Будь умным!


У вас вопросы?
У нас ответы:) SamZan.ru

Роль держави в регулюванні господарської діяльності та в організації і забезпеченні функціонування держа

Работа добавлена на сайт samzan.ru: 2015-07-10

Бесплатно
Узнать стоимость работы
Рассчитаем за 1 минуту, онлайн

1. Роль держави в регулюванні господарської діяльності та в організації і забезпеченні функціонування державного сектору економіки

Економіка як сукупність виробничих відносин певної суспільної формації опосередковується господарською діяльністю. Державне регулювання економіки — це одна з форм державного впливу на економіку, що ґрунтується на законодавстві та реалізується способом установлення та застосування державними органами правил, спрямованих на коригування економічної ді-
яльності фізичних і юридичних осіб, яке підтримується можливістю застосування правових санкцій у разі їх порушення
[1].

Сучасна економіка має змішаний характер, що полягає в поєднанні механізмів ринкового саморегулювання та державного регулювання[2]. Міра державної участі в регулюванні в різних країнах неоднакова і залежить від численних факторів.

Українська держава, беручи участь в організації господарської діяльності, перш за все повинна забезпечити:

визначення економічного статусу України і стратегії соціально-економічного розвитку на основі програмно-цільового управління в інтересах українського народу, підпорядкування суспільного виробництва потребам людини, її соціальній захищеності;

досягнення раціонального співвідношення ринкових механізмів саморегулювання та державних важелів управління економічними процесами в умовах багатоукладної економіки;

структурну перебудову галузей народного господарства з визначенням пріоритетних напрямів економічного і соціального розвитку, їх державної підтримки;

захищеність внутрішнього ринку за умов посилення економічної інтеграції у світовий ринок;

зростання національного багатства і добробуту людей.

Держава визначає економічну політику за такими основними напрямами: структурно-галузева політика; інвестиційна, амортизаційна  політика; політика інституційних перетворень; цінова політика; антимонопольно-конкурентна політика; бюджетна, податкова, грошово-кредитна, валютна політика; зовнішньоекономічна політика.

З метою забезпечення раціонального використання та повноцінного відтворення природних умов господарювання, створення безпечних умов життєдіяльності населення держава здійснює екологічну політику.

У соціально-економічній сфері держава проводить соціальну політику захисту прав споживачів (консюмеризм), політику заробітної плати і доходів населення, політику зайнятості, політику соціального захисту та соціального забезпечення.

Держава визначає засади використання природних ресурсів, організації й експлуатації енергосистем, транспорту, зв’язку; правовий режим власності; правові засади і гарантії підприємництва; правила конкуренції та норми антимонопольного регулювання; бюджетну систему та державний бюджет; систему оподаткування, податки і збори; засади створення і функціонування фінансового, грошового, кредитного та інвестиційного ринків; статус національної валюти та іноземних валют на території України; порядок випуску та обігу цінних паперів, їх види і типи; порядок встановлення державних стандартів; порядок утворення і функціонування вільних та інших спеціальних економічних зон; засади зовнішньоекономічної діяльності, митної справи; засади та інші питання юридичної відповідальності; засади соціального захисту, засади регулювання праці й зайнятості; інші питання управління господарством, передбачені Конституцією і законами України.

У сфері господарювання держава здійснює довгострокову (стратегічну) і поточну (тактичну) економічну і соціальну політику, спрямовану на реалізацію та оптимальне узгодження інтересів суб’єктів господарювання і споживачів, різних суспільних верств і населення в цілому.

Під економічною стратегією розуміють свідомо обраний державою курс економічної політики, розрахований на тривалу перспективу і спрямований на розв’язання масштабних економічних та соціальних завдань, гарантування економічної безпеки держави, збереження і примноження її економічного потенціалу й національного багатства. Економічна стратегія включає визначення пріоритетних цілей на досягнення яких орієнтується народне господарство, засобів та способів реалізації стратегічних цілей виходячи з наукового усвідомлення змісту об’єктивних процесів і тенденцій, що відбуваються в національному та світовому господарстві, та враховуючи весь спектр інтересів суб’єктів господарювання.

Правове закріплення економічної стратегії в Україні відповідно до Конституції України здійснюється визначенням Верховною Радою України засад внутрішньої і зовнішньої політики та затвердженням нею загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального розвитку. Статус, порядок розроблення та реалізації засад внутрішньої і зовнішньої політики та згаданих загальнодержавних програм установлюються законом. Прикладом у цьому зв’язку служать Закон України «Про пріоритетні напрями розвитку науки і техніки» від 1 липня 2001 р. та Закон України «Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні» від 16 січня 2003 р.

Економічна тактика — це сукупність найближчих цілей, завдань, засобів і способів їх досягнення для реалізації стратегічного курсу економічної політики в конкретних умовах, що складаються в поточному періоді розвитку народного господарства.

Правове визначення економічної тактики здійснюється в плануванні економічного і соціального розвитку України та окремих її регіонів, у програмах діяльності Кабінету Міністрів України, конкретних цільових програмах економічного і соціального розвитку, відповідних законодавчих актах.

Наприклад, Міністерством економіки та з питань європейської інтеграції України разом з іншими центральними та місцевими органами виконавчої влади, Інститутом економічного прогнозування НАН України за участі Національного банку України розроблено Прогноз економічного і соціального розвитку України на 2002—2006 рр., затверджений Постановою Кабінету Міністрів України від 25 жовтня 2002 р. № 1586.

Основними формами державного планування господарської діяльності є плани економічного й соціального розвитку та державний і місцеві бюджети.

Правові, економічні та організаційні засади формування цілісної системи прогнозних і програмних документів економічного і соціального розвитку України, окремих галузей економіки та окремих адміністративно-територіальних одиниць як складників загальної системи державного регулювання економічного і соціального розвитку держави визначаються Законом України «Про державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України» від 23 березня 2000 року.

Конкретні механізми реалізації положень цього закону передбачені Постановою Кабінету Міністрів України від 26 квітня 2003 р. № 621 «Про розроблення прогнозних і програмних документів економічного і соціального розвитку та складання проекту державного бюджету».

Держава, органи державної влади та органи місцевого самоврядування безпосередньо не мають статусу суб’єкта господарювання, однак водночас для економіки України характерна наявність великої кількості суб’єктів господарювання, створених за участі держави.

Отже, державний вплив з погляду підстав його вияву можна поділити на загальний, оскільки держава і її органи, вирішуючи перелічені раніше завдання, виступають від імені народу і в публічних інтересах, і окремий, коли держава (її органи) виступають як власник, який керує своїми майновими фондами[3].

Державний сектор економіки є необхідним сегментом будь-якої економічної системи, оскільки існують специфічні сфери
господарювання, в яких приватна ініціатива або неможлива, або неефективна з тих чи інших причин (які різко відрізняються від аналогічних у так званих промислово розвинених країнах)
[4].

Управління державним сектором, як підкреслює Е. Балацький, передбачає не тільки відносини власності, що виникають з приводу володіння, користування і розпоряджання майном державних унітарних підприємств, а й відносини щодо участі держави в керуванні акціонерним капіталом, які регулюються нормами зобов’язального права, а не права власності[5] (докладніше це питання розглядатиметься в § 4).

Суб’єктами господарювання державного сектору економіки відповідно до ч. 2 статті 22 ГК є суб’єкти, засновані тільки на державній власності, а також суб’єкти, засновані одночасно на державній та інших формах власності, якщо частка державної власності в них перевищує 50 % чи становить величину, яка забезпечує державі право вирішального впливу на господарську діяльність цих суб’єктів. Деякими законодавчими актами передбачена наявність особливостей регулювання певних аспектів діяльності господарських товариств, у статутних фондах яких частка держави становить не менше ніж 25 %[6].

Особливість регулювання діяльності суб’єктів державного сектору економіки полягає в тому, що на них поширюється не тільки загальний вплив держави, який відчувають на собі всі суб’єкти господарювання, а й такий вплив, в якому реалізується право держави володіти, користуватися та розпоряджатися своєю власністю[7].

Разом з тим держава може визначати щодо «свого» сектору економіки як умови здійснення окремих господарських дій або аспектів діяльності, так і особливості певних галузей. Як приклад першої ситуації можна навести положення Закону України «Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти» від 22 лютого 2000 року. Цим нормативним актом передбачено особливий порядок укладання договорів розпорядниками державних коштів, першою чергою суб’єктами господарювання державної форми власності.

Другу ситуацію ілюструють положення Закону України «Про господарську діяльність у Збройних Силах України» від 21 вересня 1999 року.

Держава реалізовує право державної власності в державному секторі економіки через систему організаційно-господарських повноважень відповідних органів управління щодо суб’єктів господарювання, що належать до даного сектору і здійснюють свою діяльність на підставі права повного господарського відання або права оперативного управління.

Суб’єктами управління щодо суб’єктів господарювання в державному секторі економіки є Кабінет Міністрів України, міністерства, інші органи влади та організації. Їхні повноваження в цьому аспекті відповідно до ст. 22 ГК визначаються законом.

Законом можуть бути визначені види господарської діяльності, яку дозволяється здійснювати виключно державним підприємствам, установам і організаціям (наприклад, положення ч. 2 ст. 4 Закону України «Про підприємництво», яка не втратила чинності з ухваленням Господарського кодексу).

Правовий статус окремого суб’єкта господарювання в державному секторі економіки визначається уповноваженими органами управління відповідно до вимог законодавства. Хоч це не забороняє у випадках, передбачених законом, здійснювати відносини між собою на договірних засадах.

Органам управління, які здійснюють організаційно-господарські повноваження стосовно до суб’єктів господарювання державного сектору економіки, забороняється делегувати іншим суб’єктам повноваження щодо розпоряджання державною власністю і повноваження щодо управління діяльністю суб’єктів господарювання, за винятком делегування згаданих повноважень відповідно до закону органам місцевого самоврядування та інших випадків.

Управління господарською діяльністю в комунальному секторі економіки здійснюється через систему організаційно-господарських повноважень територіальних громад та органів місцевого самоврядування щодо суб’єктів господарювання, які належать до комунального сектору економіки і здійснюють свою діяльність на підставі права господарського відання або права оперативного управління.

Правовий статус окремого суб’єкта господарювання в комунальному секторі економіки визначається уповноваженими органами управління.

2. Державна регуляторна політика у сфері господарської діяльності

Державна регуляторна політика у сфері господарської діяльності — це напрям державної політики, спрямований на вдосконалення правового регулювання господарських відносин, а також адміністративних відносин між регуляторними органами або іншими органами державної влади та суб’єктами господарювання, недопущення ухвалення економічно недоцільних та неефективних регуляторних актів, зменшення втручання держави в діяльність суб’єктів господарювання та усунення перешкод для розвитку господарської діяльності, що здійснюється в межах, у порядку та в спосіб, що встановлені Конституцією та законами України.

Крім того, одним із пріоритетних напрямів реформування державного управління економікою визнано дерегулювання, під яким слід розуміти сукупність заходів, спрямованих на зменшення втручання державних органів у підприємницьку діяльність, усунення правових, адміністративних, економічних та організаційних перешкод у розвитку підприємництва[1].

Найважливішим нормативно-правовим актом, який регламентує цей аспект діяльності держави, є Закон України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності» від 11 вересня 2003 р.

Згідно з цим законом під регуляторними органами розуміють Верховну Раду України, Президента України, Кабінет Міністрів України, Національний банк України, Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення, інший державний орган, центральний орган виконавчої влади, Верховну Раду Автономної Республіки Крим, Раду міністрів Автономної Республіки Крим, місцевий орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, а також посадову особу будь-якого із зазначених органів, якщо відповідно до законодавства ця особа має повноваження одноособово ухвалювати регуляторні акти.

До системи органів виконавчої влади, які беруть участь у загальному управлінні господарською діяльністю (без урахування галузевої специфіки), відносять:

Міністерство економіки та з питань європейської інтеграції України;

Державний комітет України з питань регуляторної політики та підприємництва;

Державний комітет з питань технічного регулювання та споживчої політики України;

Державний комітет статистики України;

Державну податкову адміністрацію України;

Державну митну службу України;

Державну комісію з цінних паперів та фондового ринку України;

Фонд державного майна України;

Державну службу експортного контролю України.

До інших органів держави, які безпосередньо впливають на господарську діяльність, належить Антимонопольний комітет України.

Природно, що в цьому переліку зазначені регуляторні органи, рішення яких можуть стосуватись абсолютно всіх суб’єктів господарювання. Водночас деякі регуляторні органи ухвалюють акти, що стосуються суб’єктів виключно певної галузі господарства (наприклад, Міністерство транспорту, Державний комітет з будівництва та архітектури та ін.).

До регуляторних органів також належать територіальні органи центральних органів виконавчої влади, державні спеціалізовані установи та організації, некомерційні самоврядні організації, які здійснюють керівництво та управління окремими видами загальнообов’язкового державного соціального страхування, якщо ці органи, установи та організації відповідно до своїх повноважень ухвалюють регуляторні акти.

Регуляторні органи в межах своїх повноважень ухвалюють нормативно-правові акти, інші офіційні письмові документи, які встановлюють, змінюють чи скасовують норми права, застосовуються неодноразово та щодо невизначеного кола осіб, які або окремі положення яких спрямовані на правове регулювання господарських відносин, а також адміністративних відносин між регуляторними органами або іншими органами державної влади та суб’єктами господарювання.

Забезпечення здійснення державної регуляторної політики включає:

установлення єдиного підходу до підготовки аналізу регуляторного впливу та до відстежування результативності регуляторних актів;

підготовку аналізу регуляторного впливу;

планування діяльності з підготовки проектів регуляторних актів;

оприлюднення проектів регуляторних актів з метою одержання зауважень і пропозицій від фізичних та юридичних осіб, їх об’єднань, а також відкриті обговорення за участі представників громадськості питань, пов’язаних з регуляторною діяльністю;

відстежування результативності регуляторних актів;

перегляд регуляторних актів;

систематизацію регуляторних актів;

недопущення ухвалення регуляторних актів, які є непослідовними або не узгоджуються чи дублюють чинні регуляторні акти;

виклад положень регуляторного акта в спосіб, який є доступним та однозначним для розуміння особами, котрі повинні впроваджувати або виконувати вимоги цього регуляторного акта;

оприлюднення інформації про здійснення регуляторної ді-
яльності.

Надзвичайно важливими в цьому зв’язку є повноваження спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань державної регуляторної політики (а це — Державний комітет з питань регуляторної політики і підприємництва) і його територіальних органів.

Так, проекти регуляторних актів, які розробляються центральними органами виконавчої влади, підлягають погодженню з Держкомпідприємництва, а проекти регуляторних актів, що розробляються Радою міністрів Автономної Республіки Крим, місцевими органами виконавчої влади, територіальними органами центральних органів виконавчої влади, підлягають погодженню з відповідними територіальними органами Держкомпідприємництва.

Інші завдання та повноваження Державного комітету з питань регуляторної політики та підприємництва визначаються Положенням, затвердженим Указом Президента України від 25 травня 2000 р. № 721.

Передусім до них відносять:

участь у формуванні та реалізації єдиної державної політики у сфері підприємництва, зокрема регуляторної політики, державної політики щодо ліцензування підприємницької діяльності та державної реєстрації підприємництва;

координацію діяльності органів виконавчої влади, пов’язаної з розробленням та реалізацією заходів щодо проведення єдиної державної регуляторної політики у сфері підприємництва, ліцензування підприємницької діяльності, державної реєстрації підприємництва;

сприяння формуванню системи фінансово-кредитної, консультативної та інформаційної підтримки підприємництва.

Відповідно до положень п. 4 Указу Президента України від
3 лютого 1998 р. № 79 у разі виявлення порушень щодо дерегулювання Держкомпідприємництва приймає обов’язкове до виконання рішення щодо необхідності усунення виявлених порушень, про яке письмово повідомляє відповідно центральний орган виконавчої влади, голову місцевої державної адміністрації. У разі якщо в місячний строк не вжито заходів щодо виконання рішення Держкомпідприємництва, дія відповідного нормативно-правового акта центрального органу виконавчої влади, голови місцевої державної адміністрації зупиняється до усунення порушень, зазначених у рішенні Державного комітету України з питань розвитку підприємництва.

Крім того, Держпідприємництво України є спеціально уповноваженим органом з питань ліцензування.

3. Державна реєстрація суб’єктів підприємницької діяльності

Суб’єкти господарювання підлягають державній реєстрації. Це — обов’язкова передумова початку здійснення господарської діяльності. Відсутність державної реєстрації викликає притягнення відповідних посадових осіб до адміністративної (ст. 164 Кодексу про адміністративні правопорушення) та, в певних випадках, до кримінальної (ст. 201 Кримінального кодексу) відповідальності.

Державна реєстрація юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців — це засвідчення фактів створення або припинення юридичної особи, засвідчення факту набуття або позбавлення статусу підприємця фізичної особи, а також вчинення інших реєстраційних дій шляхом внесення відповідних записів до Єдиного державного реєстру.

Мета державної реєстрації — превентивний (попередній) контроль за законністю набуття, зміни чи припинення підприємницької правосуб’єктності[1].

Положення про порядок державної реєстрації суб’єктів підприємницької діяльності затверджене Постановою Кабінету Міністрів України від 25 травня 1998 № 740.

Варто зазначити, що 15 травня 2003 р. було ухвалено Закон України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців». Саме він з 1 липня 2004 р. визначатиме засади здійснення державної реєстрації. Цей нормативний акт максимально відбиває вимоги директив Європейського Союзу[2].

Відповідно до чинного законодавства державна реєстрація суб’єктів підприємницької діяльності провадиться у виконавчому комітеті міської, районної в місті ради або в районній, районній міст Києва і Севастополя державній адміністрації за місцезнаходженням або місцем проживання суб’єкта.

Місцезнаходженням суб’єкта підприємницької діяльності — юридичної особи на дату державної реєстрації може бути місцезнаходження (місце проживання) одного із засновників або місцезнаходження за іншою адресою, яка підтверджується договором, що передбачає передачу засновнику у власність або користування приміщення, частини приміщення (договір купівлі-продажу, міни, дарування, оренди, лізингу, безоплатного користування майном, про спільну діяльність, установчий договір тощо).

Під місцем проживання згідно з Законом України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» від 11 грудня 2003 р. розуміється адміністративно-територіальна одиниця, на території якої особа проживає строком понад шість місяців на рік. Місце проживання особи має бути зареєстроване.

Якщо засновником (одним із засновників) суб’єкта підприємницької діяльності є юридична особа, її державна реєстрація підтверджується свідоцтвом про державну реєстрацію.

Іноземна юридична особа відповідним документом засвідчує свою реєстрацію в країні місцезнаходження (витяг із торговельного, банківського або судового реєстру тощо). Цей документ повинен бути засвідчений згідно із законодавством країни його видачі, перекладений українською та легалізований у консульській установі України, якщо міжнародними договорами, в яких бере участь Україна, не передбачено інше. Зазначений документ може бути також засвідчено в посольстві відповідної держави в Україні та легалізовано в МЗС.

У разі коли власником (власниками) суб’єкта підприємницької діяльності є фізична особа (фізичні особи), її (їх) підпис на установчих документах засвідчується нотаріусом.

Для державної реєстрації суб’єкта підприємницької діяльності — юридичної особи власник (власники), уповноважений ним (ними) орган чи особа (заявник) особисто або поштою (рекомендованим листом) подають до органу державної реєстрації:

а) установчі документи в повному обсязі для створюваної організаційно-правової форми суб’єкта підприємницької діяльності відповідно до вимог законодавства: рішення власника (власників) майна або уповноваженого ним (ними) органу про створення юридичної особи (крім приватного підприємства). Якщо власників або уповноважених ними органів два і більше, таким рішенням є установчий договір, а також протокол установчих зборів (конференції) у випадках, передбачених законом; статут, якщо відповідно до законодавства це необхідно для створюваної організаційно-правової форми суб’єкта підприємницької діяльності;

б) реєстраційну картку встановленого зразка, яка є одночасно заявою про державну реєстрацію;

в) документ, що засвідчує внесення плати за державну реєстрацію;

г) документ, що засвідчує сплату власником (власниками) внеску до статутного фонду суб’єкта підприємницької діяльності в розмірі, передбаченому законом.

Фізична особа (заявник), яка має намір провадити підприємницьку діяльність без створення юридичної особи, подає до органу державної реєстрації реєстраційну картку, яка є одночасно заявою про державну реєстрацію суб’єкта підприємницької діяльності, дві фотокартки, довідку (чи її копію) про включення до Державного реєстру фізичних осіб — платників податків та інших обов’язкових платежів і документ, що підтверджує внесення плати за державну реєстрацію, а також пред’являє документ, що посвідчує особу.

Заявнику видається оригінал свідоцтва про державну реєстрацію з трьома його копіями, а також оригінал та копія поданих ним установчих документів з відміткою органу державної реєстрації.

Для одержання дозволу на виготовлення печаток і штампів суб’єкт підприємницької діяльності (уповноважена ним особа) подає відповідному органу внутрішніх справ копію свідоцтва про державну реєстрацію, два примірники зразків печаток і штампів, які затверджуються власником і додаткового погодження не потребують, а також документ, що підтверджує внесення плати за видачу дозволу на виготовлення печаток і штампів.

Протягом п’яти робочих днів з дня одержання документів орган внутрішніх справ зобов’язаний видати дозвіл на виготовлення печаток і штампів або письмову відмову із зазначенням причин, які обумовлюються законодавством України.

Від процедури державної реєстрації потрібно відрізняти постановку на облік або реєстрацію в різноманітних уповноважених державних органах. Насамперед суб’єкт господарювання після проходження процедури державної реєстрації стає на облік:

у податковій інспекції (крім того, керівник і засновники реєструються в податковій міліції);

територіальних органах статистики;

територіальних органах Пенсійного фонду;

територіальних органах соціального страхування (від нещасних випадків на виробництві, тимчасової непрацездатності);

територіальних органах Фонду зайнятості[3].

У разі зміни назви, організаційно-правової форми суб’єкта підприємницької діяльності, а також форми власності суб’єкт підприємницької діяльності в місячний термін з моменту настання зазначених змін зобов’язаний подати документи для перереєстрації з підтвердженням опублікування інформації про зміни в друкованих засобах масової інформації.

У разі зміни місцезнаходження (місця проживання) суб’єкт підприємницької діяльності зобов’язаний у 7-денний термін з моменту настання такої зміни подати до органу державної реєстрації:

реєстраційну картку з унесеними змінами;

оригінал свідоцтва про державну реєстрацію для внесення відповідних змін[4].

Невиконання цієї вимоги в зазначений термін є підставою для звернення органу державної реєстрації до суду (господарського суду) з позовом про скасування державної реєстрації суб’єкта підприємницької діяльності.

Скасування державної реєстрації суб’єкта підприємницької діяльності — юридичної особи здійснюється органом державної реєстрації за заявою власника (власників) або вповноваженого ним (ними) органу, а також на підставі рішення господарського суду в разі:

визнання недійсними або такими, що суперечать законодавству, установчих документів;

провадження діяльності, що суперечить установчим документам та законодавству;

несвоєчасного повідомлення суб’єктом підприємницької діяльності про зміну його назви, організаційної форми, форми власності та місцезнаходження;

визнання суб’єкта підприємницької діяльності банкрутом
(у випадках, передбачених законодавством);

неподання протягом року до органів державної податкової служби податкових декларацій, документів бухгалтерської звітності згідно із законодавством.

Скасування державної реєстрації суб’єкта підприємницької діяльності — фізичної особи здійснюється органом державної реєстрації за заявою підприємця-громадянина, а також на підставі рішення суду (господарського суду) у разі:

провадження діяльності, що суперечить законодавству;

несвоєчасного повідомлення підприємцем-громадянином про зміну свого постійного або тимчасового місця проживання;

неподання протягом року до органів державної податкової служби податкових декларацій, документів бухгалтерської звітності згідно із законодавством.

4. Засоби державного регулювання господарської діяльності. Державна підтримка господарської діяльності

Під методом державного впливу на господарські відносини слід розуміти сукупність заходів впливу держави через органи законодавчої, виконавчої та судової влади на суб’єктів господарських відносин з метою створення та забезпечення умов господарської діяльності відповідно до ідеї соціально орієнтованої економіки та національної економічної політики[1]. Існує ціла низка критеріїв розподілу методів, але найцікавішим є поділ методів за характером впливу на прямі (адміністративний примус) та непрямі (економічне та інше стимулювання).

Формою державного впливу на господарські відносини доречно визнавати зовнішній вираз дії державних органів, що виникає в процесі реалізації їх специфічних завдань і функцій у разі застосування обраного методу державного впливу на економіку.

Розрізняють такі основні правові форми[2]: планування (директивне й індикативне), індивідуальне управлінське рішення, контроль, нагляд, координація, формування звітності, інформаційне забезпечення суб’єктів господарських відносин, припинення правопорушень, поновлення правового становища, покарання винних у порушенні господарського законодавства, нормативне регулювання тощо.

ГК оперує терміном «засоби регулюючого впливу», щоправда не даючи його визначення, а лише наголошуючи, що вони застосовуються державою для реалізації економічної політики, виконання цільових економічних та інших програм і програм економічного й соціального розвитку. Основними засобами регулюючого впливу держави на суб’єктів господарювання відповідно до ст. 12 ГК є:

державне замовлення, державне завдання;

ліцензування, патентування і квотування;

сертифікація та стандартизація;

застосування нормативів та лімітів;

регулювання цін і тарифів;

надання інвестиційних, податкових та інших пільг;

надання дотацій, компенсацій, цільових інновацій та субсидій.

Державне замовлення є засобом державного регулювання економіки способом формування на договірній (контрактній) основі складу та обсягів продукції (робіт, послуг), необхідної для державних потреб, розміщення державних контрактів на поставку (закупівлю) цієї продукції (виконання робіт, надання послуг) серед суб’єктів господарювання незалежно від їх форми власності.

У випадках, передбачених законодавством, Кабінет Міністрів України, інші органи виконавчої влади можуть установлювати державні завдання, що є обов’язковими для суб’єктів господарювання.

Державний контракт як форма реалізації державного замовлення згідно з Законом України «Про поставки продукції для державних потреб» від 22 грудня 1995 р. — це договір, укладений державним замовником від імені держави з виконавцем державного замовлення, в якому визначаються економічні і правові зобов’язання сторін і регулюються взаємовідносини замовника і виконавця.

Законодавством України можуть бути передбачені особливості державного замовлення і, відповідно, державного контракту в певних сферах. Так, наприклад, Закон України «Про державне оборонне замовлення» від 3 березня 1999 р. передбачає, що державний контракт з оборонного замовлення — це договір, укладений державним замовником з виконавцем відповідно до затверджених Кабінетом Міністрів України основних показників оборонного замовлення (обсяги поставок (закупівлі) продукції, виконання робіт, надання послуг, строки виконання замовлення тощо), який передбачає зобов’язання сторін та їх відповідальність за виконання оборонного замовлення.

Не можна не згадати в цьому зв’язку положення Закону України «Про державний матеріальний резерв» від 24 січня 1997 р., в якому визначаються основні вимоги щодо формування і розміщення замовлень на поставку матеріальних цінностей до державного резерву.

Поставки продукції для державних потреб забезпечуються за кошти Державного бюджету України та інших джерел фінансування, що залучаються для цього, у порядку, визначеному законом.

Ліцензування підприємницької діяльності є засобом державного регулювання господарської діяльності, спрямованим на забезпечення єдиної державної політики в тій чи тій сфері та захист економічних і соціальних інтересів громадян.

Відносини, пов’язані з ліцензуванням підприємницької діяльності, регулюються Законом України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» від 1 червня 2000 р. Відповідно до його положень 59 видів діяльності можуть здійснюватися суб’єктами господарювання тільки після отримання ліцензії. Крім того, ліцензування банківської діяльності, діяльності з надання фінансових послуг, зовнішньоекономічної діяльності, ліцензування каналів мовлення, ліцензування у сфері електроенергетики та використання ядерної енергії, ліцензування у сфері освіти, ліцензування у сфері інтелектуальної власності, виробництва і торгівлі спиртом етиловим, коньячним і плодовим, алкогольними напоями та тютюновими виробами, у сфері телекомунікацій здійснюється згідно з законами, що регулюють відносини в цих галузях.

Ліцензія — документ державного зразка, який засвідчує право ліцензіата на провадження зазначеного в ньому виду господарської діяльності протягом визначеного строку за умови виконання ліцензійних умов.

Ліцензійні умови є нормативно-правовим актом, положення якого встановлюють кваліфікаційні, організаційні, технологічні та інші вимоги для провадження певного виду господарської діяльності.

Ліцензійні умови та порядок контролю за їх додержанням затверджуються спільним наказом спеціально вповноваженого органу з питань ліцензування (це — Державний комітет з питань регуляторної політики та підприємництва) та органу ліцензування.

Згідно з Постановою Кабінету Міністрів України від 14 листопада 2000 р. № 1698 «Про затвердження переліку органів ліцензування» в Україні діє 34 органи ліцензування. На підставі ліцензії, виданої центральним органом виконавчої влади, господарська діяльність провадиться на всій території України, а на підставі ліцензії, виданої місцевим органом виконавчої влади, — на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці.

Суб’єкт господарювання, який має намір провадити певний вид господарської діяльності, що ліцензується, особисто або через уповноважений ним орган чи особу звертається до відповідного органу ліцензування із заявою встановленого зразка про видачу ліцензії. До заяви про видачу ліцензії додається копія свідоцтва про державну реєстрацію суб’єкта підприємницької діяльності або копія довідки про внесення до Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України, засвідчена нотаріально або органом, який видав оригінал документа.

Для окремих видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню, до заяви про видачу ліцензії також додаються документи, вичерпний перелік яких визначений Постановою Кабінету Міністрів України від 4 липня 2001 р. № 756 «Про затвердження переліку документів, які додаються до заяви про видачу ліцензії для окремого виду господарської діяльності».

З метою забезпечення ефективного та раціонального використання обмежених ресурсів, застосування новітніх технологій і обладнання, створення вигідних для держави умов експлуатації таких ресурсів, ліцензування видів господарської діяльності, провадження яких пов’язане з використанням обмежених ресурсів у разі надходження кількох заяв про видачу ліцензій, здійснюється тільки за результатами відкритих конкурсів.

На території України органи ліцензування використовують бланки ліцензії єдиного зразка. Строк дії ліцензії на провадження певного виду господарської діяльності встановлюється Кабінетом Міністрів України за поданням спеціально вповноваженого органу з питань ліцензування, але не може бути меншим за три роки.

Для кожної філії, кожного відокремленого підрозділу ліцензіата, які провадитимуть господарську діяльність на підставі отриманої ними ліцензії, орган ліцензування видає ліцензіату засвідчені ним копії ліцензії, які реєструються в журналі обліку заяв та виданих ліцензій[3].

До речі, ведення відповідних видів діяльності без отримання ліцензії має наслідком притягнення посадових осіб до аналогічної відповідальності, що й за відсутність державної реєстрації.

Патентуванню згідно з Законом України «Про патентування деяких видів підприємницької діяльності» від 23 березня 1996 р. підлягає торговельна діяльність за готівкові кошти, а також з використанням інших форм розрахунків та кредитних карток на території України, діяльність з обміну готівкових валютних цінностей (включаючи операції з готівковими платіжними засобами, вираженими в іноземній валюті, та з кредитними картками), а також діяльність з надання послуг у сфері грального бізнесу та побутових послуг[4].

Торговий патент — це державне свідоцтво, яке засвідчує пра- во суб’єкта підприємницької діяльності чи його структурного (відокремленого) підрозділу вести зазначені види підприємницької діяльності. Торговий патент не засвідчує право суб’єкта підприємницької діяльності на інтелектуальну власність.

Спеціальний торговий патент — це державне свідоцтво, яке засвідчує право суб’єкта господарювання на особливий порядок оподаткування відповідно до закону.

У необхідних випадках держава застосовує квотування, установлюючи граничний обсяг (квоти) виробництва чи обігу
певних товарів і послуг. Порядок квотування виробництва та/або обігу (включаючи експорт та імпорт), а також розподілу квот установлюється Кабінетом Міністрів України відповідно до закону. Так, щороку КМУ визначає переліки товарів, експорт та імпорт яких підлягає квотуванню і ліцензуванню (див., наприклад, Постанову КМУ від 25 грудня 2002 р. № 1939).

Стандартизація згідно з Законом України «Про стандартизацію» від 17 травня 2001 р. — це діяльність, що полягає в установленні положень для загального і багаторазового застосування щодо наявних чи можливих завдань з метою досягнення оптимального ступеня впорядкування в певній сфері, результатом якої є підвищення ступеня відповідності продукції, процесів та послуг їх функціональному призначенню, усуненню бар’єрів у торгівлі і сприянню науково-технічному співробітництву.

У сфері господарювання застосовуються:

державні стандарти України;

кодекси усталеної практики;

класифікатори;

технічні умови;

міжнародні, регіональні й національні стандарти інших країн (застосовуються в Україні відповідно до чинних міжнародних договорів України).

Застосування стандартів чи їх окремих положень є обов’язковим для:

суб’єктів господарювання, якщо на стандарти є посилання в нормативно-правових актах;

учасників угоди (контракту) щодо розроблення, виготовлення чи постачання продукції, якщо в ній (ньому) є посилання на певні стандарти;

виробника чи постачальника продукції, якщо він склав декларацію про відповідність продукції певним стандартам чи застосував позначення цих стандартів у її маркуванні;

виробника чи постачальника, якщо його продукцію сертифіковано щодо вимог стандартів.

Сертифікація відповідно до Закону України «Про підтвердження відповідності» 17 травня 2001 р. — це процедура, за допомогою якої визнаний в установленому порядку орган документально засвідчує відповідність продукції, систем якості, систем управління якістю, систем управління довкіллям, персоналу встановленим законодавством вимогам.

Норми і нормативи — це завчасно розроблені і затверджені в установленому законом порядку розміри споживання основних фондів, природних і матеріальних ресурсів, припустимих шкідливих викидів та інші обов’язкові до застосування умови господарювання (наприклад, норми прискореної амортизації, гігієнічні нормативи, норми відшкодування витрат на відрядження в межах України та за кордон, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 23 квітня 1999 р. № 663, норми природних втрат (бою) продукції під час транспортування, зберігання та реалізації).

Ліміти — гранично допустимі величини використання ресурсів або, навпаки, гранично допустимі викиди (див., наприклад, Постанову Кабінету Міністрів України від 10 серпня 1992 р. № 459 «Про порядок видачі дозволів на спеціальне використання природних ресурсів і встановлення лімітів використання ресурсів загальнодержавного значення»). Своїм статусом ліміт чимось нагадує квоту.

Питанням регулювання цін і тарифів присвячено главу 21 ГК, а також норми Закону України «Про ціни і ціноутворення» від
3 грудня 1990 р. Відповідно до ст. 189 ГК ціна (тариф) є формою грошового визначення вартості продукції (робіт, послуг), яку реалізують суб’єкти господарювання. Ціна є істотною умовою господарського договору. Суб’єкти господарювання можуть використовувати в господарській діяльності вільні ціни, державні фіксовані ціни та регульовані ціни — граничні рівні цін або граничні відхилення від державних фіксованих цін.

Вільні ціни визначаються на всі види продукції (робіт, послуг), за винятком тих, на які встановлено державні ціни. Вільні ціни визначаються суб’єктами господарювання самостійно за згодою сторін, а у внутрішньогосподарських відносинах — також за рішенням суб’єкта господарювання.

Державні фіксовані та регульовані ціни встановлюються на ресурси, що справляють вирішальний вплив на загальний рівень і динаміку цін, а також на продукцію та послуги, що мають суттєве соціальне значення для населення. Перелік згаданих ресурсів, продукції, послуг затверджує Кабінет Міністрів України.

Відповідно до Закону України «Про природні монополії» 2000 р. державні ціни встановлюються також на продукцію (послуги) суб’єктів господарювання — природних монополістів.

Державне регулювання цін здійснюється встановленням фіксованих державних та комунальних цін, граничних рівнів цін, граничних рівнів торговельних надбавок і постачальницьких винагород, граничних нормативів рентабельності або запровадженням обов’язкового декларування зміни цін.

Одним з найголовніших інструментів регулювання господарської діяльності є податкова політика держави. Оподаткування відносять до посередніх методів державного регулювання, тобто таких, що ґрунтуються на економічних засобах впливу на відносини, які регулюють державні суб’єкти управлінської діяльності. Вони опосередковуються способом задіяння економічних інтересів без прямого владного примусу та відбиваються на поведінці учасників економічних відносин через створення умов, які впливають на її мотивацію створенням тих чи інших матеріальних стимулів заохочення[5].

З метою вирішення найважливіших економічних і соціальних завдань держави закони, якими регулюється оподаткування суб’єктів господарювання, повинні передбачати:

оптимальне поєднання фіскальної та стимулювальної функцій оподаткування;

стабільність (незмінність) протягом кількох років загальних правил оподаткування;

усунення подвійного оподаткування;

узгодженість з податковими системами інших країн.

Ставки податків мають нормативний характер і не можуть установлюватись індивідуально для окремого суб’єкта господарювання.

Система оподаткування в Україні має передбачати граничні розміри податків і зборів, які можна справляти із суб’єктів господарювання. При цьому податки та інші обов’язкові платежі, що відповідно до закону включаються до ціни товарів (робіт, послуг) або відносяться на їх собівартість, сплачуються суб’єктами господарювання незалежно від результатів їх господарської діяльності.

Згідно зі ст. 1 Закону України «Про систему оподаткування» від 25 червня 1991 р. встановлення і скасування пільг платникам податків і зборів (обов’язкових платежів) до бюджетів та до державних цільових фондів здійснюють Верховна Рада України, Верховна Рада Автономної Республіки Крим і сільські, селищні, міські ради відповідно до законів України про оподаткування.

Як правило, раз на півроку Державна податкова адміністрація видає довідник пільг, наданих чинним законодавством юридичним особам щодо сплати податків, зборів, інших обов’язкових платежів.

Крім того, законодавство України може передбачати спрощену систему оподаткування для окремих категорій суб’єктів господарювання. Так, наприклад, ст. 11 Закону України «Про державну підтримку малого підприємництва» передбачає таку спрощену систему способом заміни сплати встановлених законодавством податків і зборів (обов’язкових платежів) сплатою єдиного податку для суб’єктів малого підприємництва.

Держава може надавати дотації суб’єктам господарювання: на підтримку виробництва життєво важливих продуктів харчування, на виробництво життєво важливих лікарських препаратів та засобів реабілітації інвалідів, на імпортні закупівлі окремих товарів, послуги транспорту, що забезпечують соціально важливі перевезення, а також суб’єктам господарювання, що опинились у критичній соціально-економічній або екологічній ситуації, з метою фінансування капітальних вкладень на рівні, необхідному для підтримання їх діяльності, на цілі технічного розвитку, що дають значний економічний ефект, а також в інших випадках, передбачених законом.

Держава може здійснювати компенсації або доплати сільськогосподарським товаровиробникам за сільськогосподарську продукцію, що реалізується ними державі.

Підстави та порядок застосування засобів державної підтримки суб’єктів господарювання визначаються законом.

Держава намагається стимулювати розвиток господарської діяльності. Насамперед ця підтримка спрямована на розвиток окремих видів підприємницької діяльності (Закон України «Про державну підтримку малого підприємництва» від 19 жовтня 2000 р., Закон України «Про Національну програму сприяння розвитку малого підприємництва в Україні» від 21 грудня 2000 р.) або окремих галузей господарства (наприклад, Закон України «Про заходи щодо державної підтримки суднобудівної промисловості в Україні» від 18 листопада 1999 р. в редакції 13 грудня 2001 р., Закон України «Про стимулювання розвитку сільського господарства на період 2001—2004 років» від 18 січня 2001 р., Закон України «Про державну підтримку підприємств, науково-дослідних інститутів і організацій, які розробляють та виготовляють боєприпаси, їх елементи та вироби спецхімії» від 21 вересня 2000 р.)

Державна підтримка малого підприємництва здійснюється за такими напрямами:

1) формування інфраструктури підтримки і розвитку малого підприємництва, організація державної підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації кадрів для суб’єктів малого підприємництва;

2) установлення системи пільг для суб’єктів малого підприємництва;

3) запровадження спрощеної системи оподаткування, бухгалтерського обліку та звітності;

4) фінансово-кредитна підтримка малого підприємництва;

5) залучення суб’єктів малого підприємництва до виконання науково-технічних і соціально-економічних програм, здійснення поставки продукції (робіт, послуг) для державних та регіональних потреб.


Диплом на заказ


1. Реферат- Рынок ценных бумаг и его роль в рыночной экономике
2. задание Формула полной вероятности
3. Валеология для студентов 2го курса з-о СПФ Понятие о валеологии ее связь с другими дисциплинами.html
4. відносини які виникають та існують між суб~єктами з різних країн з приводу виробництва обміну розподілу і
5. Колебания лопаток
6.  Теоретические основы становления психологической готовности ребенка дошкольника к обучению в школе 1
7. Варлаам Хутынский
8. История Московского Кремля
9. Повстання 1768 р. в Україні
10. страна непередаваемых оттенков красок благоухающего аромата утонченных форм древних традиций многообра
11. и никто иной наряду с ним достоин всякой хвалы и искреннего поклонения
12. Структурное программирование
13. УТВЕРЖДЕН
14.  Попытка 2 Попытка 3
15. а Особенности устойчивых выражений фразеологизмов
16. Реферат- Загальна характеристика права власност
17. культурное наследие Нижегородской области представленное более чем 3 тысячами памятников истории культуры
18. тема Ноктюрн Ноктюрн Прим крепость легиона на луне Прометей Кальдера протекторат боевая станция Герион
19. Установки пожаротушения и их составные части
20. Учение Гераклита