому якостями. Звичайні методи розглянуто багатьма фахівцями та науковцями. За даним напрямом надрукована велика кількість навчальних підручників, монографій, наукових статей, доповідей тощо. Ми зупинемось виключно на тих напрямах підвищення конкурентноздатності, які властиві саме банку та банківській системі. Напрями підвищення конкурентноспроможності банку ґрунтуються на специфіці механізмів формування, збереження та збільшення банківського капіталу. Їх класифікація може буде представлена наступним чином:

  1.  Збільшення та вдосконалення банківських активів і капіталу:
  •  збільшення розміру власного капіталу банка;
  •  збільшення розміру залучених ресурсів;
  •  оптимізація структури банківського балансу (шляхом збільшення частки власного капіталу, частки залишків на поточних рахунках у структурі залучених ресурсів; якості кредитного портфеля та активів банку, поліпшення фінансових показників тощо);
  1.  Розвиток мережі банківських філій і регіональних представництв (є найбільш актуальним для України в сучасних економічних умовах):
  •  збільшення кількості банківських філій на вітчизняному ринку банківських продуктів;
  •  оптимізація організаційної структури та розташування регіональних філій і представництв;
  •  відкриття та розвиток закордонних представництв і філій банку.
  1.  Розвиток банківських продуктів:
  •  збільшення асортименту банківських продуктів (за рахунок упровадження інновацій та використання досвіду вітчизняних і закордонних банків);
  •  підвищення якості банківських послуг шляхом урахування потреб споживачів (особливу увагу треба приділяти клієнтам – фізичним особам);
  •  підвищення ролі реклами, наукових досліджень, сучасних методів комунікацій при просуванні банківських продуктів;
  •  оптимізація цінової політики на банківські продукти.
  1.  Підвищення фахового рівня працівників банківської системи:
  •  чітке дотримання рекомендацій Національного банку України щодо прийняття на роботу виключно фахівців з відповідним рівнем освіти (вища юридична або економічна освіта бажано за профілем працевлаштування);
  •  постійне підвищення кваліфікації працівників (стажування, семінари, тренінги, друга вища освіта тощо);
  •  підвищення мотивації працівників до ефективної роботи (мотивація матеріальна, корпоративний дух, індивідуальний підхід до працівника тощо).
  1.  Поліпшення іміджу банку та підвищення довіри до нього:
  •  створення позитивного образу шляхом благодійних акцій і заходів;
  •  інвестування (окреме або консолідоване) інвестиційних проектів національного масштабу, підтримка стратегічних галузей економіки України;
  •  жорстка політика боротьби та запобігання незаконних фінансових операцій, тіньових схем, механізмів уникнення оподаткування, конвертаційних технологій, «відмиття» брудних грошей тощо.

Важливим фактором, що впливає на ефективність функціонування банківського капіталу є фактор власності. Цей фактор безпосередньо впливає на стратегію банку, ефективність використання його ресурсів, конкурентноздатність, шляхи та напрями подальшого розвитку банківських технологій. Вплив цього фактора на конкурентноспроможність банку майже не висвітлюється у вітчизняній літературі, тому доцільно детальніше розглянути це питання.

В умовах ринкової економіки існують три основні форми власнос-
ті – державна,
приватна і колективна. Комерційним банком будь-якої форми власності керує певна кількість посадових осіб, яких прийнято називати менеджерами, а всю команду – менеджментом підприємства. Менеджмент банку виступає в ролі найманої робочої сили. Однак специфіка управлінських кадрів в умовах підприємницької діяльності полягає в тому, що прийняті ними рішення прямо впливають на ефективність, ліквідність і розмір знову створеного банківського капіталу, накопичувальні та споживчі тенденції. Особливо важливим є те, що менеджмент банку, не будучи власником капіталу, володіє і розпоряджається ним від імені власника відповідно до своїх повноважень.

Делегування повноважень власником є об'єктивною необхідністю. Це відбувається внаслідок інтенсивного розвитку науково-технічного прогресу, що тягне за собою поглиблення процесів поділу праці, розвиток нових технологій в області бізнесу, маркетингу, фінансів, міжнародних операцій, банківських технологій і т. д. У сучасних умовах для управління капіталом, особливо великим, необхідний кваліфікований менеджмент.

Важко уявити, щоб власник банку міг би ефективно розпоряджатися капіталом, контролювати інвестиційні, фінансові та товарні потоки без допомоги команди менеджерів і ефективного механізму управління ними. Команда менеджерів є, з одного боку, найманою робочою силою високої кваліфікації, з іншого – є «гегемоном», тобто передовою рушійною силою суспільства, здатною розвивати банківську систему, а в результаті її розвитку вести суспільство шляхом прогресу.

Ефективність управління банком залежить від безлічі характеристик його менеджменту, до яких слід віднести:

  •  компетентність, кваліфікацію і професіоналізм;
  •  порядність і особисті якості;
  •  комунікабельність;
  •  рівень освіти і культури;
  •  вік і стан здоров'я;
  •  попередня трудова діяльність, досвід і т. д.

Крім об'єктивних характеристик менеджменту підприємства, не меншу роль при прийнятті рішень, у тому числі і кредитно-фінансових, відіграють і суб'єктивні фактори. Найважливішими складовими суб'єктивних факторів є:

  •  економічні механізми мотивації;
  •  механізми економічної і юридичної відповідальності за прийняті рішення.

Незважаючи на юридичну рівність усіх існуючих форм власності, практика показує, що при здійсненні банківської діяльності найбільш ефективною є та форма власності, що максимально наближена до інтересів конкретної людини або групи людей. Це пов'язано з тим, що різні форми власності можуть забезпечити різний ступінь впливу на суб'єктивні фактори банківського менеджменту, а, отже, різні форми власності можуть забезпечити різний ступінь ефективності функціонування управлінських технологій і банку в цілому.

Наочним прикладом може служити важке економічне становище українських сільськогосподарських підприємств. Специфіка цих підприємств полягає в тому, що незважаючи на використання одних із найбільш родючих земель у світі, сприятливих кліматичних і меліораційних умов, наявність кваліфікованої робочої сили в достатній кількості та вигідне регіональне положення, ефективність функціонування цих підприємств украй низька. Маючи практично ідеальні природні умови, виробляючи найбільш ліквідну товарну продукцію – продукти харчування, українські сільськогосподарські підприємства не просто низькорентабельні, а переважно є банкрутами. Очевидна причина такого становища – неефективні механізми управління підприємствами, що виникли внаслідок неефективних механізмів власності на основні фонди (основний капітал) цих підприємств.

Наявність ефективного механізму власності є найважливішим аспектом організаційної структури управління банківською системою. Ефективний механізм власності повинен поєднувати в собі високий ступінь відповідальності регіонального менеджменту банку за результати своєї діяльності та наявність механізмів економічного стимулювання.

Найбільш вдало такі механізми можуть функціонувати в банківській системі з приватною формою власності. Власник може в той чи інший спосіб домовитись про умови економічного стимулювання менеджменту банку. З іншого боку, може бути здійснене негайне відсторонення від управління банком неефективного менеджменту й оперативно вирішене питання про наймання на роботу іншої команди фахівців. Недоліком функціонування управлінської системи на підприємстві з приватною формою власності є суб'єктивізм власника. Це пов'язано з тим, що власник визначає ефективність функціонування менеджменту, керуючись переважно власною суб'єктивною думкою.

Трохи інші механізми керування характерні для банків із колективною формою власності. Існує багато організаційних форм функціонування господарських суб'єктів з колективною формою власності. До них відносяться різні акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, кооперативи, колгоспи, спільні підприємства, товариства з повною і додатковою відповідальністю та ін. Однак багато з них мають схожі механізми управління, які можна умовно поділити на дві основні групи, що принципово відрізняються одна від одної.

До класичних управлінських технологій регіональних банків з колективною формою власності відносяться:

  1.  Технології управління в акціонерних товариствах відкритого типу (АТВТ). Аналогічно функціонують механізми управління в більшості кооперативів, спільних підприємств і т.д.

2. Технології управління в акціонерних товариствах закритого типу (АТЗТ). Аналогічно функціонують механізми управління в товриствах з обмеженою і додатковою відповідальністю, колгоспах і т.д.

Принциповою відмінністю між механізмами управління АТВТ і АТЗТ є наявність або відсутність права одного з власників суспільства вільно розпоряджатися (продавати, дарувати, обмінювати і т. д.) своєю частиною (часткою, акцією і т.д.) власності підприємства.

Фактично в АТЗТ окремий власник володіє, але не розпоряджається своєю часткою власності. Право розпорядження власністю при такому механізмі управління належить усьому колективу власників разом із менеджментом підприємства. Такі механізми управління є вкрай неефективними, тому що, з одного боку, власник не має твердого механізму адміністративного впливу на менеджмент підприємства, а з іншого боку, курсова вартість часток власності (акцій, паїв і т.д.) встановлюється не ринковими механізмами внаслідок дії попиту та пропозиції, а суб'єктивною думкою колективу власників і менедужменту. Тобто процеси нагромадження (капіталізації) і споживання в АТЗТ неадекватні процесам суспільного нагромадження і споживання в умовах ринкових відносин. Теоретично все-таки можливий випадок, коли суб'єктивна думка власника збігається з тенденціями в економіці.

Підтвердженням тому можуть служити окремі високорентабельні українські колективні сільськогосподарські підприємства. Однак такі явища не є закономірністю. Оскільки механізм управління колективним банком у вигляді АТЗТ не знаходиться в прямій залежності від ринкових тенденцій, то адекватне реагування менеджменту банку на постійно мінливі ринкові умови може носити переважно випадковий характер.

Для банківської діяльності регіональний механізм управління, заснований  на колективній формі власності у вигляді АТЗТ, є найменш ефективним. На відміну від закритих товариств, АТВТ може забезпечувати існування максимально ефективних регіональних механізмів і технологій управління в умовах ринкових відносин. Це пов'язано з тим, що вільне розпорядження власником підприємства своєю часткою  власності в АТВТ забезпечує прямий вплив фінансових механізмів і технологій ринкової економіки на процеси, що відбуваються усередині підприємства, включаючи процеси споживання і нагромадження. Цілком зрозуміло, що якщо власнику не вигідно володіти часткою АТВТ, то він вільно продасть її на фінансовому ринку, і навпаки. Під вигідністю володіння часткою власності АТВТ варто розуміти економічну вигоду, тобто рівень доходу на інвестований капітал в АТВТ.

Крім того, АТВТ забезпечує оптимальний механізм економічної відповідальності та стимулювання регіонального банківського менеджменту. Даний механізм полягає в тому, що при неефективному управлінні власникам не обов'язково збиратися і приймати рішення щодо заміни однієї команди менеджерів на іншу. Власники можуть зробити це, відмовившись володіти своєю часткою власності шляхом її продажу. У випадку неефективного функціонування менеджменту АТВТ власників не влаштовує рівень доходів на інвестований у підприємство капітал, вони прагнуть продати частку своєї власності. У результаті, пропозиція часток (акцій, паїв і т.д.) конкретного регіонального банку перевищує попит, ціна на них падає, а це значить, що нові власники інвестують у банк ресурси в меншому розмірі, ніж попередні. Як наслідок, розмір власного капіталу АТВТ, що знаходиться в розпорядженні менеджменту, зменшується. Разом із цим, зменшується розмір фінансування витрат на утримання менеджменту. При ефективному управлінні банківською системою відбувається зворотний процес.

У випадку вкрай неефективного управління вартість часток АТВТ може упасти настільки, що менеджмент може виявитися позбавленим власного капіталу регіонального банку, а, отже, і коштів до існування. При ефективному управлінні банком вартість часток власності АТВТ може зрости до того, що менеджмент отримає у розпорядження власний капітал у розмірі, що дозволить одержувати надприбуток, частина якого дістанеться менеджменту.

Одним з додаткових шляхів підвищення ефективності менеджменту є передача йому у власність невеликої частки капіталу банку (приблизно 3–5 % від розміру статутного фонду).

Разом із тим, колективна форма власності у вигляді акціонерного товариства закритого типу лежить в основі найменш ефективних для банку управлінських технологій і механізмів.

Практика показала, що механізм управління акціонерним товариством відкритого типу, акції якого є предметом купівлі-продажу на фондовій біржі, за досить короткий проміжок часу зробив американську економіку найефективнішою у світі, а грошову одиницю США – «валютою усіх валют». Адже за своєю сутністю саме валютна система будь-якої держави є ні чим іншим, як акціонерним товариством відкритого типу. Причому в ролі менеджменту виступає національна банківська система, а в ролі звичайної акції цього акціонерного товариства виступає національна грошова одиниця. Основною причиною кризи економіки країн колишнього СРСР, що спиралася на найбагатші природні та людські ресурси, стали вкрай неефективні технології управління, засновані на неефективних механізмах власності у вигляді колективної власності підприємств із закритою організаційною формою і державно-бюрократичною власністю.

Не випадково такі міжнародні фінансові інститути, як Європейський банк реконструкції і розвитку, Міжнародний валютний фонд, Паризький клуб кредиторів, найбільші національні банківські та страхові системи США, Англії, Швейцарії, Німеччини та інших країн, засновані на колективній формі власності. Інша справа, у якій організаційній формі, тобто у формі якого суспільства існує механізм управління, як він поєднається з ефективним механізмом власності, які технології його практичного застосування і на яких суспільно-економічних технологіях і регіональних механізмах заснована конкретна форма підприємницької діяльності.

Особливої уваги заслуговує державна форма власності. Ця форма власності має твердий механізм, що забезпечує юридичну відповідальність менеджменту перед власником. Цей механізм зафіксований у кримінальному законодавстві й інших законодавчих актах. Дана форма власності може забезпечити найбільш сприятливі умови функціонування для адміністративно-командних механізмів управління. Однак в умовах ринкових відносин підприємства з державною формою власності не можуть забезпечити адекватного реагування менеджменту на постійно мінливу кон'юнктуру ринку. Це пов'язано з тим, що механізм високої юридичної відповідальності державного менеджменту не може гармонійно сполучитися з фінансовими і комерційними ризиками, властивими ринковій економіці. Державний управлінець скоріше схильний до консерватизму, ніж до ризику, навіть якщо ступінь ризику стосовно потенційного доходу є невисоким.

Крім того, організаційні форми управління, засновані на державній формі власності, не забезпечують ефективне функціонування механізму економічної зацікавленості менеджменту в результатах діяльності підприємства. Державному менеджменту, як і приватному власнику, властива домінуюча роль суб'єктивної думки при прийнятті рішень, обидві ці форми власності не здатні забезпечити прямого впливу ринкових механізмів на накопичувальні та споживчі тенденції усередині підприємства.

Проте державна форма власності, як і приватна, є вкрай необхідною для гармонійного функціонування економіки регіону. Державна форма власності є практично незамінною в організаційних структурах управління, де загальнонаціональні інтереси мають пріоритет перед інтересами підприємства. До таких підприємств можна віднести природні монополії, ресурсовидобувні підприємства, Національний банк, військово-промисловий комплекс і т. д.

Для гармонійного розвитку банківської системи необхідні організаційні форми управління, засновані на усіх формах власності. Разом із тим, для здійснення банківської діяльності в умовах ринку банківських продуктів і поглиблення банківської конкуренції особливо важливі технології управління, засновані на ефективному механізмі колективної власності у формі акціонерного товариства відкритого типу. Невід'ємною частиною ефективного функціонування таких технологій є наявність розвинутої інфраструктури фондового ринку. Роль банківського маркетингу зводиться до вивчення об'єктивних закономірностей функціонування економіки, інвестиційних і фінансових механізмів, технологій управління і т. д. з метою використання об'єктивних закономірностей для подальшого зростання життєвого рівня населення країни, заснованого на підвищенні ефективності процесів суспільного відтворення.


3.3. Б
анківська конкуренція на міжнародному рівні

Розгляд банківської конкуренції неможливий без аналізу міжнародного аспекту їхньої діяльності з урахуванням специфіки світового ринку банківських продуктів. Як визначає Б.І. Суховірський, «необхідна розробка теоретичних і прикладних проблем у рамках нового наукового напрямку – геоекономіки, що отримала розвиток у світовій економічній науці в умовах посилення процесів глобалізації і регіоналізації. Геоекономіка може трактуватися як геополітична економіка з огляду на вплив зовнішніх факторів на регіональний розвиток. У рамках геоекономіки України особливо актуальним є поєднання внутрішніх особливостей із впливом світового ринку. Таким чином, геоекономіка висуває підвищені вимоги до економічних досліджень, що повинні поєднувати знання про особливості світової економіки і міжнародних відносин із професіоналізмом стосовно даного регіону» [338, с. 71].

Для характеристики діяльності комерційного банку на регіональному рівні необхідно зрозуміти особливу роль валютної позиції банку та механізмів її регулювання. Валютна позиція, що представляє собою співвідношення сукупності вимог банку до всіх його зобов'язань в іноземній валюті, є критерієм ефективності національних і регіональних банківських технологій. Сутність цього полягає в тому, що перерозподіл власних коштів комерційних банків з національної грошової одиниці в іноземну валюту і створення в такий спосіб довгої валютної позиції свідчить про випереджальні темпи розвитку економіки тих країн, у валюті яких створюється довга валютна позиція, і навпаки. Якщо сформулювати точніше, то це свідчить про відставання національних технологій створення, збереження і примноження капіталу, тому що, як буде показано далі, при створенні довгої валютної позиції оборотні кошти комерційних банків вилучаються з національного кредитного мультиплікатора і створюють мультиплікаційний ефект в економіці тих країн, валюта яких формує довгу валютну позицію.

Більш докладний опис перерозподілу частини ВВП регіонів України на користь міжнародних фінансових структур виглядає в такий спосіб. Комерційні банки регіону для здійснення фінансових операцій своїх регіональних клієнтів повинні мати кореспондентські рахунки в іноземних банках-кореспондентах. З метою безпеки фінансових операцій, своєчасності та якості їхнього здійснення українські банки відкривають рахунки у великих фінансово-стійких міжнародних транснаціональних банківських системах, що мають солідну репутацію і високий рівень довіри. Ці транснаціональні банківські системи переважно є мережею міжнародних комерційних банків, заснованих в одному з двох світових фінансових центрів – США або Європі. Таким чином, валютні кошти регіональних українських банків і їхніх клієнтів, отримані в результаті зовнішньоекономічної діяльності, на якийсь проміжок часу опиняються на рахунках американських або європейських банківських систем. Ці валютні кошти являють собою не що інше як безкоштовні фінансові ресурси для національних банківських систем Європи і США. Аналогічно до перехідних знеособлених залишків на поточних рахунках клієнтів комерційних банків України перехідні залишки на рахунках міжнародних банківських систем, що належать суб'єктам зовнішньоекономічної діяльності українських регіонів, коливаються у своєму абсолютному значенні в часі, але ці коливання дозволяють формувати постійний позитивний залишок для ефективного функціонування кредитного мультиплікатора національних банківських систем економічно розвинутих країн.

Функціонування кредитного мультиплікатора банківської системи розвинутих країн, заснованого на безкоштовних валютних ресурсах третіх країн, таких як Україна, має деякі принципові відмінності від функціонування кредитного мультиплікатора української банківської системи і банківських систем інших країн. Найбільш істотними відмінностями є:

  •  значно більший розмір залишків на валютних рахунках у порівнянні з залишками на рахунках національних банківських систем;
  •  більш низький норматив резервування в банківських системах США і Європи.

Ці та інші особливості дозволяють банківським системам розвинутих країн у більшому ступені збільшувати безкоштовні ресурси, що забезпечує цим країнам надлишок фінансових ресурсів і пріоритетність проблеми їхнього ефективного інвестування над проблемою пошуку фінансових ресурсів.

Транснаціональні банківські системи, що відкривають кореспонденські рахунки для здійснення міжнародних платежів, у свою чергу, роблять інвестування створених за допомогою мультиплікатора фінансових ресурсів у економічне поле регіонів, що розвиваються, включаючи Україну, шляхом:

  •  прямих іноземних інвестицій у суб'єкти регіональної економіки;
  •  надання міжнародних кредитів регіональним комерційним банкам;
  •  надання позик українській державі або органам місцевої виконавчої влади.

Крім обслуговування зовнішньоекономічних платежів регіональних клієнтів, комерційні банки так само можуть розміщувати свої власні валютні кошти на кореспондентських рахунках за межами економічного простору України та регіону. Цей процес регулюється НБУ шляхом зміни нормативів валютної позиції і положення про відкриття рахунків в іноземних банках-кореспондентах. Комерційні банки найчастіше збільшують залишки власних валютних коштів на кореспондентських рахунках міжнародних банківських систем з метою запобігання валютних ризиків або для акумулювання коштів з метою здійснення спекулятивних операцій на міжнародному фінансовому ринку.

З метою мінімізації відтоку іноземної валюти, підтримки стабільного курсу національної валюти, а також максимально ефективного функціонування національного кредитного мультиплікатора представвляється доцільним регулювання міжнародних валютних операцій Національним банком України шляхом підтримки нормативу відкритої валютної позиції, що в кілька разів перевищує (2–3 рази) норматив резервування. Така політика НБУ буде стимулювати банківську систему перерозподіляти ресурси клієнтів і свої власні кошти в національні кредитні технології.

Створення і збільшення довжини валютної позиції свідчить про неефективність мультиплікаційного ефекту в регіоні, точніше, про його менш ефективне функціонування в порівнянні з процесами у світовій економіці. У масштабі світових господарських відносин, глобалізації міжнародного поділу праці та на рівні світових фінансових ринків під регіоном доцільно розуміти територію вільного обігу конкретної національної грошової одиниці, обумовлену сукупністю правових і економічних умов. Україна при цьому виступає як єдиний регіон, що чітко збігається з географічними кордонами держави. Проте валютна позиція впливає на функціонування банківського капіталу в регіонах, що є частинами цього географічного простору.

Розміщуючи власні активи на кореспондентських рахунках в іноземних банках, українська банківська система не бере участь у мультиплікаційних процесах, що відбуваються у світовій економіці, через наступні причини:

  •  дані кошти знаходяться на рахунках іноземних банків;
  •  українська банківська система не має філій комерційних банків за межами країни. Виключення складають заснований Національним банком України в 1999 р., але не діючий, український департамент Чорноморського банку розвитку і торгівлі в м. Салоніки (Греція) і філія КБ «Приватбанк» у Нікосії (Кіпр), діяльність якої незначна за обсягами операцій і не робить якого-небудь істотного впливу як на діяльність самого Приватбанку, так і української банківської системи;
  •  національна валюта України – гривня – не є засобом міжнародних розрахунків. Її платіжні властивості діють винятково в межах регіону, що співпадають з її державними кордонами.   

Говорити про участь у міжнародних мультиплікаційних процесах можна лише в тому випадку, якщо українська банківська система матиме таку кількість регіональних представництв за межами України, яка дозволить формувати ресурси в обсязі, здатному істотно вплинути на ресурсну базу національної банківської системи, або у випадку, коли національна валюта України стане засобом міжнародних розрахунків і іноземні банки будуть об'єктивно зацікавлені в постійних перехідних гривневих залишках на поточних кореспондентських рахунках в українських банках для здійснення міжнародних платежів своїх клієнтів. Об'єктивні передумови для створення таких економічних умов у даний момент відсутні. Українська банківська система виступає об'єктом, завдяки якому інші держави, міжнаціональні та транснаціональні компанії і фінансові організації багаторазово примножуть і перерозподіляють свої активи за рахунок участі в безкоштовних фінансових ресурсах у вигляді перехідних валютних залишків на кореспондентських рахунках в іноземних банках української банківської системи і її регіональних клієнтів, які здійснюють зовнішньоекономічну діяльність. Українські вчені-економісти, банкіри і політики, так само як вчені та практики інших держав, що не відносяться до країн з вільно конвертованою валютою, не мають реальної можливості підрахувати економічний і мультиплікаційний ефект від використання національних валютних цінностей на рахунках за межами країни, через комерційну, політичну, соціальну і навіть міжнародну таємницю. Але очевидний той факт, що даний ефект у десятки, сотні, а може і більшу кількість разів, перевищує економічний ефект від національного кредитного мультиплікатора. Це відбувається внаслідок того, що:

  •  міжнародні банківські системи зосереджують у собі великі ресурси з різних регіонів планети, що істотно перевищують ресурси української банківської системи;
  •  міжнародні банківські системи мають у своєму розпорядженні велику кількість філій і регіональних представництв практично у всіх країнах і регіонах, що забезпечує високий ступінь внутрібанківського мультиплікаційного ефекту і надає можливість досить ефективно маніпулювати податковим законодавством різних держав;
  •  норма резервування найбільших регіональних представництв міжнародних банківських систем, розташованих в економічно розвинутих країнах Європи й Америки, істотно менше норми резервування центральних банків більшості країн, що розвиваються, що забезпечує великий ступінь оборотності та збільшення капіталу міжнародних банківських систем.

Банківська система України являє собою канал, через який частина ВВП України через неефективність функціонування технологій створення і примноження капіталу банківською системою України перерозподіляється в банківські системи країн з більш ефективною фінансовою інфраструктурою, виступаючи фундаментом для створення додаткового прибутку (надприбутку) у розвинутих країнах і їхніх банківських системах. Знову створений капітал з економічно розвинутих країн надходить через інвестиційні компанії або у вигляді державних позик у країну походження фінансових ресурсів, що лежать в основі створення цього надприбутку, але вже на принципах платності, тобто з урахуванням виплати відсотків по кредитах і державних позиках або інших привілеїв і конкурентних переваг для себе. Підтвердженням тому служить динаміка міжнародної валютної позиції України, обсягів українського експорту, іноземних інвестицій і валового національного продукту. Динаміку основних макроекономічних показників України показано на рис. 3.3.

Динаміку міжнародної валютної позиції України й обсягу прямих інвестицій в економіку України показано на рис. 3.4.

Рис. 3.3. Основні макроекономічні показники розвитку

України в 1996–2004 рр. [96, с. 32–34]

Рис. 3.4. Прямі іноземні інвестиції і міжнародна позиція України

(на початок 2001–2005 рр.) [409; 410]

Зворотний взаємозв'язок динаміки прямих іноземних інвестицій
і чистої міжнародної валютної позиції України легко пояснити.
В умовах значної девальвації національної валюти, особливо в
1998–1999 рр. (80,5 % і 52,21 % відповідно), через значні темпи інфляції і політику «валютного коридору», що проводилась НБУ, вартість іноземних інвестицій у національній валюті зросла, тобто знизився розмір коштів в іноземній валюті, необхідних для реалізації інвесторами-нерезидентами тих чи інших проектів в Україні. Природно, що це викликало зростання іноземного інвестування в Україну. Однак девальвація мала і негативні наслідки.

По-перше, у результаті зростання експортних можливостей країни відбулося нагромадження валютних коштів на рахунках вітчизняних банків, відкритих в іноземних банках країн-імпортерів. По-друге, девальвація призвела до «втечі» від національної валюти, коли комерційні банки прагнули збільшити свої активи в іноземній валюті, а оскільки можливостей для розміщення даних коштів у національній економіці було небагато, чому «сприяли» високі відсоткові ставки, то комерційні банки переводили ці кошти на свої коррахунки в іноземних банках.

На думку багатьох учених, девальвація завжди призводить до дезінтермедіації економіки через механізм нагромадження чистих іноземних активів комерційними банками, коли ресурси, залучені усередині країни, спрямовуються не на кредитування нефінансового сектора, а перетворюються у вимоги до нерезидентів і працюють на економіку інших країн.

Аналіз наведених даних свідчить про те, що ріст ВВП України й обсягів її експорту спостерігається пропорційно росту обсягів прямих іноземних інвестицій, що спричиняють погіршення чистої міжнародної позиції України. Логічним представляється питання про існування зворотної залежності: чи не відбувається ріст ВВП і експорту України внаслідок збільшення обсягів прямих іноземних інвестицій? Відповідь очевидна: при наявності такої залежності обов'язковим наслідком її існування було б поліпшення, а не погіршення міжнародної валютної позиції України. Адже країні не потрібні інвестиції заради інвестицій. Основна задача залучення іноземних інвестицій – збільшення обсягів ВВП для поліпшення макроекономічних показників розвитку економіки і підвищення життєвого рівня населення. Сутність прямого іноземного інвестування полягає в перерозподілі частини ВВП України за допомогою міжнародних банківських і фінансових технологій у платні прямі інвестиції на вигідних для інвесторів умовах з наступним перерозподілом прибутку інвесторів за межі країни інвестування. Для здійснення таких інвестицій капітал економічно розвинутих країн спрямований не всередину українського економічного простору, а на підтримку міжнародних банківських систем і їхньої інфраструктури. Тому безпосередньо у вигляді інвестиційних ресурсів виступає економічний ефект від використання частини українського капіталу. Яскравим прикладом привілеїв іноземному капіталу є механізм резервування коштів для покриття кредитного ризику при здійсненні банком кредитних операцій, при якому комерційні банки з 100 %-м іноземним капіталом цілком звільнені від резервування ресурсів при видачі кредитів і перерахуванні коштів у банки – метрополії, якщо останні мають кредитний рейтинг не нижче, ніж «інвестиційний клас». Це дозволяє використовувати їх для перерозподілу капіталу в міжнародні банківські системи і ставить їх у нерівні конкурентні умови в порівнянні з українськими комерційними банками.  

Відомий фінансист Дж. Сорос досить скептично відноситься до допуску іноземних банків на вітчизняні ринки. На його думку, вони, швидше за все, зніматимуть «вершки» з оптового ринку, де мають конкурентні переваги, а менш прибутковий роздрібний бізнес буде обслуговуватися недостатньо. Саме таку ситуацію ми і можемо спостерігати в Україні, зокрема, на прикладі роботи ряду банків з іноземним капіталом. Крім того, для приймаючої країни вкрай ризиковано дозволяти використовувати короткострокові надходження капіталу для довгострокових цілей, як зробила, наприклад, Малайзія, тому що іноземні банки можуть виявитися менш постійними, ніж вітчизняні, і піти з ринку у випадку зміни макроекономічної ситуації в країні в негативному напрямку.

Динаміку кількості банків з іноземним капіталом у національній банківській системі України наочно представлено на рис. 3.5.

Рис. 3.5. Кількість банків національної банківської системи
України в 1991–2004 рр. [96, с. 133–134]

Як видно з рис. 3.5, спостерігається різке збільшення кількості банків з іноземним капіталом у 2001–2004 рр. після стрімкого збільшення обсягів українського експорту в 1999–2000 рр. Різке збільшення обсягів українського експорту призвело до значного збільшення перехідних знеособлених залишків на кореспондентських рахунках українських банків у міжнародних банківських системах. У результаті мультиплікаційного примноження цих ресурсів міжнародні банки створили додатковий капітал, частина якого спрямована у вигляді установчих внесків іноземних компаній у національну банківську систему України. Особливо важливим є той факт, що обсяг іноземних інвестицій у національну банківську систему України відбувався на тлі істотного скорочення кількості вітчизняних комерційних банків і погіршення міжнародної валютної позиції України. Тобто обсяг прямих іноземних інвестицій в економіку України, включаючи й інвестиції в національну банківську систему, залежить від обсягу залишків на рахунках українських банків, а не від реальних макроекономічних показників і реального положення справ у фінансовому секторі української економіки.

За допомогою описаних банківських механізмів функціонує фінансовий механізм вилучення частини національного багатства (капіталу, доданої вартості, ВВП, ресурсів і т. д.) економічно розвинутими країнами в менш розвинутих. Схематично даний механізм представлено у додатку Е. Джерело для формування додаткового доходу для банківської системи розвинутих країн є джерелом для додаткових доходів державного бюджету цих держав. Найчастіше зазначені доходи є основними або домінуючими джерелами формування державного бюджету. Найбільш наочним прикладом, що відображає сформовану систему вилучення частини національного багатства за допомогою банківських технологій безкоштовного використання коштів на кореспондентських рахунках міжнародних банків, служить Швейцарія. У результаті описаних технологій міжнародні швейцарські банки так перерозподіляють частину національного багатства пострадянських країн, таких як Росія й Україна, що складається ситуація, при якій ці країни, що володіють безмежно великими природними, трудовими, науковими, культурними, військовими й іншими ресурсами, мають істотно більш низький рівень доходів громадян. Допомога з безробіття в одній із найбідніших, з погляду будь-яких ресурсів, країні – Швейцарії – значно перевищує офіційну середню заробітну плату в Росії й Україні разом узяті. Це відбувається унаслідок функціонування банківських технологій перерозподілу капіталу.  

У сформованих умовах, коли українська банківська система занадто бідна для створення мережі своїх філій у всьому світі, а національна валюта не має реальної перспективи стати вільно конвертованим міжнародним платіжним інструментом, особливої актуальності набуває питання про шляхи виходу зі становища, що сформувалося.

Змінити дане становище можна двома класичними методами: революційним і еволюційним. Революційний метод, тобто метод «відібрати і поділити», показав свою повну історичну неспроможність, він є ненауковим і не буде розглядатися нами надалі. Еволюційний метод можна умовно підрозділити на дві основні його складові, тобто на метод мінімізації існуючих втрат капіталу і частини ВВП її регіонів національною банківською системою України і на метод переходу банківської системи України в принципово нову якість, де мінімальні втрати капіталу банками України будуть компенсовані фінансовими потоками безкоштовних або досить дешевих ресурсів з більш розвинутих міжнародних банківських систем. Причому перший метод є складовою частиною і підготовчим етапом для поступового переходу до другого.

Українські вчені розглядають роль банківського маркетингу в міжнародних відносинах з погляду функціонування механізмів залучення іноземних інвестицій. Так колектив учених вважає, що «привабливість регіону для зовнішнього капіталу залежить від багатьох факторів, у числі основних з яких варто виділити гарантії захисту інвестицій і можливість придбання землі у власність. Для цього доцільно створити в регіонах іпотечні банки» [248, с. 187]. Такий погляд має право на існування, хоч і є досить дискусійним. Разом із тим, перспективи України інтегруватися в європейський економічний простір серйозно не досліджувалися вітчизняними вченими.  

Таблиця 3.2

Кількісні показники експорту-імпорту підприємств України

у 2003 р. (млн дол. США)

Країни

Експорт

Імпорт

Усього

23066,8

23020,1

у тому числі:

країни СНД

6044,4

11508,5

усі країни Європи

9147,4

8165,6

країни Європейського союзу

4559,3

5800,2

Америка (включаючи США)

1219,2

1072,2

Шляхом інтеграції пішли й інші більш розвинуті держави, такі як Італія, Іспанія, Греція і т. д. Цей шлях обрали практично всі східно-європейські країни, що ввійшли до Європейського союзу в 2004 р. Описані банківські технології доводять, що прагнення України стати одним із регіонів Європейського союзу є не її політичними амбіціями, а за своєю сутністю єдиним виходом для її національної банківської системи. Виходячи з регіональних устремлінь України і її банківської системи, представляється доцільним здійснення заходів Національним банком, що, з одного боку, сприятимуть подальшому зміцненню європейської валюти на світовому фінансовому ринку, а з іншого боку, створенню менш вигідних умов для її основного конкурента – долара США. Такими діями НБУ можуть стати:    

  •  переведення більшої частини валютних резервів держави з активів у доларах США у європейську валюту;
  •  створення більш сприятливих умов для міжнародних розрахунків регіональних підприємств, що займаються зовнішньоекономічною діяльністю, в європейській валюті шляхом коректування нормативу валютної позиції комерційних банків убік збільшення довгої валютної позиції за європейською валютою і її скорочення за американською, а так само шляхом внесення змін у порядок відкриття банками кореспондентських рахунків в іноземних банківських системах;
  •  створення більш вигідних умов для готівкового обігу європейської валюти в обмінних пунктах.  

При переході України до єдиної європейської валюти в комерційних банків і їхніх клієнтів відпаде необхідність створювати довгу валютну позицію і переводити частину своїх активів у міжнародні платіжні засоби, тому що таким платіжним засобом буде їхня власна національна валюта.

Основні терміни і поняття

Конкурентноспроможність банківської системи, банківські філії, регіональне представництво банку, конкурентне середовище банку, банківська політика, оптимальна кількість банківських філій, необхідна кількість філій, достатня кількість філій, монопольне становище банку, організаційна форма управління банківською системою, валютна позиція банку, вплив валютної позиції на банківський капітал і механізми, міжнародна банківська конкуренція, міжнародні механізми перерозподілу банківського капіталу, конкурентноспроможність банку на міжнародному рівні, вільноконвертуєма валюта, європейська валюта.

Запитання для самоконтролю

  1.  Що таке банківська філія або регіональне представництво?
  2.  Розкрийте роль банківських філій у конкурентноздатності банківської системи.
  3.  Як визначити оптимальну кількість філій банківської системи?
  4.  Як визначити кількість банківських філій, що забезпечує банку монопольне становище?
  5.  Яка організаційна форма управління банківською системою є оптимальною для підвищення її конкурентноспроможності?
  6.  Як валютна позиція банку впливає на конкурентноздатність банківської системи?  
  7.  Назвіть шляхи підвищення конкурентноспроможності банківської системи України на міжнародному рівні.
  8.  Як Ви розумієте вплив валютної системи країни на конкурентноспроможність банківської системи на міжнародному рівні?
  9.  Назвіть переваги і недоліки інтеграції банківської системи України до зони вільноконвертуємої валюти (наприклад до європейської валюти).


РОЗДІЛ 4. Маркетингова стратегія
комерційного банку

4.1. Регіональна стратегія розвитку банківських філій

Найважливішим аспектом як стратегії банківського маркетингу, так і практичної діяльності комерційних банків, є створення, регулювання діяльності та підтримка ефективної організаційно-функціональної структури банків, заснованої на принципі економічної достатності структурних підрозділів банку в конкретному середовищі та їх оптимальному розміщенні усередині нього. Визначивши необхідну кількість структурних підрозділів банку усередині регіонів, нескладно визначити кількість таких підрозділів по країні. Але визначивши кількісні показники філіальної мережі по країні в цілому, неможливо змоделювати їх розподіл між регіонами й усередині конкретного регіону. У цьому полягає найважливіша визначальна роль первинності та верховенства регіональної організаційно-функціональної структури комерційного банку над усією банківською системою. Банківський маркетинг як наука, що має практичне значення і застосування в реальному банківському секторі, не може обійти рішення такого стратегічного питання для практикуючих банкірів. Питання про кількість і розміщення філій банку стосується як фінансових, трудових та інших активів самого банку і його клієнтів, так і цілого комплексу економічних питань усередині регіону.    

Рішення цієї стратегічної задачі є одним із найактуальніших у розвитку маркетингової стратегії банку, що представляє інтерес не тільки для банківської системи, але і для інших комерційних підприємств, що засновують свою діяльність на створенні регіональних представництв. Разом із тим, регіональні структури функціонування банківської системи відіграють провідну роль у регіональних економічних відносинах у силу специфіки банківських технологій створення, примноження і розподілу капіталу, а також великої соціальної функції, виконуваної комерційними банками.

Визначаючи кордони регіону, В.К. Симоненко стверджує, що «регіоном або великим економічним районом слід вважати господарську територію, що виділяється усередині країни своїм економіко-географічним положенням, природними і трудовими ресурсами, спеціалі-
зацією і структурою господарства, спільністю екологічних, демографічних і т. д. проблем, своєю роллю в міжнародному поділі праці» [319, с. 27].

Під регіональним представництвом або філією комерційного банку варто розуміти ті його структурні підрозділи, що надають поряд з іншими банківськими продуктами розрахунково-касове обслугодування поточних рахунків клієнтів поза залежністю від способу надання такого обслуговування (фактична явка клієнта в банк, шляхом дистанційного доступу до рахунку клієнта за системою «клієнт-банк» або іншим способом) і виступають усередині конкретної банківської системи самостійним постачальником безкоштовних знеособлених перехідних залишків на поточних рахунках клієнтів. До таких підрозділів можна віднести балансові філії, ТВБВ (територіально відокремлені безбалансові відділення), регіональні й обласні управління, ОПЕРВ і т. д. До них не відносяться віддалені робочі місця, приписні каси, консультаційні пункти, пункти обміну валюти і т. д. Не є територіальними структурними підрозділами головні офіси великих банківських систем, що виконують функції управління регіональними представництвами цих систем.

Основними параметрами й економічними показниками, які необхідно брати до уваги при розрахунку кількості структурних підрозділів комерційного банку, виступають:

  •  загальна кількість структурних підрозділів банківської системи;
  •  кількість самостійно зареєстрованих комерційних банків і банківських систем.

Сутність кількісного значення регіональних представництв банку полягає в тому, що основою банківської технології одержання прибутку є можливість банківської системи багаторазово збільшувати свої безкоштовні ресурси за допомогою кредитного мультиплікатора. У роботі загальнонаціонального мультиплікатора беруть участь всі структурні підрозділи комерційних банків, що належним чином зареєстровані в НБУ, мають свій шестизначний номер, іменований кодом МФО (код участі регіонального представництва комерційного банку в системі міжфіліального обігу). Для функціонування мультиплікаційного механізму поряд з нормою резервування принципове значення має кількість структурних підрозділів банку, що беруть участь у міжфіліальному обігу кредитних ресурсів. Винятково від цих двох факторів залежить оборотність капіталу усередині національної банківської системи. Кількість філій конкретного комерційного банку показує ступінь його участі в мультиплікаційних технологіях національної банківської системи. Цілком зрозуміло, що банк, який не має філій, не може використовувати перевагу мультиплікаційного ефекту національної банківської системи. Перехідні залишки на поточних рахунках його клієнтів служать для нього безкоштовними кредитними ресурсами лише в обсязі їхньої фактичної наявності, але не в обсязі, помноженому на величину, зворотну нормі резервування. Тому дешеві ресурси комерційного банку, що не має філій, служать джерелом для їхнього мультиплікаційного збільшення іншими комерційними банками, що мають філіальну мережу, тобто мають можливість використовувати мультиплікаційний ефект для формування власних кредитних ресурсів. Очевидно, що банківські системи з різною кількістю філій у різному ступені використовують можливості національного мультиплікатора, причому, чим більшу кількість регіональних представництв і філій має банк, тим у більшому ступені він може використовувати мультиплікаційний ефект усієї банківської системи. З погляду функціонування банківських технологій збереження капіталу можна визначити, яка кількість філій необхідна для участі конкретного комерційного банку в мультиплікаційних технологіях національної банківської системи. Ця кількість буде мінімально необхідною або достатньою для створення умов ефективного використання широкого спектра банківських продуктів, заснованих на специфічних умовах і перевагах банківських технологій над іншими технологіями створення і збільшення капіталу в реальному секторі економіки.

Питання планування й оцінки діяльності банківських структурних підрозділів у науково-прикладному аспекті досліджувалися українськими вченими-практиками [118; 159], однак перевага в даних дослідженнях віддається плановим показникам функціонування банків, таким як обсяг кредитного портфелю, залишки коштів на рахунках юридичних осіб і т. п. Проблема розміщення регіональних представництв і оптимізації їхньої кількості не розглядається як напрямок підвищення ефективності банківської діяльності та новий якісний підхід до її організації в регіонах.

Достатню кількість банківських філій легко визначити за формулою:

,                                          (4.1)

де ДКП – достатня кількість філій окремої банківської системи;

КПС – загальна кількість філій національної банківської системи;

КБ – загальна кількість зареєстрованих банків.

Використовуючи формулу (4.1), здійснимо розрахунок достатньої кількості філій банку за станом на 01.04.2003 р.

Загальна кількість філій національної системи складає 1405 шт.

Кількість комерційних банків 157 шт.

Достатня кількість філій комерційного банку складає:

шт.

Іншими словами, для ефективного функціонування банківських технологій окремого комерційного банку в національній банківській системі України станом на 01.04.2003 р. йому необхідна наявність як мінімум дев'яти філій по країні.

З погляду ефективності функціонування мережі філій і регіональних представництв комерційних банків важливо розуміти, що недостатній розвиток філіальної мережі призведе до їх функціонування на рівні, що забезпечує прибутковість нижче вартості банківського капіталу за конкретний проміжок часу, тобто нижче величини облікової ставки НБУ.

Це призведе до зменшення (втрати) частини капіталу конкретного комерційного банку навіть при формальній його беззбитковості. Для визначення оптимальної (мінімально необхідної) кількості регіональних представництв банку необхідно чітко представляти частку економічних показників регіону, що впливають на ринок банківських продуктів, у загальній економічній картині національної економіки.

Стратегія розвитку регіональних банківських систем значною мірою залежить від соціально-економічного розвитку регіонів, чисельності населення, розвитку ринкової і транспортної інфраструктури, мережі зв'язку.

Доцільним є використання наступного алгоритму дій:    

  1.  Визначити основні співвідношення, що характеризують ступінь економічного розвитку регіону, а звідси, ступінь ємності ринку банківських послуг, наприклад:
  •  частка ВВП регіону у ВВП країни (частка валової доданої вартості регіону у валовій доданій вартості країни);
  •  частка обсягу експорту регіону в обсязі експорту країни;
  •  площа території, тому що цей географічний фактор безпосередньо впливає на розподіл фінансових потоків по території країни;
  •  платоспроможність населення регіону – даний показник може визначатися не тільки виходячи із середньомісячної заробітної плати в регіоні, але і на основі грошових доходів, що приходяться на душу населення регіону;
  •  частка інвестицій в основний капітал у регіоні в загальному обсязі капітальних інвестицій країни є важливим показником, оскільки свідчить про темпи відновлення основного капіталу в регіоні і є основою регіонального економічного зростання;
  •  частка прямих іноземних інвестицій у регіон в обсязі їхніх надходжень до країни. Даний показник характеризує інвестиційну привабливість окремих регіонів, що важливо при прийнятті банком рішення про розподіл своїх регіональних інвестиційних вкладень;
  •  частка регіону в загальній кількості зареєстрованих підприємств країни. Доцільність використання даного показника обґрунтовується тим, що підприємства є основними клієнтами банків і їхні грошові потоки виступають джерелом відносно дешевих кредитних ресурсів;
  •  частка кількості платежів через систему електронних платежів (СЕП) НБУ в загальному обсязі платежів, здійснюваних банками й іншими установами за допомогою СЕП. Цей показник відображає рух фінансових потоків у регіоні і за його межі, а оскільки банки покликані обслуговувати дані фінансові потоки, то очевидний взаємозв'язок між кількістю філій регіональної банківської системи і масштабами руху капіталу в регіоні.
  1.  Розрахувати середньозважений показник частки економічного потенціалу регіону в економіці країни.
  2.  Обчислити кількість філій комерційних банків у регіоні з загальної кількості банків у національній банківській системі країни.

Для визначення інтегрального показника питомої ваги регіону в показниках рівня економічного розвитку країни доцільним є застосування методики, заснованої на експертних оцінках. Ця методика ґрунтується на системі матричних показників. З метою визначення питомої ваги регіону будуємо матрицю значень (Xij ) показників по регіонах розміру m, де n – кількість відібраних нами для аналізу показників, m – кількість регіонів, економічний потенціал яких ми прагнемо оцінити (i=(1,n), j=(1,m)). 

У даній методиці для аналізу варто вибирати кількісні показники, сума яких буде мати як економічний, так і логічний зміст, наприклад, валовий обсяг виробництва або обсяг інвестицій, спрямованих у той чи інший регіон. Якісні показники, такі як, наприклад, рівень заробітної плати в різних регіонах, не підлягають додаванню, тому що втрачають свій економічний зміст. Тому варто використовувати не самі якісні показники, а коефіцієнти з метою коректування кількісних показників. Описану матрицю зображено на рис. 4.1.

Рис. 4.1. Матриця значень питомої ваги регіону в
макроекономічних показниках країни

Так, для середньомісячної заробітної плати в регіоні або середньодушових грошових доходів населення регіону, що є одними з найважливіших показників, які характеризують відносну платоспроможність населення регіону і багато в чому визначають місткість регіонального  ринку банківських послуг, даний коефіцієнт можна визначити за формулою (4.2):

,                                                 (4.2)     

де Kj – коригувальний коефіцієнт;

Wj – середньомісячна зарплата (середньодушові грошові доходи) у j-му регіоні;

– середньомісячна зарплата (середньодушові грошові доходи) у цілому за країною.

Далі цей коефіцієнт множимо на питому вагу населення регіону порівняно з населенням країни й одержуємо показник відносної платоспроможності населення регіону. Кожний коефіцієнт, що характеризує частку регіону в основних економічних показниках, може бути розбитий на субкоефіцієнти, що уточнюють або коректують їх. Так, частка населення регіону може бути скоректована з урахуванням частки працездатного населення, частка обсягу експорту може бути скоректована з урахуванням кількості експортерів або обсягу експорту, що приходиться на одного експортера. Частку обсягу ВВП регіону можна розглядати в галузевому розрізі і т.д.

Приймаючи до уваги вищевикладене, знаходимо сумарне значення кожного показника по країні в цілому за формулою (4.3):

                                                (4.3)

Після цього згідно з формулами (4.4) і (4.5) знаходимо питому вагу (zij ) кожного регіону за кожним показником у сукупному підсумку, тобто:   

;                                                  (4.4)

.                                          (4.5)

Наступним етапом є визначення рейтингу регіонів на основі питомої ваги кожного регіону й експертної оцінки вагомості обраних показників аналізу (ki ). Оскільки доцільним для більш точної оцінки є опитування думки декількох експертів (у нашому випадку обрано
10 експертів), то знаходиться середнє значення вагомості факторів (показників) на основі простої середньоарифметичної (див. табл.
4.1).


Таблиця 4.1

Експертна оцінка вагомості показників економічного

розвитку регіону (у частках)

Номер експерта

Площа території

Платоспроможність

населення

Інвестиції в

основний капітал

Валова додана вартість регіону

Прямі іноземні інвестиції в регіон

Обсяг експорту регіону

Рівень завантаженості

СЕП у регіоні

Кількість зареєстрованих підприємств

1

0,05

0,2

0,1

0,25

0,1

0,15

0,05

0,1

2

0,05

0,15

0,05

0,2

0,05

0,3

0,05

0,15

3

0,1

0,25

0,05

0,2

0,05

0,1

0,1

0,15

4

0,1

0,1

0,1

0,25

0,1

0,2

0,05

0,1

5

0,05

0,2

0,15

0,3

0,05

0,15

0

0,1

6

0,1

0,15

0,1

0,25

0,15

0,1

0,05

0,1

7

0,1

0,1

0,1

0,3

0,1

0,2

0,05

0,05

8

0,05

0,2

0,05

0,25

0,05

0,2

0,05

0,15

9

0,05

0,25

0,1

0,25

0,05

0,1

0,05

0,15

10

0,1

0,15

0,05

0,3

0,05

0,15

0,1

0,1

Середнє значення

0,075

0,175

0,085

0,255

0,075

0,165

0,055

0,115

Знаходячи суму добутків питомих ваг показників і експертної оцінки їхньої значимості за формулою (4.6), ми одержуємо значення інтегрального показника ступеня економічного розвитку кожного регіону, що знаходиться в межах від 0 до 1:

;                                          (4.6)

.                                                (4.7)


Таким чином, визначаємо за формулою (4.8) оптимальну кількість структурних підрозділів банківської системи в окремому регіоні:

,                                        (4.8)

де КПО – оптимальна кількість структурних підрозділів (представництв) національної банківської системи в регіоні;

КПС – загальна кількість регіональних представництв національної банківської системи;

Rj  – питома вага регіону в сукупності показників економічного розвитку країни.

Наведемо приклад розрахунку оптимальної кількості регіональних банківських підрозділів усіх комерційних банків у Донецькій області (станом на початок 2003 р.). Дані відображено в табл. 4.2 [410].

Підставивши цифрові значення у формулу (4.8), одержимо кількість регіональних підрозділів національної банківської системи України в Донецькій області. Їх кількість складає 165 шт. За станом на 01.04.2003 р. у Донецькій області нараховувалося 125 філій комерційних банків, що свідчить про істотний недолік регіональних підрозділів комерційних банків у Донецькій області в кількості 40 шт., що складає 32 % від загальної кількості діючих регіональних банківських структур.

Таблиця 4.2

Частка регіону в показниках економічного
потенціалу країни

Показники

Питома вага, %

Площа території

4,39

Платоспроможність населення

11,69

Інвестиції в основний капітал

11,08

Валова додана вартість

12,47

Прямі іноземні інвестиції

7,30

Обсяг експорту

19,70

Рівень завантаженості СЕП

9,40

Кількість зареєстрованих підприємств

7,95

Інтегральний показник (Rj)

11,73

Для вирішення задачі оптимального розміщення наявних філій конкретного комерційного банку по території країни, визначимо, яку кількість філій необхідно розмістити в конкретному регіоні. Для цього визначимо регіональний коефіцієнт кількості філій конкретного комерційного банку в досліджуваному регіоні. З цією метою скористаємося формулою (4.9):


                                  
       (4.9)

де ККП – регіональний коефіцієнт кількості представництв банківської системи;

КПО – оптимальна кількість структурних підрозділів (представництв) національної банківської системи в регіоні;

КБ  загальна кількість зареєстрованих банків.

Підставивши значення, одержимо для Донецької області:

.

Розрахунок оптимальної кількості філій банківської системи в регіоні можливий винятково для тих комерційних банків, загальна кількість регіональних структурних підрозділів яких не менше достатнього рівня таких підрозділів у масштабі країни. Регіональний коефіцієнт показує, що банківській системі, яка має достатню кількість філій у національній банківській системі (при даних її параметрах, що дорівнює 9 філіям) представляється доцільним 1,05 з них розмістити на території Донецької області. Цілком зрозуміло, що практичне розміщення 1,05 філій не представляється можливим. Для розумного розміщення філій на практиці доцільно здійснити розрахунок регіонального коефіцієнта для всіх областей України. Області, які межують з Донецькою і мають регіональний коефіцієнт, що доповнює його значення до цілої величини, менеджмент банку повинен умовно об'єднати в один регіон з погляду ефективності просування банківських продуктів даної банківської системи. Після сегментації всієї країни на регіони, адекватні кількості філій даної банківської системи, необхідно вирішити задачу оптимального розміщення філій банку усередині сегментованих регіонів.

Зробивши аналогічні розрахунки за всіма областями, визначимо оптимальну кількість регіональних структурних підрозділів банківської системи України в кожній області та регіональні коефіцієнти кількості банківських філій для будь-якого комерційного банку України і зведемо отримані показники в табл. 4.3.

Визначимо середню арифметичну кількості філій національної банківської системи, що приходяться на одну область, розділивши загальну кількість філій на кількість областей (адміністративних одиниць):

.

Таким чином, на середньостатистичну область України приходиться 56 регіональних представництв комерційних банків.

Таблиця  4.3

Оптимальний розподіл регіональних банківських
підрозділів по регіонах України

Назва регіону (області)

Кількість діючих філій у регіоні на 1.04.03р., шт.

Оптимальна кількість підрозділів

національної банківської системи в регіонах, шт.

Регіональний коефіцієнт

кількості філій

національної банківської системи

Недолік (+), надлишок (–) філій у регіоні,

шт.

Автономна Республіка Крим

79

49

0,31

–30

Вінницька

32

30

0,19

–2

Волинська

24

23

0,14

–1

Дніпропетровська

96

141

0,90

45

Донецька

125

165

1,05

40

Житомирська

38

24

0,15

–14

Закарпатська

39

22

0,14

–17

Запорізька

52

72

0,46

20

Івано-Франківська

38

28

0,18

–10

Київська

166

304

1,94

138

Кіровоградська

37

21

0,14

–16

Луганська

66

63

0,40

–3

Львівська

73

52

0,33

–21

Миколаївська

53

38

0,24

–15

Одеська

64

73

0,46

9

Полтавська

56

52

0,33

–4

Рівненська

24

22

0,14

–2

Сумська

44

30

0,19

–14

Тернопільська

29

16

0,10

–13

Харківська

75

66

0,42

–9

Херсонська

49

28

0,18

–19

Хмельницька

40

23

0,15

–17

Черкаська

47

25

0,16

–22

Чернівецька

21

12

0,08

–9

Чернігівська

38

25

0,16

–13

Усього:

1405

1405

8,95

0

Області, у яких оптимальна кількість філій національної банківської системи повинна перевищувати середньостатистичні показники по Україні можна назвати ресурсонадлишковими. Області з меншою кількістю філій – ресурсонедостатніми.

До ресурсонадлишкових відносяться наступні сім областей України: Дніпропетровська, Донецька, Запорізька, Київська, Луганська, Одеська, Харківська. На їхню частку приходиться 812 філій національної банківської системи при оптимальному їхньому розподілі, що складає 57,79 % від усієї кількості регіональних представництв.

Ресурсонедостатні області України можна умовно розділити на привабливі (понад 35 філій), тобто ті, що мають перспективу розвитися в самодостатні регіони, і критичні (менше 35 філій), тобто ті, що такої перспективи не мають. До привабливих відносяться чотири регіони: АРК, Львівська, Миколаївська, Полтавська області. На їхню частку при оптимальному розподілі припадає 191 регіональне представництво. Співвідношення ресурсонадлишкових, перспективних і критичних областей схематично зображено на рис. 4.2.

 

Рис. 4.2. Співвідношення регіонів (областей) України за ресурсною базою їх банківської системи

При оптимальному розміщенні на ресурсонадлишкові та перспективні області, що складають 44 % кількості всіх областей, припадає 71,4 % регіональних представництв українських банків. Це обумовлює об'єктивні передумови для нерівномірного розподілу банківського капіталу усередині країни. Цей фактор впливає на формування вартості інших капіталів, таких як акції на регіональних фондових ринках, нерухомість, державні позики і гарантії місцевих органів влади та муніципальних підприємств, а також всі інші форми капіталу, що формуються під впливом регіональних факторів.

Регіональні коефіцієнти, що характеризують кількісні показники філіальної мережі комерційних банків, можуть застосовуватися для коректування інших величин і значень як регіонального ринку капіталів, так і пропорцій його міжрегіонального обміну.

При вирішенні задачі сегментації українського економічного простору на регіони просування банківських продуктів окремого комерційного банку найважливішим фактором є як кількість філій банку, так і адміністративний устрій України. Беручи до уваги те, що Україна складається з 25 адміністративних одиниць (областей/республік), а достатня кількість регіональних представництв банку дорівнює 9, нескладно зробити висновок про те, що менеджмент банківських систем, що мають від 9 до 25 філій, буде йти за шляхом умовного укрупнення адміністративного розподілу України при визначенні місця розташування своїх структурних підрозділів. Банківські системи, що мають у своєму складі десятки регіональних структурних підрозділів, зіштовхуються з задачею оптимального їхнього розміщення усередині області як одиниці адміністративного устрою. Загальним для обох груп банківських систем є те, що адміністративний устрій країни є відправним пунктом економічних розрахунків регіонального розміщення своїх підрозділів. Це пов'язано з наступними об'єктивними обставинами:

  •  територіально-адміністративний розподіл України покладено в основу збору, обробки, систематизації й оприлюднення основних показників економічного розвитку регіонів і країни, тобто адміністративний розподіл України є первинним джерелом концентрації економічної інформації;
  •  адміністративний устрій України відображає територіальний розподіл інфраструктури ринкових відносин, історичне зосередження трудових і фінансових ресурсів;
  •  територіально-адміністративний устрій є зручним і зрозумілим для практичного використання в оперативній роботі персоналу банку.

У силу об'єктивного розвитку національної банківської системи за шляхом збільшення мережі філій комерційних банків, їхнього укрупнення, що буде розглянуто далі, кількості банківських систем, які мають філіальну мережу в меншій кількості, ніж кількість областей України, і збільшення банків з числом філій, що істотно перевищує число областей України, роль цих адміністративних одиниць як об'єктів аналізу і розгляду регіональної економічної діяльності комерційних банків буде зростати.

Визначити оптимальну кількість філій конкретного банку в досліджуваному регіоні можна за формулою (4.10):

,                                   (4.10)

де КПБ – кількість представництв окремого банку в регіоні;

ККП  регіональний коефіцієнт кількості представництв банківської системи;

ФКП  фактична кількість представництв окремої банківської системи;

ДКП – достатня кількість регіональних представництв банківської системи.

Здійснимо розрахунок оптимальної кількості структурних підрозділів Акціонерного поштово-пенсійного банку «Аваль» у Донецькій області, якщо відомо, що загальна кількість філій банку складає 66 шт. Підставивши цифрові значення у відповідну формулу, одержимо:

(8 шт.).

Зробимо розрахунок оптимальної кількості структурних підрозділів ВАТ «Ощадбанк» у Донецькій області, якщо відомо, що загальна кількість філій банку складає 460 шт.:

(54 шт.).

Проведені розрахунки показують, що для ефективного функціонування Акціонерного поштово-пенсійного банку «Аваль» він повинен мати на території Донецької області вісім регіональних представництв або філій. Для ефективної роботи ВАТ «Ощадбанк» на території Донецької області йому необхідна наявність 54 філії. Вказана кількість філій забезпечить даним банківським системам, за інших рівних умов, функціонування кредитного мультиплікатора в обсязі, оптимальному для збереження і примноження банківського капіталу, тобто в обсязі його збільшення на рівні вище облікової ставки Національного банку, використовуючи при цьому стандартний набір банківських продуктів і методів залучення клієнтів. Для створення об'єктивних передумов подальшого росту прибутковості капіталу і створення додаткового капіталу необхідне розширення філіальної мережі комерційного банку. Очевидним є той факт, що прибутковість комерційного банку може перевищувати розмір облікової ставки НБУ і при меншій кількості філій, і навпаки, прибутковість може бути менше облікової ставки і при більшій їхній кількості.

Так, в 2004 р. серед системних найбільших банків-членів Асоціації українських банків тільки 3 мали прибутковість (рентабельність) капіталу вище облікової ставки НБУ: «Надра» – 30,453 %, «Приватбанк» – 17,775 %, «Укрексімбанк» – 24,499 %, «Укрсоцбанк» – 12,32 %. Нижче облікової ставки НБУ мали прибутковість наступні банки, що мають одну з найбільших в Україні філіальних мереж: «Райффайзенбанк» –7,292 %, «Укрсиббанк» – 6,58 %, «Брокбізнесбанк» – 4,814 %, «Укрпромбанк» – 2,161 %, АППБ «Аваль» – 1,87 %, Ощадбанк – 0,464 %.

Показники рентабельності капіталу (ROE) й активів (ROA) одинадцяти банків-юридичних осіб Донецького регіону в 2004 р. представлено в табл. 4.4 [413].

Таблиця 4.4

Показники рентабельності банків Донецького регіону в 2004 р.

Банківські

установи

регіону

Загальні активи,

млн грн

Капітал (балансовий),

млн грн

Чистий прибуток,

млн грн

ROE, %

ROA, %

Перший Український Міжнародний банк

1976,37

399,61

34,90

8,73

1,77

Донгорбанк

1475,75

224,74

47,39

21,09

3,21

Банк «Капітал»

234,12

34,91

2,56

7,33

1,09

Укрбізнесбанк

230,13

51,53

0,76

1,47

0,33

Донкредитінвест

180,27

99,24

1,19

1,20

0,66

ІКАР-банк

177,97

47,41

2,43

5,13

1,37

Промекономбанк

173,86

35,38

1,23

3,48

0,71

Південкомбанк

151,18

54,33

7,32

13,47

4,84

«Український фінансовий світ»

97,99

38,71

0,44

1,14

0,45

Банк «Фамільний»

66,65

34,40

1,36

3,95

2,04

Банк «Перспектива»

49,01

35,47

2,79

7,87

5,69

Усього за 11 банками:

4813,3

1055,73

102,37

9,70

2,13

Усього по Україні:

141497,00

18421,00

1263,00

8,43

1,07

Як видно зі статистичних даних, високу рентабельність капіталу мали «Донгорбанк» – 21,09 %, «Південкомбанк» – 13,47 % «Перший Український міжнародний банк» – 8,73 % і банк «Перспектива» – 7,87 %, а найбільшу рентабельність активів – банк «Перспектива» (5,69 %), «Південкомбанк» (4,84%) і «Донгорбанк» (3,21 %). Ці показники перевищують середні по Україні – 8,43 % і 1,07 % відповідно. Іншим банкам Донецького регіону властива рентабельність капіталу на рівні нижче облікової ставки НБУ, що свідчить про неефективність функціонування технологій створення, примноження і збереження капіталу в цих банках. У цілому ж за 11 банками регіону і банківською системою України рентабельність капіталу була вище рівня облікової ставки НБУ (9,70 % і 8,43 % відповідно в порівнянні з 7,5 %).

Як показує аналіз, українські банки практично не в змозі скористатися вигодами, що приносить ефект масштабу. Більш високий рівень прибутковості операцій досягається переважно за рахунок більш високих витрат. Тому, усупереч очікуванням, рентабельність системних банків не перевищує значно рентабельність банків, що не мають настільки значних фінансових ресурсів і настільки розвинуту філіальну мережу (додатки А, В).

Така сітуація є наслідком ефективності (або, навпаки, низької ефективності) дій банківського менеджменту. Мова йде про вплив суб'єктивного фактора, роль якого не можна недооцінювати (сюди можна віднести зловживання і помилки менеджменту, розумні та нестандартні рішення, кваліфікацію персоналу, а також елементарне везіння і збіг обставин).

4.2. Стратегія зниження кредитного ризику шляхом забезпечення зворотності банківських
кредитних ресурсів

Банківський маркетинг представляє собою процес, який охоплює розробку та реалізацію стратегії відповідності діяльності банку адекватним ринковим процесам. Його сутність являє собою використання найбільш вигідних ринків банківських продуктів з урахуванням реальних потреб клієнтури. Банківська система передбачає розвиток економічних методів управління сукупним грошовим обігом держави, а також методів маневрування інвестиційними ресурсами.   

При оцінці інвестиційного проекту платоспроможність підприємства-реципієнта, тобто виконувача проекту, відіграє важливу роль. Це пов'язано з тим, що наявність навіть найперспективнішого бізнес-плану щодо інвестування ресурсів не є запорукою його практичного здійснення. Оцінка платоспроможності переслідує мету:

  •  визначення альтернативних джерел повернення ресурсів у випадку невиконання заходів, вказаних у бізнес-плані, а також ступеня ризику їх неповернення;
  •  визначення перспективності підприємства як партнера банку та пошуку нових співробітництв;
  •  вивчення ролі та місця конкретного клієнта в економічних процесах, що відбуваються в охоплюваному банком регіоні.

Під платоспроможністю підприємства прийнято розуміти здатність конкретного підприємства виконувати свої короткострокові зобов'язання за рахунок високоліквідних активів.

Залежно від того, що розуміється під вісоколіквідними активами, існують різноманітні коефіцієнти, які характеризують платоспроможність підприємства. Основними з них є наступні:

1. Коефіцієнт абсолютної ліквідності (платоспроможності) визначається як співвідношення грошових коштів до короткострокових зобов'язань.

2. Проміжний коефіцієнт покриття платоспроможності визначається як співвідношення грошових коштів короткострокових фінансових вкладень і коштів у розрахунках до короткострокових зобов'язань.

3. Загальний коефіцієнт покриття платоспроможності визначається як співвідношення усіх обігових активів до короткострокових зобов'язань.

Донедавна було прийнято вважати, що підприємство платоспроможне, якщо у нього коефіцієнт абсолютної ліквідності не нижчий 0,2; проміжний коефіцієнт покриття не нижчий 0,7; загальний коефіцієнт покриття не нижчий 2. Такі коефіцієнти відповідають наступній структурі обігових активів:  

  •  грошові кошти та короткострокові фінансові вкладення – 10 %;
  •  дебіторська заборгованість – 25 %;
  •  матеріальні обігові кошти – 65 %.

Аналіз показує, що така градація є умовною, а методики визначення платоспроможності підприємства не відображають реальних процесів. Тому встановлення будь-яких нормативів для коефіцієнта платоспроможності в теперішніх умовах неможливе.  

Це пов'язано з тим, що існуючі методики не враховують структури обігових активів. Не враховується також частка нереальної до стягнення дебіторської заборгованості та частка реальної, але не сплаченої своєчасно. В структуру дебіторської заборгованості матеріальних обігових коштів при визначенні загального коефіцієнта покриття (платоспроможності) не враховується ліквідність обігових коштів. Наприклад, у випадку необхідності виконання короткострокових зобов'язань в обсязі, що перевищує проміжний коефіцієнт покриття, підприємству необхідно реалізувати частину матеріальних обігових коштів. У такому випадку, наприклад, автозаправна станція, обіговими матеріальними коштами якої є паливо, зробить це значно швидше, ніж машинобудівний завод реалізує свої заготівки та напівфабрикати. У результаті, не дивлячись на те, що у цих двох підприємствах коефіцієнт платоспроможності однаковий, перше зможе виконати в термін свої короткострокові зобов'язання, а друге не зможе виконати існуючі.

Платоспроможність підприємства нескладно штучно створити «на папері», щоб увести в оману інвестора, наприклад, для отримання позики у більшому обсязі, ніж це необхідно підприємству. Все це, а також практика кредитування, основним критерієм якої була платоспроможність підприємства, показала, що платоспроможність підприємства може дуже змінюватися час від часу, що, в свою чергу, може довести до банкрутства багатьох позичальників і погіршити становище комерційних банків.

Незважаючи на те, що платоспроможність не може виступати критерієм при визначенні пріоритетів інвестування, коефіцієнти платоспроможності все-таки відігають суттєву роль як одна з найважливіших індивідуальних характеристик виконувача інвестиційного проекту. Наприклад, якщо підприємство є не-платоспроможним і не виконує короткострокових зобов'язань протягом двох місяців, то відповідно до Закону України «Про банкрутство» воно може бути проголошене банкрутом. Внаслідок цього можуть бути зупинені господарські операції підприємства, майно продане з аукціону, а саме підприємство ліквідоване. Банкрутство позичальника призведе до небажаних наслідків для інвестора, а сам інвестиційний проект скоріш за все не буде виконаний.

У резульаті багато банків у якості критерія забезпеченості повернення інвестиційних ресурсів почали використовувати заставу майна та майнових прав.

Методи забезпечення банківських кредитів, які використовувалися раніше як страхування ризику неповернення позики, так і поручительство або гарантія, є не що інше, як використання тих же методик визначення платоспроможності. Це відносилося не до самого позичальника, а до відповідної страхової компанії та відповідного гаранту або поручителя. А сам позичальник, отримавши позику банку та збільшивши тим самим свою платоспроможність, може виступати гарантом і поручителем по позиці тому підприємству, яке виступало гарантом для нього. На аналогічних операціях можуть утворюватися різного роду фінансові піраміди з розміром прибутку набагато більшим, ніж дозволяють можливості реальної економіки. Закономірним наслідком операцій є банкрутство комерційної структури та незодоволення зобов'язань перед своїми кредиторами. Економічна та соціальна пагубність такого використання інвестиційних ресурсів очевидна.  

Окремо потрібно зупинитися на страхуванні ризику неповернення позики. Даний вид забезпечення інвестиційних ресурсів суперечить самій сутності страхової справи, в той час як у країнах з розвинутою ринковою економікою він взагалі не використовується. На думку вчених-економістів і практиків, використання страховки як форми забезпечення інвестиційних ресурсів було обумовлене перехідним періодом економіки країн колишнього СРСР.

Найбільш надійним, випробуваним століттями, способом забезпеччення поверненості інвестиційних ресурсів є використання застави. Застава не тільки забезпечує повернення інвестицій, а й служить економічним стимулом для позичальника, робить його максимально зацікавленим в ефективності інвестицій і повному поверненні інвестиційних ресурсів. Заставне майно, що є активом підприємства, одночасно виконує і іншу дуже важливу функцію забезпечення виникнення зобов'язань підприємства, спрямованних на ефективне його використання.

При оформленні під заставу майна або майнових прав необхідно дотримуватися наступних вимог:

  1.  Під заставу повинно прийматися ліквідне майно або майнові права.
  2.  Ліквідна вартість застави повинна забезпечувати розмір інвестицій, оплату за них (процент по кредиту) та можливі витрати зі стягнення заставного майна та його подальшої реалізації.
  3.  За ліквідною вартістю заставне майно повинно бути абсолютно ліквідним, тобто воно буде моментально реалізоване при надходженні відповідної інформації на ринок.
  4.  Документи, що встановлюють право власності заставодавця на заставу, повинні бути оформлені відповідним чином і в повному обсязі, а сам предмет застави не повинен бути раніше заставленим, а його відчудження не обмежене ніякими іншими зобов'язаннями заставодавця або діючим законодавством.
  5.  Заставлене майно повинно бути застрахованим. Однією з найбільших проблем, що постає перед інвестором при вивченні майна, що пропонується під заставу, є проблема оцінки заставного майна. Законодавство України в області оцінки майна значно відстає від законодавства розвинутих країн. На даний момент практично відсутня система незалежних оцінювачів та експертів з багатьох видів майна. Приймати за оціночну вартість ту, за якою майно відображається у балансі підприємства, економічно невиправдано, оскільки балансова вартість майна може значно відрізнятися від реальної вартості.

На відділ банківського маркетингу при вивченні пропонуємого під заставу майна покладають наступні задачі:

  •  визначення реальної ринкової вартості майна, що пропонується під заставу, (повинно здійснюватися на основі глибоких маркетингових досліджень відповідного сегмента ринку);
    •  визначення пріоритетних видів майна та прав на майно, найбільш ліквідних у конкретному регіоні;
    •  розробка рекомендуємих коефіцієнтів, які використовуються для ринкової вартості заставного майна, для надання заставі абсолютної ліквідності.

Відомі три методи оцінки майна:

1. Метод аналогів.

2. Метод капіталізації (прибутковості).

3. Витратний метод.

Перший метод найбільш використовуваний при оцінці серійних, типових та аналогічних об'єктів. Наприклад, він використовується при оцінці транспортних засобів, товарів народного використання, сировини та ін.

Другий метод характеризує прибутковість оцінюваного об'єкта у порівнянні з іншими, стійкими джерелами прибутків. Наприклад, крамниця, розташована у вигідному районі міста, може приносити прибуток більший, ніж така ж сама крамниця на окраїні або далеко від транспортних магістралей. Порівнюючи прибутковість магазину з прибутковістю від вкладення коштів у депозити банку, можна визначити його вартість.

Витратний метод менше всього використовується при визначенні заставної вартості об'єкта. Ним оцінюються нетипові, нестандартні об'єкти, які неможливо оцінити першими двома способами, наприклад, будинки індивідуальної забудови, основні фонди підприємства і т. д. У полі зору оцінювача знаходиться відтворювальна вартість таких об'єктів, за якою об'єкти можуть бути повністю відновлені на той час, коли відбувається оцінювання об'єкта.

Вибір методів оцінювання, як найбільш придатних для банку, також повинні вирішуватися службою банківського маркетингу.

Різноманітність видів майна та прав на майно призводить до необхідності використання різноманітніх коефіцієнтів до їх реальної ринкової вартості для надання майну абсолютної ліквідності.

Таблиця 4.5

Таблиця активів і коефіцієнтів ліквідності

п/п

Активи 

(за ступенем зменшення ліквідності)

Коефіцієнт ліквідності (Кл)

1

2

3

Грошові кошти в касі підприємства

Кошти на поточному (розрахунковому) рахунку

Депозитні вклади в комерційних банках

1 (100 %)

4

5

Кошти на валютних рахунках

Дорогоцінні метали

0,9 (90 %)

6

7

Термінова дебіторська заборгованість, реальна до стягнення

Неопротестовані векселі платоспроможних підприємств та ін.

 0,8 (80 %)

8

9

10

Товари в обігу та переробці, складські запаси готової продукції

Майнові права на винаходи, «ноу-хау», Гудвілл і т. д.

Ліквідні цінні папери, що котируються на біржі

0,7 (70 %)

11

12

Прострочена дебіторська заборгованість, реальна до стягнення

Майнові права за договорами аренди, поручительства та ін.

0,6 (60 %)

13

Транспортні засоби

} 0,5 (50 %)

14

Високоліквідні основні кошти та обладнання

} 0,4 (40 %)

15

16

Незакінчене будівництво

Низьколіквідні основні кошти (меблі, оргтехніка, торговельне обладнання і т. д.), що були у використанні

0,3 (30 %)

17

18

Низьколіквідні об'єкти нерухомості

Земля на правах власності

 0,2 (20 %)

19

Право довгострокової аренди земельних ділянок, низьколіквідної нерухомості і т. д.

0,1 (10 %)

Формула, що відображає взаємозв'язок розміру інвестуємих коштів з реальною ринковою вартістю заставного майна (4.11):

,                                   (4.11)

де: реальна ринкова вартість заставного майна;

коефіцієнт ліквідності конкретного виду заставного майна;

– коефіцієнт витрат, які може нести інвестор при стягненні заставного майна та його подальшій реалізації;

І розмір інвестуємих коштів;

ІП – плата за інвестиційні ресурси (сума виплачуваних процентів за увесь термін користування позикою).

Коефіцієнт витрат () враховує оплату нотаріусу за здійснення виконавчого надпису, державне мито, витрати із зберігання та реалізації застави, витрати у вигляді збитків від відволікання обігових коштів банка та ін. Коефіцієнт витрат є орієнтовним івстановлюється службою маркетингу, виходячі із практики, що склалася. Він є єдиним для усіх видів заставного майна.

Коефіцієнт ліквідності () встановлюється маркетинговим відділом до кожного виду заставного майна. За ступенем ліквідності активи підприємства можна представити у вигляді таблиці, у якій ліквідність відображається по рівню її зменшення, тобто на початку показані найбільш ліквідні активи, а потім менш ліквідні, причому кожному відповідає визначений коефіцієнт ліквідності.

Наведемо приклад розрахунку вартості заставного майна, необхідного для забезпечення суми запрошуваного кредиту.

Припустимо, що до банку звернулося підприємство з проханням виділити позику у розмірі 100 000 гривень на строк 5 місяців. Обговорена відсоткова ставка складає 40 % річних. Для забезпечення запрошуваної позики підприємство може заключити договір застави товарів, які знаходяться в обігу. Банком встановлено єдиний для усіх видів застави коефіцієнт витрат на звернення стягнення та подальшу реалізацію застави у розмірі 1,15. Необхідно визначити сумарну вартість пропонуємих під заставу товарів в обізі, що вимагається. Вартість застави ():

грн.

Для того, щоб забезпечити інвестиції у розмірі 100 000 грн на строк 5 місяців при відсотковій ставці 40 % річних, необхідно заключити  договір застави товарів у обізі на загальну суму 208 333 грн. Ліквідна вартість (Лс) у даному прикладі буде складати:

грн.

Ліквідна вартість означає, що у випадку неповернення інвестиційних ресурсів або плати за них, інвестор, обернувши стягнення в заставне майно, буде реалізовувати його по ліквідній ціні, а не по ринковій вартості. А різниця між реальною ринковою вартістю (оціночною вартістю за договором) і ліквідною вартістю надає заставному майну абсолютну ліквідність.

Суттєву роль при складанні договорів застави відіграють умови зберігання заставного майна. При закладі, тобто у випадку, якщо на час використання інвестиційних ресурсів заставне майно передається заставоотримувачу (інвестору), то ризик випадкової загибелі або пошкодження заставного майна також лежить на інвесторі. У випадку, якщо майно залишається у заставонадавача, то ризик знищення або пошкодження лежить на позичальнику (заставонадавачеві). У зв'язку з цим Законом України «Про заставу» передбачено обов'язкове страхування заставного майна на користь заставоутримувача. На відділ маркетингу при цьому покладається функція вибору із усіх наявних у регіоні страхових компаній саме тих, які є найбільш платоспроможними та надійними при настанні страхового випадку та виплаті страхової суми. Страхова сума повинна складати не менше, ніж загальна ліквідна вартість заставного майна. При визначенні надійних, платоспроможних страхових компаній співробітникам маркетингової служби приходиться знову звертатися до показників платоспроможності підприємства, при цьому вибір кількох найбільш платоспроможних страхових компаній носить у визначенні ступеня умовний характер, оскільки і самі показники платоспроможності за своєю сутністю теж умовні. Однак це не суттєво впливає на інвестиційну діяльність, тому що пошкодження або загибель заставного майна є нечастим явищем, запобігти якому можна, досконало вивчивши стан та умови зберігання заставного майна або передбачивши у випадку його пошкодження заміну на інше ліквідне майно тієї ж вартості.

Функції забезпечення інвестицій гарантією або поручительством платоспроможного підприємства можуть зберігатися при використанні застави як форми забезпечення. У такому випадку третя особа (як юридична, так і фізична), виступивши заставонадавачем за інвестуєме підприємство, по суті, стає його майновим поручителем і несе відповідальність по зобов'язанням інвестуємого реципієнта власним майном.

Застава як форма забезпечення зобов'язання у порівнянні з іншими формами (страхування, поручительство, гарантія та ін.) має ще одну суттєву перевагу. З одного боку, майновим поручителем може бути не тільки платоспроможне підприємство, а й підприємство, яке знаходиться у скрутному фінансовому становищі, (тільки б заставонадавач не був проголошений банкрутом до вкладення договору про позику), з іншого боку, заставоотримувач має відповідно до законодавства право першочергової вимоги на заставне майно у випадку проголошення заставонадавача банкрутом.

Застосування застави як форми забезпечення інвестиційних обов'язків не тільки підвищує ефективність інвестуємих коштів і гарантує їх повне повернення, а й розширює можливості позичальника у пошуку гарантій для залучення інвестицій. Усі описані методи визначення платоспроможності та заставної форми забезпечення зобов'язань аналогічно можуть застосовуватися і до самого інвестора, якщо він займає частину коштів для дофінансування інвестиційних проектів.

Загальний економічний ефект від введення застави як форми забезпечення зобов'язань важко переоцінити, оскільки він переводить відношення «боржник-кредитор» на якісно новий рівень, притаманний країнам з високорозвинутою ринковою економікою та використовується цими країнами вже багато років.

Оцінка інвестиційного проекту необхідна для прийняття рішення щодо інвестування ресурсів. На прийняття рішення впливають наступні фактори: вид інвестицій; вартість інвестиційного проекту. На приняття рішень впливають наступні фактори: вид інвестицій; вартість інвестиційного проекту; чисельність запропонованих проектів; обмеженість фінансових ресурсів, досяжних для інвестування; ризик, пов'язаний з прийняттям того чи іншого рішення і т. д.

Одним із головних є питання про розмір передбачуваних інвестицій. Тому повинна бути різною глибина аналітичного опрацювання економічної складової проекту інвестування, яка передує інвестиційному процесу. Крім того, в багатьох комерційних банках починають усвідомлювати необхідність диференціації права прийняття рішень інвестиційного характеру, тобто обмежується максимальний розмір інвестицій, у рамках яких той чи інший керівник може приймати самостійне рішення.

Часто рішення приймаються в умовах, коли є ряд альтернативних або незалежних пректів. У цьому випадку необхідно зробити вибір одного чи декількох проектів, ґрунтуючись на визначених критеріях. Таких критерієв може бути декілька, а ймовірність того, що один проект має пріоритет над іншими за усіма критеріями, як правило, значно менше одиниці.

Практично можливостей для інвестування достатньо багато. Разом з тим кожний комерційний банк має обмежені вільні фінансові ресурси, допустимі до інвестування. Тому першочерговою є задача оптимізації інвестиційного портфеля.

Суттєвим є фактор ризику. Інвестиційна діяльність завжди здійснюється в умовах невизначеності, ступінь якої може значно коливатися. Тому повністю виключити інтуїцію з інвестиційного процесу (як зовсім з підприємницької діяльності) неможливо. Навіть найбільш досвідчений керівник банку при прийнятті рішення з питання інвестування повинен керуватися науково обґрунтованими критеріями.

Прийняття рішень інвестиційного характеру, як і інший вид управлінської діяльності, грунтується на використанні різних формалізованих і неформалізованих методів. Ступінь їх поєднання визначається різними обставинами, у тому числі і тим, наскільки менеджер знайомий з наявним апаратом, який використовується в тому чи іншому конкретному випадку. У вітчизняній та закордонній практиці відомий цілий ряд формалізованих методів, розрахунки за допомогою яких можуть служити основою для прийняття рішень в області інвестиційної політики. Якогось універсального методу, придатного для усіх випадків життя, не існує. Вирогідно, що управління все-таки у більшому ступені є мистецтвом, ніж наукою. Та все ж, маючи деякі оцінки, отримані формалізованими методами, легше приймати вирішальні рішення.

В основі процесу прийняття рішеннь інвестиційного характеру лежить оцінка та порівняння обсягу запланованих інвестицій імайбутніх грошових надходжень. Оскільки порівнювальні показники відносяться до різних моментів часу, ключовою є проблема їх співвідношення. Відноситися до неї можна по-різному залежно від існуючих об'єктивних і суб'єктивних умов: темпу інфляції, розміру інвестицій та запланованих надходжень, горизонту прогнозування, рівня кваліфікації і т. д.

Критерієм пріоритетності інвестиційних проектів виступає їх економічна користь для комерційного банку. Однією з найважливіших проблем, що стоять перед комерційним банком при оцінці ефективності (корисності) інвестицій, є завдання науково обґрунтованого, аргументованого вибору із великої кількості потенційних позичальників саме тих, які представляють собою найбільшу інвестиційну привабливість, економічну доцільність і корисність для комерційного банку. Іншими словами, необхідно побудувати пріоритетний ряд позичальників за принципом максимальної економічної ефективності інвестуємих коштів з мінімальним ризиком їх втрати і з урахуванням перспектив подальшого розвитку конкретного позичальника.

Даний пріоритетний ряд повинен будуватися на основі порівняння показників (коефіцієнтів) економічної ефективності комерційного банку, що складаються з об'єктивної інформації про висновки господарської діяльності позичальника з урахуванням суб'єктивних поправочних коефіцієнтів, що базуються на маркетингових дослідженнях банку.

В основу розрахунку коефіцієнта ефективності інвестицій доцільно покласти співвідношення усіх видів прибутків, одержаних від реалізації проекту, до всіх витрат на мобілізацію ресурсів для нього, за виключенням витрат загальнобанківського характеру, які відносяться до сумарного прибутку від реалізації усіх інвестиційних проектів та усіх послуг комерційного банку. Дане співвідношення необхідно відкорегувати на коефіцієнт, який враховує ступінь ризику інвестування в даний інвестиційний проект, а також на індивідуальний коефіцієнт, який враховує перспективність конкретного позичальника та інші специфічні фактори, що стосуються взаємовідносин банку та позикоотримувача (виконувача інвестиційного проекту), але не стосуються інвестиційного проекту, та враховує тенденції розвитку економіки вцілому. Потім шляхом звичайного порівняння отриманих коефіцієнтів вибудовується ряд пріоритетності економічної ефективності інвестиційних проектів на основі коефіцієнта ефективності.

Прибуток, що отримується від реалізації інвестиційного проекту можна представити у вигляді формули (4.12):

,                                  (4.12)

де: П – прибуток від реалізації інвестиційного проекту;

С – розмір коштів, виділяємих на даний інвестиційний проект;

П1 – річна відсоткова ставка, яку згодний платити клієнт за надаваємі інвестиційні ресурси;

t   – кількість місяців, необхідних для здійснення даного інвестиційного проекту;

– середньомісячний сукупний прибуток від інших послуг, що надаються клієнту.

Детальніше необхідно зупинитися на показнику. Він враховує прибутки, що отримує банк від надання даному клієнту послуг по розрахунково-касовому обслуговуванню, конвертації валюти і т. д. Даний показник необхідно враховувати, тому що у випадку відмови комерційного банку від інвестування клієнта, він може перейти на обслуговування в конкуруючий банк, що потягне за собою втрату прибутків від послуг, що надаються банком.

Витрати, пов'язані з мобілізацією ресурсів для інвестиційного проекту, можна представити у вигляді формули (4.13):

,       (4.13)

де: В – витрати на інвестування проекту;  

С – розмір коштів, що виділяються на даний інвестиційний проект;

розмір середньомісячних залишків на рахунку даного клієнта;

П2 – річний відсоток купівлі ресурсів на міжбанківському ринку, всередині системи, або у інших клієнтів (вартість ресурсів);

П3 – річний відсоток, що виплачується комерційним банком по залишках на рахунках клієнтів;

Пінфл.річний відсоток інфляції, що прогнозується керівництвом і закладений у державному бюджеті;

строк інвестиційного проекту (у місяцях).

Коефіцієнт ефективності інвестиційного проекту е ), що лежить в основі пріоритетного ряду, визначається за формулою (4.14):

,                                        (4.14)

або (4.15):

,   (4.15)

де: – коефіцієнт ефективності інвестиційного проекту;

– коефіцієнт, що враховує забезпеченість проекту ;

КП  індивідуальний коефіцієнт оцінки перспективності конкретного позичальника .

Слід відмітити, що коефіцієнт  враховує забезпеченість повернення інвестуємих ресурсів, тобто є коефіцієнтом, який характеризує ступінь ризику втрати ресурсів.  

При = 1 ризик неповернення ресурсів інвестора практично відсутній.

При = 0 ризик неповернення настільки високий, що вирогідність повернення практично відсутня, тобто = 0, а це значить, що загроза втрати інвестуємих ресурсів не дозволяє інвестору здійснити даний проект.

Виділяючи крайні значення коефіцієнта ефективності інвестиційного проекту банку, можна стверджувати що:

1) при = 1 інвестиційний проект не є прибутковим або збитковим, тобто прибутки за таким проектом рівні витратам на його здійс-нення і, вирогідніше за все, такий поект здійснюватися не буде;

2) при >1 інвестиційний проект є економічно обгрунтованим, прибутковим і привабливим для інвестора;

3) при < 1 інвестиційний проект є неефективним, неприбутковим і недоцільним для інвестора з економічної точки зору;

4) при = 0 інвестиційний проект здійснюється недоцільно, тому що він є незабезпеченим і максимально ризикованим (не враховує тенденції розвитку економіки). Такий інвестиційний проект здійснюватися не повинен.

У випадку, якщо < 1, інвестиційний проект може здійснюватися, але комерційний банк від реалізації проекту буде нести збитки. Такий проект може здійснюватися в благодійних, рекламних або якихось інших випадках, де банк може піти на збитки за одним напрямом інвестуємих коштів, які перекриваються прибутками за іншими напрямами, для досягнення цілей стратегічного характеру. У випадку, якщо К = 0, то такий інвестиційний проект не повинен здійснюватися, тому що існує реальна загроза втрати не тільки прибутків комерційного банку, але й мобілізованих для цього проекту фінансивих ресурсів. Це може негативно вплинути на кошти вкладчиків комерційного банку, а у випадку систематичного інвестування коштів у такі проекти – до неплатоспроможності комерційного банку та до його банкрутства.

Звідси видно велику роль коефіцієнтів  та КП , що враховують забезпеченість і перспективність проектів, які можуть звести на нуль ефективність інвестиційного процесу.

В основу коефіцієнта , що враховує забезпеченість інвестуємих коштів, покладена ймовірність повернення інвестиційних ресурсів, здійснення повних і своєчасних платежів, що становлять згідно з договором прибутки комерційного банку. Відповідно до цього виділені 10 основних і найбільш типових способів забезпечення інвестуємих коштів, причому надійність забезпечення в запропонованому переліку йде у порядку зменшення, тобто найбільш надійним важається спосіб під № 1 і найменш надійним – спосіб забезпечення під № 10. Аналогічно, у порядку зменшення, пропонується прирівнювати спосіб забезпечення повернення інвестуємих коштів конкретному цифровому значенню коефіцієнта, що враховує забезпеченість проекту, тобто спосіб забезпечення під № 1 відповідає значенню =1, а спосіб під № 10 відповідає = 0.

Згідно із запропонованою методикою визначимо основні способи забезпечення інвестуємих коштів і відповідне значення коефіцієнта забезпеченості інвестицій:

1. Інвестиції, забезпечені ліквідною застрахованою заставою, яка враховує ліквідну вартість заставного майна та забезпечує по ліквідній вартості можливі витрати на стягнення на заставлене майно (=1).

2. Інвестиції, забезпечені заставою, якій притаманні три з чотирьох ознаки:

застава ліквідна;

застава застрахована;

– при калькуляції вартості застави врахована її ліквідність;

 за ліквідною вартістю застава забезпечує, крім суми інвестиційних коштів, можливі витрати зі стягнення на заставлене майно (= 0).

3. Інвестиції, забезпечені заставою, якій притаманні будь-які дві з чотирьох вказаних у другому пункті ознаки (= 0,8).

4. Інвестиції, забезпечені заставою, якій притаманна одна з вказаних у другому пункті ознака (= 0,7).

5. Інвестиції, частково забезпечені заставою зі всіма притаманними їй ознаками, а частково забезпечені гарантією або поручительством надійної, у фінансовому відношенні, стійкої та платоспроможної фірми (= 0,6).

6. Інвестиції, частково забезпечені заставою з неповним переліком вказаних у другому пункті ознак і частково забезпечені гарантією або поручительством іншої фірми (= 0,5).  

7. Інвестиції, забезпечені гарантією або поручительством надійного, у фінансовому відношенні стійкого та платоспроможного підприємства (= 0,4).  

8. Інвестиції, забезпечені гарантією або поручительством підприємства, фінансове становище або платоспроможність якого викликає сумніви (= 0,3).

9. Незабезпечені (бланкові) інвестиції у підприємстві, яке має реальні джерела повернення інвестуємих ресурсів, має стійке матеріальне та фінансове становище, добре відоме й має хорошу репутацію (= 0,1). 

10. Незабезпечені (бланкові) інвестиції у підприємстві, яке не має реальних джерел повернення інвестуємих ресурсів, не має стійкого матеріального та фінансового становища, є маловідомим і не має гарної репутації  (= 0).

Дана градація є певною мірою умовною, однак вона дозволяє відповідальному працівнику достатньо чітко визначити ступінь ризику щодо інвестуємих ресурсів.

Банківський маркетинг при визначенні коефіцієта, який враховує забезпеченість, покликаний вирішити за допомогою маркетингових досліджень наступні задачі:

1. Визначити види майна та майнових прав, що є найбільш ліквідними на дату розглядання та вивчення інвестиційного проекту, для забезпечення його ліквідною заставою, вказати очікуємі тенденції у зміні ліквідності.

2. Визначити коефіцієнти ліквідності майна та майнових прав, що застосовуються до заставного майна для розрахунку ліквідної вартості.

3. Визначити перелік страхових компаній, які є найбільш надійними та перспективними. Страхові поліси саме цих компаній повинні підтвердити, у випадку необхідності, факт наявності страховки на конкретний вид заставного майна.

4. Визначити перелік перспективних підприємств, гарантії та поручительства яких признаються такими, що можуть служити надійним забезпеченням інвестиційного проекту.

Для визначення індивідуального коефіцієнта, який враховує перспетивність конкретного позичальника ( КП ), пропонується використовувати наступний метод. Визначається десять основних критеріїв, які характеризують потенційного позичальника. За відповідність потенційного позичальника певному критерію нараховується число 0,1. Сумарна кількість критеріїв, що відповідають позичальнику, помножене на 0,1 буде відповідати значенню КП . Таким чином, максимальне значення КП = 1, мінімальне 0. Мінімальне значення свідчить про те, що за індивідуальними якостями потенційний позичальник є неперспективним, а його кредитування – недоцільним.

Критерій перспективності інвестиційного проекту класифікується наступним чином:

  •  наявність реального інвестиційного проекту (бізнес-плану), який має перспективу у майбутньому. Під реальністю розуміється аболют-на економічна самостійність усіх складових ланцюгів і ланок проекту з мінімальною кількістю умовностей, взаємозаліків, бартерних відносин. Даний інвестиційний проект повинен гармонійно вписуватися у економічні процеси, які відбуваються в економіці з урахуванням динаміки і перспектив його розвитку. Вказаний проект повинен представлятися самим позичальником;
  •  достатній рівень кваліфікації персоналу позичальника, який дозволяє здійснити інвестиційний проект, а також наявність достатньої кількості кваліфікованих кадрів (визначається у результаті спілку-вання відповідального співробітника комерційного банку з керівником підприємства);  
  •  наявність стійкого становища на конкретному сегменті ринку. Суттєву роль тут відіграє стійкість зв'язків з поставщиками та користувачами потенційного позичальника, історія співпрацювання та перспективи розвитку;
  •  кредитна історія інвестуємого підприємства (реципієнта), яка включає питання про використання кредитів підприємством раніше, своєчасності повернення боргів;
  •  наявність або відсутність у позичальників кредитів інших банків або іншої форми співпраці з ними (наявність кредитної лінії, взаємний облік векселів і т. д.). Очевидним є те, що до позитивного критерію відноситься відсутність у позичальника кредитів інших банків або інших форм співпраці з ними;
  •  наявність інших (які відрізняються від вказаних у інвестиційному проекті) джерел повернення інвестуємих коштів. Такими джерелами можуть бути результати від здійснення господарських операцій, не зазначених в інвестиційному проекті, або зазначених, але не здійснюваних позичальником за рахунок власних обігових коштів, загальне фінансове становище;
  •  репутація потенційного позичальника. Сюди входить його законослухняність, регулярність виплати податків та інших обов'язкових платежів, факти про наявність або відсутність позовних заяв або заяв про банкрутство підприємства, якість оформлення засновних, правовстановлюючих та інших юридичних документів підприємства та багато іншого;
  •  перспективність галузі народного господарства, в яку планується інвестувати кошти відповідно з проектом;
  •  комунікаційність керівників підприємства. Сюди відноситься лояльність при проведенні переговорів, дипломатичність керівників, додержання ділового етикету, прагнення до співпраці і т. д.;
  •  соціально-економічний фактор. Даний критетій відіграє особливу роль, оскільки він враховує так звану суспільну корисність інвестиційного проекту. Природньо, що при інших рівних показниках ефективності інвестиційних проектів малого підприємства з числом працівників 20 чоловік і промислового підприємства, де працює 1 000 чоловік, перевагу потрібно надати останньому оскільки буде охоплена суспільно корисною працею більша кількість людей. Аналогічні порівняння можна проводити з підприємствами, які випускають екологічно чисту продукцію або використовуючих більше коштів для захисту навколишнього середовища.

Банківський маркетинг при визначенні коефіцієнта КП покликаний вирішувати наступні задачі:

1. Аналіз запропонованого інвестиційного проекту, визначення його реальності, відповідності мети запропонованого інвестиційного проекту загальноекономічним тенденціям і перспективам.

2. Визначення критеріїв перспективності галузі народного господдарства, в яку планується інвестувати кошти, та роль конкретного підприємства в даній галузі. Визначення перспектив розвитку як самої галузі, так і потенційного позичальника як представника галузі.

Після перерахунку коефіцієнтів ефективності інвестиційних пректтів формується пріоритетний ряд підприємств – потенційних позичальників (реципієнтів). Дана методика розрахунку коефіцієнта ефективності інвестиційних проектів дозволяє не тільки сформувати ряд пріоритетності, а й наглядно продемонструвати, а у випадку необхідності, розраховувати та прогнозувати вплив тих чи інших чинників та умов на ефективність інвестиційних проектів конкретних підприємств. Для самого ж підприємства можна визначити, на яку сторону своєї діяльності необхідно звернути увагу для того, щоб увійти у перелік інвестиційно привабливих реципієнтів. Все це дозволяє розраховувати та прогнозувати вартість інвестиційних ресурсів.  

4.3. Стратегія оптимального розподілення
наявних кредитних ресурсів банку
серед запропонованих бізнес-проектів

Наявність пріорітетного ряду, побудованого на порівнянні коефі-цієнтів ефективності інвестиційних проектів, не вирішує усіх питань, які виникають перед банком. Залишається невирішеною проблема оптимального розподілення наявних у комерційного банку ресурсів за усіма запропонованими інвестиційними проектами, хоча подальшому аналізу та розгляду належать лише ті інвестиційні проекти, коефіцієнти ефективності яких більші одиниці. При вирішенні даної проблеми повинні враховуватися наступні обставини:

  •  ресурси комерційного банку, як і будь-якого іншого інвестора, обмежені об'єктивними можливостями;
  •  клієнт, що запитує конкретну суму кредиту, не завжди погодиться з меншою сумою, запропонованою йому банком;
  •  строки, передбачені інвестиційними проектами, можуть дуже відрізнятися один від одного та від строків, на які банк згодний надати інвестиційні ресурси;
  •  інвестиційні ресурси банку повинні бути максимально задія-
    ні, тобто повинна зводитися до мінімуму невитребуваність ресурсів одночасно з максимальною ефективністю усіх інвестуємих коштів (відповідно з наявним пріоритетним рядом);
  •  у випадку, якщо неможливо задовольнити вимоги усіх наявних клієнтів через обмеженість ресурсів банку, необхідно задовольняти потреби найбільш економічно вигідних клієнтів, тобто тих клієнтів, інвестування яких надасть банку найбільший економічний ефект.

Дана задача має математичну модель, для складання якої уведемо наступні позначення з урахуванням викладеного вище.

Позначення:

n кількість інвестиційних проектів;

i  – iінвестиційний проект;

Аі  – сума кредиту, необхідна для здійснення i-го інвестиційного проекту;

Вi  строк здійснення і-го інвестиційного проекту;

N – загальна сума усіх коштів, яку може виділити інвестор на здійснення усіх проектів;

Рi  – узагальнюючий коефіцієнт ефективності і-го інвестиційного проекту.

Невизначеними величинами даної задачі є:

Xi  – сума коштів, яка може бути інвестована в і-ий інвестиційний проект (при максимальній корисності для інвестора);

Yi  – строк, на який банку вигідно надавати інвестиційні ресурси під і-ий інвестиційний проект.

Обмеженнями даної задачі є: 

Дана задача має математичну модель, яка є функцією мети, що прагне до максимального значення.

Функція мети виглядає наступним чином:

                        (4.16)

Функція мети представляє суму всіх інвестуємих банком коштів у певний інвестиційний проект за визначений проміжок часу з урахуванням ефективності інвестиційних проектів. Тобто, якщо інвестиції за визначений проміжок часу будуть найбільш ефективними, то вони будуть такими і у будь-який час.

Поставлена задача має модель, описану вище та вирішується за допомогою почергового пошуку оптимальних значень або шляхом простого перебору різних варіантів інвестування. Вирішення такого роду задач без використання ЕОМ практично неможливе, тому що для цього необхідно власноруч прораховувати величезну кількість можливих варіантів розподілення інвестиційних ресурсів. Разом з тим, програмне забезпечення для вирішення даної задачі не відноситься до розряду складних, цінних і наукомістких програмних продуктів. Це дозволяє зробити використання запропонованої методики широко росповсюдженою та досяжною кожному інвестору, який володіє комп'ютером будь-якої модифікації.

Описана задача ґрунтується на програмі, виконаній на мові програмування «Turbo-Pascal-7.0». Для її вирішення необхідно:

1. Увести кількість наявних інвестиційних проектів.

2. Увести максимальний розмір наявних у інвестора ресурсів.

3. Увести дані кожного інвестиційного проекту (запрошувана сума, строк, узагальнений коефіцієнт ефективності проекту).

4. Отримати оптимальні значення розподілення інвестиційних ресурсів.

Програма дозволяє отримати максимальне значення заданої функції та спостерігати її зміну при різних параметрах інвестиційних проектів, корегувати ці параметри у разі необхідності.

Програма та математична модель дозволяє вирішувати й інші задачі, вона дозволяє спостерігати вплив різної величини або обмеження на оптимальний розподіл інвестиційних ресурсів. Найбільш типовими є зміни величини «N», тобто інвестиційних можливостей банку, яка після закінчення визначеного проміжку часу повинна збільшитися. Це повинно відбутися тому, що частина отриманої від ефективного розподілення ресурсів прибутку буде направлятися банком на збільшення інвестиційних фондів. Такий приріст банківського капіталу можливий тільки за умови ефективного інвестування наявного. Математична модель допомагає прогнозувати строки та розмір приросту банківського капіталу, однак повне прогнозування цих процесів затруднене рядом зовнішніх факторів, що знаходяться за межами внутрішньої банківської політики. До таких факторів можна віднести зміни в податковому законодавстві, зміни цін на ресурси, що складають собівартість банківського продукту (наприклад, зміни на ринку трудових ресурсів) та ін.

Запланувати та спрогнозувати різні події, що впливають на інвестиційні процеси, використовуючи зазначену модель, неможливо, тому що в економіці не існує зовсім чистих явищ, що повністю відповідають будь-яким моделям і схемам. Запропонована модель не враховує, наприклад, такого чинника, як особисті стосунки між керівниками підприємтсв, включаючи і керівника банку, ряд раптових подій та ін. Разом з тим модель дозволяє прослідкувати вплив такого макроекономічного фактора як інфляція на інвестиційну привабливість проектів і розподілення інвестиційних ресурсів; дозволяє бачити взаємозв'язок і взаємний вплив на розподілення інвестиційних ресурсів забезпеченості інвестицій та індивідуальних характеристик виконавця інвестиційного проекту.

Для запропонованої методики оптимального розподілення інвестиційних ресурсів властивий той факт, що за допомогою зазначених методів можна визначити оптимальність розподілення ресурсів на конкретний момент часу та за наявності певних інвестиційних проектів (табл. 4.6). Однак після закінчення деякого часу до банку можуть звернутися інші клієнти з новими інвестиційними проектами або, у результаті змін економічних умов, інвестиційні проекти, що пропонувалися раніше, стануть більш ефективними та економічно вигідними. У такому випадку інвестору доведеться вирішувати аналогічну задачу, але вже на інший момент часу та з іншими характеристиками. У випадку необхідності можна нову задачу доповнити і даними про проінвестовані (діючі) проекти для наглядного порівняння та економічного аналізу. Такий прийом може знадобитися при достроковому поверненні інвестованих коштів позичальником або наявності дострокового відкликання ресурсів інвестором.

Дана методика може використовуватися практично за будь-якої кількості інвестиційних проектів і будь-яких економічних характерристик. Вона прийнятлива як для невеликих, так і для великих банків та їх об'єднань.

Розглянемо практичні аспекти використання методики. Припустимо, що до банку звернулося одинадцять підприємств, тобто є одинадцять інвестиційних проектів. Характеристики наявних проектів відображені у табл. 4.7.

Крім зазначених характеристик інвестиційних проектів відомі наступні дані: прогнозований річний відсоток інфляції (Пінф. ) складає 16 %; відсоток, що сплачується при купівлі ресурсів (П2 ) складає 20 %; річний відсоток, що сплачується банком по залишках на рахунках клієнтів (ПЗ ) складає 4 %. Крім того, що інвестиційні можливості (М ) складають 600 000 грн.


Таблиця 4.6

Характеристика інвестиційних проектів банку

      i-ий 

інвестиційний

                      проект

Параметри

інвестиційного

проекту

Од.

ви-міру

1

2

3

4

5

6

7

8

9

10

11

Сума кредиту, необхідна для здійснення проекту (Аi )

грн

50 000

10 0000

120 000

80 000

150 000

40 000

60 000

70 000

110 000

90 000

100 000

Строк здійснення інвестиційного проекту (Вi )

сут.

90

60

30

60

120

90

50

40

80

90

70

Середньомісячний сукупний прибуток від інших послуг, наданих клієнту (П ) 

грн

800

1 100

1200

1 000

900

400

800

900

110

900

1 000

Розмір середньомісячних залишків на рахунку (Оск )

грн

3 000

1 500

7 000