Будь умным!


У вас вопросы?
У нас ответы:) SamZan.ru

Ф. 2012р. План Поняття історія розвитку інституту застосування примусових заходів медично.html

Работа добавлена на сайт samzan.ru: 2016-01-17


НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ПРОКУРАТУРИ УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ПІДВИЩЕННЯ КВАЛІФІКАЦІЇ КАДРІВ

КАФЕДРА ПІДТРИМАННЯ ДЕРЖАВНОГО ОБВИНУВАЧЕННЯ

Л Е К Ц І Я

„Участь прокурора у судовому розгляді справ про застосування примусових заходів медичного характеру”

Автор:

старший викладач           

Гаєвий В.Ф.

2012р.

План

  1.  Поняття, історія розвитку інституту застосування примусових заходів медичного характеру та підстави їх застосування.

  1.  Суб’єкти примусових заходів медичного характеру. Правове положення психічно хворих осіб та захист їх прав.

  1.  Види примусових заходів медичного характеру.

  1.  Особливості судового розгляду справ про застосування примусових заходів медичного характеру, їх продовження, зміну та припинення.

  1.  Завдання і повноваження прокурора у судовому розгляді справ зазначеної категорії.

1. Поняття, історія розвитку інституту застосування примусових заходів медичного характеру та підстави їх застосування.

Примусові заходи медичного характеру, що застосовуються у сфері кримінального судочинства, являють собою комплексний кримінально-правовий і кримінально-процесуальний інститут права.

Поняття та мета примусових заходів медичного характеру визначено у кримінальному законодавстві. Зокрема, статтею 92 Кримінального кодексу України передбачено: „Примусовими заходами медичного характеру є надання амбулаторної психіатричної допомоги, поміщення особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, що підпадає під ознаки діяння, передбаченого Особливою частиною цього Кодексу, в спеціальний лікувальний заклад з метою її обов’язкового лікування, а також запобігання вчинення нею суспільно небезпечних діянь”.

Історія становлення інституту застосування примусових заходів медичного характеру свідчить про досить суперечливі і непослідовні підходи до правового стану психічно хворих і заходів, які до них застосовувалися.

У різні часи відношення до душевнохворих було різне. У ХІ-ХІІ століттях до них застосовувалися тортури, їх заковували у кайдани, а тих хворих, які вчиняли найбільш небезпечні злочини спалювали на вогні.

Правовий статус психічно хворих осіб і характер заходів, що застосовувалися до них, визначаються рівнем цивілізації, гуманізації та розвитку медицини.

Ще навіть у ХVIII столітті Руська судова хроніка знає непоодинокі випадки засудження душевнохворих на смертну кару або довічне тюремне ув’язнення.

Разом з тим, ще у 1669 році вперше з’являються у Росії законодавчі положення, що стосуються участі душевнохворих у кримінальному судочинстві, зокрема в „Новоуказанных статьях о татьбах, разбойных у убийственных делах», де була вказівка на те, що „чаще бесный убьёт, неповинен есть смерти». Тут же зазначалося про недопущення їх у свідки. Психічні захворювання могли служити приводом для пом’якшення покарання чи навіть звільнення від нього.

У Західній Європі, де католицька церква вбачала в душевнохворих „одержимих бісом”, такі люди зазнавали суворих переслідувань.

Під впливом ідей французьких гуманістів ставлення до душевнохворих в ХVIII столітті також змінилося. Ряд вчених-психіатрів підтримали французького психіатра Ф. Пінеля про звільнення психічно хворих осіб від відповідальності. В 1794 році він домігся від Національного Конвенту Французької Республіку дозволу про зняття ланцюгів із психічно хворих.

Саме в КК Франції 1810 року вперше з’явилася стаття про неосудність. Зокрема ст. 64 КК передбачала: „Немає ні злочину, ні проступку, якщо під час вчинення дії обвинувачений перебував у стані божевілля.”

На Русі найчастіше душевнохворі, які вчинили правопорушення, поміщалися у примусовому порядку в монастирі, найнебезпечніших із них заковували в кайдани і ланцюги.

Поводження з душевнохворими особами, які навіть не вчиняли правопорушень у „божевільних домах” царської Росії відзначалося жорстокістю і було спрямоване не стільки на лікування, скільки на вгамування.

Згодом правове становище психічно хворих, які вчинили злочини отримало більш конкретне законодавче закріплення.   

В Уложенні Росії про покарання кримінальні і виправні 1845 року містилося досить широке визначення поняття неосудності.

Як причини, які виключають ставлення у вину вчинене, називалося божевілля, напади хвороби, яка призводить до запаморочення або до повної безпам’ятності. Тут же були визначені порядок поміщення цих осіб у будинки для божевільних, строки їх тримання і підстави для звільнення.

Другий період в історії розвитку ставлення держави до проблем примусового лікування припадає на період земських і судових реформ, починаючи з 1860-х років.

Загалом ХІХ століття стало переломним для історії європейської та російської судової психіатрії та юриспруденції. Тодішні наукові дослідження стали основою розвитку понять про осудність і неосудність у кримінальному праві, що знайшло своє відображення у законодавстві. Кримінальне Уложення 1903 року вперше сформулювало поняття неосудності особи, дало визначення цього статусу, максимально наближене до сучасного. Зокрема було зазначено: „Не ставиться у провину злочинне діяння, вчинене особою, яка під час вчинення не могла розуміти властивості і значення того, що  вона вчиняє, або керувати своїми вчинками внаслідок особливого розладу душевної діяльності або несвідомого стану, або невідомого стану, або ж розумового розвитку, що походить від тілесної вади чи хвороби. У випадку ж вчинення вбивства, досить тяжкого тілесного ушкодження, зґвалтування, підпалу або замаху на одне з цих злочинних діянь особа, яка вчинила такий злочин, обов’язково поміщується у лікувальний заклад”.

       Зроблено значний крок  вперед у розвитку  психіатрії, як науки. Надання психіатричної допомоги, проведення  судово-психіатричної експертизи було передано земствам і міським самоуправам і це відіграло значну роль у розвитку судової психіатрії. Велике значення для судової психіатрії мало введення  Судових  статутів і гласного судочинства  за участю в судових процесах експертів-психіатрів.

       Судова практика вимагала опрацювання теоретичних положень концепції неосудності, розробки принципів судово-психіатричної оцінки психічних розладів. Ці проблеми знайшли своє відображення у капітальних для свого часу дослідженнях вчених-психіатрів І.В. Константиновського,         А У. Фрунзе, у доповідях на з’їздах психіатрів та пироговських з’їздах лікарів В.І. Яковенка, Я.А. Боткіна, В.П. Сербського.

         Зазначені  наукові розробки і втілення їх у практичну діяльність мали свій позитивний вплив на формування законодавства  з цих питань і в подальшому , в тому числі і в так звану радянську добу.

         Першим правовим актом радянської влади щодо психіатрії була Інструкція „Про освідування душевнохворих”, видана Народним комісаріатом  української юстиції у червні 1918 року. Її положення застосовувалися і судовою практикою.

        Навесні 1921 року на базі  Пречистинської лікарні у Москві був створений Інститут судово-психіатричної експертизи  імені В.П. Сербського.

       Застосування примусових заходів медичного характеру більш детально були регламентовані у Кримінальному та Кримінально-процесуальному кодексах РСФСР 1960 року. Було передбачено примусове  лікування у психіатричних лікарнях загального і спеціального типу, які перебували у віданні МВС. Таким чином, кримінальне законодавство  вперше передбачало види  примусових заходів медичного характеру.

        Кримінальний кодекс Української РСР 1961 року містив визначення неосудності особи подібне сучасному, а також види примусових заходів медичного характеру, зокрема: поміщення в психіатричну лікарню загального типу; поміщення в психіатричну лікарню спеціального типу.

Встановлення самого факту неосудності особи щодо вчинення діяння не тягне за собою обов’язкового застосування примусових заходів медичного характеру. Неосудна особа може піддаватися таким заходам лише за наявності передбачених законом підстав.

Підставами для застосування примусових заходів медичного характеру є:

  •  вчинення особою суспільно небезпечного діяння, передбаченого Особливою частиною КК України;
  •  встановлення факту неосудності чи обмеженої осудності особи;
  •  визнання особи суспільно-небезпечною через її хворобу.

Суттєвим недоліком Кримінального кодексу УРСР було те, що він не передбачав підстав для застосування примусових заходів медичного характеру. Містилися вони у Кримінально-процесуальному кодексі УРСР, де зокрема у ст. 416 зазначено: „Застосування примусових заходів медичного характеру, встановлених статтею 13 КК УРСР, до осіб, які вчинили суспільно небезпечні діяння в стані неосудності або захворіли після вчинення злочину на душевну хворобу, що позбавляє їх можливості усвідомлювати свої дії або керувати ними, провадиться за ухвалою суду.

Примусові заходи медичного характеру застосовуються лише до осіб, які є суспільно небезпечними”.

Це суперечить вимогам статті 1 КПК, яка передбачає, що „Призначенням Кримінально-процесуального кодексу є визначення порядку провадження у кримінальних справах”.

Підстави для притягнення до кримінальної відповідальності, як і для застосування примусових заходів медичного характеру відносяться до завдань кримінального законодавства (ст.2 КК України).

Таким чином, підстави кримінальної відповідальності, як і підстави застосування примусових заходів медичного характеру мають передбачатися Кримінальним, а не Кримінальним процесуальним кодексом.

До речі, незважаючи на удосконалення законодавства в ході так званої малої судової реформи у 2001 році, цей недолік продовжував мати місце.

Більше того, з 2001 року у чинному кримінальному та кримінально-процесуальному законодавстві появилося поняття обмеженої осудності особи. Внесені до КПК України зміни щодо нового статусу особи як обмежено осудної є незаконними,  адже відповідно до ст. 20 КК України обмежено осудні вчинюють не суспільно небезпечні дії, а злочини і несуть кримінальну відповідальність. Це значить, що кримінальні справи щодо таких осіб направляються до суду з обвинувальними висновками, суди постановляють вироки, якими поряд з покаранням можуть бути призначені примусові заходи медичного характеру.

Проте, закон передбачав зовсім інше.

Зокрема, у частині 1 статті 417 КПК України значилося: „Досудове  слідство в справах про суспільно небезпечні діяння, вчинені особами у стані неосудності  або  обмеженої  осудності,  а також  про злочини осіб,  які вчинили його у стані осудності,  але захворіли на психічну хворобу до постановлення вироку, проводиться органами досудового слідства за правилами,  передбаченими статтями 111-130, 148-222 цього Кодексу”.

Аналогічною за змістом є ч.3 цієї статті: „По  закінченні  досудового  слідства,  якщо  буде встановлено неосудність  або  обмежену  осудність  особи, що вчинила суспільно небезпечне діяння, складається постанова про направлення справи до суду  для  вирішення  питання  про застосування примусових заходів медичного  характеру.  В  постанові  повинні  бути  викладені  всі обставини,   які  підтверджують  вчинення  цією  особою  суспільно небезпечного  діяння, а також дані, які підтверджують, що ця особа захворіла  на  психічну  хворобу.  Ця  постанова  разом  з справою надсилається прокуророві”.

Таким чином, не зважаючи на те, що порядок розслідування кримінальних справ щодо неосудних і обмежено осудних, та розгляду їх у суді зовсім різний у кримінально-процесуальному законі ці відмінності не були передбачені.

Статті 417-423 КПК, які регламентували порядок кримінального провадження стосовно неосудних, були доповнені словами „обмежено осудні”, а тому ці норми виявилися незаконними і на практиці не діяли.

Лише Кримінальний процесуальний кодекс 2012 року, враховуючи, що неосудні особи вчинюють суспільно небезпечні діяння, а обмежено осудні – кримінальні правопорушення, встановив різний порядок провадження у ході досудового слідства і судового розгляду цих категорій справ (504, 512-516 КПК).

Однак і нове законодавство не досконале. Глава 39 (кримінальне провадження щодо застосування примусових заходів медичного характеру) не передбачає низки важливих положень, зокрема щодо повноважень прокурора у судовому розгляді, щодо цивільного позову, щодо повноважень головного лікаря (керівника психіатричного закладу) звертатися до суду з поданням про продовження, зміну чи припинення застосування примусових заходів медичного характеру тощо.   

З урахуванням наукових розробок і практичного досвіду в Україні та міжнародного досвіду з цих питань Верховною  радою України 22 лютого 2000 року прийнятий  закон України „Про психіатричну допомогу”, який визначає основні засади забезпечення громадян психіатричною допомогою, обов’язки та повноваження органів виконавчої влади та місцевого самоврядування щодо захисту прав осіб, які страждають на психічні захворювання, права та обов’язки  фахівців, інших працівників у сфері надання психіатричної допомоги тощо. У цьому законі вперше визначено поняття презумпції осудності (здоров’я) і завдання держави щодо надання психіатричної допомоги на основі принципів законності, гуманності, додержання прав людини і громадянина, добровільності, доступності та відповідно до сучасного рівня наукових знань, необхідності і достатності заходів лікування з мінімальними соціально-правовими обмеженнями. Детально регламентовано порядок застосування примусових заходів медичного характеру, їх продовження, зміни і припинення.

2.  Суб’єкти примусових заходів медичного характеру. Правове положення психічно хворих осіб та захист їх прав.

Відомо, що суб’єктом злочину є  осудна особа, що вчинила злочин у віці, з якого згідно закону може наставати кримінальна відповідальність.

Осудною визнається особа, яка під час вчинення злочину  могла усвідомлювати свої дії і керувати ними.

Що ж до неосудності осіб, то їх визначення закріплено у ст. 19 КК України, де зазначено: „Не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка під час вчинення суспільно небезпечного діяння, передбаченого Особливою частиною КК, перебувала в стані неосудності, тобто не могла усвідомлювати свої дії або керувати ними внаслідок хронічного психічного захворювання, тимчасового розладу психічної діяльності, недоумства або іншого хворобливого стану психіки”.

За наявності висновку судово-психіатричної експертизи до такої особи за рішенням суду можуть застосовуватися примусові заходи медичного характеру.

Не підлягає також покаранню особа, яка вчинила злочин у стані осудності, але до постановлення вироку захворіла на психічну хворобу. У такому випадку за рішенням суду можуть застосовуватися примусові заходи медичного характеру, а після одужання може бути призначено покарання, в порядку, передбаченому ст. 515 КПК України.

Необхідно відрізняти поняття неосудності особи від обмеженої осудності.

Обмежено осудною визнається судом особа, яка під час вчинення злочину, через наявний у неї психічний розлад, не була здатна повною мірою усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та керувати ними. Така особа підлягає кримінальній відповідальності, при призначенні покарання якій суд може застосувати примусові заходи медичного характеру.

Суб’єкти цих діянь визначені у статті 93 КК України, де, зокрема зазначено, що примусові заходи медичного характеру застосовуються до осіб:

  1.  які вчинили суспільно небезпечні діяння у стані неосудності;
  2.  які вчинили злочини у стані обмеженої осудності;
  3.  які вчинили злочин у стані осудності, але захворіли на психічну хворобу до постановлення вироку або під час відбування покарання.

Поняття осудності і неосудності, а також обмеженої осудності визначається за допомогою юридичних та медичних критеріїв, адже чи страждає особа на психічні захворювання може бути встановлено лише з використанням медичної науки і практики.

Однак, правовий статус зазначених осіб, визначається лише судом і є юридичною категорією.

Так, постановою Пленуму Верховного Суду України № 7 від 03.06.05 р. „Про практику застосування судами примусових заходів медичного характеру та примусового лікування”, роз’яснено судам, що неосудність та обмежена осудність є юридичними категоріями, а тому визнання особи неосудною (ч. 2 ст. 19 КК (2341-14) чи обмежено осудною (ч. 1 ст. 20 КК) належить виключно до компетенції суду.

Виникнення терміну „неосудність” обумовлено потребами кримінального права, тобто необхідністю визначення правового стану, який виключає притягнення особи до кримінальної відповідальності.

Термін „неосудність” у кримінальному та кримінально-процесуальному праві визначає правовий стан особи, а у судовій психіатрії – психічний стан. Вчений М.С. Строгович,  писав: „Експерт дає свій висновок про наявність і характер душевного захворювання, виходячи з медичних критеріїв. Висновок же про осудність і неосудність робить слідчий і суд...”

Термін „неосудність” є вдалим, оскільки  визначає особливий правовий  статус особи як непідсудної. Саме в такому розумінні вживається це поняття у законодавстві, коли йдеться про визнання особи неосудною щодо вчиненого діяння. Зокрема, у статтях 101 і 509 КПК України йдеться про необхідність  призначення експертизи для визначення психічного стану підозрюваного або обвинуваченого за наявності у справі даних, які викликають сумнів щодо його осудності.

Для визначення психічного стану особи (осудною, обмежено осудною чи неосудною) призначення судово-психіатричної експертизи є обов’язковим, оскільки вирішення цього питання вимагає використання спеціальних знань. Експерти, в такому разі, не тільки вправі, а й зобов’язані дати оцінку психічному стану суб’єкта.  

Висновок експертів є одним із доказів, який не має переваги перед іншими доказами і, як і всі інші докази, підлягає оцінці за внутрішнім переконанням суддів, що ґрунтується на всебічному, повному й об’єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності.

Розглядаючи неосудність як особливий правовий стан (статус) особи, необхідно вказати на такі її ознаки:

  1.  визнається судом;
  2.  виключає можливість визнання особи винною у вчиненні інкримінованого діяння і застосування до неї заходів кримінального характеру;
  3.  визначається особливим психічним станом особи, яка страждає на психічний розлад під час вчинення діяння;
  4.  є умовою застосування щодо цієї особи примусових заходів медичного характеру.

Визнання особи психічно хворою тягне за собою певні правові та медичні наслідки, а тому визначення правового статусу особи як осудної чи неосудної має важливе значення, особливо з метою захисту прав людини.

Чинне законодавство виходить з того, що всі громадяни є осудними, крім осіб, які у зв’язку з психічним захворюванням перебувають в особливому психічному стані.

Як і презумпція невинуватості, що проголошена в законодавстві, презумпція осудності знайшла законодавче закріплення в ст. 3 Закону України „Про психіатричну допомогу” від 22 лютого 2000 року, де зазначено: „Кожна особа вважається такою, яка не має психічного розладу, доки наявність такого розладу не буде встановлено на підставах та в порядку, передбачених цим законом та іншими законами України.”

До винесення ухвали суду, якою громадянин визнається неосудним та таким, що не підлягає кримінальній відповідальності, ніхто не вправі визнати його неосудним щодо вчиненого діяння. Висновок експерта про неосудність особи не спростовує презумпції осудності. Думка (позиція) слідчого, викладена у клопотанні про застосування примусових заходів медичного характеру, не означає визнання особи неосудною, як не може вважатися встановленою винність особи у вчиненні злочину, якщо винність констатована в обвинувальному акті, але не підтверджена вироком суду.

Закон вимагає призначати судово-психіатричну експертизу тільки тоді, коли з’являється сумнів у психічній повноцінності підозрюваного, обвинуваченого, тобто, неосудність підлягає доказуванню кожного разу, але тільки в тих випадках, коли виникає сумнів в осудності особи.

Презумпція осудності має принципове значення для визначення правового стану особи. Не зважаючи на деякі особливості провадження у справах про застосування примусових заходів медичного характеру не можна говорити про те, що з моменту одержання висновку експертів про неосудність особи вона втрачає процесуальний статус підозрюваного чи обвинуваченого.

Однією з  проблем кримінального права і судової психіатрії є питання про обмежену осудність. Законодавством передбачена можливість застосування судом примусових заходів медичного характеру щодо осіб, спроможність яких керувати своєю поведінкою знижена у зв’язку з психічним захворюванням. Стаття 20 КК України вказує на те, що підлягає кримінальній відповідальності особа, яка визнана судом обмежено осудною, тобто така, яка під час вчинення злочину через наявний у неї психічний розлад, не була здатна повною мірою усвідомлювати свої дії та керувати ними.

Питання правового статусу і захисту прав неосудних та обмежено осудних осіб при застосуванні примусових заходів медичного характеру регламентується також Законом України „Про психіатричну допомогу” від 22 лютого 2000 року, який визначає правові та організаційні засади забезпечення громадян психіатричною допомогою, встановлює обов’язки органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування з цих питань, регламентує права та обов’язки фахівців, інших працівників, які беруть участь у наданні психіатричної допомоги.

Дія цього Закону поширюється на громадян України, іноземців та осіб без громадянства, які перебувають в Україні. Якщо міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, встановлені інші правила ніж ті, що передбачені законодавством України про психіатричну допомогу, то застосовуються правила міжнародного договору.

Документи, що містять відомості про стан психічного здоров”я особи та надання їй психіатричної допомоги повинні зберігатися з додержанням умов, що гарантують конфіденційність цих відомостей. Вилучення оригіналів цих документів та їх копіювання може здійснюватися лише у випадках, встановлених законом.

Право на одержання і використання конфіденційних відомостей про стан психічного здоров”я особи та надання їй психіатричної допомоги має сама особа чи її законний представник.

Державний контроль за діяльністю психіатричних закладів усіх форм власності та фахівців, інших працівників, які беруть участь у наданні психіатричної допомоги, здійснюють у межах своїх повноважень Міністерство охорони здоров’я України, інші відповідні центральні органи виконавчої влади.

Місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування у межах своїх повноважень здійснюють контроль за діяльністю психіатричних закладів усіх форм власності та фахівців, інших працівників, які беруть участь у наданні психіатричної допомоги, а також контроль за виконанням своїх обов’язків законними представниками.

Громадський контроль здійснюється об’єднаннями громадян у межах їх компетенції відповідно до законодавства України про об’єднання громадян.

Нагляд за додержанням і застосуванням законів при наданні психіатричної допомоги здійснюється Генеральним прокурором України та підпорядкованими йому прокурорами.

3. Види примусових заходів медичного характеру

та правові підстави їх застосування.

Чинне кримінальне законодавство України передбачає систему примусових заходів медичного характеру, які призначаються психічно хворим у зв’язку з вчиненням ними суспільно небезпечних діянь, що містять ознаки злочину. Ці заходи не є формою кримінальної відповідальності, однак являють собою державний примус, застосування якого викликане міркуваннями безпеки суспільства. Такий примус має бути мінімальним і достатнім для досягнення цієї мети.

Примусові заходи медичного характеру полягають не тільки в ізоляції осіб, небезпечних для суспільства через їх хворобливий психічний стан, але і в усуненні цієї небезпеки шляхом ефективного лікування хворої людини, полегшення її страждань. Тобто застосування таких заходів мають на меті, по-перше, захист суспільства від протиправних дій осіб з хворобливим станом їх психіки, і, по-друге, усунення цієї небезпеки шляхом лікування таких осіб.

Залежно від характеру та тяжкості захворювання, тяжкості вчиненого діяння, з урахуванням ступеня небезпечності психічно хворого для себе або інших осіб кримінальне законодавство (ст. 94 КК України) передбачає такі примусові заходи медичного характеру:

1) надання амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку;

2) госпіталізація до психіатричного закладу із звичайним наглядом;

3) госпіталізація до психіатричного закладу з посиленим наглядом;

4) госпіталізація до психіатричного закладу із суворим наглядом.

„Надання амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку може бути застосоване судом стосовно особи,  яка страждає на психічні розлади і вчинила суспільно небезпечне діяння, якщо особа за станом свого психічного здоров'я не потребує госпіталізації до психіатричного закладу.”

Зазначена норма (ч. 2 ст. 94 КК України) викликає зауваження. Відомо що особа, яка страждає на психічні розлади, згідно зі ст. 20 КК України є обмежено осудною і несе кримінальну відповідальність за вчинення злочину, а не вчинює суспільно небезпечні дії.

Госпіталізація до психіатричного закладу із звичайним наглядом може бути застосована судом щодо психічно хворого, який за своїм психічним станом і характером вчиненого суспільно небезпечного діяння потребує тримання у психіатричному закладі і лікування у примусовому порядку.

Госпіталізація до психіатричного закладу з посиленим наглядом може бути застосована судом щодо психічно хворого, який вчинив суспільно небезпечне діяння, не пов'язане з посяганням на життя інших осіб, і за своїм психічним станом не становить загрози для суспільства, але потребує тримання у психіатричному закладі та лікування в умовах посиленого нагляду.

Госпіталізація до психіатричного закладу із суворим наглядом може бути застосована судом щодо психічно хворого, який вчинив суспільно небезпечне діяння, пов'язане з посяганням на життя інших осіб, а також щодо психічно хворого, який за своїм психічним станом і характером вчиненого суспільно небезпечного діяння становить особливу небезпеку для суспільства і потребує тримання у психіатричному закладі та лікування в умовах суворого нагляду.

Якщо не буде визнано за необхідне застосування до психічно хворого примусових заходів медичного характеру, а також у разі припинення застосування таких заходів, суд може передати його на піклування родичам або опікунам з обов'язковим лікарським наглядом.

Примусові заходи медичного характеру застосовуються виключно судом.

До речі, якщо законом визначено критерії, за якими відрізняються психіатричні заклади з суворим і посиленим наглядом (суворий – діяння пов’язані з посяганням на життя і особа становить особливу небезпеку для суспільства; посилений – дії не пов’язані з посяганням на життя і особа не становить загрози для суспільства), то психіатричні заклади з посиленим і звичайним наглядом як теоретично, так і практично відрізнити майже не можливо. Жодного критерію за яким можна було б визначити заклад (з звичайним чи посиленим наглядом) закон не передбачає.

Загалом ч. 4 ст. 94 КК України, де зазначено, що госпіталізація до психіатричного закладу може бути застосована до особи, яка за своїм психічним станом не становить загрози для суспільства викликає зауваження, адже згідно з ч. 4 статтею 503 КПК примусові заходи медичного характеру застосовуються „лише до осіб, які є суспільно небезпечними”.

Для застосування примусових заходів медичного характеру залежно від виду та тяжкості психічного захворювання, вчиненого суспільно небезпечного діяння, з урахуванням ступеня небезпечності психічного хворого для себе або інших осіб у психіатричних лікарнях МОЗ України функціонують 27 відділень із звичайним наглядом (у 2009 році перебувало на лікуванні – 835 осіб), 14 відділень з посиленим наглядом (550 осіб) і Українська психіатрична лікарня з суворим наглядом, яка підпорядкована Міністерству охорони здоров’я України і розташована у м. Дніпропетровську (1091 особа).

Крім того, у системі Міністерства охорони здоров’я України функціонують 12 закладів для проведення стаціонарної судово-психіатричної експертизи особам, що тримаються під вартою, у яких упродовж 2009 року проведено експертизи 3515 особам, з них 524 особам рекомендовано застосування примусових заходів медичного характеру.

І щодо підстав для застосування примусових заходів медичного характеру. Як уже сказано, що такі підстави має передбачати кримінальне законодавство.

Якщо підставами для кримінальної відповідальності є вчинення осудною особою, яка досягла віку, з якого наступає така відповідальність кримінального правопорушення, то для застосування ПЗМХ є наступні підстави:

  1.  вчинення суспільно небезпечного діяння, передбаченого Законом України про кримінальну відповідальність, у стані неосудності;
  2.  встановлення факту неосудності чи обмеженої осудності особи;
  3.  визнання особи суспільно небезпечною через її хворобу.

Суд має право застосувати примусові заходи медичного характеру лише при наявності зазначених підстав.

Необхідно відрізняти примусові заходи медичного характеру від примусового лікування.

Так, ст. 96 КК України передбачає, що примусове лікування може бути застосоване судом, незалежно від призначеного покарання, до осіб, які вчинили злочини та мають хворобу, що становить небезпеку для здоров'я інших осіб. У разі призначення покарання у виді позбавлення волі або обмеження волі примусове лікування здійснюється за місцем відбування покарання. При  призначенні інших видів покарань примусове лікування здійснюється у спеціальних лікувальних закладах.

Відрізняються примусові заходи медичного характеру від примусового лікування за суб’єктами (особами, до яких вони застосовуються), видами судових рішень, якими вони призначаються і способами їх виконання.

Зокрема, примусові заході медичного характеру призначаються до осіб:

1. які вчинили суспільно небезпечні діяння у стані неосудності;

2. які вчинили злочини в стані обмеженої осудності;

3. які вчинили злочин у стані осудності, але захворіли на психічну хворобу до постановлення вироку або під час відбування покарання.

Примусове лікування призначається засудженим за вчинені злочини, як правило, хворим на венеричні хвороби (ст.ст. 130, 133 КК).

Першим (особам, визнаними неосудними) застосовуються примусові заходи медичного характеру у психіатричних закладах ухвалою, а примусове лікування призначається вироком суду поряд з кримінальним покаранням, яке виконується за місцем відбування покарання.

За способами виконання примусові заходи медичного характеру виконуються спеціально визначеними психіатричними закладами, а примусове лікування – за місцем відбування покарання.

4. Особливості судового розгляду справ про застосування примусових заходів медичного характеру, їх продовження, зміну та припинення.

По закінченні досудового слідства, стосовно  особи, що вчинила суспільно небезпечні діяння у стані неосудності, складається клопотання про застосування примусових заходів медичного характеру, у якому повинні бути викладені всі обставини, які підтверджують вчинення цією особою суспільно небезпечного діяння, а також дані, які підтверджують, що ця особа захворіла на психічну хворобу. Це клопотання затверджене прокурором, разом з реєстром матеріалів направляється до суду.

Суд, отримавши зазначені матеріали не пізніше 5-денного строку з дня їх надходження призначає підготовче судове засідання, в яке викликає учасників судового засідання.

Підготовче судове засідання відбувається за участю прокурора, захисника і законного представника особи, експерта і потерпілого. Участь самої особи можлива лише при умові, якщо це не зашкодить його стану здоровя.

Головуючий зясовує думку учасників судового засідання щодо можливості призначення судового розгляду і постановляє ухвалу про призначення судового розгляду не пізніше 10 днів з дня винесення ухвали.

В ухвалі суд вирішує питання, що стосуються підготовки судового розгляду, зокрема:

1) визначає дату та місце проведення судового розгляду;

2) з’ясовує, у відкритому чи закритому судовому засіданні необхідно здійснювати судовий розгляд;

3) з’ясовує питання про склад осіб, які братимуть участь у судовому розгляді;

4) розглядає клопотання учасників судового провадження про:

здійснення судового виклику певних осіб до суду для допиту;

витребування певних речей чи документів;

5) вчиняє інші дії, необхідні для підготовки до судового розгляду.

Судовий розгляд здійснюється одноособово суддею в судовому засіданні за участю прокурора, законного представника, захисника, потерпілого, експерта, інших осіб. Участь особи, стосовно якої передбачається застосування примусових заходів медичного характеру, не є обов’язковою і може мати місце, якщо цьому не перешкоджає характер розладу психічної діяльності чи її психічного захворювання.

Розгляд справ про застосування примусових заходів медичного характеру проводиться у відкритому судовому засіданні з обов’язковою участю прокурора та захисника. У відповідності зі ст. 27, п. 2 ч. 2 ст. 315 КПК суд може прийняти рішення про розгляд справи у закритому судовому засіданні.

Участь особи, щодо якої розглядається кримінальна справа, не є обов’язковою і може мати місце лише у тому разі, якщо цьому не заважає характер її хвороби. В іншому випадку в судове засідання викликається законний представник неосудної особи, який вправі знайомитися з матеріалами справи, подавати докази, заявляти клопотання, відводи тощо.

Особливості судового провадження у справах щодо неосудних осіб полягають і у наступному:

  1.  суд не повинен допускати ніякого спрощення під час розгляду справ про застосування примусових заходів медичного характеру;
  2.  особа, щодо якої розглядається справа,  дає пояснення, а не показання, тому дані що в них містяться, не є доказами. Суд не може посилатись на них в ухвалі;
  3.  судові дебати не провадяться, суд заслуховує висновок прокурора і думку захисника;
  4.  неосудній особі останнє слово не надається;
  5.  суд виносить ухвалу, а не вирок;
  6.  цивільний позов у цих справах не розглядається. Суддя у постанові зазначає, що питання про відшкодування матеріальної шкоди підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства;
  7.  одним із доказів є висновок судово-психіатричної експертизи, який у справах щодо неосудних чи обмежено осудних є обов’язковим. Висновку експертизи суд дає оцінку в сукупності з іншими доказами у справі і може з ним погодитися і не погодитися.

В судовому засіданні допитуються свідки та перевіряються докази, що доводять або спростовують вчинення даною особою суспільно небезпечного діяння, а також перевіряються інші обставини, які мають істотне значення для вирішення питання про застосування примусових заходів медичного характеру. В необхідних випадках в судове засідання викликається експерт.

Якщо особа, щодо якої розглядається справа, викликана в судове засідання, суд вислуховує її пояснення, а потім висновок експерта. Після закінчення судового слідства висловлює свою думку прокурор, потім захисник.

А чи можливі випадки, коли кримінальна справа надійшла до суду з обвинувальним актом і при судовому розгляді виявилося, що підсудний вчинив злочин в стані неосудності. Так, можливо. Статтею 362 КПК передбачено: „Якщо під час судового розгляду будуть встановлені підстави для здійснення кримінального провадження щодо застосування примусових заходів медичного характеру, суд постановляє ухвалу про зміну порядку розгляду і продовжує судовий розгляд згідно з правилами, передбаченими главою 39 цього Кримінального процесуального Кодексу”.

Роз’яснення з цього приводу міститься у постанові Пленуму Верховного суду України № 7 від 03.06.05 р. „Про практику застосування судами примусових заходів медичного характеру та примусового лікування” (п. 17), де зазначено: „Якщо в судовому засіданні під час розгляду кримінальної справи, яка надійшла до суду з обвинувальним актом, будуть встановлені дані, які викликають сумнів щодо осудності підсудного, суд після проведення судово-психіатричної експертизи відповідно до ст. 362 КПК України повинен винести ухвалу і в її мотивувальній частині навести мотиви, з яких він вважає неможливим продовжувати розгляд справи у звичайному порядку, з посиланням на докази, що свідчать про виявлення у підсудного психічної хвороби, а в резолютивній частині зазначити про продовження розгляду справи за правилами, передбаченими гл. 39 КПК”.

За результатами розгляду справи суддя виносить ухвалу про застосування примусових заходів медичного характеру, у якій окрім формулювання вчиненого суспільно небезпечного діяння та посилання на перевірені докази суд зясовує:

  •  чи мало місце суспільно небезпечне діяння;
    •  чи вчинене це діяння особою, щодо якої розглядається справа;
    •  чи вчинене діяння особою в стані неосудності;
    •  чи необхідно застосовувати до неї примусові заходи медичного характеру і які саме.

Суд постановляє одне із таких рішень:

1. Визнавши доведеним, що ця особа вчинила суспільно небезпечне діяння у стані неосудності або після вчинення кримінального правопорушення захворіла на психічну хворобу, яка виключає можливість застосування покарання, суд постановляє ухвалу про застосування примусових заходів медичного характеру.

2. Встановивши, що суспільно небезпечне діяння, кримінальне правопорушення не було вчинено або вчинено іншою особою, а також якщо не доведено, що ця особа вчинила суспільно небезпечне діяння, кримінальне правопорушення, суд постановляє ухвалу про відмову в застосуванні примусових заходів медичного характеру та закриває кримінальне провадження.

3. Якщо буде встановлено, що суспільно небезпечне діяння особа вчинила у стані неосудності, а на момент судового розгляду видужала або внаслідок змін у стані її здоров’я відпала потреба в застосуванні примусових заходів медичного характеру, суд постановляє ухвалу про закриття кримінального провадження щодо застосування примусових заходів медичного характеру.

4. Кримінальне провадження щодо застосування примусових заходів медичного характеру може бути закрито судом, якщо неосудність особи на момент вчинення суспільно небезпечного діяння не була встановлена, а так само в разі видужання особи, яка після вчинення кримінального правопорушення захворіла на психічну хворобу. У такому разі після закриття судом кримінального провадження щодо застосування примусових заходів медичного характеру прокурор повинен розпочати кримінальне провадження в загальному порядку.

Застосовуючи примусові заходи медичного характеру, суд при цьому строк не визначає. Особи, щодо яких застосоване примусове лікування, підлягають обов’язковому комісійному переосвідуванню не рідше ніж один раз на 6 місяців.

За наслідками комісійного огляду особи лікарями-психіатрами суд може продовжити, змінити або припинити примусові заходи медичного характеру.

Стаття 95 КК України, зокрема, передбачає:

           1. Продовження,  зміна або припинення застосування примусових заходів  медичного  характеру   здійснюється   судом   за   заявою представника психіатричного закладу (лікаря-психіатра), який надає особі таку  психіатричну  допомогу,  до  якої  додається  висновок комісії    лікарів-психіатрів,   який   обґрунтовує   необхідність продовження,  зміни або припинення застосування  таких  примусових заходів.

           2. Особи,  до  яких  застосовані  примусові  заходи медичного характеру,  підлягають огляду комісією лікарів-психіатрів не рідше одного  разу  на  6  місяців  для  вирішення питання про наявність підстав для звернення до суду із заявою  про  припинення  або  про зміну  застосування такого заходу.  У разі відсутності підстав для припинення або зміни  застосування  примусового  заходу  медичного характеру  представник  психіатричного  закладу  (лікар-психіатр), який надає особі таку психіатричну  допомогу,  направляє  до  суду заяву, до якої додається висновок комісії лікарів-психіатрів, який містить обґрунтування про  необхідність  продовження  застосування примусового   заходу  медичного  характеру.  У  разі  необхідності продовження застосування примусового  заходу  медичного  характеру понад  6 місяців представник  психіатричного закладу (лікар-психіатр), який надає особі таку психіатричну допомогу, повинен направити до суду за місцем знаходження психіатричного закладу заяву про продовження застосування примусового заходу.  До заяви додається висновок комісії лікарів-психіатрів,  який містить обґрунтування про необхідність  продовження  надання  особі  такої психіатричної  допомоги.  В  подальшому продовження застосовування примусового заходу медичного характеру проводиться кожного разу на строк, який не може перевищувати 6 місяців.

           3. У разі припинення застосування примусових заходів медичного характеру через  змінення  психічного  стану  особи  на краще,  суд  може передати її на піклування родичам або опікунам з обов'язковим лікарським наглядом.

           4. У  разі   припинення   застосування   примусових   заходів медичного  характеру через видужання особи,  які вчинили злочини у стані  осудності, але захворіли на психічну   хворобу   до постановлення вироку, підлягають покаранню на загальних засадах, а особи,  які захворіли  на  психічну  хворобу  під  час  відбування покарання, можуть підлягати подальшому відбуванню покарання.

         Зазначена норма фактично визначає порядок продовження, зміни або припинення ПЗМХ, що не є завданням кримінального законодавства. Кримінальний кодекс може передбачати лише підстави для продовження, зміни чи припинення. Порядок розгляду судом цих питань повинен регулювативати КПК. Однак ст. 514 КПК лише повторює деякі положення ст. 95 КК України.

         Таким чином, ст. 95 КК всупереч ст. 1 і 2 КК виконує завдання, які належать до функцій кримінально-процесуального законодавства (ст. 1 і 2 КПК).

         Крім цього, ст. 95 КК України надає право звертатися до суду з заявою про продовження, зміну або скасування ПЗМХ лікарю-психіатру, який надає допомогу особі, а ч. 3 ст. 514 КПК передбачає, що це «здійснюється за поданням представника медичного закладу (лікаря-психіатра), де тримається дана особа, у передбаченому статтею 95 Кримінального кодексу України та статтею 512 цього Кодексу порядку. До подання додається висновок комісії лікарів-психіатрів, який обґрунтовує необхідність продовження, зміни або припинення застосування таких примусових заходів”.

         Однак на практиці до суду з поданням звертається керівник психіатричного закладу (головний лікар), де надається психіатрична допомога, до якого додає висновок комісії лікарів-психіатрів.  

Час перебування у медичному закладі зараховується у строк відбування покарання у відповідності до ч. 4 ст. 84 КК України (день за день).

Ухвала суду про застосування, продовження, зміну чи скасування примусового заходу медичного характеру може бути оскаржена у апеляційному та касаційному порядку.

5. Завдання і повноваження прокурора у судовому розгляді             справ зазначеної категорії.

Основним завданням прокурора у справах про застосування примусових заходів медичного характеру є забезпечення додержання кримінального та кримінально-процесуального законодавства при розслідуванні і судовому розгляді кримінальних справ стосовно неосудних і обмежено осудних осіб, захист їх прав та законних інтересів.

З цією метою у кожному такому кримінальному провадженні прокурор зобов’язаний перевірити:

  1.  чи мало місце суспільно небезпечне діяння, з приводу якого порушена кримінальна справа;
  2.  чи вчинено це діяння особою, щодо якої розглядається справа;
  3.  чи вчинила особа зазначене діяння в стані неосудності або обмеженої осудності, чи захворіла вона після вчинення злочину на психічну хворобу, яка виключає застосування покарання.

Дії прокурора у кримінальну провадженні щодо неосудних і обмежено осудних регламентовано статтями 36, 37, 283, 290-293 КПК України, тобто загальними положеннями кримінального процесуального законодавства.

У судовому засіданні прокурор приймає участь у допиті свідків, дослідженні доказів, що доводять або спростовують вчинення даною особою суспільно небезпечного діяння, інших обставин що мають істотне значення для справи.

У справах стосовно неосудних осіб прокурор державного обвинувачення не підтримує, а висловлює свою думку щодо необхідності застосування примусових заходів медичного характеру, і, зокрема, їх виду, передбаченого ст. 94 КК України.

У справах щодо обмежено осудних прокурор приймає участь як державний обвинувач і виступає у судових дебатах з обвинувальною промовою.

Участь прокурора обов’язкова також у розгляді судом, справ про продовження, зміну і скасування заходів медичного характеру.

Таким чином, всі судові рішення у справах стосовно осіб, визнаних неосудними, обмежено осудними або які вчинили злочини у стані осудності, але захворіли на психічну хворобу до постановлення вироку або під час відбування покарання, приймаються виключно з участю прокурора.

Одним з важливих завдань прокурора у здійсненні кримінального судочинства, а у справах про застосування примусових заходів медичного характеру особливо, - це забезпечення постановлення законних і обґрунтованих судових рішень.

На практиці нерідко трапляються випадки, коли вироки, постанови (ухвали) судів першої інстанції постановляються з порушенням матеріального та процесуального закону, а тому для виправлення судових помилок прокурор повинен використовувати надане законом право на апеляційне, а можливо і касаційне оскарження.

Згідно зі ст.ст. 35-37 Закону України „Про прокуратуру” прокурор зобов’язаний своєчасно вживати передбачених законом заходів до усунення порушень закону, подавати апеляціїї та касаційні скарги, (згідно Закону України „Про судоустрій і статус суддів” від 07.07.10 – апеляційні і касаційні скарги) і приймати участь у перегляді рішень вищими судовими інстанціями.

Право прокурора на оскарження ухвали суду про застосування чи незастосування примусових заходів медичного характеру передбачено і кримінально-процесуальним законодавством (статті 392-393, 424-425, 516 КПК України).

Перегляд судових рішень можливий і у зв’язку з виявленням нових обставин (глава 34 КПК України).

Діяльність прокурора у розгляді зазначеної категорії справ регламентована також наказом Генерального прокурора України №5гн від 19.09.2005р. „Про організацію участі прокурорів у судовому розгляді кримінальних справ та підтримання державного обвинувачення”, в тому числі й з цих питань (п. 10), зокрема: „Прокурорам усіх рівнів забезпечувати участь у розгляді судом справ про застосування, скасування чи зміну примусових заходів медичного характеру та застосування примусових заходів виховного характеру, вирішення питань, пов’язаних з виконанням судових рішень у кримінальних справах, про застосування амністії. Вживати передбачених законом заходів щодо повного і об’єктивного дослідження обставин у справах такої категорії, постановлення законних рішень”.

Таким чином, у справах про застосування примусових заходів медичного характеру діяльність прокурора повинна бути спрямована на додержання вимог чинного законодавства при вирішенні питання про порушення кримінальних справ, їх розслідуванні, розгляді судами та постановленні законних і обґрунтованих рішень.


Список використаної літератури

  1.  Конституція України.
  2.  Кримінальний процесуальний кодекс України.
  3.  Кримінальний кодекс України.
  4.  Закон України „Про судоустрій і статус суддів” від 07.07.10.
  5.  Закон України від 22.02.2000р. „Про психіатричну допомогу”.
  6.  Постанова Пленуму Верховного Суду України № 7 від 03.06.2005р. „Про практику застосування судами примусових заходів медичного характеру та примусового лікування”.
  7.  Наказ Генерального прокурора №5гн від 19.09.2095р. „Про організацію участі прокурорів у судовому розгляді кримінальних справ та підтримання державного обвинувачення”.
  8.  Шаренко С. Л. Кримінально-процесуальні проблеми застосування примусових заходів медичного характеру. – Харків: „Право”, 2002.
  9.  Иванов Н. Г. Уголовная ответственность лиц с психическими аномалиями.// Государство и право. - 1997. - №3.         
  10.  Лобойко Л. М. Кримінально-процесуальне право. Київ. Видавництво „Істина”. 2007.
  11.  Зайцев О.В. Обмежена осудність у кримінальному праві України. Монографія. Харків, 2007.
  12.  Иванов Н., Брыка И. Ограниченная вменяемость. Российская юстиция. 1998. №10, С. 9-10.
  13.  Костецький М.В. Використання спеціальних психологічних знань у радянському кримінальному процесі. – Київ, - 1990. с. 87.
  14.  Трахтеров В.С. Вменяемость и невменяемость в уголовном праве (исторический очерк) Учебное пособие. – Харьков, Украинская юридическая академия, 1992, С.-83.

       

 

Запитання й завдання для самоперевірки

  1.  Поняття та мета примусових заходів медичного характеру.
    1.  Підстави застосування примусових заходів медичного характеру.
    2.  Поняття неосудності та обмеженої осудності.
    3.  Види примусових заходів медичного характеру.
    4.  Особливості судового розгляду кримінальних справ про застосування примусових заходів медичного характеру.
    5.  Повноваження прокурора у справах щодо неосудних та обмежено осудних.
    6.  Порядок продовження, зміни та скасування примусових заходів медичного характеру.
    7.  Недоліки законодавства про застосування примусових заходів медичного характеру.




1. ЮЛ за собой прекращение деятельности без перехода прав и обязанностей в порядке правоприемства
2. В НВs g желтушная форма с преимущественно цитолитическим синдромом средней степени тяжести волнообр
3. Экологические проблемы города Луганска
4. Lovers trvelled specificlly to different regions or countries in order to try the locl food.
5. Пост того кто по забывчивости поест или попьет не нарушен ибо поистине это Аллах накормил и напоил его
6. а Главной задачей П
7. Роль симметрии и асимметрии в научном познании
8. реферат - Ответы на вопросы Доп
9. Отчет по практической работе 1
10. на тему- ldquo;Плутарх жизнь и творчествоrdquo;
11. рефератов по курсу История зарубежной литературы Х1ХХХ вв.html
12. I Социальноэкономическая политика
13. тема взглядов на мир и человека а изучением человека занимается именно психология
14. Международные выставки и ярмарки
15.  Эволюция менеджмента как научной дисциплины 2
16. Познавательное совершенствование детей седьмого года как необходимое условие подготовки к школе
17. Лекция 1- Философия в системе культуры 329 1
18. НА ЗАПАДНОМ ФРОНТЕ БЕЗ ПЕРЕМЕН
19. КОНСТИТУЦИОННЫЙ СУД В РОССИЙСКОЙ ФЕДЕРАЦИИ И ПОРЯДОК РАССМОТРЕНИЯ ОБРАЩЕНИЯ ГРА
20. окошки знаки действий чтобы получились верные равенства.