Будь умным!


У вас вопросы?
У нас ответы:) SamZan.ru

Проаналізувати головні проблеми та визначити стратегічні пріоритети соціальноекономічного розвитку Укра

Работа добавлена на сайт samzan.ru: 2015-07-10


35.1. Проаналізувати головні проблеми та визначити стратегічні пріоритети соціально-економічного розвитку України на сучасному етапі.

Проблеми економічної політики України на сучасному етапі

Розглядаючи сьогоднішній скрутний стан економічного розвитку України, треба нагадати, що свого часу наша держава була однією з найбільш індустріально і науково розвинутих республік колишнього СРСР. Її промисловий, аграрний і науково-технічний потенціал був найпотужнішим у сфері добувної промисловості та металургії, в агропромисловому та військово-промисловому комплексах. Випуск в УРСР основної промислової та сільськогосподарської продукції, а також продовольства сягав однієї п’ятої частини загальносоюзного виробництва, а за видобутком залізної та марганцевої руд, виплавкою металу, виробництвом різноманітних металовиробів, олії та цукру, створенням окремих видів машин та устаткування вона займала одне з провідних місць у загальносоюзному масштабі. Проте добробут українського народу ледве утримувався на середньосоюзному рівні, а іноді був значно нижчий від нього, що, природно, породжувало незадоволення, підривало мотивації до більш продуктивної праці та ефективного господарювання [8].

Зараз економіка України перебуває в стані дуже глибокої, затяжної кризи. Усю сукупність причин нинішнього соціально-економічного становища в Україні можна поділити на три основні групи. До першої з них належать ті, що були успадковані нашою державою від колишнього СРСР, до другої — ті, що були зроблені так званими реформаторами з часу проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року, до третьої — проблеми, зумовлені необхідністю трансформації неефективної економічної системи, яка існувала в нашій державі. перехідний період для такої трансформації, як показує досвід інших країн, не може не відбуватися інакше, ніж через кризи і потрясіння [9].

Найбільш згубною помилкою було ігнорування специфічності умов ринкової трансформації економіки України не тільки порівняно з країнами Центральної та Східної Європи, а й навіть з Росією. Своєрідність цих умов визначалася насамперед браком на час здобуття незалежності цілісної системи державних інституцій, необхідних для здійснення широкого комплексу заходів ринкової трансформації економіки.

Не були враховані й особливості функціональної структури економіки України — висока концентрація базових галузей виробництва та галузей ВПК, що протягом тривалого часу були зорієнтовані на обслуговування потреб не лише загальносоюзної економіки, а й економіки країн колишної РЕВ і за своєю природою виключали можливість швидкого входження в режим ринкового саморегулювання.

Ці та інші обставини зумовлювали необхідність використання на початковому етапі суто еволюційного шляху ринкової трансформації за одночасного здійснення широкого комплексу організаційних заходів, які б забезпечили утвердження сильної виконавчої влади та ефективних важелів державного регулювання економічних процесів. Насправді сталося протилежне. Політичним керівництвом країни було взято абсолютно помилковий курс на самоусунення держави від регулювання процесів ринкової трансформації економіки.

Зазначимо, що без дійової державної політики, спрямованої на розвиток цивілізованих ринкових відносин, які б сприяли зростанню ефективності підприємництва та підвищенню продуктивності праці, активізації інвестиційної та інноваційної діяльності, подолати затяжну й гостру кризу в Україні неможливо. Необхідно якомога скоріше позбутися ілюзорних та поверхових уявлень про глибинну сутність сучасної ринкової економіки. Це не є, як дехто вважає, «саморегулююча» система «вільного» ринку, що уявляється нам у знайомому вигляді стихійної «товкучки». такою вона, може, і була колись — понад дві сотні років тому. Зараз ситуація у світовій економіці зовсім інша. Сучасні ринкові моделі економічно розвинутих країн (таких, наприклад, як країни «великої сімки») характеризуються іншими за своєю складністю та ступенем розвитку структурами, принципово іншими методами та способами економічного управління і регулювання. Ці моделі ефективно функціонують не завдяки вільній ринковій кон’юнктурі, а завдяки існуванню науково обґрунтованої системи раціонального управління, відповідного регулювання складних та суперечливих процесів, які відбуваються в економіці на макро- та мікрорівнях. З цією метою держава створює, з одного боку, вільне конкурентне середовище, відповідні правові умови і правила конкурентної гри для великого, середнього та малого бізнесу, а з іншого — спрямовує підприємницьку діяльність на структурні зміни, покликані до життя новітніми науковими відкриттями і технологічними досягненнями. З цією метою на державному рівні розробляються і реалізуються відповідні національні, а на регіональному — регіональні програми з наданням для цього необхідних фінансових, матеріальних та природних ресурсів [10].

Розвиток ринкових відносин у розвинутих країнах супроводжується жорстким регулюванням та надійним контролем процесів грошового обігу. Для цього держава за допомогою законів та відповідних органів ретельно контролює банківсько-кредитну, фінансову та податкову системи, доходи й видатки федерального бюджету, а також зміни платіжного балансу. Отже, ринкового хаосу в цивілізованих державах немає, а тому і нашим політикам треба остаточно відмовитися від ілюзій щодо можливості успішного «саморегулювання» стихійних ринкових процесів.

Глибоке вивчення зарубіжного досвіду свідчить, що розуміння й використання способів і методів державного управління та економічного регулювання у високорозвинутих західних країнах є обов’язковою передумовою успішного здійснення ринкових реформ в Україні [11].

Одним із найважливіших напрямків економічної політики в Україні є процес активного роздержавлення та приватизації. Для цього необхідне утвердження ринкової багатоукладної (змішаної) економіки, що базуватиметься на принципах демократизації власності, створення рівноправних умов для всіх її форм — державної, приватної, колективної.

З цією метою потрібне швидке здійснення керованої державою широкомасштабної корпоратизації та приватизації державних підприємств. Це не лише основа роздержавлення та ринкової трансформації адміністративної економіки, а й визначальний засіб для забезпечення радикальних перетворень у соціальній структурі суспільства — формування якнайбільшого прошарку реальних акціонерів — власників функціонуючого капіталу, зокрема, працюючих власників, а також середнього класу — основи реального поглиблення економічних реформ. Здійснювана в попередні роки політика повзучого роздержавлення та корпоратизації себе повністю скомпрометувала. У ній заінтересований лише тіньовий капітал. Така політика є деструктивною і тому не відповідає інтересам національної економіки.

Практика останнього періоду переконливо засвідчила, що необхідна корекція процесу реформування відносин власності. Не варто було механічно повторювати помилковий російський досвід приватизації державного майна, суть якого звелася до простого скуповування ваучерів за безцінь меншістю населення, тобто дальшого пограбування знедоленої більшості громадян держави. Необхідно мати на увазі, що приватизація — це дуже складний і водночас суперечливий процес трансформації всієї системи соціально-економічних відносин. Оскільки цей процес зачіпає інтереси всіх соціальних верств населення, то до нього треба ставитися з надзвичайною обережністю.

Суспільний досвід показує, що приватизацію необхідно завжди проводити поступово, формуючи і підтримуючи нові, справді високоефективні та конкурентоспроможні господарські системи, засновані на приватній і колективній формах власності. Ринкова конкуренція з часом засвідчить, які системи і форми господарювання життєздатні, а які — банкрути. Слід особливо наголосити, що процес приватизації має бути не тільки економічно, соціально і політично обґрунтованим, а й простим і зрозумілим для кожного трудівника.

В Україні, де вже втрачено понад 60% промислового виробництва, не може далі безконтрольно відбуватись розбазарювання й вибуття промислового потенціалу з виробничого обороту. Акціонування та аукціонну торгівлю промисловими підприємствами необхідно здійснювати за їхньою справжньою балансовою вартістю, проводячи її індексування за весь період інфляції за мінусом амортизації. Такий підхід дасть змогу встановити гарантовану ціну об’єкта, який продається на аукціоні, з дальшим її підвищенням відповідно до ринкової кон’юнктури.

Слід зазначити, що великої шкоди процесу приватизації завдають нечувані раніше хабарництво й порушення чинного законодавства, що дискредитує ринкові реформи. Будь-який аукціонний продаж і оренду державних підприємств треба дуже ретельно готувати. Для суспільства і держави також дуже важливо, щоб виробничі об’єкти потрапляли не до рук злодіїв та шахраїв, які нажили капітал кримінальним шляхом, а до надійних господарів і фахівців, які вміють управляти сучасним виробництвом та успішно займатися виробничим та торговельним бізнесом на законних підставах.

Необхідно звернути увагу ще на одну помилку щодо відносин власності, а саме — на бажання перетворити все і вся тільки у приватну власність, чого вперто вимагають прихильники «дикого» капіталізму минулого століття. певні політичні сили хочуть бачити в україні лише приватні форми власності та господарювання і продовжують наполягати на необхідності розподілу державної власності, включаючи землю та надра, порівну на кожну душу населення. Здійснення таких непродуманих проектів остаточно підірве економіку держави і призведе до утворення маси дрібних підприємств з примітивною технологічною базою, які не зможуть конкурувати з високорозвинутими зарубіжними фірмами. А щоб дрібновласницькі структури еволюційним шляхом переросли в інтегровані на новітніх технологіях господарські системи, знадобиться кілька десятиріч і величезні інвестиції. Ось чому в нашій державі необхідно створювати сприятливі економічні й правові умови для швидкого розвитку малого та середнього бізнесу, але не за рахунок штучного подрібнення великих промислових і аграрних підприємств. Якщо цього не зробити, країна на тривалу перспективу втратить можливості розвитку великого бізнесу і прискорення науково-технічного прогресу. Саме держава має законодавчо регулювати, а ринок — стимулювати і «підштовхувати» реформування відносин власності через оптимальні співвідношення різних її форм.

Одним із провідних напрямків економічної політики в Україні є активна банківсько-фінансова, цінова, податкова політика та подолання інфляції. Реформою фінансової системи має бути передбачений реальний поділ фінансової та кредитної систем країни, реальне розмежування фінансів держпідприємств та держбюджету, розробка зведеного балансу фінансових ресурсів держави, децентралізація державних фінансів, здійснення заходів для перебудови системи оподаткування в напрямку її дальшої лібералізації і децентралізації і створення на цій основі механізмів стимулювання виробництва, здійснення ефективних заходів для налагодження системи вірогідного фінансового обліку, державної звітності та своєчасної сплати податків.

Як свідчить увесь наш попередній економічний розвиток, економіка України не зможе ефективно розвиватися, якщо не стабілізувати валютно-фінансове і кредитне становище, не припинити інфляційні процеси. Світова практика доводить, що за допомогою грошово-кредитної і фінансової політики (включаючи цінову, податкову і процентну) можна створити умови як для бурхливого економічного розвитку, так і для паралічу власного товаровиробництва і всієї економіки. На превеликий жаль, наша молода держава, потрапивши в кризову ситуацію, не знайшла попервах ліпшого виходу, як відкрити шлях до товарної експансії з боку іноземних конкурентів. За цих умов внутрішній ринок значною мірою опинився під їхнім контролем. Нечуваних масштабів набула в суспільстві «доларизація», яка призвела до абсолютного знецінення карбованця. національні гроші України з їх мізерною купівельною спроможністю значною мірою втратили властиві справжнім грошам функції, до них не було належної довіри як до значущої цінності — засобу нагромадження і зберігання. Вони не відбивали реального вартісного змісту й загального еквіваленту товарообміну.

Ефективна ринкова економіка може бути створена в Україні тільки на підставі стабільно функціонуючої національної грошової системи з чітко діючим механізмом регулювання банківських і фінансових структур. Ось чому надзвичайно важливим заходом стало здійснення восени 1996 р. так довго очікуваної грошової реформи із запровадженням стабільної грошової одиниці — гривні. Проте щоб ефективно виконувати свою роль, грошова одиниця має базуватися на міцному валютному резерві і наявних товарних ресурсах, конкурентоспроможних на внутрішньому і зовнішньому ринках. Тільки стабільні гроші можуть надійно стимулювати зростання, структурне і якісне оновлення економіки держави.

Подолати тяжкий грошовий і фінансовий хаос, кризу неплатежів, зубожіння основної маси населення України держава може тільки за умови жорсткого регулювання та контролювання діяльності всієї валютно-фінансової системи. Ось як, наприклад, оцінюють роль регулювання і контролю американські вчені: «Сполучені Штати і дуже багато інших зарубіжних країн на гіркому досвіді вже переконалися, що децентралізація, нерегульована банківська система навряд чи здатні забезпечити пропозицію грошей, що найбільшою мірою сприяє добробуту економіки в цілому» [12].

Оцінюючи дискусію між прихильниками і супротивниками незалежної Федеральної резервної системи США, ці вчені стверджують, що «коли відповідальність за економічний добробут нації в кінцевому підсумку лягає на державні органи законодавчої та виконавчої влади, то ці органи повинні мати в руках усі політичні інструменти, за допомогою яких можна впливати на економіку» [13].

«Центральні банки американської капіталістичної економіки, — свідчать автори, — перебувають у приватній власності, але управляються державою. Власники не контролюють ні склад керівництва, ні політику центральних банків» [14].

Отже, у США держава фактично здійснює потрійний громадський контроль за діяльністю банківської системи. Це пов’язано з тим, що саме тут зосереджено ядро економічної міцності і стійкості прогресивного розвитку. А практика показує, що з розвалу валютно-фінансової системи здебільшого починається розвал усієї економіки держави.

Інший бік цього питання — забезпечення стабільної податкової політики. У державі мають бути здійснені радикальні заходи щодо подолання найбільшого зла в національній економіці — масової несплати податків. За існуючими оцінками в державну казну нині не надходить понад 40% фінансових ресурсів від податків. Для подолання цього явища має бути створена, передовсім, належна правова база.

Визначальним завданням державної політики є максимальна концентрація зусиль усіх гілок влади на комплексному здійсненні радикальних економічних, правових, організаційних та силових заходів для рішучого обмеження корупції та тіньової економічної діяльності. За експертними оцінками, нині частка тіньової економіки фактично зрівнялася з офіційною. Зростають масштаби нелегального експорту капіталу та позабанківського грошового обігу: якщо в 1994 р. частка неконтрольованої грошової маси становила 24,7%, то нині — 44,4%.

Тіньова економіка призводить до значних утрат бюджетних ресурсів, глибокого розмежування людей за рівнем доходів, унеможливлює створення сприятливого інвестиційного середовища, дестабілізує грошовий обіг, керованість соціально-економічними процесами.

Найнебезпечнішим є зрощування тіньового капіталу з державним апаратом, зростання корумпованості останнього. Посилюється вплив тіньового капіталу на різні сфери політичного життя, зокрема на діяльність партій, народних депутатів, регіональних владних структур та органів місцевого самоврядування, на засоби масової інформації. Усе це підриває авторитет системних перетворень, міжнародний імідж держави, загрожує національній безпеці.

Проблему подолання тінізації економіки та її корумпованості не можна розв’язати разовими, епізодичними заходами. Це має бути цілісна система дій, спрямована передусім на викорінення причин та передумов цих явищ та процесів. Не можна також покладатися виключно на силові методи, які дають лише тимчасовий ефект [15].

За умов надзвичайно глибокої кризи в Україні особливого значення набуває такий напрямок економічної політики, як управління економічними реформами. Глибоке реформування структури державного управління, рішуче підвищення рівня керованості всіма ланками економічного процесу — одне з найважливіших завдань органів законодавчої та виконавчої влади.

Складні та суперечливі процеси ефективного ринкового реформування можуть успішно здійснюватися тільки під впливом міцної державної влади та чітко діючої системи соціально-економічного управління (сучасного менеджменту). Держава ці процеси має ініціювати й підтримувати на макрорівні методами правового регулювання та контролю діяльності банківсько-фінансової системи, грошового й кредитного обігу, з допомогою структурних зрушень у економіці під впливом науково-технічного й суспільного прогресу, розробки та перевірки виконання тих чи інших загальнодержавних програм, формування раціональних управлінських структур тощо. Світовий досвід переконливо свідчить, що вільні ринки, ринкова кон’юнктура, «шокова» монетарна політика самі по собі, без конкретних управлінських рішень і дій, організації відповідного інвестиційного процесу «знизу» і «зверху», не здатні забезпечити прогресивних економічних і соціальних перетворень.

У кожній господарській системі, незалежно від форм власності та господарювання, має діяти сучасна система менеджменту, яка визначатиме тактику та стратегію процесу наукового управління. Нині потрібно цього навчити професіональних менеджерів та фахівців. Необхідно, щоб на законодавчих засадах у всіх господарських структурах, незалежно від форм власності, було налагоджено чітку систему обліку та звітності як основу прийняття та здійснення правильних управлінських рішень, планування й прогнозування розвитку, повної та своєчасної сплати податків і платежів. Сьогодні надзвичайно гостро це питання стоїть у сферах господарювання приватних та кооперативних фірм, підприємств з обмеженою відповідальністю, де облік здебільшого або штучно заплутується, або навіть зовсім не ведеться, щоб уникнути сплати податків. Працівники податкової сфери ще не навчилися своєчасно виявляти й карати порушників податкового законодавства. Це призводить до того, що державний і місцеві бюджети рік у рік не одержують величезних сум грошових надходжень. Щодо так званої тіньової економіки, то вона взагалі не бере участі у формуванні доходів бюджету, а це в правовій державі аж ніяк не може вважатися нормальним явищем.

Треба мати на увазі, що система управління в банківській та фінансовій сферах має свою специфіку. Як свідчить досвід цивілізованих країн, там вона базується тільки на сучасних засобах швидкодіючих інформаційних систем з точним обліком, необхідним опрацюванням і своєчасною передачею потрібної інформації за призначенням, обслуговуючи клієнтів з максимальною зручністю та мінімальними витратами часу. Системи управління функціонують за комп’ютерними програмами з високим ступенем точності й оперативності. Однак більшість українських банків і фінансових структур працювати в такому режимі ще не навчилися та й не мають необхідного для цього технічного обладнання. Наслідком цього є сьогодні й гостра платіжна криза, і фінансові махінації, і несвоєчасність розрахунків з клієнтами, і навіть штучне створення безвихідних ситуацій, які взагалі гальмують активну економічну діяльність. Ось чому проблему реформування цих систем необхідно здійснювати разом з радикальною перебудовою управління й контролю, підготовки та перепідготовки банківських і фінансових фахівців, добору їх за критеріями вищих людських якостей.

Один з ключових важелів посилення дійовості державного впливу — зміцнення владних повноважень органів державного управління, проведення у зв’язку з цим адміністративної реформи. Згідно з її Концепцією, схваленою Указом Президента України, перший етап реформи має бути реалізованим протягом 2000—2001 рр.

Адміністративна реформа не може обмежитися лише опрацюванням оптимальної структури органів державного управління, зміною їх субординації та скороченням управлінського апарату (хоч і ця проблема є дуже важливою). Основна мета адміністративної реформи полягає у створенні ефективної системи державного управління, яка відповідала б стандартам демократичної правової держави із соціально орієнтованою ринковою економікою. Ця система має бути прозорою для суспільства, побудованою на наукових засадах і адекватною фінансово-економічному стану держави у витратній частині.

У тісному зв’язку з адміністративною реформою перебуває і розв’язання проблем регіональної політики. Така політика передбачає створення ефективно діючої системи влади й управління в центрі та в регіонах, її фінансово-економічне та нормативно-правове забезпечення на засаді оптимального поєднання загальнодержавних, регіональних і місцевих інтересів.

Державна регіональна політика спрямовуватиметься на надання істотного динамізму регіональному соціально-економічному розвитку через повніше та ефективніше залучення в господарський обіг ресурсного потенціалу регіонів, використання переваг територіального поділу й кооперації праці на основі розширення повноважень і підвищення відповідальності регіональних і місцевих органів влади та управління за розв’язання поточних і перспективних проблем територій [16].

Як важлива складова економічної політики в Україні розглядаються також реформи в аграрній сфері, перетворення АПК у лідируючий, експортоспроможний сектор економіки. Одним з найгостріших питань реформування АПК є проблема прискорення земельної реформи. Для цього необхідно втілити в життя проголошений ще в жовтні 1994 р. основний принцип реформування земельних відносин: земля має належати тим, хто її обробляє.

Важливим кроком на цьому шляху став Указ Президента України «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки». Цей політико-правовий документ дає можливість прискорити ринкові перетворення на селі та завершити реформування громадського сектору сільськогосподарського виробництва на засадах приватної власності.

Наступним напрямком стратегії економічних перетворень є зовнішньоекономічна діяльність у всіх її виявах: експортно-імпортних операціях тощо [17].

Ураховуючи високий рівень інтеграції економіки в колишньому СРСР (якщо в ЄС міждержавна торгівля становить близько 14% ВНП, то в СРСР напередодні краху — 21%, в Україні — 27%), брак конкурентоспроможної на світових ринках продукції, значний дефіцит торгового балансу при переході на світові ціни (26%), першочерговою проблемою України в зовнішньоекономічній діяльності є насамперед відновлення економічних зв’язків з країнами СНД з поступовою заміною нераціональних на економічно ефективні.

Крім того, за рахунок пріоритетного розвитку галузей, які визначають сучасний етап науково-технічного прогресу, слід збільшувати обсяг виробництва конкурентоспроможної продукції, здійснювати програму державного стимулювання експорту за допомогою податкової, кредитної, митної політики тощо.

Зовнішньоекономічна діяльність України має бути багатовекторною. Необхідно не лише продовжити, а й забезпечити її європейську орієнтацію. Це дуже важливо, ураховуючи завдання інноваційного розвитку. Водночас треба пам’ятати, що якісно нові можливості для України в розвитку зовнішньоекономічних відносин відкриваються у зв’язку з підписанням Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною та Російською Федерацією, прийняттям Програми економічного співробітництва на 1998—2007 рр. Поглиблення зовнішньоекономічних зв’язків із Росією необхідно розглядати як важливу складову стратегії економічного зростання України.

У міру наближення незалежної України до умов процесу суспільного відтворення (продуктивності праці, цін, заробітної плати тощо) в країнах ЄС треба домагатися поступового входження в це економічне угруповання спочатку як асоційованого, а згодом і повноправного члена. Важливою ланкою зовнішньоекономічної діяльності України має стати створення вільних економічних зон (вільні торгові зони, вільні митні зони, науково-технічні зони, або технопарки) за допомогою застосування експортно-імпортних, митних, податкових, кредитних пільг, урядових підтримок, формування відповідної нормативної бази. Проблеми формування, функціонування і розвитку таких зон мають бути передані переважно у сферу компетенції обласних і зональних органів управління. Доцільно у цьому зв’язку передавати землю в оренду спільним підприємствам на тривалий час (від двадцяти п’яти до п’ятдесяти років) зі збереженням власності на землю за державою. Метою створення вільних економічних зон є швидкий розвиток економіки, зростання життєвого рівня населення через запровадження у виробництво нової техніки і технологій, досягнень науки, широкого залучення іноземного капіталу.

2.1. Сутність соціально-економічної стратегії

Згідно з теорією менеджменту стратегія (від грец. стратегос — мистецтво генерала) — це детальний, усебічний комплексний план, спрямований на втілення місії організації (держави). Місія (лат. missio призначення, визнання, доручення) держави зумовлена самою її сутністю, чітко визначеною метою її існування.

Питання про побудову цілей у ДРЕ належать до найбільш актуальних теоретичних і практичних проблем. Цілі є продуктом свідомості, суб’єктивного відображення об’єктивного. Така двоїстість зумовлює те, що кожну ціль можна уявити як співвідношення між реальним та ідеальним. Процес цілепокладання держави слід розглядати як сукупність певних стадій.

Визначення суспільних потреб та інтересів

Визначення суспільних потреб та інтересів здійснюється через узагальнення і поєднання особистих, колективних і державних інтересів. Суспільним джерелом виникнення й фіксування цілей є потреби та інтереси людей. Ці вектори цілепокладання в державній економічній політиці є засадними для так званого громадянського суспільства як форми постіндустріального суспільства. Різноманітність потреб, поглядів, підходів, мотивів та інтересів згідно з постіндустріальною концепцією розвитку є необхідною й бажаною, тому що породжує в суспільстві той потенціал, який забезпечує його динамічний розвиток.

Потреби та інтереси людей агрегуються (узагальнюються) політичними партіями, громадськими організаціями, спілками і т. п. й трансформуються в колективні інтереси. Свої вимоги щодо цілей висувають як прибічники патерналістської політики, так і прихильники реформ. Консенсус і компроміс між різними політичними силами з приводу базових суспільних цінностей досягаються застосуванням демократичних соціальних технологій (референдумів, виборів, переговорів, вивчення громадської думки та ін.), реалізацією принципів соціального партнерства. Ідеальна ситуація — коли індивідуальні й асоційовані суб’єкти усвідомлюють необхідність і корисність цілей ДРЕ та добровільно беруть участь у реалізації таких.

Необхідність макроекономічного прогнозування та планування

Обґрунтування цілей необхідне для їхнього чіткого визначення. Цілі формулюються на майбутнє, яке невідоме, імовірнісне, альтернативне, відкрите. Передбачати його доводиться на базі інформації про минуле. Усе, що сталося в історії, нам відоме. А що буде, можна лише припускати, хоч аналіз певних історичних тенденцій та закономірностей створює передумови для проникнення в майбутнє. Ясна річ, що без певного уявлення про майбутнє не можна здійснювати регулювання й будувати економічну політику взагалі.

Сама сутність ДРЕ потребує налагодженого механізму побудови цілей, у тому числі логічного просування від абстрактного загального передбачення (футурології) до конкретного прогнозування, а далі — до макроекономічного планування та програмування. Тому відмова від планування означає відмову від цілепокладання в ДРЕ, а отже, і від самого регулювання, оскільки в цьому разі діятимуть стихійні механізми з абсолютно непередбачуваними наслідками.

Ієрархія цілей

Ієрархія цілей будується за принципом пріоритетів потреб та інтересів суспільства. Оцінка важливості й ранжирування цілей здійснюється відповідно до політики пріоритетів. У даному контексті пріоритети (лат. prior — перший, найважливіший) — це найважливіші напрямки соціально-економічної політики. Утілення продуманої політики пріоритетів сприяє виникненню цілого спектра позитивних екстерналій, завдяки чому створюються умови для досягнення супутніх цілей, розв’язання суміжних проблем.

Визначення пріоритетних напрямків здійснюється експертними методами на підставі певних критеріїв (факторів). Основними критеріями (від грец. критеріон — мерило, відмінна ознака) є соціально-економічна ефективність, швидкість одержання позитивних результатів, мінімум необхідних ресурсів для реалізації наміченого і т. п.

Ієрархія цілей здійснюється способом їхнього розміщення в порядку зниження пріоритетності (ранжирування). Для цього спочатку визначаються найбільш пріоритетні цілі (цілі першого рангу), далі — найбільш суттєві з тих, що залишилися (цілі другого рангу), і т. д.

Економічною теорією та практикою сформульовано кілька загальних принципів розробки цілей ДРЕ:

  1.  відповідність конкретних цілей сутності конституційного устрою і генеральній меті діяльності держави — збереженню, зміцненню й удосконаленню існуючого суспільного ладу;
  2.  усебічне врахування в цілепокладанні індивідуальних, колективних і суспільних інтересів;
  3.  практична необхідність реалізації цілі та її наукова обгрунтованість;
  4.  гармонійність побудови цілей, що передбачає їхній взаємозв’язок і взаємозумовленість;
  5.  запобігання конфлікту цілей, унаслідок якого досягнення однієї цілі перешкоджатиме досягненню інших;
  6.  інформаційне забезпечення державної політики пріоритетів з метою збільшення довіри людей до діяльності держави. Інтенсивна роз’яснювальна робота щодо цілей, пріоритетів і очікуваних наслідків дає змогу створити таку політичну атмосферу в суспільстві, яка сприятиме реалізації проголошеної соціально-економічної політики.

Дерево цілей

Дерево цілей використовується для упорядкування цілей різних ієрархічних рівнів. На рис. 2.1 зображене трирівневе дерево цілей. Цілі (точки) А; В1; В2; С11 і т. д. називаються вершинами дерева цілей. Вершини пов’язані між собою гілками (АВ1; АВ2; В1С11і т. п.). Ціль А — це головна ціль; цілі В1 і В2цілі (підцілі) другого рівня; цілі С11, С12, С13 і т. д. — цілі (підцілі, завдання) третього рівня.

Основними правилами побудови дерева цілей є такі: з однієї вершини мають виходити не менше ніж дві гілки; гілки, що виходять з однієї вершини, повинні утворювати замкнуту множину (вимога системного підходу); цілі одного рівня мають бути автономними, тобто незалежними одна від одної; цілі одного рівня мають бути такими, що виключають одна одну, з тим, щоб запобігти їхньому частковому збігові, а також конфлікту між ними; ціль вважається досягнутою, коли досягнуто всіх підцілей нижчого рівня.

Стратегічні, тактичні й оперативні цілі

Центральною, визначальною вершиною дерева цілей є стратегічна ціль, що зумовлює якість самого суспільства, забезпечує його збереження та вдосконалення. Стратегічні цілі розгортаються в тактичні. Тактика (від грец. — давати лад) визначає цілі і засоби, форми і способи діяльності, які найбільш відповідають конкретним обставинам на даний момент і забезпечують досягнення стратегічних цілей. Тактичні цілі, як правило, фіксують великі блоки дій. Оперативні цілі пов’язані з необхідністю запобігання загрозі виникнення негативних явищ та подолання наслідків форс-мажорних обставин (стихійних лих, природних катаклізмів, техногенних катастроф, соціальних заворушень та ін.).

Іноді стратегічну ціль називають головною, а підцілі, що уможливлюють її досягнення, — забезпечувальними. Є також градація цілей за масштабами — загальні (для системи) і часткові (для підсистем); за результатами — кінцеві й проміжні; за часом — довгострокові (віддалені), середньострокові (близькі) та короткострокові (безпосередні).

Соціально орієнтована ринкова економіка

Стратегічною метою України за умов трансформації, спрямованої на поєднання механізмів ринкового саморегулювання й державного регулювання, є побудова соціально орієнтованої ринкової економіки. Цей напрямок, по суті, є вітчизняним трактуванням загальносвітової тенденції руху до постіндустріальної цивілізації, який має бути здійснений еволюційним, безконфрон- таційним шляхом, і означає перехід від «людини для економіки» до «економіки для людини». Дерево стратегічних цілей в епоху реформування «буйно поростає» гілками забезпечувальних цілей, а саме:

  1.  цілі соціальної політикиформування громадянського су- спільства;
  2.  цілі політики у сфері виробництва — формування постіндустріального технічного й технологічного способу виробництва та відповідної структури економіки, створення сприятливого економічного середовища;
  3.  цілі розвитку економічних відносин — становлення багатоукладної економіки; становлення ринкового господарства і системи ДРЕ; перехід до нового типу економічного зростання, орієнтованого на задоволення потреб населення;
  4.  цілі формування соціальної структури і соціальних характеристик суспільства — становлення соціальної структури, яка базується не тільки на класових ознаках, а й на спільності професійних та інших інтересів; досягнення сучасних параметрів і характеристик рівня життя населення; формування так званого, «середнього класу»; формування механізмів розв’язання соціальних суперечностей і т. д.;
  5.  цілі формування системи демократії включають цілий комплекс напрямків, у тому числі і становлення механізму боротьби з авторитаризмом, адмініструванням, бюрократизмом і корупцією;
  6.  цілі щодо розвитку міжнародних економічних, політичних, культурних, гуманітарних зв’язків та ін.

Стратегію соціально-економічної політики України на сучасному етапі висвітлено в посланні Президента України до Верховної Ради України «Україна: поступ у ХХІ століття. Стратегія економічної та соціальної політики на 2000—2004 рр.». Визначальними пріоритетами на цей період проголошено такі.

1. Створення необхідних передумов для прискореного зростання економіки. Пріоритетом економічної політики, її своєрідним епіцентром має стати досягнення щорічних темпів зростання ВВП на рівні 6—7%. Лише такі темпи є достатніми для реалізації невідкладних завдань соціальної сфери, досягнення відчутних зрушень у піднесенні життєвого рівня населення і передовсім малозабезпечених громадян.

2. Опрацювання та реалізація державної політики, спрямованої на розвиток інноваційної моделі економічного зростання, утвердження України як високотехнологічної держави. Україна має вагомі об’єктивні передумови формування інноваційної стратегії довгострокового економічного розвитку. Це наявність висококваліфікованих трудових ресурсів, сучасної мережі навчальних закладів тощо.

3. Здійснення активної аграрної політики, яка має спрямовуватися на якнайшвидше подолання кризових процесів, забезпечення необхідної адаптації підприємств АПК до умов ринкової кон’юнктури, зміцнення їхнього фінансового стану, утвердження в перспективі України як держави з високоефективним експортоспроможним сільським господарством.

4. Перебудова соціальної сфери. Особливо важливим пріоритетом на наступні п’ять років є подолання існуючого нині штучного зниження вартості робочої сили, а також неприпустимо низького рівня соціальних витрат.

Концепція соціально-економічної політики та ДРЕ

З метою втілення стратегічних, тактичних і оперативних цілей, а також визначення шляхів і способів їхньої реалізації має форму- ватися концепція соціально-економічного розвитку. Концепція (від лат. conceptio — сприйняття) — це система поглядів на певні явища, а також спосіб їхнього розуміння, тлумачення, інтерпретації. Розробка кон- цепції є необхідною умовою послідовної та спадкоємної економічної політики. Вона повинна розроблятися на довго-, середньо- і короткострокову перспективу. Концепція ґрунтується на трьох основних елементах: аналізі стану економіки, аналізі цілей і виборі інструментів державного регулювання.

З аналізу стану економіки починається раціональна економічна політика. Він має базуватися на показниках динаміки, структури, ефективності, міжнародних порівняннях, охоплювати весь спектр проблем функціонування економіки. Змістовний аналіз — необхідна передумова прогнозування.

Метою аналізу цілей і пріоритетів є зіставлення стратегічних, тактичних і оперативних цілей із можливостями економіки. Результатом такого зіставлення є коригування цілей, які підлягатимуть реалізації через макроекономічні плани (програми) на довго-, середньо- і короткостроковий періоди.

Відбір інструментів державного регулювання здійснюється з метою з’ясування необхідності та можливості їхнього застосування для досягнення відповідних цілей.

Найважливішими засобами формування і реалізації стратегії соціально-економічного розвитку, а також ДРЕ є прогнозування, макроекономічне планування та державне програмування.




1. Розрахунок та конструювання збірних з-б конструкцій- ребристої плити перекриття ПР 60х15 і колони 1-го поверху
2. Сущность и содержание национальнопсихологических явлений
3. Тема- ВИБОРИ І ВИБОРЧІ СИСТЕМИ 1
4. Обновить номера страниц
5. Родители мать x место работы бухгалтеротец x место работы не работает
6. тема норм і вимог до поведінки і морального обличчя лікаря і всього медичного персоналу а також моральні поч
7. історичними періодами розвитку цивілізації
8. РЕФЕРАТ дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук Ужгород ~ 2
9. норманнисты рассуждали примерно так- славянские племена не могли договориться о мире поэтому им помогла тре
10. Изучение радиологических эффектов у высших растений, обитающих на территории Восточно-Уральского радиоактивного следа
11.  232055 Вильнюс ул
12.  Общие положения о поставке товаров для государственных нужд [3] 1
13. то был сделан неслучайно
14. Задание КП для ДГ и ЗГ Троллейбусный парк 1 Вариант 1
15. д.; отдельных слоев и групп например интеллигенции мелкой буржуазии женщин пожилых людей; этническ
16. на тему- ldquo;Реалізація контролера семисегментного дисплею
17. шоколад шоколадные плитки кондитерские плитки По рецептуре и технологии шоколад подразделяют на обык
18. тема и противосложения к этой теме
19. Профессиональная этика и этикет Этика как наука её специфика Природа человека.html
20. Привод к ленточному конвейеру