Будь умным!


У вас вопросы?
У нас ответы:) SamZan.ru

дух визначає душі людей які мають розум волю могутність надприродні сили Бога

Работа добавлена на сайт samzan.ru: 2015-07-10


64.Буття духовного.(сакральне, світське)

Особливе місце в онтології посідає буття духовного та різноманітних форм його прояву.  Дух, душа, духовне, духовність, свідомість, ідеальне — поняття. вживані в різних значеннях і смислах в міфології, релігії, філософії. Міфологія ототожнює дух із дією сил природи: вітру, переміщення повітря, грому, блискавки тощо, а також життєвого подиху, початку нижчого і вищого життя. Релігія терміном "дух" визначає душі людей, які мають розум, волю, могутність, надприродні сили Бога. Філософський зміст поняття "дух" по-різному тлумачиться філософами, зокрема, як притаманна людині здатність мислити, відчувати, виявляти вольові зусилля, цілепокладати та творчо діяти. Часто термін дух вживають для характеристики суспільних явищ: дух народу, нації, дух солідарності тощо. Гегель у праці "Філософія духу" зауважує, що "пізнання духу є найбільш конкретним і тому найбільш високим і складним". Він грунтовно аналізує суб'єктивний, об'єктивний і абсолютний дух. До форм існування абсолютного духу Гегель відносить мистецтво, релігію і філософію. Продовжуючи думку Гегеля, марксизм доповнює вказані форми духу політикою, правом, мораллю, називаючи їх формами суспільної свідомості, які відображають стан суспільного буття. Буття суспільної свідомості неможливе без її носіїв — конкретно-історичних особистостей, індивідуальностей, які недзеркально відображають дійсність, а перетворюють її на зміст власного духовного світу, свідомості. Дух — це дивовижний світ, який ще називають внутрішнім світом людини. Носієм свідомості є конкретний індивід, людина, особистість, з притаманними їй психологічними особливостями. Як ми зазначали, завдяки взаємодії людини і світу відбувається процес відображення всього, що оточує людину в її свідомості. Свідомість — це здатність головного мозку людини цілеспрямовано відображати буття світу, перетворювати його в образи і поняття. Свідомість опосередковує людське ставлення до навколишнього світу. Дослідники розрізняють: індивідуальну (належить окремій людині, індивіду), групову та суспільну свідомість. Щоб з'ясувати, наскільки гармонійно розвинуті всі елементи свідомості як інструмента пізнання і перетворення світу, треба засвоїти основні функції свідомості: пізнавальну, комунікативну, орієнтаційну, цілепокладання, управління. Дослідники духовного життя суспільства особливу вагу приділяють поняттям "духовне виробництво", "духовна культура" і "суспільна свідомість". Вони вказують на залежність, зв'язок суспільної свідомості і суспільного буття. Свідомість стає суспільною завдяки узагальненню соціально-особистісного ставлення людей до цілей і результатів суспільного виробництва. Носіями суспільної свідомості є суб'єкти суспільної діяльності. Суспільна свідомість — це усвідомлене суспільне буття. Світ, у якому ми живемо і частиною якого ми є, — це матеріальний світ.

65.  Простір і час.

Сучасшн.наукою уявлення про npocmip i час. Простір і час — це філософські категорії, за допомогою яких позначаються основні форми існування матерії. Філософію цікавить насамперед питання про відношення простору і часу до матерії, тобто чи є вони реальними, чи це тільки абстракції (феномени свідомості). ГЛейбніц вважав простір і час лише іменами. Простір — це ім'я, яким позначається координація речей одної відносно іншої. Іменем час позначається тривалість і послідовність процесів. Реально ж простору і часу немає, їх неможливо виміряти. Такі філософи як Дж.Берклі і Д.Юм розглядали простір і час як форми індивідуальної свідомості, І. Кант — як апріорні форми чуттєвого споглядання, Г.Гегель — як категорії абсолютного духа (це — ідеалістичні концепції), І.Ньютон — як вмістилища. Простір і час мисляться Ньютоном як реальності, але вони ніяким чином не "взаємодіють" із матерією, існують самі по собі. Це — метафізичне розуміння простору і часу. Сучасна наука розглядає простір і час як форми існування матерії. Кожна частинка світу має власні просторово-часові характеристики. Розрізняють соціальний, історичний, астрономічний, біологічний, психологічний, художній і філософський зміст простору і часу. Узагальнюючи історико-філософський досвід осягнення категорій простору і часу, слід вказати на велику кількість їхніх визначень, неосяжне багатство все нових і нових властивостей, їхню дискусійність та гіпотетичність. Значна частина дослідників простору і часу (темпоралістів) солідарна в тому, що простір — це така форма існування матерії, її атрибут, яка характеризується співіснуванням об'єктів, їхньою взаємодією, протяжністю, структурністю та іншими ознаками. Час — це внутрішньо пов'язана з простором і рухом об'єктивна форма існування матерії, яка характеризується послідовністю, тривалістю, ритмами і темпами, відокремленістю різних стадій розвитку матеріальних процесів. Матеріалізм підкреслює об'єктивний характер простору і часу, невіддільність від руху матерії: матерія рухається у просторі і часі. Простір і час, матерія і рух невіддільні. Ця ідея отримала підтвердження у сучасній фізиці. Головний висновок теорії відносності Ейнштейна якраз і полягає в тому, що простір і час існують не самі по собі, відірвані від матерії, а перебувають в універсальному зв'язку з нею, є сторонами єдиного і багатоманітного цілого. Фантасти і науковці говорять про багатовимірний час. Реальний простір має три виміри (З координати), час — один (від минулого через сучасне до майбутнього). Сучасна наука визнає простір і час взаємозалежними і використовує поняття чотиривимірний просторово-часовий континуум. Поняття ба­гатовимірний простір має сенс лише як позначення формально-логічних об'єктів (наприклад, залежність між різноманітними параметрами того чи іншого тіла тощо). Філософи і науковці XX ст. багато уваги приділяють дослідженню простору і часу, їхніх властивостей, зокрема метрики, структурованості, симетрії тощо.

66.Свідомість-як форма освоєння людиною об’єктивної дійсності. Свідомість - це вища, найбільш розвинута і складна форма, відображення, яка властива тільки людині. Виникнути вона могла лише завдяки тому, що становила собою подальший розвиток тих менш досконалих форм відображення, які сформувалися в процесі еволюції живих організмів. Насамперед людська свідомість існує у формі думок, цілей, норм тощо, в яких знаходять своє відображення різноманітні предмети та їх властивості, а також відношення між ними.Крім того, свідомість нерозривно пов’язана з мовою. Наші думки втілюються у словах і мовних конструкціях, завдяки йому вони можуть зберігатися і передаватися іншим людям. Нарешті, свідомість може існувати у формі не лише індивідуальної свідомості, тобто у формі понять або ідей якоїсь окремої людини, але й у формі групової (наприклад, національної чи класової) та суспільної свідомості.Органом, за допомогою якого людиною здійснюється свідоме відображення дійсності, є мозок. Для розвитку свідомості людина повинна жити серед людей, постійно спілкуватися з ними. займатися різними видами діяльності. Це значить, що свідомість може розвиватися лише в суспільстві. Суспільна та індивідуальна свідомість перебувають у діалектичній єдності, оскільки у них загальне джерело – буття людей, в основі якого лежить практика. Разом з тим діалектична єдність суспільної та індивідуальної свідомості не означає їхньої абсолютної ідентичності. Індивідуальна свідомість конкретніша, багатогранніша, ніж суспільна. Вона включає в себе неповторні, властиві тільки даній людині особливості, що формуються на основі специфічних особливостей її конкретного буття. Суспільна свідомість, порівняно з індивідуальною, відображає об'єктивну дійсність глибше, повніше, а отже, і багатше. Вона абстрагується від тих чи інших конкретних характеристик, властивостей індивідуальної свідомості, вбираючи в себе найбільш значиме, суттєве. Буденна і теоретична Суспільна свідомість є надзвичайно склад ним явищем, що має динамічну, склади: структуру, яка зумовлюється структурою суспільного буття. Буденна свідомість як сукупність конкретних умов життєдіяльності людей розвивається на основі їхнього повсякденного досвіду. Вона охоплює об'єкт відображення, як правило, з неприхованої, очевидної сторони. Тому відображення об'єктивної дійсності шляхом буденної свідомості суперечливе, вона відстає від суспільного буття. Буденний рівень суспільної свідомості включає в себе емпіричні знання про об'єктивні процеси, погляди, настрої, традиції, почуття, волю. Теоретичний же рівень суспільної свідомості виходить за межі емпіричних умов буття людей і виступає у вигляді певної системи поглядів, прагне проникнути в саму суть явищ об'єктивної дійсності, розкрити закономірності їхнього розвитку та функціонування. Тільки теоретична свідомість здатна вловити закономірні тенденції розвитку суспільного життя, складну діалектику його розвитку .

67.Свідомість, несвідоме,підсвідоме.

Свідомість не зводиться до психіки людини. Поняття свідомості більш вузьке порівняно з поняттям "психіка людини". Психіка складається із таких духовних утворень, як свідоме і несвідоме, що є багатомірними і перебувають у постійній взаємодії. Свідомість — це насамперед знання. Без знання свідомості не існує. Ось чому в сучасній філософській літературі більшість дослідників вказують на важливу роль пізнавальної (когнітивної), емоційної та мотиваційно-вольової форм діяльності свідомості. Логічна структура когнітивної діяльності людини складається із чуттєво-сенситивного, абстрактно-мисленного та інтуїтивного рівнів. Поряд із свідомістю у "внутрішньому світі" людини існує рівень несвідомого. Сьогодні це визнала більшість вчених. Вважають, що несвідоме — це сукупність психічних явищ, станів і дій, які лежать поза сферою розуму. До несвідомого належать сновидіння, гіпнотичні стани, явища сомнамбулізму, стани неосудності, а також інстинкти та запорогові по­чуття. Інстинкти і запорогові почуття — це такі структурні елементи несвідомого, які можуть зароджуватись на рівні підсвідомого, залежати від нього, а з часом переходити на рівень свідомості. До несвідомого зараховуються також автоматизми й інтуїція, які можуть зароджуватись на рівні свідомості, а з часом поринати у сферу несвідомого. Під автоматизмами розуміють складні дії людини. Первинно утворюючись під контролем свідомості, в результаті довгого тренування та багаторазового повторювання, вони набувають несвідомого характеру. Завдяки включенню несвідомого до психічної діяльності, на думку вчених, навантаження на свідомість зменшується, а це в свою чергу розширює поле творчих можливостей людини. Сучасна наука оперує і поняттям підсвідомого. Це особливий пласт або рівень несвідомого. До нього включаються психічні явища, пов'язані з переходом операцій діяльності з рівня свідомості на рівень автоматизму. Одним із перших в історії науки розв'язати проблему співвідношення свідомого й несвідомого намагався австрійський психолог і психіатр З.Фрейд (1856—1939). Він дійшов висновку про суттєво важливу, а часом і вирішальну роль несвідомого (особливо щодо психічних захворювань). Концепція Фрейда лежить у руслі тієї філософської традиції, яка робить акцент на несвідомому (А.Шопенгауер, Е.Гартман, А.Бергсон та ін.). Разом з тим багато філософських течій на противагу Фрейду, дійшли висновку, що у поведінці людини, її практичній і пізнавальній діяльності провідну роль відіграє все ж таки свідомість. Несвідоме і свідоме є двома відносно самостійними сторонами психіки людини, вони взаємодіють між собою, активно впливаючи одне на одного. Несвідоме містить у собі багаті можливості, які стимулюють раціональні аспекти людської життєдіяльності та творчих дій суб'єкта.

68.Віра, надія, любов – духовні феномени людини.

У культурі народів Сходу та Заходу здавна існували ціннісні уявлення про Віру, Надію та Любов. Їх трактування мало як специфічні риси, притаманні кожній культурі або конкретній течії в ній, так і спільний, загальнолюдський зміст. Ці поняття багатогранні і багатоаспектні. Вже в давнину розрізняється віра як внутрішній, релігійно-екстатичний стан і віра у зовнішні ритуальні традиційно-моральні приписи. Релігійна віра сприймається в єдності догматів, доктрин та моральності (їх виділення як окремих видів віри, а також аналіз значення моральності в свій час були дані І. Кантом). Найдавніші уявлення про Віру, Надію та Любов як важливу складову людських взаємин та почуттів, як особливе ставлення до вищих сил було відображено в стародавніх заклинаннях, обрядах, гімнах, ритуальних танцях, піснях, переказах, легендах. У рефлексивній формі ця тріада глибоко та ґрунтовно осмислюється в релігійній та філософській літературі. В залежності від історичних умов та культурної традиції ці поняття розглядаються або в межах певної системи релігійно-міфологічних координат (з різними варіаціями), або поза їх межами, як прояв вільнодумства, а також в контексті суто науково-раціонального сприйняття світу. Так, в давньоіндійських передфілософських та філософських творах Віра, Надія та Любов мають, поза окремими виключеннями, релігійно-міфологічне забарвлення і посідають одне з провідних місць. Представники класичної доби, зокрема, Платон та Аристотель, приділяли увагу й іншим елементам тріади. Дефініції їх як понять Платон подає в багатьох працях ("Горгій", "Тимей", "Бенкет" та інших). При цьому наголошується на відмінностях мислення та почуттів. У душі, на думку філософа, на вищому ступені перебуває розум, на другому – розсудок, на третьому знаходиться індивідуально-суб'єктна за своєю суттю віра, останнє місце займає уподібнення. Розсудок та розум належать мисленню, умоглядній сфері, а Віра й уподібнення – чуттєвій. Мислення відбиває сутність, Віра – це тільки становлення . Віра може бути істинною або хибною. Істинна Віра – це "правильне сприйняття речей такими, якими вони уявляються самій людині" . Надія, за Платоном, – це думка відносно майбутнього, "чекання блага". Хоча вона може спокушати і в наступному не виконуватись, ми протягом усього життя сповнені втішних надій, особливо, коли не знаємо за собою несправедливих вчинків .Любов, за Платоном, живе в усій природі, в усьому сущому. У людини вона постає як жага первісної цілісності (андрогінності) та безсмертя, прагнення до блага й красоти, до "насолоди прекрасним" . Хоча любов перш за все пов’язана з особистою думкою, вона спрямована не на себе та характеризується відданістю, самозреченням, готовністю вмерти іншого. Любов розглядається ним у розвитку, як сходження від нижчого до вищого, від фізичного ваблення до одухотворення.

69.Свідомість, як спосіб творення властивості свідомості.

Свідомість – це найвища, притаманна тільки людям і пов'язана з мовою функція мозку, яка полягає в узагальненому і цілеспрямованому відображенні дійсності, в попередній уявній побудові дій і передбаченні їх результатів, у розумному регулюванні і самоконтролі поведінки людини. Вона не тільки відображає, а й творить світ на основі практичної діяльності. відношення, цілепокладання, управління. Свідомість як відображення відтворює насамперед форми людської діяльності і через них форми природного буття. Специфіка свідомості Головними ознаками свідомості є відображення світу, як відношення полягає в її націленості на буття, на пізнання, освоєння того, що лежить поза свідомістю, на розкриття його сутності. Водночас об'єктом розгляду свідомості може бути вона сама та її носії, тобто свідомість пов'язана з самосвідомістю. Вихідним пунктом людського ставлення до світу є перетворення його відповідно до людських потреб, що набирає форми цілепокладання – створення ідеальної моделі бажаного майбутнього, визначення мети і засобів, розробки програми діяльності. Свідомість не зводиться повністю до мислення, поняття, пізнання і знання, вона охоплює як раціональне, так і чуттєве відображення дійсності, як пізнавальне, так і емоційно-оціночне ставлення людини до світу. Всі ці компоненти слід розглядати як елементи цілісного процесу предметно-матеріального, теоретичного та духовно-практичного способів освоєння світу. Основними елементами свідомості, які перебувають у діалектичному взаємозв'язку, є: усвідомлення явищ, знання, самосвідомість, емоції, воля. Розвиток свідомості – це, насамперед збагачення її новими знаннями про навколишній світ і про саму людину. Пізнання речей має різний рівень, глибину проникнення в об'єкт і ступінь ясності розуміння. Звідси повсякденне, наукове, філософське, естетичне і релігійне усвідомлення світу, а також чуттєвий і раціональний рівні свідомості. Генетичною передумовою виникнення свідомості є загальна властивість усіх наявних предметів і явищ як природних, так і соціальних, властивість відображення. Для розуміння діалектики як теорії розвитку важливим є поняття взаємодія, що відображає процеси взаємовпливу різних об'єктів один на одного. Гегель стверджував, що взаємодія виступає "взаємною причинністю" взаємно зумовлених субстанцій. У світі існують тільки речі, їхні властивості й відношення. Кожна річ має свої властивості, котрі є її певними відношеннями з іншими речами. Річ має здатність бути самою собою й іншою, залежно від її зв'язків із зовнішнім світом. Тобто річ виявляє свої властивості лише під час відповідного відношення до інших речей або лише через зіставлення з іншими речами. Звідси випливає висновок про філософську вагомість такої категорії, як відношення, котра характеризує взаємозалежність елементів певної системи.

70. Проблема людини в історії філософії.

Відповідно до поглядів Протагора (5 ст. до н.е.), людина від природи роздягнена і беззбройна. Вона може підтримати себе тільки завдяки прометеївському вогню, митецькій мудрості, дарованою Афіною, і переданому Зевсом суспільному устрою, заснованому на соромливості і справедливості. Ці якості людини розвиваються завдяки постійному прагненню перебороти нестаток (Ксенофан) і досягти достатку (Демокріт). І ще одна важлива риса античної філософії. Сформулювавши принцип розумного світорозуміння, вона прийшла до відкриття людини як самостійної цінності і визнала за ним право на активність і ініціативу. Це дало можливість, говорячи словами А. Ф. Лосєва, «розгорнути своє внутрішнє самопочуття, поглибитися у свою власну особистість і зробити для себе другорядними всі питання об'єктивного світопорядку», що наочно демонструють софісти, епікурейці, але насамперед — Сократ. Сократа по праву вважають основоположником не тільки західноєвропейської філософії людини, але й основоположником етики. Його насамперед цікавив внутрішній світ людини, його душу і чесноти. Сократові належить висновок про тім що «чеснота є знання», тому людині потрібно пізнати сутність добра і справедливості і тоді він не буде робити дурних учинків. Навчання про людську душу і розум займає центральне місце в сократівській філософії, а самопізнання людини виступає в ній головною метою філософії. Великому учню Сократа Платонові належить ідея про те, що людина їсти не проста єдність душі і тіла, але що саме душу — та субстанція, що робить людину людиною. Від якості душі залежить загальна характеристика людини. На його думку, існує «ієрархія душ», на першому місці в який коштує душу філософа, на останньому — душу тирана. У чому причина такого дивного розташування душ? Справа в тім, що душу філософа ближче усіх наближена до мудрості і сприйнятлива до знань. А це саме і є головні, сутнісні риси людини, що відрізняють його від тварини. Наступний крок у філософському збагненні людини зробив Аристотель. У нього етика і політика утворять єдиний комплекс «філософії про людський», що займається вивченням практичної діяльності і поводження людини. Найважливіше досягнення Аристотеля у філософському розумінні людини зв'язано з обґрунтуванням його соціальних характеристик. Людина — така жива істота, що призначена для життя в державі. Він здатний направляти свій розум як на добре, так і на зле; він живе в суспільстві і керується законами.

 

71.Проблема філософської антропології.

Начало философской антропологии связано с появлением классических для этого направления работ Макса Шелера «Положение человека в космосе» (1928) и Хельмута Плеснера «Ступени органического и человек» (1928), в центре внимания которых проблема природы человека, специфическое отличие в способе существования человека и животных. В более позднее время вышли классические работы Арнольда Гелена «Человек. Его природа и положение в мире» (1940) и «Первобытный человек и поздняя культура» (1956).К этим основным работам примыкают сочинения П. Л. Ландсберга («Введение в философскую антропологию», 1934), Л. Бинсвангера («Основные формы и познание человеческого бытия», 1941), Левита («От Гегеля к Ницше», 1939), Г. Липпса («Человеческая природа», 1941), Больнова («Сущность настроений», 1941), Ротхакера («Проблемы культурной антропологии», 1942) и другие.Макс Шелер—основоположник философской антропологии Макс Шелер (1874—1928) проделал серьезную философскую эволюцию в своих взглядах, был неокантианцем, феноменологом и в конце своей жизни он все же попытался соединить все свои предыдущие искания с главным — изучением проблемы человека. Время 20-х годов было очень неспокойным, и возникновение философской антропологии (так же, как персонализма и экзистенциализма) весьма тесно связано с духовной и экономической ситуацией в Европе. В частности, Шелера не могли не беспокоить те социально-экономические потрясения, происходившие в странах Европы в 10-х годах: Первая мировая война, революционные волнения в Германии и России и т. д. В этом кризисе Шелер видел прежде всего кризис понимания человека. Коммунизм, по мнению Шелера, это отказ от человека. Шелер считал, что незнание сущности человека приводит к кризису в культуре, к отказу от самого человека. Кризис общества — это кризис человека, кризис личности. Причина этого в неправильном подходе к познанию. Это абсолютизация, по выражению Шелера, знаний контроля и недооценка знаний культуры. Знания контроля — это естественнонаучные знания, знания культуры играют гораздо большую роль, но их недооценивают. Но главное значение имеют знания спасения, но ими люди полностью пренебрегают. Таким образом, Шелер выстраивает иерархию наук: естественные науки, науки о культуре (в том числе философия) и, наконец, учение о спасении, то есть религия. Знание о человеке должно предполагать некое синтетическое знание, включающее в себя знание всех трех наук: знание естественнонаучное, философское и религиозное. Человек — единственное существо, которое подпадает под все эти учения, но оказывается, что познать человека во всем этом синтезе нереально. Человек, по выражению Шелера, «вещь столь обширная», что все его определения неудачны. Человека нельзя определить, он превосходит любое определение, любую науку. Тем не менее проблема человека — это главная проблема философии. Кризис современного общества показывает всю насущность этой задачи. Человек и Бог === Шелер был католиком, хотя и не всегда ортодоксальным. Но при всех сложностях его религиозных исканий, христианская направленность оставалась, и поэтому особенностью человека Шелер считал его направленность к Богу. Бог — это высшая ценность, и человек — есть существо, живущее в ценностном мире. На эти взгляды Шелера повлияло его увлечение неокантианством. Направленность человека к Богу и определяет его жизнь среди ценностей. Всего Шелер насчитывает четыре класса ценностей: ценности удовольствия, ценности жизни, ценности духа и ценности религии. Большинство людей главными, а может быть и единственными, считает ценности удовольствия; меньшее количество людей в этой иерархии ценностей восходит к ценностям жизни и духа, и только одни святые живут в ценностях религии. Святой, по мнению Шелера, это совершенный человек — человек, который постиг Бога и через Бога, через Его совершенство сам стал совершенным. Природа человека В человеческой природе Шелер насчитывает два основных начала: это жизненное начало, некий жизненный порыв, и дух, идущий от Бога. По своему жизненному началу человек есть животное, живое существо, но также и существо разумное, обладающее духом — поскольку Бог его им наделяет. Божественный дух превосходит человеческую природу, поэтому человек становится человеком тогда, когда он ассимилирует в себя дух Божественный, делая его своим достоянием. Шелер усматривал сущность человека не в мышлении или волении, а в любви. Любовь, согласно Шелеру, — это акт духовного единения, сопровождающийся прозрением высшей ценности объекта. Достояние духа достигается благодаря человеческому слову. В словах выражается вся мысль и вся культура. Таким образом, слово является неким символом, через который человек может познать Бога. Для самого себя человек всегда является центральной проблемой, но понимаемый с точки зрения взаимоотношения с Богом, человек может познать сам себя, познавая в себе духовные Божественные проявления сквозь символы. Символы — это и наука, и религия, философия и т. п. Сквозь эти символы просвечивает высшая духовная Божественная реальность, поэтому тайна мира и тайна всего мироздания, а также тайна Самого Бога сокрыты в человеке. Поэтому философская антропология, по Шелеру, должна быть не разделом какой либо философской системы, а наоборот, вся философия должна выводиться из человека. Из знания о человеке через знание символов возможно и познание всего мироздания.

72.Соціально –діальна суть людини.Діяльна суть людини полягає в тому, що саме в процесі суспільної практики у філо- і онтогенезі формуються всі людські якості та властивості, сам життєвий світ людини. Але при міркуванні над людиностворюючим значенням практики, діяльності, не слід зводити їх тільки до однієї форми - праці. Безумовно, праця, як матеріально, предметно-чуттєва діяльність, сприяє формуванню та розвитку фізичних та духовних якостей людини, її мислення, мови, розширює та поглиблює соціальні зв'язки, у кінцевому випадку забезпечує фізичне існування, оскільки спрямована на задоволення віртуальних потреб, створення необхідних людині умов існування. Але якщо обмежуватись лише цим, то глибинні виміри людської природи, засоби життєдіяльності залишаться поза межами уваги, а універсальність та свобода людини залишаться лише ілюзіями, що не мають справжньої основи в житті.Праця - це неминуче, вимушене зусилля, що викликане необхідністю, але це ще діяльність зовнішня, стороння. Недаремно Карл Маркс підкреслював, що справжня свобода починається там, де закінчуються матеріальні потреби та необхідність. Саме такий аспект мав на увазі і Григорій Сковорода, коли висвітлював значущість спорідненої праці. Людина має не тільки матеріальні потреби, але й духовні. Саме наявність духовних потреб і виділяє її із світу тварин. Крім того, навіть матеріальні потреби усвідомлюються і задовольняються людиною не як безпосередньо біологічні, а як соціальні, такі, що співвіднесені з ціннісно-нормативною системою особи та суспільства. Нарешті, праця - це свідома, цілеспрямована, планомірна діяльність, здійснення якої з необхідністю потребує теоретичних та суто духовних зусиль. Отже, виявляється людиностворю-вальне значення не тільки трудової, але й духовно-практичної, теоретичної та власно духовної діяльності. Отже, генетично взаємопов'язані суттєві характеристики людини: універсальність, унікальність, свобода, соціокультурність, свідомість, розумність, духовність, діяльнісний і творчий початки. Але жодна з суттєвих характеристик людини (може крім універсальності) не надані людині як якась завершена, вихідна, невід'ємна здатність, схоже на те, як рибі здатність плавати, а птаху - літати. Отже, соціальність виступає тією основою, на якій базується єдність людини і природи, її суть. Як універсальна істота, людина не може існувати шляхом пристосування до навколишнього середовища. Людина об'єднує зусилля з іншими людьми для перетворення довколишньої дійсності відповідно до потреб, що постійно змінюються, і створює світ матеріальної та духовної культури. Отже, суспільство і людина, як суспільна істота, є там, де є культура - своєрідна надприродна нормативно-ціннісна система, що регулює життєдіяльність суспільної людини. Суспільство ґрунтується на єдності культурних норм, а не на функціональному розподілі організмів чи на органічній розбіжності їх потреб та стимулів. Це надбіологічна форма спільної життєдіяльності.




1. реферату- Твір з укр
2. Регламентом проведения соревнований по группе дисциплин Дистанция ~ пешеходная далее Регламент
3. 9 декабря 2013г
4. Цели консультирования не обязательно находятся в противоречии просто в школах ориентированных на перест.html
5. Лекция 7 Браузер вебобозреватель или интернетобозреватель ~ это программное обеспечение которое позво
6. облегчения окклюзии обратной связи общего ldquo;конечногоrdquo; пути доминанты
7. Мифологизация предания о деятельности Евангелиста Луки, как художника
8. Лекция 2. Органы валютного регулирования
9. Тема 4- Правовой режим Земель с-х назначения и охрана окружающей среды ЗАДАЧА ’ 1 Решение Именем Россий
10. Выборы депутатов Государственной Думы Российской Федерации- основные особенности и процедуры
11. 10 ДТМ ТС10S175 ДТМ сток РЦЕ10 GT РЦЕ12 1
12. Евгений Онегин ldquo;Евгений Онегинrdquo; первый реалистический русский роман
13. Во что обходится нерациональная оргструктура
14. Купечество в социально-экономической структуре российского общества
15. Слова о законе и благодати Илларион Автор Философических писем Чаадаев Античная фило.
16. правов політики. загальні положнення кримправо політики
17. Oflettuce sld nd he consumed both with equl if pssing enjoyment
18. Білки, складання меню
19. Проектирование радиоприёмника
20. Яка недостатність кровообігу найбільш вірогідно розвинулася в пацієнта Серцева правошлуночкова.html