Будь умным!


У вас вопросы?
У нас ответы:) SamZan.ru

ріст феодального утиску в складі АвстрУгзбільшення феодальних повинностей селян суворим бюрократично

Работа добавлена на сайт samzan.ru: 2016-03-05

Поможем написать учебную работу

Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.

Предоплата всего

от 25%

Подписываем

договор

Выберите тип работы:

Скидка 25% при заказе до 23.1.2022

40.                                                                        Зх У у результаті 3 поділів Польщі (1773,-1793, 1795 р.), виявилася під владою Австр-Уг. З початку XIX в. на захоплених землях поч.. рости  укр. нац-визв прямування. Причини  прямування: 1) ріст феодального утиску в складі  Австр-Уг(збільшення феодальних повинностей селян), суворим бюрократично-поліцейським  режимом  2) зростання нац утиску (заборона на викладання укр. мови в школах і культурно-сусп заснуваннях, насадження німецької мови, прагнення Австр-Уг асимілювати укр. населення й ін.).                                                                            У березні 1845 р. спалахнула буржуазно-демократична революція в Австр-Уг (відбулося народне повстання у Відні і Будапешті, був скинутий уряд Меттерниха, (імператор Фердинанд I пообіцяв увести конституцію і демократичні свободи), що дало поштовх нац-визвольному прямуванню в західно-укр. землях.                                    Основні події і результати нац-визв. прямування 1848-1849 р. у західній У:   1) Березень 1848 р. - величезна демонстрація у Львові, що склала петицію до імператора з вимогами здійснення буржуазних реформ і перетворення Галичини в польську автономну провінцію      2) Квітень 1848  почалися штурмування селян, що могло породити значне селянське повстання. Для запобігання його Австр-Уг скасувала 17 квітня в Галичині кріпосне право: панщину й особисту залежність селян від феодалів. 3) У травні 1848 р. укр. ліберальна буржуазна інтелігенція й уніатське духівництво створили у Львові першу укр. пол організацію - «Головну Руську Раду», на чолі з єпископом Г. Яхимовичем. Рада домагалася установлення власної укр автономії Галичини, формування рядів нац.  укр. гвардії і введення в навчальних закладах навчання на укр. мові. У результаті: уряд затвердив лише вимогу про викладання предметів у школах і гімназіях на укр. мові. 4) У листопаді 1848 р. - відбулося збройне повстання у Львові з вимогою введення укр. автономії в Сх Галичині і проти спроб Австр роззброїти ряди укр.нац гвардії. У повстанні взяли участь широкі народні маси: від ремісників до інтелігенції. Повстання було жорстоко придушено каральними військами після артилерійського обстрілу міста. 5) У Північної Буковині - протягом 1848 р. селяни відмовлялися виконувати феодальні повинності, захоплювали поміщицькі землі, пасовища і лісу, створювали збройні ряди.  У листопаді 1848 р. спалахнуло збройне повстання, придушене карателями лише через 1,5 року - у квітні 1850 р.

41
Національне відродження, що розпочалося в Лівобережній Україні, мало значний вплив на пробудження національної свідомості укр у Галичині, яка перебувала в складі Австр імперії. Важливу культ-просв місію в Галичині виконували духовні навчальні заклади: Греко-католицька духовна семінарія у Львові та Дяко-вчительський інститут у Перемишлі. З ініціативи галицьких митрополитів і єпископів П.Білянського, А.Ангеловича, М.Левицького та духовних діячів при церквах Галичини були відкриті парафіяльні школи. Вони поширювали серед народу освіту, пропагували досягнення укр культ. Яскраву сторінку в нац-культ та духовне відродження укр народу вписав 1.Франко (1856—1916 pp.) — видатний укр письменник, філософ, іст, економіст, мовознавець, фольклорист та етнограф, гром і культ діяч, І.Франко продовжив традиції своїх попередників, зокрема Т.Шевченка, на ниві духовної культ, зробив вагомий внесок у розвиток нац та соц свідомості укр народу. Його наукова, публіцистична та перекладацька діяльність висвітлювала широкі горизонти нац-культ відродження укр народу. Творчий талант І.Франка як письменника виявився в низці його оповідань, повістей, де він реалістично відображав життя робітників і селян Галичини: "Ріпник", "На роботі", "Навернений грішник", "Boa constrictor", "Борислав сміється"; збірках: "Добрий заробок", "Маніпулянтка". Серед художніх творів чільне місце посідають повісті на історичну тематику: "Захар Беркут", "Основи суспільності", "Для домашнього вогнища", "Великий шум", "Перехресні стежки". У творі "Захар Беркут" письменник відобразив життя карпатської України XIII ст. у період монголо-татарської навали. Поряд з іменами Т.Шевченка та І.Франка називають М.Грушевського (1866—1934 pp.) — видатну постать укр духовної культ. Він автор понад 2 тис. наукових праць у галузі вітчизняної іст та літературознавства, у тому числі 11-томної "Історії України-Руси" (1898—1936 pp.), 5-томної "Історії української літератури" (1923-і 1927 pp.). Велику популярність здобули також "Нарис історії українського народу" (1904 p.), "Ілюстрована історія України" (1911 р.), "Початки громадянства" (1921 p.) тощо. Понад 15 р. М.Грушевський очолював Наукове товариство ім. Т.Г.Шевченка, яке після реорганізації (1892 р.) фактично виконувало функції Академії наук. Водночас із М.Грушевським плідно працювали А.Кримський, В.Грінченко, В.Гнатюк, I.Франко, М.Павлик, Ф.Вовк, Ф.Колеса.

42
На поч. 1840 років після відкриття університету центр нац.-визвольного руху перемістився в Київ. У 1846-1847 тут діяла перша суто укр. Таємнича пол. Організація – Кирило-Мефодіївське товариство(братство). Серед її членів були Микола Костомаров, В. Білозерський, П. Гулак, Пантелеймон куліш, Т. Шевченко. Програмними документами були «Статут словянського братства св. Кирила і Мефодія», «Книга буття укр. Народу». Ідеологія товариства була синтезом 3 рухів: укр. Автономіського, пол. Демократичного і рос декабристського в Україні. Сильним у діяльності руху було християнське спрямування. Діячі товариства мріяли про ліквідацію самодержавства та кріпосництва, встановлення республіки, уведення демократичних свобод, широкий розвиток культурних та релігійних зв’язків на основі християнської моралі. Вони розповсюджували твори Т. Шевченка та інших авторів, складали революційні прокламації, у яких закликали словян до єдності у боротьбі з царизмом. Збирали кошти на видання популярних книг. Товариство проіснувало 14 місяців. 1861р в Петербурзі члени Кирило-Мефодіївського товариства заснували журнал «Основа», діяв до 1862р. Історичне значення товариства: 1. Першими розробили широку пол. програму, яка стала прикладом для їх наступників, 2. вперше здійснено спробу поєднання укр. Нац. Ідеї із загальнолюдськими християнськими ідеалами, 3. Поєднувало ідею нац. Визволення зі здійсненням загальнодемократичних перетворень.4. Ореол мучеництва зробив товариство більш привабливим.

43
Наприкінці 1850р почали організовуватися напівлегальні гуртки - громади. Перша громада виникла в Києві в 1859р. на  базі таємного гуртка «хлопоманів». Очолив її історик, пізніше професор Київського університету Володимир Антонович. Громадський рух, названий владою українофільством набув значного поширення. Громади виникали в Харкові, Чернігові, Полтаві, Одесі, Катеринославі та ін. містах. Гуртки об’єднували представників різних прошарків суспільства з різними політичними поглядами. Їхня діяльність мала в основному культурно-просвітницький характер. Серед найактивніших учасників руху були композитор Лисенко, письменник і драматург М. Старицький, письменник О. Конинський, П. Мирний, історик М.Драгоманов, етнограф Чубинський. Було ств керівний орган громад усієї України до якої увійшли Антоночиц, Чубинський, Русов. Громади підтримували зв’язки з представниками нац. руху в Зх Україні.  Культурно-просвітницький рух громад викликав тривогу в урядових колах. Проти громадівців прокотилася хвиля репресій і в другій половині 1860 рр громадський рух пішов на спад. На поч. 1870 після деякого послаблення контролю за вн життям укр. сусп громадівці активізували свою діяльність. Почався другий етап громадського руху. Цьому сприяв і заснований 1873р. в Києві Пд-Зх відділ Рос географічного товариства, який залучив до своєї діяльності велику кількість інтелігенції, зібрав і видав значний за обсягом матеріал з історії, економіки, культури рідного краю. Громади хоч і утримувалися від пол. Діяльності, все ж таки не влаштовували самодержавство. Із прийняттям у 1876р Емського акту діяльність громад була заборонена. Частина громадівців виїхала за кордон. Серед них був і М. Драгоманов, який упродовж 1887-1882видав у Женеці перший укр. журнал за кордоном «Громада».

44.                                                                Михайло Петрович Драгоманов увійшов в історію як видатний український мислитель, вчений і політичний діяч. Могутня і неординарна, складна і сперечлива постать вченого була в центрі громадського і культурного життя України, впродовж кількох десятків років минулого століття. Драгоманов жив, творив і діяв у конкретних історичних умовах, розвиваючись і змінюючись разом з ними, але залишаючись непорушним лише в основних своїх світоглядних переконаннях послідовного демократа й гуманіста. Над усе ставив Драгоманов інтереси людини, її свободу і права, соціальні, політичні й національні інтереси рідного народу, засади політичної рівності й соціальної справедливості етносів.
1841-1895рр. мав значний вплив на укр..нац рух Розробив так звану концепцію громадського націоналізма. Основу справедливого сусп. Устрою вбачав у федералізмі – існуванні децентралізованих, політично вільних і самостійних громад, об’єднаних для спільної праці на спільній землі, фабриці чи заводі. На його думку, справжня демократія можлива лише при ліквідації приватної власності на землю, фабрики, заводи за відсутності соціального і національного гноблення. Обстоюючи право укр.народу на нац.. самовизначення Драгоманов не закликав до ств незалежної України. Будучи поборником дружби і рівності народів, вчений виступав за автономію України в межах федеративної демократичної Рос держави.  

2.

Періодизація: 1.Від найдавніши часів до К.Р. 2.Литовсько-Польська доба (14-17) 3. Хмельниччина 4. кін 17 поч 18 ст Боротьба укр. за збереження незалежності. 5. 19-поч20 становлення укр. модерністської нації. Становлення укр. нації. 6. 1917-1920 укр революція. УНР. Гетьманщина. 7. 1920-1930 період перед війною.8. 1 Світова війна. 9. Повоєнний період 1945-1985рр. 10. Незалежна Українська держава, яка проголошена в серпні 1991 р. в результаті розвалу СРСР. Історіографія (від історія і грецького – пишу) – письмова розповідь про минуле України, тобто сукупність літератури з проблем історії України, а також – суспільна історична дисципліна, яка вивчає стан та розвиток української історичної наукии. До історіографії історії України відносять усі праці, що були написані чи опубліковані з вітчизняної історії з часу первісного суспільства на території України і до сьогоднішнього дня.До утворення незалежної Української держави комплексні дослідження з історії України майже не проводились. Українські землі розглядались як частина інших держав (імперій), а український народ – як безд

46.
Головною причиною для переходу економіки Рос імперії до ринкових відносин у 1 пол 19 ст було кріпацтво.
Передумови реформи: Царизм хотів виступити «визволителем» селян і таким чином обеззброїти своїх противників, існування кріпацтва загрожувало перетворенням імперії на другорядні державу. Кріпосне право сповільнювало розвиток економіки країни. Кріпосне право за своєю формою і змістом було схоже на рабство.
Таємний комітет, заснований рос імперією для підготовки роботи про скасування кріпосного права почав свою роботу 1857р. Було підготовлено «Положення про селян», Маніфест, який Ол.2 підписав 19 лютого 1861.
Законодавчі акти реформи вирішували такі питання: скасування кріпосного права, визначення правового статусу селян, організація селянського самоврядування, наділення селян землею, викуп землі селянами, ств інституту мирових посередників.
Селяни одержали особисту свободу, але залишились нижчим станом у суспільстві. Залишилася община, яка обмежувала їх свободу і регламентувала їхню госп діяльність. Загалом селянська реформа дозволила Рос імперії стати на шлях капіталістичного розвитку.
Упродовж 60-80 років Наддіпрянській У вдалося завершити промисловий переворот, тобто перейти від мануфактурного виробництва до заводського і фабричного. Швидкими темпами розвивалася вугільна, залізорубна і металургійна промисловості. На кін 19ст У перетворилася на  вугільно-металургійну базу Рос імперії. Збільшувалося виробництво сг продукції: цукрова, мукомельна, винокурна промисловості. Промисловому розвитку сприяло будівництво залізниць. Велику роль у промисловості відіграв іноземний капітал(особливо у важкій).  Відбувався процес зростання міст. Переважало сільське господарство. Україна мала статус «європейської житниці». Наддініпрянська У була одним з найб розвинених аграрних і індустрійних районів Рос імперії , а при цьому лише 15 % підприємств У випускало готову продукцію. Розвиток укр. Економіки базувався не на місцевому нац капіталі, а на капіталі, що надходив з-за кордону. Більшу частину своїх прибутків іноземці вивозили. Україна підпорядковуваляся інтересам іноземного капіталу.  

47.                                                        Скасувавши кріпосне право, рос царизм відкрив шлях буржуазним перетворенням в імперії. Тому після сел реформи 1861 р. царс уряду довелося провести реформи, які охопили головні напрями життя імперії.                       Селянська реформа. 19 лютого 1861  цар Олекс ІІ підписав маніфест і серію законів про скасування кріпосного права. Особливості реформи: 1. Звільнення селян відбувалося  поетапно і мало тривати 20 р. Селяни спочатку переходили на становище тимчасово зобов’язаних  2. Такий селянин повинен був викупити наділ, після чого він ставав селянином-власником. Селянин зобов’язувався виплачувати державі борг у кредит протягом 49 років. 3. Після закінчення 20-річного терміну (1881 р.) було прийнято закон про обов’язковий викуп, інакше селянин втрачав право на земельний наділ. З 1883 р. категорія тимчасово зобов’язаних селян перестала існувати.                                             Таким чином, селянська реформа внесла істотні зміни в правове становище селянства У. А саме: 1) селянин мав право самостійно вирішувати сімейні і господарські питання; 2) набувати у власність нерухоме майно; 3)займатися торгівлею і різними промислами; 4)селянин ставав суб’єктом судового процесу – за ним закріплювалось право подавати позов і відповідати в суді тощо                            Земська реформа 1864 р у губерніях і повітах створювалися виборні (на три роки) земські установи, що мали дві ланки: земські збори і земські управи Земства не мали політичної влади і відали лише місцевими господ  та культ-освітніми проблемами. Уся діяльність органів земського самоврядування перебувала під наглядом губернатора і міністра внутрішніх справ.                        Міська реформа 1870 р. спочатку була проведена лише в шести містах України: Києві, Харкові, Херсоні, Катеринославі, Полтаві і Миколаєві, а згодом в інших українських містах. Згідно з нею створювалися виборні (на 4 роки) міські думи як міські управи, як виконавчі органи. У виборах брало участь все населення, що платило податки. Вони  займалися питаннями життєдіяльності міст і підпорядковувалися губернаторові.                                                 Судова реформа 1864 р. проголошувала демократичні принципи: виборність мирових суддів і присяжних засідателів, незалежність і незмінність суддів, рівність всіх перед законом, гласність.. Судові засідання були відкриті, і у них брали участь зацікавлені сторони, прокурор та адвокат (адвокатура засновувалась згідно з реформою 1864).          Військова реформа Цією реформою вводилась загальна військова служба, час якої зменшувався з 25 до 4–5 років. Фінансова реформа  Російська імперія, а з нею й Україна стали на буржуазно-демократичний шлях розвитку.                  Отже, ці реформи  були черговою спробою царського самодержавства провести потрібні реформи «зверху». Вони були обмеженими, непослідовними, незавершеними. Цариизм не створив нової пол. надбудови, не проголосив Констит, не створ парламент. Росія і далі залишилась абсолютною монархією.

49                                                       Державний переворот та закінчення російської революції призвели до  розпущення 2 Держ думи(3 червня 1906), підписано новий закон з обмеженням прав селян і робітників, це було порушенням маніфесту 17.10. «Третьочервнева монархія»(Столипінщина). 9 листопада 1907р – поч. реформи. Микола 2 підписав наказ про проведення реформи (Столипін міністр внутрішніх справ). Мета: підвищення ефективності с-г виробництва і товарності сільського господарства; збільшення прошарку заможних селян; вирішення проблем аграрного перенаселення. Причини: малоземелля, безземелля, безкоштовна праця, борг селян (80%) після реформи 1861. Сутність реформи: селянські наділи передавалися у приватну власність, всі платежі скасовувалися, переселення селян у інші регіони (заохочення), пасовиська, ліси, річки залишалися у власності сел. общини, якщо земля ставала власністю певної родини, то пасовища  належали всьому селу(селянській общині), право кожного селянина закріпити за собою свій земельний наділ в особисто приватну власність(скасування власності сільських общин на землю), селянин мав право вимагати виділення йому землі в одному масиві , угіддя залишалися в спільному володінні общини. Заохочувалося переселення селян в малозаселені райони(Пд Урал, Середня Азія, Пн Кавказ), хотіли покінчити з аграрним перенаселенням, запровадження кредитно оборони селянам,  ств земельного селянського банку. Реформа не вирішила питання ліквідації поміщицького землеволодіння.  В У сприймалася позитив ніше ніж в Росії. За 4 р селянам належало 65% усіх земель, майже вся земля перейшла в особисту власність. Заможними стала лише частина селян, Бідняків було лише 3 частина , інколи вони продавали свою землю за безцінь.

51

Соц і нац напруженість у сусп. вилилася в Росії в революцію 1905—1907 рр., яка почалася після розстрілу у Петербурзі 9 січня 1905 р. робітничої демонстрації. Революційні виступи в У набули масового характеру. Вже на поч. революції страйкувало 170 тис. робітників усіх губерній України. Влітку 1905 р. селянський рух охопив половину повітів. Почалися виступи в армії. У червні 1905 р. почалося повстання на броненосці «Потьомкін», яке очолили українці Г.Вакуленчук та А.Матюшенко. Через 2 тижні плавання Чорним морем броненосець змушений був здатися у румунському порту Констанца. Восени 1905 р. на чорноморському флоті підняли повстання 12 кораблів, очолене лейтенантом П. Шмідтом, було придушене урядовими силами.  У листопаді 1905 р. на збройну демонстрацію вийшли три саперні роти, очолені  Б. Жаданівським. Виступ  був придушений урядовими військами. У грудні 1905 р. під впливом більшовиків, анархістів та есерів у Донбасі, Харкові, Олександрівську відбулися збройні повстання робітників. Після їх придушення революція пішла на спад. Розмах революційних подій 1905 р. налякав царський уряд. 17 жовтня 1905 у розпал жовтневого загальноросійського пол страйку, що паралізував економічне життя країни, вийшов царський маніфест, у якому проголошувалося перетворення Росії на конституційну монархію, дарування народові всіх демократичних прав і свобод, зобов'язання уряду скликати виборний представницький орган — Державну думу.

Вибори до 1 Державної думи укр. соціал-демократи, солідаризуючись з російськими, бойкотували. Всього у першу Думу, яка поч працювати у травні 1906 р., від У ввійшло 102 депутати, (переважали селяни та представники міської інтелігенції). 45 депутатів-укр створили свою власну парламентську громаду. Головою її був адвокат і громадський діяч з Чернігова Ілля Шраг (1847-1919). В основу програми цієї парламентської групи були покладені три найбільш гострі для укр суспільства проблеми: земельна, освітня і питання автономії. Громада почала видавати свій власний журнал «Украинский вестник», друкувався російською мовою. Укр. парламентська громада була найчисленнішою серед неросійських груп в Думі. Вона відігравала провідну роль у Союзі автономістів, вони стояли за перетворення Російської імперії у федеративну державу.,  Цар видав указ про  вибори  нової думи. У січні 1907 р. відбулися вибори до II Думи. У виборчій кампанії брали участь всі пол партії України. 50%депутатів з України становили селяни.. Громада мала 47 членів, які домагалися автономії України, місцевого самоуправління, укр мови в школі, суді й у церкві.. У II Думі укр депутати ще гостріше ставили питання автономії. Вони вимагали, щоб Україна мала автономію у складі Рос імперії із своїм власним урядом. Громада видавала часопис «Рідна Справа - Думські вісті», що виходив два рази на тиждень. У «Рідній Справі» друкувалися промови членів Української трудової громади. II Дума виявилася ще радикальнішою, ніж перша, й тому протрималася також недовго, лише 103 дні. У червні 1907 р. її було розпущено.

52
Перша світова війна призвела до загострення соц.., пол., нац. суперечностей у Рос імперії. В У активізувався нац.-визв рух проти самодержавства, який ставив собі за мету завоювання пол прав.  27 лютого 1917 р перемога Лютневої революції в Петрограді призвела до падіння самодержавства, незабаром цар Микола 2 зрікся престолу. Тимчасовий уряд очолив князь Георгій Львов. В У самодержавний режим було також ліквідовано. У містах і селах утв нові органи влади : Ради робітничих і солдатських депутатів. Нац пол. Сили були роздроблені, тому необхідно було ств укр. керівний центр. Так в Укр виникла Українська Центральна Рада (3-4 березня 1917р) на зборах ТУП і укр. соціал-демократів. Керівником став Грушевський.
Основні напрямки роботи: 1.боротьба за нац. - територіальну автономію у скл 9 укр губерній та етнічних земель. 2.підготовка до виборів до установчих зборів. 3. Співпраця з тимчасовим урядом.4. надання нац.. меншинам рівних пол.. прав.
В УЦП не було єдиної спільної думки щодо майбутнього статусу України. Самостійники на чолі з Махновським виступали за проголошення незалежності України. Автономісти на чолі з Грушевським, Винниченком вбачали У автономною республікою у федеративному союзі з Росією. Створення УЦР стало видатною подією в  революції 1917-1920рр. Маніфестаційна комісія ЦР на чолі з Антоновичем організувала величаві маніфестації. 1 квітня УЦР провела 1 укр. маніфест. 19-20квітня 1917 в Києві проходила робота Всеукр нац. конгресу. Головою зїзду був Грушевський. Конгрес підтвердив надання Укр. автономії і перебудову Рос держави на федеративну демократичну республіку. 21 квітня відбулися вибори до ЦР(Грушевський, Винниченко) 18 травня 1917р 1 Укр військовий з’їзд – підтримали вимоги ЦР щодо автономії Укр. У травні був ств полк ім. Б.Хмельницькогоіз сільських жителів.  Винниченко заперечував необхідність мати регулярну армію. Тимчасовий уряд не визнавав ЦР як виразника волі укр. народу. За часи діяльності ЦР видала 4 універсали.

1.  

Предметом навчального курсу "Історія України" є наука про появу людей на території суч У, їх розселення і спосіб життя, про їх етногенез, про укр і їх відносини з іншими народами, про мат і дух їх розвиток, про боротьбу за свою незалежність. Історія — це бачення, яке вимагає часової і просторової відстані при твердому об'єктивному аналізі. Тільки завершені історичні цикли, тобто цикли, відносно яких можна отримати всебічне уявлення, є предметом історії. Вивч гуманітарних наук скл важливу частину загальноосв і світоглядної підготовки суч спеціалістів. До того ж воно сприяє розвиткові індивідуальності та виробленню нею творчого підходу до вирішення виробничих проблем. Історія - це наука про минуле людського сусп та про його сучасність. Це також наука про закономірності розвитку сусп життя в конкретних формах, в просторово-часових вимірах. Змістом історії взагалі є іст процес, який розкривається в подіях життя людини, дані про які збереглися в іст пам'ятниках і джерелах. Вони стосуються розвитку господарства, внутрішньої і зовнішньої політики держави, міжнародних стосунків, діяльності історичних осіб. Історія — наука багатогалузева. Вона складається з цілої низки самостійних галузей історичного знання.


Історична наука спирається на такі основні методологічні принципи:
1. Принцип об'єктивності. цивілізаційного погляду на історію як об'єктивний процес. Зобов'язує історика і кожного, хто вивчає історію, знаходити історичну закономірність суспільного розвитку, вимагає спиратися на факти у їхньому правдивому вигляді, без перекручувань.2. Принцип історизму. Він передбачає розгляд кожного явища з точки зору того, як воно виникло,  основні етапи розвитку, вимагає, щоб кожне явище розглядалося у зв'язку з іншими, визначалось його місце в системі суспільних відносин, простежувались взаємовплив, взаємозумовленість історичних явищ,  він передбачає розгляд кожного явища крізь призму конкретного досвіду історії. Історизм дає можливість увійти в історію, зрозуміти її, оцінити мотиви вчинків і самі вчинки історичних діячів, з'ясувати їхнє значення.
Історія України як галузь історичної науки використовує загальнонаукові методи, серед яких — історичний і логічний. Історичний і логічний методи пізнання взаємно переплітаються, доповнюють один одного.
При вивченні історії України також використовуються міжнаукові або міждисциплінарні методи: метод конкретних соц досліджень, матем методи.  Джерелами історії України є мат носії іст інформації, що безпосередньо відображають той чи інший бік діяльності людей.
речові джерела — пам'ятки матеріальної культури, монети та архітектурні пам'ятки; етнографічні джерела ,
лінгвістичні джерела — дані з історії розвитку мови; усні джерела — народні пісні, історичні думи, перекази, легенди, народні прислів'я, приказки та ін.;
писемні джерела — літописи, документи тощо, які є основою історичних знань.

5.

Грецькі міста й селища виникли в Причорномор’ї під час Вел грец колонізації у VIIIVI ст. до н. е. Причина: перенаселенні Греції, нестачі земель, придатних для хліборобства, пошук джерел сировини (металу, лісу, солі) та ринків збуту. Пн Прич приваблювало своїми природними багатствами i сприятливими для життя умовами. До того ж греки не зустрічали тут особливих перешкод. Колоністи намагалися відразу стати пол та екон незалежними від метрополії.Першими грецькими поселеннями на пд У стали засновані в VII ст. до н. е. у пониззі Південного Бугу на острові Березань місто Борисфен та в Буго-Дністровському лимані місто Ольвія. Пізніше в пониззі Дністра виникли Тіра, Ніконій, Офіусса, у Західному Криму — Херсонес Таврійський, Керкінітіда, Калос Лімен, на сході Криму 480 р. до н. е. постало Боспорське царство з містами Пантікапей, Фанагорія, Гермонасса, Тірітака, Кіммерік. Існували портові, торгові, адмін та культові райони, що поділялися на квартали. Ремісничі квартали та житла бідняків були винесені на околицю. У центрі міста знаходилася головна площа — агора. Навколо неї розташовувались адмін споруди, гімназії, крамниці. До агори прилягала священна ділянка — теменос, на якій були сконцентровані храми, вівтарі, росли священні гаї. Поряд із містом знаходився цвинтар — некрополь. Міста оточувались міцними оборонними стінами з баштами. За формою правління міста-держави були республіками: демократичними  або аристократичними. Наймогутнішим серед держав Північного Причорномор’я було Боспорське царство. Столиця- Пантікапей. Держава поступово трансформувалася в монархію. Поряд з греками тут жили скіфи, таври, меотські племена  У період свого розквіту (IV—III ст. до н. е.) Боспор вдався до спроби поширити свою владу на все узбережжя Чорного моря. IV ст. н. е. остаточно розпалася під ударами гунів. Держави вели жваву торгівлю у двох напрямках — з Грецією i з північними сусідами. До Греції вивозили рабів, хліб, худобу, шкіру, хутро, сіль, рибу, мед, віск, бурштин, будівельний ліс. Основним предметом грецького експорту з України була пшениця,. Сусідам продавали вино, зброю, тканини, вироби мистецтва.

Важливе місце в господарському житті міст-держав посідали ремесла: металеве, керамічне, ювелірне виробництво, ткацтво. Займалися землеробством. Розвивалося стаціонарне та відгінне тваринництво, рибальський, мисливський і солевидобувний.

Починаючи з III ст. до н. е. справи колоній поступово погіршуються, поч.. криза. Погіршуються стосунки зі скіфами. Змінюється зовнішньопол. ситуація: відбувається розквіт Македонської держави, що прагне прибрати до своїх рук Пн Причорномор’я.. Причорномор’я потрапляє під владу Римської імперії. На пд землях У з’являються нові войовничі племена — сармати, готи, які, здійснюючи постійні напади, руйнують i знесилюють колись квітучі міста греків-колоністів. До V ст. н. е. античні міста-держави припинили існування.

Культура античних колоній значною мірою вплинула на розвиток сусідніх народів, у тому числі слов’ян, прискоривши темп їх історичного розвитку.

6.

Слов – автохтонне індоєвропейське населення Ц Є. Слов’яни жили племенами, що склад з родів. На чолі роду стояли старійшини, а племінний союз очолював вождь. Протягом VII—VIII ст. слов'яни широко розселилися на території Сх Європ. Більшість сх словян проживали саме на території У.

Іст центром  слов'янства  було Середнє Подніпров'я.. Їхніми східними сусідами були сіверяни, далі знаходилися землі радимичів, в'ятичів. На території сучасної України мешкали такі сх племена, як поляни, деревляни, сіверяни, волиняни  білі хорвати, уличі, тиверці. .З кінця V — початку VI ст. розпочинається стрімкий і масштабний процес розселення слов'янського етносу з території прабатьківщини. У процесі розселення складалась східнослов'янська, далі давньоруська, етнокультурна спільність. Вона посідала величезну територію Східної Європи. Давньоруська етнокультурна спільність склалася протягом VI—IX ст. і розвивалася в наступні століття. Навіть політичне відособлення земель і князівств у складі федеративної держави, якою зробилася Київська Русь з 40-х рр. XII ст., не призвело до обласної замкненості й дроблення цілісної давньоруської культури.

Носіями культурної спільності, хранителями народних засад і традицій в суспільстві були трудівники, ремісники й селяни, насамперед жителі великих і матих міст. Саме селяни великою мірою забезпечили єдність (хай і відносну) матеріальної та духовної культури на просторі Руської землі, від Суздаля до Берестя, від Галича до Тмуторокані. Бо вони були прив'язаними до землі, а ремісники постійно переїздили з одного князівства до іншого і спілкувались з колегами з інших міст. Галицькі кам'яних справ майстри працювали у Володимирі на Клязьмі, смоляни — в Чернігові, а новгородські будівничі творчо використовували досвід смоленських і полоцьких зодчих. Особливо значну роль у забезпеченні культурної єдності східного слов'янства відіграв Київ.

Здебільшого цілісна, вона зберегла місцеві особливості в мові, побуті, звичаях, господарстві, що не встигли згладитися за часи її існування (принаймні до кінця XIII ст.). Відчутне відособлення окремих територій у процесі сусп-економ еволюції сусп стало основною причиною того, що локальні особливості зміцніли і поступово, протягом кількох століть, надали специфічног обрису групам земель, які поволі переростали в території укр і рос поселень.

7.

Біля Києва з’явилися варязькі воїни Аскольд і Дір, вони надали сх слов’янам війс підтримку, звільнили від данини кочовників і стали князювати в Києві..За часів Аскольда і Діра зросла могутність Київс держави, розширилися її кордони.

У 879році Рюрик помер,спадкоємцев став його син Ігор, регентом якого був Олег. Він здійснив численні завойовницькі та торгові походи,і в 882 році,як повідомляє «Повість минулих літ», зібрав велике військо і вирушив на пд., до Києва. Олег вбив Аскольда.,на Київському престолі опинилася інша династія. Князь будував нові міста та могутні фортеці. Олег,здійснив 2 вдалі походи проти Візантії. Після смерті Олега 912р.,на чолі Давньоруської держави став син Рюрика-Ігор.Його князівство поч із жорстокої боротьби проти автономістських настроїв підкорених народів. Ігор розпочав військовий похід проти Візантії,але похід виявився невдалим. Через 2 роки,зібравши велику дружину,Ігор знову вирушив на Візантію., підписавши  з Києвом мирну угоду. 944р. Ігор здійснив похід на Закавказзя. Одне з збирань у 945р. призвело до повстання древлян,під час якого було вбито Ігоря.

Після цих подій на чолі Давньоруської держави стала дружина Ігоря-княгиня Ольга,  жорстоко помстилася деревл за вбивство чоловіка:вона знищила їх посольство,а місто Іскоростень-спалила.  Здійснила низку реформ:упорядкувала сплату данини, облаштувала спеціальні пункти,куди в певний термін звозилася данина; на підвладних землях організувала владні структури з представників княжого оточення.

У 946 та 957р  здійснила дипломатичні візити до Константинополя, укладено союзницьку угоду та розглядалася проблема християнства. Язичницька опозиція зробила переворот і поклала край правлінню княгині.

У 946р. Вся повнота влади перейшла до Святослава. За роки свого короткого правління,пройшовши походами зі Сходу на Захід,від Каспійського моря до Балкан.На початку князювання воєнна активність Святослава була зосереджена на Сході. Протягом 965-968 він розгромив Хозарський каганат. Візантійський імператор вирішив скористатися військовою могутністю К.Русі в боротьбі з Болгарією.Маючи 60 тис воїнів, Святослав завдав удару Болгарії. Такі успіхи налякали візантійців і вони підмовили печенігів напасти на Київ. Після тривалих військових дій з візантійцями,знесилені сторони 971 уклали перемир’я. Та бажання помститися грец.імператора підштовхнуло найняти печенігів для вбивства князя. Київськй князь загинув у бою 972р.

8  

три періоди.

Перший період , коли відбувалося виникнення й формування давньоруської держави ІХ-Х ст. з”являються перші згадки у візантійських сх джерелах про державу. В середині ІХ ст. К Р виходить на арену світовох історії, стверджуючи себе. Піднеснення Русі пов”язане з ім”ям Аскольда. Аскольд проводив активну зовн пол. Йому належить перший літопис, який мав визначити місце Русі, як невід”ємну частину слов”ян.

З іменем Олега зв”язано відкиття Русі на цілий етап назад. Часи Олега, Ольги, Ігоря, Святослава були часами експансії, коли кордони Русі значно розширилися.

Тож цей період охоплює майже 100 років — з 882 р., коли на престол у Києві сів Олег, до смерті Святослава 972 р. У цей період було створене величезне господарське й політичне об'єднання, здатне й готове кинути виклик могутній Візантійській імперії.

Другий період охоплює князювання Володимира (Святославовича)Великого (980—1015 рр.) та Ярослава Мудрого (1036—1054 рр.). За Володимира відбулося завершення об”єднання слав”янських земель. Володимир запровадив християнство як державну релігію(1088-1089 рр.).Це була доба зміцнення Києвом своїх завоювань і досягнення ним вершини політичної могутності й стабільності, економічного і культурного розквіту.

Останній період ( друга половина ХІ – ХІV ст.)характеризують постійні руйнівні чвари між князями, зростаюча загроза нападів кочових племен та економічний застій. Вже з другої половини ХІ століття відбувалися суперечки між князями , які завдавали спустошливості Київській Русі.

У 1097 році відбувся Люберецький з”їзд, що мав на меті покласти край0 міжусобній боротьбі. Але рішення з”їзду були порушені та не виконані.

З середини ХІІ ст. – роздроблення феодальної Русі. А це обумовило прискорення завоювання держави татаро-монголами. При них Князівства були роздроблені і підкорялися Золотому Ярму. Винятком було Галицько-Волинське князівство.

Як бачимо, другий період історії Київської держави був добою піднесення ЇЇ політичної й економічної могутності. На противагу територіальному зростанню попереднього періоду тут, як правило, переважає внутрішній розвиток.  Політична могутність і військова потуга Давньоруської держави трималися на міцному фундаменті: розвинутій і багатій економіці. Землеробство і скотарство не тільки були спроможні прогодувати населення країни, а й виробляли продукти харчування й сировину на експорт. Промисли забезпечували потреби держави, їх продукція користувалась постійним попитом у країнах Півдня і Заходу. Міста були заселені переважно ремісниками, вироби яких користувалися попитом на Русі й за рубежем. Спустошливі вторгнення кочовиків причорноморських степів, виснажливі, майже безперервні громадянські війни між князями хоч і завдавали шкоди, але не могли підірвати економічного життя Русі. Надто розвиненими були продуктивні сили держави, а її люди відзначались працьовитістю, витривалістю й були здатні до прогресивних змін у виробництві. Сільське господарство було провідним у давньоруській економіці і досягло високого рівня розвитку. Землеробство. Основними зерновими культурами в Київській Русі були жито, просо, ячмінь, пшениця й овес. У Київській Русі був великий набір ручних землеробських знарядь — заступи, мотики, серпи, коси. Скотарство. У літописах та інших пам'ятках писемності постійно згадуються різні свійські тварини і продукція тваринництва. Великими стадами корів і кіз, табунами коней, отарами овець володіли князі й багаті бояри. Мисливство й рибальство.

9     

Прийняття християнства Володимиром Великим:    Християнська віра появилась у причорноморських краях уже в перших століттях н. є. і скоро дійшла до такого великого центру, як Київ. На княжому престолі до Володимира були вже князі-християни — Аскольд, Ольга, брат Володимира Ярополк.

Уся Європа була вже християнська і виявляла погорду до язичництва. Щоб увійти в коло європейських народів, необхідно було визнати християнство. Хрестившись, мабуть 988 p., Володимир енергійно взявся поширювати нову релігію. Князь наказав будувати церкви, а в Києві поставив церкву Богородиці, на утримання якої призначив десяту частину доходів із своїх земель, через що церква дістала назву Десятинної. Так Україна-Русь першою просвітилася християнством, а світло від віри Христа прийшло до нас у 989 р. Християнізація Русі справляла різнобічний вплив на всі сторони економічного, соціально-політичного та культурного життя країни. Саме зв'язок з Європою і зумовив небачений історичний, суспільний та культурний розвиток К Р. За князювання Володимира Київська держава дорівнялася до багатьох країн Європи і Близького Сходу. Навіть могутня Візантійська імперія мусила рахуватися з Руссю. Смерть В В (1015 р.) спричинилася до нової жорстокої боротьби між його синами за владу. Ярослав, котрий князював у Новгороді, в 1019 р. за допомогою великого варязького війська розбив київського князя Святополка і став єдиним правителем Русі.

10  

  Русская правда:    

«Русская правда» - свод законов, самый известный памятник древнерусского княжеского законодательства, которое регламентировало внутригосударственные феодальные отношения Киевской Руси . «Русская правда» - основной источник познания общественного строя, государства и права Древнерусского государства.

Этот свод законов имел огромное значение для дальнейшего развития украинского, русского, белорусского, а отчасти и литовского права. Известно более 100 списков «Русской правды», которые принято делить на три редакции - краткую, расширенную и сокращенную (некоторые исследователи выделяют пять и более редакций). Каждая из редакций отражает определенную степень зрелости феодальных отношений. Краткая редакция содержит: «Правду Ярослава», или «Самую раннюю правду» (автором ее считается Ярослав Мудрый ; «Правду Ярославичей», или «Устав Ярославичей» (этот текст приписывается сыновьям Ярослава Мудрого), а также две статьи - так называемый «Покон вирный» и «Урок мостникам», о происхождении которых нет точных сведений. Основными источниками « Русской правды » были нормы обычного права. В частности «Правда Ярослава» отражает общественные отношения раннефеодального периода, сохраняет, хотя и в очень ограниченном виде, институт кровной мести. Предметом правовой защиты в ней есть преимущественно жизнь, телесная неприкосновенность и честь дружинной знати, а защита феодального землевладения еще не получила надлежащего оформления. В «Правде Ярославичей» уже достаточно ясно отражена феодальная сущность регулируемых ею общественных отношений. Почти все ее нормы направлены на защиту княжеского феодального поместья, земельной собственности князя и т.д. Здесь четко выражено природа феодального права как права привилегии. «Покон вирный», или «Устав вирна», определяет типичный для раннефеодального государства порядок «кормления» княжеского слуги поверенного (собирателя веры), а «Урок мостникам» непосредственно продолжает и завершает статьи краткой редакции о порядке оплаты представителям княжеского аппарата.

11

 Культура Київської Русі:   Високий злет культури Київської Русі був зумовлений суттєвими зрушеннями в різних сферах сусп життя — розвитком феодальних відносин; становленням давньоруської державності; відокремленням ремесла від сг; виникненням міст; пожвавленням торгівлі; активізацією та розширенням міжнародних контактів; запровадженням християнства та ін.

Феномен культури КР мав такі характерні риси та особлті:

1. Домінуючий вплив христ релігії на розвиток мат та дух культ. Церква стала своєрідним центром, у якому органічно синтезувалися витвори майстрів різних культурних сфер — архітектури, живопису, музики, скульптури, літератури.

2.  Запозичення та творче переосмислення візантійських традицій, знань та канонів.  Іконопис, наслідуючи візантійські зразки, відрізняється абстрактністю і статичністю. Поширення візантійського стилю зодчества, запозичується техніка цегляної та кам'яної кладки, переймається досвід створення фресок та мозаїк.

3. Існув на Русі дохристиянського культурного середовища — підґрунтя для ств місцевої самобутньої культ. Роль візантійського впливу на розвиток культ Русі була значною, але не вирішальною, оскільки все візантійське в процесі «ослов'янення» творчо переосмислювалося, якісно видозмінювалося під впливом місцевих традицій.

4. піднесення культури, поява нових культурних явищ. Виникнення і становл Давньоруської держави сприяло помітному культурному поступу східних слов'ян, збагаченню новими здобутками.

Існ влас писемності та освіти є основ ознакою цивілізованості народу. Про високий рівень розвитку освіти свідчить існуюча в той період диференціація навчальних закладів: палацова школа підвищеного типу, школа «книжного вчення»; світська школа домашнього навчання. Накопиченню знань, обміну інформацією, розвитку шкільництва сприяло заснування при храмах, монастирях та князівських дворах бібліотек.

Отже, феномен культ К Р сформувався на основі місцевих традицій під впливом умов соціально-історичного буття й творчого переосмислення та засвоєння досягнень світової культури, що дало змогу розширити культурні обрії, змістовно збагатитися, але при цьому зберегти власну самобутність і не відірватися від живильних коренів рідної землі. Характерними рисами та особливостями розвитку культури Київської Русі були: домінуючий вплив християнської релігії; запозичення та творче переосмислення візантійських традицій, знань та канонів; існування на Русі дохристиянського культурного середовища — підґрунтя для створення місцевої культури; піднесення культури, поява нових культурних явищ.

12  

Причини та наслідки феодальної роздробленості:  30 ті рр. 12 ст. – Київ втрачає своє значення як центр русь. Земель => новий період в історії КР- існування самостійних удільних князівств=роздробленість політична або феодальна=перехід від ранньофеодальної держави до зрілого феодального сусп-ва.

У 12 ст. окремі самостійні княз-ва і землі: Галицьке, Волинське, Київське, Муромське, Переяславське, Ростово-Суздальське,Чернігово-Сіверське тощо.

На чолі кожної-князь із дружиною

Причини:

1)Великі простори держави та етнічна неоднорідність населення.

2) Зростання великого феодального землеволодіння.

3) Відсутність чіткого незмінного механізму спадкоємності князівської влади.

4) Зміна торговельної кон'юнктури, частковий занепад Києва як торгового центру, поява поліцентрії в зовнішній торгівлі.

5) Посилення експансії степових кочівників (печенігів, половців та ін.).

Наслідки: плюси

+ Форм-ня великого землеволод-ня, прогрес у сільсь госп-ві

+Розбудова міст    + Повиш-ня чисель-ті насел-ня     + Розв-к східнослов культ

Мінуси:

-Втрата держ єд-ті  - Князівські міжусобиці    -Ослаблення держави  

-Зниження оборонозда-ті держ    -Посил-ня тиску з боку сусід держав

13  

Південно-Західна Русь.Утворення Галицько-Волинського князівства: Виникненню та піднесенню Галицько-Волинської держави сприяла низка чинників Скориставшись скрутним становищем Данила Галицького, Римський Папа Інокентій IV пообіцяв галицько-волинському князю реальну допомогу в боротьбі з золотоординцями та королівську корону за умови укладення унії руської православної церкви з католицькою під покровительством Папи. Намагаючись використати всі сили для боротьби проти іга, Данило погоджується на ці умови. У 1253 р. в місті Дорогочині відбувається його коронація. У цьому ж році Папа Римський оголошує Хрестовий похід проти татар, до участі в якому закликав Польщу, Чехію, Померанію та Сербію. Проте через низку причин (більшість названих країн були втягнуті в боротьбу за австрійську спадщину, їх роздирали внутрішньополітичні негаразди, не могли вони забезпечити й кількісної переваги над військовими формуваннями монголів) плани ще одного хрестового походу так і залишилися нездійсненими. Не відчувши реальної допомоги з боку папської курії, Данило розриває угоду з Ватиканом і вступає у відкриту збройну боротьбу із Золотою Ордою.

Наприкінці 1254 р. Данило Галицький перейшов у наступ проти військ Куремси, який намагався окупувати галицьке Пониззя. Внаслідок вдалих та рішучих дій князю вдалося відвоювати в кочівників землі вздовж Південного Бугу, Случі та Тетерева. До його планів входило визволення Києва, але саме в цей час литовський князь Міндовг розриває укладений 1254 р. військовий союз, який було скріплено зарученами сина Данила - Шварно та дочки Міндовга. Це різко змінює ситуацію - протягом 1255- 1256 рр. безперервно триває протистояння з Литвою.

Змінивши слабкого Куремсу на досвідченого Бурундая, якого літописець називає «безбожним, лихим, окаянним», Орда розпочинає 1258 р. новий масований наступ. Не маючи сил для протидії, Данило Галицький під тиском вимог Бурундая був змушений віддати наказ про знищення укріплень Володимира, Луцька, Львова, Кременця, Дани-лова та інших міст. Збереглися лише оборонні споруди неприступного Холму. Саме в цьому місті після серйозної хвороби 1264 р. помирає князь Данило. 

14   

Монгольська навала: Наприкінці 12 ст. у степах Центральної Азії утворилася могутня військово-феодальна Монгольська держава. Року 1206 ханом усієї Монголії було проголошено Темучина (Чингісхана). Він розпочав здійс завойовницьку пол, внаслідок якої 1221 р. було підкорено Середню Азію та Хорезм.У 1222 р. монголи через Кавказ вдерлися до причорноморських степів і завдали поразки половцям у битві на Дону. Того року вони не наважилися продовжувати похід у глиб Русі, а повернули назад.Похід на Русь очолив онук Чингісхана Батий.Батиєва орда рушила на руські землі наприкінці 1237 р. Протягом 1237–1238 рр. було розгромлено війська рязанського та владимиро-суздальського князів. Монголи здобули штурмом і спалили Рязань, Владимир, Москву, Твер та інші міста. Північно-Східну Русь було спустошено.

Похід монголів на пдх руські землі Після успішного походу на північно-східні руські землі року 1238 виснажені монгольські полчища відійшли в половецькі степи, щоб поновити сили й відпочити.Навесні 1239 р. вони рушили на південний захід.Першим на шляху просування Батиєвої орди стояв Переяслав. Монголи захопили місто, зруйнували і спалили його.

Того ж року сумна доля спіткала й Чернігів. Наприкінці 1239 року монгольська кіннота вдерлася у Крим, переслідуючи переможених нею половців. Завойовники захопили майже весь півострів.На початку 1240 року інша частина монгольського війська наблизилася до Києва. Захопивши здобич і полонених у навколишніх поселеннях, він пішов на з’єднання з головними силами Батия. Проте наприкінці 1240 р. монголи знову підступили до Києва й оточили місто.

На Київ тоді поширив свою владу Данило Галицький. Тож обороною міста від монгольської навали випало опікуватися тисяцькому князя Данила – воєводі Дмитрові.Сам же князь подався у  Польщу й Угорщину, маючи намір організувати сусідів на спільні дії проти загарбників.Оборона Києва.За одним літописним списком, взяття Києва монголами відбулося  6 грудня 1240 р. Київ мав надзвичайно потужну фортецю, облога була тривалою, а штурм – запеклим.Основний удар Батий спрямував із півдня в районі Лядських воріт.

Безперервно, вдень і вночі монголи били таранами браму і стіни, аж поки не захопили ділянку валу і не увірвалися в межі «міста Ярослава». Кияни завзято боронили кожну вулицю, кожний будинок, але сили були надто нерівними. Монголи прорвали укріплення в районі Софійських воріт – через те їх згодом почали називати Батиєвими. Завойовники оточили Десятинну церкву і вдарили в її стіни муроломними машинами. Храм завалився, поховавши під руїнами своїх героїчних захисників. Тисячі киян загинули у нерівній боротьбі.

.

З-понад 40 мурованих храмів, збереглися близько 200. Отже, мешканців "матері міст руських" зменшилося зі 50 – 60 до двох тисяч. Похід монгольських орд на Галичину та Волинь Із Києва основні сили Батия рушили на Володимир і Галич, тоді як інші монгольські загони залишилися плюндрувати Київщину. З вогнем і мечем монголи пройшли по Київській, Волинській і Галицькій землях. Розкопки Вишгорода й Білгорода, городищ по Тетереву, Случі, Горині, Південному Бугу та інших річках відтворюють картини героїчної оборони й загибелі цих міст.Тривалою й жорстокою була битва за Володимир.

Ворог із великими труднощами здобув місто. Під Галич монгольські орди підійшли з’єднаними силами і після триденної облоги взяли його штурмом.Року 1241 монголи вийшли на західні рубежі Русі.Частина монгольського війська вдерлася на територію Польщі.Основні ж монгольські сили вступили у межі Угорщини та рушили на Чехію.Проте вже у 1242 р. Батий припинив похід на Захід і через Боснію, Сербію, Болгарію та Русь вивів свої війська у пониззя Волги.Приводом для цього стала смерть головного монгольського хана Угедея, й Батий прагнув взяти найактивнішу участь у виборах нового.Проте причини припинення походу були глибшими: Батий не мав сил тримати у покорі всі завойовані країни Східної та Центральної Європи, надто великих втрат зазнало його військо.5. Золотоординське ярмо.Монгольську імперію було переділено на чотири частини (улуси).

Батиєві володіння становили найзахіднішу частину – улус Джучі: тут було створено державу Золоту Орду.

Під владою тієї держави, що охоплювала територію від Уралу та Західного Сибіру до Чорного моря, опинилася вся Русь-Україна.

Монгольська навала невпізнанно змінила руські землі. Найбільшого спустошення зазнали Київське, Переяславське та Чернігово-Сіверське князівства.Після походу Батия вони потрапили в залежність від Золотої Орди.Влада князів у цих землях зберігалася, проте право на князювання підтверджував монгольський хан своїм ярликом – грамотою-дозволом на володіння землями – в обмін на визнання своєї зверхності та зобов’язання надавати йому військо й сплачувати данину.

За свідченням джерел, монголи вимагали від усього населення сплати десятої частини – як продуктами та майном, так і власне людьми.До страшної «людської десятини» потрапляли й ті, хто не міг розрахуватися у звичайний спосіб. Забрані люди потрапляли в рабство, здебільшого їх здавали до монгольської армії.За обчисленням і збиранням данини наглядали монгольські урядовці. Найвищого урядовця на підкорених землях називали баскаком.У його розпорядженні були військові загони, що постійно перебували в укріпленому поселенні – баскацькому містечку. Дослідники припускають, що одне з таких містечок розташовувалося неподалік Києва, в урочищі Батиєвому – звідки й витлумачують збережену й досі назву.

Всі завойовані землі, за монгольським звичаєм, було переділено на частини (улуси) між підлеглими Батию менш впливовими

Наслидки: Щоби вповні оцінити наслідки монгольської навали на українські землі, варто пам’ятати, що йдеться не лише про руйнівні походи 1238–1242 рр., а й – і то головним чином! – про столітнє перебування під владою монгольських ханів.

Величезні людські та матеріальні втрати, що їх зазнали українські князівства під час першого – найпотужнішого удару, з роками зростали, адже монгольські орди час від часу хвилями накочувались на завойовані землі грабіжницькими походами.

Втрата пол незалежності, виконання князями ролі слухняних виконавців волі золотоординських зверхників притлумлювали державотворчі традиції, що далося взнаки впродовж наступних століть.

Адже ослабленням Русі внаслідок монгольської навали поквапилися скористатися західні сусіди, передусім Польща, Угорщина, Литва, Тевтонський орден, а знекровлені українські землі не мали снаги до належного опору.

15

Українські землі стала об'єктом уваги іноземних держав — Литви, Польщі та Угорщини, які прагнули територіального розширення за рахунок українських земель.

У 1293—1316 pp. у Литві правив князь Вітень, який продовжив об'єднавчу політику. За князювання Гедиміна — Литва поширила свою владу на всю територію між Зх Двіною, Дніпром та Прип'яттю, тобто на всі сучасні білоруські землі. За було захоплено Брянськ, що створило загрозу Московському князівству. Це призвело до литовсько-московської війни, яка стала початком довготривалої боротьби між двома князівствами. Найбільших розмірів Литовське князівство досягло за Вітовта (1392— 1430). У1404 р. він приєднав до своїх володінь Смоленськ, що призвело до нової війни з Московським князівством (1406—1408), результатом. Розширення Литви було зупинено у серпні 1399 p., коли війська Вітовта у битві на р. Ворскла зазнали поразки від татар.

Велике князівство Литовське являло собою федерацію численних земель, у внутрішнє життя яких великий князь практично не втручався. Місця князів з дому Рюриковичів зайняли представники литовської династії Гедиміновичів. Литва стояла на порівняно низькому щаблі суспільного і культурного розвитку, тому зазнавала істотного впливу соціально-політичних і культурних традицій українських та білоруських земель. Державною мовою Литви була давньоруська, закони базувалися на «Руській Правді», більшість населення сповідувала православ'я. На цій підставі М. Грушевський вважав, що Велике князівство Литовське більшою мірою, ніж Московська держава, зберегло традиції Київської Русі.

Іншою державою, яка почала захоплення українських земель, було
Польське королівство.
Правління Владислава І Локетка  та його сина Казимира III Великого  характеризувалося подоланням феодальної роздробленості та об'єднанням Польського королівства, Скориставшись послабленням Галицько-Волинської держави, Литва у 1340 р. захопила Волинь, а Польща у 1349 р. — Галичину (у 1370—1386 pp. Галичиною тимчасово володіла Угорщина).

Польська експансія в українські землі відрізнялася від литовської. Польські правлячі кола намагалися зробити Галичину своєю провінцією. Наприкінці XIV ст. для литовських, польських та інших слов'янських земель значно зросла загроза з боку Тевтонського ордену. Це, а також посилення на сході Москви, особливо після її перемоги над татарами у Куликовській битві 1380 р., змусило Литву піти на зближення з Польщею.

У1385 р. у м. Крево (Литва) була укладена унія між Великим князівством Литовським та Польщею, яка закріплялася шлюбом великого литовського князя Ягайла (польський король у 1386—1434 pp.) з польською королевою Ядвігою. Кревська унія передбачала об'єднання двох країн в єдину державу. Але у результаті Литва опинилася у гіршому стані. До Польщі мали приєднатися землі Великого князівства Литовського, включаючи українські і білоруські. Через два роки після Кревської унії, у 1387 p., Польща остаточно заволоділа Галичиною, яка залишалася під її владою майже 400 років, а саме до 1772 р. — першого поділу Речі Посполитої. Разом з Ягайлом грамоти на вірність польському королю уклали, намагаючись зберегти свою владу та землеволодіння, київські, волинські та новгород-сіверські князі.
Ягайло, виконуючи умови унії, разом з усіма підданими прийняв католицтво.
З іншого боку, почалося захоплення українських земель польськими феодалами, полонізація та розповсюдження католицтва. Все це на багато років загострило польсько-українські відносини
.

Закарпаття, розташоване на південних схилах Карпатських гір та в басейні р. Тиси, у X—XI ст. входило до складу Київської Русі. Занепад Київської держави, монголо-татарська навала активізували загарбницькі наміри Угорщини. У XII ст. вона поширила свою владу на території сусідніх держав, у тому числі і на Закарпаття. Остаточно ці українські землі було включено до складу Угорщини у другій половині XIII ст.

Інша українська земля — Буковина, розташована між середньою течією Дністра та Головним Карпатським хребтом у долинах верхньої течії річок Пруту і Серету, у 1349 р. також була загарбана Угорщиною. З 1359 р. Буковина увійшла до складу Молдавського князівства. У першій половині XVI ст. Буковина разом із Молдавією підпала під владу Туреччини.

Землі Закарпаття та Буковини протягом XIII—XV ст. колонізувалися угорськими, німецькими, румунськими феодалами, а українське населення поступово закріпачувалося.

Експансія Литви, Польщі, Угорщини доповнювалася появою на півдні українських земель нової загрози. З XIII ст. Північне Причорномор'я та 

У кінці XIII — на початку XIV ст. почалася турецька навала. Хан Осман (1282—1326), а потім його нащадки, захопили у 1331 р. Нікею, а потім усі інші володіння Візантії у Малій Азії. У 1361 р. турки-османи оволоділи Адріанополем, головним містом Фракії, що відкривало шлях на Балкани. У 1371 р. коаліція сербів, болгар, валахів та угорців була розбита турками у битві на р. Мариці, а після битви на Косовому полі (1389) більша частина Сербії була приєднана до Туреччини. Невдовзі її васалами стали Валахія і Молдова.

Кримські хани, які намагалися підкорити багаті генуезькі та венеціанські торговельні міста на Кримському узбережжі, звернулися за допомогою до одновірців-мусульман — турків. У 1475 р. Мехмед II здійснив з великим флотом морський похід, у ході якого було захоплено Кафу (Феодосію) та багато інших міст південного берегу Криму. У 1478 р. хан Менглі-Гірей визнав васальну залежність Кримського ханства від Туреччини, що на багато років створило значну загрозу для українських земель.

Кримський хан, уклавши мирний договір з московським царем Іваном III та заручившись підтримкою Туреччини, у 1482 р. здійснив перший руйнівний похід на Київ. З погрому Київщини почалися майже щорічні грабіжницькі напади татар на Україну, наслідками яких були спустошення, захоплення у полон або знищення населення. Руські землі стали головним джерелом постачання рабів на невільницькі ринки Кафи й Стамбулу.

Незважаючи на загарбання іноземними державами, наприкінці XIV ст., як і в наступні століття, на українських землях відбувався процес розвитку феодалізму, товарно-грошових відносин. Це підривало натуральне господарство, наслідком чого було посилення визиску селян феодалами, збільшення повинностей, закріпачення селян.

Усі ці землі вважалися власністю правлячої у Литві великокнязівської династії. Представники її як великі удільні князі правили на Україні: Володимир Ольгердович у Києві (1362 —1394), Костянтин Ольгердович у Чернігові, Патрикій Наримунтович у Стародубі, Дмитро Ольгердович у Трубчевську, Корибут Дмитро Ольгердович (з 1381) у Новгороді-Сіверському, брати Юрій, Костянтин, Олександр і Федір Коріатовичі (1363—1393) на Поділлі, Любарт (1340—1385) і Федір Любартович (1386—1393) на Волині. В оточенні українського боярства князі литовського походження переймали його мову, звичаї і віру, ставали виразниками його інтересів перед великокнязівською владою.

Кожне велике удільне князівство складалося з ряду дрібних уділів, на чолі яких були місцеві князівські династії, з боярських вотчин та державних («чорних», або великокнязівських) земель, що ними розпоряджалася селянська община. Політична організація панівного класу була заснована на договірно-службових відносинах і становила феодальну ієрархію. Кожний з великих землевласників-феодалів користувався певною політичною владою щодо населення своєї вотчини і певними імунітетними правами щодо свого сюзерена — удільного князя або великого князя литовського. Від розмірів земельних володінь феодала залежала повнота його політичних прав, які він здійснював за допомогою власних урядників-слуг і війська.

16   

Українські землі наприкінці 14-го у першій половині 16-го століття:  Депутати Великого князівства Литовського підписали акт про державну унію і склали присягу на вірність їй. Це означало створення Люблінська унія 1569 р. відіграла, безумовно, велику історичну роль у долі України. При цьому вона мала досить суперечливі наслідки. Передусім вона сприяла посиленню польської соціальної, національної, релігійної, культурної експансії. Але вона ж возз'єднала українські землі, забезпечила зростання культурно-освітнього руху.

Після 1569 р. більшість українських земель було зайнято найбільшими польськими магнатськими родинами, які стали там необмеженими власниками. Посилюється кріпацтво. Литовський статут 1588 р., який діяв у Речі Посполитій разом із польським феодальним правом, остаточно закріпачував селян, які прожили на землі феодала 10 років.

Розвиваються міста - і державні, і ті, які перебували у приватному володінні. Мешканці міст боролися за введення Магдебурзького прав- виборного місцевого самоврядування, - з тим щоби вийти з-під владифеодала. Тоді ці міста ставали опертям королівської влади у боротьбіпроти свавілля магнатів. У 1590 р. львівський єпископ Г. Балабан виступив за підписання унії. Його підтримали єпископи холмський, пінський та луцький. Вони подають заяву королеві Сигізмунду III, і той у 1592 р. відповідає згодою. У 1595 р. у Кракові папський нунцій схвалює умови унії, і 25 грудня того ж року в присутності папи римського Климента VIII вона була проголошена. Юридичне оформлення унії мало відбутися у 1596 р. в Бересті. Але собор одразу ж розколовся на дві частини - уніатську та православну. Уніатська частина затвердила греко-католицьку церкву, підпорядковану папі римському. Визнавалися основні догмати католицької церкви, але мова богослужіння залишалася церковнослов'янською, а обряди православними. Уніатське духовенство урівнювалося з католицьким. Але православний собор, що проходив водночас, не визнав правомірність рішення уніатів. Замість консолідації українське суспільство ще більше розкололося.

Отож Берестейська унія не сприяла об'єднанню православних і католиків, але в історії України ці дві церкви міцно пов'язані міжсобою.

28 Господарське  життя  на українських  землях  під  владою  Польщі.   Особливості суспільного та економічного життя українських міст. Магдебурзьке право.

Після 1569 р. більшість українських земель було зайнято найбільшими польськими магнатськими родинами, які стали там необмеженими власниками. Посилюється кріпацтво. Литовський статут 1588 р., який священики, які не давали обітниці безшлюбності) і чорне (ченці, здебільшого високі духовні ієрархи).

Третім станом, що в XIV—XV ст. виділився в окрему верству населення, стали міщани. Ця верства не була однорідною. На вершині міської піраміди перебував патриціат. Цей аристократичний прошарок сформувався з найбагатших та найвпливовіших купців та промисловців. Середньою ланкою міщанства було бюргерство — цехові майстри та торгівці середньої заможності. Основу соціальної піраміди міста становило міське поспольство, або плебс (ремісники, дрібні торгівці та селяни).

Найнижчим прошарком соціальної піраміди було селянство, яке, так само як шляхта і міщанство, було неоднорідним. Залежно від форм феодальної експлуатації, характеру повинностей його поділяють на три групи:

1. Чиншові селяни, або данники, які сплачували феодалам натуральну й грошову ренту (чинш). Данники — це особисто вільні та економічно незалежні селяни-общинники. У ході формування фільваркової системи сільського господарства ця категорія селянства поступово зникає.

2. Тяглі селяни, які вели господарство на земельних ділянках, що належали феодалам. Основними формами експлуатації цієї категорії селянства були відробіткова рента (панщина), державні податки (серебщина), державні повинності (будування мостів, прокладання доріг, ремонт замків тощо).

3. Службові селяни — ремісники, рибалки, конюхи, бортники, які обслуговували двір феодала. Вони об'єднувалися в сотні, керовані сотниками і, крім виконання основної спеціальної служби, залучалися до відбування панщини та сплачували данину.

У процесі зростання феодального землеволодіння, утвердження фільваркової системи господарювання відбувалося зближення між різними категоріями селянства, а його феодальна залежність поступово переросла та юридично оформилася в залежність кріпосну. Суть кріпацтва полягала в прикріпленні селян до землі, запровадженні обов'язкових селянських робіт на пана (панщини), остаточному обмеженні громадянських прав і свобод селянства. Його юридичне оформлення вступило в завершальний етап у XVI ст. Характерно, що в українських землях у складі Польщі цей процес відбувався трохи швидше, зокрема польські сейми 1505 і 1520 pp. заборонили селянам покидати свій наділ без згоди пана та узаконили дводенну панщину. Литовські статути (1529, 1566) обмежили право власності селян на землю. «Устава на волоки» (1557) встановила дводенну панщину в Литві, значно обмежила права селян щодо зміни місця проживання, тобто юридично закріпляла належність селян феодалові. Останню крапку в законодавчому оформленні кріпосного права було поставлено «артикулами» польського короля Генріха Валуа (1573) та третім Литовським статутом (1588). Відповідно до цих документів тривалість панщини визначалася волею пана; селяни позбавлялися прав розпоряджатися своїм майном, заповідати або ж відчужувати його без дозволу феодала; шляхтич отримав право карати на смерть своїх кріпаків; селян-утікачів розшукували протягом 20 років.

У 1529 з*явилося перше видання Литовського статуту. Крім підтвердження шляхетських прав він включав елементи звичаевого права. Впроваджувалися нові юридичні права та поняття, що пеоходили з Німеччини. У 1566 і 1588 вийшло 2 інші видання Литовського статуту , зумовлені необхідністю привести його у відповідність зі змінами , породженими Люблінською унією.

Крім узаконення важливих соц. - екон. змін на Україні 15-16 ст, він  також створив основу для правової системи.

30 Берестейська (1596 р.) унія та її вплив на подальший розвиток українського суспільства. Утворення братств. їх роль і місце у збереженні національного етносу.

Після 1569 р. посилився процес покатоличення українського населення. Кризовий стан православної церкви створював умови для поширення ідеї церковної унії в українському суспільстві й породжував її активних прихильників. Перед православ'ям України постала проблема вибору: або зберегти церкву, жертвуючи національною самобутністю, або, реформуючи церкву, врятувати цю самобутність.

На захист православ'я виступили братства — міщанські організації, створювані при парафіяльних церквах. Найбільш впливовим було львівське Успенське братство, яке мало функції контролю над духовенством. Спираючись на підтримку константинопольського патріарха, братство активно втручалось у внутрішньоцерковні справи, що не могло не викликати спротив вищого духовенства. За структурою братство нагадувало міські ремісничі цехи-мали власний статус, вибірність старшини, прийняття присяги.  Все це проходило паралельно активізації діяльності єзуїтських організацій у Речі Посполитій. Розгортається релігійна полеміка, де талановиті Поступово формується козацька адміністрація — військовий суддя, військовий отаман, хорунжий, гармаш, полковник, писар, осавула та ін. Контроль за їхньою діяльністю здійснювала козацька рада.

Своєрідною у Запорізькій Січі була правова система. Вона являла собою сукупність правових звичаїв, які сформувались у сфері козацьких суспільних стосунків. Козацьке право фіксувало стан стосунків, які вже склалися, затверджувало військово-адміністративну організацію, порядок землекористування, кваліфікувало види злочинів, покарань і т.ін.

Існування Запорізької Січі було вельми значним фактором у міжнародних стосунках. Кіш Війська Запорізького вів переговори і укладав угоди з Польщею, Росією, Кримським ханством, Швецією, підтримував своєю військовою потугою окремі держави і коаліції.

17

Причини виникнення українського козацтва.:   Характерною рисою заселення території України у XV ст. було те, що основна маса людності мешкала на здавна обжитих землях — Київщині, Галичині, Волині, Поліссі та Поділлі. А південні землі — Середня Наддніпрянщина, Запоріжжя — мали значні природні багатства, але були незаселені. Саме тут і постає нове соціальне явище — козацтво.

Серед причин, які зумовили появу козацтва, можна виділити: соціальні (посилення феодальної експлуатації, юридичне оформлення кріпосної залежності); економічні (нестача орної землі, необхідність колонізації вільних земель Дикого поля); політичні (прагнення польської адміністрації залучити козацтво на службу для охорони південних кордонів від татарської загрози); національні (спротив політиці колонізації та покатоличення українського населення); стратегічні (загроза з боку Кримського ханства).

Уперше козаки згадуються в історичних хроніках наприкінці XV ст. Вже тоді вони допомагали полякам боротися з татарами.

Основними джерелами формування нової соціальної верстви в Україні були селянство, яке, тікаючи у степ, протестувало проти закріпачення та посилення феодальної експлуатації, та міщанство, котре йшло на південь спочатку з метою сезонного промислу, полювання, рибальства, а потім об'єднувалося й будувало на Дикому полі невеличкі захисні містечка — прообрази Січі. Головними справами козаків були організація походів проти татар і заготівля дичини та риби.

У 1556 р. на о. Мала Хортиця черкаський староста Д. Вишневецький заснував фортецю, яка започаткувала Запорізьку Січ. Козацтво поділялося на полки чисельністю 500— 1000 осіб. Полки складалися з сотень. А декілька сотень у свою чергу складали курінь. Усе козацьке військо очолював гетьман (з часів Б. Хмельницького), а запорожців — кошовий отаман. У військовому плані Січ складалася з 38 куренів, а територіальне — з 8— 10 паланок. Вступ і вихід з Січі були добровільними. Прибульцеві міняли ім'я, аби приховати минуле втікача. На Січі поряд із повноправними козаками були й новаки — джури, молодики. Загалом Військо Запорізьке можна поділити на січових козаків — нежонатих, загартованих у боях, і волосних — сімейних козаків, які більший час жили за межами Січі.

Життя запорізького козацтва будувалося на демократичних засадах. Утім це суспільство не можна назвати цілком демократичним, оскільки соціальне розшарування серед козаків визначало й їхню політичну нерівність.Функції законодавчого органу виконувала загальна козацька рада. Владу виконавчу репрезентували кошовий отаман і старшина. Характерною рисою формування Коша була виборність. Загальна козацька рада, збираючись двічі на рік (1 січня і 1 жовтня), обирала старшину, затверджувала плани походів, вирішувала питання стосунків з зарубіжними країнами, розподілу землі тощо.Наприкінці XVI - на початку XVII ст. українськими землями прокотилося дві хвилі активного протесту народних мас проти існуючих порядків: перша (1591 - 1596 рр.) була порівняно короткою у часі, друга (1625 - 1638 рр.) - тривалішою. Головною рушійною силою народних виступів було козацтво.

Основними причинами першої хвилі народного гніву були посилення кріпосницького та національного гніту; енергійна експансія шляхти на відносно вільні українські землі, колонізовані "угодниками" та запорожцями; зіткнення інтересів шляхетської та козацької верств; намагання офіційної влади Речі Посполитої взяти під контроль козацтво.

Одним із перших великих козацько-селянських повстань під керівництвом українського шляхтича і гетьмана реєстрових козаків Криштофа Косинського вибухнуло в 1591 р. Не встигло вщухнути останнє відлуння одного, як вибухнуло інше повстання. Очолив його Северин Наливайко . Козаки знову повстали проти ненависної шляхти, їх підтримали селяни. Після поразки повстань кінця XVI ст. декілька десятиліть не було великих народних виступів. Значною мірою це пояснюється тим, що Польща, вступивши на початку XVII ст. у період активної зовнішньополітичної діяльності, постійно відчувала потребу у військовій силі козаків.

Друга хвиля повстань в Україні (1625 - 1638 рр.), яку очолювали народні ватажки М. Жмайло, Т. Федорович (Трясило), і. Сулима, П. Бут, Д. Гуня, Я. Остряниця та інші, також закінчилася невдачею.

Отже, дві хвилі козацько-селянських повстань, що прокотилися українськими землями наприкінці XVI - на початку XVII ст., закінчилися поразками. Основними причинами невдач були: стихійність, неорганізованість, недосконале озброєння повстанців, локальний характер дій, малочисельність лав повсталих, тертя між козацькою старшиною та рядовим козацтвом, неузгодженість дій реєстрового та нереєстрового козацтва, нечіткість програмних установок, гнучка політика польського уряду, спрямована на розкол лав повстанців тощо. Однак, незважаючи на поразки, козацько-селянські повстання відіграли значну роль в історії українського народу, оскільки суттєво гальмували процеси ополячення та окатоличення, зменшували тиск феодального гніту, підвищували престиж та авторитет козацтва, сприяли накопиченню досвіду боротьби, служили прикладом для майбутніх поколінь борців за визволення Народу, прискорювали формування національної самосвідомості.

18

 Люблінська Унія :    Люблінська Унія, укладена в 1569 році на засіданнях сейму в Любліні, -  була міжнародною угодою Корони і Великого Князівства Литовського. На відміну від попередніх умов між Польщею і Литвою, Люблінська Унія була актом реальної унії, ані тільки унії персональної чи династичної. Від Унії в Креві 1385 року Корону Польську і Велике Князівство Литовське єднала особа владці – монарха; короля Польщі, який водночас, до Унії в Городлі 1413 року, був великим князем Литви. До 1413 року зв'язок Польщі та Литви мав характер династичної унії. В 1501 році зроблена перша проба укладення реальної унії, ота Унія в Мельнику принципово обмежувала повернення персональної унії. Люблінська Унія, як унія реальна, впроваджувала принципові зміни, оскільки творила нову федеративну державу з двох складових: Польщі і Литви. Повстання I Речі Посполитої є однією з найважливішіх подій в історії Польщі та Литви. Нова, спільна держава, яка проіснувала до розборів кінця XVIII віку, була з багатьох поглядів унікальним явищем в Європі, вирізнялась особливостями державного устрою і суспільно-господарськими стосунками, символом яких була золота шляхетська вольність.

Причини укладення Люблінської Унії

Проблемою утримання зв’язків поміж Польщею і Литвою зайнявся Зигмунт Август, коронований vivente regae (тут: у значенні – ще за життя - перекладач) за життя Зигмунта Старого в 1548 році. Бездітний Зигмунт Август прихильно дивився на пропозиції скріплення польсько-литовського зв’язку для збереження тяглості влади в обох державах. Союзником короля став рух порушених прав, політичний рух менш заможної шляхти, яка тяжила до проведення ряду реформ щодо обмеження влади магнатів, покращення фінансового стану держави, війська і судівництва. Рух порушених прав однак йшов далі й домагався включення Великого Князівства Литовського до Польщі.

Від 1551 року Зигмунт Август робив зусилля для підготовки унії через пристосування литовського права. У Литві встановлені були уряди аналогічні до польських. В 1566 році другий литовський статут збільшив компетенцію литовського сейму за рахунок влади великого князя, що зближувало владу сейму Литви до сейму Польщі. З 1551 року сейми Польщі та Литви відбувались за участю делегатів обох країн. В 1551 р. Зигмунт Август передав Короні і виборним королям Польщі право на гідність великого князя Литви.

Від реальній унії між Польщею і Литвою найбільш потерпали литовські магнати, від того намагались вони не допустити до укладення остаточній угоди і зірвали перший спільний сейм в Парчеві в 1564 році. Проте події були приспішені війною поміж Литвою і царем Іваном Грізним, - для ведення війни литовське посполите рушення мусило звернутись за підтримкою до Корони.

Засідання Сейму в Любліні, інкорпорація південно-східних земель до Корони

19

 Берестейська Унія:  Берестейська (1596 р.) унія та її вплив на подальший розвиток українського суспільства. Утворення братств. їх роль і місце у збереженні національного етносу.

Після 1569 р. посилився процес покатоличення українського населення. Кризовий стан православної церкви створював умови для поширення ідеї церковної унії в українському суспільстві й породжував її активних прихильників. Перед православ'ям України постала проблема вибору: або зберегти церкву, жертвуючи національною самобутністю, або, реформуючи церкву, врятувати цю самобутність.

На захист православ'я виступили братства — міщанські організації, створювані при парафіяльних церквах. Найбільш впливовим було львівське Успенське братство, яке мало функції контролю над духовенством. Спираючись на підтримку константинопольського патріарха, братство активно втручалось у внутрішньоцерковні справи, що не могло не викликати спротив вищого духовенства. За структурою братство нагадувало міські ремісничі цехи-мали власний статус, вибірність старшини, прийняття присяги.  Все це проходило паралельно активізації діяльності єзуїтських організацій у Речі Посполитій. Розгортається релігійна полеміка, де талановиті  Поступово формується козацька адміністрація — військовий суддя, військовий отаман, хорунжий, гармаш, полковник, писар, осавула та ін. Контроль за їхньою діяльністю здійснювала козацька рада.

Своєрідною у Запорізькій Січі була правова система. Вона являла собою сукупність правових звичаїв, які сформувались у сфері козацьких суспільних стосунків. Козацьке право фіксувало стан стосунків, які вже склалися, затверджувало військово-адміністративну організацію, порядок землекористування, кваліфікувало види злочинів, покарань і т.ін.

Існування Запорізької Січі було вельми значним фактором у міжнародних стосунках. Кіш Війська Запорізького вів переговори і укладав угоди з Польщею, Росією, Кримським ханством, Швецією, підтримував своєю військовою потугою окремі держави і коаліції.

20  

Становлення вищої освіти в Україні:  Протягом 16 – першої половини 17 ст. відбувалися важливі зрушення в розвитку укр.мови. Вони стосувалися мови літературної. Від другої половини 16 ст. почали з’являтися переклади простою мовою церковних текстів: Пересопницьке Євангеліє (1556-1561), Крехівський «Апостол» (60-х рр. 16 ст.), Волинське Євангеліє (1571) тощо.

За традицією школи діяли при церквах і монастриях. Розгортання реформаційного руху зумовило появу протестантських шкіл.  По-третє, на цей період припадає ослаблення королівської влади. Зміцнення великого феодального землеволодіння зумовило відцентрові тенденції у Речі Посполитій.

Тобто до 1648 р. в Україні сформувався цілий клубок серйозних суперечностей, вирішення яких було можливо тільки силовими методами. І для їх застосування склалися необхідні умови.

За характером це була національно-визвольна, антифеодальна боротьба українського народу, в якій значну роль відігравало і релігійне протистояння (католицизм – православ'я).

Рушійними силами революції виступали усі верстви українського суспільства середини XVII ст. Роль лідера виконувало козацтво, під керівництвом якого згуртувалося селянство, міщанство, православне духовенство, а також дрібна українська шляхта, яка також потерпала від свавілля польських магнатів.

Українська національна революція, яка розпочалася в 1648 р. і пройшла у своєму розвитку три основні періоди:

I період (лютий 1648 – серпень 1657р.) – початок і найбільше піднесення національно-визвольної та соціальної боротьби, яка привела до утворення Української національної держави – Гетьманщини.

II період (вересень 1657 – червень 1663 р.) – громадянська війна, що привела до поділу козацької України на Лівобережну і Правобережну.

III період (червень 1663 – вересень 1676 р.) – боротьба за возз'єднання української держави, за її суверенітет. Тобто закінчується українська національна революція після падіння гетьмана П. Дорошенка у 1676 р.

Отже, народне повстання, яке розпочалося 1648 р., охопивши більшу частину території та населення України, незабаром переросло у визвольну війну, а війна, зумовивши докорінні зміни в суспільному розвитку, поступово переросла в національну революцію.

21. Повстання під проводом Б. Хмельницького стало початком великомасштабної війни укр. народу проти польського панування. Основу повстанських загонів становило козацтво, якому належала провідна роль у перебігу і керівництві війною. У лавах повстанців було багато селян і міщан, а також вихідців із дрібної укр. шляхти. Підтримало повстання і православне духівництво. Війна мала нац-визвольний , релігійний, антифеодальний характер. Метою війни було знищення польського панування, створення в етнічних межах України власної держави, ліквідація кріпацтва, середньої та великої феодальної власності на землю, утвердження козацького тилу господарювання.

Причини нац-визв війни: погіршення становлення селянства в умовах засилля магнатів та панщино-фільваркової сист господарювання; зростання невдоволення укр. міщанства, яке потерпало як від приватних власників міст, так і від сваволі королівських урядовців; обмеження прав козацтва, запровадження заходів, спрямованих на ліквідацію його як стану; полонізація укр. культури, примусове насадження католицизму, що викликали масові протести.

Отож, заходи якими польський уряд супроводжував своє панування на укр. землях, мали на меті цілковите їх загарбання і підкорення. Така політика уряду речі Посполитої в сер 17 ст загострила ситуацію в Україні, спричинивши загальнонародне повстання.

22.

Б хмельницький – політик, полководець, дипломат. Осн здобутком його діяльності стало народження укр. держави. Саме у відновленні незалежної держави, яка об’єднала б усі етнічні укр. землі, спадкоємиці Київської Русі вбачав гетьман завдання очолюваної ним Нац-визв війни. Розбудова держави, формування всіх її ланок відбувалися під особистим його керівництвом. У його руках зосереджувалися виконавча і судова влада. Він скликав Генеральну і Старшинську владу, брав участь у судочинстві, опікувався фінансами, за рішенням ради розпочинав війну, провадив мирні переговори, керував дипл-ми відносинами з ін державами та розвідувальною службою, був головокомандувачем збройних сил. Зусилля Хмел протягом першого року війни з розрізнених селянських і козацьких загонів було створено одну з найсильніших у тогочасній Європі армій. Основу козацьких полків становила піхота. Б.Хмел зумів набагато підвищити її боєздатність. З ініціативи гетьмана під час війни було створено козацьку кінноту, яка в 1649 успішно змагалася з ворогом. Він залучив до козацької армії талановитих полководців, збагатив її військове мистецтво самобутньою тактикою. Від перших місяців Нац-визн війни Хмел виявив себе і як талановитий дипломат. Безперечною заслугою було й те, що весь укр. народ, незваж на різні станові інтереси, виступив єдиною силою в боротьбі за нац визволення.

23. Задля збереження основних здобутків війни, насамперед держави, укр. уряд дійшов висновку про необхідність вдатися до союзу з московським царем. Саме в такому напрямку пожвавилася дипломатична діяльність гетьманського уряду. Зустріч і переговори, вручення царської грамоти і клейнодів відбулися на раді в Переяславі 8 січня 1654. Переяславська рада лише започаткувала оформлення московсько-українських відносин, бо пис угод у Переяславі укладено не було. Все мали вирішити подальші переговори. Особливістю укр.-моск договору було те, що він являв собою групу документіввід кожного зі станів – ніби окремі угоди від духівництва, міщанства, козаків. Козацька угода склад з 23 статей від ім. гетьмана і Війська Запорізького. Осн  ідея цих статей – установлення таких міждержавних відносин, за яких Укр. залишатиметься як внутрішньо, так і зовнішньо самостійною. Згідно з Березневими статтями(так наз узгоджені 17 статей):

- гетьмана і старшину козаки мали обирати на раді;

- укр. адміністрація та суд лишалися самостійними і не підпорядковувались Москві;

- збирання податків поклалося на укр. Військовий скарб;

-к-сть коз війська встановлювалась 60тис осіб.

Умови укр.-рос договору 1654 загалом(за умови дотримання) були взаємовигідними. Водночас договір був незавершеним, недосконалим, діяв нетривалий час (кілька років) і незабаром через недотримання його рос стороною фактично втратив чинність. За своїм формально-правовими ознаками договір передбачав встановлення поширених у тогочасній Європі відносин протекторату. Протягом 1654-1655рр союзне укр.-рос військо з перемінним успіхом вело воєнні дії проти Польщі.

24.

23-26 серпня в Чигирині відбулася Старшинська рада, на якій гетьманом (до повноліття Юрія Хмельницького) було обрано генерального писаря Івана Виговського. У зовнішньополітичній діяльності новообраний гетьман прагнув продовжувати політику Б Хмельницького, спрямовану на досягнення цілковитої незалежності Укр. держави т зміцнення її міжнародного авторитету. Своєю внутр політикою Іван Виговський прагнув задовольнити передусім інтереси старшинської верхівки та укр. покозаченої шляхти. Щедрі дарунки зем наділів і привілеїв можновладцям спричинили невдоволення незаможного козацтва і селянства. Подвійна гра Москви змусила Виговськоговкотре замислитись над пошуком інш союзника. Він виріш звернут до Речі Посполитої. Неподалік м. Гадяча 6 вер 1658 на козацьк раді було ухвалено гадяцькі пункти. Згідно з ними Україна, Польща і Литва утв федерацію 3-х самостійних держав, об’єднаним лише спільним королем. Україна в межах Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств отримувала незалежність як Велике князівство Руське. Найвищ законодавча влада у Вел Княз-стві руському мала належати депутатам від усіх земель, а виконавча – зосереджуватись в руках гетьмана, який обирався б довічно і затверджувався королем. Передбачалося, що князівство матиме власне військо, судову і фінансову систему, карбуватиме монету. Церковну унію належало скасувати в усіх трьох державах. Православна церква мусила мати такі ж права, як і римо-католицька. Передбачалося створення двох університетів, причому оди із них отримав статус академії, а також колегіумів, гімназій, різних шкіл і друкарень. Оголошувалася цілковита свобода слова і друку.  Гадяцькі пункти втілити в життя, до того ж польський сейм затвердив їх істотно урізаними.

25) Руї́на — період історії України кінця XVII століття, що відзначився розпадом української державності і загальним занепадом. Під час Руїни Україна була поділена по Дніпру на Лівобережну та Правобережну, і ці дві половини ворогували між собою. Причини Руїни :1)відсутність загальнонаціонального лідера, який би міг продовжити справу Богдана Хмельницького після його смерті 2)глибокий розкол серед української політичної еліти з питань внутрішньої та зовнішньої політики3)егоїстичність козацької старшини, її нездатність поставити державні інтереси вище від кланових та особистих4)перетворення українських теренів на об'єкт загарбницьких зазіхань Росії, Польщі, Османської імперії та Кримського ханства внаслідок внутрішньої міжусобної боротьби.

25)

Руї́на — період історії України кінця XVII століття, що відзначився розпадом української державності і загальним занепадом. Під час Руїни Україна була поділена по Дніпру на Лівобережну та Правобережну, і ці дві половини ворогували між собою. Причини Руїни :1)відсутність загальнонаціонального лідера, який би міг продовжити справу Богдана Хмельницького після його смерті 2)глибокий розкол серед української політичної еліти з питань внутрішньої та зовнішньої політики3)егоїстичність козацької старшини, її нездатність поставити державні інтереси вище від кланових та особистих4)перетворення українських теренів на об'єкт загарбницьких зазіхань Росії, Польщі, Османської імперії та Кримського ханства внаслідок внутрішньої міжусобної боротьби.

26)

Гетьманство П. Дорошенка на Правобережжі розпочалося за надзвичайно складних умов. Козацьку Україну було поділено на дві Гетьманщини. Дорошенко розпочав свою діяльність із заходів спрямованих на поліпшення внутрішнього становища. Усіляко заохочував населення спустошених південних районів Право. Послідовно захищав інтереси козацького стану. Головний сенс своєї діяльності Дорошенко вбачав у зміцненні влади на Правобережжі та поступовому обєднанні всіх укр. Земель у межах однієї держави. Це призвело до війни  між Річчю Посполитою та укр. У лютому 1666р Старшинська рада підтримала політичну програму , висунуту Дорошенком. Було ухвалено: вигнати поляків з України, укласти союз із кримським ханом, виступити на Лівобережжя , щоб обєднатися з Прав. У грудні 1666р Дорошенко разом  із татарами знищив польський загін під Браїловом. Але це не поклав край поділу в Україні. Дорошенко, бажаючи покласти край подвійній владі в Україні, увійшов з військом на Лівобережжя, скориставшись загибеллю Брюховецького. Таким чином, під владою Дорошенка опинились обидві частини України. Проте закріпити владу не вдалося .З півночі загрожувала  Московія. На заході пішли в наступ війська Речі Посполитої. Це  змусило Дорошенка повернутися на Прав. Восени 1676 р. на козацькій раді він склав гетьманські клейноди перед І.Сірком.

27) Своє гетьманування І. Мазепа  розпочав із підписання(25 липня 1687р) Коломацьких статей. Він  став одним з найбагатших феодалів Європи. Як високоосвічена людина, яка дбала про майбутнє, вкладає зусилля на розвиток культури та релігії. Головною метою гетьмана було об'єднання у рамках однієї держави всіх українських земель та створення станової держави західноєвропейського зразка. На початку гетьманування мазепа вважав, що зможе втілити свої задуми щодо Укр. тільки в спілці  з Москвою. Так, козацькі загони надавали допомогу царській армії Криму. Кримський похід 1689р мав негативні наслідки, позаяк загострив внутрішнє становище козацької держави. Діяльність Мазепи змінила архітектурні обриси багатьох міст. Мазепа фундував більше десятка нових храмів , сприяв відбудові багатьох церков княжої доби.  У розвитку укр. освіти , науки , мистецтва , книгодрукування гетьман вкладав величезні кошти з державної скарбниці та власні.

28)

Після смерті гетьмана Мазепи ,гетьманом було обрано  Пилипа Орлика. Під час козацької ради 5 квітня 1710р. було схвалено документ який назвали «Конституція Пилипа Орлика». Основу його становила угода між гетьманом і козацтвом ,яке  виступало від імені укр.  народу,про взаємні права та обов’язки. Уперше гетьман уклав офіційну угоду зі своїми виборцями , чітко зазначаючи умови , згідно з якими він отримував владу. Крім того, в документі обґрунтовувався державний лад України. Саме  тому його вважають першою укр. Конституцією.

29)

На початку 20-х років XVII ст. відносини між українськими козаками і польською владою значно загострилися. За умовами мирного договору між Річчю Посполитою і Османською імперією козаки втратили право на судноплавство Дніпром та виходу в Чорне море. Крім того, коли небезпека була позаду, польський уряд так і не виплатив козакам обіцяних грошей, і погодився включити в реєстр лише 3 тис. козаків. Решта повинна була повернутися під владу панів і старост. Самі козаки, незважаючи на заборону польської влади, продовжували чинити блискучі вилазки на  турецькі й татарські міста . Занепокоєний фактичним створенням козацької "окремої республіки" у складі Речі Посполитої, польський уряд почав готувати влітку 1625 р. каральний похід на Україну. Першим великим виступом козаків, який мав яскраву національно-визвольну спрямованість, було повстання під проводом Тараса Федоровича  у 1630 р. Причини повстання. Куруківська угода посилила суперечності між козаками. Запровадження нового податку. Не вщухали конфлікти на релігійному грунті . Повстання закінчилось підписання Переясловської угоди 1630р.

30)

Останній гетьман Лівобережної України був граф К. Розумовський (1728—1803), походив з родини городового козака. У жовтні 1751р під владу гетьмана було передано Запор. Січ. Повертався гетьманщині й Київ. Він без погодження російського уряду призначав полковників і роздавав землі. Пожвавилося господарське життя. Почалася  відбудова Батурина. Самостійні дії гетьмана суперечили планам імперського уряду , який аж ніяк не прагнув посилення укр.  автономії .1754р зявилася низка указів, що обмежувала гетьманську владу. Свою владу він спрямовував на оновлення життя Гетьманщини. Розумовський намагався запровадити спадкове гетьманство. Реформував і армію полки перетворювалися на регулярні. Козаків було одягнено в уніформу. Гетьман планував відкрити два університети. Перший - це оновлена Києво-Могилянська академія. Ще один передбачалося відкрити в Батурині.  Про дії Розумовського стало відомо в Петербурзі. Катерина друга вимагала зречення булави. З усуненням Розумовського від влади ліквідувалося гетьманство.

31.

Українські землі під владою Речі Посполитої(кінецьXVII-серединаXVIII ст. )

За Андрусівським перемир'ям 1667 Україна розділялася на Правобережну (за винятком Києва та його околиць) у складі Речі Посполитої та Лівобережну, залежну від Московської держави.  У результаті поразок у війні з Туреччиною (1672—1676) уряд Речі Посполитої змушений був підписати Бучацький мирний договір 1672. За цим договором Правобережну Україну було поділено на три частини. Польща віддала Туреччині Поділля; Брацлавщина й Пд. Київщина переходили під владу гетьмана П. Дорошенка. Решта території Правобережної України залишилася у складі Речі Посполитої. Польсько-турецька війна тривала до укладення Журавненського мирного договору 1676, за яким значна частина Правобережної України перейшла до Туреччини.

Тур.-татар. військо вчинило два «чигиринські» походи 1677 і 1678, плануючи захопити. Чигирин, а потім розпочати наступ на Київ і Лівобережну Україну. Цей наступ було відбито. Бахчисарайський мирний договір 1681 завершив війни 70-х рр. 17 ст. за Праволбережну Україну. між Московською державою і Туреччиною та Кримським ханством. За його умовами кордон між Росією і Туреччиною встановлювався по Дніпру, а землі між Дніпром і Бугом мали залишатися незаселеними. «Вічний мир» 1686 між. Росією і Польщею підтвердив умови Андрусів. перемир'я 1667. Територія Правобережної України , за винятком Києва з округою і Поділля, визнавалася підвладною Польщі. Після Карловиц. договору 1699 Поділля теж перейшло до Польщі.

32.

Остаточне покріпачення селянства України(остання третина 18 ст.)

У другій половині XVIII ст. відбувається процес повторного закріпачення селянства. У ролі феодалів-кріпосників утверджувалися залишки старої православної шляхти, а також нова знать – козацька старшина, яка отримувала за службу так звані “рангові” (тобто військові), експоприйовані у поляків землі з селянами. Обмеження прав селян виявилося в тому, що наприкінці XVII ст. дедалі більшого поширення набуває феодальна рента, зокрема відробіткова, інтенсивність якої у другій половині XVIII ст. сягає п’яти і більше днів на тиждень. Водночас зберігалася натуральна і грошова ренти. Логічним фіналом процесу обмеження селянських прав став царський указ 1783 р., який узаконив закріпачення селянства на Лівобережжі та Слобожанщині.

33. Повстання на Правобережжі та Західній Україні у  XVII-XVIII ст.(Коліївщина, опришки)

Посилення соціального і національного гніту породжувало опір українського населення, але його основну масу становило селянство. Тому переважно опір носив пасивний характер, або відбувалися стихійні вибухи. Бракувало організації та досвідчених ватажків, оскільки козацтва на Правобережжі вже не існувало. Але з'явилися гайдамаки (від турецького - гайда - гнати, доганяти або волоцюга, грабіжник, неспокійні, бунтівні люди). Гайдамаків підтримувало місцеве населення. Вони дотримувалися партизанської тактики (невеличкі загони, раптовість, рухливість, притулок на Запоріжжі). Польсько - шляхетська адміністрація виявилася неспроможною ефективно боротися с гайдамаками. Гайдамацький рух активувався із закінченням строку слобод і пройшов кілька етапів, тричі переростаючи у великі повстання. У 1734 - 1738 рр. це сталося вперше, коли помер король Август ІІ і в Речі Посполитій настало міжкоролів'я. Діяли загони Верлана, І. Гриви, Г. Медведя, М. Моторного, Г. Голого, Писаренка, Жили, Рудя, Іваниці, Харка, Запорожця.

У 1750 р. вдруге сталося велике повстання, під час якого діяли загони О. Ляха, М. Мамая, Г. Лисого, М. Сухого, М. Теслі, О. Письменного, І. Подоляки.

У 1768 р. відбулося найбільше гайдамацьке повстання - Коліївщина. На початку 1768 р. сейм Речі Посполитої під тиском російського уряду прийняв постанову про зрівняння в правах з католиками православних та протестантів. Почалися репресії проти православних. Навесні 1768 р. в урочищі Холодний Яр формуються загони гайдамаків, які очолив запорозький козак Максим Залізняк Повстання охопило Південну Київщину, Брацлавщину, Поділля, Галичину. На початку червня повстанці захопили 1768 р. Умань, де відбулася жорстока, нещадна різанина. Умань допоміг захопити сотник надвірних козаків Іван Гонта, який став одним із керівників повстання. Після 1768 р., Коліївщини, гайдамацький рух почав спадати.

Учасників антифеодального руху в Прикарпатті називали опришками (від латинського "oppressor" - винищувач). Опришківський рух зароджується у XVI ст.. Він був поширений в Карпатах і Прикарпатті. Опришки також застосовували партизанську тактику, діяли невеликими загонами, мали підтримку населення та ін. Найбільшого розмаху опришківський рух набрав у 1738 - 1745 рр., коли діяв Олекса Довбуш, самий славетний ватажок опришків. Після його загибелі ватажками опришків стали його побратими Іван Бойчук, Василь Баюрак, та ін. Наприкінці XVIII ст. опришківський рух винищила австрійська жандармерія, але й у ХІХ ст. він неодноразово відроджувався.

34.

Повстання в Турбаях.

Селянські заворушення на Лівобережній Україні посилилися після указу імператриці Катерини II у 1783 р. про закріпачення селян на цій території. Найбільшим з них було повстання у с. Турбаях на Полтавщині. На початку XVIII ст. мешканці цього села були вільними козаками, але потім їх виписали з цього стану. У 1776 р. село перейшло у володіння поміщиків Базилевських, які посилили визискування селян. Турбаївці подали позов до Сенату, який, проте, визнав козаками лише 76 сімей (з 2000 жителів). На знак протесту селяни відмовилися виконувати панщину і створили своє самоврядування за козацьким зразком, обравши отамана, суддю та писаря. У червні 1789 р. турбаївці, очолювані братами Рогачками і С. Помазаном, узяли село під повний контроль, обеззброїли військову команду, убили Базилевських і захопили їх добро. Деякий час місцева влада намагалася врегулювати відносини з турбаївцями без застосування сили, але, зіткнувшись з їх непокорою, ввела в село війська, які розправилися з повстанцями. Активних учасників після тілес них покарань заслали до Сибіру, інших переселили в південні райони України.  Повстання в Турбаях було локальним, але типовим проявом антифеодального руху.

35

.Ліквідація Запорозької січі. Українські козацькі формування після зруйнування Запорозької січі. Вже в другій чверті XVIII століття було зрозуміло, що царизм не має жодних намірів щодо збереження української автономії, передбаченої ще Березневими статтями 1654 року. Плани Катерини II не передбачали ні існування козацької держави Гетьманщини, ні козацьких вольностей, ні Запорізької Січі. Коли 1764 року було ліквідовано гетьманщину, а ще через рік — полково-сотенний устрій на Слобожанщині, останнім оплотом української свободи залишалася Запорізька Січ. На початку червня 1775 року російські війська під командуванням Текелій Петро Абрамович, які поверталися з турецького походу, раптово оточили Січ. Козаки не чекали на такий розвиток подій. На Січі зібралася рада на чолі з кошовим отаманом Петром Калнишевським, яка вирішила не проливати християнської крові та добровільно склала зброю перед московитами. 16 червня 1775 року російським військами було повністю зруйновано Січ, а все майно та козацькі архіви було вивезено до Петербурга. Козацьку старшину та кошового отамана Петра Калнишевського звинуватили у зраді та засудили до каторги. 3 серпня 1775 року імператриця Катерина II видала спеціальний маніфест, який офіційно сповіщав про причини ліквідації Січі.
  Найнепокірніші  запорожці, яких  було  близько  5  тисяч,   подалися  за  межі  Російської  імперії  -  за  Дунай,  на  землі,  що  були  під  владою  турецького  султана.  Там  вони  заклали  Задунайську  Січ.
  У  1785  році  8  тисяч  колишніх  запорожців  перйшли  на  землі  в  провінції  Банат,  на  береги  Тиси  в  ніжній   її  частині  (нині  це  територія  Сербії).  Вони  стали  австрійськими  підданими.  Так  виникла  Банатська  Січ. 
У  1792  році  Чорноморське  козацьке  військо  було  переселено  на  Кубань., а у  1860  році  воно  вже  отримало  назву  Кубанського  козацького  війська.
   В 1828 р. частина  козаків  Задунайської  Січі, що сиділи коло Акерману, приняли російське підданство й утворили Дунайське військо.

36.

Приєднання Росією Північного Причорномор’я . Заселення та господарський розвиток Південної України

Важливу роль в об'єднанні етнічних українських земель відіграли російсько-турецькі війни 1768-1774 та 1787-1791 pp. У січні 1768 р. кримські татари здійснили рейд на Правобережну Україну, але змушені були відступити. Україна стала центром зосередження і розгортання російських військ. З лівобережного козацтва було сформовано окремий корпус, а з мешканців Правобережжя — волонтерські формування. В 1774 р. було підписано Кючук-Кайнарджійський мир ний договір, за яким Росія отримала територію між Дніпром і Бугом, фортеці Керч і Єнікале в Криму, Кінбурн у гирлі Дніпра, а також право вільного судноплавства по Чорному морю. Туреччина змушена була визнати незалежність Кримського ханства.
Згодом російські війська окупували Крим, і цариця Катери на II оголосила про приєднання його до Росії (1783 p.). Приєднання Криму мало велике значення, оскільки ліквідовувався багатовіковий плацдарм для нападів турецько-татарських військ на Україну; навколо почали освоювати землі Півдня України. У самому Криму не стало рабовласництва і работоргівлі, що, без сумніву, мало прогресивне значення.

Значення Півдня для економічного розвитку Наддніпрянщини полягало в тому, що він став чинником складання нових господарських взаємозв’язків між окремими регіонами.. Завдяки успішному господарському розвитку у ХІХ ст. Південь став центром економічного тяжіння, переорієнтації торговельних зв’язків Правобережної та Лівобережної України. Склалася нова економічна система, пов’язана через чорноморсько-азовські порти зі світовими товаровиробниками.

На початку заселення земель Південної України провідною галуззю господарства було тваринництво. Природні умови Причорноморських степів сприяли розведенню овець. Овеча вовна стала основним експортним товаром Півдня на початку освоєння цих земель. Поряд із вівчарством значне місце в економіці Півдня посідало розведення великої рогатої худоби.

Іншим сільськогосподарським продуктом, який почав користуватися великим попитом, стало вино. Виноградарство було одним із найпоширеніших занять мешканців Півдня.

Південь також мав великі можливості для сприяння розвиткові господарства і сусідніх земель завдяки торгівлі. Головну роль у транспортуванні зерна з Правобережної та Лівобережної України відігравали чумаки.

37.

Ім'я українського філософа і поета-байкаря Григорія Сковороди (3 грудня 1722 –9 листопада 1794 ) займає дуже високий рейтинг серед імен знаменитих філософів. Його філософська система не тільки оригінальна, але і досить сучасна. народився в сотенному містечку Чорнухи Лубенського полку, що нині на Полтавщині, у небагатій козацькій родині. Після здобуття початкової освіти в сільській школі, з 1734 року (Григорію 12) навчався у Києво-Могилянській академії. Протягом навчання в Академії вивчив латинську, грецьку, церковнослов'янську, польську, німецьку й інші мови.    Шлях Г. С. Сковороди в філософію був довгим. З прожитих 72-х років він віддав філософській роботі лише останні 25 років свого життя. Тільки в 70-80-х роках XVIII ст. він почав створювати свої філософські діалоги, трактати, притчі і, мандруючи по Україні, став проповідувати своє філософське вчення. А шлях майже в 50 років був тільки підготовкою до цієї мандрівки в образі "старця" - бродячого філософа-наставника.  Сковороди був глибокий розум, феноменальна пам'ять, поетичні здібності, виключно музичний слух і голос; він писав вірші, складав музику, грав на декількох інструментах, мав здібності до малювання. Розглядати ідейний зміст байок Сковороди -- означає власне вже розглядати його філософські погляди, оскільки байки органічно вписуються в філософську спадщину мислителя. Помер 9 листопада 1794 року в селі Пан-Іванівка (зараз Сковородинівка) Золочівського району Харківської області. На могилі написано :» Світ ловив мене та не впіймав».

38. Україна, поділена австро-російським кордоном, у 20-30-і pp. XIX ст. зазнає змін, що свідчать про швидкий занепад феодально-кріпосницької системи господарювання та зародження капіталізму: розвиваються товарно-грошові відносини, занепадають кріпосницькі мануфактури, зростає товарність сільського господарства, поглиблюється спеціалізація окремих районів України в сільськогосподарському виробництві, поміщики будують промислові підприємства, величезні вівчарські заводи з метою отримання більшого прибутку. В 30-і pp. в Україні розпочинається промисловий переворот (перехід від ручного до машинного виробництва), який призвів до утвердження фабрично-заводського виробництва в металообробній, текстильній, цукровій, тютюновій, склодувній, паперовій галузях. Перше місце в Україні займає цукрова промисловість – 160 фабрик. Розвивається воєнна промисловість (завод «Арсенал» у Києві), металургійна – чавуноливарний завод у Луганську, машинобудівна, вугільна галузі. Збільшується кількість ярмарків – 50% російських ярмарків проходить в Україні (Контрактовий – у Києві, Покровський – у Харкові). Важливу роль в економіці відіграє чумацький промисел зерном і сіллю. Український експорт становить 60% від загальноросійського. Україна стає одним з основних сільськогосподарських і промислових центрів Росії. Схожі процеси відбуваються і на українських землях в Австрії, де дідичі (поміщики) розширяють продуктивне тваринництво, переробку сільськогосподарських продуктів, розвивається і вдосконалюється ґуральництво, виноробство, цукроваріння. Розвиваються, хоча й значно повільніше, традиційні галузі промисловості: соляна, залізорудна, тютюнова, лісова, сірчана.

39. Початок XIX ст. характеризується посиленням національно-визвольного руху у Західній Україні. На першому місці стояло питання про розвиток української мови, її захист, утвердження української національної свідомості. Рушійною силою у цьому процесі стало греко-католицьке духовенство, яке займається видавництвом підручників українською мовою, наукових праць про неї. Надруковано першу в Австрії граматику української мови, збірник християнської моралі «Катехізис» українською мовою. Найзавзятіше обстоювали рідну мову діячі «Руської трійці» – вихованці Львівської семінарії М. Шашкевич, І. Вагілевич та Я. Головацький. Метою створеного ними гуртка стало перетворення народної мови на літературну, що відкрило б селянству доступ до знань. «Руська трійця» як напівлегальне демократично-просвітницьке та літературне угруповання діяло у Львові в 1830-1837 роках. М. Шашкевич вперше переклав українською «Слово о полку Ігореві», підготував «Читанку для діточок», група підготувала до видання альманах «Зоря», який заборонила цензура. Видали альманаху «Русалка Дністрова». Україні українською мовою були опубліковані народні пісні, думи, казки, публіцистичні та науково-історичні твори, в яких проголошувалася ідея єдності всіх українських земель, вказувалося на важливість вивчення історичного минулого. Альманах довів, що народна мова може бути літературною, а також, що немає суттєвих розбіжностей між мовою галичан і східних українців, що свідчило про єдність українського народу.

45.

Українська студентська молодь у кінці XIX ст. прагнула активізувати суспільно-політичне життя України. Студенти вищих учбових закладів Харкова і Києва Б. Грінченко, І. Липа, М. Байздренко, М. Базькевич, М. Міхновський та В. Боровик утворили у 1891 (1892) році громадсько-політичне товариство «Братство тарасівців». Основні ідейні засади організації викладені у «Декларації віри молодих українців». Тарасівці готували до друку свої видання, організовували таємні сходки, листувалися з однодумцями у Галичині. Вони виступали за єдність і соборність українських земель, на захист української мови, за добросусідські відносини з усіма народами, які населяють Україну, справедливе вирішення економічних питань. Своїм основним завданням Тарасівці вважали національне визволення українського народу, досягнення повної автономії всіма народами, які були поневолені російською імперією. Братство зобов'язувалося вимагати поширення вживання української мови у школі, державних установах, боронити інтереси українського народу. Вони розгорнули широку діяльність по пропаганді своїх поглядів серед студентства, шкільної молоді, селянства і робітництва. Братство проіснувало до 1898 p., 24 його члени були заарештовані і більшість з них ув'язнено. Під впливом ідей Тарасівців на Східній Україні було заснована перша політична партія – Революційна українська партія.
Значення цієї організації полягає у тому, що Тарасівці були першою ланкою на шляху утворення справжніх політичних партій у Східній Україні. Вони першими в Наддніпрянщині поставили на перший план не культурницькі питання, що було характерним для громадівського руху 60-80-х років, а політичні і економічні питання.

48. Незважаючи на половинчастість реформи, 1861 р. став переломним для розвитку капіталізму в країні. Реформа внесла корінні зміни у розподіл земельної власності. Інтенсивно йшов процес розшарування селянства, утворювався клас підприємців і клас найманих робітників. Таким чином, було дано могутній імпульс розвиткові капіталістичних відносин. Реформи 60-70-х років значно прискорили розвиток капіталізму в економічному житті і в соціальній сфері, були першим кроком на шляху реформування Російської імперії. Хоча їх обмеженість і непослідовність таїла в собі майбутні грізні соціальні конфлікти, внаслідок цих реформ Україна в другій половині XIX ст. невпізнанно змінилася.


53.

 Лютнева революція 1917р. – революція, у ході якої в Російській імперії було повалене самодержавство і встановлений республіканський лад. Участь Росії у Першій світовій війні 1914—1918 років поглибила соціально-економічні і політичні суперечності в країні. З початку 1917 року незадоволення війною та економічні труднощі викликали масовий страйковий рух, особливо у великих промислових центрах. Страйк на Путиловському заводі в Петрограді, що розпочався 17 лютого 1917 року, став передвісником масових революційних виступів. Лютнева революція в Росії лише на певний час зняла політичну напруженість у країні. Після падіння царизму перед суспільством постали невідкладні завдання, з’явилися нові проблеми. Першочерговим було створення нової стабільної держави, визначеність у питанні про участь у війні, подолання негативних тенденцій в економіці, вирішення аграрного та національного питань. 2 березня  1917р. Микола II зрікся престолу. Влада в Росії перейшла до Тимчасового уряду. Лютнева революція залишилася незавершеною. Після повалення самодержавства на території колишньої  Російської імперії розгорнувся національно-визвольний рух за створення незалежних держав (у тому числі й на українських землях). Перемога  Лютневої   революції відкрила шлях до бурхливого  розвитку національно-визвольного руху в національних районах Росії, у тому числі  в Україні. Невдовзі після повалення царизму, у березні в Києві, Полтаві, Одесі, Катеринославі та в інших містах, містечках і окремих селах прокотилася хвиля національних віч, сходок, мітингів, маніфестацій, учасники яких, поряд із загальнодемократичними, висували й вимоги ліквідації національного гніту, рівноправності націй, вільного розвитку української мови та культури. Почалося видання українських газет і журналів, творів художньої літератури, засновувалися культурно-освітні організації – просвіти, клуби, народні будинки, бібліотеки, читальні, хорові та драматичні гуртки, розгорталася робота по створенню української школи. Висувалися вимоги організації українських військових частин. Організаційним центром національно-визвольного руху в Україні стала Українська Центральна Рада. 3-4 березня 1917р. з ініціативи партій УНП і ТУП було утворено УЦР. На чолі став Грушевський.  У керівництві Ради  велику роль  відігравали Винниченко, Петлюра, Єфремов. Більшість вважала, що найближчим завданням має бути утворення автономії української держави у складі Росії. ЦР прийняла 4 універсали.  Перший універсал – 10.06.1917р. – цим документом ЦР оголошувала себе органом, який може приймати акти конституційного значення. Другий універсал – 2.07.1917р. - зафіксував домовленості між Української Центральною Радою та Тимчасовим урядом Росії. Орган виконавчої влади – Генеральний Секретаріат. Третій універсал – 7.11.1917р. – проголошував УНР. Четвертий універсал – 9.01.1918р. – незалежність УНР від Росії. У своїй діяльності Центральна Рада припустилася низки помилок. Вона фактично не займалася вирішенням соціально-економічних проблем (серед яких головною була земельна), а зосередила свою увагу лише на національних аспектах. До того ж діячам Центральної Ради бракувало досвіду й у вирішенні суто практичних проблем, таких, як збереження правопорядку, забезпечення міст продуктами, організація роботи залізниць. Багато часу забирали дебати та ідейні конфлікти, особливо між соціал-демократами та соціалістами-революціонерами. Зв'язок з масами обмежувався виступами на мітингах у містах, вплив на село, де проживала більшість населення України, зменшувався. Суттєвою була помилка ЦР щодо військових формувань.

54.

1 Світова війна

До 1914р. Україна залишалася розділеною між Росією й Австро-Угорщиною, українці не мали можливості вплинути на політику урядів обох імперій. Росія входила до складу Антанти, Австро-Угорщина  - Троїцького союзу. 1 серпня 1914р. почалася світова війна. У серпні-вересні 1914р.  відбулася грандіозна Галицька битва – зустрічний бій, у якому російська армія завдала серйозної поразки австрійській армії і зайняла Східну Галичину. Битва тривала понад місяць і закінчилася повною поразкою австро-угорських військ.  Війна поступово набула звитяжного характеру. 1914р. на території Західної України було утворено Галицько-Буковинське генерал-губернаторство, яке очолив Бобринський. Було заборонено не тільки українські партії, а й навіть спортивні та молодіжні організації. Почалися масові арешти серед українських політичних та громадських діячів. Голова Української  греко-католицької церкви митрополит Шептицький і сотні священиків були заарештовані. Після вигнання російських військ із Галичини українці радісно зустрічали айстро-угорську армію. Українська інтелігенція активно допомагала біженцям, які відступали разом з російською армією. 1915р. у Харкові виникає таємна організація Юнацький союз, яка прагнула перейти до терористичної боротьби проти російської влади. Емігранти з Наддніпрянської України в серпні 1914р. створили у Львові СВУ. Організація користувалася підтримкою австрійської влади. німецька делегація 11 листопада 1918 p. у Комп'єнському лісі підписала угоду про перемир'я з державами Антанти. Перша світова війна завершилася.

Німеччина, визнавши свою поразку, зобов'язалася негайно вивести свої війська з окупованих західних територій та лівого берега Рейну, передати державам Антанти військовий флот, озброєння та військове майно.

В результаті війни з 70-ти млн. чоловік, які воювали на її фронтах, близько 10 млн. було вбито й 20 млн. - поранено. Матеріальні втрати країн-учасниць склали 208 млрд. доларів.  Після завершення першої світової війни постало питання мирного врегулювання повоєнних проблем.

61.

61. Незважаючи на те що Центральній Раді вдалося знову повернутися до влади, вона не мала підтримки серед широких верств населення з різних причин:

• великих промисловців та землевласників, а також кайзера Німеччини відлякували соціалістична орієнтація і соціалістичний склад ЦР (націоналізація землі, 8-годинний робочий день);

• зрусифіковану частину населення не влаштовував національний характер влади;

• національно-демократичні кола і пробільшовицькі елементи (тут їх позиції співпадали) — підтримка ЦР німецької окупації і пограбування України;

• значна частина населення була незадоволена тим, що ЦР не могла «навести порядок»;

29 квітня 1918 р. на з'їзді хліборобів було об рано гетьмана України, яким став Павло Скоропадський.

Скасовувались заходи ЦР щодо націоналізації великих маєтків і культурної автономії. Проголошувалась недоторканність приватної власності. Великі прерогативи надавались самому гетьману: верховна виконавча влада, затвердження законодавчих актів, призначення отамана .Ради міністрів, управління зовнішньою політикою і військовими справами . Однак усе це не могло приховати того, що фактичними господарями України були не гетьман і його уряд, а німецьке військове командування. За квітень-листопад 1918 р. з України в Німеччину й Австрію було вивезено 95976 коней, 105542 туші яловичини, 66809869 кг цукру, 3329403 кг олії, 1213961 кг риби тощо. Гетьман увів окрему соціальну категорію громадян-козаків (фактично заможних селян), сподіваючись, що вони стануть опорою режиму. Із-за того, що гетьман був причетний до повалення ЦР. Проводилися досить жорстокі репресії проти учасників робітничого і селянського рухів, каральні експедиції. Гетьман передбачав ліквідацію значної земельної власності і передачу землі хліборобам у кількості не більше 25 га в одні руки, а купівля землі однією особою в різних місцях не дозволялася. Поміщики повинні були продавати свою землю Держбанку для утворення державного земельного фонду. Страйки на заводах заборонялися, у металургійній промисловості був установлений 12-годинний робочий день, для боротьби з незадоволеними широко використовувалися локаути. Разом з тим гетьманський уряд досяг значних успіхів у справі визнання України як окремої держави на міжнародній арені. Дипломатичні відносини були встановлені з 12 країнами. Значних успіхів досяг гетьманський уряд у сфері культури. На рівні початкової школи було випущено кілька мільйонів примірників україномовних підручників, а в більшості шкіл для навчання введено українську мову. Повернення землі поміщикам, насильницька реквізиція хліба, масові репресії викликали гостре незадоволення серед різних верств населення. Виник і швидко зростав повстансько-партизанський рух проти німецьких окупантів і гетьманського режиму.

Внутрішня політика. Гетьман сформував новий уряд - Раду міністрів - з помірно-консервативних чиновників, військових і суспільних діячів. Главою Кабінету міністрів став Ф. Лизогуб; міністром закордонних справ - Д. Дорошенко. Був налагоджений дієздатний адміністративний апарат (почали діяти старости, земські урядники, професійні чиновники, поліція. У промисловості було ліквідовано робочий контроль на виробництві, заборонялися страйки, скасовувався 8-годиний робочий день і встановлювався 12-годиний; відновився залізничний рух завдяки відновленню залізничних колій і мостів, ремонту локомотивів. Була здійснена спроба створення національної армії, чисельність якої повинна була перевищити 300 тис. осіб. Гетьман прагнув також відродити козацтво в Україні. В Український державі була реформована банківська мережа, прийнятий збалансований державний бюджет, вжиті заходи для становлення української грошової системи.

Зовнішня. Одним із головних завдань гетьманського уряду була боротьба за міжнародне визнання Української держави. Найважливішими напрямками зовнішньої політики були:

- союз із Німеччиною, з якою були встановлені дипломатичні відносини;

- встановлення дипломатичних відносин з іншими країнами; у період гетьманату Україну визнали 30 країн, a 10 із них мали свої представництва в Києві; Україна мала своїх представників у 23 країнах;

- підписання мирного договору з радянською Росією (12 червня 1918 р.);

- дипломатична боротьба з Австро-Угорщиною, що намагалася анексувати (захопити) східногалицькі землі та Холмщину;

Основними причинами падіння гетьманату були:

- відсутність численної дієздатної регулярної української армії;

- посилення впливу в Українській державі російських консервативних кіл;

- відновлення в державі поміщицького землеволодіння;

- підкорення соціально-економічної політики інтересам панівних верств та окупаційної влади;

- наростання напруженості у суспільстві та формування організованої опозиції;

- поразка Німеччини та її союзників у Першій світовій війні.

62.

Поразка Четверного союзу і революція в Німеччині прискорили падіння гетьманського режиму. Скоропадський втратив зовнішню військову опору, а внутрішньосоціальна виявилася дуже слабкою. 14 листопада 1918 р. на підпільному засіданні Українського національного союзу була створена Директорія на чолі з В. Винниченком, яка взяла на себе функцію відкритої боротьби проти гетьманського режиму. Скоропадський зрікся влади і разом з німецькими військами виїхав до Берліна. До Києва тріумфально в'їхала Директорія. 26 грудня 1918 р. вона опублікувала свій програмний документ — Декларацію, в якій проголошувала ліквідацію гетьманського режиму і відновлення незалежної Української Народної Республіки. Одним з основних положень Декларації була обіцянка експропріювати державні, церковні та великі приватні землеволодіння для їх перерозподілу серед селян. Директорія також обіцяла відновити 8-годинний робочий день, установити «трудову владу», провести вибори до Трудового конгресу, якому й належатиме вища законодавча влада. Однак більшість цих обіцянок так і залишилися на папері. Усередині Директорії точилася постійна боротьба за владу між Винниченком і Петлюрою. В основу розбудови влади було покладено трудовий принцип, відповідно до якого влада на місцях повинна була належати трудовим радам робітників, селян та інтелігенції, без участі експлуататорських елементів. Проте виборчих прав були позбавлені й професори, адвокати, лікарі, учителі середніх шкіл. Центральним органом управління повинен був стати Трудовий конгрес — тимчасовий парламент з робітників, селян і трудової інтелігенції.

Склад Директорії

Володимир Винниченко — голова Директорії.

Симон Петлюра — Головний Отаман;

Федір Швець — 15 листопада 1919 виїхав з дипломатичними дорученнями за кордон, передавши всю повноту влади Симону Петлюрі.

Панас Андрієвський .Андрій Макаренко..

Євген Петрушевич — як президент ЗО УНР з 22 січня 1919 до кінця червня 1919

Внутр.політ.

Була прийнята постанова про негайне звільнення всіх призначених при гетьмані чиновників. Уряд мав намір позбавити промислову й аграрну буржуазію виборчих прав. Владу на місцях передбачалося передати Трудовим радам селян, робітників та трудової інтелігенції. 26 грудня 1918 року Директорія видала Декларацію, з прийняттям якої почалася аграрна реформа та в якій Директорія УНР заявила про намір експропріювати державні, церковні та великі приватні землеволодіння для перерозподілу їх серед селян. Було задекларовано про вилучення землі у поміщиків без викупу, але щоб їх заспокоїти, було обіцяно: компенсацію затрат на різноманітні (агротехнічні, меліоративні тощо) вдосконалення, раніше проведені у маєтках; оголошено про недоторканність земель промислових підприємств і цукрових заводів; за землевласниками залишались будинки, де вони до цього жили, породиста худоба, виноградники; конфіскації не підлягали землі іноземних підданих.

Зовнішня пол..

Директорії вдалося досягнути розширення міжнародних зв'язків УНР. Україну визнали Угорщина, Чехословаччина, Голландія, Ватикан, Італія і ряд інших держав. Але їй не вдалося налагодити нормальних стосунків з країнами, від яких залежала доля УНР: радянською Росією, державами Антанти та Польщею.

31 грудня 1918 року Директорія запропонувала Раді Народних Комісарів РСФРР переговори про мир. Раднарком погодився на переговори, попри те, що не визнавав Директорію представницьким органом українського народу. Під час переговорів радянська сторона відкинула звинувачення у веденні неоголошеної війни, лицемірно заявивши, що ніяких регулярних російських військ в Україні немає. Зі свого боку, Директорія не погодилася на об'єднання Директорії з українським радянським урядом і відмовилася прийняти інші вимоги, що означали самоліквідацію УНР.

63.

Радя́нсько-украї́нська війна, більшовицько-українська війна — збройний конфлікт між Радянською Росією та Українською Народною Республікою (УНР) в 1917–1921 роках за контроль над українськими землями, колишніми південно-західними губерніями Російської імперії. Складова частина громадянської війни на території колишньої Російській імперії. Формально була війною між прихильниками незалежної України зі столицею в Києві (УНР) і більшовицької маріонеткової держави — Української Соціалістичної Радянської Республіки (до 1919 відомої як Українська Народна Республіка Рад) зі столицею в Харкові. Призвела до значних втрат у тогочасному українському суспільстві. Закінчилася поразкою УНР, більшовицькою окупацією України і входженням УСРР до складу Радянського Союзу в 1922 році. Інша назва — московсько-українська війна. 7 (20) листопада 1917 року Українська Центральна Рада проголосила ІІІ Універсалом створення автономної Української Народної Республіки зі столицею в Києві. Це викликало роздратування російського уряду — більшовицької Ради народних комісарів. Вона вирішила захопити владу в Україні шляхом збройного повстання в Києві. Проте в ніч з 29 листопада на 30 листопада українські війська, лояльні до Центральної Ради, придушили повстання, а заколотників вислали ешелонами за межі України. Більшовицькі відділи 2-го гвардійського корпусу під проводом Євгенії Бош, що їхали з фронту на захоплення Києва, були роззброєні 1-м українським корпусом Павла Скоропадського біля Жмеринки і відправлені до Росії. 30 листопада року спалахнуло чергове більшовицьке повстання в Одесі, яке так само закінчилося поразкою більшовиків. Рада народних комісарів Росії надіслала ультиматум Українській Центральній Раді. Більшовики вимагали легалізувати більшовицькі військові загони в Україні й припинити їх розброєння. Зазначалося, що в разі невиконання вимог російський радянський уряд вважатиме Центральну Раду в стані відкритої війни проти нього. 5 (18) грудня 1917 року, не дочекавшись відповіді від українського уряду, Рада народних комісарів Росії постановила вважати Українську Центральну Раду своїм ворогом. Головнокомадувачем радянських військ проти України було призначено Володимира Антонова-Овсієнко. З грудня того ж року біля кордонів Української Народної Республіки стали концентруватися червоні війська. Українська Центральна Рада відправила відповідь Раді народних комісарів за підписом Володимира Винниченка та Симона Петлюри, якою відхилила ультиматум. Розпочалася більшовицько-українська війна. Тактика більшовиків полягала в просуванні лініями залізниць і встановленні контролю над великими промисловими й транспортними центрами. Ради розраховували на допомогу робітничих загонів у цих містах.

1917 більшовицькі червоногвардійські загони під проводом Володимира Антонова-Овсієнка вступили до Харкова. вони заволоділи містом. за сприяння Ради народних комісарів Росії, більшовики провели в місті Всеукраїнський з'їзд Рад, на якому проголосили створення Радянської УНР зі столицею Харкові. більшовики зайняли Харків і, наступаючи звідти, захопили Лозову, Катеринослав Полтаву .Брянська група захопила Глухів . В середині січня розпочалися бої українських частин з силами 7-ої червоної армії, що розгорнула наступ від Жмеринки на Браїлів і Вінницю та зайняли Ямпільський повіт. 17 (4) січня червоні ради депутатів взяли владу в місті Лебедин та Старобільську. За допомогою червоногвардійського загону встановлена радянська влада в Верхньодніпровську; червоногвардійські загони, що прибули з РСФРР, вступили в Борзну. Одночасно група М. Муравйова, наступаючи з Полтави, захопила Ромодан, а звідти на північ — Бахмач ), де зійшлися 3 російські групи, які під командуванням Муравйова почали наступ на Київ. Українська Центральна Рада для захисту столиці вислала військові частини, сформовані з добровольців, на Полтаву і Бахмач. 16 (29) січня 1918 року відбувся бій під Крутами в якому Студентський Курінь з 300 бійців був розбитий 4-тисячним більшовицьким загоном. Незважаючи на таку перевагу, муравйовці втратили 350 вояків, після чого 50 студентів-добровольців, взятих у полон, було розстріляно. Того ж дня в Києві спалахнуло більшовицьке повстання робітників на заводі «Арсенал».

Український контрнаступ

Після укладення Берестейського миру (9 лютого 1918) і домовленості з німецьким і австрійським урядами про звільнення України від більшовицької окупації, українські частини під проводом генерала К. Прісовського і С. Петлюри, разом з німецькими  і австрійськими частинами повели успішні бої на Правобережжі під Житомиром, Бердичевом, Козятином, Бучею і 01.03.1918 звільнили Київ.. Упродовж березня-квітня німецькі і австрійські війська звільнили Лівобережну Україну, а військові загони отамана П. Болбочана і В. Сікевича — Крим і Донеччину. Переляканий німецьким наступом, В. Ленін доручив своєму представникові в Україні С. Орджонікідзе удавано українізувати російські загони В. Антонова і Муравйова, однак і цей маневр не мав успіху. У той час бої відбувалися за залізничні вузли, а просування військових частин здійснювалося панцерниками залізничними коліями. Тим часом радянська Росія змушена була визнати умови Берестейського миру і згодом, підписала з Українською Державою прелімінарний мир.

64.

Другий Зимовий похід

В жовтні 1921 командуванням Армії УНР та Повстанчою Командою було розроблено план, який передбачав надання воєнної допомоги партизанському рухові в Україні. Активні дії повстанських загонів повинні були перешкодити вивезенню продовольства з України в Росію і тим самим врятувати населення відголоду. Стратегічним завданням операції було підняття всенародного повстання і повалення більшовицького режиму в Україні. Ця акція ввійшла в історію під назвою Другий зимовий похід Армії УНР або Листопадовий рейд.

22 квітня 1920 року представники Української народної республіки і Польщі підписали політичний договір і військову угоду. В цих документах, зокрема, значилося, що Польща визнає право України на незалежне державне існування та уряд УНР на чолі з Симоном Петлюрою. 26 квітня польська армія разом з українськими частинами вдарили по більшовикам з гаслом "За нашу і вашу свободу!". Вщент розгромивши 7-у московсько-більшовицьку армію, 7 травня зайняли Київ. Москва кинула проти поляків і українців першу кінну армію Будьонного, яка прорвала їхній фронт. Об'єднані українсько-польські війська залишили Київ і відступили на Захід. Проте 15 вересня під Варшавою більшовики зазнали повного розгрому і відступили на схід.

18 березня 1921 року в Ризі був укладений міждержавний договір Польщі з Москвою, згідно з яким Польща визнавала український радянський окупаційний уряд. У договорі зазначалося, що Армія УНР повинна добровільно роззброїтися і перейти на становище інтернованих (на практиці це означало те, що поляки зрадили українців і зламали раніше укладену угоду з УНР, ред.). Та навіть у таборах інтернованих українські патріоти прагнули змінити перебіг подій на користь УНР. Уряд УНР вирішив направити в Україну, якою правили більшовики, військовий загін, який очолив генерал Юрій Тютюник.

Натерпівшись польських "привілеїв", чимало інтернованих воліли краще померти на рідній землі, ніж поневірятися в польських таборах. Українські сміливці продовжували надіятися на зміну ситуації на краще, хоча після Ризького договору були приречені на поразку. Другий 3. п. (Листопадовий рейд) відбувся в листопаді 1921. Загальне командування Повстанською Армією здійснював Юрій Тютюнник, начальником штабу був полковник Юрій Отмарштейн. В листопаді 1920 частини Армії УНР, які перейшли річці Збруч, були за наказом польського уряду інтерновані у таборах для військовополонених. В жовтні 1921 року командуванням Армії УНР та Повстанчою Командою було розроблено план, який передбачав надання воєнної допомоги партизанському рухові в Україні. Активні дії повстанських загонів повинні були перешкодити вивезенню продовольства з України в Росію і тим самим врятувати населення від голоду. Стратегічним завданням операції було підняття всенародного повстання і повалення більшовицького режиму в Україні.

Другий Зимовий похід 1921 року є унікальним явищем. Для того, щоб усвідомити його велич і мужність учасників потрібно знати, що навіть всесвітня військова історія має невелику кількість подібних героїчних прикладів. Українська ж нація неодноразово демонструвала подібне. Зокрема відносинах, однак фактично, починаючи з 1919 р., вона була у повній залежності від останньої. Російські керівники не зважали на незалежний статус України і час від часу втручалася в її внутрішні справи.

З цього приводу українське керівництво  звернулися у березні 1922 р. до ЦК РКП(б) з пропозицією упорядкувати відносини між РСФРР і УСРР, маючи на увазі утворення конфедерації радянських республік, тобто збереження їх суверенітету. Враховуючи, що подібні пропозиції були висунуті і в інших республіках, політбюро ЦК Російської компартії створило спеціальну комісію під головуванням В. В. Куйбишева. Спочатку комісія схилилася до пропозиції Й. В. Сталіна про входження республік до складу РСФРР на правах автономії. Однак після гострої критики плану «автономізації» з боку В. І. Леніна комісія ухвалила ленінський план створення федерації рівноправних республік.

Союз РСР був створений 30 грудня 1922 р. на І Всесоюзному з'їзді Рад. Його заснували: Росія, Україна, Білорусія, Закавказька федерація (Грузія, Вірменія, Азербайджан). Згідно з Союзним договором СРСР мусив стати федеративною державою, тобто союзом держав на чолі з центральною владою (конфедерація не має такої влади). Більшість питань внутрішньої та економічної політики мала вирішуватися на республіканському рівні. Однак жорстка централізація, що посилилася в умовах правління Сталіна, поступово призвела до повної ліквідації суверенітету республік і перетворення СРСР із федеративної держави в унітарну, тобто таку, де республіки фактично були не державами, а адміністративними територіями, хоча і зберігали деякі атрибути державності. Про це свідчать визнання територіальної цільності України, існування в республіці власного адміністративного центру та державного апарату, надання певних прав компактно проживаючим національним меншинам та ін. Свідченням унітарного характеру новоствореної багатонаціональної держави є той факт, що більшість республіканських керівників України призначалися з Москви: у 1923 р. – П. Постишев, у 1925 р. – Л. Каганович, у 1938 р. – М. Хрущов.

66. Історичні умови напередодні утворення ЗУНР. Напередодні поразки Австро-Угорщини в Першій світовій війні активізувався національно-визвольний рух у західноукраїнських землях.

Переговори делегації Української Центральної Ради з представниками країн Четверного союзу в Бресті завершилися зобов'язанням Австро-Угорщини і Німеччини передати велику частину Холмщини і Підляшшя УНР, а решті західноукраїнських земель надати автономію, перетворивши їх в окремий край.

Протягом тривалого часу австро-угорська влада відмовлялася виконувати це зобов'язання, і тільки 16 жовтня 1918 р., коли імперія була вже приречена, з'явився маніфест імператора «До моїх вірних австрійських народів», який передбачав федеративну перебудову держави.  Рішучими супротивниками цих планів виступили польські державні кола, що спиралися на численне польське населення, сконцентроване здебільшого в містах Східної Галичини. 28 жовтня в Кракові була створена Польська ліквідаційна комісія. її представники повинні були 1 листопада 1918 р. прибути до Львова, щоб прийняти від австрійського намісника владу над Східною Галичиною.

Частина молодих українських офіцерів, які вважали, що в рамках чинних законів домогтися визнання Української держави мирним шляхом не вдасться, ще у вересні 1918 р. створили Центральний, у бою під Берестечком 300 козаків захищали переправу через р. Пляшівка і до останнього подиху боролися з поляками. Вони не прийняли за зраду ідеї обіцяне їм життя і всі згинули на полі бою.

Деякі сучасні дослідники зазначають, що Другий Зимовий похід закінчився цілковитою поразкою і через це повалення більшовицької влади прийшлося відкласти на невизначений термін. Це твердження в певній мірі має сенс, адже не вдалося виконати запланованого – підняти всенародне повстання та повалити більшовицьку владу. Багатьох українських героїв, які прийняли у ньому участь було втрачено.

Та навіть ці недоліки не можуть применшити значення Зимового походу 1921 р. для продовження процесу українського державотворення.

Підсумовуючи все сказане треба зазначити, що Зимовий похід 1921 р. поруч з негативними мав певні позитивні наслідки, які сприяли продовженню національно-визвольної боротьби українського народу та його державотворенню, яке завершилося створенням незалежної України. Крім того, подвиг здійснений його учасниками є яскравим прикладом того, як потрібно любити свою країну.

65.

Незабаром, 18 березня 1921р., між Польщею та Росією в Ризі було підписано мир. Подібно Директорії УНР, російські більшовики, заявляючи на словах бажання єдності національних прагнень українців, укотре на ділі відмовилися від своїх заяв, виявивши повне нехтування українськими інтересами. Лише за польське визнання УСРР російські більшовики заплатили українськими територіями Польщі. Холмщина, Підляшшя, Західна Волинь та Західне Полісся отримала Польща, а Східну Волинь — Росія. Доля Східної Галичини становила для більшовиків внутрішню справу Польщі, оскільки не була предметом їхнього зацікавлення. Договором заборонялося перебування на території Польщі урядів, організацій та військ, ворожих Раднаркому Росії. Тому уряд УНР та всі українські організації змушені були перейти в Польщі на нелегальне становище.

Таким чином, Україна знову не змогла втримати свою державність. Її вкотре розчленували на окремі частини, що опинилися під владою сусідніх держав. Чимало українських земель увійшли до складу радянської УСРР, діяльність якої на міжнародній арені провадилася чітко у фарватері зовнішньополітичної діяльності Раднаркому Росії.

Україна вийшла з громадянської війни поділеною на 4 частини: Галичина і Волинь опинилась у межах Польщі, Буковина – Румунії, Закарпаття – Чехословаччини; всі землі на схід від р. Збруч увійшли до складу Української Соціалістичної Радянської Республіки (УСРР).

Формально УСРР виникла як самостійна Держава, що знаходилася з РСФРР лише у договірних військовий комітет. Коли про плани Польської ліквідаційної комісії стало відомо у Львові, на терміново зібраному засіданні Центрального військового комітету було вирішено підняти повстання.

2. Утворення ЗУНР. Уночі проти 1 листопада 1918 р. українські військові частини взяли під свій контроль усі головні пункти Львова. Над ратушею був піднятий синьо-жовтий національний прапор. 1 листопада Українська Національна Рада взяла владу в свої руки в Станіславі, Раві-Руській, Коломиї та інших містах Східної Галичини. Того ж дня австрійська влада у Львові погодилися на передачу влади Українській Національній Раді. Подальшому піднесенню її авторитету сприяли обіцянки демократичних прав і свобод, аграрної реформи в інтересах селян, введення 8-годинного робочого дня.

Але події 1 листопада 1918 р. значно загострили українсько-польські відносини, вони стали початком українсько-польського збройного протистояння, що переросло у масштабну війну.

11 листопада 1918 p. у Львові Українською Національною Радою був створений виконавчий орган влади (уряд) - Державний секретаріат. Його головою став К. Левицький, членами - В. Панейко, Л. Цегельський, Д. Виговський, С. Голубович та ін.

13 листопада Українською Національною Радою був затверджений тимчасовий Основний Закон, відповідно до якого за створеною Українською державою закріплювалася назва Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР), визначалися її кордони, герб і прапор. Президентом ЗУНР було обрано Є. Петрушевича.

УКРАЇНСЬКА ГАЛИЦЬКА АРМІЯ - Збройні сили ЗУНР. Процес творення Галицької армії (назву Українська галицька армія ця структура отримала після вимушеного об'єднання з Добровольчою армією ген. А. розпочався відразу після Листопадового повстання 1918 у Львові. Початок українсько-польської війни  змусив уряд ЗУНР приділити особливу увагу розбудові власних Збройних сил. Українська Національна Рада ЗУНР видала закон про загальну військову службу громадян ЗУНР. Відповідно до цього закону Державний секретаріат військових справ 15.11.1918 проголосив загальну мобілізацію чоловічого українського населення віком від 18 до 35 років та встановив військово-територіальний поділ держави. Особи інших національностей мобілізації не підлягали, але до армії зголосилося багато німців і євреїв, здебільшого лікарів. Територію ЗУНР було поділено на три військові області: Львів, Тернопіль, Станіслав, на чолі кожної стояв військовий командант. До обов'язків команданта входили набір новобранців, їхній вишкіл та поповнення діючої армії вишколеними підрозділами. Для керівництва всіма військовими справами ЗУНР Державному секретаріаті ЗУ HP-30 УНР 9.11.1918 створено військове міністерство - Державний секретаріат військових справ (ДСВС). Структурно ДСВС поділявся на Військову канцелярію і 16

Творенням і розбудовою Галицької армії керувала Начальна команда Галицької армії (НКГА), яка до називалася Українська генеральна команда. Начальна команда була найвищим органом управління Української галицької армії, який фактично виконував функції генерального штабу і керував усіма воєнними операціями, організовував фронт і прифронтову смугу.


67.

У результаті революції в Росії та розпаду Австро-Угорської імперії постали дві українські держави: Українська Народна Республіка та Західноукраїнська Народна Республіка. Вони відрізнялися між собою політичними, економічними, соціальними і міжнародними орієнтирами. Це було зумовлено як історичною долею цих земель, так і обставинами, що склалися.
В УНР основна увага приділялась соціальним питанням, правам національних меншин, у той час як у ЗУНР основне питання було національне. Суттєво різнилася у правах еліта двох держав. При владі в УНР знаходились молоді діячі, які у своїй діяльності значною мірою керувалися революційним романтизмом. Уряд ЗУНР складався з представників української аристократії та інтелігенції, яка мала великий досвід парламентської боротьби і в своїй діяльності виходила з потреб моменту.
Незважаючи на розбіжності і власні амбіції, лідери двох українських держав перед обличчям смертельної небезпеки прийшли до згоди про об'єднання. Здійснювалась мрія багатьох поколінь борців за незалежність і соборність України.
Ініціатором об'єднання виступила ЗУНР, яка опинилась у тяжкому становищі перед обличчям польської та румунської агресії. 6 листопада 1918 р. до Києва прибула делегація Національної Ради просити у Гетьмана П. Скоропадського військової і морально-політичної підтримки. П. Скоропадський пообіцяв підтримку. До Львова було відправлено спеціальну комісію, а також незначну кількість зброї. 10 листопада Українська Національна Рада ЗУНР прийняла резолюцію: "Державному Секретаріатові проробити потрібні заходи до з'єднання всіх українських земель в єдину державу".
Але стрімкі події у Наддніпрянській Україні, які призвели до повалення Гетьманату, а також Перестороги галицьких політиків щодо проросійських настроїв Гетьмана, не дали змоги реалізувати цю резолюцію.
Прихід до влади Директорії і відновлення УНР дало новий поштовх об'єднавчому процесу.
1 грудня 1918 р. у Фастові було укладено попередній договір про об'єднання. З січня 1919 р. Українська Національна Рада ЗУНР у Станіславі урочисто проголосила з'єднання ЗУНР з УНР в одну суверенну Народну республіку. 16 січня 1919 р. делегація ЗУНР відбула до Києва.
Святковий Акт злуки розпочався 22 січня 1919 р. о 12 годині. Державний секретар ЗУНР Цегельський зачитав і передав Винниченку ухвалу Української Національної Ради від З січня 1919 р. Представник Директорії Ф. Швець виголосив Універсал, у якому зазначалося: ". . . Віднині воєдино зливаються століттями відірвані одна від одної частини єдиної України, Західно-Українська Народна Республіка (Галичина, Буковина й Ужгородська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна. Здійснились віковічні мрії, якими жили і за які вмирали кращі сини України.
Віднині є єдина незалежна УНР. Віднині український народ, увільнений могутнім поривом своїх власних сил, має тепер змогу з'єднати всі спроби своїх синів для утворення нероздільної незалежної української держави на добро і щастя робочого люду".
Також в Універсалі зазначалося, що Акт злуки має бути затвердженим Установчими зборами, скликаними з території всієї України. До того часу Західна область УНР (ЗОУНР) залишалась при своїх власних законодавчих і виконавчих органах.
Рішення про злуку було затверджено на Трудовому конгресі, який відбувся 22 січня 1919р. Євгена Петрушевича, голову Національної Ради ЗУНР, було обрано до складу Директорії. На допомогу Галичині уряд УНР виділив 500 млн гривень, надав військову і продовольчу допомогу.
Проте до справжнього об'єднання справа не дійшла. Через декілька днів після проголошення злуки Директорія змушена була покинути Київ під ударами Червоної Армії. На плечі ЗОУНР ліг весь тягар війни з Польщею. Акт фактично перестав бути чинним, і наприкінці 1919 р. Євген Петрушевич його денонсував. Як зраду сприйняли галичани переговори уряду УНР з Польщею навесні 1920р.
Незважаючи на невдачу, Акт 22 січня 1919 р. має велике історичне значення як факт реального об'єднання українських земель у єдиній соборній державі.

68.

Період між війнами (1921-1939 р.) у Західній Україні відзначений напруженою політичною боротьбою. У ній брали участь різні шари населення. Політичні режими, що існували в країнах, до складу яких входили західні українські землі (Польща, Чехословакія, Румунія), допускали можливість, до відомого ступеня, волі політичної діяльності, тому політична боротьба яскраво проявилася в діяльності партій.

Найбільшою політичною партією на підконтрольній Польщі території Західної України було Українське націонал-демократичне об'єднання (УНДО) - партія центристського напрямку. Вона орієнтувалася на одержання Україною незалежності без терористичних актів, на її демократичний розвиток. В другій половині 30-х років УНДО у відношенні польської влади проводило угодовську політику. Другий по впливі в Галичині була Радикальна партія, що прагнула об'єднати принцип демократичного соціалізму з перспективою національного відродження України, її незалежного існування. Незалежність радикали вважали необхідною передумовою земельної й іншої реформ.

Частина західноукраїнського суспільства схилялася до об'єднання Західної України з Радянською Україною в складі СРСР. Її інтереси виражала Компартія Західної України (КПЗУ), що була складовою частиною Компартії Польщі. Введення в Радянській Україні непу і процес українізації сприяли посиленню авторитету КПЗУ, впливу її на маси. Пізніше, коли почалися масова колективізація, голодомор, репресії, вплив КПЗУ істотний упало. Окремі члени КПЗУ виступали проти антиукраїнських акцій сталінського керівництва. Це було однієї з причин розпуску КПЗУ, рішення про цій прийняв Комінтерн у 1938 р., тобто напередодні другої світової війни, що діяв за вказівкою керівництва ЦК ВКП(б). Частина західноукраїнських комуністів була викликана в СРСР і репресована.

Переважна більшість населення Західної України після поразки у визвольному русі початок зневірятися в традиційні цінності західної демократії і надію за допомогою західних країн, домогтися незалежності України. Серед політиків, особливо молодих, зростало нетерпіння, схильність до безкомпромісних, крайніх методів боротьби, включаючи терор. З їхньою участю в 1923 р. у Відні на з'їзд офіцерського об'єднання Української військової організації радикальних студентських груп була створена організація українських націоналістів (ОУН). Керівником. ОУН до 1938 р. був Е. Коновалець, а після його убивства агентами НКВД - А.Мірошник. Ідеологічною основою ОУН був "інтегральний націоналізм", що розробив Д. Донцов як теоретик українського націоналізму.

Напередодні 1939 р. в ОУН було 20 тис. членів. СУП використовувала різні форми і методи боротьби. Найдійовішими вважалися акти саботажу, терору, експропріації. Після убивства оуновцями і 1934 р. міністра внутрішніх справ Польщі Б. Пероцького були арештовані майбутні лідери ОУН – С. Бандера і Н. Лебідь.

У Закарпаття, що входило до складу Чехословакії, політичне життя мало свої особливості. Української партії, яка б діяла самостійно, так не було. Політичні групи Закарпаття перебували під "дахом" близьких їм політичних партій. Одночасно вони схилялися до визначених національно-культурних традицій, що історично склалися в краї: русофільства (його прихильники вважали, що карпатоукраїнці - це частина російського населення, що денаціоналізувалася під впливом визначених історичних умов); русинства (плин, що вважало жителів краю окремим слов'янським народом); українофільства. Але український плин було самим впливової, тому що глибоко відбивало настрої і традиції українців Закарпаття.

На окупованих Румунією землях України склалися менш сприятливі умови для діяльності українських політичних партій і суспільних об'єднань. Вони діяли нелегально і напівпідпільно. Коли в 1938 р. до влади в Румунії прийшли військові, а діяльність політичних партій була цілком заборонена, свої організації зберегли тільки лише добре законспіровані радикальні націоналістичні групи.

Сигуранца (політична поліція) жорстоко переслідувала навіть самі незначні прояви націоналістичного руху, до населення українського походження і влади і тим більше поліцейські структури відносилися дискримінаційно.

Таким чином, у центрі політичного життя західноукраїнського суспільства були такі головні питання, як визначення шляхів національного звільнення України, створення української незалежної держави, твердження справедливого суспільно-економічного ладу. Усі ці питання були сподіваннями не тільки політичних партій і об'єднань, українського населення, але і всього народу краю.

69.

Такий крутий поворот у політиці відбувався досить болісно навіть у партійному середовищі під тиском реалій господарського життя. Але 27 березня 1921 р. надзвичайна сесія Всеукраїнського ЦВК прийняла рішення про заміну продрозкладки продовольчим податком, а вже 29 березня уряд УСРР видав декрет про норми і розмір податку, який був значно менший від продрозкладки.

Але неп в Україні було запроваджено пізніше, ніж в Росії. У 1921 р. ситуація в Україні майже не змінилася. У деяких губерніях розмір продподатку дорівнювався валовому збору зерна, тобто все вирощене підлягало вилученню. Це було обумовлено прагненням радянського керівництва «викачати» з українського села якнайбільше ресурсів суто силовими, перевіреними в роки війни методами, якомога довше користуватися без будь-яких обмежень продовольчими ресурсами республіки. На інтереси українського селянства не зважали. У цьому і полягає головна особливість переходу до непу в Україні. Крім того, особливостями непу в Україні також були: більші податки, ніж в інших радянських республіках; впровадження непу супроводжувалося боротьбою із селянським повстанським рухом.

Реально неп почався в Україні лише на початку 1922 р. А голод, що охопив райони півдня України в 1921-1922 pp., ще більше віддалив нормалізацію ситуації в сільському господарстві.

Лише 26 липня 1922 р. ВУЦВК законодавчо закріпив право приватної власності на майно фабрично-заводських, торгових та інших підприємств. На місцях спостерігалося масове незадоволення непом, бо за роки громадянської війни у панівної партії та мільйонів громадян виробилася стійка звичка до централізовано-розподільчих методів господарства. Оскільки жовтневий переворот здійснився під гаслом соціальної рівності, майнове розшарування при непі викликало в одних обурення, в інших - розчарування.

В умовах встановлення тоталітарного режиму неп був приречений: нова економічна політика базувалася на двох несумісних елементах:

- ринкових відносинах в економіці, плюралізмі форм власності та господарського укладу;

- монополії більшовиків на владу, жорсткій адміністративно-командній системі в політичній організації суспільства.Метою більшовиків при запровадженні непу було не надання економічної свободи громадянам. Вони прагнули використати активність населення для зміцнення економічного фундаменту свого політичного режиму і центральної влади.Неп передбачав активізацію зовнішньополітичної й зовнішньоекономічної діяльності, посилення контактів із зовнішнім світом, а політичним курсом більшовицького режиму було побудова соціалізму в одній окремо взятій країні.

Необхідність здійснення індустріалізації, створення потужного військо-промислового комплексу відкладалася на невизначений термін через відсутність інвестицій у промисловість з вітчизняних і зарубіжних джерел.

Незабаром протиріччя, які поєднував у собі неп, призвели до ряду криз. Першою стала криза цін. Після скасування жорстокого контролю держави ціни на продовольство різко підвищилися і стрімко зростали у порівнянні з цінами на промислову продукцію.

Влітку 1922 р. країну охопило безробіття. На деяких підприємствах заробітна плата продовжувала видаватися продуктовими пайками, але в перерахунку на ринкові ціни. Інколи платня не видавалася через те, що підприємство не могло знайти готівки.

На ХV з'їзді ВКП(б) (грудень 1927 р.) керівництвом компартії було поставлене завдання повного витіснення з економіки країни приватного сектора. 3 цією метою збільшувалися податки з приватних та орендних підприємств, транспортні тарифи, ціни на сировину, матеріали, устаткування, які приватники купували у державних підприємств та організацій.Методи наступу на приватні підприємства були різними. Один з них - під будь-яким приводом розрив договорів на оренду державних підприємств. Розпочався процес націоналізації відроджених і відбудованих приватниками виробництв під приводом повної сплати всіх податків і штрафів. 1930 р. став останнім у легальній діяльності приватних підприємств.У результаті вже в 1930 р. було продано значно менше промислових товарів, ніж у попередні роки. Виник дефіцит (нестача) товарів широкого споживання, що відразу викликало невдоволення широких верств населення. Ліквідація приватного підприємництва призвела до збільшення кількості безробітних у країні.Для виправдання погіршення економічної ситуації радянське керівництво розпочало активний пошук внутрішніх і зовнішніх «ворогів», яких звинувачували у шкідництві народному господарству.

У підсумку це означало відмову від ринкових відносин і перехід до директивних методів управління


70. 

У 1920-ті pp. за темпами промислового розвитку СРСР суттєво відставав від передових країн Європи. ВКП(б) узяла курс на «побудову соціалізму в окремо взятій країні», перетворення СРСР на мілітаризоване індустріальне суспільство. У грудні 1925 р. на XIV з'їзді ВКП(б) було оголошено курс на проведення індустріалізації. XV з'їзд ВКП(б) (грудень 1927 р.) ухвалив генеральну лінію на прискорення індустріалізації народного господарства.
  
Індустріалізація — це система заходів, спрямованих на створення великого машинного виробництва і прискорений розвиток промисловості з метою технічного переозброєння і зміцнення обороноздатності країни.
Причини проведення індустріалізації
· Необхідність створення матеріально-технічної бази для економічної самостійності країни за умов ворожого оточення і можливої економічної ізоляції.
· Прагнення влади до зміни соціально-класової структури населення в бік збільшення кількісного складу робітничого класу.
     Проведення індустріалізації мало низку труднощів і особливостей. Країна могла розраховувати тільки на внутрішні джерела фінансування; суттєво бракувало кваліфікованих кадрів. Головними вадами проведення індустріалізації було те, що вона почалася не з легкої, а з важкої промисловості, а також мала надзвичайно прискорені темпи.
Складові індустріалізації
· Інвестиції у важку промисловість за рахунок легкої та харчової.
· Примус населення до придбання облігацій державної позики.
· Збільшення випуску й продажу горілчаних виробів.
· Продаж за кордон нафти, газу, деревини, хутра за низькими цінами.
· Використання позаекономічних примусів до праці (соціалістичні змагання, стаханівський рух, неоплачувана праця на суботниках, недільниках).
· Широке використання праці в'язнів.
· Жорсткий режим економії бюджетних коштів.
     Індустріалізація здійснювалася відповідно до п'ятирічних планів розвитку народного господарства. У роки першої п'ятирічки (1928—1932
pp.) було збудовано заводи «Запоріжсталь», «Азовсталь», «Криворіжсталь», Харківський тракторний завод, у наступні п'ятирічки — Харківський турбінний завод, Новокраматорський завод важкого машинобудування та інші підприємства.
Підсумки індустріалізації
Республіка з аграрної перетворилася на індустріально-аграрну.
Зміцнилась обороноздатність країни.
Відбулися структурні зміни в промисловості: перевага була віддана не легкій, а важкій промисловості.
Було ліквідовано безробіття, але знизився життєвий рівень населення (інфляція, карткова система, нестача товарів широкого вжитку).
Монополізм державної власності, відсутність конкуренції та матеріальної зацікавленості призвели до сповільнення темпів розвитку економіки.
Створено нову модель керівництва є кою — адміністративно-командну.

71. 

Дуже радикальними були перетворення на селі. У 1929 р. тут почала розгортатися масова колективізація, що стала трагічною сторінкою в історії українського селянства і всієї України. Селянин-власник був незручною і небажаною фігурою для партійно-державного керівництва СРСР. Прискорені темпи індустріалізації держава не могла забезпечити, коли вела справи з мільйонами дрібних власників. Маючи певний мінімум засобів виробництва, селянин мало залежав від державних органів, а вони від нього в основному були залежними, потребуючи продуктів для міст, промисловості та армії. І тому партійний і державний апарат взяв курс на створення великих виробництв у вигляді ко-лективних господарств (колгоспів). Колективне господарство у формі кооперативу ринкового типу, в якому селянин залишався власником засобів виробництва, не цікавило Сталіна, хоча ідея реформування сільського господарства відстоювалася Леніним у його останніх працях (так званому «Заповіті Леніна до партії»). Ленінському кооперативному плану партійна і радянська преса співала дифірамби, а сталінське керівництво, ліквідувавши неп, стиха, замасковано відкинуло цю ідею. І це незважаючи на те, що селяни продемонстрували своє ставлення до колгоспів у 20-х роках: за десятиліття перебування у складі СРСР в колгоспи вступило всього 3% від загальної кількості сільгоспробітників.

Голодомо́р 1932–1933 років — масовий, навмисно організований радянською владою голод 19321933 років, що призвів до багатомільйонних людських втрат у сільській місцевості на території Української СРР (землі сучасної України за винятком семи західних областей, Криму і Південної Бессарабії, які тоді не входили до УСРР) та Кубані, переважну більшість населення якої становили українці. Викликаний свідомими і цілеспрямованими заходами вищого керівництва Радянського Союзу і Української СРР на чолі зі Сталіним, розрахованими на придушення українського національно-визвольного руху і фізичного знищення частини українських селян.

Спланована конфіскація урожаю зернових та усіх інших продуктів харчування у селян представниками радянської влади впродовж Голодомору 1932-33 років безпосередньо призвела до вбивства селян голодом у мільйонних масштабах, при цьому радянська влада мала значні запаси зерна в резервах та здійснювала його експорт за кордон під час Голодомору, забороняла та блокувала виїзд голодуючих поза межі України, відмовлялася приймати допомогу для голодуючих з-за кордону.


72. 

Суть радянської українізації як форми коренізації влади полягала передусім в освоєнні та поширенні на державному рівні національної мови. Однак мова нерозривно пов'язана з національною культурою. Тому політика українізації не могла не сприяти подоланню русифікації України, зростанню національної самосвідомості народних мас, а отже, державницьким устремлінням народу. Такі наслідки українізації були вкрай небажаними для центральних властей, які завжди прагнули поглиблення однорідності суспільства, зокрема через «стирання національних відмінностей».
І все-таки російське компартійно-радянське керівництво не могло обійтися без урочистих запевнень у необхідності розв'язання національного питання. За допомогою мільйонної армії йому вдалося справитися з українською революцією. Проте було просто неможливо надійно контролювати становище в Україні тільки воєнними засобами Українці повинні були переконатися в тому, що радянська влада — це їхня власна влада. Представники влади мусили спілкуватися в установах і засобах масової інформації їхньою мовою. Переслідувану сотні років рідну мову українці повинні були почути в школах і в закладах культури.
Зважаючи на небажані побічні наслідки курсу на укорінення влади, керівники КП(б)У довго не виявляли бажання активно діяти в напрямі українізації. Зрештою, їм довелося б починати українізацію з себе, тобто докласти особисті зусилля для оволодіння мовою, якої не знали За даними 1923 р., тільки 737 з 11 826 відповідальних працівників партійно-державного апарату УСРР заявили, що знають українську мову.
На початку 1923 р. керівництво РКП(б) вирішило поставити на порядок денний чергового з'їзду партії пункт про шляхи розв'язання національного питання в СРСР У квітні 1923 р
XII з'їзд РКП(б) затвердив політику коренізації як офіційну лінію партії. Здійснення її покладалося на компартії національних республік. Починати політику коренізації треба було передусім із залучення в партійний і радянський апарати місцевих кадрів.
В Україні, як і в кожній іншій національній республіці, державний апарат був переважно неукраїнським. Частка українців в апараті у 1923 р. не перевищувала 35 відсотків. Особливо незначною вона була у керівних структурах. В колегіях наркоматів налічувалося 47 відсотків росіян, 26 євреїв і лише 12 відсотків українців.
До квітня 1925 р. партійну організацію України очолював «інтернаціоналіст» Е. Квірінг, який звертав мало уваги на здійснення українізації У боротьбі за владу, яка точилася в Кремлі, він підтримував «трійку» (Г. Зінов'єва, Л. Каменева, Й. Сталіна) в її протистоянні з Л. Троцьким Проте після розколу «трійки», коли Сталін розпочав боротьбу з Л. Каменевим і Г. Зінов'євим, Е. Квірінг не спромігся своєчасно зорієнтуватися і втратив посаду. На його місце Сталін надіслав свого найближчого співробітника Л. Кагановича. Саме при Кагановичі політика українізації набула найбільшого розвитку. Новий керівник КП(б)У по-чиновницькому ретельно втілював у життя офіційний курс. Він навіть вивчив українську мову, якої раніше не знав, хоча народився в Україні.
Результати українізації 20-х років були вагомими. Частка українців серед службовців державного апарату в 1923— 1927 рр. зросла з 35 до 54 відсотків. На викладання українською мовою перейшло багато інститутів, більше половини технікумів. Більша частина книжок, журналів і газет стала видаватися українською мовою.
З ініціативи М. Скрипника національна мова впроваджувалася навіть у школах командного складу та в деяких червоноармійських частинах. На Кубані відкрилися українські школи, видавалися українські газети, працювало українське радіомовлення.
Для того щоб зменшити негативні для влади наслідки українізації, Й. Сталін одночасно організовував кампанії, спрямовані проти «буржуазних націоналістів» і «націонал — ухильників». Жупел націонал — ухильництва використовувався передусім проти відповідальних працівників партійного апарату, які приділяли підвищену увагу національному питанню.
Коли Й. Сталін досяг вищої влади, його політика стосовно України кардинально змінилася. Причина була тією самою: УСРР за матеріальними та людськими ресурсами майже дорівнювала всім іншим національним республікам, разом узятим. В період «колективного керів-ництва» Сталіну важливо було забезпечити собі громадську і апаратну підтримку з боку УСРР, і він досяг свого. Після цього на передній план виступив інший чинник — потенційна загроза сепаратизму, яку могла відчувати Москва через сам факт існування потужного регіонального центру її власної влади у Харкові (з 1934 р. — в Києві).

73.

 Воєнно - комуністичний курс більшовиків на Україні, ігнорування ними національних запитів українського народу викликали обурення серед широких народних мас. У складі КП(б)У завжди були елементи, які прагнули надати радянській владі в Україні національний характер, перетворити Україну в незалежну радянську республіку.

До українських націонал-комуністів історики традиційно зараховують вихідців з національних українських партій комуністичного ґатунку (Українська комуністична партія (боротьбистів) та Українська комуністична партія; УКП) і тих представників більшовицької партії, що, зберігаючи вірність ленінізму, відстоювали українську національну специфіку.

Характерною особливістю звинувачень у буржуазному націоналізмі у цей час була їхня своєрідна персоніфікація — «хвильовізм», «шумськізм», «волобуєвщина»,
«Волобуєвщина». На початку 1928 р. серед українських комуністів з'явився новий ухил. Його виразником став молодий український економіст російського походження Михайло Волобуєв. Аналогічно Хвильовому в літературі та Шумському в політиці Волобуєв хотів викрити невідповідність між теорією й практикою більшовиків у царині економіки. У двох статтях, опублікованих в офіційному теоретичному часописі «Більшовик України», Волобуєв доводив, що за радянської влади Україна, як і за царя, лишається економічною колонією Росії. Для підтвердження цього він провів ретельний аналіз, що свідчив про те, як, нехтуючи потребами української периферії, уряд і далі розбудовував важку промисловість у російському центрі. Крім того, Волобуєв стверджував, що економіка СРСР становить не єдине й однорідне ціле, а комплекс економічних компонентів, одним із яких є Україна. І кожен із цих компонентів може не тільки самостійно функціонувати, а й безсумнівно бути частиною світового господарства, спираючись на власний потенціал, без посередництва російської економіки.
-«Шумськізм». Небезпека, що її являли погляди Хвильового для радянського режиму, посилювалася тим, що вони знайшли підтримку не лише в українських літературних колах, а й у самій Комуністичній партії України, особливо серед колишніх боротьбистів, їхнім лідером був комісар освіти Олександр Шумський, який відкинув вимоги московських ортодоксів засудити Хвильового й виступив із власною критикою Москви. Колишні боротьбисти мали свої підстави вважати лицемірною політику цартії в національному питанні. Щоб надати радянському урядові «українського присмаку», Шумського та його товаришів, які перейшли до більшовиків, було призначено на високі урядові пости. Але одразу ж після перемоги більшовиків майже всіх їх понизили в посаді або виключили з партії. З початком українізації, щоб створити враження, ніби Україною правлять українці, декого з тих, хто лишився в партії, зокрема Шумського, за велінням Москви знову призначили на високі посади. Однак цього разу комісар освіти вирішиб викрити махінації Москви.
-Як і Хвильовий, Шумський, засуджуючи російський шовінізм, ставить за головну мету виступити проти священного для більшовиків принципу централізму. В написаному на початку 1926 р. листі до Сталіна він вказує на поглиблення процесів українського національного відродження, переконуючи його в тому, що для блага партії цей динамічний і масовий рух слід контролювати українським комуністам, а не представникам неукраїнських народів. Інакше українці, національна свідомість яких невпинно зростає і які ніколи не ставилися з особливою симпатією до більшовиків, можуть повстати й скинути владу, на яку вони дивляться як на чужоземну. Щоб уникнути цього, Шумський пропонував призначити на керівні посади в українському радянському уряді та Комуністичній партії України таких українських комуністів, як Григорій Гринько і Влас Чубар, відкликавши таких призначенців, як німець Еммануїл Квірінг і зрусифікований єврей Лазар Кагаїювич. Ця пропозиція, що зображалася засобом поширення комунізму, була не чим іншим, як закликом обирати політичних керівників України не в Москві, а на Україні

74) 

Початок Другої світової війни (вересень 1939 — червень 1941 року)

Вторгнення в Польщу.Едвард Ридз-Смігли, головнокомандувач польської армії 1939 р.Спільний парад німецького Вермахту та радянської Червоної Армії 23 вересня 1939 року в Бресті. В центрі Гудеріан і Кривошеїн

1 вересня 1939 року Німеччина та Словаччина розпочали військову операцію проти Польщі. У відповідь Велика Британія і Франція (а слідом за ними й залежні від них країни), згідно з попередніми домовленостями з польським урядом, 3 вересня 1939 року оголосили війну Німеччині, з локального конфлікту між Німеччиною та Польщею війна переросла у світову.

Наступ німецьких військ розвивався за планом. Польські війська виявилися слабкою військовою силою порівняно з узгоджено діючими танковими з'єднаннями та люфтваффе. На Західному фронті союзні англо-французькі війська не проявляли активності (див. Дивна війна). Тільки на морі війна почалася одразу: 3 вересня німецький підводний човен U-30 без попередження напав на англійський пасажирський лайнер «Атенія»5 вересня США і Японія оголошують про свій нейтралітет у європейській війні.17 вересня у конфлікт втрутився Радянський Союз. Червона армія перейшла кордон Польщі і розпочала бойові дії проти польської армії. Відповідно до таємної угоди з Німеччиною СРСР окупував східні області Польщі (землі Західної України та Західної Білорусії).

28 вересня німці увійшли до Варшави. Цього ж дня в Москві підписано Договір про дружбу та кордони між СРСР та Німеччиною, який встановив лінію розмежування між німецькими і радянськими військами на території колишньої Польщі приблизно по «лінії Керзона».

6 жовтня капітулювали останні підрозділи польської армії.

Результатом кампанії став розгром польських збройних сил, евакуація польського уряду і залишків його армії за кордон. Відповідно до секретного доповнення до Договору про ненапад між Німеччиною і Радянським Союзом територію Польщі поділено між Третім Рейхом та СРСР, а також Словаччиною і Литвою. Остання не воювала, але 10 жовтня 1939 року підписала з СРСР Договір про взаємодопомогу, згідно з яким литовський уряд дав згоду на дислокацію на своїй території частин Червоної Армії та отримав від Радянського Союзу частину колишніх польських земель — Віленську область. Червона Армія окупувала східну частину Польщі (землі Західної України та Західної Білорусії). Пізніше Західна Україна (1 листопада 1939 року) і Західна Білорусь (2 листопада 1939 року) увійшли до складу СРСР. 17 вересня 1939 року, коли головні сили польської армії були розбиті гітлерівцями, радянські війська перейшли польсько-радянський кордон на території Західної України й Західної Білорусі. Перевага радянських частин була величезною. Уночі 18 вересня польський уряд і головне командування армії переїхали до Румунії, наказавши фронтовим командирам не вступати з більшовиками в бій і відводити війська до румунського кордону.Західноукраїнське населення з ентузіазмом і надією зустрічало Червону армію. Цьому сприяла радянська офіційна пропаганда, яка пояснювала перехід польсько-радянського кордону прагненням запобігти окупації краю нацистами та захистити від поляків, що, відступаючи під натиском німецьких та радянських військ, часто зганяли свою злість на цивільному українському населенні, не спиняючись перед убивством мирних жителів. Наприкінці жовтня 1939 року Народні Збори прийняли Декларацію про возз'єднання Західної України з Радянською Україною у складі СРСР. У листопаді відбулися сесії Верховної Ради СРСР і Української РСР, що ухвалили закони про включення Західної України до складу СРСР і возз'єднання її з Українською РСР. Приєднання західноукраїнських земель до СРСР розпочало процес їх радянізації, тобто перекроювання всіх сторін життя відповідно до вироблених за роки радянської влади зразків. Деякі заходи нової влади — розширення мережі шкіл, поліпшення медичного обслуговування, переселення частини мешканців міст у добре обладнанні квартири тощо — дістали схвальну оцінку населення. Включення до складу СРСР Західної України супроводжувалося насильницькою колективізацією, масовими переслідуваннями й арештами місцевого населення. З 1939 по 1941 pp. тільки в тюрмах «визволеної» Галичини були замучені 50 тис. політв'язнів, а з її території депортовано понад мільйон жителів.

75) 

В Україні встановився жорстокий окупаційний режим. Фашисти позбавили населення цивільних прав, заявивши, що їхня мета — змусити українців працювати на Німеччину (2,3 млн. мешканців України були вивезені на примусові роботи). Гітлерівці грабували матеріальні ресурси України. Через голод жителі міст змушені були перебиратися в сільську місцевість або міняти речі на продукти харчування (населення Києва скоротилося на 60 %). Окупанти прагнули потопити в крові партизанський рух, ліквідувати підпільні організації, за допомогою політичних провокацій послабити волю українського народу до боротьби за визволення. Першими жертвами нацистського терору стали радянські полонені, партійні й комсомольські працівники, євреї та цигани, психічно хворі люди, а згодом — усі категорії населення республіки.Розгортається партизанська боротьба — на 1942 р. радянські партизанські загони в Україні нараховували десятки тисяч бійців. Їхні дії координував Український штаб партизанського руху — філія НКВС на чолі з генералом Т. Строкачем. Особливо уславилися своїми діями великі партизанські з’єднання на чолі з С. Ковпаком, О. Сабуровим, О. Федоровим, що діяли в північних районах України. Окремою трагічною сторінкою є історія радянського підпілля, що існувало в більшості значних українських міст.

76)

Дії ОУН-УПА на західноукраїнських землях

Розвиток подій у Західній Україні мав свої особливості. До початку війни ОУН обмежено співпрацювала з гітлерівцями (у складі німецької армії було створено батальйони «Нахтігаль» і «Роланд» (розпущені вже наприкінці 1941 р.) та «Легіон українських націоналістів», а в 1943 р. — добровольчу дивізію СС «Галичина»).

У червні 1941 р. у Львові діячі ОУН здійснили спробу проголосити українську державу, але ці дії суперечили інтересам окупаційного режиму й були придушені. Прагнення ОУН знайти рівновагу між власними інтересами та цілями фашистів не дали результату. Наприкінці 1942 р. прихильники С. Бандери (котрий перебував у цей час у нацистському концтаборі) починають формувати великі партизанські сили, а з 1943 р. конгрес ОУН закликав до антинацистської й антирадянської боротьби.ОУН знищувала залишки Червоної Армії після гітлерівського вторгнення, а наприкінці 1941 р. ОУН (Б) перейшла до партизанської тактики й боротьби на два фронти після спроб окупантів розпустити її загони. Масового характеру збройна боротьба ОУН набула восени 1942 р., коли була створена Українська Повстанська Армія (УПА) на чолі з Р. Шухевичем. Почавши збройну боротьбу в Поліссі й на Волині, УПА поступово встановила контроль над Галичиною та деякими іншими регіонами. УПА розраховувала тільки на власні сили, бо не мала підтримки з-за лінії фронту.УПА визначала себе як повстанський рух, мета якого — створення незалежної Української держави. Тому (особливо після III Великого збору ОУН у 1943 р.) вона вела воєнні дії проти всіх, хто являв загрозу для української незалежності — СРСР, Німеччини, Польщі.Після закінчення Другої світової війни ОУН-УПА продовжували боротьбу проти сталінського режиму.

77)

Радянське підпілля і партизанський рух в Україні

Незважаючи на кривавий нацистський терор, до партизанської й підпільної боротьби ставали найбільш мужні люди, переважно комуністи, комсомольці та бійці Червоної Армії, які потрапили в оточення. У складних умовах підпілля, щодня піддаючи себе смертельному ризику, вони збирали на полях недавніх боїв кинуту зброю, готували мережу явок, шукали і налагоджували зв'язок з «Великою землею» (так називали радянську територію за лінією фронту), розмножували та поширювали антифашистські листівки.

Після розгрому фашистських військ під Москвою ситуація в партизанському русі почала змінюватись. Війна набувала затяжного характеру. Радянське керівництво, враховуючи ситуацію на фронтах, переглянуло свою воєнну доктрину. Необхідно було створити масовий партизанський рух. який би відтягував на себе значні сили ворога, створював йому труднощі та перешкоди в тилу.З цією метою 30 травня 1942 р. при Ставці Верховного Головнокомандування було створено Центральний штаб партизанського руху (ЦШПР) на чолі з першим секретарем ЦК КП(б) Білорусії П.Пономаренком. Услід за цим стали створюватися республіканські й обласні штаби партизанського рух.У травні 1942 р. виникає Український штаб партизанського руху (УШПР) на чолі зі Т.Строкачем. УШПР розгорнув активну роботу, спрямовану на забезпечення дій партизанських загонів, переправляючи літаками в партизанські краї зброю, боєприпаси, засоби зв'язку, пропагандистську літературу, поліграфічну техніку та спеціалістів з ведення «лісової війни».Партизанському керівництву вдалося здійснити координацію бойових дій як між окремими партизанськими загонами, так і узгодити їх з діями частин регулярної армії. Під керівництвом Українського штабу партизанського руху визвольна діяльність народних месників активізувалася.

78) Особливості відбудови в Україні:

Значні масштаби відбудовчих робіт (більше ніж у будь-якій іншій країні Європи)

Розрахунок лише на власні сили і на ресурси Радянського Союзу, а не на зовнішню допомогу. «Холодна війна» робила неможливим використання західної, перш за все американської фінансової та технічної допомоги. Широке використання для відновлення потужностей промисловості, залучення техніки та обладнання, що отримував СРСР як репарації

Під час відбудови ставка робилась на важку промисловість та енергетику (80 % капіталовкладень) за рахунок легкої промисловості, соціальної сфери та сільського господарства (на останнє відводилось лише 7 % капіталовкладень)

Відбудова здійснювалася централізовано за чітким державним планом

Економіка України відбудовувалася і добудовувалася не як самостійний, замкнутий і самодостатній комплекс, а як частина загальносоюзної економічної системи. Крім того, завдяки розвитку нових промислових центрів за Уралом та Казахстані доля України в загальносоюзному виробництві знизилась з 18 % у довоєнний період до 7 % у 1945 р.

Вагома роль адміністративно-командної системи. Саме вона давала змогу в короткий термін мобілізувати і зосередити значні матеріальні та людські ресурси на певних об'єктах

Непропорційно велика роль ідеології, яка знаходила свій вияв у широкомасштабних мобілізаційно-пропагандистських заходах: соціалістичних змаганнях, рухах передовиків і новаторів;

Ускладнення процесу відбудови голодом 1946—1947 pp.

Нестача робочої сили, а особливо кваліфікованої, сучасного устаткування, обладнання і технологій

Широке використання під час відбудовчого періоду праці в'язнів ГУЛАГу і військовополонених (222 тис. осіб, що утримувалися у 23 таборах)Стан сільського господарства після закінчення Другої світової війни був дуже складний. Було пограбовано і зруйновано близько 30 тисяч колгоспів, радгоспів і МТС, тисячі сіл, з яких понад 250 розділили долю Хатині. Різко скоротилося поголів'я худоби. Коней залишилося 30 % довоєнної кількості, великої рогатої худоби — 43 %, овець і кіз — 26 %, свиней — 11 %. Значно постраждали тракторний і комбайновий парки. Середня урожайність зернових культур у колгоспах знизилася до 3,8 центнерів з гектару[3]. У південних областях вона була ще нижчою — лише 2,3-2,9 ц. Валовий збір усіх зернових в Україні становив 531 млн. пудів, або втричі зменшився порівняно з 1940 роком, і був меншим навіть, ніж у голодному 1921 році[3]. У цьому році багато колгоспників нічого не одержали на трудодні. Крім того, в роки війни були розорені їхні підсобні господарства. 43 % колгоспників не мали корів, а 20 % — узагалі ніякої худоби. Це ще більше ускладнило їхнє становище.Творення голоду відбувалося шляхом пограбування сіл через здійснення репресивної хлібозаготівельної та податкової політики, насильницькі зверхнадмірні зернопоставки у посушливі неврожайні повоєнні роки. Вилучення зерна та іншої сільськогосподарської продукції, мізерна видача чи невидача зовсім зерна колгоспникам на зароблені трудодні, вибивання непосильних податків, накладених на присадибні господарства селян, викликали майже в усій Україні голод, що швидко поширювався. Головне лихоліття вразило майже всю Україну за винятком ряду західних областей. Смертельних мук голоду зазнали хлібороби південних областей УРСР: Херсонської, Миколаївської, Запорізької, Дніпропетровської. Своїми страшними лещатами стискав голод населення Подніпров'я — Полтавської, Київської, Чернігівської, Кіровоградської областей. Тяжко терпіли від голоду жителі сіл та міст Вінницької, Кам'янець-Подільської, Сталінської, Ворошиловградської, Харківської, Сумської, Житомирської областей. В західному регіоні, де селяни зібрали непоганий врожай, загони УПА, організовуючи опір вивезенню зерна, закликали населення допомагати голодуючим, які їхали туди по хліб. Люди відкопували мерзлу картоплю, буряки, що лишилися на полі після збирання. Навесні рятувалися щавлем, кропивою, лободою, конюшиною. У багатьох областях України їли також дрібних гризунів, собак, кішок. Були навіть випадки людоїдства. Внаслідок недоїдання серед сільського населення поширилася дистрофія. В цей час у міських і сільських лікарнях перебувало 125 тисяч таких хворих. Близько 100 тисяч знаходилися у тяжкому стані, але не могли бути госпіталізованими, бо не вистачало лікарняних ліжок. Багато випадків захворювання на дистрофію було зафіксовано і на території Щорського району. Станом на 2 липня 1947 р. в Україні нараховувалось понад 1 млн. 154 тис. виснажених голодом людей — дистрофіків. У голодоморному вирі гинули в основному селяни-хлібороби, робітники.

79.

Із усуненням 1964 р. від влади М. Хрущова настала «ера» Л. Брежнєва. Хрущовські реформи було згорнуто. З вересня 1965 р. децентралізовану систему управління (раднаргоспи) змінила випробувана — централізована. Загальносоюзним міністерствам знову була підпорядкована переважна більшість підприємств. Таким чином, корінних змін не планувалося. У промисловості планувалося посилення економічного стимулювання виробництва, розширення сфери госпрозрахункових відносин, створення ефективної системи стимулювання, скорочення кількості диктованих згори показників.
Спочатку такі заходи дали певні наслідки. Результати восьмої п'ятирічки (1965— 1970) підбадьорювали. Її підсумки були найкращими за останні 35 років. Дві третини промислової продукції було одержано завдяки підвищенню продуктивності праці.
Однак це був тимчасовий успіх. Акцент дедалі більше робився на безоглядній експлуатації сировинних запасів, зокрема нафти і газу, на досягненні миттєвого успіху будь-якими методами. Країна продовжувала йти традиційним для неї шляхом екстенсивного розвитку.
Економіка України не мала замкнутого технологічного циклу, тобто паливо і комплектуючі завозилися з інших регіонів СРСР. ВПК поглинав більшу частину капіталів, людських ресурсів, тому економіка мінімально турбувалась про людей та задоволення їх потреб. Освіта, наука, культура, медицина фінансувались за залишковим принципом. Таким чином, соціально-економічне  життя переживало період застою.

80. Виникнення руху опору в Україні в 1960-80-х роках у багатьох відношеннях можна вважати феноменальним явищем. Він виник та існував протягом двадцяти з лишком років майже виключно завдяки зусиллям інтелігенції й усе це-за вкрай несприятливих соціально-політичних умов. Придушити його остаточно так і не вдалося, незважаючи на активну репресивну політику держави. Більше того, він справив глибокий вплив на події періоду другої половини 80-х - початку 90-х років. Принаймні та частина колишньої партійно-державної номенклатури, яка прийшла до влади на початку 90-х років, має бути вдячною рухові опору попереднього періоду, оскільки вона скористалася саме його гаслами й частково - результатами діяльності. Діячі руху опору й сьогодні залишаються на політичній сцені, Частина з них увійшла до лав нової бюрократії, дехто й у сучасних умовах грає роль "вічного революціонера", очолюючи опозиційні сили різних політичних спрямувань, інші включилися  в  активну просвітницьку діяльність тощо.

Події  в   русі   опору висвітлювалися  в  передачах українських редакцій радіо "Свобода", "Голос Америки". У більшості випадків це була або політична публіцистика, або виклад хронології, або літературознавчі огляди. Науково-аналітичних праць було обмаль. Серед останніх можна згадати хіба що статті М.Прокопа, Б.Кравціва та І.Кошелівця.

Однією з головних турбот української діаспори було поширення інформації про події  в   русі  опору . Величезну роль у цьому відігравали, зокрема, такі часописи, як "Сучасність", "Визвольний шлях", пресова служба Української Головної Визвольної Ради (УГВР), видавництва "Сучасність", "Смолоскип", Центральна  Українська  Інформаційна Служба та ін.

81.

Національно-визвольний рух активізувався у другій половині 1960-х рр., коли у відповідь на утиски офіційних властей почали прилюдно звучати протести проти порушення прав громадян. Усім інакомислячим інкримінувалась антирадянська націоналістична агітація. 1965 р. за вільнодумство було заарештовано 20 осіб, серед яких були брати М. і Б. Горині, О. Заливаха та ін. Проти цього необґрунтованого акту виступили І. Дзюба, В. Стус, В. Чорновіл, І. Драч, М. Стельмах та інші представники свідомої української інтелігенції. Багато з них також підпали під репресії та звільнення з роботи. На початку 1970-х рр. в Україні відбувається новий підйом дисидентства. У 1970—1972 рр. почав видаватися журнал «Український вісник», заснований В. Чорноволом. У ньому друкувалася інформація про порушення свободи слова, прав особи та нації, гарантованих Конституцією, про судові та позасудові репресії в Україні, про різні акції протесту.
1976 р. М. Руденко створив у Києві групу сприяння виконанню Гельсінських угод 1975 р. — Українську Гельсінську спілку (УГС), першу організовану структуру в українському національно-визвольному русі. До цієї групи входили Л. Лук'яненко, І. Кандиба, М. Матусевич — всього 36 осіб.
УГС займалася збиранням матеріалів про виконання Гельсінських угод, виступала на захист політичних в'язнів, підтримувала зв'язок із відомим російським правозахисником А. Сахаровим, допомагала колишнім репресованим та сім'ям політв'язнів. Особливістю цієї групи було те, що її члени намагалися діяти легально. Однак до початку 1980-х рр. більшість їх були заарештовані і засуджені. О. Тихий, Ю. Литвин, В. Марченко і В. Стус загинули в радянських таборах.
В Україні існувало також релігійне дисидентство, пов'язане із захистом прав віруючих. Особливо активно за відновлення своїх прав виступали греко-католики, формально ліквідована греко-католицька церква діяла в західноукраїнських областях підпільно. З-за кордону церквою керував кардинал Йосип Сліпий, що прибув до Ватикану 1963 р. після багаторічного сибірського заслання.

82

.Розвиток  міжнародних   відносин   після  завершення  Другої  світової   війни  визначався як власне загостренням системного протистояння, так і протистоянням США і СРСР.

Розширилися і набули нового змісту всі форми  міжнародних  економічних  відносин . Для господарського розвитку характерним було посилення взаємозв'язків між усіма країнами та їхніми групами. Набули розвитку міждержавні інтеграційні процеси.

Новизна становища України  в  світі полягала  в  поверненні її як суб'єкта міжнародного права на арену міждержавних відносин . У 1944 р. було відновлено Наркомат (з 1946 р. — міністерство) закордонних справ України. У 1945 р. делегація України взяла участь у міжнародній конференції і підписала декларацію про заснування Організації Об'єднаних Націй (ООН). Першим віце-головою підготовчої комісії було обрано тодішнього наркома закордонних справ  УРСР  Д. Мануїльського. Він став головою першого комітету (з політичних питань і безпеки) першої сесії Генеральної асамблеї ООН (Лондон, січень 1946 p.). Україна стала одним із фундаторів цієї авторитетної міжнародної організації, не раз входила до багатьох її комісій та комітетів.
У 1948—1949 pp. Україну обирають непостійним членом Ради Безпеки ООН. Підпис України, як і інших дер-жав-переможниць у Другій світовій війні, стоїть під мирними договорами з колишніми союзниками гітлерівської Німеччини — Італією, Румунією, Угорщиною та Фінляндією. 1948 р. вона підписала міжнародну конвенцію про режим судноплавства Дунаєм.
У перші повоєнні роки  УРСР  була представлена  в  20  міжнародних  організаціях і уклала 65 міждержавних угод. 1947 p.,  після  кількадесятирічної перерви,  в  Києві відкрилося перше представництво іноземної держави — Консульство Польської Народної Республіки, згодом — дипломатичні представництва інших країн Східної Європи. Пропозиції встановити консульські відносини  УРСР  з іншими державами Європи, Азії та Америки були відхилені Сталіним.
Отже, повернення України на міжнародну арену мало обмежений характер. Вся дипломатична діяльність  УРСР здійснювалась  в  жорстких рамках міжнародної політики СРСР під наглядом відповідних загальносоюзних структур. Однак це означало певні поступки тоталітарного режиму перед реаліями життя.

Україна брала активну участь у розвитку економічних зв'язків СРСР із зарубіжними країнами, передусім з державами створеної 1949 р. Ради Економічної Взаємодопомоги (РЕВ), куди входили країни Східної Європи та Азії, що стали на шлях соціалізму. З 1953 р.  УРСР  щороку вносила значні кошти у Фонд ООН для країн, що розвиваються, готувала і надсилала до них кваліфіковані кадри. Поступово, хоч і повільно, розвивалися міжнародні наукові та культурні зв'язки, обмін науковою інформацією, пізніше українські та зарубіжні вчені спільно виконали чимало наукових розробок.

83. Україна  в   умовах  десталінізації (1956—1964)

Уже початковий період десталінізації призвів до серйозних змін в Україні. Характерними рисами цього періоду стали припинення кампанії проти націоналізму, певне уповільнення процесу русифікації, зростаюча роль українського чинника в різних сферах суспільного життя.

Позитивним змінам у суспільно-політичному житті сприяла часткова реабілітація жертв сталінських репресій. До 1957 р. було повернуто більше 65 тис. депортованих членів сімей, пов'язаних з діяльністю українськихнаціоналістів.Подолання наслідків культу особи передувало розвінчанню самого Сталіна, викриттю створеного ним режиму політичного терору. На жаль, розпочата критика культу особи набула абстрактного, однобічного, пасивного характеру.Могутнім імпульсом для поглиблення і розширення процесу лібералізації став XX з'їзд КПРС. На його закритому засіданні з доповіддю, у якій викривався культ особи Сталіна, виступив Хрущов. Основні положення доповіді в дещо пом'якшеному вигляді стали основою постанови ЦК  КПРС  від ЗО червня 1956 р. Проте гостра критика, яку містили ці документи, не зачіпала суті командно-адміністративної системи, не викривала її соціальної природи, зводячи усі вади системи до культу особи. Та, незважаючи на недоліки, це був важливий і сміливий крок на шляху десталінізації, який стимулював процес . лібералізації суспільного життя, свідчив про реальну перспективу його демократизації.

Отже, суть кардинальних змін, що розпочалися після смерті  Сталіна, полягає в лібералізації всього суспільного життя. Ця лібералізація виявилася в припиненні кампанії проти націоналізму; певному уповільненні процесу русифікації; частковій реабілітації жертв сталінських репресій; зростанні українського чинника в державному та громадському житті; розширенні прав республіки в економічній, фінансовій та юридичній сферах; активізації дій української дипломатії та більшій відкритості УРСР для різнобічних контактів з іноземними державами.У 1953—1964 pp. в суспільному житті за інерцією панували комуністичний романтизм та соціальна міфологія. Водночас лібералізація створила ґрунт для поширення інших поглядів та виявів активності — стихійних народних виступів та діяльності інакомислячої інтелігенції. Цим опозиційним системі процесам та явищам були притаманні локальність поширення, нечисленність учасників, організаційна слабкість. Однак вони були симптомами нестабільності системи, яка перебувала у перехідній фазі свого розвитку. На початку 60-х років нестабільність у суспільстві ставала дедалі відчутнішою, що дало змогу супротивникам Хрущова перейти в наступ і в жовтні 1964 р. усунути його від влади.У 70-80-тї роки економіка СРСР розвивалась в основному екстенсивним шляхом. Це мало негативний відбиток на Україні. У ці роки за рішенням центру споруджували гіганти індустрії, що були зорієнтовані на випуск продукції для Союзу. У цьому плані розвивалися підприємства ВПК, яких в Україні було багато, а також металургійні, верстато- та машинобудівні гіганти. Чимало їх, в тому числі гіганти металургії, гірничі та хімічні комбінати, споруджували з орієнтацією на старі технології й проекти. Експлуатація їх надзвичайно погіршувала екологію довкілля, а за забрудненістю повітря, зокрема в Донбасі, середньому Подніпров'ї тощо, Україна була однією з найбільш забруднених регіонів колишнього Союзу. Кожне п'яте з найбільш забруднених міст було в Україні. Серед них виділялися Дніпропетровськ, Кривий Ріг, Запоріжжя, Маріуполь, Горлівка, Нікополь та ін.
Та особливо страшною виявилася аварія на Чорнобильській АЕС, що сталася в ніч з 25 на 26 квітня 1986 р. За наслідками забруднення вона була справді світовою катастрофою, особливо для країн Європи. Довкола ЧАЕС утворено спеціальну З0-кілометрову зону, з якої було відселено все населення. Спорожніло м. Прип’ять, в якому свого часу налічувалося близько 35 тис. населення, бовваніючи пусткою нестерпного докору колишній тоталітарній системі. В Україні, за офіційними, применшеними, даними, вважають забрудненими території 16 областей, а фактично — всі області республіки, в тому числі її столицю м. Київ. На ліквідацію наслідків катастрофи тільки в 1988—1990 pp. витрачено в тодішньому масштабі цін понад 20 млрд. крб. — сума для тих часів буквально феноменальна. Уже в умовах незалежності держава виявила "піклування" про долю населення України і переклала всі матеріальні клопоти на плечі трудівників шляхом введення спеціального так званого чорнобильського податку, який становить 12%.
Радіаційне забруднення після катастрофи с збудником ракових захворювань серед населення, зокрема малечі, дітей дошкільного та шкільного віку. Воно дуже шкідливо позначається на загальному стані здоров'я населення, внаслідок чого багато людей пішло з життя.

85.

в квітні 1985 р. до найвищої партійної влади в СРСР прийшов новий генеральний секретар ЦК КПРС М. Горбачов. Квітневий пленум знаменував собою докорінний поворот в історії і компартії, і Радянського Союзу, і України, і української преси, і в цілому всього світу.

В соціальній сфері було проголошено відмову від так званого залишкового принципу, за яким на освіту, культуру, медицину, екологію тощо витрачається те, що лишається після пріоритетних витрат. Проголошено було повернення до усвідомлення їх першочергового значення, до практичного переорієнтування економіки на вирішення її потреб.

Погіршився життєвий рівень населення. В умовах знецінення рубля поширилися натуральні, так звані бартерні, обміни. Підприємства відмовлялися за свою продукцію отримувати рублі, які вони називали “дерев”яними”. Свою продукцію вони пердусім направляли тим виробництвам де одержували сировину, паливо і матеріали щоб розплатитися з боргами. За таких умов товари до населення стали рідко  доходити. І з осені 1990 років запровадили продаж товарів за картками споживача з купонами.Знецінення рубля призвело до падіння заробітної плати, стипендій, пенсій.

86) 

Можна виділити такі етапи у розвитку української багатопартійності:

1. Лояльно-державний. Тривав з грудня 1991 р. до початку 1993 р. Це період першої структуризації партій, прийняття Закону України "Про об'єднання громадян".

2. Етап передвиборчий - 1 (1993-1994 рр.). Характеризується наданням партіям можливості висувати своїх представників кандидатами у депутати при збереженні мажоритарної виборчої системи.

3. Етап партійної трансформації. Це період об'єднання мало чисельних партій та появи нових, який тривав близько двох років і завершився прийняттям 28 червня 1996 р. Конституції України.

4. Етап партійної реструктуризації (середина 1996 - середина 1997 рр.). Характеризується значним зростанням кількості партій, партійною реорганізацією парламенту, підготовкою законопроектів про партії та вибори.

5. Етап передвиборчий-2 (осінь 1997 - весна 1998 рр). Формуються виборчі блоки партій, визначається ідеологія більшості партій, формуються партійні списки, партійні представники впливають на зміни у виборчому законі.

6. Етап політичних компромісів (весна - осінь 1998 р.). Визначають сфери впливу в парламенті, боротьба за лідерство в комітетах Верховної Ради України, парламентські розколи.

7. Етап передвиборчий-3 (осінь 1998 - осінь 1999 рр.). Підготовка до виборів Президента України і пов'язаний із нею розкол партій на три умовні групи: блок 1 - "Наш вибір - Леонід Кучма" з гаслами за демократичний розвиток одночасно з політичною стабільністю; блок 2 - об'єднання КПУ, СПУ, СелПУ, ПСПУ та ін. під гаслами повернення до минулого; блок 3 - партії, які відстоювали насамперед власні політичні інтереси, проголошували "шляхи спасіння держави", займалися політичною саморекламою [13, 28].

8. Етап реалізації політичних угод (зима 1999 - осінь 2000 рр.) Проявився у реструктуризації парламенту, створенні парламентської більшості, нового уряду, підготовці та проведенні референдуму.

9. Етап передвиборчий - 4. Характеризується запровадження пропорційної виборчої системи, прийняттям Закону України "Про політичні партії", розмежуванням партій у їх ставленні до "касетного скандалу", порушень громадянських прав людини в Україні, парламентські вибори - 2002.

10. Етап президентських виборів. Всі політичні партії поділилися на провладні і опозиційні до влади, ті партії, які відкрито не відносяться до опозиції, більше чи менше підтримують нині існуючу владу

87) 

Україна на шляху до незалежності пройшла довгий і важкий шлях. Декларація про державний суверенітет України - політико-правовий документ, у якому проголошувалися державний суверенітет України, самостійність, повнота і неподільність влади в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх відносинах. Добре усвідомлюючи значення цього документа, депутати багаторазово зважували кожне формулювання, а за дебатами стежила вся республіка. Остаточний текст було прийнято 16 липня поіменним голосуванням. Він здобув схвалення майже всіх членів Верховної Ради, які брали участь в обговоренні. Проти висловилося чотири депутати, один утримався.

Верховна Рада проголошувала, що від імені народу України може виступати тільки вона. Державний суверенітет визначався як верховенство, самостійність, повнота і неподільність влади республіки в межах її території, незалежність і рівноправність у зовнішніх відносинах. Територія УРСР в існуючих кордонах проголошувалася недоторканною Щоб наповнити поняття «економічної самостійності» конкретним змістом, Верховна Рада проголошувала намір створити власні банки, включаючи зовнішньоекономічний, а також цінову, фінансову, митну і податкову системи. Україна мусила самостійно формувати державний бюджет, а за необхідності - запровадити власну грошову одиницю. У Декларації проголошувалося бажання держави забезпечувати національно-культурне відродження українського народу, його історичної свідомості і традицій, функціонування української мови у всіх сферах суспільного життя - політичній, соціально-економічній, культурній. Усім національностям, що проживали на території республіки, гарантувалося право на вільний національно-культурний розвиток. Декларація проголошувала право України на власні Збройні Сили, внутрішні війська, на органи державної безпеки. Проголошувався намір України стати в майбутньому нейтральною державою, яка не братиме участі у військових блоках і дотримуватиметься трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї.

88)

У 1991 р. Україна зазнала кризи, пов’язаної з надзвичайно гострим протистоянням між старими соціально-політичними структурами і вже глибоко зміненим суспільством. Зростали вимоги прискорити реформування суспільства, швидше ліквідувати віджилі структури, зміцнити процеси демократизації та державотворення. З іншого боку, посилилися спроби зберегти панування КПРС, яка керувала від імені народу, не отримавши на це повноважень, зберегти панування партійно-бюрократичних структур, панівне становище військово-промислового комплексу.
Боротьба точилася навколо підписання нового союзного договору, що передбачав створення «реальної федерації рівноправних республік». В Україні ця ідея була зустрінута неоднозначно. Окремі статті нового союзного договору суперечили Декларації про державний суверенітет України: обмеження прав республіки, союзні органи влади мали великі повноваження у фінансовій політиці, міжнародних відносинах; передбачалося верховенство союзних законів над республіканськими.
Аби запобігти розпаду СРСР, союзне керівництво на чолі з М. Горбачовим намагалося якнайшвидше підписати новий союзний договір. Улітку 1991 р. у підмосковному Ново-Огарьово відбулися переговори президента СРСР М. Горбачова з керівниками дев’яти союзних республік, включаючи й Україну. Попереднє підписання договору планувалося провести наприкінці літа 1991 р.
Але 19—21 серпня 1991 р. в СРСР було здійснено спробу державного перевороту. На території СРСР на шість місяців був оголошений надзвичайний стан.
Свої дії члени ДКНС мотивували тим, що вони йдуть назустріч народу, прагнуть забезпечити законність і правопорядок у СРСР, запобігти загальнонаціональній катастрофі. Насправді це була спроба консервативних політичних сил знищити демократичні перетворення, повернути країну до періоду «застою», зупинити рух народів СРСР до незалежності.
Підсумком цих подій для України стало прийняття 24 серпня 1991 р.
 Акту проголошення незалежності України, у якому зазначалося: «Територія України є неподільною і недоторканною. Відтепер на території України діючими є винятково Конституція і закони України». 1 грудня 1991 р. був проведений всеукраїнський референдум про підтвердження незалежності України. Майже 90,3 % громадян, що брали участь у референдумі, висловилися за незалежність України. У цей же день відбулися вибори президента України. Ним ставЛеонідКравчук. На карті світу з’явилася нова самостійна демократична держава — Україна, яка пройшла складний і суперечливий шлях до незалежності.

89) Конституція України – нормативний акт найвищої юридичної силиКонституцію України було прийнято Верховною Радою України на її п'ятій сесії 28 червня 1996 р. Цей день тоді ж було проголошено державним святом українського народу, оскільки Конституція є Основним Законом держави, який визначає та закріплює підвалини всього суспільного життя, статус людини й громадянина, основи організації та принципи діяльності державного апарату України. Отже, Конституція України є водночас основним законом і держави, і всього суспільства. Звідси й поняття “конституційний лад” передбачає об'єднання суспільного й державного начал у єдине ціле. Особливо це притаманно конституціям, що були прийняті після другої світової війни, а також після розпаду так званого соціалістичного табору. Прикладом у цьому плані можуть служити Конституція Чеської Республіки 1992 р., Конституція Республіки Хорватія 1990 р., Конституція Республіки Болгарія 1991 р. та основні закони багатьох інших держав.
Неважко побачити, що Конституція має як правові, так і політичні ознаки. Отже, Конституція є рівночасно і політичним, і правовим актом. Причому цей правовий акт має найвищу юридичну силу, тобто настановам і вимогам Конституції повинні відповідати всі без винятку правові акти, що видаються і діють у країні (ст.8 Конституції України)

90)

Першочерговим завданням незалежної України було державне будівництво. Проте державотворчі процеси ускладнювалися тим, що тривалий час  у нас діяла Конституція УРСР 1978р., до якої в умовах розбудови постійно вносились поправки (протягом 5 років було внесено близько 200). Закони, які приймалися, нерідко суперечили чинній Конституції і це підривало принципи законностіВажливу роль у суспільно-політичному житті України відіграв процес виникнення політичних партій, розвиток багатопартійної системи. Проте зміцненню і консолідації новоутворюваних партій перешкоджало зокрема те, що був відсутній „Закон про політичні партії в Україні”, який вступив в силу лише 28 квітня 2001р. Розвиток соціально-політичних, державотворчих процесів гальмувало й те, що у нас створено понад 100 політичних партій різного спрямування, які часто виступали дестабілізуючим фактором у Верховній Раді і суспільстві в цілому. Важливим чинником державотворення є відродження духовності, національної свідомості, почуття державної гідності. Цьому в значній мірі сприяло відродження культури. У цій сфері також переплелися позитивні й негативні риси. Основою будь-якої культури, втіленням духовності в першу чергу є мова. Незважаючи на прийняття Закону про мови, яким закріплявся державний статус української мови, вона й сьогодні повільно вводилася в сфері діловодства, армії, освіти. У формуванні громадянина неабияка роль належить освіті. Концепція розвитку системи освіти ґрунтується на демократизації всіх її ланок. Розширюється мережа шкіл з поглибленим вивченням окремих дисциплін, відкриваються ліцеї, гімназії, коледжі, авторські школи. Відродження духовності значною мірою пов’язане з відродженням релігії і церкви у нашій державі. Значною мірою цьому сприяв закон „Про свободу совісті та релігійні організації”, а також нова Конституція України, я ка гарантує свободу світогляду і віросповідань. В останні роки з’явилась значна кількість  релігійних громад, відновлюють діяльність старі храми, будуються нові культові споруди. Відродженню релігії сприяло зняття заборон на релігійне життя, різке загострення суспільних проблем, часткова втрата старих ідеологічних орієнтирів, повернення до традиційних цінностей.




1. История Экономическая история на 2011-2012 уч
2. тема частей речи и частиц речи в русском языке Из общих структурносемантических типов слов русского
3. тема состоит из- начальной школы 6 лет средней школы 3 года старшей школы 3 года Начальная и средняя шко
4.  Понятие КП РФ и его место в системе юр
5. записка к курсовому проекту.
6. ни промислового виробництва
7. В. Крашенинникое вращаясь к определению субъектов права собственности и иных вещных прав на жилые помещен
8. Конкурентная стратегия МНК
9. обратного проектирования изображения т
10. 10 Вступ
11. Реформация Абакан ~ лидер чемпионата МФЛ Республики Хакасия Абаканская Реформация в первой группе че
12. реферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата технічних наук1
13. Определение Технологический процесс производства
14. ОДНОЙ НОГОЙ В НАТ
15. варианта Студенты шифр т
16. Овердрафт
17. тематические задачи Статистические задачи Появление электронных таблиц исторически совпадает с
18. на тему- Государственное регулирование рыночной экономики
19. Аудит нематеральных активов
20. Забота об имидже акушерки Выполнение всех желаний роженицы Внедрение хозрасчета и расширение сферы