Будь умным!


У вас вопросы?
У нас ответы:) SamZan.ru

Філософія права Значення філософії в системі юридичних наук Конспект лецій

Работа добавлена на сайт samzan.ru: 2015-07-05


Тема 1. Значення та місце філософії права в системі юридичних наук.

  1.  Філософія права в системі юридичних наук.
  2.  Предмет філософії права.
  3.  Структура філософії права.
  4.  Функції філософії права.

  1.  Філософія права в системі юридичних наук.

Складність та багатоаспектність правових явищ обумовлює наявність різноманітних юридичних дисциплін, які можуть бути класифіковані за різноманітними критеріями. Найбільш обґрунтованим є розподіл цих наук за предметом та методом дослідження.

Саме за цим критерієм поряд із галузевими та спеціально-прикладними розрізняють загальнотеоретичні юридичні науки. Їх особливістю є аналіз загальних закономірностей, що характеризують державу та право, як об’єкт юридичної науки.

Важливого значення в системі юридичних наук загальнотеоретичного профілю належить таким наукам як теорія держави та права, соціологія права і філософія права.

Важливим для розуміння філософії як юридичної науки є визначення її співвідношення з теорією держави та права. Це співвідношення характеризується через спільні і відмінні  риси та їх взаємозв’язки.

Спільні риси філософії права і теорії держави та права:

  1.  Теорія держави та права і філософія права належать до суспільних наук;
  2.  Вони є загальнотеоретичними дисциплінами;
  3.  Мають спільний об’єкт дослідження – право;
  4.   Мають методологічне значення;
  5.  Виконують певні функції;
  6.  Забезпечують приріст знань про право;
  7.  Існують у формі теорій, поглядів, наукових шкіл;
  8.  Сприяють пізнанню і вдосконаленню права;
  9.  Мають власну структуру;
  10.  Формують повагу до права та прав людини.

Відмінні риси філософії права і теорії держави та права:

Теорія держави та права

Філософія права

1.

Об’єктом вивчення є держава та право.

1.

Обєктом вивчення є правові категорії.

2.

Предметом є загальні закономірності виникнення, функціонування, вдосконалення держави та права.

2.

Предметом є сутнісні характеристики права, як міри свободи, рівності, справедливості.

3.

Передбачає наявність юридичних знань на професійному рівні.

3.

Поєднує юридичні та філософські знання.

4.

Методологічна функція науки – надання юридичного змісту загальнонауковим методам і розробка спеціально наукових методів.

4.

Розробка філософських методів дослідження.

5.

Вивчає складні елементи суспільства (економічні, політичні, ідеологічні системи), в межах яких функціонують держава та право

5.

Вивчає право як суспільну категорію у його взаємозв’язку з культурою, мораллю, ідеологією.

6.

Вивчає державу та право як політико-правову категорію.

6.

Вивчає право як суспільне явище.

7.

Досліджує взаємозв’язок держави, права та суспільства.

7.

Досліджує взаємозв’язок права, особи, суспільства.

8.

Визначає зміст права як сукупності суб’єктивних прав і юридичних обов’язків.

8.

Зміст права визначає через цінність для особи та суспільства.

9.

Досліджує право як елемент правової системи.

9.

Досліджує право як елемент правової реальності.

10.

Призначення права вбачає в упорядкуванні суспільства.

10.

Призначення права вбачає в розвитку цивілізації, у забезпеченні буття суб’єкта, добра та справедливості.

11.

Характеризує зовнішній прояв державно-правових категорій.

11.

Засноване на філософській рефлексії: самоаналізі, що забезпечує дослідження внутрішньої структури об’єкта.

12.

Досліджує теоретико-прикладні проблеми.

12.

Досліджує фундаментальні проблеми.

Взаємозв’язок філософії права і теорії держави та права:

  1.  Філософія права забезпечує теорію загально філософською розробкою правових проблем;
  2.  Теорія збагачує філософію досвідом розв’язання практичних проблем у сфері права.

Співвідношення філософії права і соціології права має аналогічні аспекти.

Єдність:

  1.  Філософія права і соціологія права є науковими дисциплінами;
  2.  Належать до юридичних наук;
  3.  Обєктом дослідження є категорії, що не мають першочергового значення для повсякденного життя суспільства;
  4.  Передбачає наявність спеціальних знань;
  5.  Реалізується в певній сфері;
  6.  Є засобом реалізації суб’єктивного інтересу;
  7.  Характеризуються наявністю мети  та засобів її досягнення;
  8.  Залежать від рівня розвитку суспільства та обумовлюються ним;
  9.  Формуються еволюцією;
  10.  Забезпечують приріст знань про право.

Відмінні риси філософії права та соціології права:

Соціологія права

Філософія права

1.

Предметом є соціальна обумовленість та соціальна ефективність права.

1.

Предметом є дослідження природи та сутності права.

2.

Вивчає регулятивні властивості права.

2.

Вивчає право як феномен людської цивілізації.

3.

Забезпечує поєднання знань з соціології та правознавства.

3.

Забезпечує поєднання знань з філософії і правознавства.

4.

Характеризує право як соціальну категорію, що має соціальну природу і призначення.

4.

Характеризує право як засіб забезпечення рівності, свободи, справедливості.

5.

Зосереджується на вивченні взаємодії права із соціальними чинниками.

5.

Вивчає правову реальність з її взаємодією із всіма сторонами життя суспільства.

6.

Має соціально-правовий характер.

6.

Має світоглядовий характер.

7.

Засновується на аналізі діяльнісної характеристики права.

7.

Засновується на визначенні структурних характеристик феномену права.

8.

Визначає місце держави і права в системі суспільних відносин.

8.

Характеризує місце права в системі цінностей.

9.

Правова сфера досліджується через  взаємовідносини особистості, соціальних груп і суспільства.

9.

Правова сфера досліджується через взаємозв’язок людина-право.

10.

Вивчає соціальні закономірності права.

10.

Вивчає світоглядні закономірності права.

Взаємозв’язок філософії права та соціології права:

  1.  Філософія права забезпечує наукову основу діяльності суб’єктів в правовій сфері;
  2.  Соціологія права надає філософії права матеріал для узагальнення з метою визначення шляхів вдосконалення правової діяльності.

Отже, філософія права є суспільною наукою, що належить до загальнотеоретичних юридичних наук.

  1.  Предмет філософії права.

Філософсько-правові погляди почали виникати в Античність. Але як наука філософія права стала формуватися в XVIII ст. Значний внесок у її формування внесли українські вчені. Необхідно зазначити, що ця дисципліна викладалася у юридичних вузах до 1917 р., і знову зявилася у програмі із середини 80-х рр. ХХ ст.

Предмет філософії права має складний характер тому існують різноманітні точки зору як на поняття філософії права, так і на її предмет, функції, завдання та методи.

Термін «філософія права» зявився в юридичній науці у 1798 р. І започатковане Густавом Гуго у монографії «Підручник природного права як філософія позитивного права, особливо – приватного права».

Загалом термін «філософія» щодо певної наукової дисципліни в європейській науці став поширюватися за часів Ньютона («Математичні основи натуральної філософії »). Розвинуті ці ідеї – Ліннеєм «Філософія ботаніки», та Вольтером «Філософія історії».

Один із засновників філософії права Гегель визначав предмет філософії, як науку про право, що своїм предметом має ідею права, його поняття і здійснення.

Український філософ Юркевич  вважав, що предметом філософії права є дослідження тих постійних основ та форм, в яких відображено існування права позитивного. Шершеневич вважав, що філософія права повинна вивчати не лише право, яким воно є, але і право, яким воно повинно бути.

Серед різноманітних поглядів дореволюційних учених Тарановський розрізняв два напрямки:

 1 напрямок вбачає предмет філософії права в її особливостях, що полягають у метафізичному уявленні про право;

 2 напрямок зводить філософію права до гносеології, тобто теоретичного пізнання, що надає можливість вивчати правові категорії для їх наукового обґрунтування.

Різноманітність поглядів на предмет філософії права характеризує і сучасну науку:

  1.  Австрійський учений Кубеш під предметом філософії як фундаментальної юридичної науки вбачає нормативну основу права, в якій відображені ідеї справедливості, рівності, свободи, безпеки і доцільності;
  2.  Німецький вчений Хенкель до предмету філософії права включає вивчення феномену права як надбання сучасної цивілізації;
  3.  Американський вчений Пракаш зазначає: філософія вивчає природне право, його сутність, а також категорії правопорушення і покарання як основоположних для розуміння права;
  4.  Німецький учений Цеппеліус під предметом філософії розуміє поняття права, правової реалії, правової свідомості, правової справедливості, юридичного мислення;
  5.  Вчений Керимов зазначає: предмет філософії права складає логіка права, діалектика, теоретичне пізнання буття;
  6.  Вчений Нерсесянц зауважує, що філософія права забезпечує дослідження змісту права, його сутності, місця в системі соціальних цінностей;
  7.  Алексеев вказував,що філософія права – це наука про право в людському спілкуванні;
  8.  Жоль зводив філософію права до історії філософії, характеристиці її як філософської основи виникнення права;
  9.  Данільян зазначав, що філософія права визначає границі підстав дії права як важливого способу людського буття;
  10.  Рабінович розглядав філософію права через загальні закономірності виникнення, структуризації, функціонування, розвитку права, що мають об’єктивний характер;
  11.  Бабкін розумів філософію права як методологічну науку, що покликана забезпечувати світоглядне розуміння права і його призначення для особистості через виокремлення глибинних соціальних, духовних, етичних передумов права;
  12.  Козловський розглядав філософію права як науку про закономірності сутності природного права, як динамічного поєднання онтологічних, гносеологічних, логічних та аксіологічних основ права;
  13.  Шемшученко: філософія права покликана осмислювати сенс права та особливості його впливу на людину.

Предметом філософії права є юридична наука про сутнісні закономірності виникнення, функціонування, розвитку правових явищ.

Саме це визначення надає можливості охарактеризувати особливості філософії права як науки:

  1.  Філософія права – це юридична наука, об’єктом якої є право, а предметом його закономірності;
  2.  Вивчає закономірності права, як стійкі повторювані зв’язки певних явищ та тенденції її розвитку;
  3.  Філософія права вивчає сутнісні закономірності правових явищ, тобто найбільш глибинні якості та властивості права, без яких воно не існує;
  4.  Філософія права  вивчає як виникають, формуються, вдосконалюються закономірності права;
  5.  Філософія права вивчає не лише право, а й правову реальність, тобто правові категорії в їх взаємодії в суспільстві.
  6.  Структура філософії права.

Як і будь-яка самостійна наука філософія права має власну структуру, під якою розуміють елементи чи частини, що забезпечують цілісне уявлення про предмет науки.

Структура філософії права обумовлюється структурою загальної філософії, а також залежить від розуміння права як багатоаспектної категорії і теоретичних аспектів вивчення державно-правових категорій, що складають предмет юридичної науки.

Структура філософії права складається з 4 елементів, які характеризуються як її розділи:

І. Онтологія права. Забезпечує дослідження проблем природи права, форм його виразу, функцій права, місця права в сучасному суспільстві та його взаємозв’язок із соціальним буттям;

ІІ. Антропологія права. Аналізує роль людини у правовому середовищі шляхом характеристики категорії «правова людина», виокремлення значення правової людини як соціальної цінності та співвідношення категорії «людина-суспільство-субєктивне право»;

ІІІ. Гносеологія права. Досліджує особливості процесу пізнання у сфері права, етапи, методологію, рівні пізнання, аналізує проблему істини у праві, характеризує юридичну практику як критерій істини;

IV. Аксіологія права. Характеризує право як цінність. Досліджує такі цінності людського буття, що мають вияв у праві як справедливість, воля, рівність, моральність.

Важливого значення серед проблем аксіології має проблема співвідношення права з іншими категоріями, які мають ціннісне значення. Мова йде про культуру, політику, світогляд, ідеологія, мораль.

В сучасній філософській літературі обґрунтовується можливість виокремлення ще двох елементів структури філософії права:

а) історія філософії права, що забезпечує дослідження проблем виникнення, розвитку філософії права, формування її предмета, змісту теорій та поглядів, періодизацію філософії права та визначення її місця в системі суспільних наук;

б) прикладна філософія, в межах якої розглядаються філософські проблеми галузевих наук. Так, існують філософія конституційного, цивільного, кримінального, процесуального права.

4. Функції філософії права.

Як і будь-яка інша наука, філософія права має власне функціональне призначення, саме воно і характеризує місце цієї науки в системі інших наук. Функціональне призначення аналізується шляхом вивчення окремих функцій науки. Це категорія, що має самостійне значення та певні ознаки, характеризується змістом, що залежить від завдань і мети.

Функції філософії права – це напрямки науково-пізнавальної та навчальної діяльності, що забезпечує вивчення правової дійсності та характеризує сутність, зміст, призначення філософії права як суспільно-правової та загальнотеоретичної.

Функції філософії права. Ознаки:

  1.  Це напрямки наукової діяльності, що націлені на приріст знань про право;
  2.  Це напрямки навчальної діяльності, що забезпечують формування професійних знань;
  3.  Це напрямки фундаментальної діяльності, змістом якої є визначення природи, сутності, цінності права;
  4.  Це категорія, що характеризує філософію права як самостійну науку;
  5.  Це засіб визначення місця філософії права в системі наукової діяльності взагалі і юридичної зокрема.

Зміст функцій філософії права залежить від мети і завдань цієї науки. Мета філософії права має 4 аспектні характеристики:

  1.  Розуміння права, що полягає у дослідженні виникнення, визначення, функціонування, взаємодію права з іншими засобами регулювання;
  2.  Обґрунтування права, що полягає у розумінні права як категорії, а також визначення його ознак і властивостей як суспільного феномену;
  3.  Оцінка права – з точки зору його справедливості, забезпеченні рівності і свободи, етичних основ та ефективності;
  4.  Критика права – як засіб визначення недоліків та обґрунтування шляхів підвищення його дієвості.

Мета філософії права досягається в процесі реалізації її завдань, які в подальшому відображаються в її функціях. Серед них:

  1.  Визначення критеріїв справедливості права;
  2.  Визначення рівня обов’язковості права, через співвідношення права і влади, ступеня його примусовості та гарантованості;
  3.  Визначення природи і функцій права, шляхом визначення характеристики правових норм, напрямків впливу на суспільство, та визначення філософських аспектів функцій права.

Вищезазначене впливає на виокремлення функцій філософії права. Розрізняють:

  1.  Світоглядну функцію, змістом якої є формування у суб’єкта загального уявлення про правову сферу, правову реальність, та про право як один із аспектів людського буття. Ця функція забезпечує вирішення проблем  сутності права, його значущості для суспільства, цінності, а метою є формування правового світогляду суб’єктів;
  2.  Методологічна – формуванні системи категорій та способів пізнання, що забезпечує єдність і системність дослідження права;
  3.  Інформаційну – забезпечує адекватне відображення права, як об’єкта вивчення, виявленні особливостей його функціонування, суспільних зв’язків, закономірностей;
  4.  Аксіологічну – забезпечує приріст знань про такі ціннісні категорії, як воля, рівність, справедливість, правовий ідеалізм;
  5.  Виховну – забезпечує правосвідомість, правове мислення, правових установок, орієнтацію суб’єкта на справедливість і повагу до права.

Деякі вчені (наприклад, Шмоткін О.В.) виокремлюють онтологічну функцію, що забезпечує вивчення сутнісних закономірностей права; прогностичну – філософське обґрунтування шляхів розвитку права; прикладну – характеризує особливість державно-правового впливу на певні сфери суспільних відносин; пізнавальну – аналізує закономірності та функціональне призначення права і його місця в сучасному суспільстві.

Тема 2. Гносеологія права.

  1.  Гносеологія права в структурі філософсько-правового знання.
  2.  Специфіка процесу правового пізнання. … і можливості пізнання правової реальності.
  3.    Взаємозв’язок  гносеології права з онтологією.
  4.  Сутність методології права.
  5.  Гносеологія права в структурі філософсько-правового знання.

Особливий характер  філософії права та природа цієї науки обумовлюють особливість філософсько-правового знання. Його особливості виявляються як у змісті філософсько-правового знання, так і його структурі. Зміст полягає у сполученні фундаментальної філософської підготовки та знання особливих проблем політико-правової теорії і практики.

Структура філософського знання забезпечує дослідження права як складної багатоаспектної категорії. Кожен із аспектів філософсько-правового знання має власну мету та значення. Лише в сукупності цих підходів формується цілісне філософсько-правове уявлення про юридичну реальність. Основними аспектами філософсько-правового знання є:

  1.  Онтологія права, метою якої є дослідження природи права шляхом вивчення форм права, його функціонального призначення та його зв’язку з іншими категоріями соціального буття. Завдання онтології права полягає у визначенні місця права у сучасному суспільстві;
  2.  Аксіологія права переслідує мету аналізу правових цінностей, визначення їх ієрархічного значення та способів взаємодії і взаємозв’язку. Мова йде про такі характеристики права як ціннісної категорії, як справедливість, рівність, свобода, воля. Завданням аксіології є визначення співвідношення між філософськими формами свідомості – мораллю, політикою, релігією, свідомістю, ідеологією;
  3.  Антропологія права – переслідує мету дослідження прав людини як правової цінності та гуманістичної основи права. Завданням є визначення правової людини як суб’єкта права та співвідношення особистості і права;
  4.  Гносеологія права метою є дослідження особливостей процесу пізнання права, рівнів та методів пізнання права. Завдання полягає у вивченні проблем істини у праві та аналізі практики як критерію правової істини.

Таким чином, гносеологія є самостійним аспектом філософсько-правового знання, що має власний предмет, мету, завдання і забезпечує вивчення одного із важливих аспектів права – методології правознавства.

2. Специфіка процесу правового пізнання. … і можливості пізнання правової реальності.

Правові явища можна розділити на дві групи:

  1.  Теоретичні явища;
  2.  Практичні явища.

Теоретичними явищами є поняття про право, про норми права, про правопорушення й інші теоретичні конструкції.

Практичні явища – це реально існуючі в житті правові категорії, правові норми, правовідносини, правопорядок тощо.

Сутність пізнання теоретичних і практичних правових явищ характеризується тим:

  1.  що пізнається;
  2.  як пізнається;
  3.  для чого пізнається.

Стосовно того, що пізнається, то при пізнанні права встановлюється істина, тобто об’єктивна реальність, а саме:

1 – що є правове явище саме по собі, тобто встановлюється його головні невідємні властивості;

2 – із яких елементів складається це явище;

3 – який існує зв'язок між елементами пізнаваємого явища;

4 – який елемент є найбільш важливим;

5 – змістовні характеристики явищ;

6 – що зумовлює виникнення, становлення, розвиток, функціонування правових явищ;

7 – тенденції існування явищ.

Правові явища пізнаються:

  1.  на основі методів теоретичного пізнання;
  2.  на основі методів практичного пізнання.

Однак слід зазначити, що в реальності вони тісно взаємозалежні та взаємопов’язані. Перші методи розраховані на масові правові явища (приклад, що таке право), другі розраховані на пізнання одиничних явищ (приклад, розслідування злочину).

Зміст методів теоретичного пізнання визначається наукою, зміст методів практичного пізнання визначається також наукою, але в першу чергу – правом, причому право встановлює як методи, так і процес використання цих методів.

Для чого пізнаються правові явища? Правові явища пізнаються:

  1.  теоретичні явища пізнаються для освітньо-наукових цілей;
  2.  практичне пізнання існує для вирішення реальних юридичних ситуацій.

Юридичне пізнання складається із певних етапів. Це складові частини, що забезпечують об’єктивність та істинність процесу вивчення права.

І. Постановка проблеми, що надає можливість:

- знайти суперечності між знанням і дійсністю;

- знайти розв’язання проблеми на певному етапі наукового пошуку;

- визначення питань, які можуть бути вирішені за допомогою вже існуючих концептуальних та інструментальних засобів;

- виробити способи здійснення пізнання;

- визначити питання, що формулюють знання про об’єкт;

- виокремити головне питання, що виражає сутність проблеми.

ІІ. Побудова нової теорії, на основі нових знань та співставлення їх з існуючими.

ІІІ. Формулювання наукових гіпотез. Гіпотеза – обґрунтування припущення відносно природи явища, яке становить об’єкт проблеми. Ядром гіпотези є певна ідея. Це форма духовно-пізнавального  відображення закономірних зв’язків та відношень реального світу.

Ідея є припущенням відносно причин і властивостей досліджуваного явища. Решта суджень служать або обґрунтуванням цієї ідеї, або наслідками, які логічно випливають з неї.

Гіпотези будують у формі, наближеній до теорії. Гіпотеза є засобом наближення до істини.

Вимоги до гіпотез:

  1.  простота, не обтяженість зайвими припущеннями;
  2.  обґрунтованість, тобто відповідність гіпотези необхідності розв’язання проблеми;
  3.  логічність, тобто структурованість;
  4.  своєрідність, що полягає в унікальності гіпотези для різновиду наукової діяльності.

IV. Обгрунтування теорії як результат перевірки та підтвердження гіпотези. Це перевірена практикою система наукових знань про об’єкт, яка дає цілісне уявлення відносно його закономірностей і сутнісних характеристик.

Теорія має динамічний характер, вона переосмислюється, розвивається, змінюється та вдосконалюється. Основою теорії є підтверджена  гіпотеза.

Зазначені етапи правового пізнання можливо охарактеризувати як рух від емпіричного до теоретичного. Емпіричне дослідження передбачає організацію спостережень та їх опис. Теоретичне пізнання – це сутнісне пізнання явища на основі абстракцій.

Процес пізнання права має певні межі. Вони мають об’єктивний і суб’єктивний характер. Обєктивні межі повязуються з:

  1.  рівнем розвитку суспільства;
  2.  ступенем розвину тості науки;
  3.  наявністю засобів дослідження;
  4.  суспільними інтересами;
  5.  потребами практики;
  6.  зацікавленістю влади.

Субєктивні фактори:

  1.  інтерес дослідника;
  2.  рівень професійних знань дослідника;
  3.  ступінь обізнаності з існуючими теоріями;
  4.  сприйняття наукових ідей;
  5.  наукова позиція дослідника;
  6.  зацікавленість дослідника в результатах пізнання.

3.Взаємозв’язок гносеології права з онтологією.

Гносеологія взаємодіє зі всіма складовими філософсько-правового знання. Одним із аспектів такої взаємодії є зв'язок гносеології з онтологією. Вона засновується на наявності спільних, відмінних ознак та взаємовпливу.

Спільні ознаки:

  1.  Гносеологія та онтологія – це напрямки дослідження права;
  2.  Вони є структурними елементами філософсько-правового знання;
  3.  Характеризуються наявністю предмета, мети і завдань;
  4.  Взаємодіє з філософсько-правовими науками;
  5.  Мають загальнотеоретичний характер;
  6.  Формують повагу до прав людини і особи;
  7.  Мають власну методологію;
  8.  Забезпечують приріст знань про право;
  9.  Мають наступальний характер і засновуються на ідеях та теоріях.

Відмінності:

Онтологія права

Гносеологія права

1.

Вивчає правову реальність.

1.

Вивчає науковий аспект права.

2.

Характеризує право як суспільний закон.

2.

Характеризує право як юридичну категорію.

3.

Вивчає природу права.

4.

Право аналізується як усвідомлене явище.

4.

Право аналізується як наукова категорія.

5.

Існує у формі теорій, правової ідеології, нормативних документів, та правового досвіду.

5.

Існує у формі рівнів вивчення права, методології та етапів пізнання права.

6.

Вивчає правовий досвід як втілення права.

6.

Вивчає правову практику як критерій істини.

7.

Базисними феноменами є позитивізм, об’єктивізм, суб’єктивізм, ідеалізм.

7.

Базисними феноменами є рівність, справедливість, гуманізм.

8.

Визначає сутність права як ідеальну реальність відносин між людьми.

8.

Визначає сутність права як об’єкту наукового пізнання.

9.

Зміст права відображається в знаково-символічній формі норм та інститутів, людських взаємовідносинах.

9.

Зміст права виявляється у його ознаках, правах суб’єктів.

10.

Право визначається критерієм відповідності ідеалу.

10.

Право визначається критерієм справедливості.

Взаємозвязок:

  1.  Гносеологія права забезпечує методологічний рівень право пізнання і складає наукову основу онтології.
  2.  Онтологія забезпечує вивчення права як реального явища, надаючи можливість гносеологічного узагальнення онтологічних даних.

4.Сутність методології права.

Теоретичне пізнання в праві здійснюється в освітньому та науковому процесі. Воно реалізується за допомогою методів, що різняться в навчальному й у науковому дослідженні.

У навчальному процесі – це методи пояснення (лекція), методи зясування (семінар, практичне заняття та ін.).

Достатньо розвинута система методів пізнання існує в наукових дослідженнях.

Виділяють філософські методи, загальнонаукові методи, спеціально наукові методи та приватно наукові методи.

Філософські методи – це світоглядні підходи щодо досліджень, методологічні принципи пізнання правових явищ. Існує багато світоглядно-методологічних ідей, щодо способів осмислення права: ідеалізм, матеріалізм, діалектика, метафізика, екзистенціоналізм та ін. Найбільш розповсюдженими у сучасній вітчизняній правовій науці є матеріалізм і діалектика.

Матеріалізм – це філософський напрям, який базується на тому, що матеріальні явища існують об’єктивно і обумовлюють нематеріальні явища: науку, релігію, культуру, ідеологію та ін.

Діалектика – це філософський підхід, який базується на тому, що по-перше, всі явища знаходяться у русі, по-друге, знаходяться у взаємозв’язку. Діалектика має свої закони: єдність і боротьба протилежностей, заперечення заперечень, переходу кількості у якість.

Слід відмітити, що останнім часом у нашій країні все більше розповсюджується методологічний плюралізм, що слід визнати позитивним, так як він дає можливість глибше вивчити правові явища.

Загальнонаукові методи – це способи пізнання правових явищ, які використовуються не тільки у правових, а й у інших науках. Найбільш розповсюдженими серед них є:

  1.  аналіз – це мислений поділ цілого на складові елементи та їх по елементне вивчення (наприклад, поділ норми права на елементи й дослідження кожного з них окремо);
  2.  синтез – це прийом протилежний аналізу, у процесі якого узагальнюються знання, добуті при аналізі (наприклад, синтезуючи знання про окремі елементи норми права, ми отримуємо знання про норму права в цілому);
  3.  індукція – це логічний прийом, за допомогою якого на підставі окремого знання отримують загальне знання;
  4.  дедукція – це логічний прийом, за допомогою якого на підставі знань загального отримують знання окремого.

Спеціально наукові методи – це способи пізнання правових явищ, які використовують не тільки у правових, а у декількох науках. До таких методів, в першу чергу, відносяться:

  1.  соціологічний метод – він полягає у дослідженні соціальної дійсності в інтересах вирішення правових проблем за допомогою таких соціологічних прийомів, як анкетування, вивчення документів тощо;
  2.  системний метод – він полягає у тому, що правове явище вивчається з урахуванням того, що, по-перше, воно складається з окремих елементів, по-друге, ці елементи знаходяться між собою у взаємозв’язку зі своїм середовищем;
  3.  Функціональний метод – це спосіб пізнання правових явищ, який передбачає, що правове явище вивчається з точки зору того, як воно виникло, як розвивалось, як функціонує сьогодні, чим стане у майбутньому.

Приватно наукові методи – це способи пізнання правових явищ, які використовуються переважно, або тільки у юридичних науках. Ними є:

  1.  Порівняльно-правовий метод – він передбачає співставлення юридичних понять, категорій, явищ з метою встановлення рис їх тотожності і відмінності;
  2.  Догматично-правовий -  він передбачає вивчення правових явищ на сонові суворого дотримання правових догм, аксіом;
  3.  Правотлумачувальний метод – це спосіб, за допомогою якого встановлюється зміст правових приписів, що вивчаються.

Однак, навіть при дотриманні вимог методології вивчення права не можна точно (адекватно) відображати сутність правових явищ унаслідок того, що вони:

  1.  складні за своєю структурою і механізмом дії;
  2.  вони є динамічними;
  3.  правові явища, як правило, пов’язані з не правовими (економіка, політика, ідеологія), що не дає можливість правовій науковій методології повно досліджувати зв’язки права з не правовими явищами.

Усі вказані вище причини зумовлюють те, що при науковому пізнанні права неповно, не точно відображається сутність правових явищ.

Наукове пізнання відображається у формі різних наукових конструкцій:

  1.  правових теорій;
  2.  правових концепцій;
  3.  правових понять;
  4.  правових визначень тощо.

Тема 2. Ч.2. Гносеологія права.

  1.  Основні типи право розуміння. Правовий позитивізм. Природно-правове мислення.
  2.  Способи обґрунтування права.
  3.  Екзистенціалізм, феноменологія, герменевтика права.

1.Основні типи право розуміння. Правовий позитивізм. Природно-правове мислення.

Концепцію типів право розуміння, засновану на розмежуванні права і закону, розробив В.С. Нерсесянц. Він виокремив легізм, …натуралізм, класичний … Перший тип являє собою концепцію позитивістського право розуміння і виходить із ототожнення права і закону. Другий виходить із протиставлення права і закону. При цьому під правом розуміють змістовні вимоги природного права. Третій забезпечує синтез крайніх позицій. Він ґрунтується на розмежуванні права і закону та тлумачить право як вираз принципу формальної рівності.

Тип право розуміння – категорія, що визначає зразок юридичного пізнання, відповідну концепцію юриспруденції.

Сучасні теорії класифікації типів право розуміння засновуються на виокремленні:

1 – правового позитивізму;

2 – правового об’єктивізму;

3 – правового суб’єктивізму;

4 – правового інтерсуб’єктивізму.

Кожен із цих типів відображає певний аспект правової реальності і складає певний спосіб обґрунтування права.

Традиційно основними конкуруючими  типами право розуміння вважають правовий позитивізм і теорію природного права.

Правовий позитивізм. Основні риси:

  1.  Ототожнення права і позитивного права, що розуміється як система встановлених норм, як історично сформованих інститутів. Обєктом мислення виступають феномени позитивного права;
  2.  Абсолютизація державного суверенітету, тобто ототожнення права з наказами держави;
  3.  Прагнення дати ціннісно-нейтральне поняття права, згідно з яким чинні норми встановлюються законодавцем.

Як самостійний напрям виникає в 30-х рр. ХІХ ст. на основі ідей … легізму, учення софістів та концепції абсолютної держави. Засновник І. Бентам. У розвитку виокремлюють три етапи:

  1.  Класичний позитивізм (Дж. Остін) (ототожнює право з наказами суверена);
  2.  Чиста теорія права Кельзена (право є правомочність примушувати);
  3.  Аналітична юриспруденція (Х. Харт) (право це правило визнання).

Класичний позитивізм є етатистським, оскільки вбачає  позитивність права у встановленні його державною інстанцією. Однак, існують ще 2 прояви позитивізму:

  1.  психологічний, який вбачає позитивність права в певних психологічних станах (визнання, переосмислення, належне);
  2.  соціологічний позитивізм вбачає позитивність права у зовнішній поведінці  суб’єктів, у фактичному виконанні приписів суб’єктами права.

Юридичний позитивізм – чисте вчення про право Кельзена.

Все, що не належить до позитивного права відносять до моралі і пропонують очистити право від умовностей і залишити закон – чисте право.

Кельзен аналізував універсальні моменти права, включаючи випадкові та історичні моменти, пов’язані з ідеалами справедливості, а також соціальні моменти. Юрист не повинен оцінювати справедливість права не може піддавати аксіологічній оцінці законодавство, оцінювати правопорядок. Основною характеристикою права є його нормативність. Дія норми обумовлюється не фактичними обставинами, а дією більш високої за юридичною силою норми. Очолює ієрархічну драбину Кельзена основна норма, яка пропонується автором правопорядку.

Юридичний постпозитивізм. Складають ідеї аналітичної філософії. Право обумовлюється згодою більшості і запроваджується шляхом легітимізації влади населенням. Право розуміється як союз первинних правил виконання обов’язків і вторинних правил визнання … і правосуддя. Таким чином до розуміння права додався психологічний момент. Однак, людина поглинається формальною реальністю норм позитивного права.

Юридичний позитивізм заперечує можливість пізнання сутності права. Його метод є:

  1.  емпіричним, оскільки вивчає лише зовнішні ознаки права;
  2.  дескриптивним, оскільки описує зміст права, яким він є;
  3.  аналітичним, оскільки заснований на логічному та лінгвістичному аналізі юридичних понять.

Позитивні риси:

  1.  Прагнення до чіткості, визначеності положень, орієнтація на юридичну практику.
  2.  Відстоювання особливої цінності і важливості правового порядку, який визначається як необхідна умова гармонізації людських відносин.
  3.  Орієнтує громадян на законослухняну поведінку, формує установку на довіру до існуючого правопорядку.
  4.  Визначає еволюційний характер розвитку суспільства та вдосконалення права.
  5.  Право є засобом досягнення консенсусу.
  6.  Характеризує основні ознаки права як юридичної категорії.

Негативні риси:

  1.  Зведення права лише до позитивного. Перебільшує роль держави у його становленні та функціонуванні.
  2.  Заперечує тезу про те, що право і справедливість можуть не збігатися.
  3.  Право ототожнюється з наказами держави, які завжди є правовими.
  4.  Позитивізм принципово відмовляється від питання про критерії справедливості у праві, вважаючи його спекулятивним і метафізичним. Справедливим є право, прийняте у відповідності до процедури.
  5.  Заперечуються моральні підстави права, а нормативність права повязується з волею законодавця, яка забезпечується примусом. 
  6.  Зводить природу права до закону, тобто позитивного права.

ІІ. Природно-правове мислення є діаметрально протилежним позитивізму.

 В основі вчення лежить ідея про те, що правові норми ґрунтуються на об’єктивних засадах, що не залежать від волі людини. Об’єктивність права повязується з природою, тому його і вважають природним.

Теорія спрямована на пошуки особливої реальності права, не зведеної до реальності державно-владних установлень. Її особливість полягає у розмежуванні та зіставленні права і закону з позицій принципів справедливості. Зміст теорії має двох аспектний характер:

а) онтологічний аспект змісту полягає у розкритті феномену права через справедливість, а природно-правового мислення через функцію право розуміння;

б) аксіологічний аспект полягає в обґрунтуванні критеріїв оцінки закону.

Сутність природно-правового мислення полягає у філософській критиці права і держави, спрямованій на легітимізацію та обмеження права  та держави. Однак, утопічною є ідея гармонійного права, заснованого на засадах вищої справедливості.

Основні ідеї:

1 – Право є само регламентованим. Воно є універсальним, всезагальним, це зверх право, якому відповідають всі правові системи;

2 – Природне право дає відповідь на питання, що дозволено людині, на що вона може розраховувати і що заборонено владі;

3 – Примат суб’єктивного права над об’єктивним, тобто права людини визначають права влади;

4 – Існування вищих, постійно діючих, незалежних від держави норм, які уособлюють розум, справедливість, об’єктивні цінності, які є обов’язковими для законодавця;

В сучасній літературі існує декілька підходів до типологізації концепцій природного права. Їх  можна визначити за наступними критеріями:

І. В залежності від акцентування уваги на ключових категоріях природно-правового мислення: «природа», «розум», «природа людини»:

а) космологічні концепції (натуралістичні, теологічні), що апелюють до категорії світовий порядок;

б) раціоналістичні, що апелюють до розуму;

в) антропологічні, що апелюють до прав людини.

ІІ. В залежності від розуміння сенсу права:

а) старе право, що характеризує неоднорідне суспільство та акцентоване на групові привілеї як вияв справедливості права;

б) нове природне право – основний закон розумного ладу, що формується. Мерилом справедливості є природжені права людини, які є невідчужуваними, та обмежують свавілля держави.

ІІІ. За способом обґрунтування концепції нового природного права класифікують на:

а) натуралістичні, що обґрунтовують існування природного права до позитивного (Дж. Локк);

б) деонтологічні – природне право існує над позитивним правом (Кант);

в) логоцентричні, відповідно до яких природне право є ядром позитивного (Гегель).

IV. В залежності від епох розвитку філософії права:

а) класичні, що характеризують природно-правове мислення на етапі його становлення;

б) сучасні, що характеризують розвиток філософії права як науки.

V. Відроджене природне право:

а) неотомізм (природне право вічне і незмінне, воно визначає норми людської поведінки);

б) неокантіанство (право дається через суб’єктивне мислення);

в) неогегельянство (правовий розум втілюється у позитивному праві).

2. Способи обґрунтування права.

В залежності від того, яка реальність подається як джерело правових ідей, розрізняються певні способи обґрунтування права.

Обгрунтування права. Висунення переконливих доказів, фактів з метою аргументації основ, принципів та положення права.

В межах класичних філософських традицій в залежності від уявлень про те, чи набуває правосвідомість правового смислу з об’єктивних  відносин, чи із суб’єкта самої свідомості, розрізняють дві групи філософсько-правових теорій:

а) об’єктивістські (матеріалістичні);

б) суб’єктивістські (ідеалістичні).

1. Правовий об’єктивізм пов’язує  право з об’єктивною реальністю. Правопорядок і правосвідомість пояснюються з їх життєвого значення. Правова реальність повязується  із суспільними відносинами, в глибині яких визначається сутність права.

Різноманітність суспільних відносин обумовлює наявність теорій об’єктивізму, які розрізняються в залежності від відносин, що покладаються в основу права. Розрізняють:

  1.  Юридичний біологізм пояснює право через біологічну організацію людини, фундаментальні біологічні потреби, що задовольняються за допомогою права (фрейдизм, біологічна антропологія, соціобіологія).   
  2.  Юридичний економізм виходить з того, що існуючі економічні відносини відбиваються в людській свідомості і складають сенс права (Марксизм).
  3.  Політичний об’єктивізм, що пов’язує право з владними відносинами.
  4.  Культурно-історичний об’єктивізм обґрунтовує виникнення права з народного руху як невід’ємної частини цілісної культури народу (історична школа).
  5.  Соціологічний об’єктивізм перебільшує роль соціальних відносин  як основоположних  для права. Похідний пункт права вбачається не в законодавстві, а в суспільних відносинах (соціологізм).

Позитивні риси об’єктивізму:

  1.  показує взаємодію права і суспільства;
  2.  повязує правопорядок із суспільними відносинами;
  3.  вирішується проблема критеріїв справедливості права;
  4.  обґрунтовує ідею про неможливість самодостатності суб’єкта у створенні права.

Негативні риси об’єктивізму:

  1.  абсолютизує роль суспільства у функціонуванні права;
  2.  перетворює правосвідомість і правопорядок у дзеркальне відображення суспільних умов;
  3.  недооцінює роль суб’єкта в сфері права;
  4.  природа права ототожнюється з його соціальною основою.

Основними формами прояву суб’єктивізму в правовій філософії є:

  1.  Раціоналізм , що вбачає джерело правопорядку в ідеї права, яка знаходиться в людській свідомості. Течія існує у двох формах:

а)догматичний раціоналізм, що виводить з ідеї права всю правову систему;

б) критичний раціоналізм, що виводить з ідеї права лише основні принципи правопорядку.

2- Філософія цінностей - покладає в основу права цінності як незалежні сутності, які даються людині в інтуїтивній формі. Саме ці цінності забезпечують встановлення ідеальних, об’єктивних норм організації суспільства. На основі розуміння сенсу права як цінності  людина емоційно відчуває справедливість і несправедливість. Саме це відчуття і є джерелом правопорядку.

 Позитивні риси суб’єктивізму:

  1.  Орієнтується на свободу і творчу активність суб’єкта;
  2.  Джерелом правопорядку є суб’єкт  як носій ідеї права та справедливості;
  3.  Право характеризується як усвідомлена категорія;
  4.  Людина є критерієм права та правопорядку.

Негативні риси:

  1.  Абсолютизується роль суб’єкта;
  2.  Втрачається зв'язок права з життям, суспільством;
  3.  Перебільшується роль свідомості та сприйняття права;
  4.  Не може бути застосованим до формування законодавства.

Парадигмою сучасних концепцій права, що намагаються подолати протиставлення об’єкта і суб’єкта в праві є інтерсуб’єктивність як спосіб обґрунтування права.

Ця теорія прагне до урахування об’єктивних умов та ідей права у процесі створення і застосування законів.

Сенс права не розчиняється у свідомості суб’єкта чи в суспільстві, а розкривається у взаємодії суб’єктів. Праворозуміння ототожнюється з договором.

Ідеї:

  1.  Перехід від концепції моносуб’єкта  (людини) до концепції полісуб’єкта (взаємодії);
  2.  Визнання мови як правової реальності, що забезпечує комунікацію та взаємодію суб’єктів;
  3.  Справедливість має субєктивний характер і розуміється лудьми по різному.

Існує у формі двох концепцій:

а) онтологічних, що вбачають справедливість права у людському співіснуванні, способах буття з іншими (екзистенціалізм, феноменологія, правова герменевтика);

б) комунікативних, що акцентують увагу на проблемах громадянського суспільства. Комунікація породжує ціннісні орієнтації, що враховують соціальні умови та обмежують владу.

Позитивні риси інтерсуб’єктивності:  

  1.  точкою відліку у праві береться внутрішній досвід учасника правового спілкування;
  2.  право аналізується не як засіб підкорення людини, а як спосіб буття;
  3.  обґрунтовано перехід від пізнання сутності правових явищ до критеріїв справедливості юридичних рішень;
  4.  є основним елементом правової реальності, що обґрунтовує правовідносини.

Негативні риси:

  1.  перебільшує роль спілкування як пошуку справедливості у праві;
  2.  не визначає ролі держави для права;
  3.  Не розкриває сутності правового суб’єкта правовідносин;
  4.  Правовідносини повязуються виключно з правами людини.

3.Екзистенціалізм, феноменологія, герменевтика права.      

 Сучасна філософсько-правова думка характеризується відродженням природного права. Воно характеризується наявністю різноманітних напрямків, кожен з яких розкриває своє уявлення про право, його витоки та сенс, форми вияву та ідеї, визначає методи, завдання, функції, принципи, ціннісні властивості.

Специфіка концепцій відродження природного права визначається загальним для них методом осмислення, та оцінки правових явищ. Це виявляється у понятійному розрізненні і критичному зіставленні права і закону з позицій природної справедливості.

Особливе місце серед концепцій відродженого природного права посідають сучасні ірраціоналістичні концепції інтерсуб’єктивістського типу: феноменологічні, екзистенціалістські, герменевтичні. Вони спрямовані на подолання характерного для класичної філософії права протиставлення суб’єкта і об’єкта, свідомості і буття, протиставлення ідеального виміру буття права процесу правотворчості та реалізації права.

 Екзистенціальна рефлексія природного права – (В. Майхоффер, М. Мюллер, Е. Фехнер) – полягає невизначені реальності абстрактних норм над позитивного, абсолютного у своїй значущості права, виступає проти класичної природно-правової доктрини (метафізики права).

Специфіка екзистенціалістських природно-правових поглядів виявляється  в наступному:

  1.  Заперечення класичних уявлень про природне право.
  2.  Справжнє право регулюється як правовідношення;
  3.  Право є анти нормативним, конкретним, індивідуальним;
  4.  Право є сукупністю індивідуальних правових рішень;
  5.  Відкидається принципова різниця між істинним рішенням законодавця і звичайного громадянина.
  6.  Суперечливість неокантіанському природному праву, що має мінливий зміст.

Екзистенціалісти повязують поняття справжнього права з конкретним змістовним виразом, а неокантіанці під природним правом розуміють ідею, формальний принцип.

  1.  Характерним для екзистенціалізму є розуміння рішення в конкретній ситуації не як результату тлумачення норм, а через зміст самої справи та особливість життєвої ситуації;
  2.  Важливою особливістю є сама інтерпретація природного права як біологічно зумовлених фундаментальних норм, звернення людини за критеріями справедливості до своєї інстинктивної природи;
  3.  Екзистенція розуміється як вільна самореалізація людини, яка усвідомлює високу сутність як свободу. Ця категорія передбачає спілкування, взаємодію, тому природне право – це реалізація буття людини у вільних рішеннях (В. Майхоффер «природне право як право екзистенції»(1963);
  4.  Природнє право розуміється як трьох аспектне:

а) надання позитивному праву статусу вільного рішення, яке оживляє «мертву норму» у випадку її збігу із змістом рішення;

б) обумовленість істинності норми її існуванням у свідомості;

в) істинне буття права розуміється як унікальне рішення в конкретній індивідуальній ситуації.

-  істинність прийнятого рішення підтверджується вивільненням права з його ідеально-віртуального стану. Саме це обумовлює становлення нового змісту природного права;

- прийнятий в результаті правотворчості закон також є правовим рішенням, яке може бути неправильним. Правильне рішення обумовлює  істинність застосування норми, а також те, що будь-яке правове рішення, будучи суб’єктивним за своїм походженням, залишається об’єктивним за своїми цілями.

Саме повсякденна реальність справляє вирішальний вплив на мотивацію поведінки людини, формування її почуттів, переконань. Гармонізація цих явищ можлива у сфері правовідносин. Правовідносини є засобом відображення справедливості, яка природно притаманна людині і є фундаментом права.

Феноменологічні концепції права засновуються на трьох підходах:

а) – концепції «природи речей»;

б) – ціннісному вимірі права;

в) – правових ейдосах.

Ключові положення концепції були обґрунтовані у 20-х рр. ХХ ст. А. Рейнахом у праці «Апріорні основи цивільного права» (1913).

Сутність права виявляється через мету правосвідомості суб’єкта. Це онтологічний аналог природного права.

а) 1) природа речей тлумачиться як юридично мислима форма. Зміст цієї форми визначають не самі речі, що формують право, а їх природа і сутність, які суб’єктивно формуються законодавцем чи суддею;

2)  суб’єкт наповнює змістом  форму природи речей, створюючи ідеальні типи правових інститутів та правовідносин;

3) право розуміється як результат та інструмент зміни соціальної дійсності. Саме природа речей як логічна конструкція забезпечує, по-перше, формування норм права із життєвих відносин; по-друге, переводить життєві феномени у світ правових інститутів (Б. Радбрух).

б) Концепцію для застосування у сфері правовідносин ієрархічної системи цінностей М. Шилера і М. Бартмана розробив Х. Хубман. Він вважав, що є абсолютно значущі правові цінності, які мають об’єктивний характер, однак, у конкретній ситуації за допомогою правового відчуття вони вилучаються з буття в собі і набувають значення природного права для конкретного правовідношення. Правові цінності є дійсними для конкретного правовідношення, а не для його абстрактної моделі.

в) теорія правових ейдосів розроблялася П. Амселеком. Він зауважував, що право в об’єктивній чистоті досліджується за допомогою методологічної редукції у філософському та ейдостичному плані.

Ейдостичне право є тим загальним, що феноменологія виділяє в різних правових системах, як таке, що має обґрунтування в самому собі, приписуючи йому ідеальну сутність права, яка не залежить від специфіки конкретних явищ, від їх соціально-історичного контексту.

Доводиться, що існують три види елементів у типовій структурі об’єктивного права:

  1.  родові ейдостичні елементи, завдяки яким право постає як система норм і належить до нормативного ейдостичного роду;
  2.  особливі ейдостичні елементи, завдяки яким норми, що утворюють право є етичними, та володіють функцією наказу;
  3.  конкретні ейдостичні елементи, завдяки яким накази, які утворюють право, стають частиною функції суспільного управління людською поведінкою.

Саме ці елементи і складають ейдос права.

Герменевтика права є властивим напрямком  інтерсуб’єктивної парадигми сучасної філософсько-правової думки.

Для цього напрямку характерний розгляд права як тексту, що нерозривно пов'язаний з суб’єктом, його свідомістю.

Засновується на ідеях В. Дільтея та концепціях М. Гайдеггера. Відмінність цієї теорії від позитивізму до тлумачення тексту полягає у тому, що позитивізм намагається встановити, що хотів сказати в тексті законодавець, а герменевтика встановлює смисл тексту, незалежний від законодавця.

А. Кауфман вважає, герменевтичний метод дає розуміння справжнього права як свободи, що є природним станом людини. Його неможливо вилучити з абстрактної норми, воно є персоніфікованим завдяки персоні і має мовний вираз.

Французький філософ П. Рікьор, виділяючи чотири різновиди суб’єктів права (суб’єкт мови, суб’єкт дії, суб’єкт розповіді, суб’єкт відповідальності) зазначав на їх взаємодії. Ця взаємодія забезпечується завдяки комунікації, тобто мовлення. Для розуміння взаємодії суб’єктів у сфері права використовується поняття «юридичний простір». Він є онтологічною характеристикою правової реальності.

Функція права полягає у тому, щоб дозволити будь-кому реалізувати свої здібності, а виправдання права полягає у тому, що завдяки йому реалізуються людські здібності.

Критична соціальна теорія.

Правовий критицизм виник наприкінці 1970 р. у США, а у середині 1980 р. знайшов прибічників у Західній Європі. Його сучасними напрямками є фемінізм, расово-орієнтований правовий критицизм, правовий постмодернізм.

Правовий критицизм створив свої моделі права, трансформуючи філософські ідеї марксизму, аналітичної філософії, критичної соціальної теорії, неопрагматизму.

Ідеї критичної соціальної теорії:

– відмова від правового формалізму, тобто пошуку загальних норм для розв’язання справи та логічного їх переведення;

  1.  обґрунтовує залежність права від соціальних чинників;
  2.  право є політичною категорією, що не існує поза політичною та ідеологічною боротьбою;
  3.  право ґрунтується на певних соціальних цінностях;
  4.  критика соціальних привілеїв влади, закріплених правом;
  5.  право є засобом забезпечення інтересів певної соціальної групи;
  6.  ідеальне право забезпечує соціальну рівність;
  7.  право є залежним від панівних політичних, соціальних та ідеологічних реалій.

Правовий реалізм.

Представники правового реалізму вважають, що вивчення емпірично фіксованих дій правових інститутів і суб’єктів права є ліпшим базисом для аналізу й розуміння природи права, ніж формальний аналіз задекларованих правових принципів, норм і понять.

Термін «реалізм» у словосполученні «правовий реалізм» свідчить про прагнення виробити реалістичну, досить скептичну картину реального функціонування правової системи, яка не спирається на апріорні ідеали й цінності. Це функціонування, згідно з концепцією правових реалістів, не вичерпується однозначним застосуванням чітких норм до фактичних ситуацій. Реалісти стверджують, що уважний погляд на те, як судді ухвалюють рішення, свідчить, що судді виносять вироки не на підставі законів, а на основі властивого їм внутрішнього почуття, яке підказує їм, яким має бути справедливе рішення у цій конкретній судовій справі. Правові норми й докази – це усього лише раціональне оформлення таких рішень.

Правові реалісти вважають предметом свого дослідження реальну правову практику, тобто право, яке функціонує в суспільстві. Їхні пояснення нормативності позитивного права відрізняються від пояснень, які використовують правові натуралісти й правові позитивісти. А саме, нормативність позитивного права вони пояснюють соціальними чинниками, наприклад, звичкою людей до підпорядкування, а не моральними й релігійними імперативами (правовий натуралізм), або приписами суверена (правовий позитивізм).

Правові реалісти вважають сумнівною практику емпіричного обґрунтування загальних правових понять, наприклад, поняття «воля суверена», і зосереджують особливу увагу на невизначеності (інтерпретативному характері) понять «правова норма» і «правовий факт». Ця невизначеність, на їхню думку, дає змогу використовувати право як засіб політичної маніпуляції. Загалом, правовий реалізм трактує право як засіб легітимізації расових, статевих, класових, політичних та інших інтересів окремих соціальних груп.

Підриваючи довіру до нейтральності правових норм і принципів, руйнуючи тим самим силогістичну модель правового мислення, правовий реалізм довів, що потрібно по-іншому підійти до обґрунтування правових норм і судових рішень. Він підготував грунт для виникнення таких напрямків філософії права, як правовий критицизм, правовий економізм, расово орієнтований правовий критицизм і правовий фемінізм.

Виокремлюють американський і скандинавський види правового реалізму.

Американський правовий реалізм опрацьовує загальну модель права як комплекс реальних дій офіційних осіб і інститутів. Американські реалісти висунули й дослідили багато принципових положень, що стосується права і його функціонування.

Йдеться насамперед про нормативну і фактуальну невизначеність права (тезиси, які вони поділяють із соціологічним правовим позитивізмом). Нормативна невизначеність – це застосування правових норм з урахуванням персональних, політичних, економічних, расових та інших особливостей судового процесу. Фактуальна невизначеність – це неоднозначність оцінки фактичних обставин у досить складних випадках, яких дуже багато.

Крім того, правові реалісти критикують уявлення про ціннісно-нейтральну й силогістичну природу процесу ухвали судових рішень. Вони стверджують, що на процес ухвалення рішень впливають моральні, політичні та інші погляди суддів, а сам процес ухвали рішення судом не зводиться до виведення рішення за допомогою силогізмів із правових норм. Зважаючи на ці обставини, правові реалісти стверджують, що не можливо досягнути однозначних рішень, і тим більше, точно передбачити їх, засновуючись на загальних правових нормах.

Правовий модернізм та постмодернізм.

Назвою правовий постмодернізм поєднуються всі дослідження, що виходять за межі постулаті західної філософії, яка вважає себе спадкоємницею епохи Просвітництва.

Оскільки постмодернізм своїми вихідними постулатами ставить заперечення принципів модернізму, то важливо їх порівняти у таблиці:

Обєкт судження 

Принципи модерністської філософії

Постулати постмодерністської філософії

Відношення реальності і мови

Мова відображає зовнішню реальність і ставлення до неї носія мови

Мова конструює реальність

Висловлювання

Істинність висловлювань встановлюється посиланням на певні засадні обставини емпіричної чи трансцендентної природи

Не існує жодних всезагальних емпіричних чи трансцендентних засад, з яких можна виводити нове істинне знання

Смисл мовних висловлювань та явищ

Висловлювання, тексти та явища мають однозначно детермінований смисл

Не існує певного й абсолютно детермінованого смислу. Смисл висловлювань, текстів і явищ соціально та культурно зумовлений і сконструйований. Однозначного й абсолютного смислу не існує

Поведінка людини

Поведінка, загалом, є раціональною і свідомою

Поведінка, у цілому, є ірраціональною і несвідомою

Історія

Поступ історії має певну мету, і люди можуть цілеспрямовано змінювати історію

Людство неспроможне змінити хід історії, яка робить невмотивовані зигзаги в непередбачуваних напрямках

Мораль

Моральні зобов’язання випливають з пізнаваного розумом природного морального закону, автономії раціональної волі, природних моральних почуттів, суспільної користі й особистого інтересу

Моральні зобов’язання людей – це наслідок владних відносин у суспільстві та його традицій

Суспільство та політика

Суспільство є системою мінливих стосунків між самостійними, вільними й рівноправними індивідами, яка може змінюватися завдяки їхнім зусиллям. Раціоналізація політики веде до раціоналізації суспільства та його структур. Демократія сприяє розширенню свободи людини

Суспільство є конкретною органічною єдністю. Раціоналізація політики плодить ірраціональну бюрократію. Демократія породжує властиві їй сили, які обмежують свободу людини.

        

Наслідком застосування модерністських принципів і постмодерністських постулатів (котрі також є нічим іншим, як принципами) до осмислення права є, відповідно, дві сукупності тверджень. До прибічників першої, незважаючи на наявні між ними великі відмінності, на думку постмодерністів, належать Дж. Остін, Г. Кельзен, Х. Харт, Дж. Рез, Р. Дворкін.

Принципи модерністського і постмодерністського розуміння права

Обєкт суджень

Модерністське розуміння права

Постмодерністське розуміння права

Завдання дослідників прав

Аналітично чітке,емпірично обґрунтоване й ізольоване визначення, опис і пояснення права, правових систем, правових понять, правового мислення

Принципова нерозв’язаність завдань, спрямованих на несуперечливе загальне розуміння права, оскільки право як соціальний феномен не має об’єктивності, визначеності, самостійності, стабільності

Право

Право – це привселюдно обнародувана  й переважно замкнута, саморегульована, несуперечлива й визначена система загальних правил, які повсюдно застосовуються

Право – це спосіб установлення владних відносин шляхом їхньої вербальної містифікації, інституційного пригнічення глибинних психологічних сподівань і бажань, свідомо непослідовного викладу і тлумаченням несумісних нормативних цінностей і переконань

Легітимність права

Легітимність права ґрунтується на узгодженій і спільній участі індивідів у створенні, ухваленні й застосуванні права, узгодженості суспільної вигоди й особистого інтересу й визнання всіма певних форм обов’язків, які випливають з природного права

Легітимність права є ідеологічною фікцією, специфічною формою домінування окремих суспільних груп і наслідком переплетення випадкових практичних обставин

Верховенство права

Верховенство права й сучасних правових інститутів гарантує свободу, рівність і справедливість у суспільстві

Верховенство права й правових інститутів не забезпечує ні свободи. Ні рівності, ні справедливості, й діє навіть усупереч їм

Правове мислення й інтерпретація права

В ідеалі правове мислення й інтерпретація права приводять до адекватних і однозначних (за умови точно вибраних і несуперечливих критеріїв) правових рішень і результатів

Модерністська концепція  правового мислення й інтерпретації права помилкова, оскільки вона ґрунтується на спірному й неоднозначному припущені про можливість досягнення розумом об’єктивного знання

Типи право розуміння:

Позитивізм

Природне право

  1.  Класичний позитивізм (етатизм)

1. За ідеєю:

* космологізм;

* раціоналізм;

* антропологізм.

  1.  Юридичний неопозитивізм (чисте вчення про право)

2.  В залежності від епох розвитку філософії:

* класичні;

* сучасні. Відроджене природне право:

- неотомізм;

- неокантіанство;

- неогегельянство.

  1.  Юридичний постпозитивізм (аналітична філософія)

3. За сенсом:

* старе право;

* нове право (за способом обгрунтування):

- натуралізм;

- деонтологіям;

- логоцентризм.

Тема 3. Онтологія права (ч.1)

  1.  Філософська онтологія.
  2.  Онтологічна природа права.
  3.  Правова реальність.
  4.  Правова комунікація. Право і правовий текст.

  1.  Філософська онтологія.

Оскільки право не є специфічною сферою соціального буття, відділеною від інших суспільних сфер, важливого значення має з’ясування онтологічної природи права. Її дослідження складає предмет онтології права як важливої складової філософії права.

Онтологія права – вчення про буття права в суспільстві, функціонування правових феноменів у динамічному русі; про правову реальність.

Зміст онтології права складають наступні ідеї:

  1.  Право не може випливати лише із зовнішніх обставин об’єктивного характеру;
  2.  Праву притаманні важливі риси людської суб’єктивності;
  3.  Онтологічними основами правової реальності є: взаємопроникнення буття і небуття, взаємодія формального і абстрактного, розуму та інстинктів як протилежних начал права;
  4.  Функціонування права як відмінного від закону явища;
  5.  Наявність соціально-правових суперечностей, які виникають у суспільстві та розв’язуються людьми;
  6.  Способами втілення сутності права є норма права, правовідношення, правосвідомість, відповідальність, законність та ін.;
  7.  Соціально-правові процеси мають власну структуру та форми реалізації в людській діяльності;
  8.  Суспільний досвід потребує узагальнення;
  9.  Повсякденна практика систематизується і усвідомлюється суб’єктами;
  10.  Основою правового світогляду є система орієнтирів, що формують соціально-правове буття.

  1.  Онтологічна природа права.

Без чіткого зясування онтологічної природи права, змісту і складу поняття правової реальності, знання основних форм буття права неможливо зрозуміти феномен права в цілому.

Орієнтація людини у будь-якій сфері передбачає знання і відчуття реальності цієї сфери. Це відчуття формується під впливом теоретичного … сфери та практичного досвіду, що надає можливість осмислити, зрозуміти, що відбувається з об’єктом.

Вивчення правової реальності набрало найбільшої актуальності у філософії права на початку ХХ ст. Ця проблема була тісно пов’язана з основним питанням методології науки того часу: що таке реальність взагалі та емпірична дійсність.

Сучасна філософія права неоднозначно розв’язує проблему природи права. Всі існуючі підходи до права виступають як моменти істини, оскільки забезпечують уявлення про цю складну багатоаспектну категорію.

Основним питанням онтологічної природи права є специфіка правової реальності та онтологічна структура права. Це питання: «чому існує право як буття?» і «чим воно відмінне від інших способів буття?».

Виходячи з етимології категорії природа як сутності та характерних її ознак, проаналізуємо природу права через визначення її сутності.

І. Важливого значення для розуміння права має характеристика його сутності.

Сутність розуміється як внутрішній зміст явища, його взаємодію та взаємозв’язки з точними категоріями.

Аналіз розвитку вчень про сутність права надає можливість визначити цей процес як еволюційний.

Етапи:

  1.  Теологічні погляди на сутність права.

Сутність права виявляється у його характеристиці як божественного справедливого у взаємовідносинах вільних людей, встановленого божого правосуддя.

  1.  Філософсько-етичні вчення відобразили тенденцію до світського, раціоналістичного розуміння сутності права.

Сутність права у його зв’язку з природою людини, її розумом та справедливою поведінкою. Основу права складає … розумом справедливість. Справедливість – це рівність, втілена в законах.

  1.  Природне вчення.

Сутність права як вимога людського розуму, що … в природі людьми. Саме тому, право існує як природне та позитивне явище.

  1.  Леоністичний підхід.

Сутність права відображається у наявності єдиного позитивного права як втілення ідеї свободи, волі.

  1.  Соціологічний напрямок.

Сутність права виявляється у єдності трьох його сторін: правопорядок, сукупність приписів, правовий процес.

В сучасній науковій літературі сутність права визначається по-різному, що пояснюється його багатоаспектною природою.

Існуючі теорії сутності права можна розподілити на три групи:

І. Сутність права у школах його розуміння визначається виходячи із трьох груп правових шкіл:

а) нормативізм, що визначає сутність права як сукупність абстрактних норм, встановлених державою;

б) соціологічний напрямок, який сутність права розуміє у його можливості бути соціальним механізмом, що гармонізує суспільні та індивідуальні інтереси;

в) філософський напрямок, який вбачає сутність права в його розумінні як суспільної категорії, що має власну природу та призначення в суспільстві.

3. Правова реальність.

Концепція правової реальності вважається образом права, що складається у правосвідомості як сукупність та взаємодія моментів:

а) теорії різного рівня, у тому числі філософської та правової ідеології;

б) нормативні документи, що забезпечують правове регулювання;

в) повсякденний досвід, що є виявом правового життя.

В сучасній літературі існує два підходи до визначення правової реальності:

  1.  Широкий підхід під правовою реальністю розуміє всю сукупність правових феноменів, що забезпечують правовий вплив. Це: правові норми, інститути, правовідносини, правові концепції, явища правового менталітету.
  2.  У вузькому значенні маються на увазі базові правові реалії, відносно яких всі інші правові феномени виявляються похідними. Кожна із існуючих шкіл право розуміння передбачає власну систему категорій, які є провідними. Під правовою реальністю в різних напрямках і наукових школах прийнято розуміти або правові норми (нормативізм), або правовідносини (соціологічний напрям), або ж правові емоції (психологічна школа).

Відповідно до способів пізнання права правову реальність складають:

  1.  Прийняття державою норм (позитивізм);
  2.  Об’єктивні суспільні відносини (обєктивізм);
  3.  Ідея чи зміст права (субєктивізм); 
  4.  Мовна взаємодія суб’єктів (інтерсубєктивізм).

Широке і вузьке розуміння правової реальності є самостійними… Тому перспективною є інтегративна концепція правової реальності, під якою розуміють світ права, що складається з правових феноменів, упорядкованих залежно від визначення базового феномена.

Правова реальність не є частиною реальності, оскільки є способом організації та інтерпретації певних аспектів буття людини. Ця категорія характеризує право не просто як явище надбудови, а і як автономну сферу суспільного буття, що має власну логіку, структуру, функції та закономірності.

Реальна дія правової реальності передбачає необхідність дотримання двох умов:

  1.  Визначення свободи волі, тобто можливість кожної особи так чи інакше виконувати свій юридичний обов’язок чи ні;
  2.  Визнання можливості права бути критерієм добра чи зла, справедливості, що наказує робити так, а не інакше, і згідно з цим оцінює людські вчинки.

Динамічний характер права обумовлює можливість включення динамічного аспекту аналізу структури правової реальності. Він забезпечує аналіз саморозвитку права. Елементами цього аспекту структури є:

а) абстрактно-загальні визначення, що закріплені правовими ідеями і принципами;

б) конкретно-загальні визначення (формально-позитивні правові норми);

в) матеріально-конкретні визначення (судові рішення);

г) соціально-предметне  втілення (позитивно-правова поведінка субєкта).

Саме ці елементи складають уявлення про теоретичне відтворення процесу здійснення права.

4.Право та комунікація. Право і правовий текст.

Право виступає як одна з форм спілкування між соціальними суб’єктами. Його комунікативна функція виявляє себе у двох основних різновидах:

  1.  Координаційна, що передбачає супідрядність різнорівневих елементів і підсистем, відношення дисципліни, субординації між ними.

Право містить великий комплекс засобів та способів, що надають йому можливість виступати в якості особливої комунікативної системи. У випадку взаємодії суб’єктів їх поведінка підпорядковується нормам і спричиняє виникнення правовідносин. Таким чином право забезпечує узгодженість і координацію дій соціальних суб’єктів у чітко визначених нормативних межах. Право чітко розмежовує належне і заборонене, воно сприяє розвитку цивілізованих соціальних відносин. Право закріплює систему принципів взаємодії, передбачає взаємні зобов’язання та вказує на можливі карні санкції тим, хто порушує систему правових комунікацій.

Право забезпечує наступні форми правової комунікації:

  1.  Між суб’єктами правовідносин;
  2.  Між окремим суб’єктом і соціальною системою;
  3.  Між поколіннями соціальних суб’єктів;
  4.  Між ланками єдиної системи права;
  5.  Між системою права та суспільством.

Правова комунікація має формальний функціональний характер. Можливі декілька варіантів комунікації у праві:

  1.  Комунікація здійснюється в режимі правомірності, що передбачає дотримання взаємних зобов’язань  та використання можливості існуючих правовідносин;
  2.  Субєкти комунікації взаємодіють на межі правомірного і протиправного, що обумовлює спілкування у критичних умовах, коли обставини нагадують про близькість до забороненої зони;
  3.  Комунікація здійснюється у сфері протиправної реальності, що передбачає появу третьої сторони спілкування – правоохоронних органів.
  4.  Трансляційна, що полягає у переданні (трансляції) соціально-нормативну інформацію у синхронічному (між сучасниками) та в діахронічному (між поколіннями) напрямках. Трансляція нормативності дозволяє зберігати цінності життя та культури. Право здатне акумулювати і транспортувати нормативний досвід суспільства. Трансляція у праві має інституалізований характер, оскільки її здійснюють спеціальні установи та організації. Вони зберігають і відтворюють нормативно-правову інформацію та забезпечують її дію.
  5.  Семіотична. Функція права, що засновується на виразі права як сукупності знаків, за допомогою яких соціальна інформація фіксується та отримує нормативний вираз. Ця інформація переходить у вигляді моделей правомірної поведінки.

Без знакового виразу не можливе ні буття права, ні його функціонування. Значення мовного виразу права полягає у:

  1.  Можливості зовнішнього відображення правових настанов;
  2.  Можливості інформування суб’єктів про можливу і необхідну поведінку;
  3.  Можливості відображення волі право творця;
  4.  Можливості визначення меж дії права;
  5.  Можливості само орієнтації суб’єкта у сфері права;
  6.  Можливості визначення суб’єктом характеру власної поведінки з точки зору її відповідності чи протиріччя приписам;
  7.  Можливості надання нормі обов’язковості та загальності;
  8.  Можливості закріплення статусу і повноважень владних суб’єктів;
  9.  Визначенні меж правового впливу на суспільство;
  10.  Визначенні рівня ефективності права.     

Тема 3. Ч.2 Онтологія права.

  1.  Природне й позитивне право, як структурні елементи правової реальності.
  2.  Форми буття права, ідея права, закон, правове життя.
  3.  Легістська онтологія права. Природно-правова онтологія. Ліберитарноно-правова онтологія. Онтологія права інституціонального.

1.Природне й позитивне право, як структурні елементи правової реальності.

 Суперечлива єдність  позитивного і природного права становить структуру права реального, та визначає дуалістичне тлумачення структури права. Аналіз філософсько-правової думки надає можливість виокремити два основні підходи до розуміння природного права, які і можуть бути покладені в основу характеристики його співвідношення з правом позитивним.

І. Кант, Платон розуміли природне право, як сукупність моральних вимог, пропонованих праву позитивному, як засобу надання моральної оцінки діючого позитивного права з точки зору його справедливості чи несправедливості.

ІІ. Арістотель, Гегель визначали природне право як необхідну основу чинного законодавства, що не існує поза ним. Це природні принципи, що ототожнюються з реалізацією в праві надприродною ідеєю. Зазначене наголошує на взаємодії права природного і позитивного, яка забезпечує їх взаємовплив в процесі функціонування.

Порівнюючи ці категорії, ми будемо сприймати природне право як сукупність об’єктивних соціальних цінностей потреб людського буття, а також універсальних норм і принципів, що складають основу будь-якої правової системи.

Позитивне право – це існуючі у формі законодавства правові норми, що прийняті державою і гарантовані силою її примусу.

Аналіз напрямків право розуміння є самостійним і самодостатнім і їх взаємодія засновується на єдності і відмінностях.

Єдність:

  1.  Природне і позитивне право є науковими школами, що відображають наукові ідеї вчених;
  2.  Мають спільний об’єкт дослідження – право;
  3.  Засновуються на певним чином обґрунтованих ідеях і положеннях;
  4.  Націлені на досягненні певної мети;
  5.  Мають історичний характер і складаються з певних етапів формування;
  6.  Мають динамічний характер – є змінними за змістом;
  7.  Існують як сукупність шкіл і теорій;
  8.  Формують загальний підхід до явищ правової дійсності;
  9.   Відображають філософське бачення правових явищ;
  10.  Визначають базисні основи права;
  11.  Формують повагу до прав людини;
  12.  Характеризують право як цінність;
  13.  Визначають витоки права та його призначення у суспільстві;
  14.  Характеризують категорії «право – суспільство – держава – особа»;
  15.  Виникають і формуються в умовах європейської цивілізації.

Відмінності:

Природне право

Позитивне право

Є похідним від природи людини, і не залежить від держави;

Є похідним від держави;

Основу правосвідомості складає людське буття, що має універсальний характер;

Основу складає діяльність держави та її інститутів;

Формується в рамках первісного суспільства;

Формується в державно- організаційному суспільстві;

Може мати неписану форму;

Є формалізованим в юридичних актах;

Належить людині від народження і є безумовним;

Залежить від віку і стану здоровя і може бути обмеженим; 

Повязується з цінностями і є надбанням світової культури і не тотожне чинному законодавству;

Є реальною категорією, що тотожна законодавству;

Є атрибутом культури;

Є атрибутом цивілізації;

Спирається на релігійні та моральні принципи;

Впирається на волю держави;

Межею права є справедливість;

Межею є інтерес держави;

Пов’язується з філософським розумінням та метафізичною інтуїцією.

Пов’язується з теоретичним розумінням і діяльністю суб’єктів.

Взаємодія:

  1.  Норми і принципи природного права є основним гуманістичним спрямуванням права позитивного;
  2.  Позитивне право, закріплюючи норми і принципи природного права, забезпечує його реалізацію.

2.Форми буття права, ідея права, закон, правове життя.

Аналіз правової реальності надає можливість виокремити певні форми буття права, які в сукупності відображають динаміку правової реальності. Серед основних форм буття права розрізняють:

  1.  світ ідей, що в сукупності відображає ідею права;
  2.  світ знаків, що в сукупності відображає правові норми та закони;
  3.  світ взаємодій, що складає в сукупності правове життя.

Зазначені форми мають логічно-послідовний характер і надають можливість відобразити закріплення правових ідей законом, та її втілення у поведінці суб’єктів.

В реальному житті в сукупності ці рівні і складають право. Кожен з них знаходить свою розвинуту характеристику у відповідних філософсько-правових концепціях шляхом обґрунтування її основної ролі та призначення. Так, ідея права притаманна філософсько-правовій концепції природного права. Норми права і закони характеризують правовий позитивізм, а правове життя є засобом дії права, є відображенням соціальної реальності та наділене природно-матеріальним значенням. Саме це характеризує антропологічну концепцію права.

Ідея права – це вихідний компонент правової реальності, що являє собою найбільш загальний (абстрактний) вираз сутності права та його завдань. Це ідеальний аспект права і його форма. Саме ідея права відображає особливості того чи іншого підходу до права, характеризує його сутність. Ідеєю права може бути природа людини, що складає сутність аксіології, цінності, соціальні відносини і воля, що відображає онтологічну природу права.

Ідея права є самостійною категорією, що має власну структуру. Її  складають елементи, основними серед яких є:

  1.  суб’єктивний компонент, що складає антропологічний рівень дії права і ідея права надає інформацію про те, хто може бути суб’єктом права, сутність поширення права, перелік суб’єктів, що підпадають під його дію;
  2.  аксіологічний компонент – система цінностей, які відображаються та реалізуються у праві. Це категорія  відображає поняття справедливості та безпосереднього впливу на характер співвідношення права і закону;
  3.  деонтологічний компонент – забезпечує єдність права і обов’язку суб’єкта. Саме він характеризує зміст можливої і необхідної поведінки і визначає рівень ефективності права відповідно до ступеню впровадження його ідей.

Правова ідея відображається у свідомості суб’єкта права і може мати подвійний вимір – залишитися науковою ідеєю, що забезпечує приріст знань про право та втілюватися у праві. Саме така ідея і втілюється в законі, що є основною формою виразу права. Закон – це юридичний документ, що забезпечує конкретизацію правових ідей та відображення їх у праві. Це загальна норма, що має абстрактний характер і виступає у формі суджень про належне. Велике значення для характеристики закону має його співвідношення з правом. В теоретичному і практичному значенні проблема співвідношення і розмежування права і закону охоплює широке коло питань, які торкаються сутності, змісту, призначення права в суспільстві.

Необхідно зазначити, що ця проблема існує з моменту виникнення права, однак на науковому рівні їй не завжди приділялася увага.

Сучасна наука обґрунтовує можливість вирішення проблеми співвідношення права і закону на двох рівнях:

1 – науковий, що забезпечує постановку проблеми і обґрунтування можливих шляхів вирішення;

2 – прикладний, що характеризує право і закон, їх взаємодію в межах певних шкіл право розуміння.

Науковий аспект побудований на характеристиці закону, як права. Має два напрямки:

а) в суспільстві діють закони, що відповідають правовим критеріям і вимогам. Таким критерієм є природа прав людини, рівень захищеності суб’єктивних інтересів. Такі закони є правовими і це дає можливість ототожнювати право і закон;

б) в суспільстві діють закони, що відображають інтереси певної соціальної групи, мають державний характер, однак не є правовими за якістю. В цьому випадку категорія право і закон не співпадають.

Науковий аспект обґрунтовує три можливих варіанти вирішення проблеми:

1 – у випадку визначення самого права джерелом його формування, закон характеризується тотожним праву незалежно від його змісту;

2 – у випадку визнання права відносно незалежним від держави і таким, що функціонував до державного права, і має форму природного чи суспільного права, право визнається залежним від громадянського суспільства, а закон залежним від держави. Право і закон є різними категоріями, що мають самостійне значення і не співпадають;

3 – у випадку характеристики держави як суб’єкта законотворення, ми визначаємо її значимість для створення закону. В цьому випадку закон є лише одним із аспектів права, що характеризується формальним його вираженням і саме на цьому рівні можлива характеристика права і закону як змісту і форми.

Прикладний аспект проблеми пов'язаний з її характеристикою в межах шкіл право розуміння.

І. Правовий етатизм. Розуміння права як системи норм, прийнятих державою, і тому характеризує лише формальні відмінності права і закону. Закон розуміється як одна із форм права, хоча і в цьому випадку враховується те значення права, що виникає в межах цієї школи розуміння. Матеріальне значення права повязується як і будь-яка правова норма з державою. На цій підставі право вважається тотожним закону і формальне значення права ототожнюється лише з актом вищої юридичної сили. Якщо до розгляду беруться інші норми, вміщені в підзаконні акти, правові звичаї, інші форми права, то проблема співвідношення права і закону не виникає.

ІІ. Школа природного права. Визнання власної природи права, як специфічного феномену. Теза про те, що закон покликаний лише відображати це право та рівень справедливості закладений у ньому, робить право і закон тотожними категоріями.

ІІІ. Ліберальні концепції розрізняють категорію «правовий закон» як такий, що відображає стан людини, закріпленння і захищення прав і свобод. Закон, що не відповідає цим критеріям вважається юридичним, похідним від держави, однак не правовим, саме це обумовлює розгляд проблеми співвідношення права і закону лише в площині закону права. Отже, розмежування права і закону залежить від розуміння права як критерію свободи і справедливості.

Соціальні дії – це реальна поведінка суб’єкта права, що має форму право реалізації суб’єкт, який виконує правові приписи одночасно демонструючи своє відношення до інших суб’єктів права. Він повинен володіти певними якостями, основними серед яких є здатність визначати ідею права та здатність психічно-вольового контролю власної поведінки. В сучасній філософії права розрізняють три рівні психологічно-вольового ставлення суб’єкта до норми права:

1 – нижчий, що пов'язаний з бажанням суб’єкта порушити норму права для досягнення власних інтересів;

2 – середній, що повязується з бажанням суб’єкта підкоритися правовому припису з огляду на страх перед покаранням чи власну вигоду;

3 – вищий, що пов'язаний з визначенням суб’єкта закріпленим у правових цінностях та усвідомленого виконання права. Здійснення права є результатом його характеристики, що відображає категорію правопорядок та визначає ефективність права як різницю між метою і результатом. На цьому рівні право як належне переходить у соціальне життя.

3.Легістська онтологія права. Природно-правова онтологія. Ліберитарно-правова онтологія. Онтологія права інституціонального.

Онтологія права як засіб відображення його сутності та природи має багатоаспектний вираз. Він є змінним залежно від напрямків пізнання. Цими напрямками є:

  1.  легістська онтологія права. Легізм – це вчення, що ототожнює право і закон. Онтологічний аспект цієї ідеї отримав вираз у наступних положеннях:
  2.  в основі права лежить наказ держави;
  3.  заперечується об’єктивні незалежні від закону і законодавця властивості права;
  4.  закон характеризується як засіб регулювання абсолютно всіх сфер життя суспільства;
  5.  законом є законопорядок, що не враховує уявлення про природне, справедливе, ідеальне, оскільки вони є суб’єктивними;
  6.  у праві відображене лише позитивне законодавство;
  7.  основними характеристиками права є його примус;
  8.  ідеї про сутність права та його цінність є схоластичними і не мають правового змісту і значення;
  9.  основним призначенням права є вивчення догм права.

Таким чином, легістська онтологія полягає у характеристиці права як системи норм, закріплених законодавцем, що відображають волю держави і захищають її примусовою силою.     

Тема. Антропологія права.

  1.  Антропологія права в структурі філософсько-правового знання.
  2.  Людина, особа, громадянин: співвідношення категорій.
  3.  Право як форма буття, та забезпечення прав людини.
  4.  Права людини і громадянина: співвідношення.
  5.  Концепції прав людини і громадянина!
  6.  Обєктивне і субєктивне право.
  7.  Антропологія права в структурі філософсько-правового знання.

В середині ХХ ст.. психолог Ананьєв передбачив, що теоретичне і практичне людинознавство стало одним із найважливіших центрів наукового розвитку. Вчений виходив із трьох важливих особливостей науки, пов’язаних з проблемою людини, а саме:

  1.  Перетворення такої проблеми в загальну проблему всієї науки, включаючи природничі і технічні дисципліни;
  2.  Зростаюча диференціація наукового вчення про людину, що обумовлює спеціалізацію окремих дисциплін на проблемі людини та розподіл цих дисциплін на окремі самостійні вчення;
  3.  Тенденція до виокремлення спільних аспектів наук та методів дослідження людини, і як наслідок формування комплексу наук, предметом вивчення яких є людина.

Саме ці ідеї вплинули на процес антропологізації юридичної науки, і як наслідок обумовили виникнення двох напрямків наукових досліджень – філософсько-правової та юридичної антропологій.

Сам термін «антропологія» був введений Арістотелем в «Акомаховій етиці» і тлумачився ним в контексті духовних людських цінностей. У 1501 році вчений Гундт поширив дію цього терміну на фізичні властивості і особливості людини, а представник гуманістичного напрямку – Касман – тлумачив цю категорію як засіб вивчення подвійної духовно-тілесної природи людини. В сучасній науці обґрунтовано декілька підходів до визначення антропології:

1 – це система наук, які досліджують людську істоту в суспільстві та соціальну значимість людини. Це визначення засновується на ідеях Руссо і є близьким за обсягом до категорії людинознавство;

2 – це система вчень про людину, яке охоплює її природу та засновується на ідеї про можливість вдосконалення людини. Засновується на ідеях Канта «Антропологія з прагматичного погляду» 1798 р. і саме тому ототожнюється з прагматичним людинознавством;

3 - це наука про природу, походження, еволюцію людини та її функціонування в межах соціальних груп (професор Осипов).

Антропологія має структурний характер, оскільки дає уявлення про знання людини, діяльність якої пов’язується з різноманітними сферами, саме тому розрізняють:

а) пізнавальну антропологію – предметом вивчення якої є характеристика процесу пізнання, як суттєвої властивості людини;

б) політична антропологія – досліджує людину як суб’єкта, що реально володіє владою, або ж підкоряється її рішенням;

в) глобальна антропологія – вивчає закономірності прояву ноосфери, основу якої складають глобальні проблеми сучасності, що повязуються з узагальненням людської сутності;

г) філософська антропологія – досліджує людство як сукупність осіб, що функціонують у різноманітних сферах. Є складною за природою і характеризується в трьох аспектах:

І. В широкому розумінні як сукупність філософських вчень про фундаментальні властивості людини, її сутність, природу, призначення, та визначається як природа людини через філософський вимір (герменевтика, феноменологія, екзистенціалізм). Саме в цьому значенні філософська антропологія вважається як самостійна галузь знань. Вона ж вживається і в вузькому значенні – як філософська течія (школа), що характеризує західну науку і сформувалася у 20-х рр. ХХ ст. (Шеллер, Плестнер). Її метою є вироблення на основі окремих наукових визначень єдиної системної теорії людини;

ІІ. Як світогляд філософія права являє собою осмислення перспектив людини та сукупність світоглядних ідей та їх пізнання;

ІІІ. Як методологія, що забезпечує вихідні положення та ідеї, що обумовлюють єдність наукових пошуків у сфері вивчення людини.

Філософська антропологія виявляється у різноманітних сферах, однією з яких є правова.

Правова антропологія – це сфера знань, що повязуються з проблемами відносин людини з правовою реальністю. Предмет цієї науки складає визначення:

  1.  Ролі людини у створенні правової реальності;
  2.  Буття людини в середині правової реальності;
  3.  Відображення правової реальності у свідомості людини;
  4.  Деструктивні форми людської активності, що перешкоджають функціонуванню правової реальності.

Обєктом антропології права є правове існування людини, правове буття людини в об’єктивно існуючій правовій системі суспільства. Предметом антропології права є закономірності правового буття людини у правовій системі, що отримує зовнішній вияв у можливості та необхідності певної поведінки людини.

Саме це обумовлює необхідність виникнення самостійної юридичної дисципліни – антропології права та виокремлення в системі філософії права самостійної частини, що визначається як антропологія.

Професор Бачинін визначає антропологію права як галузь знань, що охоплює основні проблеми відносин людини з правовою реальністю. Сучасні вчені (Головко, Рулан ) під антропологією права розуміють галузь філософії права, яка вивчає:

  1.  Співвідношення особистості і права;
  2.  Особистість як суб’єкт права;
  3.  Особистість як об’єкт права;
  4.  Структуру цінностей особистості;
  5.  Право як засіб втілення цінностей особистості у суспільному житті;
  6.  Права людини та їх захист.

Філософсько-правова антропологія – це розділ філософії права, який за допомогою спеціальних методів вивчає людину, її потреби, інтереси та специфічні юридичні властивості людини, як правової істоти; з’ясовує сутність, природу індивіда як соціального суб’єкта з метою виокремлення, дослідження закономірностей взаємодії людини, її прав та права як соціального явища.

Самостійний характер антропології права визначається сукупністю методів, що нею застосовується.  Сучасній літературі ці методи іменуються як антропологічно-дослідницькі прийоми.

Антропологічні дослідницькі підходи засновані на висновках певних видів антропології світоглядні ідеї про природу та сутність людини; які визначають особливості виявлення, добору і систематизації науковцем досліджуваних фактів, а також їх інтерпретації та оцінки.

Завдяки саме цим підходам, детермінованим, орієнтованим на людину світоглядом, наука отримує орієнтир на людську реальність у всій її повноті, у всіх її духовно-душевно-тілесних вимірах, здійснює пошук засобів і умов становлення людини. У філософії права завдяки цим дослідницьким підходам уможливлюється пізнання деяких правових явищ, зокрема прав людини та їхніх антропних властивостей.

Слід зазначити, що антропологічні дослідницькі підходи не є винятково антропоцентричними (тобто такими, які в основу досліджень ставлять одиничну людину), оскільки завдяки їм вивчаються не тільки природа та сутність людини як родової істоти, а й біосоціального індивіда як невід’ємної частини певних людських спільнот, у дослідженнях яких людина розглядається тільки як елемент, частина цілого. З огляду на це, а також на низку інших ознак антропологічні методологічні підходи можна класифікувати для цілей нашого дослідження за такими критеріями: залежно від виду антропології, здобутки якої використовуються у дослідженні; за змістовою спрямованістю дослідження; залежно від типу право розуміння дослідника; залежно від філософських понять і категорій, на яких ґрунтується антропологічний дослідницький підхід; за кількісним складом суб’єкта, який виступає об’єктом антропологічного аналізу; залежно від філософсько-світоглядної позиції дослідника стосовно загального співвідношення матерії та свідомості; за змістом наукового підґрунтя інтерпретації досліджуваних явищ; за значенням для розкриття предмета дослідження.

  1.  Залежно від виду антропології, здобутки якої використовуються у дослідженні.
  2.  Філософсько-антропологічний (сприяє з’ясуванню природи та сутності прав людини через пізнання у межах філософсько-антропологічних концепцій природи й сутності їх носія, а також через розкриття змісту категорій свободи та відповідальності, волі, розуму і віри, життя та смерті, добра і зла тощо).
  3.  Соціально-антропологічний (уможливлює пізнання природи та сутності прав людини через з’ясування природи й сутності людських спільнот, а також явищ, які мають соціальне походження).
  4.  Релігійно-антропологічний (дає змогу з’ясувати природу та сутність прав людини або через пізнання природи й сутності їх носія, визначених у священних книгах і релігійно-філософських доктринах, або через пізнання особливостей людських спільнот, природа та сутність яких визначається певною релігією).
    1.  За видом релігії, крізь призму якої проводиться дослідження: іудаїстсько-антропологічний, індуїстсько-антропологічний, буддистсько-антропологічний, християнсько-антропологічний (і його підвиди – католицький, православний, протестантський), ісламсько-антропологічний тощо.
    2.  За орієнтацією (доктринальною чи діяльною), що домінує у релігії, в якій проводиться дослідження людини: ортодоксально-антропологічний (застосовується, наприклад, у дослідженнях прав людини в християнстві) і ортопраксично-антропологічний (застосовується, зокрема, у дослідженнях прав людини в іудаїзмі й ісламі).

Залежно від держави кількість, види, найменування галузей антропології можуть варіювати (так, у США переважно виділяють фізичну, археологічну, культурну та лінгвістичну антропології, а у Великобританії – лише перші три).

Серед науковців побутує також і підхід, згідно з яким будь-яка галузева антропологія є різновидом філософської, а остання постає універсальною наукою про людину (так, Б. Головко, Б. Григор’ян, В. Табачковський як різновид філософської антропології розглядають соціальну, культурну, релігійну, педагогічну, політичну, історичну, лінгвістичну та інші антропології). Тому різновиди наукової антропології іноді вважають видами антропології філософської.

Передумови наведеного поділу антропологій на наукову, філософську, релігійну можна знайти у М. Шелера, який у доповіді «Становище людини у космосі» обґрунтував наявність цих антропологій трьома основними колами світоглядних ідей: природно науковим, греко-античним й іудаїстсько-християнським.

  1.  За критерієм змістової спрямованості дослідження.
  2.  Екзоантропний (застосовується для дослідження прав людини як явищ, виникнення й існування яких зумовлене обставинами існування їхнього носія – «зовнішньою людиною»).
  3.  Езоантропний (застосовується для дослідження прав людини як явищ, виникнення й існування яких зумовлене особливими властивостями людської природи – «внутрішньою людиною»).
  4.  Залежно від типу право розуміння дослідника (класифікація актуальна для філософсько-правових досліджень тільки за умови визнання двох типів право розумінь – позитивістського й природничого).
  5.  Позитивістсько-правовий (у широкому значенні – підхід, що покликаний з’ясувати природу та сутність прав людини як фактів об’єктивної дійсності (результатів діяльності біосоціального індивіда, соціальних груп і всього суспільств), які можна пізнати за допомогою емпіричних методів пізнання; у вузькому значенні – підхід, що ґрунтується на визнанні історично зумовленої необхідності організації людським співтовариством держави, з огляду на що права людини пізнаються винятково як результат її діяльності).
  6.  Природно-правовий (передбачає визнання наявності універсальних, зокрема трансцендентальний, норм і принципів, з огляду на що права людини пізнаються як явища-властивості людської природи, які є наслідком божественного творіння людини або еволюційного її розвитку).
  7.  Залежно від філософських понять і категорій, на яких ґрунтується антропологічний дослідницький підхід.
  8.  Потребовий (уможливлює пізнання прав людини через з’ясування специфіки людських потреб, інтересів, цілей, а також мотивів і намірів діяльності: підхід ґрунтовно досліджений П. Рабіновичем).
  9.  Аксіологічний (дає змогу розкрити природу і сутність прав людини через з’ясування їхньої цінності для самої людини, соціальних груп і всього суспільства, а також через встановлення цінностей тих спільнот, в яких у певний спосіб визнаються людські права; обґрунтування цього підходу можна знайти, зокрема, у працях В. Бігуна).
  10.  Комунікативний (дає змогу з’ясувати природу та сутність прав людини через встановлення їх ролі і значення у процесі повсякденної людської мовної комунікації, в якій відбувається становлення носіїв прав: підхід активно розробляється, зокрема, А. Поляковим).
  11.  Символічний (уможливлює пізнання людських прав як системи символів, наділених їх творцем певними значеннями: в одному з досліджень права цей підхід застосував В. Речицький).
  12.  Герменевтичний (оскільки будь-який текст, у тому числі нормативно-правових актів, співвідноситься з певною комунікативною ситуацією та її антропоцентрами – автором і адресатом, суб’єктом мовлення та його партнерами по комунікації. Цей підхід сприяє пізнанню прав людини через інтерпретацію текстів, в яких вказані права закріплюються. Розробляв С. Максимов).
  13.  Синергетичний (уможливлює пізнання прав людини як елементів складної нормативної системи, як частини світового правового порядку) тощо.
  14.  За кількісним складом суб’єкта, який виступає об’єктом антропологічного аналізу.

5.5. Індивідуалістичний (дає змогу з’ясувати природу та сутність людського індивіда як родової істоти, поширивши відповідні висновки на всіх інших людей і досліджувані явища, зокрема, на права людини).

5.6. Колективістський, або комуні тарний (уможливлює з’ясування природи та сутності прав людини через дослідження природи і сутності людських спільнот, в яких ці права визначаються).

6. Залежно від філософсько-світоглядної позиції дослідника стосовно загального співвідношення матерії та свідомості.

6.6. Ідеалістичний (пов’язує права людини або об’єктивним розумом – об’єктивним ідеалістичний антропологічний підхід, - або зі свідомістю людини, її переживаннями суб’єктивними зусиллями – суб’єктивний ідеалістичний антропологічний підхід).

6.7. Матеріалістичний (повязує природу та сутність прав людини з соціальними відносинами, в яких ці права реалізуються, а також з особливостями регулювання відносин між соціальними групами чи у таких групах).

7. За змістом наукового підґрунтя інтерпретації досліджуваних явищ.

7.7. Біологізаторський (ґрунтується на визнанні еволюційної природи людини, природної зумовленості її сутності та біологічного характеру прав людини).

7.8. Соціологізаторський (ґрунтується на визнанні соціального характеру природи і сутності людини та її прав).

7.9. Трансцен…талістський (ґрунтується на визнанні надприродного характеру природи людини, надприродній зумовленості її сутності, а отже, на надприродному, зокрема, божественному походженні і сутності прав людини).

   Крім цього, з огляду на значення для розкриття предмета дослідження всі антропологічні дослідницькі підходи в межах кожної з наведених класифікацій можуть поділятися на основні (яким відведена провідна роль у дослідженні) та допоміжні (покликані сприяти повноті розкриття предмета дослідження).

Використанням у цій монографії антропологічних дослідницьких підходів зумовлюються відповідні процедури інтерпретації досліджуваних явищ, побудовані на використанні різних груп  методів наукового пізнання: філософських (діалектичного, метафізичного); загальнонаукових (системного, структурно-функціонального, сходження від конкретного до абстрактного, сходження від абстрактного до конкретного); спеціальних (вироблених неюридичними науками) – аналіз письмових джерел; окремих (вироблених юридичною наукою) – догматичного методу, методів тлумачення юридичних норм, методу теоретично-правового моделювання, порівняльно-правового методу.

Використання у цій роботі антропологічних підходів і перелічених методів зумовили необхідність застосування, зокрема, таких прийомів дослідження: індукція, дедукція, класифікація, аналіз (синхронний і діахронний), теоретичний синтез, екстраполяція, абстрагування (визначення, обмеження, узагальнення та поділ понять), ідеалізація, опис, характеристика, порівняння, роз’яснення, доведення, спростування.

2.Людина, особа, громадянин: співвідношення категорій.

Характер взаємодії держави та особи є важливим показником стану суспільства в цілому, а також його завдань та перспектив розвитку. Неможливо зрозуміти сучасне суспільство та сучасну людину без вивчення багатоманітних відносин людини та держави.

Дослідження проблеми співвідношення держави та індивіда зумовлює необхідність аналізу змісту, ознак та взаємодії категорій «людина», «особа», «громадянин». Саме ці категорії характеризують належність людини як біологічного суб’єкта до суспільства та держави і визначають особливості її статусу.

Проблема людини займає одне з провідних місць у суспільствознавстві. У філософії, соціології, психології, юриспруденції поняття людини характеризується певними особливостями, що відображають своєрідність предмету та завдань науки. В сфері правознавства важливою є характеристика особи з точки зору її правоздатності, дієздатності та спроможності нести юридичну відповідальність.

Поняття «людина» у тлумачному словнику російської мови визначається як «жива істота, що володіє можливістю мислити та розмовляти, створювати знаряддя праці та користуватися ними в процесі суспільної праці». Отже, це поняття включає два аспекти: природний та соціальний. Дійсно людина сприймається, перш за все, як жива істота природи.

Людина – це біологічна категорія, що визначає належність живої істоти до людського роду за певними анатомічними особливостями та фізіологічними функціями.

Основними рисами людини є:

- розвинутість інстинктів, що забезпечує можливість реалізації інтересів різноманітного характеру;

- наявність мови як засобу спілкування та узгодження діяльності людини;

- необхідність спілкування з собі подібними з метою досягнення компромісу інтересів;

- чіткий розподіл праці в людському середовищі, що надає можливість досягти високого ступеню організованості відносин.

Очевидно, що людина – істота не лише природна, а й соціальна. Такі її специфічні явища як мова, мислення, можливість створювати знаряддя праці могли сформуватися та розвинутись лише в суспільстві.

Ця категорія характеризує перший етап розвитку суспільства – його становлення як соціальної системи, для якої характерною є наявність біологічних суб’єктів з повною відсутністю соціальних зв’язків між ними.

Процес розвитку та еволюції суспільства спричинив виникнення специфічних відносин між суб’єктами, що характеризуються певним рівнем усвідомленості та узгодженості. Саме це зумовлює соціальний характер поняття «людина» та його перетворення на соціально-значиму категорія «особа». Ця категорія визначається стосовно до певного етапу розвитку людського суспільства. Особа формується на такому етапі його розвитку, коли людина отримує відносну незалежність від природи та повну свободу дій.

Особа – людина, яка має історично зумовлений ступінь розвитку, користується правами, що надаються суспільством, та виконує обов’язки, що ним покладаються.

Саме на соціальний характер категорії «особа» вказують її наступні риси:

  1.  Розумність – тобто здатність мислити та приймати осмислені, а не інстинктивні рішення. Ця ознака зумовлює можливість упорядкування процесу спілкування суб’єктів.
  2.  Свобода – тобто можливість вибору із встановлених суспільством варіантів поведінки саме того, який найбільш повно відповідає інтересам особи та не порушує прав інших суб’єктів, що і забезпечує можливість усвідомленого відношення суб’єкта до власної поведінки.
  3.  Індивідуальність – що виявляється в наявності специфічних рис, які виділяють особу з маси собі подібних. Саме це надає можливість реально визначити соціальний стан, професію, вік, місце особи в суспільстві.
  4.  Відповідальність – що характеризується як можливість передбачати результати своїх дій, керувати ними та самостійно нести відповідальність у разі невиконання обов’язків чи порушення прав інших осіб. Ця риса забезпечує певне співвіднесення власної поведінки з інтересами суспільства та її самооцінку у відповідності до існуючих стандартів.

Особа формується під впливом двох факторів: 1- індивідуальних вроджених властивостей; 2- соціального середовища, що впливає на людину. Безумовно, суспільні відносини є важливим фактором впливу на особу. Однак,  особа не формується пасивно, вона є активним суб’єктом. Соціальну природу особи визначають такі компоненти її структури, як свідомість, воля, можливість діяльності. Свідомість є цементуючим елементом, що відображає можливість усвідомлювати дійсність, віддавати звіт своїм вчинкам. Відсутність самосвідомості особи не надає можливості говорити про наявність особи. Воля як компонент структури особи характеризується як можливість вибору діяльності та досягнення певної мети. Діяльність повязується з можливістю використання інтелектуальної та фізичної енергії для досягнення певного результату.

В сучасній літературі відносно поняття особистості є дві діаметрально протилежні позиції. У відповідності з першою особами вважаються лише видатні люди, що мають виключні таланти та індивідуальність. Інша, що є більш сприйнятливою, визначає особою будь-яку людину, що є суб’єктом суспільних відносин.

З виникненням держави та владної сфери відносин соціальна категорія «особа» набирає політичного змісту і перетворюється у категорію «громадянин».

Громадянин – це особа, яка належить до постійного населення певної держави, має нормативно закріплений статус, користується захистом держави як у межах її території, так і поза нею. Громадянин має певні особливості, що надають можливість бути суб’єктом не лише економічних та соціальних, а і політичних відносин.

  1.  Це особа, яка належить до постійного населення певної держави.
  2.  Це особа, що користується правами, наданими державою та виконує обов’язки, покладені на неї.
  3.  Це особа, що користується захистом з боку держави, як правовим, так і судовим.
  4.  Це особа, яка несе законодавчо закріплену відповідальність у випадку порушення чи невиконання певних рішень, а також у випадку порушення суб’єктивних прав інших осіб чи невиконання власних юридичних обов’язків.

Зв'язок громадянина та держави визначається в процесі характеристики ознак держави:

- державна публічна влада є офіційним представником суспільства. Саме тому відносини громадянин-держава мають державно-політичний характер;

- держава є територіальним устроєм суспільства, що забезпечує певний рівень упорядкування суспільних відносин за допомогою спеціальних засобів – правових норм. Це зумовлює правовий характер взаємодії громадянина та держави;

- держава за допомогою права узгоджує інтереси різноманітних суб’єктів та груп та гарантує взаємну відповідальність громадянина та держави, що визначає громадянина як рівноправного партнера держави.

Таким чином, еволюція понять «людина», «особа» та «громадянин» визначає не лише відповідні етапи становлення, функціонування та вдосконалення суспільства і держави. Згадані категорії надають можливість визначити належність людини до суспільства та держави, охарактеризувати особливості їх статусу та можливості щодо захисту суб’єктивних інтересів.   

3.Право як форма буття, та забезпечення прав людини.

Право є важливим засобом організації суспільства. Воно володіє певними характеристиками, які, по-перше, визначають його як цінність для суспільства, по-друге, забезпечують відображення та ступінь реальності прав і свобод людини. Це:

  1.  нормативність, завдяки якій права людини набирають документального характеру і письмового виразу;
  2.  імперативність, що обумовлює чітку визначеність варіантів поведінки суб’єкта у межах, визначених правом;
  3.   формальна визначеність, тобто чіткість та однозначність формулювань та визначеність змісту прав людини у нормативних актах;
  4.  системність, тобто послідовність та ієрархічність, а також взаємозалежність прав людини, можливість класифікації цих прав за різними критеріями;
  5.  загальність, що не передбачає виключень щодо тлумачення чи реалізації суб’єктивних прав та забезпечує їх формальну рівність;
  6.  державна гарантованість, що виявляється в системі гарантій, які забезпечують охорону прав, створення механізмів їх реалізації, та забезпечення відновлення прав у випадку їх порушення.

Цінність права для суспільства виявляється в його сутності та функціях. Найважливішим для розуміння антропологічного значення права є характеристика соціальної сутності права, що виокремлюється наряду з політичною, національною, класовою та гносеологічною сутністю. Саме соціальна сутність забезпечує певний рівень справедливості права та знаходить свій прояв у специфічних функціях, які виконує право по відношенню до людини.

  1.  Організаційна, що виявляється у здатності права забезпечити узгоджену діяльність владних структур, органів держави та соціальних груп у сфері прав людини; стабільність цих прав, шляхом їх нормативного виразу на конституційному рівні;
  2.  Комунікативна функція, що створює умови для забезпечення цивілізованих форм спілкування соціальних суб’єктів. Ця функція надає можливість використати імперативно-регулятивні властивості права та його примусовий потенціал. Ця функція визначає межу можливої та необхідної поведінки між тим, що дозволено та заборонено, та вказує на можливі санкції для порушників правової комунікації;
  3.  Кратична функція забезпечує можливість примусу суб’єкта до право слухняної поведінки шляхом передбачення силових методів впливу на поведінку та правового закріплення процедури його застосування;
  4.  Егалітарна функція полягає у наділенні громадян рівною мірою свободи та відповідальності. Її змістом є забезпечення можливості індивіда користуватися юридично-обумовленою мірою свободи на власний розсуд. Це обумовлює реальність право-діє-деліктоздатності та створює умови, щодо реалізації суб’єктивних інтересів у межах права;
  5.  Семіотична функція полягає у знаковому виразі права, тобто письмовому викладі інформації стосовно змісту поведінки та можливих форм відповідальності. Саме письмовий вираз і забезпечує обов’язковий та динамічний характер права.

Цінність права по відношенню до людини виявляється також у:

а) створення умов щодо існування суб’єктивних прав шляхом:

- правового закріплення інститутів демократії;

- забезпечення певного рівня моральності права;

- закріплені суспільних цінностей (свобода, рівність);

- закріплені економічних та політичних орієнтирів;

- впровадження міжнародних стандартів.

б) створення умов щодо реальності суб’єктивних прав шляхом:

- закріплення прав та свобод людини;

- визначення змісту можливої та необхідної поведінки;

- встановлення механізмів реалізації суб’єктивних прав та реалізації;

- створення системи гарантій охорони і захисту суб’єктивних прав;

- створення механізму відновлення прав, що порушені.

 Таким чином цінність права у антропологічному вимірі виявляється у його властивостях, функціональному призначенні, та його дії на сферу функціонування людини через реалізацію наданих їй можливостей.

              4.Права людини і громадянина: співвідношення.

 Права людини є невід’ємними від суспільних відносин.

 Саме вони визначають спосіб буття індивіда. Права людини є наднор мативною формою взаємодіє людей, упорядкування їх поведінки та координації діяльності, вони ж є засобом подолання протиріч та конфліктів. Права забезпечують нормативне закріплення умов життєдіяльності індивіда, що об’єктивно необхідні для нормального функціонування суспільства в держави. Права людини встановлюють міру свободи, що, з однієї сторони, забезпечує реалізацію суб’єктивних інтересів, а з іншої – не порушує можливостей, наданих іншим суб’єктам суспільних відносин.

 Процес суспільної діяльності людини в значній мірі залежить від обсягу прав та свобод, які визначають її соціальні можливості, характер життєдіяльності, систему зв’язків людей у суспільстві.  Тому проблема прав людини завжди була предметом політичної боротьби за володіння правами, розширення їх сфери та визначення положення людими в суспільстві.

 Права людини – це складне, багатоаспектне явище, що пов’язане з ґенезою правових норм, які формулюють ці права.

 Становлення та розвиток прав людини має тривалу історію та супроводжується боротьбою доктрин і традицій, характерних для тієї чи іншої країни.

 Вперше термін «свобода» з’явився у XXIV ст. до н.е., коли монарх Шумера встановив свободу для підданих шляхом застосування санкцій до безсоромних збірників податків та захисту від несправедливих дій людей, що мають владу. Ідея обмеження прав монарха вперше в історії людства  виникла в період середньовіччя в Англії. Вона нормативно була закріплена у 1215 р. у Великій Хартії вольностей, що передбачала застосування покарань по законному вироку та по закону країни.

 Петиція про право 1628 р. поклала на Англійського короля певні обов’язки, що повинні були захищати підданих від  сваволі королівської адміністрації. Подальшим кроком на шляху забезпечення прав людини став Хабеас корпус акт 1679 р., що вперше ввів поняття «належної» процедури, передбачив гарантії недоторканості особи, принцип презумпції невинуватості. Актом, що забезпечив компроміс соціальних інтересів у Англії, став Білль про права 1689 р., що встановив свободу слова в парламенті, свободу виборів та право звернення підданих з петицією до короля.

 Подальшому розвитку ідеалів свободи та прав людини сприяли великі історичні документі США. Серед них Декларація прав Верджинії 1776 р., що проголосила рівність людей у користуванні природними правами; Декларація незалежності США 1776 р., що визначила перелік невідчужуваних прав людини. Основного значення мала Декларація прав людини і громадянина 1789 р., що була проголошена у Франції та визначила перелік природних, невідчужуваних, священних прав людини.  

 Вирішального значення процесу становлення прав людини мала природно-правова доктрина, що утвердила пріоритет прав людини та визначила нові параметри взаємовідносин між індивідами та владою. Таким чином, індивід, що раніше повністю був підкорений державі та залежний від неї, придбав автономію, право на невтручання держави у сферу свободи, окреслену правом, та отримує гарантії державного захисту у випадку порушення прав і свобод. Цінність природно-правового вчення характеризується опорою на моральні принципи, а також категорії справедливості, свободи, людської гідності та щастя.

 Високо оцінюючи роль природно-правової доктрини в ідеологічному обґрунтуванні та становленні прав людини, ми не можемо сказати, що вона була єдиною та переважаючою у визначенні взаємодії особи та держави. Їй протистояв позитивістський підхід до природи прав людини та її відносин з державою. Відповідно до згаданої теорії обсяг та зміст прав людини визначається державою, яка «надає» їх людині, здійснюючи патерналістичні функції. Зазначені різноманітні підходи до розуміння природи прав людини збереглися і в сучасній науці та практиці. Так, норми Конституції США, Франції, Італії та Іспанії втілюють природно-правову концепцію прав людини, а Конституції Німеччини та Австрії – позитивістську.

 Проголошення розвинутих  демократичних держав правовими потребує внесення коректив до вищезгаданих концепцій природи прав людини. Обмеження влади держави правами людини не повинно призводити до зменшення її ролі як в сфері надання цим правам законодавчої форми, так і в сфері охорони прав та свобод.

 Отже, становлення та розвиток прав людини має тривалу історію та супроводжується боротьбою доктрин та традицій, що характерні для певної країни. Саме на основі поєднання ідей природної та позитивістської концепцій прав людини і стало можливим закріплення фундаментальних прав в конституціях демократичних держав.

 Необхідно погодитись з думкою вчених про те, що основні права індивіда – це конституційні права.* На це ж вказує положення ст..21 Конституції України, яка серед основних властивостей прав людини називає невідчужуваність та непорушність. Це надає можливість визначити основні права людини як комплекс можливостей, закріплених конституцією держави та міжнародно-правовими документами, які складають нормативну основу суб’єктивних прав. Як правова категорія, права людини мають певні риси, що визначають її наукову самостійність.

  1.  Це можливості людини задовольняти власні інтереси та забезпечувати нормальне існуванні і розвиток шляхом вчинення певних дій чи утримання від них.
  2.  Це можливості, що мають природний характер та належань людині від народження.
  3.  Це можливості, що не залежать від території чи належності індивіда до громадянства держави.
  4.  Це можливості, що залежать від соціально-економічного рівня розвитку суспільства.
  5.  Це можливості, що гарантуються державою з моменту їх правового закріплення.*

 При цьому наголосимо, що необхідно розрізняти поняття права людини та права  громадянина. Права людини є природними можливостями індивіда, що забезпечують необхідні умови його життя, людську гідність та свободу діяльності у всіх сферах суспільного життя. Права громадянина є сукупністю можливостей, які закріплені в нормативно-правових актах та визначають міру свободи суб’єкта, що  має постійний політико-правовий зв’язок з певною державою. Відмінності прав людини та громадянина ми можемо визначити схематично.

Права людини

Права громадянина

Можуть існувати незалежно твід державного визнання і закріплення

Знаходяться під захистом держави, громадянином якої є особа

Мають морально-соціальних характер

Мають нормативно-правовий характер

Не передбачають обов’язкової наявності громадянства чи підданства

Належать лише громадянину певної держави

:Належать людині від природи

Надаються державою

Залежать від рівня розвитку суспільства та людини

Залежать від політики держави

Покликані задовольняти природні та економічні інтереси

Окрім економічних та соціальних інтересів задовольняють політичні потреби

Засновуються на загально-людських ідеях та принципах

Засновуються на принципах міжнародного та національного права

Гарантуються природою людини та суспільством

Гарантуються державою, у тому числі і примусовими засобами

Не мають документальної форми закріплення

Мають письмову форму закріплення (нормативно-правовий акт)

 Права та свободи індивіда є його соціальними можливостями, що деттермінуються економічними та культурними умовами суспільства та законодавчо закріплюються державою. В правах та свободах:

  1.  Відображається міра  свободи, що об’єктивно визначається станом розвитку суспільства.
  2.  Забезпечується самовизначення особи.
  3.  Встановлюються умови реального користування соціальними благами у різноманітних сферах особистого, політичного, економічного, соціального та культурного життя.
  4.  Визначаються можливості захисту та відновлення прав та свобод, що порушені  будь-яким із суб’єктів суспільних відносин.

Права людини є засобом відображення не потенціальних, а реальних

можливостей індивіда, закріплених в законодавчих актах держави.  Це вказує на суб’єктивний характер цих прав.

Суб’єктивне право як юридична категорія має свій зміст та структуру. Зміст права складають можливості, які забезпечують реалізацію інтересів суб’єкта суспільних відносин.  Структуру суб’єктивного права складають чотири різновиди можливостей:

 а) можливості поведінки в межах свободи, що встановлена нормою права. Ця свобода забезпечує реалізацію інтересів людини у певній сфері законним шляхом, що включає порушення прав інших суб’єктів;

 б) можливості користування наданим благом з метою реалізації закріплених правом суб’єктивних інтересів. Саме ця складова суб’єктивного

права забезпечує реальність, дієвість та ефективність правових норм;

 в) можливості вимагати виконання обов’язку іншими суб’єктами права як гарантії дієвості права.

  г) можливості звертатися до суду за захистом порушеного права як гарантії  поновлення порушеного права та покарання винних у порушенні прав суб’єктів.

  5.Концепції прав людини і громадянина.

Сучасні концепції прав людини класифікують на:

  1.  Суб’єктивістські, що покладають в основу розуміння прав людини волю відповідного суб’єкта. В межах цих концепції існують:

а) персоналізм, що утверджує як цінність вільну, творчу особистість, яка є результатом поєднання людського і духовного (божественного) начал (Бердяєв, Шестов, Муньє);

б) Екзистенціалізм, що вважає право екзистенцією, що забезпечує досягнення людських бажань. Існує у формі атеїстичного екзистенціалізму, який ґрунтується на твердженні про те, що сутність людини пов’язана з її існуванням у суспільстві та спеціальними засобами соціалізації, одним з яких є право (Сартр, Камю) та релігійного екзистенціалізму, який виходить з того, що людини має духовну природу, що характеризується її зв’язком з Богом, який створив людину, як біосоціальний індивід, що є незавершеним, саме тому право забезпечує інтереси людини як в межах земного існування, так і поза ним, а права людини класифікують на природні, тобто дані Богом, та штучні, дані державою (Ясперс, Марсель);

* Суб’єктивно-об’єктивістська концепція обґрунтована Німецькою школою права (Шеллер, Плестнер, Гелен), що намагається поєднати наукове пізнання людини, як біосоціального суб’єкта з її цінністю як суб’єкта політико-правових відносин. Саме це надає можливість відобразити у праві такі аспекти людини, як духовність, еволюційність та моральність.

 6.Обєктивне та суб’єктивне право.

Характеристика проблем правового статусу особи визначає необхідність дослідження поняття права як в об’єктивному, так і суб’єктивному значеннях. Це зумовлюється тим, що особа взаємодіє з обома вищезгаданими проявами права. Норми об’єктивного права регулюють поведінку особи, визначаючи зміст прав та обов’язків, а суб’єктивне право є засобом досягнення можливостей та реалізації інтересів особи. Саме за допомогою об’єктивного та суб’єктивного права особа реалізує себе, свій соціальний, юридичний та моральний потенціал, свої інтереси.

Різниця між правом в обєктивному та субєктивному значенні визнавалася ще римськими юристами. Однозначно ця проблема вирішувалася науковцями США та європейських країн. У вітчизняній науці тривалий час відбувалися спроби визнати категорію суб’єктивного права не суттєвою, такою, що не має самостійного значення. Однак, в подальшому ці тенденції розвитку не отримали і на сьогодні загальновизнаною стала теза про багатоаспектність категорії «право». Вона набирає різноманітного значення в залежності від того, яке юридичне явище повинно відобразитись терміном право.

В сучасній юридичній літературі слово право вживається в двох основних значеннях – обєктивному та субєктивному. Це надає можливість розглянути правову дійсність в двох аспектах: як систему встановлених чи санкціонованих державою (народом) норм і як можливості та повноваження, що належать суб’єктам на основі і в межах цих норм.

Однак, не будемо забувати і той факт, що визначеність суб’єктивного права ще не вирішилла теоретичних проблем його дослідженості в науці. Тривалий час цей термін відображали за допомогою іншої граматичної  форми. Р.Ієрінг називав суб’єктивне право конкретним*, Р.Бабун – правомочністю**, а Л.Д.гі – соціальною функцією***. В зв’язку з появою широкого праворозуміння Л.С.Явич, С.Ф.Кечек’ян та О.О.Піонтковський пропонували об’єднати поняття об’єктивне та суб’єктивне право єдиним терміном «право». Хоча і така позиція не заважає визначити в праві два зрізи – обов’язкові приписи, що виходять від держави, та юридичні можливості окремих осіб.

Не дивлячись на згадані проблеми, в сучасній науці об’єктивне та суб’єктивне право визначаються самостійними та взаємозалежними категоріями, що відображають різноманітні сторон6и правової дійсності.

Обєктивне право – це система загальнообов язкових норм, що мають формальний вираз, встановлюються та гарантуються державою (народом) з метою упорядкування суспільних відносин.

Об’єктивність права визначається тим, що воно:

  1.  На залежить від волі та свідомості субєкта права;
  2.  Не належить йому.

Формою виразу обєктивного права є законодавство; правові звичаї; юридичні прецеденти; нормативні договори певної держави.

Субєктивне право – це міра юридично можливої поведінки, що задовольняє інтереси певної особи.

Субєктивний характер права виявляється у тому, що воно:

  1.  Залежить від  волі субєкта;
  2.  Реалізується залежно від його бажання та належить йому.

Формою виразу субєктивного права є право, що визначає міру свободи певного субєкта шляхом конкретизації його можливої поведінки. Категорії обєктивного та субєктивного права характеризуються:

  1.  Спільними рисами;
  2.  Відмінностями;
  3.  Взаємодією.

Спільні риси:

  1.  Обєктивне та субєктивне право мають юридичний характер.
  2.  Вони є засобами регулювання суспільних відносин.
  3.  Вони встановлюються державою.
  4.  Мають документальну форму закріплення.
  5.  Охороняються державою.
  6.  Мають визначений зміст та нормативний характер.
  7.  Мають юридичну силу, тобто породжують правові наслідки.

Однак, не дивлячись на наявність певних спільних ознак, категорії обєктивного та субєктивного права мають самостійний характер. На це вказують їх своєрідні риси.

Об’єктивне право

Суб’єктивне право

Залежить від об’єктивних умов розвитку суспільства, що мають економічний, політичний чи соціальний характер

Залежить від суб’єктивних факторів, серед яких рівень підготовки депутатів, працівників правоохоронних і судових органів громадян

Складають норми загального характеру

Стосуються певних суб’єктів

Поширюються на всі сфери суспільних відносин

Поширюються на певну сферу відносин

Потребує конкретизації індивідуальними актами

Є нормами  прямої дії

Має форму нормативно-правового акту, звичаю, прецеденту чи нормативного договору, що складаються поняття джерела права

Існує у формі індивідуальних нормативних актів – рішень, постанов, вироків, указів та ін.

Націлене на регулювання суспільних відносин

Націлене на надання можливостей конкретн6им суб’єктам

Має загальнообов’язковий характер і поширюється на діяльність всіх суб’єктів права

Має індивідуальний характер і регулює поведінку конкретного суб’єкта

Встановлює способи, межі та методи правового регулювання

Встановлює особливі методи та способи поведінки суб’єктів стосовно до визначеного випадку

Залежить від потреб суспільства

Залежить від настання юридичних фактів

Охороняється в загальному порядку державою

Конкретизує засоби впливу на окремих суб’єктів

 

Взаємодія обєктивного та субєктивного права виявляється двома напрямами:

  1.  Об’єктивне право є мірою реалізації можливостей, наданих правом субєктам;
  2.  Суб’єктивне право – це засіб (спосіб) реалізації об’єктивного права шляхом його конкретизації.  

Тема 5. Аксіологія права.

  1.  Аксіологія права у структурі філософсько-правового знання. Соціальна цінність права.
  2.  Соціальні цінності і право.
  3.  Рівність, свобода, справедливість як аксіологічні аспекти права.
  4.  Справедливість і свобода як сутнісні ознаки права.

  1.  Аксіологія права у структурі філософсько-правового знання. Соціальна цінність права.

Аксіологія – це вчення про цінності. Використання категорії цінність належить Канту. Цінність у його розумінні це те, що має значення повинності та свободи. Мова йде про фактичні явища, де панують причинно-наслідкові зв’язки і свобода. Звідси нормативне і регулятивне значення цінностей, які являють собою мету, вимоги, формули необхідного.

Ідеї Канта були розвинуті Р.Г. Лотце та В. Віндельтандом, які поширили уявлення про нормативно-регулятивні цінності на науку в цілому та сферу мистецтва і культури. Так, неокантіанець Вальдентанд тлумачив цінності як норми культури і окрім цінностей істини, добра і краси визнавав такі цінності – блага, як мистецтво, релігію, науку і право.

Інший підхід до проблеми цінностей є характерним для об’єктивно-ідеалістичної філософії. Вона засновується на ідеях Платона та Гегеля і акцентує увагу на такій цінності як буття. Однак під буттям розуміється не емпірична реальність, а об’єктивний розум, ідея, сенс буття.

У сучасній науці цінність – це позитивна значущість, що торкається інтересів особи, соціальних груп та суспільства.  Цінність має будь-який об’єкт суспільної дійсності. Цінність права властива як загально соціальному явищу, так і спеціальному, що відображає владні інтереси. Це обумовило виникнення особливої, самостійної науки – аксіології права, що є елементом структури філософії права та являє  собою систему теоретичних понять, висновків та концепцій щодо цінності права.

Предметом аксіології права є:

  1.  проблеми розуміння права як цінності;
  2.  проблеми значимості права для суспільства;
  3.  проблеми значимості фактично даного закону;
  4.  проблеми правової організації держави, як правової організації публічної влади. Особливого значення має соціальна цінність права.

Право, як і будь-яке явище, створене людиною, пов’язане з її існуванням і розвитком, підлягає аналізу з погляду ціннісного підходу. Визначити цінність права означає зясувати ідею права, його основне цільове призначення, позитивну роль у життєдіяльності соціуму або окремих індивідів. Право є цінним , оскільки здатне внаслідок своїх змістовних і формальних властивостей задовольняти потреби, бути інструментом реалізації і погодження інтересів тощо.

Цінність права є похідною від більш загальних людських цінностей. Право закріплює і охороняє численні цінності суспільного життя – свободу, справедливість, життя, здоров’я, гідність, матеріальний добробут, здорове довкілля, працю, сім’ю тощо. Ці цінності не тільки становлять зміст і сутність права, а й служать його метою, цілями окремих правових норм і правових інститутів.

Прийнято виділяти декілька аспектів цінності права:

а) як явище, сенс якого полягає в реалізації ідеї права (власна цінність права);

б) як особливий соціальний регулятор суспільних відносин (інструментальна цінність);

в) як здобуток культури людства (історико-культурна цінність).

Власна цінність права пов’язана з його сутнісними характеристиками. Вона полягає в тому, що право є втіленням ідеї свободи, рівності, толерантності, гуманізму і справедливості, які власне і становлять його сутність. Саме як явище, що протистоїть свавіллю і беззаконню і в той же час забезпечує простір для впорядкованої соціальної свободи і активності, право саме по собі посідає значуще місце в соціальному житті. Іншими словами, право в ідеалі (ідея права) – це цінність упорядкованої соціальної свободи, справедливості, консенсусу.

Право є засобом забезпечення (гарантування) свободи і засобом її обмеження. З одного боку, саме в праві свобода одержує свій найбільш концентрований вираз, у ньому вона реально матеріалізується, об’єктивується, існує в конкретних правових формах, принципах, інститутах. З другого боку, в праві закріплюється не абсолютна свобода суб’єктів права, а тільки її певна міра, яка об’єктивно зумовлена і визначається з урахуванням системи відповідних концептуальних засад. Право виступає загальним масштабом і рівною мірою здійснення свободи в спільному житті людей. Право не усуває усі відмінності між різними індивідами, зумовлені їх здібностями і конкретними життєвими обставинами, а тільки формалізує і впорядковує ці відмінності за єдиною підставою, закріплюючи рівні можливості набуття тих або інших благ і забезпечуючи їх однаковою для всіх юридичною процедурою реалізації. Цінність права як явища, сутністю котрого є справедливість, полягає у тому, що воно виступає і засобом, і результатом пошуку розумного балансу, рівноваги, пропорційності між «особистою свободою і загальним благом», проступком і покаранням, витратами (втратами) і придбанням тощо.

Інструментальна цінність права зумовлюється передусім його особливими зовнішніми формальними властивостями: нормативністю, системністю, формальною визначеністю, загальнообов’язковістю та ін. Вона полягає в тому, що право: 1) виступає засобом розподілу основних матеріальних і духовних соціальних благ (через нормативне впорядкування фундаментальних суспільних відносин – власності, виробничих, сімейних, фінансових, політичних, духовних тощо); 2) містить низку специфічних правових засобів, необхідних для користування соціальними благами, - суб’єктивне право і юридичний обов’язок, юридична відповідальність, засоби процесуально-процедурного характеру тощо; 3) встановлює засоби і процедури охорони, захисту соціальних цінностей; 4) виступає ефективним і гуманним засобом розв’язання соціальних конфліктів; 5) унормовує поведінку різноманітних суб’єктів, гарантуючи порядок.

Історико-культурна цінність права полягає у тому,що воно належить до фундаментальних цінностей світової культури, вироблених людством у перебігу його розвитку. В такому значенні право розглядається як атрибут цивілізації, як втілення гуманістичних прагнень людства, як результат боротьби за свободу і справедливість.

Ці три аспекти цінності права проявляються у загальнолюдському, загально соціальному та особистісному вимірах.

Загальнолюдський (загальноцивілізаційний)вимір, тобто його цінність для людства в цілому полягає в тому, що воно виступає найгуманнішим, єдиним прийнятним засобом розв’язання глобальних проблем сучасності (обмеженість ресурсів і боротьба за них, екологічна криза, регіональні воєнні конфлікти, релігійні та етнічні конфлікти тощо). Право як утвердження ідей гуманізму, соціальної свободи і справедливості, цінностей демократії виступає необхідною основою міжнародних відносин, засобом, здатним забезпечити гармонійне співіснування людства в цілому.

Загальносоціальний вимір, тобто цінність права для усього суспільства проявляється у тому, що право: 1) сприяє формуванню суспільних відносин, необхідних для нормального розвитку та існування суспільства; 2) гарантує безпеку, впорядкованість та гармонізацію суспільних відносин, стабільність соціальної системи, цілісність, солідарність соціуму; 3) забезпечує подальший розвиток суспільних відносин. Таке значення права для суспільства зумовлено тим, що воно, по-перше, вносить універсальні загальні начала в життєдіяльність суспільства; по-друге, забезпечує правильне поєднання інтересів окремих осіб і суспільства в цілому; по-третє, здатне протистояти свавіллю, насильству, деструктивним соціальним явищам; по-четверте, його зміст становлять правила поведінки, що сформувалися на основі повторюваних суспільних відносин, а відтак, є результатом соціального відбору. Правом стають лише ті норми, зміст яких відповідає інтересам суспільства, які здатні забезпечити стабільність, прогресивний розвиток суспільства, адекватне історичним умовам поєднання індивідуального і суспільного інтересів.

Особистісний вимір , тобто цінність права для окремого індивіда полягає у тому, що воно здатне задовольняти потребу людини в свободі і встановлює певний порядок її використання. Аби забезпечити своє існування і розвиток в суспільстві, стати особистістю, людина повинна мати певні можливості для власних свідомих дій стосовно інших людей, їх організацій, спільнот, природи, можливості для активної життєдіяльності, самореалізації.

Особистісна цінність права полягає у тому, що воно:

  1.  наділяє особистість певною мірою свободи;
  2.  встановлює певний порядок використання цієї свободи;
  3.  сприяє всебічному розвитку особистості.   

  1.  Соціальні цінності і право.

Функціонування права в суспільстві обумовлює необхідність характеристики соціальних цінностей, закріплених у праві. Це цінності, що мають наступні властивості:

  1.  вони є значущими для суспільства;
  2.  пов’язані з діяльністю людини;
  3.  об’єктивно потребують відображення у праві;
  4.  захищаються і охороняються державою і нею ж визначаються;
  5.  відображають об’єктивні потреби суспільства та рівень його розвитку;
  6.  можуть усвідомлюватися та підлягають пізнанню суб’єктами.

В аксіології права можна виділити три основні форми буття цінностей: суспільні цільові цінності та ідеали, предметно втілені цінності, особисті чи екзистенціальні цінності.

Суспільні цільові цінності та ідеали. Вихідною формою правових цінностей є їхнє існування у вигляді цінностей, вироблених суспільною і правовою свідомістю. Вони присутні в правовій свідомості у вигляді узагальнених уявлень про справедливість, волю, рівність у різних сферах суспільства. Правові ідеали лежать в основі правових обов’язків, тобто деонтичних правових цінностей.

Під ідеалом звичайно розуміють те, до чого ми прагнемо, нормативно-ціннісний зразок належного в його найвищій, найбільш розробленій формі.

У той же час право є лише моментом духовного ставлення до світу, але не охоплює його цілком. Тому правовий ідеал виступає лише моментом ідеалу суспільного та ідеалу духовного життя, до складу якого входять Істина, Добро, Краса.

Предметно втілені цінності. Самі правові ідеали не залишаються лише фактом пануючої правосвідомості, а закріплюються в нормативних актах, конституціях і законах. Вони входять у правову нормативність як провідний елемент. Отже, правові ідеали реалізуються у системі правових відносин – у вигляді взаємовідносин формально рівних, вільних та незалежних один від одного суб’єктів права, у правових процедурах і механізмах, що закріплюють норми і закони в культурі.

Із зміною суспільних та правових відносин відбувається переоцінка цінностей: багато чого з того, що вважалося абсолютним і непорушним, знецінюється, і навпаки, нові паростки суспільного буття породжують нові ціннісні ідеали. Відповідно до ціннісних ідеалів, що змінилися, переоцінюються і предметно втілені цінності.

Особистісні (екзистенціальні) цінності. У кожної людини з дитинства під впливом оточуючого середовища і на основі психологічного типу особистості складається певна система життєво важливих цінностей. Життєвими цінностями їх робить не предметний зміст, а їхня реальна роль і значущість у системі життєвих орієнтацій людини.

Особисті цінності являють собою ідеальні уявлення про блага, права і межі їх прагнення, пов’язані з її схильностями та бажаннями, і виступають певною мірою як авторитетні і обов’язкові установки свідомості особистості.

Правові цінності є похідними від поняття особистості. Ідея цінності людини вистраждана всією історією філософії та культури Заходу, хоча вона і пройшла різні етапи власної дискредитації.

3.Рівність, свобода, справедливість як аксіологічні аспекти права.

Важливого значення для характеристики аксіологічного аспекту права є рівень його відповідності таким ціннісним характеристикам, як рівність, справедливість та свобода.

Правильне розуміння і регламентація рівності є необхідною умовою для з’ясування і вирішення багатьох практичних питань, зокрема шляхів розбудови демократичної, соціальної держави.

Проблема рівності у праві була і є об’єктом дослідження мислителів усіх епох. Так, на загальнотеоретичному рівні вчення про рівність як категорію права досліджувалося у працях видатних стародавніх мислителів і філософів – Сократа, Платона, Аристотеля, Демокрита, Марка Аврелія, Сенеки тощо, середньовічних мислителів – Фоми Аквінського, Ніколо Макіавеллі, Томаса Мора, Томазо Кампанелли. Як політико-правовий принцип рівність досліджувалася у працях практично всіх філософів Просвітництва – Вольтера, Руссо, а також представників німецької класичної філософії – Канта, Гегеля, діячів Великої французької революції та багатьох інших, зокрема Фрідріха Ніцше. Серед вітчизняних дореволюційних філософів і учених-правників, які розробляли питання рівності у праві, варто назвати, насамперед, М.О. Бердяєва, П.І. Новгородцева, І.Я. Франка. Дискусії про роль категорії рівності у праві та соціумі тривають і досі.

Рівність є одним з колючих понять минулої і сучасної правової думки. Проблемі рівності приділена значна увага в історії філософії взагалі, філософії права в особливості.

Рівність – поняття, що означає однакове положення людей в суспільстві, яке має, проте, рівний зміст в різні історичні епохи.

За радянських часів вона означала однакове відношення всіх членів суспільства до знарядь і засобів виробництва, до громадянських прав і обов’язків, рівне право користуватися всіма створеними суспільством матеріальними і духовними цінностями. Об’єктивною передумовою встановлення справжньої соціальної рівності було знищення приватної власності на знаряддя і засоби виробництва й поділу суспільства на антагоністичні класи.

У сучасній суспільній думці піддаються критиці примітивні принципи зрівняльного розподілу і встановлення повної рівності. Найбільше поширення отримали концепції, в яких обґрунтовується необхідність забезпечення рівних умов старту для поколінь, які вступають у життя.

Рівність як політичний принцип відігравала значну роль вже в древній Греції, особливо в Афінах, де вона була одним із постійних і важливих вимог демократії, проте розумілася вузько, як рівність перед законом і рівне право на участь в управлінні державними справами, але не для всіх, а тільки для вільних громадян.

Піфагорійці ж, в цьому контексті, надалі розвинули ідею рівності і сформулювали досить важливе для природньоправових поглядів положення про те, що «справедливе полягає у віддані іншому рівним». Це визначення є філософською абстракцією і інтерпретацією стародавнього принципу таліону.

Правда і справедливість являються рівністю. Таким чином, рівність вперше отримує юридичне значення. Критикуючи демократію, де править натовп і немає місця кращим, Геракліт виступав за правління кращих. На його думку, для формування і прийняття закону зовсім не обов’язково загальне схвалення на народних зборах: головне в законі – його відповідність загальному логосу, розуміння якого одному (кращому) більш доступно, ніж багатьом.

Наступним етапом у розвитку античної грецької філософії була творчість Демокрита. На його думку, щоб досягти стабільності держави, потрібно усунути крайнощі, зробивши їх неможливими.

Значне місце ідеям рівності відводилося і у поглядах софістів. Так, Протагор, в принципі, теж визнавав рівність всіх людей – по їх однаковій належності до мудрості, доброчесності і мистецтву державного життя.

Лікофрон характеризував державні відносини як результат договору людей між собою щодо утворення взаємного союзу. В основі цієї концепції лежать уявлення про природну рівність людей. Заперечуючи нерівність людей по природі Лікофрон розумів благородство походження як «порожній звук».

За Платоном, справедливість припускає «належну міру», певну рівність. При цьому він розрізняє два види рівності: «геометричну рівність» (рівність по гідності і чеснотам) і «арифметичну рівність» (рівність міри, ваги і числа). В подальшому погляди Платона щодо двох видів рівності були розвинуті у вченні Аристотеля.   

Давньогрецькі ідеї вплинули на римську правову думку, зокрема, на філософсько-правові погляди Цицерона. Мова при цьому йде саме про правові рівність, а не про зрівняння майнового положення людей. Причому рівність тут полягає в тому, що всі люди формально, в однаковій мірі, але з різними фактичними передумовами і наслідками, підпадають під дію всезагального природно-правового принципу, що вимагає віддати кожному своє.

Середньовіччя і Новий час, до XVIII ст. включно, були епохою панування всіляких привілеїв і нерівностей, станових, класових, расових. Боротьба середніх класів проти аристократії воскресила у XVIII ст. Ідею рівності.

У своїх працях Томас Мор і Томазо Кампанелла розвинули і адаптували до реалій Нового часу ідеї устрою загальної рівності.

З обґрунтуванням філософсько-правових ідей Нового часу виступив Френсіс Бекон, який вважав, що закон, по суті, повинен бути справедливим, протистояти насиллю і включати в себе принцип формальної рівності та вимогу загальної справедливості.

Вольтер розвивав ідею рівності всіх громадян перед законом, рівного для всіх обов’язку платити податки пропорційно майну тощо.

Жан-Жак Руссо виходив з гіпотези про природний стан людства, в якому всі люди рівні і який він називав золотим віком.

Згідно поглядів Іммануїла Канта, всі знаходяться у певному стані, і всі у цьому стані однаково мають природжене право примушувати кожного, щоб застосування його свободи постійно залишалося в межах злагоди з моєю свободою

Георг Гегель обґрунтовує формальну рівність людей: люди рівні саме як вільні особистості, рівні в однаковому праві на приватну власність, але не в розмірі володіння власністю.

У середині ХІХ ст. у європейській політико-правовій думці почалося формування марксистського політичного і правового вчення. Марксизм обґрунтовував ідею майнової рівності теорією надлишкового продукту і необхідністю справедливого перерозподілу.




1. старина и новизна изза чего это столетие и называли бунташным
2. это внутреннее состояние человека связанное с потребностями которое активизирует стимулирует и направля
3. Реферат- Как понять результаты анализов
4. І. Загальні відомості про хвору дитину preftio
5. Като Ломб Как я изучаю языки
6. Тема- Анализ перегрузочной способности трансформатора Выполнил
7. Категории совести в этике
8. Признаки объективной стороны преступлений
9. ПРАВО НА СЧАСТЬЕ НАТ
10. Дифференциальные уравнения Лапласа и Фурье
11. правовые принципы и условия торговли между странами
12. . На каких правовых и моральных началах должно базироваться правосудие 2
13. Тема- Анализ инвестиционной привлекательности региона и определение рейтинговой оценки
14. ЛЬВІВСЬКА ПОЛІТЕХНІКА ЗАТВЕРДЖУЮrdquo; Голова циклової комісії спеціальних комп~ютерних
15. шум плеска шумы кишечной перистальтики вялые единичные
16. Значение методики использования картин для формирования речи дошкольников
17. Синтетический и аналитический учет материально-производственных запасов сельском хозяйстве
18. МИСиС Национальный Исследовательский Технический Университет 3 курс Коньково
19. вариант Например ЕмельяноваЕленаВячеславовна должна будет выполнить вариант 3
20. Тема 2 Гиперссылки и реализация гиперссылок на HTML- [4] Часть 3