Будь умным!


У вас вопросы?
У нас ответы:) SamZan.ru

Первіснообщинний лад на території України Розвиток людини на території України відбувався в основному

Работа добавлена на сайт samzan.ru: 2016-03-05

1. Первіснообщинний лад на території України  

Розвиток людини на території України відбувався в основному по тих же напрямках, що і в інших регіонах і заселення сталось близько 1,5 млн років тому. Вивчивши археологічні пам'ятники, пов'язані зі знаряддями праці, на основі матеріалу, з якого вони зроблені, виділяють декілька значних періодів розвитку первісного ладу (їх за традицією називають віками): кам'яний (його складають палеоліт, мезоліт, неоліт), мідно-бронзовий, залізний. Деякі дослідники після кам'яного вміщають перехідний вік - мідно-кам'яний (енеоліт).

Палеоліт тривав від з'яви першої людини на наших теренах близько 1,5 мільйона років тому до 8-10 тис. років до н. е. В його ранній період первісна людина вміла виготовляти примітивні засоби праці з каменю та дерева (загострені гілки, шкребачки, рубила). Основними заняттями людини були збиральництво і полювання. Соціальною формою існування за раннього палеоліту виступало людське стадо, оскільки лише колективне буття давало можливість вижити у складних кліматичних і природних умовах. Жили люди того часу в печерах або хижах із дерева та кісток мамонта.

Археологи знайшли сліди перебування людини періоду раннього палеоліту недалеко від с. Королеве у Закарпатській області, у районі м. Амвросіївка у Донбасі, у с. Лука-Врублевецька на Житомирщині.

За середнього палеоліту (150 тис. - 40-35 тис. років тому), з'являється неандерталець - людина нового фізичного типу, найважливішим досягненням якої є використання вoгню, що значно зменшило її залежність від природи. Пам'ятки середнього палеоліту вчені виявили у с. Молодово Чернівецької області, у Криму, у басейні річок Дністра і Десни.

На зміну неандертальцеві в епоху пізнього палеоліту приходить кроманьйонець - “ людина розумна ”, яка є вже не просто споживачем дарунків природи, але й виробником знарядь праці. З'являються різці, вістря стріл, кістяні гарпуни. Будуються землянки. Важливі зміни відбуваються і у соціальній організації - на зміну первісному стаду приходить родова община з колективною власністю на засоби виробництва. Родинні зв'язки визначаються за материнською лінією, отож є підстави твердити про виникнення у цей період матріархату.

Вдосконалення житла і виникнення шитого з шкір одягу значно розширили ареал розселення первісної людини. Свідченням цього є стоянки пізнього палеоліту практично на всій території України - Мізинська - на Десні, Рилівська, Межиріч і т. д.

У період пізнього палеоліту постають релігія (ритуальні дійства) і палеолітичне мистецтво (магічні малюнки, різьблення по кістці). Язичницька релігія виникає у вигляді чотирьох основних форм:

анімізму - віри в душу, якою володіє кожен живий і неживий предмет;

тотемізму - віри у походження людини від єдиного пращура - тварини або птаха;

магії - чаклування перед полюванням;

фетишизму - віри у надприродні властивості речей.

Близько 10-11 тис. років тому палеоліт змінюється мезолітом.

Зникають льодовики, природа Європи набуває близького до сучасного вигляду, вимерли мамонти, носороги. Людина винаходить лук і стріли. Основними різновидами господарювання стають полювання, рибальство, починається приручення тварин - спершу собаки, а потім свині.

З мезолітичних стоянок слід відзначити Журавську на Чернігівщині, Фатьма-Коба і Мурзак -Коба у Криму, Гребеники в Одеській області. В цю епоху, згідно пам'ятників матеріальної культури, вже можна виділити окремі етнокультурні області.

В кінці мезоліту відбувається поступовий перехід від збиральництва і полювання до землеробства і скотарства, які остаточно розвинулися в епоху неоліту (VI-III тис. до н. е. ). Саме цей період вважають розквітом первісного ладу тому ще вже постало продуктивне господарство. Винайдені шліфування і свердління каменю, з'являються штучні матеріали - обпалена глина, а потім - тканина.

Сусідська община змінює родову організацію людей. Натомість матріархату постає патріархат. Сьогодні відомі понад 500 неолітичних поселень у басейнах Десни, Дністра, Південного Бугу, Прип'яті.

Енеоліт - перехідна епоха від кам'яного до мідного віку (III-II тис. до н. е. ) - пов'язана раніш за все з корінними змінами у житті людини - опануванням металів. У цей період на території України формуються дві основні групи племен - землероби на Правобережжі і скотарі на півдні та південному заході. Це свідчило про перший суспільний поділ праці. Використовуючи тяглову силу худоби, люди почали збирати більший врожай, що зумовило виникнення надлишків сільськогосподарської продукції, майнової нерівності і обміну продуктами. Поступово виділяється родоплемінна верхівка, яка, привласнюючи результати праці гурту, поступово зосереджувала у своїх руках владу над ним.

2. Трипільська культура 

Найбільш вивченою археологічною культурою енеоліту є трипільська. Саме в с. Трипілля Київської області київський археолог В.Хвойка віднайшов перше таке поселення. До сьогоднішнього дня відкритими лишаються питання походження трипільців, хронологічних рамок їхньої культури, і, частково, території, яку вони заселяли.

Сучасні археологи визначають приблизні рамки існування трипільської культури початком IV - кінцем III тис. до н. е. Територія, заселена трипільцями пролягала від Словаччини та Румунії до Слобідської України, від Чернігова до Чорного моря. Що стосується походження, то більшість археологів вважають, що основу Трипільської культури, на її ранньому етапі, складали балканські землеробсько-скотарські племена. Трипільці, які поселились на Правобережжі Україні, були фактично найдавнішими хліборобськими племенами. Обробляючи землю дерев'яним плугом з кам'яним або кістяним лемехом, вони вирощували пшеницю, ячмінь, просо. Зерно мололи за допомогою простих кам'яних жорен. Окрім цього, трипільці розводили дрібну рогату худобу, та коней, свиней. Селились трипільці у басейнах річок. На сьогодні археологами вивчено декілька великих поселень (від 10 до 20 тис. мешканців) - Майданецьке, Доброводи, Талянки (на Черкащині). Населення жило у стаціонарних чотирикутних глиняних одно-двоповерхових будинках з кількома кімнатами.

Іноді Трипільську культуру називають Культурою мальованої кераміки - через високий рівень розвитку цього ремесла. Посуд виготовлявся у спеціальних гончарних печах, а потім фарбувався білою, червоною і чорною фарбою характерними візерунками. Окрім цього були знайдені керамічні фігурки людей і тварин, іграшкових макетів житл. Розвивалося ткацтво.

Археологічні знахідки свідчать про зв'язки трипільських племен із Малою Азією, Кавказом.

Розвиток знарядь праці, із сплаву міді і олова - бронзи був головним досягненням цієї епохи, яке зумовило і зміни суспільних відносин. Застосування більш міцного металу - бронзи дало можливість значно вдосконалити транспортні засоби, знаряддя виробництва.

Подальшого розвитку набули різні ремесла - гончарне, каменярське, бронзоплавильне. Відбувається другий суспільний поділ праці - відокремлення ремесла від землеробства. (третій пов'язаний із відокремленням торгівлі). Суспільство поступово переходить від первісного ладу до епохи соціального розшарування. Це не могло не зумовити зіткнення як між племенами, так і всередині племен.

3. Кіммерійці, скіфи, сармати та інші народи на українських землях.

В І тис. до н.е. на території України з'являються перші залізні знаряддя праці. До цього часу вона була заселена різною за походженням людністю. Тут жили, зокрема, пращури слов'ян - місцеві землеробські племена. Згодом на українські землі приходять кочовики. Першими з них були кіммерійці, які належали до іраномовних груп населення. Саме вони першими опанували технологію залізоробного виробництва з болотяних руд. Основна діяльність кіммерійців пов'язана з військовими походами, які сягали країн Малої та Передньої Азії. Мобільні вершники, озброєні залізною зброєю, ці завойовники були значною військовою потугою. Кіммерійці не мали постійних осель. Вони об'єднувалися у племена, а ті, в свою чергу, у союз племен на чолі з вождем.

Наприкінці VII ст. до н.е. кіммерійців витиснули іраномовні племена скіфів, які мали чисельну перевагу, були краще зорганізовані та військово вишколені. Очолювали племена скіфів царі з необмеженою владою.

Видатний давньогрецький історик Геродот вирізняв серед них царських скіфів, скіфів-кочовиків, скіфів-орачів і скіфів-землеробів. Перші жили на берегах Азовського моря і у степовому Криму, кочовики - у степах Наддніпрянщини, землероби - у лісостеповій зоні, орачі - між Дніпром і Дністром. Окрім військових походів, скіфи торгували з грецькими колоніями у Причорномор'ї. В обмін на зерно, хутра, віск, мед, а особливо - рабів скіфи отримували вино, зброю, предмети розкоші.

В кінці VI в. до н.е. скіфи сформували свою державу, поділену на три частини, кожен з керівників якої був верховним царем. На чолі цих царств перебували представники єдиної династії, що, безумовно, зміцнювало таку державу.

З поміж військових успіхів скіфів слід особливо зазначити перемогу над перським царем Дарієм. Скіфські воїни вирізнялися, за словами Геродота, нечуваною жорстокістю.

Скіфи були спадкоємцями стародавньої цивілізації, мали свою міфологію, віру. Особливою пошаною у них користувалися бог вoгню і стихії Табіті, боги неба і землі Апі та Пацай. Скіфи вкрай шанобливо ставилися до могил пращурів. Їхня віра у потойбічне життя зумовила складний поховальний звичай. І сьогодні скіфські кургани в українських степах постають символом колишньої могутності. Найбільш відомі з них - Солоха і Гайманова могила на Запоріжжі, Чортомлик і Товста могила, де була знайдена славнозвісна золота пектораль, - у Дніпропетровській області. Найбільшого розквіту Скіфія досягла у IV ст. до н.е. за царя Атея, пролігши від Дунаю до Дона.

Але на кінець IV - початок III століття до н.е. через деякі об'єктивні обставини становище Скіфії різко погіршилося. Тут слід зазначити зміну кліматичних умов - висихання степів, збіднення економічних ресурсів лісостепів - зменшення трав'яного покриття. Окрім цього, у III столітті до н.е. на території Північного Причорномор'я з поволзько-приуральських степів прийшли сармати, які витиснули скіфів. Частина скіфського населення відійшла на південь і створила дві Малих Скіфії: першу - у Нижній Наддніпрянщині й Північному Криму, друга - у степовому і передгірному Криму зі столицею у Неаполі Скіфському, поблизу теперішнього Бахчисараю.

Після цього до середини ІІІ століття н.е. у Північному Причорномор'ї панували сармати. Це були спілки декількох племен - язигів, роксаланів, аланів, які, однак, не мали міцної центральної влади. Основним господарством сарматів було кочове скотарство. Розводили велику рогату худобу, коней, овець. Окрім цього, полювали, ремеслували.

Мова сарматів, як і скіфів, належала до іранського типу.

Сармати зазнали культурного впливу Китаю, Індії, Ірану, завдяки кочовому способу життя і торгових зв'язків з цими країнами.

Наприкінці I ст. з ініціативи та під керівництвом племені аланів було створено великий союз племен. Проте у III ст. у ці краї прийшли вихідці з Прибалтики - племена готів, а трохи пізніше - зі Сходу - гунів, і пануванню сарматів настав кінець.

4. Грецька колонізація Північного Причорномор’я. 

У VII-VI ст. до н.е. починається процес “великої грецької колонізації” у Північному Причорномор'ї, викликаний передусім торговою експансією та відсутністю пристосованої для землеробства землі у самій Греції.

Першим грецьким поселенням на півдні України був о. Березань - Борисфеніда (біля м. Очакова Миколаївської області). Потім, у першій половині VI в. до н.е. на правобережжі Бузького лиману постає Ольвія, на кінець V ст. до н.е. - Херсонес (поблизу сучасного Севастополя), Тіра (на лимані Дністра), Феодосія у Криму, Пантікапей на місці теперішньої Керчі, Фанагорія - на Тамані.

Основою грецького господарства Північного Причорномор'я були зерноробство, виноробство, рибальство і переробка риби, яка потім вивозилась до Греції. Високого рівня досягло ремесло - ткацтво, гончарство, обробка металів.

Грецькі міста-держави були центрами торгівлі Північного Причорномор'я. З Греції надходила зброя, коштовності, посуд, солодощі, приправи, спеції.

Грецькі міста держави, за винятком Боспору, за своїм устроєм були рабовласницькими аристократичними або демократичними республіками. Значна роль в їхньому керівництві належала вільним громадянам, хоч основна влада належала багатим купцям.

У V в. до н.е. за царя Мітрідата Євпатора виникає Боспорське царство зі столицею у Пантикапеї, яке охоплювало Керченський, Таманський півострови та північне узбережжя Азовського моря до витоків Дону. Поступово Боспор поширює свою владу на багато інших грецьких колоній.

У грецьких містах, де панувала понтійська культура, значна увага приділялася розвитку освіти. Розповсюдженою була література, розвивались історія, театр, музика. Будувалися храми, прикрашені скульптурою, фресками та мозаїкою. В кожному місті карбувалася власна монета.

Проте на зламі IV - ІІІ ст. до н.е. міста-держави вступають в епоху кризи. Внутрішні суперечності, відсутність військової сили, загарбницькі дії скіфів у Криму - все це зумовило падіння міст і ослаблення впливу греків у Північному Причорномор'ї. В середині I ст. Ольвія, Тіра, Херсонес входять до складу римської провінції - Нижньої Лізії, оскільки загроза з боку варварів змусила їх піддатися під римські легіони.

А протягом ІІІ - ІV ст. під ударами готів і гунів, які виступали проти Римській імперії, античні міста-держави в епоху великого переселення народів фактично припиняють своє існування.

5.  Східні слов'яни напередодні утворення держави їх племінні об'єднання

Питання походження східних слов'ян і на сьогодні є недостатньо вивченим. Існує декілька версій відносно територій, де формувався східнослов'янський етнос, та часу, коли це відбувалось. Найбільш поширеною є та, згідно якої перший етап складання слов'янства, так званий передслов'янський, сягає другої половини II - I тис. до н.е. Саме тоді починається формування декількох археологічних культур, які пізніше стали характерними для слов'ян.

Передслов'янський період пов'язаний з виникненням на правобережній лісостеповій Наддніпрянщині Зарубинецької культури, яка, на думку більшості вчених, є спільною для всього слов'янства. У той період населення межиріччя Десни, Сейму і Сожа було осілим, жило в основному з землеробства, ремесел і торгівлі.

Уперше слов'яни згадуються у працях Тацита, Птоломея (I ст. н.е.) під назвою “венеди”. Розселялися вони у районі Балтійського моря. Пізніше, на середину I тис. н.е. з венедів вирізняються дві групи слов'янського населення - анти і склавіни. Перші заселили територію від Дунаю до витоків Дону і Азовського моря і склали згодом східну гілку слов'янства.

Основою господарства антів лишалися землеробство і скотарство. Значного розвитку набули і ремесла - ливарне, ковальське, ювелірне, каменярське. Важливе місце у господарському житті антів посідала торгівля з містами - державами Північного Причорномор'я та арабськими країнами. Окрім цього, річка Дніпро, яка протікала через територію антів, була важливим міжнародним торгівельним шляхом. Суспільно-політичний устрій антів мав демократичний характер. На чолі племені стояв князь і старшини, але всі важливі питання вирішувались на народних зборах - віче.

Анти часто воювали проти готів, загрожували північним кордонам Візантії по Дунаю. А в середині V ст. підкорені гунами анти разом із ними брали активну участь у Балканських війнах.

Держава антів проіснувала близько трьох століть (кінець IV - початок VII ст. ) і у 602 році загинула під натиском аварів. Після цього у письмових джерелах анти вже не згадуються. Починаючи з VII ст. у літературі трапляється назва "слов'яни" - людність, яка мешкала на правому березі Дніпра. Незабаром формується понад 10 великих племінних об'єднань східних слов'ян, які заселяли землі нинішніх України, Росії і Білорусі. Перелік цих об'єднань міститься у “Повісті временних літ”: поляни, древляни, дреговичі, дуліби, волиняни, бужани, уличі, тиверці, білі хорвати, сіверяни, в'ятичі, кривичі, радимичі, ільменські словени. Поступово складаються й великі спільноти. Існують згадки про три центри - Куявію (Київська земля з Києвом), Славію (Новгородська земля), Артанію (за визнанням більшості вчених - Ростово-Суздальська земля).

Ранні слов'яни селилися здебільшого по берегах річок і озер. Житла були дерев'яними, обмазані глиною. Серед досліджених поселень ранніх слов'ян слід виділити - Корчувате, Лютіж, Суботів, Канів.

Жили ранні слов'яни за традиціями родоплемінного ладу. Майном, передусім землею, володіли великі роди - патріархальні об'єднання за кревною спорідненістю. Але поступово відбувається перехід до сусідської общини, за якої визначальним було не походження, а місце проживання.

Суспільний лад ранніх слов'ян характеризувався переходом від первісного демократизму до військово-племінного угрупування, за якого влада концентрується в руках сильних вождів (князів). Спершу ті обираються разом зі старшиною на народних віче, а далі їх влада пеpедається у спадок.

Життя і праця східних слов'ян були тісно пов'язані зі своєю сім'єю і природою. Це і визначило два основних культи - обожнення сил природи і культу до пращурів. Систему вірувань ранніх слов'ян, коли вклоняються Сонцю, Місяцеві, вогневі, дощеві, називають язичництвом. Поступово формується пантеон богів, серед яких найбільш шанованими були: Дажбог - бог Сонця й добра; Перун - бог грому; Сварог - бог неба; Дана - богиня води; Стрибог - бог вітрів, Велес - бог худоби.

Служителями язичницької релігії були жерці, їх називали волхвами. Ці люди володіли, окрім релігійних, ще й медичними, астрономічними знаннями.

Вірили східні слов'яни і в духів - домовиків, водяників, лісовиків, мавок, русалок тощо.

Вже в ті часи, грунтуючись на природних спостереженнях, наші пращури створили календар, який складається з 12 місяців і чотирьох пір року. Новий рік починався у березні - тоді, коли день починав переважати ніч.

Розвивалось у східних слов'ян й ужиткове мистецтво зі “звіриним” і “геометричним” жанровими стилями. Вдосконалювалась й музична творчість.

Східні слов'яни створили високу культуру, яка поступово стала першоосновою духовного розвитку майбутньої України.

6. Праукраїнська держава Руська земля  Кий, Аскольд, Дір 

Протягом VIII - IX ст. слов'яни розселилися на території Східної Європи. Найбільшими слов'янськими племенами були: поляни, що жили на Середній Наддніпрянщині, сіверяни - на р. Десна, в'ятичі - на Оці, на заході від полян - дреговичі та древляни. По течії р. Західний Буг лежали землі волинян і дулібів. У цей час основною формою суспільного ладу були спілки племен, які часто переходили у більш складні об'єднання.

На північному заході сусідами східних слов'ян були варяги (племена балтів і норманів), на сході й півдні - кочові племена хозарів, печенігів, булгар, з якими у східних слов'ян часто виникали зіткнення за контроль над річками, що слугували торговими шляхами до Візантії та країн Сходу. Поступово племінні спільноти трансформуються у племінні князівства, які властиві перехідному етапові до феодального суспільства. Знижується роль народного віча, довкола князів формуються дружини - групи професійних вояків. Дружина є головним інструментом, за допомогою якого князь збирає данину, завойовує нові землі. Найбільш знатні дружинники складають дорадчий орган при князеві - боярську раду.

Починається формування верстви великих землевласників - бояр, які отримували землю (вотчину) за службу у князя. Тепер земля могла передаватись у спадок. Основна ж частина селянства - смерди - платили князеві данину й виконували різні повинності. Таким чином наявним було соціальне розшарування. Але в цей період ще не було держави як легалізованого апарату примусу.

Формування державності у східних слов'ян зумовлювалося низкою соціально-економічних і політичних чинників.

Підвищення продуктивності праці, яке спричинило виникнення додаткового продукту, привело до різких змін у соціальній сфері. Передусім зменшилася необхідність спільного обробітку землі. Земля стала переходити у власність окремих сімей. За соціальним розшаруванням іде кастова диференціація: землевласники перетворюються на феодалів, а вільні общинники - на феодально залежне населення.

Розвиток ремесла зумовив поглиблення суспільного розподілу праці, розширення обміну всередині та між общинами, що в свою чергу викликало активізацію торгівлі та виникнення постійних поселень. Пожвавилася й зовнішня торгівля. Особливо розвивались торгові зв'язки з Великою Моравією, Хазарією, Візантією.

Збільшення розмірів території, військова активність вимагали нових методів і форм управління. Народні збори стають неефективними. На перший план виходить князівська влада - спочатку виборна, а потім спадкоємна. Зовнішньополітична діяльність сприяла виділенню дружини в особливу привілейовану групу професійних військових, яка поступово стає органом примусу.  Крім внутрішніх факторів, важливу роль у державотворчому процесі відігравали зовнішні - насамперед постійна загроза з боку сусідніх кочових племен.

Таким чином, у VIIІ - IX ст. в слов'янському світі склалися передумови для формуванні державності.

Серед учених існує декілька теорій походження Давньоруської держави.

Норманська теорія заснована на літописній легенді, згідно з якою варяги були запрошені на Русь. Окрім цього, в якості аргументів висувалося давньонорманське походження деяких руських назв, імен тощо. А сама назва “Русь” походить, на думку прихильників цієї теорії, від фінської назви шведів - “ руотсі ”.

Антинорманська теорія наполягає на тому, що назва “Русь” походить від назви річок у Центральній Україні - Рось, Роставиця. А у Скандинавії жодне джерело не вказує на плем'я або народ русів. Окрім цього, декілька ісламських мандрівників і письменників називають русів слов'янськими племенами.

Існує ще і хозарська гіпотеза О. Пріцака, згідно з якою поляни є не слов'янами, а різновидом хозарів.

Сьогодні не можна говорити про переконливу перемогу тієї чи іншої теорії. Найбільш прийнятною, на наш погляд, є теорія взаємовпливу багатьох факторів, включаючи варязький і хозарський, у процесі становлення ранньофеодальної держави - Київської Русі. Основними ознаками будь-якої середньовічної держави, в тому числі Київської Русі, були: розміщення населення не за національним (у той період за племінним) принципом, а за територіальним, поява влади, не пов'язаної з волевиявленням народу, збирання данини для утримання цієї влади, династичний (спадковий) характер влади вождя.

Початок формування державності на території України тісно пов'язаний з перетворенням Києва на основний політичний і культурний центр руських племен. Саме навколо нього наприкінці VІІІ - на початку ІХ ст. відбувається об'єднання територій між Чорним і Балтійським морями. Правили тоді останні представники династії давньоруських князів Дір та Аскольд, спадкоємці першого господаря Києва - князя Кия. Князь Аскольд, проводячи виважену і активну зовнішню політику, зміцнив Київську Русь, поставивши її нарівні з Візантією та Хазарією. Закріпившись на узбережжі Чорного моря, Аскольд здійснив декілька вдалих походів на Візантію (860, 863, 865, 874 рр.), в результаті яких було підписано вигідні для русів угоди.

До часів правління Аскольда вчені відносять і першу спробу введення християнства як офіційної релігії у Київській Русі. І саме це, згідно з однією з історичних версій, стало причиною заколоту, ініціаторами котрого виступили місцеві волхви та бояри. Для реалізації своїх планів вони звернулися до Новгорода, де з 870 р. утвердилося правління запрошеного варяга - Рюрика. В 879 році Рюрик помирає і залишає свого малолітнього сина Ігоря під контролем фактичного регента Олега, який у 882 році захоплює Київ і вбиває Аскольда. Незважаючи на протидію новгородців, під владою київських князів об'єднуються землі ільменських слов'ян, кривичів, полян, древлян, сіверян, радимичів. В Києві відновлюється язичницький культ.

7.  Роль князів Олега, Ігоря, Ольги і Святослава у становленні Київської держави

Утворення держави Київська Русь літописна традиція пов'язує з іменем князя Олега. Відомості про Олега здебільшого є легендарними, а не історично достовірними. Залишається незрозумілим, чи належав він до династії Рюриковичів. З літописів відомо, що у 882 р. Олег силою підкорив Київ, вбивши київських князів Аскольда та Діра і тим самим об'єднавши два державотворчі центри у Східній Європі: Славію (Ладога, Новгород) і Київ. Ці міста були головними на торговельному шляху з «варягів у греки». Заволодівши Києвом, він намагався поширити свою владу на сусідні племена: сіверян, древлян, уличів, тиверців, кривичів, радимичів, словен. Поширивши владу на ці території (тобто право на збір данини), вступив у конфлікт з хозарами, які не бажали мати сильного противника на своїх кордонах і втрачати джерело надходження невільників і прибутків від транзитної торгівлі. Війна Олега з хозарами скінчилась тим, що він зруйнував їхні порти на Каспії. Щоб закріпитись у Києві і домогтись міжнародного визнання, він здійснив походи на Константинополь (907, 911) і уклав вигідні торговельні угоди.
    Після смерті Олега київський престол перейшов до сина Рюрика Ігоря (912-945), який народився 875 р. У 903 р. Ігор одружується із псковитянкою Ольгою. Як і його попередники, він утверджував свою владу, здійснюючи походи на сусідні племена, Візантію, хозар. Але його успіхи були мінімальними. Зміцнивши свою владу в сусідніх племенах, він після двох невдалих походів проти Візантії (941, 944) змушений був укласти з нею невигідну торговельну угоду. Пограбувавши багаті волзькі міста хозар, Ігор під час збирання данини з підвладних племен (древлян) потрапив у засідку і загинув. Древляни, що повстали проти нього, були невдоволені прагненнями князя зібрати подвійну данину.
    Ставши на престол по смерті свого чоловіка Ігоря, Ольга (945-964) показала себе гнучким і розумним політиком. Конфлікт з древлянами виявив усю недосконалість управління державою. Помстившись древлянам (Ольга наказала спалити їхнє місто Іскоростень) і тим самим засвідчивши свою владу, вона провела реформи, спрямовані на запобігання таких конфліктів у майбутньому. Княгиня Ольга упорядкувала систему збирання данини (створювались спеціальні укріплені пункти (становища), в яких представники княгині приймали данину за визначеними розмірами— «уроками»). Вона заклала основи для створення державного апарату. У ключових містах держави влаштовувались спеціальні опорні пункти, де зосереджувалась адміністративна та судова влада княгині.
    На відміну від своїх попередників, княгиня Ольга зовнішньополітичні проблеми намагалась вирішувати мирними засобами. Так, у 957 р. вперше в історії Київської Русі відбувся офіційний візит глави держави — княгині Ольги — до столиці Візантійської імперії Константинополя.
    Візантійський імператор Костянтин Багрянородний у творі «Про церемонії» дав опис цього візиту. У Царгороді (Константинополі) Ольга прийняла хрещення, ймовірно, вдруге. Ця подія мала не тільки церковну, а й політичну вагу. Давньоукраїнський літопис захоплено розповідає про хід переговорів, зазначаючи, що Ольга вела розмову з імператором сидячи, що було надзвичайним привілеєм, яким до того іноземні посольства не користувалися. Предметом обговорення стали питання взаємних відносин, зокрема торговельних, а також християнізація Русі. Щоб здійснити тиск на Візантію, княгиня Ольга зав'язала відносини з західноєвропейськими державами, зокрема з Німеччиною.
    У 964 р. на чолі держави стає Святослав, який насамперед був князем-воїном. Майже все своє коротке правління він провів у постійних походах і війнах. Головним своїм завданням Святослав вбачав знищення Хозарського каганату, який здійснював набіги на слов'янські племена і контролював важливі торговельні шляхи по Волзі, Дону. У 964 р. Святослав розпочав свій похід на Схід, у результаті якого ним було підкорено в'ятичів, волзьких булгар, розгромлено Хозарський каганат і знищено його столицю Ітіль. Після цього він продовжив свій похід з метою підкорення Північного Кавказу. Цей похід мав далекосяжні наслідки для Київської Русі: з одного боку, був відкритий шлях для подальшого освоєння слов'янами північно-східних земель, а з іншого, знищивши каганат, він відкрив шлях у причорноморські степи кочовим народам з глибини Азії. Першими з них були печеніги.
    Починаючи з 968 р., Святослав основну увагу зосередив на Балканах, де велася гостра боротьба між Візантією і могутнім Болгарським царством. У цій війні він виступив на боці Візантії. Його похід у Болгарію був успішним. Святославу вдалося заволодіти багатими придунайськими землями. Зрозумівши їх вигідне розташування, він намагається перенести туди центр своєї держави. Загроза печенігів змушує його тимчасово повернутися до Києва, але, відвернувши її, він знову повертається до Болгарії. Поява нового агресивного сусіда на своїх кордонах не влаштовувала Візантію. Імператор Цимісхій розпочинає війну зі Святославом і примушує його відмовитися від своїх планів облаштуватись на Дунаї. Під час повернення з важкого походу на Святослава біля дніпровських порогів напали печеніги і вбили його.
    У період князювання Олега, Ігоря, Ольги, Святослава відбувається становлення нової могутньої держави у Східній Європі, яка стає вагомим чинником у міжнародних відносинах.

8.  Завершення формування Київської держави. Володимир Великий і його реформи. Історичне значення хрещення Русі 

Після смерті Святослава (972 р.) між його синами Ярополком, Олегом та Володимиром кілька років точилися міжусобиці за великокняжий престол. У цій боротьбі переміг Володимир. Ставши Великим князем київським, він багато зробив, аби зміцнити державу, встановити лад і порядок. За його князювання та ще потім за князюванню його сина Ярослава Київська Русь досягла вершини політичної могутності й стабільності, економічного і культурного розвитку. Князювання Володимира Святославовича та Ярослава Мудрого історики виділяють у другий період історії Київської Русі (978-1054 рр.).

За часів Володимира в загальних рисах завершилося формування держави. Він приєднав до Києва східнослов'янські племінні князівства й союзи племен: хорватів і дулібів (981р.), в'ятичів (982 р.), радимичів (984 р.) та ін. Видатний політик і адміністратор Володимир здійснив серію реформ. Спочатку він спробував реформувати язичництво, проголосивши Деруна верховним богом країни, а в 988р., переконавшись у віджилості старої віри, запровадив на Русі християнство. Близько 988 р. великий князь провів адміністративну реформу, позбавивши влади місцеву знать (князьків) і замінивши їх великокняжими посадниками, своїми синами й наближеними боярами. На зміну родоплемінному поділу держави прийшов територіальний, що є однією з найважливіших ознак справжньої держави. Було запроваджено новий кодекс правових норм, поки що усний, — «Закон земляний». Володимир піклувався про охорону державних рубежів, давши відсіч агресивним балтським племенам ятвягів і волзьким тюркам-булгарам. Головне місце в міжнародних відносинах Русі відводилося, як і раніше, Візантії. У 988 р. Володимир допоміг візантійському імператорові Василію приборкати бунтівних феодалів. У вдячність за це і розраховуючи на допомогу в майбутньому, Василій видав за князя сестру, принцесу Анну. В останні роки X ст. Володимир зосередив зусилля на боротьбі з кочівниками-печені-гами, що загрожували Русі з півдня. Він будував захисні вали й фортеці, не раз виходив з військом супроти печенігів і перемагав їх. Літопис замовчує про останні 15 років життя князя. Але з іноземних джерел відомо, що Анна померла 1011 р. і князь одружився з германською принцесою. Наприкінці життя проти Володимира повстали сини. Під час приготування походу на Новгород проти Ярослава Володимир раптово помер 15 липня 1015 р. Князя поховано у зведеній за його велінням Десятинній церкві.

Князь Володимир був видатним державним діячем і полководцем, одним із засновників Давньоруської держави. Він увійшов в історію і як Володимир Хреститель, що запровадив на Русі християнство, зробив його офіційною релігією Київське держави.
Запровадження християнства на Русі Володимиром Великим було підготовлене попереднім історичним розвитком східнослов'янських земель.
Введення християнства на Русі відбувалося таким чином. Василій II, візантійський імператор, після поразки від Болгарії виряджає до Києва послів з проханням про військову допомогу. Володимир Святославич погоджується в обмін на одруження з сестрою імператора Анною. Але Василій II не виконав обіцянки. Тоді Володимир узяв в облогу місто Херсонес (Корсунь) - опору візантійського панування в Криму - і захопив його. Імператор змушений був погодитися на той шлюб.

Охрестившись сам, Володимир зробив християнство державною релігією, що мало велике позитивне значення. У суспільстві з'явилася сила, яка не лише надавала йому духовної та культурної єдності, а й впливала на все соціально-економічне життя. Піднісся авторитет самого князя. Потужний поштовх до розвитку отримала давньоруська культура. Київська Русь стала у шерег провідних християнських держав Європи, забезпечивши собі рівноправні та взаємовигідні стосунки з ними.

Навесні 988 р. відбулося масове хрещення киян, що поклало початок хрещенню всієї країни. Процес християнізації в Київській державі проходив повільно, а нерідко і з труднощами, однак за Володимира більшість населення країни навернулася, принаймні формально, у нову віру. Християнство принесло нову культуру й докорінно змінило світосприймання та самовиявлення населення Київської Русі. Запровадження християнства мало прогресивний характер. Завдяки цьому Київська Русь прилучилася до європейської цивілізації, пожвавилися міжнародні зв'язки нової християнської країни, зріс її авторитет у Європі як могутньої держави. Надзвичайно піднісся й авторитет самого князя.
Таким чином, у період князювання Володимира Великого Київська Русь досягла значного політичного, економічного й культурного розвитку і стала однією з найбільших держав Європи. Вчені порівнювали її з великою Франкською імперією Каролінгів.
 

9. Київська Русь за часів Ярослава Мудрого. Руська правда 

Між синами Володимира Ярославом, Борисом, Глібом, Святославом, Мстиславом і Святополком починається кривава боротьба за київський стіл, унаслідок якої Ярослав стає князем у Києві, а Борис, Гліб і Святослав гинуть. Остаточна перемога Ярослава над Святополком відбувається на р. Альті лише в 1019 р.  У 1026 р. Ярослав і Мстислав уклали мирну угоду та поділили Русь: Ярослав залишився княжити в Києві, а Мстислав - у Чернігові до своєї смерті у 1036 р.

Встановивши контроль над Київською Руссю, Ярослав, прозваний Мудрий, звертається до зовнішніх проблем і починає боротьбу з печенігами. Генеральна битва відбулась у 1036 р., після якої печеніги вже ніколи па Русь не нападали. На честь цієї перемоги в Києві було закладено Софійський собор.

У період правління Ярослава Мудрого розширюються кордони Київської Русі: від Чорного моря і пониззя Дунаю на півдні аж до Фінської затоки на півночі, від Закарпаття на заході до верхів'їв Волги та Дону на сході.

Активізувалася й дипломатична діяльність. За допомогою династичних шлюбів Ярослав зміцнив стосунки з кількома провідними європейськими державами. Сам він був одружений зі шведською принцесою Інгігердою, його сестра Марія була дружиною польського короля Казимира І, син Ярослава був одружений з дочкою Казимира, інший - з візантійською принцесою, ще двоє - з німецькими княжнами. Одна дочка вийшла заміж за угорського короля Андраша, інша - за норвезького короля Гаральда, а потім Свена, третя - за французького короля Генріха І.

Значну увагу Ярослав Мудрий приділяв внутрішнім проблемам Київської Русі. За його правління проводиться кодифікація юридичних норм, які існували, а також постає перший письмовий звід норм давньоруського права «Руська правда», які захищали приватну власність і власника.

Ярослав призначає на вищу церковну посаду - митрополита - не грека, як то було раніше, а слов'янина - Іларіона. Проте ця традиція не збереглася, й по смерті Ярослава Мудрого у 1054 р. митрополичу кафедру знову очолив грек.

За Ярослава Мудрого Київська Русь досягла зеніту свого розквіту, встала нарівні з найвпливовішими країнами середньовічної Європи.

Ярослав розбудував Київ, спорудивши величне «місто Ярослава», головною окрасою якого стали Золоті ворота та Софіївський собор. У 1051 р. на схилах Дніпра було засновано Печерський монастир — майбутній центр утвердження християнства й культури на Русі. Загалом у Києві в той час нараховувалось 40 церков. Із розвоєм християнства Ярослав у 1051р. призначив київським митрополитом видатного письменника русича Іларіона. Тим самим була послаблена залежність Русі від візантійського імператора.
З ім'ям Ярослава пов'язаний розквіт давньоруської культури, писемності й наукових знань. За любов до книжок і науки його й прозвали Мудрим. З ім'ям Ярослава Мудрого пов'язане створення першого літописного зводу 1037-1039 рр. та першого писаного зводу законів — «Руської правди». Об'єднання звичаєвих правових норм у збірник законів вважається однією з найбільших заслуг Ярослава Мудрого. «Руська правда» не передбачала застосування смертної кари, відрубування рук, ніг чи інших аналогічних покарань. А кровна помста хоча й допускалася за часів Ярослава Мудрого, вже його синами була категорично заборонена. Замість неї вводилася грошова компенсація. «Руська правда» відіграла важливу роль у соціально-економічному розвиткові суспільства, поступі державності і формуванні державного управління. За Ярослава Володимировича Київська Русь сягнула зеніту свого розквіту й могутності, стала в один ряд з головними країнами середньовічного світу — Візантією та Германською імперією; та його сини не змогли підтримати державу на тому рівні, на який вона піднеслася за їхніх діда й батька.

10. Відновлення могутності київської держави за володимира мономаха 

 Велике значення для історії Русі мало правління онука Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха (1053-1125). Все його життя пройшло у безперервних війнах (він здійснив 83 великі походи і багато менших).У 1078-1094 рр. Володимир князював у Чернігові, потім — у Переяславі. За його пропозицією у 1103р. князі здійснили спільний похід проти половців. У битві біля острова Хортиця було вбито 20 половецьких ханів. Великі походи руських князів у 1107, 1109, 1111 рр. теж закінчилися перемогою. Коли у квітні 1113 р. київський князь Свято-полк помер і київський простолюд почав грабувати двори лихварів, київське боярство запросило до Києва «на стіл отчий і дідній» В. Мономаха. Оскільки князь вагався, до Переяслава приїхало друге посольство, яке змалювало небезпеку, що у випадку продовження народних хвилювань могли постраждати двори вдови-княгині та бояр, монастирі.
Володимир погодився. У Києві він скликав нараду за участю київських бояр і послів чернігівського князя. Було розроблено «Статут Володимира Мономаха», який став доповненням до «Руської Правди». Нові статті обмежили безконтрольну діяльність лихварів і землевласників.     

Володимир Мономах багато зробив для зміцнення Київської Русі. Володимир Мономах під час київського правління (1113-1125 рр.) востаннє об'єднав під своєю владою більшу частину Русі — землі Київську, Переяславську, Смоленську, Волинську, Турово-Пінську, Мінську, Новгородську, Ростово-Суздальську. Було припинено князівські усобиці. Верховну владу київського князя визнавали навіть чернігівські та галицькі князі. Розвивалися сільське господарство й ремесла, пожвавилася торгівля, будувалися нові міста.

Зміцнюються династичні зв'язки: сам Володимир Мономах був одружений з дочкою англійського короля, сестра вийшла заміж за німецького імператора, а донька - за угорського короля. По смерті Володимира у 1125 р. спадкоємцем на київському столі став його син Мстислав Володимирович, який продовжив політику батька. Проте його наступники знову почали боротися між собою за першість на Русі. Отож із другої половини XII ст. починається новий період в історії українських земель - період феодальної роздробленості та існування самостійних князівств.

Успіхи політики Володимира Мономаха позитивно вплинули на внутрішній розвиток Русі. Пожвавилися існуючі та виникли нові господарські зв'язки. Величними будовами прикрасилися міста. Під Києвом споруджено дерев'яний міст через Дніпро. Мономах написав видатний літературний твір «Повчання дітям».

11. Політична роздрібненість Київської Русі та її наслідки

 Кінець XI — середина XIII ст. увійшли в історію Київської Русі як період політичної роздробленості. Протягом короткого часу дедалі більше поглиблюється розпад давньоруської держави. Набирають сили відцентрові тенденції. Вже у XII ст. на теренах Русі з'являються окремі самостійні князівства і землі: Галицьке, Волинське, Київське, Муромське, Переяславське, Полоцько-Мінське, Ростово-Суздальське, Смоленське, Тмутараканське, Турово-Пінське, Чернігово-Сіверське князівства та Новгородська і Псковська землі. Характерною рисою роздробленості був її прогресуючий характер. Так, якщо у XII ст. утворилось 12 князівств (земель), то на початку XIII ст. їх кількість досягла 50, а у XIV ст. — 250.
Роздроблення отримало в науці назву «феодального», бо його визначальними причинами були утвердження і подальший розвиток землеволодіння, виділення окремих земель і поява значних політичних центрів, їх прагнення до самостійності та незалежності від головного державного центру — Києва.
Політичну роздробленість спричинило кілька факторів.
1. Великі простори держави та етнічна неоднорідність населення.
За часів Володимира Русь простягалася майже на 800 тис. кв. км, що, залежно від обставин, могло бути або свідченням державної могутності, або ж джерелом слабкості. Великий князь у цей час не мав достатньо міцного, структурованого і розгалуженого апарату влади, фактично не мав розвинутої інфраструктури (транспорт, дороги, засоби зв'язку та ін.) для ефективного здійснення своїх владних повноважень на такій величезній території. Посиленню відцентрових тенденцій сприяла поліетнічність Київської Русі. Поруч зі слов'янами тут проживало більше 20 народів: на півночі і північному сході — чудь, весь, меря, мурома, мордва, на півдні — печеніги, половці, торки, каракалпаки, на північному заході — литва і ятвяги.

2. Зростання великого феодального землеволодіння.
Розвиток продуктивних сил, утвердження феодальних відносин сприяли появі та зміцненню великого землеволодіння. Базуючись на натуральному господарстві, в основі якого лежала замкнутість, воно посилило владу місцевих князів і бояр, створило передумови для формування економічної самостійності та політичної відокремленості давньоруських земель. Велике феодальне землеволодіння утворювалось різними шляхами: захопленням земель сільської общини, освоєнням нових земель та їх купівлею. Наприкінці XI — у XII ст. набуває поширення практика роздачі земель боярам та дружинникам у спадкове володіння (вотчину) в нагороду за службу князю. Спочатку це сприяло зміцненню центральної влади, адже майже кожен з нових землевласників, стверджуючись у власній вотчині, як правило, спирався на авторитет великого князя. Але цілком оволодівши підвладними землями, створивши свій апарат управління, дружину, місцева феодальна верхівка дедалі більше відчуває потяг до економічної самостійності та політичної відокремленості земель.
3. Відсутність чіткого незмінного механізму спадкоємності князівської влади.
Тривалий час серед істориків панувала думка про те, ща основною причиною роздробленості було порушення принципів престолонаслідування. Спочатку на Русі домінував «горизонтальний» принцип спадкоємності князівської влади (від старшого до молодшого, а після смерті представників старшого покоління — від сина старшого брата до сина наступного за віком). Паралельне існування, зміщення та накладання цих двох принципів, на думку ряду фахівців, було причиною феодальної роздробленості. І хоча з 50-х рр. XX ст. історична наука цілком обґрунтовано намагається пояснити появу відцентрових тенденцій, виходячи з розвитку продуктивних сил, утвердження феодальних відносин тощо, очевидним є той факт, що невизначеність і неврегульованість питання про ключовий принцип престолонаслідування досить суттєво розхитували давньоруську державу. В центрі міжусобного протистояння знаходився Київ, який у той час був не тільки символом, ай засобом влади. Лише за одне століття (1146-1246 рр.) київський стіл 46 разів переходив із рук в руки. Найдовше правління тривало 13 років, 35 князів перебували при владі не більше одного року. Київ був своєрідним важелем для нарощення і розширення власного впливу.

4. Зміна торговельної кон'юнктури і занепад торгівлі.
У цей час половецькі кочовища фактично перерізали торговельні шляхи до Чорного та Каспійського морів. Крім того, серйозного удару по транзитній торгівлі Київської Русі було нанесено двома подіями світового значення: по-перше, ослабла Візантія у 1082 р. за допомогу у війні з Сицилією дала дозвіл Венеції торгувати без мита і мати свої порти на території Візантійської імперії; по-друге, хрестові походи відкрили для італійських, французьких та німецьких міст морський шлях на схід, безпосередньо зв'язали  Західну Європу з Малою Азією та Візантією. Внаслідок цього Київ залишився поза основними торговими шляхами. Такий стан справ не тільки зумовив певний занепад Києва, а й сприяв появі поліцентрії у зовнішній торгівлі. Дедалі серйозніше починають заявляти про себе Чернігів, Галич, Новгород, Смоленськ, Полоцьк. Варто підкреслити, що зростаючі на торгівлі міста стали в цей час джерелом фінансових доходів, опорою політичного впливу.

12. Культура Київської Русі

До наших часів дійшла незначна частина культурних надбань періоду розквіту Київської Русі. Ті, що дійшли, свідчать про високий рівень розвитку як матеріальної, так і духовної культури. Важливу роль для Київської Русі мало запровадження християнства: посилилися культурні зв'язки з Візантією та іншими слов'янськими країнами. Християнство сприяло поширенню письменства, а відтак — розвитку різних наук, але в межах релігійних догматів. З'являються літописання, іконопис, кам'яне будівництво та ін.
    У наших предків багатою була усна народна творчість. Русичі створювали пісні, оповіді про богатирів — захисників рідної землі (билини), казки, легенди.
    В період існування Київської Русі розвивались наука та освіта. Центрами їх розвитку були церкви та монастирі. За Володимира у Києві, Новгороді та інших містах засновано перші школи для навчання дітей бояр та священиків. При Софії Київській Ярослав Мудрий створив першу бібліотеку. Високого рівня розвитку досягли природничі науки: математика, астрономія, географія, ботаніка, медицина.
     Розвивалися літописання і література. Найвизначнішим літописним пам'ятником цієї доби стала «Повість минулих літ» (Нестор). Взагалі, літописання у Київській Русі було одним із феноменів історії середньовіччя. Літописи відрізнялись від європейських хронік тим, що, крім хронології подій, вони містили роздуми автора, перекази легенд, міфів, а окремі частини були справжніми літературними творами.
    Літературними пам'ятками Русі, що дійшли до нас, є «Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона, «Слово о полку Ігоревім» невідомого автора, «Повчання дітям» Володимира Мономаха. У своєму знаменитому «Слові про закон і благодать», прочитаному в 1052 р. у присутності Ярослава Мудрого, Іларіон майстерно протиставляє християнство язичництву й описує хрещення Русі. Незважаючи на постійну зайнятість політичними справами, написав своє зворушливе й сповнене роздумів «Повчання» князь Володимир Мономах. «Слово о полку Ігоревім» (1185-1187), автором якого, ймовірно, був Володимир — син Ярослава Осмомисла, є оповіддю про невдалий похід на половців руського князя. Твір пройнятий пристрасним закликом до ворогуючих руських князів об'єднатися задля спільного блага.
    Одне з провідних місць у мистецтві Київської Русі належить архітектурі, що у своєму розвитку пройшла ряд періодів. На Русі витворився унікальний тип споруд, в яких поєдналися передові досягнення будівничих інших країн (зокрема Візантії) і самобутній стиль русичів. Відомий зодчий Петро Милоніг досяг вершин дерев'яного зрубного будівництва. До визначних пам'яток церковного будівництва належать Десятинна церква (989-996 рр.), Спаський собор у Чернігові (1036р.), Софіївські собори у Києві (1037р.), Новгороді (1045 р.), Полоцьку (середина XI ст.). У XII ст. сформувалися оригінальні київський, галицький, новгородський, суздальський архітектурні стилі. У церковному будівництві широко використовувалися фрески і мозаїки. Київські майстри оволоділи багатьма видами ювелірного мистецтва (чернь, зернь, перегородчаста емаль). Своїми виробами відзначались і київські ремісники (гончарі, зброярі та ін.). У Київській Русі нараховувалось близько 100 ремісничих спеціальностей. Важливу роль у державі відігравало музичне мистецтво; відомі декілька видів струнних, духових і ударних інструментів, що побутували у Х-ХІст. Значного поширення набуло мистецтво скоморохів та співців.
    Здобутки культури Київської Русі заклали основи для наступного розвитку культури українського народу, мали значний вплив на культурні процеси інших слов'янських народів.

13. Галицьке і волинське князівства та їх об'єднання Романом Мстиславичем

Галичина розташована у східних передгір'ях Карпат, у верхів'ях річок Дністер і Прут. На схід від Галичини розташувалась Волинь з її розлогими та лісистими долинами.
    У X ст. за правління Володимира Великого землі Галичини та Волині, заселені білими хорватами, дулібами, тиверцями, уличами, увійшли до складу Київської Русі. Обидві землі мали вдале розташування, недосяжне для нападів кочівників зі степу, були густозаселені, а їхні міста стояли на важливих торговельних шляхах із Заходу. Крім того, в Галичині містились значні родовища солі — важливого товару, яким забезпечувалася вся Київська Русь.
    У політичному розвитку обидва князівства істотно різнилися. У Галичині, на відміну від Волині, значний вплив на управління князівством мали вільні, багаті і могутні бояри. Після смерті Ярослава Мудрого тут формувалась династія, родоначальником якої став онук Ярослава — Ростислав Володимирович. Сини Ростислава — Рюрик, Володар, Василько зміцнили незалежність Галичини, приборкали боярство і дали відсіч угорському й польському королям, що зазіхали на ці землі. Спираючись на успіхи попередників, син Володаря Володимирко (1124-1153) у 1142 р. об'єднав галицькі землі в одне князівство з центром у Галичі. Найбільшої могутності Галицьке князівство досягло за часів правління сина Володимирка Ярослава Осмомисла (1153-1187).
    Волинські князі вважали своє князівство тимчасовим володінням на шляху до київського престолу. Це зумовило те, що до середини ХЦ ст. Волинь не мала власної династії князів: вона або безпосередньо управлялася з Києва, або ж на волинському престолі сиділи київські ставленики. Окрему князівську династію на Волині започаткував онук Володимира Мономаха Ізяслав Мстиславич, який князював у Володимирі протягом 1136-1142, 1146-1154 рр. За консолідацію і зміцнення Волинського князівства боролися його син Мстислав Ізяславич (1154-1170), а також його наступник Роман Мстиславич (1170-1205).
    По смерті Ярослава Осмомисла наступником князя, за батьківським заповітом, став його позашлюбний син Олег. Законного старшого сина Володимира було позбавлено прав на стіл. Але внаслідок повстання галичан на престолі утвердився Володимир. Проте він не виправдав сподівань прихильників і був вигнаний. Тоді Володимир звернувся за допомогою до угорського короля Андрія, який скористався ситуацією для захоплення Галичини. Бояри, не бажаючи змиритися з цим, звернулися до волинського князя Романа Мстиславича, який на нетривалий час став галицьким князем. Володимир, не скорившись з долею, звернувся за допомогою до німецького короля Фрідріха Барбаросси і польського короля Казимира і в 1189 р. відновив свою владу. Після його смерті 1199 р. династія Ростиславичів у Галичині припинилася. Скориставшись цим, Роман Мстиславич вдруге захопив Галич і об'єднав Галицьке й Волинське князівства. Після об'єднання князь повів рішучу боротьбу з галицьким боярством, не гребуючи ніякими засобами.
    У 1203р. він встановив владу над Київською землею, Переяславщиною, підкорив чернігівських князів. Ходив походами проти половців, Угорщини, Польщі, Литви. Навіть втрутився у конфлікт між гвельфами й гібелінами у Священній Римській імперії. У1204 р. папа римський Інокентій III запропонував Роману королівську корону. Але в 1205 р. князь загинув під час сутички з військом краківського князя Лешка Білого.
    Заслугою Романа Мстиславича було об'єднання Галицького й Волинського князівств у єдиний політичний центр, який поступово став спадкоємцем занепадаючого Києва, продовжувачем традицій і надбань Київської Русі.

14. Галицьке і волинське князівства за часів Данила Романовича

    Після загибелі Романа Мстиславича розпочався майже сорокарічний період міжусобних воєн та іноземного втручання у справи галицьких і волинських земель. Не допустити відновлення єдності Галицько-Волинської держави прагнули верхівка галицького боярства, окремі удільні князі та правлячі кола Угорщини й Польщі. Тільки в 1238 р. син Романа Данило зумів відновити єдність Галицько-Волинської держави. Йому вдалося перемогти об'єднані сили угорських, польських феодалів і місцевого галицького боярства. У 1238 р. Данило розбив німецьких лицарів під Дорогочином. Наслідуючи державотворчі традиції свого батька, він зумів підкорити своїй владі не тільки Галичину і Волинь, а й Київщину (1240 р.) та багато інших земель Південно-Західної Русі.
    Внаслідок мудрої державної політики Данило зберіг своє князівство від знищення монголо-татарами, у 1245 р. зумів зупините агресію угорців, розгромивши їх під Ярославом. Він підтримував контакти з папою римським Інокентієм IV, прийняв від нього королівську корону і в 1253 р. став першим українським королем.
    Данило Галицький активно провадив західну політику, підтримував західні культурні впливи, запроваджував європейське самоврядування в містах.
    Після смерті князя Данила у 1264 р. з правлінням його наступників почався поступовий занепад Галицько-Волинського князівства, хоча деякий час вдавалося зберегти єдину державу і політичний вплив у Європі.
    Галицько-Волинське князівство проводило незалежну політику на міжнародній арені. Воно досягло успіхів у боротьбі із Золотою Ордою, підтримувало міцні зв'язки з Німецьким орденом та Литвою і таким чином відстоювало свою незалежність від агресивних зазіхань Польщі та Угорщини, контактувало з Австрією, Німеччиною, Польщею, Угорщиною, Римською курією тощо. Його дипломатичні відносини свідчать про широке міжнародне визнання Галицько-Волинської держави. Значним досягненням Юрія І Львовича, онука Данила Галицького, було утвердження константинопольським патріархом Галицької митрополії (1303-1437). Вона стала не лише символом державного суверенітету князівства, а й сприяла зміцненню його незалежності.
    У середині XIV ст. польські феодали захопили Галичину і частину Західної Волині. Інша частина Волині після отруєння боярами у 1340 р. останнього правителя Галицько-Волинської держави Юрія II була успадкована князями литовської династії Гедиміновичів. Під владою Угорщини, а пізніше Молдавії та Туреччини опинилася Північна Буковина.
    Так припинила своє існування Галицько-Волинська держава. Після занепаду Києва саме Галицьке-Волинське князівство ціле сторіччя утверджувало державну організацію на українських землях, ставши спадкоємцем Київської Русі.
    Роль Галицько-Волинського князівства надзвичайно велика. У роки найвищого піднесення воно охоплювало близько 90 відсотків української території, охороняло Україну від поневолення та асиміляції з боку Литви, Угорщини, Польщі, Золотої Орди, які зазіхали на благодатні українські землі. Галицько-Волинське князівство відкрило широкий шлях західноєвропейським культурним впливам на Україну, зберігаючи при цьому кращі традиції української національної культури.

15. Монгольська навала на українські землі та її наслідки.

На межі ХІІ-ХІІІ ст. племена, що кочували у степах на північ від Китаю, об'єднались під владою талановитого вождя на ім'я Темучин (у 1206 р. прибрав собі титул Чингісхана, тобто хана над ханами). Він зумів спрямувати енергію і військову силу об'єднаних племен на сусідній Китай. Оволодівши Північним і Центральним Китаєм, перейнявши воєнне мистецтво китайців у штурмі фортець, Чингісхан рушив на Середню Азію, Іран.
У 1222 р. монголо-татарські війська, подолавши Кавказ, рушили в половецькі степи. Половецький хан Кобяк звернувся за допомогою до руських князів. Ті, що відгукнулися на заклик, разом із половцями зустріли монголо-татарське військо нар. Калці (1223р.). Русько-половецьке військо, хоча й мало чисельну перевагу, діяло неузгоджено через ворожнечу між князями і було розгромлене. Монголо-татари, не маючи достатньо сил, повернули назад. При переправі через Волгу вони були розгромлені волзькими болгарами.  

Майже півтора десятиліття на Русі не чули про монголів. Проте у 1237 р. вони на чолі з онуком Чингісхана Батиєм знову опинились на кордонах Русі. Спочатку вогнем і мечем пройшлись по землях Північно-Східної Русі, зруйнувавши міста Рязань, Суздаль, Володимир та ін. У1239 р. військо Батия рушило у землі Південної і Південно-Західної Русі. Ним було захоплено Переяслав, Чернігів, а в грудні 1240р.— Київ. Кияни під керівництвом воєводи Дмитра мужньо боронилися шість тижнів, але їх опір було зламано. Останні захисники міста загинули під уламками Десятинної церкви. Наступного 1241 р. монголо-татари розорили галицько-волинські землі і рушили далі до Польщі й Угорщини.
 Наслідки навали були катастрофічними для руських князівств. З 74 міст колишньої Київської Русі було розорено 49. 14 ніколи більше не піднялися з руїн, 15 - з часом перетворилися на села. У перші 50 років монгольського панування не було побудовано жодного нового міста, а домонгольського рівня у кам'яному будівництві було досягнуто лише через 100 років. Занепав ряд ремісничих спеціальностей, було втрачено секрети виробництва ювелірних виробів (емаль, зернь, чернь). Деякі райони знелюдніли, скоротились посівні площі і торгівля.
Незважаючи на такі наслідки, навала не зупинила розвитку розорених земель.     Поступово населення відродило міста і господарство. Після розгрому монголо-татарських військ на Синіх Водах у 1363 р. українські землі було звільнено від їх панування.

16.  Гальцько-Волинське князівство за наступників Данила Романовича

Після смерті Данила Галицького князівство знову втрачає свою  єдність: його землі було поділено між трьома нащадками князя — Левом, Мстиславом і Шварно. Прагнучи стабільності, Шварно укладає союз Галицького князівства з Литвою, але це об'єднання не було тривалим. Найпослідовніше продовжував державницьку політику свого батька Лев Данилович (1264— 1301 рр.). Хоча він і був змушений визнати свою залежність від улусу Ногая, все ж саме цей князь приєднав до своїх володінь Закарпаття та Люблінську землю. Завдяки цьому  територія Галицько-Волинської держави стала найбільшою за всю свою історію.
На рубежі XIII—XIV ст. відновилася єдність Галицько-волинської держави під владою наступника Лева — князя Юрія І (1301—1315 рр.). Це був період, коли Золота Орда, яка роздиралася внутрішніми міжусобицями та чварами, поступово втрачала владу над підкореними територіями. Юрію вдалося скористатися цією сприятливою обставиною для зміцнення власних позицій. Він, як і Данило, прийняв королівський титул і назвав себе "королем Русі та князем Володимири". За період правління Юрія І стабілізувався суспільний розвиток, розквітли міста, піднеслася торгівля, зріс економічний добробут. І хоча миролюбний, схильний до компромісів князь змушений був повернути зміцнілій Польській державі люблінську землю, його міжнародний авторитет та вплив зростали. Про це свідчить встановлення 1303 р. окремої-Галицької митрополії, яка безпосередньо підпорядковувалася Вселенському патріархові у Константинополі. За словами польського середньовічного історика ЯнаДлугоша, Юрій І був "людиною спритною і шляхетною, щедрою до духовних осіб.
Під час його правління Русь користувалася благами миру і величезного добробуту". Наступниками Юрія І стали його сини — Андрій та Лев II (1315—1323 рр.). Вони поділили територію князівства на сфери впливу, але правили спільно, дуумвіратом, і тому розпаду єдиної держави не відбулося. Романовичі проводили активну зовнішню політику: налагодили союзницькі відносини з Польською державою та Тевтонським орденом. Ці союзи мали антилитовську та антиординську спрямованість. Однак братам не вдалося ефективно протидіяти експансії Литви — Дорогочинська та Берестейська землі були втрачені. Трагічно для них закінчилася і боротьба з Ордою: 1323 р. у битві з військами хана Узбека молоді князі загинули.

Роль Галицько-волинського князівства надзвичайно велика. Після занепаду Києва саме Галицьке-Волинське князівство ціле сторіччя утверджувало державну організацію на українських землях, ставши спадкоємницею Київської Русі.
У роки найвищого піднесення воно охоплювало близько 90 відсотків української території, охороняло Україну від поневолення та асиміляції з боку Литви, Угорщини, Польщі, Золотої орди, які зазіхали на благодатні українські землі. Галицько-волинське князівство відкрило широкий шлях західноєвропейським культурним впливам на Україну, зберігаючи при цьому кращі культурні традиції української національної культури.

17. Звільнення українських земель з-під влади золотої орди і входження до складу ВКЛ

 XIV та XV ст. для України були періодом глибокого занепаду. Роздроблені та ослаблені золотоординським ігом українські землі стали об'єктом експансії Польщі, Угорщини, Литви, Молдавії, Московського князівства, Кримського ханства й Туреччини.
    Одними з перших рушили на українські землі литовські князі. Литовські племена, що займали лісисту місцевість у басейні Вісли, Німана й Двіни, до середини XIII ст. не мали політичної державної організації. Процес об'єднання литовських племен був обумовлений, з одного боку, розкладом родового ладу, з іншого — напруженою боротьбою з сусідами та загрозою повного знищення з боку німецьких рицарів. Засновником Великого князівства Литовського був Міндовг, який у середині ХІV ст. об'єднав під своєю владою Аукштайтію, Жемайтію, частину Ятвягії та оволодів частиною Західної Русі. На початку 60-х років ХІV ст. Міндовг зробив спробу захопити також Чернігово-Сіверщину.
    Швидке зростання Литовської держави почалося при Гедиміні (1316-1341). Добре зміцнивши тили, він узявся за розширення своїх володінь. Цьому сприяло те, що литовські князі дуже ретельно подбали про розбудову військової справи. Вони постановили за правило: хто має землеволодіння, той мусить служити у війську; хто ж відмовлявся від військової повинності, у того забирали землю. Це правило поширювалось на всі суспільні верстви — від князів до селян. Отже, Литва на той час мала велике організоване військо. Гедимін завершив приєднання білоруських земель, розпочате його попередниками, і приступив до приєднання українських земель. Експансія Литви на схід і північ Русі натрапила на сильний опір з боку Московського князівства, яке зміцніло при Іванові Калиті (1325-1340). Вирішальна роль у захопленні українських земель належить сину Гедиміна — Ольгерду (1345-1377), який заволодів Чернігово-Сіверщиною, а в 1362 р. зайняв Київ.
    Переломним у підкоренні українських земель Литвою став 1362 р. Цього року військо трьох сусідніх народів — литовського, українського та білоруського розгромило монголо-татар на Синіх Водах, давши початок звільненню українських земель від монголо-татарського іга.
Таким чином, у другій половині XIV ст. під владою Литви опинилась уся Білорусь, частина земель Московії та значна частина території України — майже вся Волинь, Чернігово-Сіверщина, Київщина, Переяславщина, Поділля. Велике князівство Литовське стало однією з найбільших держав Європи.
    Землі Білорусії та частково України й Московії складали тоді 90 відсотків усієї території Великого князівства Литовського, і приблизно таке ж співвідношення існувало щодо національного складу населення, тому Литовську державу тих часів деякі дослідники небезпідставно називають також Литовсько-Руською державою.
    Литовський період історії України був новою фазою розвитку суспільного організму, успадкованого від Київської Русі. Руські землі в економічному і культурному відношенні стояли вище Литви. Не випадково литовські завойовники опинилися під надзвичайно сильним культурним впливом східнослов'янських народів, тому Литва, приєднуючи землі Русі, «старини не рушила, а новини не вводила». Все це сприяло тому, що приєднання українських земель до Литви відбулося мирно, без значного опору. Українці загалом схвально ставилися до цього акту ще й тому, що він сприяв обороні країни від набігів монголо-татар.
    Чимало норм руського права, руські назви посад, станів, система адміністрацій тощо були прийняті Литвою. Державною мовою Великого князівства Литовського стала руська, нею велися всі ділові папери. Саме тоді появилася відома приказка: «Квітне Польща латиною, квітне Литва русиною».
Литовські князі переходили у православ'я, сприймали мову, культуру, звичаї Русі, охоче укладали шлюби з українськими та білоруськими княжими доньками.
    Отже, попервах литовська зверхність не була надто обтяжливою для України. За цих сприятливих для українського народу умов Волинь, Поділля та Наддніпрянщина в межах Великого князівства Литовського зберігали свою самобутність.
Але після смерті Ольгерда у зовнішньополітичному становищі Великого князівства Литовського стався злам, що обумовив новий напрям усієї подальшої його історії, — Кревська унія Литви з Польщею (1385 р.), яка поклала початок новому періодові в історії Литовської держави, періодові поступового витіснення руських впливів польськими.
    Процес становлення польського панування на українських землях був тривалим. Як українська, так і литовська еліти чинили впертий опір польському впливу. Так, вже відразу після Кревської унії литовський князь Вітовт розпочав боротьбу і примусив визнати себе «великим князем Литви і Русі». Після смерті Вітовта (1430 р.) у Литовській державі розгорілась міжусобиця, яка фактично призвела до розколу держави на прихильників Свидригайла і Сигизмунда. У цій боротьбі Свидригайло фактично об'єднав під своєю владою всі українські і білоруські землі. Його підтримала українська шляхта, князі, населення. Але після смерті Свидригайла Польща відновила свій контроль над українськими землями.
    Останню спробу відділитись від Литви українські князі здійснили на початку XV ст. під керівництвом М. Глинського. Але і ця спроба провалилась. Зрештою, за Люблінською унією (1569 р.) руські землі підпали під владу Польщі.
    Протягом XIV — першої половини XVI ст. українські землі у складі Литовської держави зазнали глибоких політичних і соціально-економічних змін. Поступово ця держава втрачала риси, притаманні їй спочатку, і з Литовсько-Руської перетворилась на Польсько-Литовську.

18.  Спроби збереження української державності у складі Великого князівства литовського

   Згідно з Кревською унією (1385 р.) Велике князівство Литовське повинне було об'єднатися з Польським королівством, литовський князь Ягайло мав одночасно стати польським королем, одружившись з польською королевою Ядвігою, прийняти католицьку віру і навернути до неї все населення.
    Хоча ця унія об'єднувала сили двох держав у боротьбі проти Тевтонського ордену, вона разом з тим відкривала шлях польській та католицькій експансії на Схід.
    Унія неоднозначне була сприйнята в Литві. Невдоволені згуртувалися навколо двоюрідного брата Ягайла Вітовта, який домігся поступок з боку Польщі. Згідно з угодою 1392 р. Вітовта було визнано довічним правителем Литовського князівства, а згодом він прийняв титул великого князя литовського. У 1398 р. унію було скасовано. Подальшим планам укріплення Литви перешкодила поразка Вітовта від монголо-татар на р. Ворсклі (1399 р.). Він змушений був шукати порозуміння з Ягайлом. У1401 р. у Вільно було укладено нову унію, згідно з якою Велике князівство Литовське визнавало васальну залежність від Польщі. Всі землі після смерті Вітовта мали перейти безпосередньо до польського короля. Ця унія викликала обурення Свидригайла Ольгердовича, який відчув можливість втратити права на литовський великокняжий престол. З цього часу він постійно загрожує внутрішній стабільності Литовської держави, намагаючись використати будь-який привід для позбавлення влади Вітовта.
    Невдача на Ворсклі не зупинила просування Литви на Схід. У 1404 р. Вітовт приєднав до своїх володінь Смоленськ, в результаті війни з Москвою (1406-1408) Вязьма, Козельськ, Мценськ увійшли до складу Литви, Твер і Рязань визнали свою васальну залежність. У Новгороді і Пскові до влади прийшли пролитовські сили. Свидригайло перейшов на бік Москви. Але вже наступного року, коли розпочалась війна з Тевтонським орденом (1409-1411), він вступив у змову з хрестоносцями. За це його на 9 років було ув'язнено в Кременецькому замку.
    У 1409 р. Вітовт втрутився в династичні суперечки в Золотій Орді, сприяв утвердженню в ній Тохтамиша. Той зрікся «історичних прав» на руські землі, а також надіслав татарські загони для участі у Ґрюнвальдській битві (1410р.) на боці Литви і Польщі.
    В результаті перемоги над Тевтонським орденом становище Вітовта ще більше зміцніло. У 1413 р. було укладено Городельську унію, яка визнала литовську державність на чолі з великим князем. Свою самостійність Литва мала зберігати і після смерті Вітовта, проте під суверенітетом польського короля. Запроваджувався інститут спільних польське-литовських сеймів. Унія підтвердила привілейоване становище у Литві католиків, які входили до великокняжої ради і обіймали найвищі посади. Литовська католицька шляхта отримувала ті ж права, що й польська.
    Останні пункти Городельської унії викликали невдоволення православної шляхти і князів династії Рюриковичів та православних династії Гедиміновичів. Відчуваючи їхню могутність, уже немолодий Вітовт вирішив коронуватися і забезпечити Великому князівству Литовському незалежне існування. Однак поляки, не бажаючи перетворення князівства в самостійне королівство, перехопили корону і порубали її на частини. Церемонію коронації було відкладено, а 27 жовтня 1430 р. Вітовт раптово помер.
    Всупереч Городельській унії, яка зобов'язувала обирати нового великого князя лише за згодою Ягайла, литовські і руські магнати обрали князем Свидригайла Ольгердовича. Це відразу призвело до війни між Литвою і Польщею. У1431 р. війська Ягайла завдали поразки Свидригайлу і останній змушений був укласти перемир'я, згідно з яким Західне Поділля відійшло до Польщі. Однак Свидригайло не відмовився від подальшої боротьби. У своїй політиці він спирався на українських та білоруських князів і бояр, невдоволених привілейованим становищем католиків.
    У 1432 р. проти Свидригайла було влаштовано змову, в результаті якої великим литовським князем став Сигизмунд. Проте влада його поширювалась лише на власне литовські землі, Берестейщину, Підляшшя. Всі інші землі визнали своїм володарем Свидригайла. В межах Великого князівства Литовського виникли дві держави — Литва і «Велике князівство Руське», між якими розгорілася війна. Вирішальна битва відбулася біля Вількомира (1435 р.), в якій Сигизмунд здобув переконливу перемогу. Хоча
    Свидригайлу і вдалося врятуватися та продовжити боротьбу, але вже 1438 р. Сигизмунд захопив усі землі Великого князівства Литовського. Щоб заспокоїти Свидригайла, йому у володіння віддали відновлене Волинське князівство, яке після його смерті 1452р. було ліквідовано.
    Через якийсь час Сигизмунд вже сам прагне забезпечити незалежність Литви від Польщі. У своїй політиці він намагався спиратися на шляхту. Це викликало невдоволення магнатів — як литовських, так і українських. У1440 р. змовники на чолі з князем Іваном Чарторийським, представником української аристократії, і воєводою Довгердом вбили Сигизмунда, намагаючись проголосити великим князем Свидригайла. Проте литовські феодали не могли допустити такого посилення української партії. Князем був проголошений молодший син Ягайла — 13-річний Казимир. На церемонії коронації в 1447 р. Казимир видав так званий «Віденський привілей», який розширював права і свободи шляхти, в тому числі і православної.
    У 1440 р. було відновлено князівську владу в Києві. Проте ненадовго. Останнім князем став Семен Олелькович, який помер 1470 р. Відстояти свої права і відділитися від Литви українські князі спробували на початку XV ст. під керівництвом М. Глинського. Але зазнали поразки.

19. Входження українських земель до складу Польщі. Люблінська унія та її наслідки для укр. земель

1 липня 1569 р. в Любліні укладено Польсько-литовську унію, за якою обидві держави об'єднувалися в одну — Річ Посполиту, що повинна була мати спільного главу держави, обраного на спільному сеймі; рада і сейми мали бути спільними для Литви й Польщі; угоди й дипломатичні відносини з іншими державами визнавалися їх спільною справою; вводилася єдина монета; поляки діставали право володіти маєтностями в Литві, литовці — в Польщі.
За Люблінською угодою, щоб зберегти свою державність, Литва передавала Польщі українські землі, які входили до її складу: Східну Галичину, Волинь, Поділля, Київщину, частину Лівобережжя (Полтавщина). Згодом ці території були поділені на Волинське, Подільське, Брацлавське, Київське, Руське (Східна Галичина) воєводства. Частина українських земель входила до складу Белзького воєводства. Поза межами Польщі залишилася Закарпатська Україна — в складі Угорщини, частина Буковини опинилася під владою Молдавії, Чернігівщина входила до складу Московської держави.
З укладенням Люблінської унії закінчується литовсько-руська доба в історії України. Правовою базою в Речі Посполитій був Литовський статут. Він мав три редакції — 1529 р., 1566 р. І 1588 р. — і був головним збірником права в Україні, зокрема основним джерелом права на Гетьманщині; на Правобережжі діяв до 1840 р. За соціальною структурою панів-магнатів було зрівняно в правах із шляхтою. Володіючи великими маєтками, магнати зберігали привілейоване становище.
З приходом польської шляхти відбуваються значні зміни в національній і релігійній сферах. Після 1569 р. різко посилилося не лише соціальне, а й національне, релігійне і культурне гноблення. Доля українського народу як етнічної спільності була поставлена на карту: «Тепер усім правили поляки, а українці не мали ні в чім голосу», — зазначав М. Грушевський, оцінюючи наслідки Люблінської унії.
Язловецькі, Замойські, Синявські, Калиновські та інші магнатські роди зайняли величезні простори української землі, створюючи справжні латифундії. Вони були необмеженими господарями своїх регіонів, безжалісно експлуатували природні багатства української землі. Католицька та уніатська церкви також були власниками великих земельних володінь. М. Грушевський зазначав, що польська шляхта, яка сидить на українській землі І живе працею українського селянина, «звикла в той же час ігнорувати все туземне, дивиться на український народ як на голо-гів польської народності, на ного мову, традиції, право — як на щось незмірне нижче у зрівнянні з польським».
Зростання великої феодальної власності на землю зміцнювало кріпацтво. Діяли й польське феодальне право, й Литовські статути, але право власності на землю за цими документами належало тільки шляхетському стану. За Литовським статутом 1588 р. селянство остаточно закріпачене і повністю залежало від влади феодала. Згідно із законами, прийнятими в другій половині XVI ст., селянам заборонялось переходити на інше місце без дозволу феодала-власника, утверджувалася необмежена панщина в помістях землевласника.
Таким чином, феодальне законодавство захищало експлуатацію селянства феодалами І шляхтою.
З посиленням польської експлуатації в Україні, зокрема за часів правління Сигізмунда III, провідні верстви українського суспільства дедалі більше запозичують латинський обряд, що призводить до збіднення і втрати інтелектуальних сил нації. Єзуїти, які з'являються в Україні, стають головним чинником її денаціоналізації.
За цієї трагічної ситуації, в якій опинилася в Україні православна церква, вона була поставлена перед вибором: продовжувати нерівну боротьбу за своє існування чи піти на унію з Римом, щоб зберегти традиційний православно-візантійський обряд. Зрештою, історичний сенс вибору зводився до драматичної дилеми: рятувати церкву, жертвуючи національною самобутністю народу, чи рятувати національну самобутність, ре-формуючи церкву? Обрали друге. У 1596 р. на Берестейському соборі було проголошено з'єднання православної церкви з римською із збереженням обрядових і канонічних особливостей.
Чи вдалося досягти головної мети, яку поставили ініціатори й творці унії 1596 р.? Чи була унія з римо-католицькою церквою вирішальним чинником національного самозбереження українського народу, протидією його переходу в католицтво?
Православні, як правило, акцентують увагу на насильницькому способі запровадження унії та боротьбі з нею українського народу. Греко-католики, навпаки, виділяють те позитивне, що дала унія, оцінюючи її як важливий чинник української історії. Історія засвідчує, те, що довелося сповна пережити православним, не меншою мірою вистраждали І греко-католики. Уроки історії церкви в Україні дають нам можливість зробити висновок: не може бути добре греко-католикам, якщо зле православним, і навпаки. Ці дві церкви тісно пов'язані між собою єдиною долею українського народу.
Унія, як метод і форма об'єднання церков, не досягла мети — не сприяла об'єднанню православних і католиків. Проте як метод і форма збереження національної ідентичності українського народу в умовах іноземної окупації, національного й релігійно-церковного гноблення виправдала себе.
Як засвідчили наступні події, нестерпний польський колоніальний гніт (соціальний та національно-релігійний) призвів до посилення національно-визвольної і класової боротьби українського народу наприкінці XVI ст. У народних повстаннях, жорстоко придушених шляхетською Польщею (виступи під проводом К. Косинського, С. Наливайка, Г. Лободи та ін.), українці набували досвід боротьби, гартували волю і національну самосвідомість.

20.  Виникнення українського козацтва

  У ХV-ХVІ ст. виникає нова верства українського суспільства — козацтво. Українське козацтво — визначне явище в європейській історії. Слово «козак» тюркського походження і означає «вільна людина», «воїн-вершник ».
    Причини виникнення українського козацтва:
— економічні (колонізація вільних земель Придніпров'я та Дикого поля — степів за дніпровськими порогами);
— соціальні (посилення феодальної експлуатації українського населення з боку литовських та польських магнатів, шляхти, оформлення кріпосної залежності селянина від феодала);
— політичні (цілеспрямована політика польської прикордонної адміністрації поставити козацтво на службу з охорони південних рубежів від татарської загрози);
— стратегічні (постійна небезпека з боку Кримського ханства);
— національно-релігійні (політика полонізації українського населення та наступ католицької церкви на права православної).
 Перші згадки про козаків у писемних джерелах датовані 80-90 рр. XV ст. Військовим і організаційним центром низового козацтва стала Запорізька Січ.
П очаток Запорізькій Січі дала козацька фортеця, зведена у 50-х роках XVI ст. на острові Мала Хортиця відомим українським князем Д. Вишневецьким, прославленим в українських народних піснях під іменем Байди. Д. Вишневецький упродовж усього свого життя боровся проти татар і турків, а в 1563 р. під час походу в Молдову потрапив у полон і був страчений у Стамбулі.
У 1593 р. запорожці заснували другу Січ на острові Базавлук на Дніпрі, трохи південніше Томаківки.
Із загибеллю Вишневецького козацька організація не розпалася: у 80-х рр. XVI ст. починає вживатися термін «січові козаки». Вони вважали себе самостійною військово-політичною силою і вели незалежну від Польщі політику: укладали договори з Москвою, Кримом, Молдовою.
Умовами прийому на Січ були: знання тогочасної української мови, православна віра, вміння володіти зброєю. Січовий козак мав дотримуватися традицій товариства і клятви на вірність йому, бути неодруженим. Сімейні козаки могли мати своє господарство та сім'ю і проживати в містах, містечках і селах за межами Січі.

Козаки здійснювали походи Чорним морем на турецькі і татарські міста. Визволяли полонених, захоплювали трофеї: зброю, гроші, цінні речі, коней, худобу.
Запорізьке козацтво формувалося як передовий суспільний стан української народності. Українські козаки створили струнку військову організацію, яка проіснувала до ХVIII ст. Полки ділилися на сотні, сотні — на курені. Все козацьке військо очолював гетьман, а запорожців — кошовий отаман.
Польський уряд намагався поставити козацтво собі на службу. У 1572 р. король Сигизмунд II прийняв на державну службу для захисту південних кордонів 300 козаків, яких поіменно записав до спеціального списку — реєстру (таких козаків називали реєстровими).

Стефан Баторій збільшив козацький реєстр та надав козакам ряд привілеїв, а козацькій старшині вручив знаки влади — клейноди. Реєстровці отримали від уряду Речі Посполитої право на окремий суд, звільнення від державних повинностей Офіційно реєстрове козацтво називали Запорізьким Військом, якому формально підпорядковувалась і Запорізька Січ. Проте взяти Запоріжжя під свій контроль Речі Посполитій так і не вдалося. Запорізька Січ стала джерелом формування української державності.

21. Берестейська церковна унія та її наслідки. 

Католицька церква в ці часи намагалася утвердити католицизм в українських землях, її мета - приєднання православної національної церкви до католицької з обов'язковим визнанням верховенства римського папи і католицьких догматів єдино істинними. Йшлося не про об'єднання на рівних засадах, як нині намагаються довести деякі історики, а про приєднання східної православної християнської церкви до католицької західної. Вже 1590 р. у Бельську відбулася нарада чотирьох єпископів: львівського - Г.Балабана, холмського - Діонісія, пінського - Леонтія та луцького -К.Терлецького, на якій було порушено питання про прийняття унії. У 1591 р. єпископи подали королю заяву про готовність укласти унію. Сигізмунд III 18 травня 1592 р. таємно відповів згодою В 1594 р. до них пристали митрополит М. Рогоза та володимирський, берестейський і перемишльський єпископи І.Потій, К.Терлецький і Г.Балабан.  У червні 1595 р. в Кракові відбулася нарада за участю Потія й Терле-цького, сенаторів-католиків та єзуїта Скарги. Було остаточно вироблено умови унії, що їх схвалив папський нунцій. Категорично проти був князь В.Острозький, але король проігнорував це.  23 грудня 1595 р. Терлецький і Потій у присутності папи Клемента VIII проголосили унію. Потім почалася підготовка уніатського собору. Все це викликало обурення серед значної частини православних, особливо серед козацтва. У жовтні 1596 р. у Бресті зібрався церковний собор для обговорення питання про унію. Від самого початку він поділився на два собори. В уніатському брали участь митрополит М.Рогоза, 5 єпископів, 3 архімандрити, 3 католицькі єпископи й чимало шляхти. 8 жовтня 1596 р. під тиском представників короля вони підписали угоду про унію, що й було затверджено Сигізмундом III.  На православному соборі, який відкинув унію, було два єпископи -Г.Балабан і З.Копистинський, белградський митрополит Лука, дев'ять архімандритів, у т. ч. й Києво-печерський Н.Тур, два представники східних патріархів і понад 200 представників православного духовенства.

Народ підтримав рішення православного собору, піднявши кілька повстань проти унії.

Після прийняття унії 1596 р. почалася відкрита експансія католицизму проти українського народу, його духовності, історії та культури. Прибічники унії з православного духовенства почали впроваджувати її силою. Так, єпископ Потій особисто очолив похід проти Іллінського православного монастиря на Волині, ченці якого виступили проти рішень Брестського церковного собору. Уніати силою захоплювали великі монастирі та парафіяльні церкви, деякі розоряли; ловили й мучили священиків, розганяли народ, який збирався на молитву за містом у наметах.

Все це привело до активізації виступів українського населення проти унії. В 1620 р. спалахнуло повстання православних міщан Луцька, яким місцеві власті заборонили будувати церкву і школу. 1 1625 р. селяни відмовилися виконувати повинності на користь ченців Дерманського монастиря, які прийняли унію. Закінчився поразкою виступ міщан Острога 1638 р. проти закриття православних храмів.

На початку 30-х років XVII Ст. польська влада змушена була видати «Статті для заспокоєння руського народу», які узаконювали діяльність православної церкви. Проте наступ католицизму та уніатства в Україні тривав.

Важливою ділянкою активності митрополита Могили було впорядкування богослужбової практики і видавнича діяльність. Релігійні суперечки і контроверсії 17 століття вимагали чіткого і сучасного викладу основ православної віри. З цією метою у 1640 році Петро Могила скликав у Києві собор, на який запросив духовних і світських осіб, в основному членів братств. Наслідком цього собору стало затвердження й нове видання «Требника» (1646). До церковної історії він увійшов як «Требник Петра Могили» і довгий час служив православному духовенству всієї України, а згодм і Російської імперії. У Требнику були викладені не лише молитви і обряди, до нього були додані пояснення й настанови, як у тому чи іншому випадку слід себе вести та чинити, а також догматичні й обрядові пояснення літургії, написані одним з учнів Могили Тарасієм Земкою. Під керівництвом Петра Могили було здійснено перегляд та видання інших богослужбових книг. Одна з найбільш відомих — це «Служебник» (1629, 1639). На церковному соборі 1642 року в Яссах, у присутності представників Руської, Грецької та Молдавської Церков, було розглянуто, виправлено і схвалено подане українськими богословами «Православне сповідування віри».

Під керівництвом Могили було складено перший православний Катехізис. Для його затвердження у 1643 році в Яссах був скликаний загальноправославний синод. Але оскільки з розглядом цього документу справа зволікалася, Могила видрукував короткий катехизис. Повний катехизис було видано вже після смерті Петра Могили в Європі грецькою, латинською та польською мовами. 1696 року його передрукували в Москві, коли він уже заслужив повагу всіх православних богословів західного світу. Довгий час катехизис Петра Могили виконував роль найповнішого викладу православної віри.

 Петро Сагайдачний — гетьман українського реєстрового козацтва, один з найвидатніших діячів вітчизняної історії. Народився в селі Кульчиці на Самбірщині в сім'ї українського шляхтича. Навчався в Острозькій академії і школі Львівського братства. Служив домашнім учителем у київського судді Аксака, згодом пішов на Запорізьку Січ, де невдовзі виявив себе як талановитий керівник. На початку XVII ст. брав участь у походах козаків на Молдавію, Лівонію. 1605 р. здобув фортецю Варну, через рік вщент зруйнував невільницьке місто Кафу (нині Феодосія), розбив військо турків, спалив і потопив багато турецьких галер, визволивши з неволі тисячі українських бранців. 1618 р. брав участь у війні польського короля Сигизмунда III з Росією. 20-тисячне козацьке військо на чолі з Сагайдачним взяло тоді кілька російських міст, оточило й мало не захопило Москву, проте з невідомих причин відступило. Очолюване Сагайдачним 40-тисячне військо відіграло вирішальну роль у розгромі Річчю Посполитою в 1621 р. 300-тисячної турецької армії під Хотином. Автор «Історії Хотинської війни» Я. Собеський писав: «Скільки очолював Сагайдачний запорізьке військо, всюди був овіяний славою подвигів на суходолі й на морі і мав незмінне щастя. Кілька разів погромив татар у степах перекопських і навів страх на Крим. Не менше уславили його морські походи — зруйнував кілька великих турецьких міст у Європі й Азії, попалив околиці Константинополя. Взагалі був це чоловік великого духу, що сам шукав небезпеки, легковажив життям, у битві проворний, діяльний, в таборі сторожкий, мало спав і не пиячив, на нарадах був обережний і у всяких розмовах неговіркий».

 

22. Козацько-селянські повстання 16 століття

За подіями в Україні наприкінці XVI ст. утвердилась назва "козацькі війни". Це були перші організовані виступи козаків проти польського панування за свої станові права. У цих війнах козацтво виступало як організована сила, здатна до управління звільненими територіями, до самостійності у міжнародних відносинах. Війни охопили територію Київщини, Брацлавщини, Волині.
Одне із найбільших козацьких повстань розгорнулося на Київщині у 1591-1593 рр. під проводом Криштофа (Христофора) Косинського. Згодом повстання охопило Брацлавщину та Волинь. Воно було спрямоване проти магнатів і шляхти, а також панування Речі Посполитої в Україні. Разом із реєстровими козаками виступили запорожці, їх підтримали селяни.
Повстанці в грудні 1591 р. оволоділи фортецею і містом Білою Церквою, захопили артилерію і військові припаси. Невдовзі визволили Трипілля і Переяслав, а також багато сіл. У червні 1592 р. повстанці взяли в облогу Київський замок.
Під м. П'яткою 2-9 лютого 1593 р. відбулася жорстока битва між повстанцями і шляхетським військом на чолі з князем Острозьким. Повстанці зазнали поразки. Косинський повернувся на Запоріжжя.
Влітку 1593 р. 2-тисячне козацьке військо вирушило із Січі й незабаром взяло в облогу Черкаси. Під час переговорів К. Косинського підступно вбили. Козаки відступили на Запоріжжя. Але вже восени того ж року вони розпочали похід на Київ. 4-тисячне повстанське військо оточило Київ і почало облогу. Та взяти місто не вдалося: саме в цей час татарська орда кримського хана зруйнувала Запорізьку Січ і козаки повернулися на Запоріжжя.

У 1594-1596 рр. повстання проти польсько-шляхетського свавілля очолив Северин Наливайко. Зібравши кількатисячне військо з місцевих селян і міщан, Наливайко здійснив успішний похід у Молдову проти турецько-татарських загарбників.
Під проводом Наливайка 16 жовтня 1594 р. повстанці захопили місто Брацлав. З'єднавшись із загоном запорожців на чолі з Григорієм Лободою, вони вирушили в похід і оволоділи містом Бар. Хвиля народних повстань поширилась на Брацлавщину і Волинь. Наприкінці року повстанці здобули Луцьк.

Навесні 1595 р. Наливайко з частиною війська рушив у Білорусь, де визволив від литовців ряд міст і сіл. Уся Білорусія палала у вогні повстань.
Друга частина війська під командуванням Григорія Лободи діяла на Подніпров'ї. Хвиля народних повстань піднялася на Київщині.

З квітня 1596 р. поблизу Білої Церкви в урочищі Гострий Камінь відбулася битва з урядовими військами, в якій повстанці зазнали втрат. 16 травня 1596р. каральне військо оточило повстанський табір в урочищі Солониця поблизу Лубен. Два тижні повстанці в тяжких умовах оборонялися від переважаючих сил противника. З великими зусиллями польське військо розгромило повстанців. 11 квітня 1597р. Наливайка було страчено у Варшаві.
Козацькі війни і селянські повстання зазнали поразки, її причини:
— козаки виступали лише за свої вузькі станові інтереси;
— відсутність координації дій між селянами і козаками;
— малочисельність повстанців;
— боротьба відразу на два фронти: проти татар і поляків.

23. Козацько-селянські рухи у 20-30-х роках XVII ст.

Після придушення селянсько-козацьких повстань 1591-1596 рр. польський уряд, магнати і шляхта продовжували захоплювати українські землі, збільшувати панщину та оброк, закріпачувати селян. Козаки були позбавлені всіх прав і оголошені поза законом. Однак ніщо не могло стримати визвольний рух українського народу та антифеодальну боротьбу. Селяни і міщани не визнавали влади королівських старост і феодалів, відмовлялися виконувати панщину та інші повинності. Масові виступи селян, міщан і козаків були звичайним явищем. Особливо вони активізувалися взимку 1613-1614 рр. на Брацлавщині, а наприкінці 1615 — на початку 1616 р. охопили значну територію Східної України. У 1618 р. повстання перекинулися на Київщину і Волинь.     Повстанці не визнавали польської адміністрації, самі визначали собі права, обирали керівників. У 1616р. польський сейм констатував, що всередині Речі Посполитої утворилася інша держава. Після смерті П. Сагайдачного, який умів стримувати козаків від радикальних виступів і одночасно відстоювати їх інтереси перед польським сеймом і королем, в Україні почали поширюватись народні виступи. У 1625 р. справа дійшла до відкритого конфлікту. В урочищі Медвежа Лоза відбулась битва між козаками під проводом Марка Жмайла і поляками на чолі з Конєцпольським. Після невдалих спроб розгромити козаків сторони сіли за стіл переговорів. Було укладено Куруківську угоду (1625 р.), згідно з якою козацький реєстр становив 6 тис. чол., а плата козакам збільшувалась до 60 тис. злотих. За це козаки повинні були припинити всі війни і морські походи. Ця угода призвела до конфлікту між реєстровими (Григорій Чорний) та нереєстровими козаками, гетьманом яких був Тарас Федорович (Трясило). Чорний зажадав, щоб нереєстровці вийшли з Січі і підкорилися йому. У березні 1630р. Тарас Трясило з 10 тисячами кінних і піших козаків виступив із Січі. Запорожці підійшли до Черкас, оточили будинок Чорного, схопили-його і, звинувативши у зраді, стратили. Незабаром повстання охопило Лівобережжя і частину Правобережжя. Повстанці під проводом Тараса Федоровича зайняли Канів, а згодом Переяслав. Коронний гетьман Конєцпольський на початку квітня виступив з Бара і попрямував на Київ, закликаючи шляхту приєднатися до очолюваного ним війська.

 Під Переяславом повсталі вщент розгромили поляків. Сам Конєцпольський ледь врятувався. Загони повсталих налічували близько 30 тис. чоловік. Розгром коронних військ змусив Конєцпольського почати переговори з представниками заможного козацтва, яке пішло на компроміс. Козацька верхівка намагалася шляхом угоди з урядом домогтися собі привілеїв. 29 травня 1630 р. було укладено Переяславську угоду, за якою зберігалися основні умови Куруківського договору, укладеного 5 листопада 1625 р. між польським урядом і козаками, відповідно до якого козаки одержали платню у 60000 злотих на військо, але їм заборонили самостійні військові походи. Нова угода 1630 р. збільшувала реєстр до 8000 чоловік. Тарас Федорович з частиною козаків повернувся на Запоріжжя. Селянство, міщани, нереєстрові козаки були незадоволені і продовжували боротьбу.     Визвольний рух українського народу у першій чверті XVII ст. підготував сили для рішучої боротьби проти шляхетської Речі Посполитої, визволення України від іноземного панування, утворення незалежної держави — Української козацької республіки.

24. Причини та початок національно-визвольної війни українського народу

Після придушення селянсько-козацьких повстань 20-30-х років XVII ст. в Україні настав десятилітній період затишшя.
Польська шляхта посилила колонізацію українських земель, національний і релігійний гніт православних українців, тому вибух 1648 р. був закономірним.
За своїм характером цей всенародний рух став національно-визвольним і антифеодальним.
 Рушійними силами визвольної війни були: козацтво, селянство, міщанство, частина українського духовенства, дрібна та середня православна українська шляхта. Керівна роль належала неполонізованій козацькій старшині. Головною метою, що об'єднала всіх у боротьбі, була ліквідація польсько-шляхетського панування в Україні.
Нове повстання очолив чигиринський сотник Богдан-Зиновій Хмельницький. Не знайшовши справедливості, з невеликим загоном однодумців він утік на Січ, де в січні 1648р. його обрали гетьманом Війська Запорізького. Ставши гетьманом, він у своїх універсалах закликав народ до повстання. Для боротьби проти Польщі Б. Хмельницький уклав союз з Кримським ханством.
Звістка про події на Запоріжжі швидко поширилася по всіх українських землях. На Подніпров'ї посилилась визвольна боротьба народних мас. Повсюди організовувались повстанські загони.     У перебігу війни можна виділити кілька етапів: перший — 1648, другий — 1649-1653, третій — 1654-1655, четвертий — 1656-1657 рр.
Перші перемоги повсталі отримали в битві під Жовтими Водами 6-8 травня 1648 р. та 15-16 травня під Корсунем. Вони мали важливе значення для подальшого розгортання визвольної війни в Україні. Королівську владу на Лівобережжі було ліквідовано. Навесні-влітку 1648р. повстання перекинулось на Поділля, Київщину, Волинь і Лівобережжя України.
Битва під Пилявцями, що відбулася 13 червня 1648 р., закінчилася перемогою козаків і нищівною поразкою польського війська. Ця перемога відкрила українському війську шлях у Галичину.
Протягом жовтня-листопада 1648 р. тривала облога Львова. Козаки, взявши викуп, відступили від міста, рушили далі до польської фортеці Замостя і дійшли аж до Вісли. Дізнавшись про вибори нового польського короля, Б. Хмельницький дав згоду на перемир'я і повернув козацьку армію назад в Україну.     23 грудня 1648 р. козацьке військо урочисто вступило у Київ, де гетьмана вітали як українського месію. Саме в Києві, вважають історики, стався перелом у поглядах гетьмана на основну мету боротьби. Під час переговорів з поляками він заявив про свій намір визволити всю Україну та український народ з-під польської влади. З метою заручитися підтримкою у подальшій боротьбі Б. Хмельницький веде переговори із Московською державою та укладає угоду з Трансильванією. У 1649 р. війна розгортається з новою силою. Польська армія, очолювана королем Яном Казимиром, захопила Галичину і вторглася на Поділля. Козацькі війська виступили назустріч польській армії, оточили частину польських військ біля м. Збаража.
15-16 серпня 1649 р. відбулася битва з головними силами польської армії на чолі з королем Яном Казимиром під Зборовом. Коли, здавалось, перемога вже була на боці козаків, татари залишили поле битви. Кримський хан вимагав, щоб гетьман розпочав переговори з поляками. Було укладено Зборівський договір.
За цим договором Річ Посполита визнавала існування Козацької України в межах Київського, Брацлавського та Чернігівського воєводств, гетьманське правління в ній та свободу існування православної церкви. Реєстр козаків мав складати 40 тисяч. Але селяни, які не потрапили до реєстрових списків, змушені були повертатися до своїх панів.

25. Українсько-московська державна угода 1654 р. 

Визвольна війна українського народу на початку 50-х років велася з перемінним успіхом. Знесилені були обидві сторони. В цих умовах, шукаючи надійного союзника для боротьби, частина козацтва на чолі з Б. Хмельницьким вирішує звернутися за допомогою до Московії. 1 жовтня 1653р. Земський собор у Москві ухвалив рішення про прийняття України «під руку царя». На Україну виїхало посольство на чолі з боярином Бутурліним. 8 січня 1654 р. московська делегація прибувала до м. Переяслав, де на неї чекав Б. Хмельницький з козацькою старшиною. Після переговорів було досягнуто угоди про те, що Військо Запорізьке має присягнути на вірність московському цареві. В умовах нового карального наступу поляків український уряд змушений був погодитися скласти присягу на вірність Московії.
Переговори у Москві проходили з 23 березня по 6 квітня 1654 р. і завершилися підписанням договору, який увійшов в історію як «Березневі статті».
    Умовами договору були:
    — підтвердження права і привілеїв Війська Запорізького на маєтності та землі;
    — встановлення 60-тисячного козацького реєстру;
    — збереження за гетьманським урядом права контролю над фінансами та податками;
    — недоторканість права та повноважень місцевих органів влади, права Київського митрополита, права обрання гетьмана козацтвом.
Московія зобов'язувалась обороняти Україну від Польщі, але обмежила право гетьмана на зносини з іноземними державами, зокрема, з Кримом і Туреччиною.
За цим договором Україна увійшла під протекторат Московії на широких правах автономії.
Оцінка московсько-українського союзу в працях істориків залишається неоднозначною. У складі монархічної Московії Українська держава з її республікансько-демократичною формою правління була позбавлена можливостей дальшого розвитку. В наступні після 1654 р. десятиріччя йшов поступовий, але невблаганний процес втрати Українською державою своїх етнічних рис, ліквідації демократично-республіканських органів влади.
Після укладення союзу між Україною та Московією відбулося перегрупування основних учасників війни: кримські татари перейшли на бік Польщі. У березні 1654р. польська армія перейшла в наступ на Правобережжя. Основна маса московських військ і загони козаків під командуванням     Золотаренка розгорнули бойові дії на Смоленщині і в Білорусії. Восени 1654 р. Польща спрямувала свій удар на Поділля. У січні 1655р. польське-татарське та українсько-московське війська зійшлись під Охматовом. Польсько-татарське військо зазнало поразки.

26.Державне будівництво під час Національно-визвольної війни. Б.Хмельницький- видатний політик і полководець

Національний герой України Богдан-Зиновій Михайлович Хмельницький (1595-1657 рр.) належить до титанів світової історії. В житті героя чітко розрізнюються два етапи: до і після 1648 р. Прожиті до початку Визвольної війни 53 роки були «підготовчими» до майбутнього високого злету. Богдан народився в українській сім'ї, зростав в україномовному козацько-селянському середовищі (на хуторі Суботів, що на Черкащині) і мав українську душу, яку в молоді роки не змогли полонити ні католики-єзуїти (під час навчання у Львівському єзуїтському колегіумі), ні мусульмани (за час дворічного перебування в турецькому полоні після невдалої Цецорської битви 1620р.).
Рано усвідомивши свій обов'язок перед Батьківщиною, Богдан все доросле життя прослужив у складі козацького реєстру. Брав участь у багатьох воєнних і дипломатичних акціях. Належачи до патріотично настроєного козацтва, Б. Хмельницький був учасником повстань 1630 і 1637-1638 рр., а з 1646 р. сам почав підготовку до нового повстання і довів справу до логічного завершення.  Підштовхнули Богдана до рішучого кроку драматичні події в особистому житті, коли свавільний чигиринський підстароста Д. Чаплинський привласнив його родовий хутір Суботів. Подавшись на Січ, Б. Хмельницький оволодів Запоріжжям і на початку 1648р. був обраний гетьманом.
З цього моменту почалася Визвольна війна українського народу і водночас другий етап у житті Б. Хмельницького, який тривав 10 років і став його зоряним часом. Ім'я Богдана Хмельницького стало відтоді відомим на весь світ. Хмельницький був першим українським політиком, котрий зумів не лише очолити боротьбу за національну незалежність, а й об'єднати для досягнення цієї мети всі класи-стани і групи українського суспільства. Дбаючи про інтереси козацтва, Б. Хмельницький водночас пішов на визнання основних соціально-економічних завоювань селянства. На подібний крок була здатна людина справді реформаторського розуму.
За Б. Хмельницького було, в основному, завершено
процес формування Української держави — Війська Запорізького. Розвиваючи елементи національної державності, сформовані на Запорожжі, Б. Хмельницький створив Українську козацьку республіку з яскраво вираженими демократичними рисами політичного устрою, що вигідно відрізняли її від феодальних монархій Європи. Він чітко визначив перспективу розвитку України як самостійної держави в межах етнічних українських земель. Сформована Б. Хмельницьким національна ідея стала його заповітом для прийдешніх поколінь українців. Державотворчим зусиллям Б. Хмельницького заважала вкрай несприятлива для України міжнародна ситуація (проти намірів гетьмана виступили найсильніші монархи: польський король, турецький султан, кримський хан, московський цар).

В оточенні ворожих сил гетьману доводилося  йти на компроміси, відмовлятися від своїх планів і задумів, переживати розчарування. Хмельницький зберіг основні політичні та соціально-економічні завоювання українського народу і передав естафету нащадкам. Завдяки винятковим дипломатичним здібностям Б. Хмельницькому вдалося паралізувати дії польського уряду, спрямовані на створення антиукраїнської коаліції, утвердити престиж України на міжнародній арені — козацьку державу визнали 10 країн.

Події Визвольної війни засвідчили блискучий полководницький талант Б. Хмельницького. Ставши творцем однієї з найсильніших армій у тодішній Європі і не програвши жодної з 12 великих битв, в яких брав особисту участь, він завдав Речі Посполитій найважчих поразок за всю її історію.
Викликають повагу висока освіченість гетьмана, його тонкий розум, ерудиція, уміння передбачати розвиток подій, вольові якості. Сучасники відзначали дивовижне поєднання в особі Б. Хмельницького різних, часто протилежних якостей. Це була вільна і разом з тим суперечлива натура.

27. Гетьман Виговський і його спроба унезалежнення України від Москви

Після смерті Б. Хмельницького гетьманом України обрали його сподвижника писаря Івана Виговського (1657-1659 рр.). На відміну від свого попередника, який намагався утримати в Україні соціальну рівновагу, Виговський повністю став на бік старшини та шляхти і взяв курс на закріпачення селян. Це викликало вибух невдоволення низів. Народні повстання охопили Лівобережжя та Запорожжя. Повстання очолив полтавський полковник М. Пушкар і Запорізький кошовий Я. Барабаш. Останніх підтримала Москва, розраховуючи тим самим ослабити владу гетьмана і сильніше прив'язати Україну до Московії. В червні 1658 р. І. Виговський за допомогою Кримської орди розгромив загони повстанців під Полтавою. Місто було спалено. В бою загинув М. Пушкар, а Я. Барабаш потрапив у полон і був страчений. Ці події забрали життя понад 50 тис. українців.
Прагнучи остаточно досягти незалежності від Московії, І. Виговський у вересні 1658р. уклав Гадяцький договір з польським урядом про входження України до складу Польщі як рівноправного члена федеративної держави («Великого Князівства Руського»). Опираючись на польську допомогу, Виговський у 1658-1659 рр. досить успішно вів бойові дії з московськими військами. У битві під Конотопом (28-29 червня 1659р.) його полки вщент розгромили московитів, які втратили 30 тисяч убитими. Та невдоволена пропольською політикою Виговського частина старшини на чолі з полковником І. Богуном і Запорізьким кошовим отаманом І. Сірком виступила проти гетьмана. Повстанці діяли спільно з Московськими військами. Виговський зазнав поразки і втік до Польщі (де й загинув у 1664 р.).

28.  Боротьба гетьмана Дорошенка за об’єднання українських земель у незалежній державі

 Гетьманом правобережної України в 1665 р. став видатний політичний і військовий діяч Петро Дорошенко. Стратегічною метою його внутрішньої і зовнішньої політики було об'єднання Лівобережжя і Правобережжя в соборній Українській державі.. Для цього він проголошує спілку з Кримом і Туреччиною.

У 1667 р. Росія і Польща укладають за спиною України Андрусівське перемир'я, яке, порушуючи Березневі статті 1654 р., поділило Україну. У складі Росії залишилася Лівобережна Україна з Києвом, їй поверталися Смоленськ і Сіверська земля. Правобережна Україна переходила до Польщі. Запоріжжя перебувало під владою обох держав.

Аби зміцнити свої позиції всередині країни й забезпечити народну підтримку, Дорошенко систематично збирає військову раду. Незалежність від козацької старшини мала забезпечуватися найманим військом, так званими сердюцькими полками. Починається заселення країв Правобережжя, які перед тим були пусткою.

Спираючись на підтримку татар, Дорошенко намагається витиснути поляків із Правобережжя. Восени 1667 р. перед лицем об'єднаних козацько-турецьких військ польський король визнає суверенітет гетьманату на Правобережній Україні

Закріпившись на Правобережжі, Дорошенко готує похід на Лівобережжя, де у 1668 р. проголошує себе гетьманом всієї України. Але в цей час поновлюється військова активність Польщі. Відтак, залишивши на Лівобережжі наказним гетьманом чернігівського полковника Д. Многогрішного, Дорошенко повертається на Правобережжя.

У березні 1669 р. на Глухівській раді Многогрішний обирається гетьманом і водночас затверджуються Глухівські статті, згідно з якими в Україні зменшувалася чисельність російських воєвод, а українські делегати могли брати участь у дипломатичних справах Москви. Многогрішний і частина козацької старшини переходять на бік Росії.

А на Правобережжі, окрім зіткнень з польськими військами, у Дорошенка з'явилися додаткові проблеми - нові претенденти на гетьманську булаву: Я. Суховій, який спирався на запорожців, і М. Ханенко - ставленик Речі Посполитої.

У цій ситуації П. Дорошенко змушений був посилити протурецьку орієнтацію, офіційно прийнявши у 1669 р. протекторат Стамбула.

1672 року Туреччина починає війну проти Польщі й за допомогою козаків здобуває перемогу. Підписана того ж року Бучацька мирна угода означала входження Правобережної України до складу Туреччини. П. Дорошенко проголошувався правителем України в межах Брацлавщини та Київщини. В цей час міняється влада на Лівобережній Україні. Замість засланого до Сибіру Д. Многогрішного у 1672 р. гетьманом обраний І. Самойлович.

Поява турків в Україні позбавила П. Дорошенка народної підтримки. В 1674 р. до І. Самойловича перейшло 10 правобережних полків.

За таких обставин у вересні 1676 р. П. Дорошенко скидає гетьманські повноваження і піддається Росії. На раді у Переяславі І. Самойлович проголошується гетьманом обох боків Дніпра.

29. Гетьман І. Мазепа в українському національно-визвольному русі

26 липня 1687 р. козацькою радою на р. Коломак генеральний писар І. Мазепа обирається гетьманом. Тут же підписується нова угода з Москвою - Коломацькі статті: гетьман не мав права змінювати генеральну старшину без дозволу царя, у Батурині розміщувався полк московських стрільців, для захисту від татар на півдні будувалися міста-фортеці. Разом із тим статті не дозволяли російським воєводам втручатися в українські справи.

І. Мазепа був високоосвіченим політичним діячем. Він знав декілька мов, зібрав багату бібліотеку, ввійшов в історію як великий меценат. У проведенні внутрішньої політики новий гетьман спирався на козацьку старшину - роздавав їй землі, впорядкував податки, земельну власність. Намагаючись зміцнити гетьманську владу, І. Мазепа вводить Нову категорію козацької старшини - бунчукових товаришів, цілком залежних від нього.

У зовнішній політиці Мазепа відмовився від орієнтації як на Польщу, так і на Туреччину та Крим. Розраховуючи зберегти автономію і розширити кордони на південь і захід, він проводив Промосковську політику. До того ж гетьман був близьким другом Петра І.

У кінці XVII ст. Мазепа зі своїм військом бере участь у походах Петра І проти Туреччини. Але у 1700 р. Петро І укладає мир з Туреччиною, починаючи Північну війну зі Швецією за вихід до Балтійського моря. Підписується Константинопольська мирна угода, згідно з якою дніпровські фортеці мали бути ліквідовані. Азов переходив до Росії, але вона не отримувала виходу до Чорного моря.

Поступово Петро І втягує Україну в Північну війну.  Північна війна дедалі більше утискала інтереси України. Тисячі українців гинули у походах, на будівництві фортець та нової столиці - Санкт-Петербурга.

У 1708 р. перед Україною виникла загроза нападу Польщі та Швеції. На прохання Мазепи про допомогу Петро І відповів відмовою. Ставало ясно, що подальша централізація управління в Росії та існування Гетьманщини були несумісні.  Коли поповзли чутки про намір Петра І реорганізувати козацтво, а гетьмана замінити російським ставлеником, то захвилювались і старшина, і Мазепа. Такі дії Петра І розв'язували руки Мазепі, бо за умовами угоди 1654 р. Росія була зобов'язана надавати Україні військову підтримку.  Отут Мазепа робить свій історичний вибір і починає переговори зі Швецією. Він обіцяє Карлові XII зимові квартири в Україні для шведської армії, запаси їжі та фуражу та військову допомогу в обмін на звільнення України від впливу Москви. В кінці жовтня 1708 р. Мазепа виступає з Батурина назустріч шведам. Пізніше між Україною і Швецією було укладено угоду, згідно з якою остання виступала гарантом козацьких вольностей і недоторканності українських кордонів. Заклики Мазепи підняти повстання проти російського царя не знайшли підтримки серед селян і козаків, які боялися знову потрапити під владу польської шляхти. Тому замість обіцяних 50 тис. війська Мазепа зміг привести з собою лише близько 2 тис. Петро І здійснює рішучі заходи. Було зруйновано козацьку столицю Батурин,  у 1709 р. Петро I ліквідує Запорізьку Січ. Вирішальний бій між супротивниками стався 27 червня 1709 р. під Полтавою. Війська Карла XII і Мазепи були розбиті.

Напередодні виборів нового гетьмана в Глухові відбулася церемонія ганебної страти опудала, що символізувало І. Мазепу. 23 листопада 1708 р. у Москві, а також Глухові було проголошено церковну анафему (прокляття) Мазепі. Понад 200 років анафему українському гетьманові повторювали священики у церквах Російської імперії. Така мракобісна реакція царського самодержавства пояснювалася тим, що воно як вогню боялося українського національно-визвольного руху. Місце Мазепи у цьому русі визначається його верхівковими методами боротьби. Мазепа сподівався здобути для України волю насамперед за допомогою таємних переговорів і угод з європейськими монархами. Він розраховував підняти народ на боротьбу, спираючись на власний авторитет правителя, а також підтримку купки соратників-змовників.

Історична роль Мазепи полягає у тому, що усвідомлюючи загрозу централізаторської політики Петра І для існування Української держави, він сміливо підняв прапор національно-визвольної боротьби за свободу України. Вчинок Мазепи надихав нові покоління борців за національне визволення українського народу.

30. Конституція Пилипа Орлика - перша Конституція України

Після смерті І. Мазепи на загальній раді старшина та Військо Запорізьке 5 квітня 1710 р, обрали гетьманом України Пилипа Орлика. Він походив із чесько-польського роду. Закінчив Києво-Могилянську академію, працював спочатку в канцелярії київського митрополита, а згодом - у гетьманській канцелярії.

 Під час козацької ради 5 квітня Рада було прийнято написаний ним документ - «Пакти і Конституцію прав і вольнос-тей Війська Запорізького», згодом названі «Конституцією Орлика», які були договором між гетьманом і Військом Запорізьким про державний устрій України після її визволення від московського панування. Цей документ ніколи, не був втілений у життя, але увійшов в історію як одна з перших в Європі конституцій демократичного суспільства (у той час лише Англія, Нідерланди і Швейцарія втілювали принципи конституціоналізму в політику й правову практику), став свідченням передової української суспільно-політичної думки.

Документ складався зі вступної частини й 16 статей. У ньому проголошувалася незалежність України від Московії та Речі Посполитої; обґрунтовувалася протекція шведського короля та союз із Кримським ханством; територія України визначалася за Зборівським договором 1649р.; козакам поверталися їхні традиційні території в Подніпров'ї; при гетьманові утворювалася Генеральна рада із законодавчою владою, яка складалася з генеральної старшини, полковників, виборних депутатів від кожного полку та з делегатів від запорожців; рада збиралася тричі на рік — на Різдво, Великдень, Покрову; справи про кривду гетьманову та провини старшини розглядав генеральний суд, до якого гетьман не мав права втручатися; державна скарбниця і майно підпорядковувалися генеральному підскарбію, на утримання гетьмана призначалися окремі землі; встановлювалася виборність полковників, сотників з наступним їх затвердженням гетьманом; спеціальна комісія мала здійснювати ревізію державних земель, якими користувалася старшина, а також повинностей населення; гетьман мав захищати козацтво і все населення від надмірних податків і повинностей, допомагати козацьким вдовам і сиротам.
Таким чином, проголосивши Україну фактично незалежною республікою, «Конституція Пилипа Орлика» стала найвищим щаблем тогочасної політичної думки не тільки в Україні, а й узагалі в Європі.     Конституція значно обмежувала права гетьмана, передбачала створення представницького органу — Генеральної Ради. У ній були закладені підвалини принципу розподілу виконавчої та судової влади, впроваджувалась виборність посад.

31. Ліквідація російським самодержавством гетьманства та решток автономного устрою Гетьманщини

Із другої половини XVIII ст. посилився наступ російського самодержавства на автономні права Гетьманщини. Після смерті Данила Апостола вибори нового гетьмана не відбулися. Російський уряд, обмежуючи державність України, зобов'язав здійснювати владу в Лівобережній Гетьманщині Правління гетьманського уряду. Ця установа складалася з шести чоловік — трьох українців і трьох росіян, але вся повнота влади належала російському князеві Олексію Шаховському. Правління у своїй діяльності мало керуватися «Рішительними пунктами» Данила Апостола, прийнятими в 1728 р. Гетьман був позбавлений права провадити зовнішню політику, вищі військові посади затверджував імператор, він же вважався «головним суддею» Генерального суду. Росіяни знову отримали можливість купувати землі в Україні, хоч нібито і мали коритися місцевій адміністрації. За царським указом, Правління гетьманського уряду мало діяти до обрання нового гетьмана. Однак в указі не зазначалося, коли це обрання мало відбутися. Князь Шаховський отримав таємну інструкцію переконувати українців у тому, що всі їхні негаразди — від гетьманів, і тому з виборами поспішати не треба. Також за цією інструкцією заохочувалися російсько–українські шлюби, що сприяло упокоренню козацької старшини. Правління гетьманського уряду проіснувало до 1750 р. і його влада ознаменувалася утисками українського населення, втручанням росіян у внутрішні українські справи, погіршенням економічного становища.

Деяке полегшення для України наступає в часи правління дочки Петра І Єлизавети Петрівни. Під час її перебування у Києві в 1744 р. козацька старшина звернулася до неї із проханням дозволити вибори гетьмана. Імператриця не заперечила, але й не дала дозволу одразу. Вибори відбулися через 6 років. Останнім гетьманом України було обрано Кирила Розумовського, який походив з родини рядового козака і отримав хорошу європейську освіту. Гетьманство було відновлено в 1750 р. Вибори пройшли у Глухові і були зустріті українцями з патріотичним піднесенням. Вони відродили надію на відродження автономії України.

За гетьманування Кирила Розумовського українські справи були передані до колегії закордонних справ з відання Сенату. Останній гетьман України домігся права вести самостійну зовнішню політику, обороняв її фінансову самостійність. Він виношував плани відкриття університету, скасував внутрішні митні кордони, домігся ліквідації митного кордону між Росією та Україною, реформував судочинство. Розумовський впровадив ряд заходів щодо обмеження прав переходу селянина від одного поміщика до іншого, обмежив сваволю російських чиновників. Він спробував реформувати українські військові частини, перетворивши козацькі полки на регулярні. Також Кирило Розумовський вдався до спроб встановити спадкоємне гетьманство, просивши імператрицю закріпити гетьманство за родом Розумовських. Заслуговують на увагу і плани останнього гетьмана щодо освіти: він планував відкрити в Україні два університети.

Але великим задумам гетьмана став на заваді прихід до влади в 1762 р. Катерини II, яка завершила справу, розпочату в Україні Петром І. Кирило Розумовський був викликаний до Петербурга. Від нього вимагалося добровільно зректися гетьманської булави. Український гетьман впродовж 10 місяців вів нерівну боротьбу проти свавілля російської імператриці, але вона виявилася непохитною. 10 листопада 1764 р. імператорським маніфестом гетьманство було ліквідоване. Скасування гетьманства мало на меті не лише позбавити українські землі решток державності, а й взагалі знищити культуру і мову українського народу, перетворити його на меншого брата росіян — малоросів.

Для управління Україною було створено Малоросійську колегію, яку очолив її президент генерал–губернатор Петро Рум'янцев. Він зосередив у своїх руках всю повноту влади на Україні. Основним завданням колегії було остаточно ліквідувати автономні права. У 1765 р. було скасовано козацький устрій Слобожанщини, яка перетворилась на Слобідсько–Українську губернію. На місці козацьких постало п'ять гусарських полків, старшина отримувала російські військові звання, а козаки перетворювались на «військових обивателів». Заборонялися вільні переходи селян від одного пана до іншого.  Малоросійська колегія перетворила на свій департамент Генеральний військовий суд України. Таким чином, за фінансами Лівобережжя було встановлено пильний нагляд. З 1768 р. українські канцеляристи перетворювалися на російських службовців і потрапляли під дію російського військового статуту.

У 1775 р. ліквідовано Запорозьку Січ — останній оплот української державності і захисту прав та свобод України.

У 1781 р. на землях Лівобережної України було утворено Малоросійське генерал–губернаторство, що складалося з трьох намісництв — Новгород–Сіверського, Чернігівського й Київського. Глухів втратив статус столиці. У 1783 р. в Україні Імператорським указом остаточно було впроваджено кріпацтво. У цьому ж році було ліквідовано й козацьке військо: замість козацьких полків було утворено 10 регулярних кавалерійських карабінерних полків російської армії. Українській шляхті та старшині надавалися всі права російського дворянства. Із втратою гетьманства і ліквідацією Запорозької Січі Україна остаточно втратила свою державність, перетворившись на колонію Російської Імперії.

32. Ліквідація запорозької січі приєднання Криму і північного Причорномор’я до Росії

Запорозька Січ — українська козацька республіка. Виникла і розвинулась на Наддніпрянщині, за порогами, в перших десятиліттях XVI ст. Запорозька Січ мала власні збройні сили — Запорозьке Військо. Протягом багатьох століть

У 1709 р. за наказом Петра І Січ була зруйнована за підтримку козаками акції І.Мазепи. В 1734 р. царський уряд дозволив запорожцям повернутися в рідні місця. Вони заснували Нову Січ, якій судилося стати останньою.

У російській імперії, жорстко стиснутій кріпацтвом, незалежна українська Січ дратувала ще Петра І, котрий називав Запоріжжя «коренем усякого зла». За наступників Петра влада терпіла присутність цього острівця вольностей на околицях імперії доти, доки запорожці ще були потрібні у ролі вартового південних кордонів. Використавши козацьке населення в ході турецько–російських воєн за Причорномор'я і досягнувши своєї мети, царський уряд вирішує ліквідувати Запорозьку Січ — символ давньої української вольності. Це було зроблено руками сербських, болгарських військових поселенців, які втекли в Росію від турецького ярма. Царський уряд дозволив їм поселитися в українських степах. Саме вони мали надалі виконувати традиційні оборонні функції запорожців. А Запоріжжя було вирішено ліквідувати, замість нього створювалась Ново–Сербія.

Улітку 1775 р., повертаючись додому з театру російсько–турецької війни, генерал П.Текелій з великими збройними силами, пройшовши швидким маршем через паланки, оточив січову фортецю і оголосив запорожцям, що волею імператриці Катерини II Січ ліквідовується. Перевага російських сил була очевидною, козаки здалися без бою. Січові укріплення і всі споруди на території фортеці були розібрані, архів і військова скарбниця з коштовностями була вивезена, старшину заарештовано. За вироком Катерини II, кошового суддю П.Головатого та військового писаря І.Глоду заслали до Сибіру. Останнього кошового отамана Петра Калнишевського, ув'язнили в келії Соловецького монастиря. Там він і помер. Традиції Запорозької Січі збереглись у пам'яті народу. Вони проявилися у житті козацької громади на Дунаї (Задунайська Січ, 1775–1828 рр.) та на Кубані. Перші українські військові формування у XX ст. також пов'язувались з традиціями Січі — Українські Січові Стрільці (УСС).

Вихід Росії до Чорного моря був метою її зовнішньої політики протягом усього XVIII ст. Туреччина в свою чергу прагнула зміцнити свій вплив у Причорномор’ї. Російська  армія у 1769 р. захопила фортеці Хотин і Ясси, у 1770 р. російський полководець П. Румянцев двічі розгромив турків під Ларгою і Кагулом, російський флот знищив турецький у Чесменській битві (1770 р.), війська під командуванням О. Суворова розбили турецьку армію під с. Козлуджі (1771 р.).

Україна стала центром зосередження і розгортання російських військ, тут розміщувалися тилові служби діючої армії, склади провіанту, фуражу, зброї та боєприпасів, звідси постачався транспорт.

Російсько-турецька війна 1768–1774 рр. завершилася підписанням К’ючук-Кайнарджийської мирної угоди. До Росії відійшли Кабарда, частина Керченського півострова, Азов із прилеглими землями, територія між Дніпром і Південним Бугом. Росія дістала право вільного торговельного судноплавства Чорним морем, Кримське ханство здобуло незалежність від султанської Туреччини, яка повинна була ще сплатити Росії контрибуцію в розмірі 4,5 млн. карбованців.

Проте Туреччина не змирилася з таким станом справ і розгорнула активну діяльність у Криму та серед народів Кавказу. У відповідь Катерина II 1783 року підписала рескрипт про включення Криму до складу Російської імперії. Туреччина спочатку визнала це, але одразу ж розпочала підготовку до нової війни з Росією.

Під час російсько-турецької війни 1787–1791 рр. російські війська взяли Очаків (1788 р.), під командуванням О. Суворова розбили турків під Фокшанами і на р. Римнік (1789 р.), взяли фортецю Ізмаїл (1790 р.). Наступного року було підписано Яську мирну угоду, згідно з якою до Росії відійшла територія між Південним Бугом і Дністром, включаючи Очаків. Туреччина остаточно визнала приєднання Криму до Росії, а також кордон по р. Кубань у Передкавказзі.

Приєднання Криму до Росії мало виключне значення як з огляду стратегічного – усунення постійної загрози татарсько-турецьких наскоків, так і з економічного – опанування покладів корисних копалин сприяло розвитку промисловості. Окрім цього, значний поштовх дістала торгівля з країнами Близького Сходу і Малої Азії. Крім Причорномор’я, Росія розширює свою територію і на Заході.

33. Розподіли Польщі і входження українських земель до Австрійської та Російської імперій

Ослаблення Речі Посполитої в другій половині XVIII ст. дало можливість Прусії, Австрії та Росії розчленувати цю державу. Відбулося три поділи Речі Посполитої.
І поділ - у 1772 р. Росія загарбала частину Білорусії, Австрія - Галичину) Прусія - споконвічні польські землі. У 1774 Авсрія загарбала Буковину, а ще в кінці XVII ст. - Закарпаття. Таким чином, наприкінці XVIII ст. всі західноукраїнські землі опинилися під владою Австрії.
ІІ поділ - 1793р.. Росія загарбала Правобережну Україну та білоруські землі, Прусія - польські землі.
ІІІ поділ - 1795 р.. До Росії відійшла Західна Волинь, Західна Білорусія, більша частина Литви і Курляндія (частина Латвії). Прусія -західно-литовські землі і поділила з Австрією польські землі. Польська держава перестала існувати.
Авсрійська влада, проводячи адміністративно-територіальне розмежування, не звертали уваги на етнічний склад населення. На території Галичини та Володимирщини (Волині) утворили королівство Галиції і Лодомерії зі столицею у Львові. Королівство поділили на 12 округів (дистриктів). Був створений Галицький сейм - законодавчий орган краю. В окрузі влада була в руках старости, якому підпорядковувалися чиновники. Урядовою була німецька мова. На селах влада належала війтам (старостам) і наглядачам (мандаторам).
Чисельність українського населення на рубежі XVIII - XIX ст. становила 3,5 млн. чоловік під владою Австрії і 8,2 млн. чоловік під владою Російської імперії. За становою ознакою населення поділяли на дворянство, духовенство, міщан та селян.
На Східній Галичині більшість населення становили українці, а на Західній - поляки. Заможні верстви населення як в Наддніпрянській Україні, та і в Галичині та Закарпатті орієнтувалися на чужоземну панівну культуру та мову, часто відмовлялися від свого етнічно-національного походження, активно проповідували колонізаторську політику уряду.
Однак більшість українського населення зберігало свою етнічну самобутність.
Поділи Польщі призвели до того, що з ліквідацією державних кордонів між Ліво- та Правобережною Україною, створилися сприятливіші умови для розвитку українського народу як у господарській, так і в духовній сферах.
Царський уряд після приєднання і не помишляв про відновлення на Правобережжі козацьких полків. Протягом 90-х рр. ХVIII ст. на її територію були поширені загальноімперські адміністративні органи та установи. В краї почали діяти намісницькі, а згодом губернські правління, царські судові органи тощо. Становище народних мас майже не змінилося. Одночасно польські магнати одержали від царських властей нові чини, звання, права російського дворянства.

 

34.Гайдамацький і опришківський рухи. Коліївщина.

Після гетьманування Івана Мазепи Правобережна Україна виявилась ізольованою від Гетьманщини. До цього спрямовувалась політика Росії і Польщі. Польські магнати, які переважно походили з давніх українських родів (Вишневецькі, Потоцькі, Чорторийські, Любомирські та інші), розширювали свої володіння і намагались захопити в свої руки управління всім життям країни. Протистояти цьому процесу не було кому. Українська знать і шляхта були переважно полонізовані, православна церква зосередилась на суто церковних справах, і тільки Греко-католицька Церква на західноукраїнських землях стала єдиним осередком українського життя.

Гайдамаччина – соціальний рух на Правобережжі у ХVІІІ столітті. Причина повстання полягає в тому, що народні маси, серед яких ще жили традиції козацької волі, не хотіли коритися владі панів і зі зброєю в руках виступали проти поневолення. Учасниками гайдамаччини були переважно незаможні селяни, наймані робітники, дрібна шляхта й нижче духовенство. Гайдамаки діяли невеликими загонами, застосовуючи тактику партизанської боротьби, несподівані напади і стрімкі рейди на панські маєтки. Перший вибух гайдамацького повстання стався в 1734 р., коли російська армія разом з козацькими полками увійшла на Правобережжя, щоб підтримати кандидатуру Августа ІІІ на польську корону. Влітку 1734 р. на престол у Польщі сів ставленик Росії Август ІІІ, і на прохання польських магнатів російське військо легко розбило повстанців. В 1750 р. гайдамацький рух спалахнув з новою силою, проте неспроможність створити цілісну організацію, а також відсутність плану дій спричинили поразку повстання.

Коліївщина – найвідоміший виступ гайдамаків 1768 року. Основною його силою було селянство. Це повстання спричинили декілька факторів:

По-перше, в південній Київщині, де зародилась Коліївщина, селяни довше користувались свободою від панських повинностей (ця територія була заселена пізніше від інших частин Правобережжя).

По-друге, панське господарство переживало складні часи перенесення збіжжевих ринків з-над Балтики до Чорного моря.

По-третє, значний вплив на селян мала близькість вільного Запоріжжя.

По-четверте, на півдні Київщини загострилися релігійні суперечності.

На оборону Православної Церкви стала російська цариця Катерина ІІ. Саме тоді польська шляхта, вороже настроєна до Росії, організувала конфедерацію в м. Барі (містечко на Вінниччині). В цей момент гайдамаки підняли повстання, розраховуючи на російську допомогу. Відомими гайдамацькими ватажками стали Максим Залізняк та Іван Гонта. Здобувши Умань, вони вчинили жорстоку різанину панів, євреїв, католицького духовенства. Гайдамацький рух набрав великих розмірів, але зорганізувати повстанців в одну армію не пощастило. З іншого боку, Росія не виправдала надій. Генерал Кречетніков, йдучи на допомогу повстанцям, спочатку ніби виявляв прихильність до них, але потім за завданням Катерини ІІ наказав заарештувати ватажків і віддати їх польському судові. Гонту було піддано тортурам і покарано смертю, а Залізняка заслано в Сибір.

Причинами поразки було те, що царизм вів двозначну політику щодо соціальних рухів на Правобережжі. З одного боку, він бачив у гайдамацькому русі процес дестабілізації та ослаблення Польщі, з іншого – боявся, щоб народний виступ не перекинувся на Лівобережну Україну. Коліївщина (від слів «кіл», «колоти», «колій») була стихійним і погано організованим повстанням. Але об’єктивно вона сприяла возз’єднанню Правобережної України з Лівобережною, що відбулося в кінці XVIII ст. Гайдамацький рух мав великий вплив на піднесення національно-визвольного руху в Галичині.

Опришківство – визвольний рух у Галичині, який розпочався вже у ХVІ столітті і був викликаний посиленням експлуатації селянства й національного гніту. Опришки використовували методи партизанської боротьби, діяли невеликими загонами, користувалися масовою підтримкою населення. Найбільшого розмаху опришківський рух набрав у 30-ті – 40-ві роки ХVІІІ ст. під проводом Олекси Довбуша (загинув 1745 р.). Згодом опришківський рух очолювали І. Бойчук, В. Баюрак, П. Орфенюк.

Отже, опришківство було невід’ємною течією національно-визвольного руху всього народу, підточувало підвалини кріпосницького ладу, мало антипольське, антишляхетське спрямування.

35. Початок національного відродження в Наддніпрянській Україні.

Кінець XVIII — початок XIX ст. — вкрай несприятливий період в історії українського народу, позначений цілковитим підкоренням України. Більша її частина перетворилася на колонію Російської імперії. Проте й за таких обставин українці, спираючись на самобутню тисячолітню культуру й такі ж давні традиції власної держави, долали потужні асиміляторські заходи імперії, залишаючись окремим народом і мріючи про відновлення автономної, а то й незалежної Української козацької держави. Не випадково масово переписувалися й вивчалися козацькі літописи, в яких розповідалося як про часи Київської держави, так і Гетьманщини та Січі. В народних масах пам'ять про козацьку славу дбайливо зберігали мандрівні музиканти-співаки — кобзарі й бандуристи. Найвидатнішим кобзарем XIX ст. був Остап Вересай. Своєрідним предтечею національного відродження став видатний мислитель Григорій Сковорода (1722—1794), який проголосив, що «свобода — це найдорожчий скарб» і славив гетьмана Богдана Хмельницького. Чинилися й дієвіші кроки. Ще на початку 60-х pp. XVIII ст. козацька старшина збирала петиції з метою зміцнити автономію Гетьманщини. Коли у 1767 р. Катерина II про око скликала «Уложенну комісію», котра мала б встановити нові закони у державі, й запропонувала надсилати відповідні пропозиції («накази») різних станів (крім кріпаків), це знайшло широкий відгук в українському суспільстві. Люди повірили облудним обіцянкам цариці й зайнялися розробкою пропозицій для майбутньої реформи. У Прилуцькому полку було чітко висловлене бажання провести вибори нового гетьмана. Представники Ніжинського полку висловили бажання відновити Гетьманщину як автономну державу. Тоді генерал-губернатор П. Рум'янцев звелів скасувати вибори у Ніжинському полку, заарештувати депутатів і віддати під суд за «державну зраду». Одинадцять осіб було засуджено тоді до смертної кари. Їх потім помилували, але стало ясно, що думки про відродження Гетьманщини є небезпечними. На засіданнях Комісії, яка зібралася в Москві у 1767 p., деякі автономістичні ідеї висловив Григорій Полетика, але того ж року Катерина II припинила діяльність Комісії раз і назавжди. Настала «мертва доба» в історії українства, коли панівні верстви українського суспільства перейшли на вірнопідданську службу Російській імперії, відмовились не тільки від прагнення до Української незалежної держави, а й взагалі від всього українського (мови, культури, традицій тощо), поступово русифікувались. За це верхівка українського суспільства отримувала право на спадкове дворянство і збереження визиску кріпаків.

Ідеями національного відродження наснажена й «Історія русів» (русами тут названо українців): блискуча пам'ятка української історичної прози й публіцистики кінця XVIII ст. розповідає про події в Україні від найдавніших часів до 1769 р. Головні ідеї твору: критика самодержавства й кріпосництва, оспівування незалежної Козацької держави, козацьких прав та вольностей. Тут обґрунтована думка, що саме Україна, а не Росія є прямою наступницею Київської Русі, що українці є окремим від росіян народом зі своїми традиціями, а тому Україна має всі права на відновлення козацького самоврядування. Славні сторінки боротьби українців за волю й незалежність змальовано в епічному плані, вони суголосні народному героїчному епосу. З'явився цей анонімний твір у середовищі козацької старшини й поширювався в багатьох списках. Сприяла національному відродженню і чотиритомна праця Дмитра Бантиша-Каменського «Історія Малої Росії» (1822), писана з використанням багатющого матеріалу батька вченого — видатного архівіста Миколи Бантиша-Каменського. Вона фактично є першою масштабною науковою узагальнюючою працею з історії України від найдавніших часів до кінця XVIII ст.

Отже, на кінець XVIII — 40-ві pp. XIX ст. припав перший етап національного відродження в Наддніпрянській Україні — період «збирання спадщини». Він відзначався зверненням до історичного минулого, інтересом до Гетьманщини, до етнографії. Зусиллями української інтелігенції тоді з'явилися численні історичні та етнографічні дослідження, збірки фольклору. Водночас відбувалося утвердження української мови як літературної та становлення нової української літератури.

36. Діяльність масонських лож і декарбистський рух в Україні

Про безпосередню діяльність масонських лож в перший період їх існування збереглося дуже мало відомостей. Не тільки тому, що минуло багато часу - просто в XVIII сторіччя таємниця навколо масонських лож дотримувалась більш ретельно, адже більшість членів приваблювалось в організацію масонів саме цілковитою таємницею щодо існування і діяльності масонства. Згідно із своіми функціями масонські ложі проводили благодійну діяльність, брали під свою опіку друкарні, видавили книжки напрвлені на підвищення духовності людини, сповнені масонськими гаслами.  

З середини 80-х років масони залишились без всякої підтримки збоку царського уряду, бо вже в той період виявився крін масонськоі діяльності в політичний бік. Серед книжок містичного направлення з`являються антиурядові (з погляду уряду) брошури. Лідери масонства перебували під гонінням, не збереглося списків членів, звітів про діяльність, як в наступний період.

Для нащадківмасонствов XVIII сторіччі дійсно залишилосья окутим дійсно цілковитою

таємницею.

Таким чином, діяльність масонської організації в Україні в XVIII сторіччі перебувала в початковій організаційній стадії. Цей висновок можна зробити і через існування невеликої кількості масоньских лож порівняно з іншіми регіонами, наприклад Росією, і через скупість свідоцтв, що залишились до наших днів. Масонами становилися насамперед дворяни, які ще не шукали в масонстві відповідей на свої запитання щодо світосприйняття, а приходили в ложі , щоб доторкнутися до таємниці, опинитися в світі чудовой феєрії, де можна провести вільний час, поговорити з такими же , як і вони, взагалі, зробити уяву проведення “великої “ роботи.

Втрата сподівання на лібералізацію царського самодержавства, скасування кріпацтва, посилення реакції після війни 1812—1814 pp. сприяли зростанню в Росії, відповідно, і в Україні опозиційних настроїв. Провідну роль у цьому русі відігравали дворянські революціонери-декабристи. Декабристи створюють таємні політичні гуртки, які ставили за мету насамперед боротьбу за скасування кріпосного права й ліквідацію самодержавства. На Україні першим політичним гуртком було "Малоросійське товариство", засноване 1819 р. повітовим маршалом дворянства В. Лукашевичем. Мета товариства — домогтися від'єднання України від Росії.

Оформлення політичної опозиції царизму пов'язане з появою декабристських організацій в Росії, відповідно, і в Україні. Так, у 1816 р. в Петербурзі був створений "Союз порятунку", у 1818 р. — "Союз благоденства" в Москві. Вони ставили завдання впровадити конституційне представницьке правління, ліквідувати самодержавство, скасувати кріпосне право шляхом військового перевороту. Членами організацій були опозиційно настроєні офіцери. У 1818 р. після прибуття на службу до Києва генерала М. Орлова місто стає центром ділових зустрічей членів "Союзу благоденства".

Причин невдачі повстання декабристів в Україні багато, головна ж полягала в тому, що Його мета була незрозумілою для народу

Для наступних поколінь декабристи були взірцем мужності, героїзму, самопожертви і відданості революційній справі. Дворяни за соціальним походженням, декабристи пожертвували всіма благами свого класу для прогресу суспільства.

37.Кирило-Мефодіївське товаристово. Тарас Шевченко.

Товариство виникло в кінці 1845 — на початку 1846 року і проіснувало, за оцінками істориків, не більше п’ятнадцяти місяців

Його засновниками були, як прийнято вважати, чиновник канцелярії генерал-губернатора М. Гулак, ад’юнкт Київського університету М. Костомаров та студент цього ж університету М. Білозерський.

Діяльність Кирило-Мефодіївського товариства, що викликала значний резонанс в тогочасній Україні по обидва боки російсько-австрійського кордону, політичні ідеї та культурницька праця його учасників стали етапною віхою у становленні української політичної думки, своєрідним каталізатором процесів, що дозволили нації вийти з духовної кризи пов’язаної з крахом Гетьманщини та ознаменували новий етап у боротьбі за самостійне державно-політичне існування.

Діяльність Кирило-Мефодіївського товариства мала велике значення, причому з кількох міркувань. Зокрема, створення братства було першою, хоча і невдалою, спробою інтелігенції перейти від культурницького до політичного стану національного розвитку; воно привернуло до себе увагу царського уряду, який вважав потенційно небезпечним невпинне зростання свідомості українців; ліквідація Товариства дала поштовх до рішучого наступу антиукраїнських сил і ознаменувала початок тривалої, безупинної боротьби української демократичної інтелігенції проти російського царату.

Т. Шевченка без особливого перебільшення можна вважати "батьком" української національної ідеї сформованої в традиційній для цивілізованої Європи формі. Його поезія змогла не лише забезпечити "зв’язок часів", але й поклала початок перетворення української етнографічної маси, що фактично втратила свою власну політичну еліту і, здавалося б, була приречена на повну асиміляцію, в європейську націю, давши їх розуміння минулого і дороговказ у майбутнє, надію і сподівання. "Початок тут було покладено ідейною програмою Кирило-Мефодіївського товариства, яка, за слушним спостереженням Д. Чижевського, синтезувала християнство й романтичний націоналізм і в якій Україна в потоці історії, в єдності минулого, теперішнього і майбутнього ("і мертвих, і живих, і ненароджених") уперше постає як самостійна філософська проблема. Оцей синтетичний погляд на свою національну (етнічну) спільноту як на єдиний, розгорнутий в соціальному часі й "соціалізованому" просторі континуум і водночас як на суб’єкта всезагального історичного процесу ми називаємо в дусі традиційної філософсько-класичної термінології національною ідеєю".

Оцінка політичних поглядів Т. Шевченка в різних наукових школах досить часто є відмінною і, навіть, суперечливою. Багатогранність його творчості та роль яку вона відіграла в становленні сучасної української нації змовили прагнення прихильників різних політичних доктрин "прихилити" його авторитет "на свій бік". В суспільній думці поет часто перетворювався в "міф", який було зручно використовувати для маніпуляції масовою свідомістю та виправдання тих чи інших дій. Для представників радикально-націоналістичного напрямку української політичної думки Т. Шевченко був "Пророком", "батьком нації", "затятим ворогом Росії та москалів". Для різного роду соціалістів, "бездержавників" — у першу чергу "Кобзар", "захисник прав кріпаків", "борець за соціальне визволення та дружбу народів".

38. Початок національного відродження в західноукраїнських землях. «Руська трійця».

Пробудження національного життя в західноукраїнських землях у перший половині XIX ст. було викликано посиленням феодального. і національного гніту в Австрійській імперії, що набуло виразу у збільшенні феодальних повинностей селян, посиленні бюрократично-поліцейського режиму, забороні на викладання української мови в школах, насадженні німецької мови, політиці асиміляції українського населення.

Починає набирати значення національна мова, історія, література і фольклор. Шлях до національної свідомості пролягав через книги. Рух за національне відродження на західноукраїнських землях очолило греко-католицьке духовенство. Центром церковного життя була метрополія у Львові. У період між 1837 і 1850 pp. вийшло 43 книги, написані українською мовою. Цікаво, що 40 із них належали перу священників.

У 30-х- 40-х pp. ХIХ ст. набуває значного піднесення суспільно-політичний рух у зв'язку з потребою вирішення невідкладних соціально-економічних і політичних проблем. У Львові та інших містах Східної Гали-чини виникають таємні підпільні гуртки та групи, що ставили на меті повалення монархії Габсбургів та ліквідацію феодально-кріпосницьких порядків. Але наприкінці 30-х pp. більшість із них була розгромлена.

. «Руська трійця». На початку 30-х pp. XIX ст. серед української прогресивної студентської молоді Львова виник гурток «Руська трійця», куди ввійшли студенти богослов'я М, Шашкевич, I. Вагилевич та Я. Головацький. За своїм характером це був демократично-просвітительський гурток. Метою гуртка була культурно-просвітницька діяльність, зокрема пропаганда української історії та мови - мови без штучної «вишуканості» і зрозумілої для всіх людей, а також національних традицій для пробудження національної свідомості. Це, на їхню думку, відкрило б селянству доступ до знань і полегшило його долю. Діяльність гуртка розгорталась в умовах, коли в Галичині панували німецька, польська та латинська мови.

Члени цього гуртка розгорнули масштабну просвітницьку діяльність. У 1836 р. I. Вагилевич зробив перший переклад «Слова о полку Ігоревім» живою українською мовою; М. Шашкевич створив «Читанку», готував граматику і словник української мови. У трьох церквах «трійчаки» читали проповіді українською мовою.

У 1834 р. гуртківці підготували історико-літературний збірник «Зоря». У цьому збірнику були матеріали про Богдана Хмельницького, С. Наливайка та рух опришків. Віденська поліція заборонила друкувати збірник. Діячі «Руської трійці» зображували козацтво як символ національно-визвольної боротьби, робили упор на тому, що Б. Хмельницький вважав Волинську, Галицьку, Берестейську землі невід'ємною частиною всієї України. Уперше в суспільно-політичному русі на західноукраїнських землях у програмних документах цього гуртка було порушено питання про возз'єднання всіх українських етнічних земель.

39. Революція 1848-1849 рр в Австрійській імперії та національний рух у західноукраїнських землях.

У 1848 р. європейські народи повстали проти режиму самовладдя монархів, встановленого ще в 1815 р. Віденським конгресом. Народи незалежних країн вимагали демократії, політичної рівноправності всіх класів і станів. Політично залежні народи виступили з вимогою відродження власної державності. Не випадково події 1848 р. увійшли в історію як «весна народів». У лютому 1848 р. у Франції спалахнула революція, яка досить швидко поширилася на німецькі та італійські держави, а в березні 1848 р. спалахнула в столиці Австрійської імперії Відні. 15 березня австрійський цісар Фердинанд І проголосив конституцію, яка передбачала надання громадянам свободи слова, друку, зборів, скликання парламенту (рейхстагу).

Активними учасниками революції 1848— 1849 pp. стали українці Західної України. У стислий час вони зуміли організуватися і добитися вирішення цілої низки соціально-економічних і політичних питань. Уряд, прагнучи не допустити участі в революції наймасовішої суспільної верстви — селянства, пішов на скасування кріпосницької системи. Зокрема, у Галичині панщину з великою поспішністю відмінили у квітні 1848 p., майже на п'ять місяців раніше, ніж в інших провінціях імперії.

2 травня 1848 р. українська інтелігенція та уніатське духівництво створили у Львові політичну організацію Головна руська рада (ГРР) на чолі з відомими церковними діячами Г. Яхимовичем і М. Куземським (рис. 3). Керівники ГРР вимагали розділу Галичини на Західну (польську) та Східну (українську), до складу якої увійшли б Північна Буковина та Закарпаття. Але імператорський уряд відмовився провести цю реформу. У Галичині, крім Головної руської ради, діяли ще дві політичні організації — Центральна народна рада (ЦНР) та «Руський собор» (PC), які взяли участь у боротьбі за владу в краї.

Український національно-визвольний рух досяг успіхів у культурно-просвітницькій діяльності: стала виходити українська газета «Зоря Галицька», почалося будівництво Народного будинку у Львові; було створено кафедру української мови та літератури (очолив Я. Головацький) при Львівському університеті; відкривалися народні клуби, крамниці для продажу книг. Однак радикально налаштовані студенти та робітнича молодь спробували збройним шляхом досягти корінних змін. У ніч з 1 на 2 листопада 1848 р. у Львові спалахнуло збройне повстання. Після придушення повстання на території Галичини було введено військовий стан. У 1851 р. було ліквідовано Головну руську раду.

Революційні події 1848—1849 pp. спричинили активізацію селянського руху в Західній Україні. Селянський депутат рейхстагу Л. Кобилиця в листопаді 1848 р. організував визвольний похід по Буковині. З озброєним загоном своїх прихильників він їздив буковинськими селами, виганяв звідти австрійських чиновників і землевласників, передавав землю селянам. Повстання швидко поширювалося. Австрійська влада змушена була задіяти проти повсталих регулярні війська. Л. Кобилицю було схоплено, і під час тривалого слідства і тортур він помер. Повстання було розгромлене. Селянський рух, що поширився в Закарпатті, проявився в традиційному русі опришків (керівники І. Кокоша, І. Паляниця).

Отже, незважаючи на поразку українського національно-визвольного руху в ході революції 1848—1849 pp., імперська влада була змушена провести важливі реформи: скасування кріпосного права; уведення конституційного правління; надання українцям місць у рейхстазі (це було зроблено вперше). Революція 1848—1849 pp. сприяла формуванню національної самосвідомості українського народу, зростанню його політичної активності.

40. Російські реформи 60-70 рр 19 ст. і соціально-економічний розвиток Наддніпрянської України.

У середині XIX ст. розпад кріпосницько-феодальної системи господарства прискорився. Малопродуктивна кріпосна праця зумовлювала невисоку її продуктивність, стримувала впровадження у виробництво досягнень науки і техніки, породила нестачу продовольства. Повсюдно множилися соціальні конфлікти.

19 лютого 1861 р. Олександр II підписав «Маніфест» про скасування кріпосництва і «Положення про селян, звільнених від кріпосної залежності». Селяни-кріпаки, що доти були власністю поміщиків, отримували особисту свободу. За садиби й польові наділи вони мали вносити викуп. Селянам дозволялося без сплати мита торгувати, відкривати фабрики та різні промисли, підприємства, займатися ремеслом за місцем проживання, вступати до гільдій і торговельних організацій.

Наслідком реформи 1861 р. стало й подальше розшарування селянства. До сільської буржуазії належало 448 тис. дворів (5 млн. осіб), що зосереджували майже 40% всіх надільних і приватних земель. Решту - 550 тис. дворів (5-6 млн. осіб) становили середняки, які були власниками четвертої частини надільних земель. Частина селян, які розорилися, йшла до господарств поміщиків, заможних селян і в промисловість.

Хоча земельні реформи 60-х років були запроваджені кріпосниками, вони мали буржуазний характер і сприяли налагодженню ринкових відносин, матеріально-технічному забезпеченню сільськогосподарського виробництва та піднесенню рівня агротехніки, а отже, й зростанню врожайності.

Після реформи 1861 року Наддніпрянська Україна переживала добу бурхливого економічного розвитку.

Економічне становище України середини XIX ст. визначмо-ся все більш прогресуючим занепадом кріпосницьких відносин. Рух за реформу кріпосницької системи охопив усі верстви суспільства. В цих умовах самодержавство у лютому 1861 р. пішло на проведення такої реформи. Селяни одержали особисту свободу і земельні наділи. За отриману землю селяни повинні були заплатити поміщику. Оскільки грошей для цього вони не мали, викупні платежі взяла на себе держава. Протягом 49 років селяни повинні були повернути державі борг з відсотками.

Реформа прийшла і в систему освіти. З 1864 р. була введена єдина система початкової освіти. Середню платну освіту, яка відкривала дорогу до отримання освіти вищої, здобували в гімназіях.

Зміни відбувалися в армії. У 1874 р. ввели загальний військовий обов'язок. Замість 25 років служби при рекрутських наборах тепер залишили 6-7 років. Освічені служили значно менше. Реформи відкрили той шлях розвитку, який через півстоліття привів Україну до національної революції.

Східна Україна після реформи 1861 р. переживала бурхливе економічне піднесення. Але це піднесення мало своєрідний ха-рактер, який визначався економічною політикою самодержавства. Основною метою російської економічної політики в Україні було закріплення її стану, як сільськогосподарського району імперії, постачальника сировини для російської промисловості і ринку збуту продукції. Внаслідок цього в Україні розвивались ті галузі, які не мали відповідних природних умов для розвитку в Росії (цукрова) або ті, які поставляли сировину чи напівфабрикати для російської індустрії (металургія, вугледобування).

В 60-90-ті рр. в Україні сформувались промислові центри загальноімперського значення - Донецький вугільно-металургійний, Криворізький залізорудний, Нікопольський марганцевий. Україна перетворилася на головну вугільно-металур-гійну базу Російської імперії. Видобуток вугілля в Донбасі у 1860-1900 рр. збільшився більш ніж на 1000%. На Донбас припадало 70% усього вугледобування імперії. В Україну перемістився центр видобування залізної руди. Якщо у цілому в імперії видобування її за ЗО років виросло у 8 разів, то в Україні в 158. В кінці XIX ст. в Україні виплавлялось 52% виробництва в імперії чавуну.

41. Виникнення і діяьність громад у другій половині 19 ст В. Антонович

Українські діячі Петербурга 1859 р. створили першу українську громаду — культурно-освітню організацію, що мала на меті популяризацію національної ідеї через видання книг, журналів, проведення вечорів, навчання в недільних школах.

З метою поширення своїх поглядів петербурзька громада за ініциативою Білозерського почала видавати журнал "Основа" (1861-1862). У 60-ті роки це було єдиним українським періодичним виданням, що висвітлювало всі загальноукраїнські проблеми — в культурі, економіці, політиці, освіті, науці, літературі, фольклорі, історії, міжнародних відносинах. Журнал наочно показав, що існування української нації, культури було незаперечним фактом.

Український національний рух, що відроджувався, захопив не тільки українців, а навіть частину молоді з польських або спольщених шляхетських родин Правобережної України, сумління яких мучило усвідомлення того, що їх діди-прадіди упродовж століть гнобили українське селянство, і які вирішили зблизитися і прислужити народу. Цю групу на чолі з Володимиром Антоновичем називали хлопоманами (походить від слова холоп — образлива назва польських панів українських селян), хоча самі вони себе називали українофілами. Вони перейшли з католицької віри в православну, носили український національний одяг, співали українських пісень, свідомо дотримувалися народних звичаїв і не цуралися селянського товариства. На початку своєї діяльності хлопомани під час студентських канікул та в інший вільний час мандрували селами, збираючи народні казки, прислів’я, звичаї та обряди. Згодом вони влаштовували зібрання, готували і зачитували реферати, випускали рукописний журнал та заснували у 1859 р. підпільну школу, де зібрали бідних юнаків, котрих "вчили в національному напрямі". На межі 1860-1861 pp. гурток хлопоманів саморозпустився, а його члени разом з викладачами і студентами Київського університету, серед яких були П.Чубинськии, М.Драгоманов, утворили нове товариство "Українська громада", яке у 1862 р. нараховувало 200 членів.

Київська громада, як і громади, що виникли по різних містах України (Чернігові, Вінниці , Катеринославі, Одесі, Полтаві, Харкові), Кубані (Катеринодарі) та Москві, головним своїм завданням вважали організацію народної освіти рідною мовою (заснування шкіл, написання і видання для них підручників, підготовку вчителів тощо); здійснення наукових розвідок в галузі етнографії, мовознавства, історії; підготовку і видання популярних книжок тощо. Одним словом, займалися культурницькою діяльністю.

Володимир Антонович серед українських діячів другої половини XIX ст. є найпомітнішою особою. Історик, археолог, етнограф, археограф; засновник народницької школи в українській історичній науці; головний редактор Тимчасової комісії для розгляду давніх актів у Києві (1863-1880); з 1878 р. — професор російської історії Київського університету; з 1881 р. — голова Історичного товариства Нестора-Літописця, один із засновників і лідерів Київської громади; автор багатьох історичних і публіцистичних праць. Разом з тим більш загадкової особистості цього періоду важко знайти. Його сучасники і нащадки залишили про нього діаметрально протилежні думки й оцінки. Проте всі відзначають його скромність, надмірну обачливість, неймовірний самоконтроль, майже повну замкнутість і рівність у стосунках з різними людьми. Протилежність в оцінках Антоновича була зумовлена як особистими рисами характеру, ідо були названі вище, так і його життєвим шляхом. Син одного батька (Яноша Джидая), він формально носив ім’я іншого (Боніфатія Антоновича); до сьогодні остаточно не з’ясовано рік його народження (1830 чи 1834) та обряд його першого хрещення (греко-католицький чи католицький); за походженням поляк, проте переходить в український табір; отримує офіційну освіту в російській гімназії, але самоосвіту — на французькому раціоналізмі; закінчує медичний факультет університету й різко змінює фах — здобуває історичну освіту; починає громадську діяльність у колі польських революціонерів — і переходить у стан українофілів; бере участь у конспіративних організаціях — і має чудові відносини з ворогами українства; в університеті він читає курс історії Росії, а приватно — українознавства; під своїм ім’ям публікує нейтрально-наукові, а під псевдонімом — науково-публіцистичні праці; основну діяльність веде в Києві, але покладає головні надії на Галичину; порвавши з польським рухом, виступає за "нову еру" в україно-польських стосунках в Галичині та ін. Єдине, в чому в нього не було двоїстості, так це в його поглядах щодо методів і перспективи боротьби українського руху. До кінця свого життя залишався вірним тим словам, що завершували його "Исповедь"; "...надеюсь, что трудом и любовью заслужу когда-нибудь, что украинцы признают меня сыном своего народа, так как я всё готов разделить с ними..." І вони його визнали!

42. Політика російського самодержавства щодо України в другій половині 19 ст. 

У І та II Державних думах діяла Українська думська громада (відповідно 45 та 47 депутатів), яка вимагала розв'язання земельного питання, автономії України, розвитку національної освіти. З червня 1907 р. цар Микола II розпустив II Державну думу — цей день став закінченням революції 1905—1907 pp. Новий політичний режим отримав назву «Третьочервнева монархія».

Маніфест про розпуск II Державної думи 3 червня 1907 р. обмежив політичні свободи, проголосив новий антидемократичний закон про вибори і початок репресій проти учасників революції. Багато здобутків національного руху були ліквідовані. Почався період реакції — жорстокого переслідування опозиційного та українського руху. Провідником цієї політики став міністр внутрішніх справ, а згодом голова уряду Росії Петро Столипін.

Одним з елементів столипінської реакції було переслідування національних меншин. Царський уряд заборонив викладання українською мовою в школах та вищих навчальних закладах. Був заборонений збір коштів на будівництво пам'ятника Т. Шевченку в Каневі. Припинили свою діяльність «Просвіти». У 1910 р. був підписаний циркуляр про заборону реєстрації національних («інородчеських») товариств та видавництв. Було заборонено продавати українські книжки (у тому числі навіть Євангеліє українською мовою, що його видав Синод), проводити концерти, вечори. В Україні, як і в усій Російській імперії, формуються шовіністичні організації, шириться хвиля антисемітизму.

Із метою координації діяльності українських сил у нових умовах українські діячі 1908 р. створили міжпартійний політичний блок — Товариство українських поступовців (ТУП). Його лідерами стали М. Грушевський, С Єфремов, Є. Чикаленко, Д. Дорошенко. ТУП обстоювало конституційно-парламентський шлях боротьби за національне відродження, ідею національно-територіальної автономії України в складі Росії, займалося культурно-просвітницькою діяльністю.

43. Суспільно-політичне життя в західноукраїнських землях у другій половині 19 ст

Придушення повстання 1848 р. зміцнило владу Габсбургів. На той час Галичина й Буковина належали Австрійській імперії, Закарпаттям володіли угорці. Це були одні з найвідсталіших куточків Європи. Західноукраїнські землі фактично були внутрішньою колонією. 1867 р. утворилась Австро-Угорська імперія. Посилення угорців, а слідом за ними й поляків глибоко вразило українців. Представники українського руху, замислюючись над своїм майбутнім, шукали надійної опори в суспільно-політичному житті.

У своїх пошуках західні українці не були єдині. Такі ж проблеми постали і перед іншими пригніченими слов'янськими народами — чехами, сербами, болгарами. Усі вони спрямували свої погляди до Росії. Так, на західноукраїнських . землях посилилась течія прибічників Москви - москвофілів, або, як їх ще називали, русофілів. Течія особливо зміцніла наприкінці 60-х років XIX ст. після поширення на більшість духовенства, яке мало величезний вплив на суспільне життя. Русофільство стало формою протиставлення ополяченню, засобом самоствердження української духовності.

Українські русофіли належали до тієї частини представників українського руху, яка зневірилась у можливості власними силами досягти політичних чи навіть культурних цілей. Вони бачили марність спроб підняти активність народу і, бажаючи заручитись підтримкою Росії, наголошували на тотожності українців і росіян, близькості їхньої культури. Проте незнання російської мови, ігнорування української призводило до поширення спілкування польською мовою, хоча для престижності русофіли друкувалися на малозрозумілій церковнослов'янській мові. Русофіли мали значний вплив на українські видання, їм належала найбільша газета "Слово", низка українських закладів. 1870 р. вони заснували політичну організацію - Руську Раду, яку намагались перетворити на єдиного представника всіх українців у Галичині.

Українська молодь поступово втягувалась у конфлікт з русофілами, до яких належали здебільшого заможні церковні та світські чиновники. Спочатку розбіжності виявились у царині мови й літератури. Русофіли пропагували твори російських письменників-слов'янофілів. Молодь з середовища студентів, священиків, світської інтелігенції захоплювалась творчістю Тараса Шевченка, Пантелеймона Куліша, Миколи Костомарова. Тих, хто переймався життям і долею українського народу, орієнтувався на його проблеми, називали народовцями. Провідними діячами руху були В.Барвінський, В.Навроцький, Ю. Романчук, О.Огоновський, А.Вахнянин.

Для народовців найпекучішим було питання мови й літератури, їх знання вирізняло українську націю з-поміж інших. На відміну від русофілів, народовці не шукали підтримки зовні. Вони організували таємні гуртки, видавали часописи, розробляли українську граматику й словники, заснували театр, культурно освітню організацію "Руська бесіда". 1868 р. виникло товариство "Просвіта", яке займалося вивченням та освітою народу.

Визначна подія сталася 1873 р. у Львові. За підтримки заможних Лизавети Скоропадської-Милорадович та Василя Симиренка тут було створено Літературне товариство ім. Т.Г.Шевченка. Пізніше воно дістало назву наукового товариства й перетворилось на неофіційну українську академію наук.

Після нової хвилі гонінь на українську культуру в Наддніпрянській Україні (Емський указ 1876 р.) народовці стали тісніше спілкуватися зі східними українцями, які звернули свої погляди до західних побратимів. Під їхнім впливом народовці поривають з русофілами. На противагу їхньому "Слову" вони започаткували видання газети "Діло".

У 70-х роках XIX ст. у русі народовців виділилася радикальна течія. Цьому сприяла, зокрема, енергійна діяльність Михайла Драгоманова, який закликав молодь йти далі старшого покоління, не лише словом, а й ділом піднімати українське суспільство. Найбільш здібними послідовниками поглядів Драгоманова стали Іван Франко та Михайло Павлик. Вони розгорнули наступ на русофілів, а згодом перейшли і на критику народовців. Це зумовило серйозні розходження в західноукраїнському суспільному русі, на практиці означаючи інтелектуальну й ідеологічну революцію.

Політичне життя стало динамічнішим. 1885 р. народовці заснували представницький орган — Народну Раду. У 90-х роках XIX ст. з народовців постали чотири політичні партії.

44. Політизація національного руху в західноукраїнських землях наприкінці 19 ст

Наприкінці XIX ст. відбувається політизація національно-визвольного руху — оформлення перших політичних партій із чіткими програмними вимогами щодо майбутнього політичного стану українських земель.

Першою політичною організацією Наддніпрянщини на цьому етапі стало Братство тарасівців, засноване 1891 р. українськими студентами Михайлом Міхновським, Іваном Липою, Борисом Грінченком. Організація мала прибічників у різних містах України, що надало її діяльності загальноукраїнського характеру. Тарасівці ставили за мету реалізацію основних ідей Т. Шевченка, досягнення повної незалежності Української держави. І хоча тогочасне українське суспільство у своїй більшості не поділяло ідеї самостійної України, діяльність Братства підготувала сприятливий ґрунт для поширення державницько-самостійних настроїв.

Братство тарасівців проіснувало до 1898 р. У 1897 р. в Києві на нелегальному з’їзді представників усіх громад України було створено Загальну українську безпартійну організацію на чолі з Володимиром Антоновичем та Олександром Кониським, яка 1904 р. перетворилася в Українську демократичну партію. 1897 р. у Харкові заходами Дмитра Антоновича (сина Володимира), Лева Мацієвича та Михайла Русова виникла студентська група, на основі якої 1900 р. була створена Революційна українська партія (РУП). Члени РУПу продовжили політичну лінію Братства тарасівців. Один із колишніх тарасівців, харківський адвокат Микола Міхновський 1900 р. видав у Львові брошуру під промовистою назвою «Самостійна Україна». Ця книжка вперше проголошувала загальноукраїнський ідеал «єдиної, нероздільної, вільної, самостійної України від гір Карпатських аж по Кавказькі».

На західноукраїнських землях наприкінці XIX ст. почали формуватися українські політичні партії. Першою такою партією стала Русько-українська радикальна партія, утворена 1890 р. у Львові радикалами на чолі з І. Франком і М. Павликом. Партія мала за мету створення незалежної української держави. Але протиріччя між радикалами обумовили слабкість партії.

1899 р. народовці на чолі з Є. Левицьким і В. Охрімовичем утворили Українську національно-демократичну партію, до якої приєдналися М. Грушевський та І. Франко. Партія обстоювала ліберальні позиції, головною метою своєї діяльності проголосила створення незалежної української держави. Згодом націонал-демократи перетворилися на найбільшу партію в Західній Україні.

1899 р. була створена Українська соціал-демократична партія (УСДП) (М. Ганкевич, С. Вітик), яка стояла на позиціях марксизму. Широкої соціальної бази партія не мала, бо кількість робітників, на яких вона орієнтувалася, була незначною.

Таким чином, протягом XIX ст. український національно-визвольний рух як у Наддніпрянській, так і в Західній Україні пройшов шлях від культурно-просвітницького до політичного етапу, відбувалося формування національної самосвідомості українців, зростав інтерес до української мови, історії, культури, активізувалися зв’язки між західними і східними українцями.

45. Створення політичних партій у наддніпрянській Україні в кінці 19 на поч 20 ст

Наприкінці XIX ст. провідну роль у боротьбі за українську державність стали відігравати представники молодої генерації національно-визвольного руху, які об'єднувалися в нових національних політичних організаціях.

29 січня (11 лютого) 1900 року в Харкові група студентської молоді на «Раді чотирьох» проголосила заснування Революційної української партії (РУП). Біля її джерел стояли студенти Харківського університету Дмитро Антонович, Боніфат Камінський, Левко Мацієвич, Михайло Русов, відомі в українському патріотичному русі завдяки своїм батькам, колишнім українофілам.

За пропозицією Д. Антоновича харківський адвокат М. Міхновський виробив програму новоствореної партії. Улітку 1900 року вона була надрукована у Львові під назвою «Самостійна Україна» і таємно поширена на українських землях, що перебували в складі Російської імперії.Київська вільна громада РУП запропонувала свій власний «Нарис програми Революційної української партії», автором якого був М. Порш. Цей документ з деякими змінами був затверджений як нова програма партії на другому з'їзді РУП у 1905 році. У ньому наголошувалося на необхідності повної автономії України у внутрішніх справах із забезпеченням рівноправності національностей, що її населяють. Крім того, зазначалося, що в інтересах класової боротьби пролетаріату України та інших частин Російської держави автономія України на цьому етапі важливіша за її самостійність, яка є «ідеалом», тобто справою далекого майбутнього.

аналогічних позицій боротьби за повну державну незалежність України виступало також керівництво Української соціалістичної партії (Б. Ярошевський, М. Меленевський та ін.), створеної майже одночасно з РУП. Улітку 1900 року УСП випустила «Нарис української партії соціалістичної», автори якого виходили з того, що, оскільки гніт в Україні «є трикратний — економічний, політичний та національний», то й «визволення мусить бути повне».

Кінцевою метою партії проголошувалася демократична Українська Республіка із суспільною власністю на засоби виробництва й «повною рівноправністю національною з полишенням нації кожній свободи увійти в склад республіки».

З позицій повної державної самостійності України виступала створена в 1901-1902 pp. під керівництвом М. Міхновського та О. Макаренка Українська народна партія (УНП). її головний програмний документ отримав назву «Десять заповідей». «... Поки ще не пізно, — зазначалося в програмній заяві УНП, — поки ще московські організації слабі і нечисленні, поки ще вони всю увагу покладають на здобуття своєї політичної волі з-під п'яти самодержавства, а польські організації вибираються з-під національного утиску, ми мусимо утворити свої організації для боротьби за свої права. Тільки національно-українська робітнича організація може врятувати Україну від недолі, що вже насунулася і страшить смертю. ... Усі сили, усю працю, усі жертви віддамо виключно за самостійну Україну».

Ще в січні 1904 року Центральний комітет РУП видав заяву, у якій підтвердив, що партія остаточно перейшла на соціал-демократичні позиції. Одна частина рупівців, що намагалася перетворити партію на автономну організацію Російської соціал-демократичної робітничої партії (РСДРП), створила Українську соціал-демократичну спілку, яка згодом приєдналася до меншовицького крила РСДРП.

У 1905 році основна частина РУП утворила Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП), яка в політичній сфері обмежувалася лише гаслами автономії України.

Поряд з національними партіями соціалістичного спрямування в Україні поступово став розвиватися ліберально-демократичний рух. Проте, на відміну від радикалів, ліберали почали оформлятися в політичні організації дещо пізніше — практично напередодні Російської буржуазно-демократичної революції 1905-1907 pp.

У середині 1904 року з ініціативи молодих членів українських громад була створена Українська демократична партія (УДП) на чолі з поміркованими громадівськими діячами О. Лотоцьким і Є. Чикаленком та Українська радикальна партія, яку очолили Б. Грінченко і С. Ефремов. Обидві партії, нечисленні складом, займали послідовні ліберально-демократичні позиції, обстоюючи ідею встановлення в Російській імперії конституційної монархії, яка надала б Україні автономію. Принципових програмних розходжень між ними не існувало, тому 1905року вони злилися в Українську демократично-радикальну партію (УДРП), яка, як і її попередники, обстоювала лише ідею автономії України в складі Росії.

46. Культура, освіта, наука України в другій половині 19 ст.

Українська культура другої половини XIX ст., незважаючи на всі перепони, продовжувала успішно розвиватися. Цьому сприяли: по-перше, реформи 60—70-х років (скасування кріпосного права, судова, земська, міська, освітня реформи), по-друге, бурхливий розвиток капіталістичних відносин.

В освіті зміни стали відчутними вже на межі 60-х років. Молода інтелігенція, студенти, що об'єдналися в громади, активно займалися створенням недільних шкіл. У 1862 р. в Україні їх було понад 110. Викладання в багатьох із них велося українською мовою, видані були букварі та підручники, в тому числі "Буквар" Т. Шевченка. Але того ж таки 1862 р. царський уряд вирішив закрити недільні школи, а багато їх організаторів та викладачів було заарештовано.

Політика реформ проводилась царизмом одночасно з політикою репресій проти української культури. Про це свідчив і відомий Валуєвський циркуляр 1863 p., який загальмував розвиток української культури. Лише з початку 70-х років в Україні пожвавлюється культурно-освітня діяльність. У цей час значну підтримку шкільній освіті стали надавати земства. Вони збільшують асигнування на утримання і будівництво шкіл. З 1871-го по 1895 pp. асигнування зростають у 6 разів. Нового удару по розвиткові української культури завдав Емський указ Олександра II у 1876 р. Але й після цього не зникають прогресивні тенденції в культурі. У 1865 р. з ініціативи М. Пирогова в Одесі засновано Новоросійський університет. Було відкрито також Ніжинський історико-філологічний інститут, Харківський технологічний, Київський політехнічний, Катеринославський гірничий інститути. Певних здобутків у галузі освіти було досягнуто на Західній Україні: відкрито ряд вузів, у тому числі Чернівецький університет (1875), Львівський політехнічний інститут та Академію ветеринарної медицини, з 1869 р. запроваджувалось обов'язкове навчання дітей віком від  до 14 років.

Новим явищем було виникнення громадських наукових організацій. При Київському університеті створюються наукові товариства: філологічне, математичне, фізико-медичне, психіатричне, акушерсько-гінекологічне, товариство дослідників природи, історичне товариство Нестора-Літописця. На Західній Україні 1873 р. було створене Літературне товариство ім. Т. Шевченка, яке у 1892 р. перетворене у наукове товариство (НТШ). В товаристві існувало три провідні наукові секції —історико-філософська, філологічна й математично-природничо-лікарська, а також ряд комісій, в тому числі археографічна, бібліографічна, етнографічна, правова, статистична -а ін. Визначний внесок у зміцнення наукового потенціалу товариства зробив М. Грушевський, який очолював його роботу з 1897-го по 1913 pp.

Наукові дослідження проводяться в основному в університетах. Визначний внесок у розвиток магнетизму електротехніки зробив М. Д. Пильчиков, який тривалий час працював у Харківському університеті. М. Бекетов, завідувач кафедри хімії цього університету, вперше в світі став викладати курс фізичної хімії. Талановитий біолог І. Мечников, працюючи в Одеському університеті, створив вчення про фагоцитоз та захисні властивості організму. 1886 р. І. Мечников та М. Гамалія заснували в Одесі першу в Росії і другу в світі бактеріологічну станцію. У другій половині XIX ст. помітне піднесення відбувалося в гуманітарних науках, особливо в історичній. Широким визнанням користувались праці М. Костомарова, який присвятив низку глибоких досліджень історії України періоду "Руїни" та Гетьманщини. Копітку роботу над дослідженням історичних документів проводив В. Антонович, який саме тоді вивчав історію українського козацтва та гайдамацького руху. У 80-90 роках почалась активна дослідницька діяльність молодого покоління істориків - О. Я. Єфименка, Д. І. Багалія, Д. І. Яворницького, М. С. Грушевського. У галузі дослідження історії української мови, літератури, фольклору плідно працював П. Г. Житецький. Ряд важливих праць з проблем мовознавства належить О. О. Потебні.

47. Україна в роки революції 1905-1907рр. Посилення національного гніту в період реакції

Революція 1905—1907 pp. сприяла короткочасному розквіту українського національного життя. Так, було скасовано Емський указ. Відкрито нові кафедри українознавства в Одеському та Харківському університетах. Почала створюватись мережа "Просвіт". У 1905 р. з'явилась перша україномовна газета "Хлібороб". У 1906 р. після декількох невдалих спроб у Києві почала виходити газета "Рада". її видавцем був Є. Чикаленко. У 1907 р. у Петербурзі вийшло повне видання "Кобзаря" Т. Шевченка. У тому ж році М. Грушевський у Києві засновує Українське наукове товариство

Відбулись зміни і в розстановці українських політичних сил. У 1905 р. РУП перейшла на марксистські позиції і перейменувалась в Українську соціал-демократичну партію (УСДП, лідери В. Винниченко, С Петлюра, М. Порш, Л. Юркевич). Восени 1905 р. зі складу УДП виділилась Українська радикальна партія, але вже наприкінці року УДП і УРП об'єднались у УРДП, яка проіснувала до 1908 р., до утворення Товариства українських поступовців (ТУП). На початку 1907 р. із розрізнених гуртків утворилась Українська партія соціалістів-революціонерів (УПРС).

Українці взяли активну участь у виборах до І та II Державних Дум. У І Думі українська громада налічувала 45 депутатів, у II — 47.

У грудні 1905 р. у Донбасі відбулось збройне повстання, яке було швидко придушено. У 1906р. відбувся новий виступ на Чорноморському флоті під керівництвом лейтенанта П. Шмідта і повстання саперів у Києві під керівництвом Б. Жаданівського. Але зрештою всі ці розрізнені виступи робітників, солдатів, інтелігенції, селян були придушені. У країні запанувала реакція.

З червня 1907 року було опубліковано царський Маніфест про розпуск II Державної думи і новий закон про вибори до III Думи, відповідно до якого 80% населення Російської імперії позбавлялося виборчих прав. Фактично було здійснено державний переворот, який не тільки відкривав новий період — період реакції, а й підводив риску під революційними змаганнями 1905—1907 pp.: перша російська революція зазнала поразки.

Отже, різке загострення економічних, політичних, соціальних та національних проблем, посилене поразкою царизму в російсько-японській війні 1904—1905 pp., призвело до стихійного вибуху народного незадоволення — першої російської революції. Ця революція пройшла у своєму Розвитку кілька фаз: «піднесення — кульмінація — спад», яким відповідають кардинальні зміни та зрушення в суспільному житті. Надзвичайно важливо, що в процесі розгортання революційних подій виникли нові суспільно-політичні явища та тенденції, які надалі суттєво вплинули на історичну долю України: поєднання та взаємовплив робітничого, селянського та національно-визвольного рухів-виникнення широкомасштабних народних виступів; усвідомлення народними масами ефективності та результативності спільного натиску на самодержавство; посилення настроїв нестабільності та вагань селянства й армії; суттєве розширення внаслідок проголошення царського Маніфесту меж легальної політичної та культурної діяльності, помітне її пожвавлення та урізноманітнення; активізація процесу масової самоорганізації суспільства (утворення політичних партій, рад, профспілок тощо); поява в опозиційних сил легального офіційного каналу впливу на владу — думської трибуни.

48. Україна в планах антанти і Троїстого союзу напередодні першої світової війни.

"Антанта" з французької мови перекладається, як ділова угода (полюбовне узгодження)

Період імперіалізму характеризувався складанням двох військово-політичних блоків з причин існування загострень Англо-Німецьких, Франко-Німецьких, Російсько-Німецьких протиріч.

6 травня 1873 таємний договір між Росією та Німеччиною, а 6 червня 1873 таємний договір між Росією та Австро-Угорщиною. Цей союз трьох імператорів був спрямований проти Франції він проіснував до 1887 року. У 1891 між Росією та Францією підписується консультативний пакт. У1892 таємна військова конвенція. Англія дотримується політики "Блискуча ізоляція", ініціатор - лорд Солс Беррі. 1904 підписано Англо-Французське узгодження, за яким Англії надавалося права протекторату Єгипту, а Франції над територією Марокко. Липень 1905 таємний договір між Вільгельмом ІІ та Миколою ІІ про дружбу. У 1907 підписано Англо-Російський договір про розподіл територій Ірану. Утворюється нейтральна зона,Афганістан відходив до Англії. У 1915 Італія приєднується до Антанти.

1879 між Німеччиною та Австро-Угорщиною підписується договір, а у 1882 до них приєднується Італія, на умовах війни з Францією та Росією, але не з Англією.

Взагалі Україна, як окрема держава, у планах агресорів не згадувалась. Вона розглядалась, як невід'ємна частка Росії, але були присутні гасла: "Незалежність для України", щоб перетягнути великі маси на свій бік.

Австро-Угорщина та Німеччина збільшили свій тиск на Балканські країни та Турцію. У 1911-1912 Італія захопила Тріполітанію та Кіренаїку у Туреччині.

Австро-Угорщина намагалась не тільки назавжди зберегти своє господство на Галичині, Північній Буковині та Закарпатті, а й притязала на Волинь, та Подолля.

Німеччина планувала створення протектората над усією іншою теріторією України, тобто над Східною Україною (також претендувала на Прибалтику, Білорусь, Кавказ, щоб мати сухопутний торговий шлях до Персії та Середньої Азії).

В основі зближення Росії та Франції лежали політичні та стратегічні інтереси.

Росія намагалась передвинути кордони до Карпат, захищаючися гаслом об,єднання "братів-русинів", тобто українців Східної Галичини та Північної Буковини.

Туреччина намагалась завоювати причорноморське узбережжя.

Румунія намагалась захопити Бессарабію та частину Буковини.

1 серпня 1914 почалась І світова війна. Воєнні дії йшли переважно на західноукраїнських землях. Трагізм ситуації полягав у тому, що на прикарпатському фронті галичанам протистояли їхні етнічні побратими - наддніпрянські українці та козаки кубанських полків.

Спочатку наступали російські війська Південно-західного фронту, які у серпні - вересні 1914 зайняли Східну Галичину та Північну Буковину. Тут на 450-кілометровому фронті від Івангорода до Кам'янця-Подільського розгорнулася одна з найбільших у І світовій війні Галицька битва за участю з обох боків 1 500 тис солдаті офіцерів, а також авіації, бронепоїздів, танків і навіть хімічної зброї. Вона почалася загальним наступом росіян 6 серпня, а вже 12 серпня вони захопили Тернопіль, 15 - Бучач, 22 - Чортків. І щойно 3 вересня 1914 російські війська вступили до Львова, 2 - 3 вересня відбулась битва при містечку Рави-Руської. З 16 вересня 1914 до 22 березня 1915 втримувалася фортеця Перемишль. 25 вересня битва на Ужоцькому перевалі, жовтень - на Верецькому. Жовтень-листопад 1914 наступ на Дрогобич, Стрій, Борислав.

До початку весни 1915 року російські війська вийшли на головні перевали Карпат, але далі не продвинулись, вони захопили Західну Галичину, Буковину, Північно-східну Словаччину, Закарпаття.

На окупованих територіях було створено генерал-губернаторство на чолі з графом Г. Бобринським, який провадив політику репресій та переслідування проти українців.

Війна призвела до великих людських втрат, зниження життєвого рівню, до господарчої кризи, ще більш загострила існуючі протиріччя, і наприкінці наштовхнула суспільство до нової революції.

49. Перша св1това війна та політичні сили України. Відношення партій і класів до війни. Діяльність союзу визволення україни.

Перша світова війна почалась 1 серпня 1914 р. як протистояння двох військово-політичних блоків європейських держав — Антанти (Англія, Франція і Росія) та Австро-німецького блоку. З початком війни українські землі перетворилися на театр жорстоких боїв. Українці змушені були воювати на боці російської (3,5 млн.) та австрійської (250 тис.) армій, за чужі інтереси і вести братовбивчу війну.

Події на Південно-Західному фронті, який проходив саме через українські землі, розгорталися успішно для російської армії. Війська генералів Брусилова та Рузського виграли Галицьку битву у вересні 1914 р. і зайняли усю Східну Галичину, вторглися у Буковину і відтіснили австрійців до Карпат. Були захоплені Львів, Борислав, Дрогобич, Стрий. 22 березня 1915 р. після облоги війська Брусилова оволоділи Перемишлем.

Однак російська армія недовго знаходилась на зайнятій території. 1915 р. становище на фронтах стало змінюватись. У квітні почався контрнаступ німецьких і австро-угорських військ. Під їх тиском російська армія до осені 1915 р. змушена була залишити завойовану територію і фронт стабілізувався на лінії Кам'янець-Подільський—Тернопіль, Кременець—Дубно.

1916 р. російські війська під командуванням Брусилова провели вдалий наступ на позиції противника, який дістав назву «брусилівський прорив», внаслідок якого знову були зайняті Чернівці, Коломия, Броди, Луцьк. З початку 1917 р. німецька і австро-угорська армія, перейшовши, в наступ, знову потіснила росіян, після чого основна частина західноукраїнських земель знову опинилася під контролем австро-німецького блоку.

4 серпня 1914р. в Академічному домі у Львові відбулися збори колишніх членів РУП, а потім УСДРП, за участю Д.Донцова, В.Дорошенка й А.Жука, на яких утворився Союз визволення України. Наступного дня у СВУ був прийнятий М.Залізняк. Про заснування СВУ було повідомлено голову ГУР К.Левицького й митрополита Андрея Шептицького. Останні обіцяли своє сприяння і підтримку. Союз відразу отримав своє представництво в ГУР – два місця з дорадчим голосом. Через кілька днів членами СВУ стати М.Меленевський і О.Скоропис-Йолтуховський, які прибули у Львів з Лондона і Лозанни.

   Союз був створений як безпартійна політична організація, що мала репрезентувати національно-політичні та економічні інтереси українського народу в Російській імперії. Основним політичним постулатом члени СВУ проголошували державну самостійність і соборність України. Реалізацію своїх змагань вони пов'язували з поразкою Росії у війні та поваленням царизму, внаслідок чого "на руїнах Російської імперії, сеї тюрми народів, встане вільна самостійна Україна".

   З моменту утворення Союз потрапив у фінансову залежність від австрійських органів влади. У Відні, де він отаборився після захоплення Львова російськими військами, була видана на кошти міністерства закордонних справ написана Д.Донцовим брошура "До українського народу в Росії". В ній лунав заклик боротися проти російського поневолення, не лякатися австрійського війська, в якому служать сотні тисяч галицьких українців і, зокрема, українські січові стрільці, що допоможуть наддніпрянцям розвалити царську тюрму народів, принесуть волю і землю. Земля, як запевнялося в цій відозві, перейде у вічну власність селян в усіх краях, зайнятих Австрією.

В центрі уваги СВУ опинилися військовополонені. На початку 1917 р. у таборах у Німеччині й Австро-Угорщині налічувалося понад 2 млн. військовополонених з Росії. Ідучи назустріч побажанням Союзу, які співпадали з інтересами Центральних держав, австрійські, а потім і німецькі власті відкрили спеціальні табори для військовополонених українців. Члени і співробітники СВУ проводили з військовополоненими велику культурну і політичну роботу, пробуджуючи національну свідомість і поширюючи ідею здобуття української державності. Національно-освідомлююча праця в таборах принесла бажані наслідки: сформовані за участю Союзу дві дивізії синьожупанників і одна – сірожупанників стали важливим етапом у процесі творення українських збройних сил.

50. Формування та бойовий шлях легіону січових стрільців у роки першої світової війни

У серпні 1914 р. ГУР у Львові створила Бойову управу УСС, яка звернулася до австрійського уряду з проханням дозволити сформувати легіон Українських січових стрільців (УСС). Запис до УСС проводився на цілком добровільних засадах. Бажаючих вступити виявилось 28 тис. осіб. Основний контингент становили вихованці молодіжних воєнізованих українських організацій «Сокіл», «Січ», «Пласт». Австрійський уряд, стурбований наявністю такого великого національно свідомого військового формування, зарахував до УСС лише 2,5 тис. осіб. Легіон, який складався з трьох куренів, увійшов до австрійської групи військ генерала Бормана. З наближенням фронту до Львова австрійське командування намагалося кинути непідготовлений легіон у бій. Але тодішній тимчасовий командир Т. Рожанковський відмовився виконати цей наказ. Згодом легіон очолив поручник М. Галущинський. Після прийняття присяги легіон перекинули на Закарпаття. Плани австрійського командування полягали в поступовому знищенні УСС у боях із противником. Окремі підрозділи легіону були переправлені для захисту Верецького й Ужоцького перевалів (вересень 1914 р.). Решті було наказано групами по 20 осіб пробиватися в тил російських військ для здійснення диверсій. Проте такі операції виявились малоефективними, а січовики зазнавали значних втрат. Зрештою австрійське командування змінило свої погляди на долю стрільців, які виявились одними з найбільш боєздатних солдатів австро-угорської армії. У грудні 1915 р. добровольчий Легіон УСС переформували на регулярний полк австрійської армії. УСС відзначились у боях за гору Маківку (березень 1915 р.), у звільненні Галичини від російської окупації. Але бій за гору Лисоню на Тернопільщині (вересень 1916) став останнім для полку УСС. Залишки полку перевели на Волинь, де стрільців зобов’язали допомагати австрійській окупаційній владі поповнювати австрійську армію рекрутами з місцевого населення. Скориставшись цим, січові стрільці відразу розпочали велику освітню роботу. Так, вони організували близько 100 початкових шкіл і працювали там учителями. Після переформування полку в лютому 1917 р. січовики повернулися на фронт під Бережани. У березні – жовтні 1918 р. полк УСС під командуванням сотника О. Микитки у складі австро-угорської армії, згідно з умовами Берестейського миру 1918 р., здійснив похід у Наддніпрянську Україну (Жмеринка – Херсон – Олександрівськ). На початку жовтня 1918 р. УСС перевели на Буковину, у Чернівці. Після проголошення ЗУНР у листопаді 1918 р. полк передислокували до Львова, де він став ядром Української Галицької армії (УГА).

Наприкінці грудня 1917 р. із колишніх полонених січовиків і вихідців із Галичини у Києві було створено Галицько-Буковинський курінь січових стрільців. Курінь січових стрільців (так він став називатися з початку 1918 р.) повністю підтримав УЦР, ставши однією з кращих частин Армії УНР.

Таким чином, Січові стрільці, взявши активну участь у Першій світовій війні, стали основою майбутньої української армії, як на західноукраїнських землях, так і в Наддніпрянщині, яка до 1921 р. вела непосильну боротьбу, відстоюючи завоювання Української революції.

51. Політика царизму на захоплених під час першої світової війни західноукраїнських землях

Політика Австрійської монархії на західноукраїнських землях в кінці 18 - першій половині 19ст.

Наприкінці XVIII ст. внаслідок поділів Польщі західноукраїнські землі площею понад 60 тис, кв. км з населенням 2,5 млн. осіб (у тому числі 2 млн. українців) стали колонією Австрійської імперії, їхнє населення жило в умовах жорстокого соціально-економічного визиску з боку феодально-абсолютистської монархії. Вкрай незадовільним було й культурне становище українців. У Галичині тривав початий ще значно раніше процес полонізації, на Закарпатті - мадяризації, на Буковині - румунізації. Йдеться, отже, про подвійний, а то й потрійний національний та соціальний гніт. Східна Галичина разом з частиною польських земель входила до «королівства Галіції та Лодомерії» з центром у Львові. В адміністративному відношенні край поділявся на 19 округ. До Східної Галичини входили Золочівська. Тернопільська, Чортківська, Жовківська. Львівська, Бережанська, Коломийська, Станіславська, Стрийська, Самбірська округи та частина Сяноцької і Перемишльської. На чолі Галичини був губернатор, якого призначав Відень. Буковиною певний час управляла військова влада, а в 1786 р. її приєднано до Галичини, разом з якою вона перебувала до 1849 р., а потім була перетворена в окрему провінцію. Закарпаття, у зв'язку з тим, що підпорядкування Угорщини Відню було дуже умовним, фактично управлялося з Будапешта. Отже, навіть перебуваючи у складі однієї держави західноукраїнські землі були розчленовані на три частини,

У цілому перша половина XIX ст. стала для Західної України останнім етапом розкладу панщинно-кріпосницької системи господарювання. Галичина, Буковина, Закарпаття були найвідсталішими австрійськими провінціями, їх промисловість залишалася на мануфактурній стадії.

52. Початок української революції. Утворення української центральної ради. М. Грушевський

Перша світова війна призвела до загострення соціальних, політичних і національних суперечностей у Російській імперії. В Україні активізувався національно-визвольний рух проти самодержавства, який ставив собі за мету завоювання політичних прав. 27 лютого 1917 р. перемога Лютневої революції в Петрограді призвела до падіння самодержавства, незабаром цар Микола II зрікся престолу. Тимчасовий уряд очолив князь Георгій Львов. В Україні самодержавний режим також було ліквідовано, а замість старих органів влади утворено губернські, міські й повітові правління. У містах і селах було утворено паралельні органи влади — Ради робітничих і солдатських та Ради селянських депутатів. Національні політичні сили були роздроблені, тому необхідно було створити український керівний центр. Так в Україні виник альтернативний центр влади — Українська Центральна Рада (УЦР). Вона була створена 3—4 березня 1917 р. в Києві на зборах представників Товариства українських поступовців (ТУП) і українських соціал-демократів. УЦР стала представницьким органом українських демократичних сил і очолила національно-демократичну революцію в Україні. Керівником УЦР став Михайло Грушевський — відомий український історик і політик. Видатними діячами УЦР стали також Д. Антонович, С. Веселовський, Д. Дорошенко, В.Коваль, Ф. Крижанівський.

Партійний склад УЦР був різноманітний, її членами стали представники ТУП, який згодом було перейменовано у Союз українських автономістів-федералістів, Української соціал-демократичної робітничої партії, Української партії соціалістів-революціонерів, Української народної партії. Крім партій до складу УЦР увійшли представники громадських організацій.

Основні напрямки політичної програми УЦР

· Боротьба за національно-територіальну автономію у складі дев'яти українських губерній та етнічних земель.

· Підготовка до виборів в Установчі збори з метою розв'язання питання про автономію України в складі Російської республіки.

· Співпраця з Тимчасовим урядом.

· Надання національним меншинам рівних політичних прав,

Однак в УЦР не було єдиної думки щодо майбутнього статусу України. Самостійники на чолі з М. Міхновським виступали за негайне проголошення незалежності. Автономісти (М. Грушевський, В. Виниченко) бачили Україну автономною республікою у федеративному союзі з Росією.

Створення УЦР стало видатною подією в національно-демократичній революції 1917—1920 pp. УЦР виступила організатором і лідером національно-визвольного руху, що охопив широкі верстви населення, діячі УЦР почали привселюдно й відкрито говорити про інтереси нації від її імені.

Важливою подією цього етапу Української революції була робота в Києві 18 травня 1917 р. І Українського військового з'їзду, у якому брали участь 700 делегатів. Вони підтримали вимоги Центральної Ради щодо автономії України, обрали Військовий генеральний комітет із 18 осіб на чолі із Симоном Петлюрою, а також зажадали повернення козацьких клейнодів з музеїв Петрограда та Москви, відкриття українських військових шкіл, підготовки українських військових статутів та підручників. У травні 1917 р. близько З тис. солдатів самочинно створили Український полк імені Б. Хмельницького. Із сільських жителів кількох губерній було сформовано підрозділи Вільного козацтва. У жовтні 1917 р. у них налічувалося 60 тис. козаків. Почесним отаманом Вільного козацтва було обрано командира 1-го Українського корпусу генерала Павла Скоропадського. Він хотів надати в розпорядження Центральної Ради свій українізований полк із 40 тис. бійців, але М. Грушевський і В. Винниченко заперечували необхідність мати регулярну армію.

Основну роль у розробці стратегічної мети УЦР зробив М.Грушевський. У своїх брошурах, опублікованих у 1917 р,. "Вільна Україна", "Якої ми хочемо автономії та федерації", "Хто такі українці і чого вони хочуть", "Звідки пішло українство і до чого воно йде" головною метою проголошувалося домагання національно-територіальної автономії для України і перебудови Російської держави на федеративну, демократичну республіку.

Таким чином, М. С. Грушевський розумів федералізм не як основне заперечення незалежності української державності, а як крок їй назустріч. У квітні 1917 р. йому здавалося можливим і реальним налагодити національно-державне життя України.


1. Кантемир АД
2. Воск
3. звіт за виконані роботи в 2013 році
4. Конкуренция и корпорации в современной экономике Республики Беларусь
5. Яким Нагой Ермил Гирин
6. тема в отеч и зарубеж
7. реферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата технічних наук Вінниц
8. Казус Вагнер Туринское письмо Казус Вагнер написано весной и вышло в свет в сентябре 1888 г
9. TEST Время на тестирование ~ 30 минут
10. Специфіка перевиховання неповнолітніх засуджених
11. Протестантизм История возникновения протестантизма
12. тальном лимбе на вертикальном круге
13. Тема чайки в комедии АП Чехова
14. сосудистой системы
15. лекция Г
16. БАУХАУЗ ПЕРВАЯ ШКОЛА ХУДОЖЕСТВЕННОГО КОНСТРУИРОВАНИЯИз книги
17. 122013 кабинет предметы время учас
18. Тюменский государственный университет Филиал в г
19. Серафимович АС
20. тема У детей до двух лет не сформирована иммунная система Закаливание