Будь умным!


У вас вопросы?
У нас ответы:) SamZan.ru

правових дисциплін Інституту права Міжрегіональної Академії управління персоналом кандидат юридичних нау

Работа добавлена на сайт samzan.ru: 2015-07-05


Р. Б. Прилуцький,

завідувач кафедри цивільно-правових дисциплін Інституту права Міжрегіональної Академії управління персоналом, кандидат юридичних наук

ЩОДО ДЖЕРЕЛ ГОСПОДАРСЬКОГО ПРОЦЕСУАЛЬНОГО

 

ПРАВА УКРАЇНИ

У навчальному процесі автору постійно доводиться стикатися із своєрідним шаблоном, притаманним майже всій вітчизняній навчально-методичній літературі, за яким у якості джерел господарського процесуального права, а також низки інших галузей розглядається тільки законодавство, тобто перелічуються нормативно-правові акти починаючи з Конституції України [1, с. 38—40]. Такий підхід не відповідає чинному законодавству, яке регулює порядок вирішення господарських спорів, і формує хибне увлен- ня, що, крім законодавства, у господарському процесі (тут і далі термін «господарський процес» застосовується як синонім поняття «господарське процесуальне право») не використувуються інші джерела.

Мета даної статті — звернути увагу науковців, практиків, викладачів юридичних навчальних закладів, авторів навчально-методичної літератури, студентів на необхідність подолання застарілих догм у цьому питанні й переходу до висвітлення джерел господарського процесу в усій їх повноті, що, безперечно, збагатить наукову та навчально-методичну літературу і позитивно вплине на підготовку високофахових спеціалістів.

Витоки вказаного шаблонного підходу до визначення джерел господарського процесу коріняться, на наш погляд, у радянській правовій системі, яка базувалась на тому, що будь-які суспільні відносини не можуть регулюватися поза законодавчим актом. З нашої ж точки зору, джерелами права за різних обставин можуть бути не тільки правові норми (нормативно-правові акти), прийняті державними органами, а й інші форми, які, по-перше, можуть певні відносини породжувати, по-другерегулювати і, по-третс, бути достатнім мірилом і підставою для врегулювання у встановленому порядку будь-якого спору (конфлікту), що виник із таких відносин. У цьому зв’язку яскравим прикладом може слугувати закон «Про цитування юристів», прийнятий у Стародавньому Римі у 426 p., згідно з яким в основу судових рішень дозволялось класти твори Папініана, Павла, Гая, Ульпіана, Мо- дестина, а також тих юристів, на яких вони посилались [2, с. 60]. Зазначені твори при цьому, безперечно, не перетворювались на нормативно-правові акти, але законом визнавались у якості джерела врегулювання відповідних спорів.

Розгляд питання про джерела господарського процесу ускладнюється тим, що, як видається, ще не визначено остаточно його предмет. Існують принаймі дві точки зору, які дають можливість вести мову про галузеву належність господарського процесу. Перша пов’язана з ім’ям видатного вченого-правника І. Г. Побірченка, який вперше запропонував і обгрунтував концепцію господарського процесуального права як самостійної галузі права, предметом якої, якщо виходити із сучасних умов, є суспільні відносини, що складаються у процесі безпосереднього врегулювання господарських спорів підприємствами та організаціями, здійснення правосуддя і розгляду справ про банкрутство господарськими судами та вирішення господарських спорів третейськими судами (як судами ad hoc, так і постійно діючими), а також іншими органами, визначеними законом. Друга точка зору, висловлена Д. М. Притикою і підтримана деякими іншими сучасними авторами, відрізняється від першої тим, що до предмета господарського процесу не включаються відносини, які виникають при вирішенні господарських спорів третейськими судами. Саме це положення, як стверджується його прибічниками, «не відповідає існуючій системі органів, що вирішують господарські спори в Україні» [1, с. 25—26].

1. Таке твердження, як на наш погляд, не є достатньо обгрунтованим. По-перше, якщо вже погоджуватись із тим, що предметом господарського процесу є відносини з досудового врегулювання спорів, то де тут «система органів»? Суб’єкти господарювання (підприємства, організації) у претензійному порядку вирішують спір між собою. Що змінюється, якщо ці ж самі суб’єкти своєю угодою передають той самий спір на вирішення третейського суду? Навпаки, об’єднуючим ці відносини є те, що один і той самий спір може бути розглянутий або в до- судовому порядку, або господарським чи третейським судом. Третейське ж судочинство дійсно забезпечується цілою системою органів. Так, в Україні діють Міжнародний комерційний арбітражний суд і Морська арбітражна комісія, які є самостійними постійно діючими арбітражними установами (третейськими судами) і здійснюють свою діяльність згідно із Законом України «Про міжнародний комерційний арбітраж» від 24 лютого 1994 р. Відповідно до ст. 7 Закону України «Про третейські суди» від 11 травня 2004 р. в Україні можуть утворюватися постійно діючі третейські суди та третейські суди для вирішення конкретного спору (суди ad hoc), які ст. 2 цього Закону визнаються недержавними незалежними органами. Господарські спори розглядаються також міжнародними арбітражними органами, наприклад Міжнародним арбітражним судом Міжнародної Торгової Палати (далі — МТП), який діє відповідно до Арбітражного регламенту МТП та Статуту Суду, які набрали чинності з 1 січня 1998 р.1

У господарському процесуальному законодавстві простежується постійний взаємозв’язок між зазначеними органами і господарськими судами. Так, згідно з ч. 2 ст. 12 Господарського процесуального кодексу України   далі — ГПК) підвідомчий господарським судам спір може бути передано сторонами на вирішення третейського суду (арбітражу). Господарський суд припиняє провадження у справі, якщо сторони уклали угоду про передачу даного спору на вирішення третейського суду (п. 5 ч. 1 ст. 80 ГПК) тощо. Арбітражне рішення, незалежно від того, в якій країні воно винесено, визнається обов’язковим і виконується при поданні до компетентного суду письмового звернення (статті 35, 36 Закону України

1 Тут і далі міжнародні документи використовуються відповідно до http//rada.kiev.ua

«Про міжнародний комерційний арбітраж»), У ст. 51 Закону України «Про третейські суди» встановлено підстави та порядок оскарження до господарського суду рішення третейського суду, а в ч. З ст. 55 — умови видачі таким судом виконавчого документа для його виконання.

З урахуванням викладеного важко заперечувати зв’язок третейського (арбітражного) врегулювання спорів з господарським процесом, якщо останній не розглядати вузько, тобто як вирішення господарських спорів і розгляд справ про банкрутство тільки господарськими судами. Але тоді і досудове врегулювання спорів навряд чи може охоплюватись цим поняттям. Якщо ж розглядати господарський процес як порядок, за допомогою якого забезпечується конституційне право на захист майнових прав і законних інтересів суб’єктів господарювання і реалізуються норми матеріального, в першу чергу господарського, права, то включення до предмета господарського процесу відносин з третейського (арбітражного) судочинства гармонічно завершує його цілісність.

При визначенні галузевої належності відносин з третейського (арбітражного) судочинства доводиться зважати, однак, на те, що третейські (арбітражні) суди не обмежені розглядом виключно господарських спорів. Якщо не говорити про спеціалізацію, то вони можуть вирішувати також і цивільні спори за участю фізичних осіб. Це створює значні труднощі у визначенні галузевої належності вказаних відносин. Так, Ю. Д. Притика правові норми, які регулюють відносини з третейського судочинства, розглядає                          плексний правовий інститут, питання про галузеву належність якого є доволі складним, оскільки він містить як норми, що мають матеріальний характер, так і процесуальні (процедурні) норми і визнає його структурним підрозділом особливого виду (sui generis) [3, с.17].

 З цим можна погодитись лише частково, оскільки даний інститут містить лише матеріально-організаційні норми, які визначають статус, завдання, порядок формування третейських (арбітражних) судів, обрання (призначення) арбітрів тощо. Комплексність цього інституту насправді полягає в тому, що він     може бути віднесений як до господарського, так і до цивільного процесу. Зважаючи на те, що переважна кількість спорів, що розглядаються третейськими (арбітражними) судами, виникає у сфері господарювання і стосується господарських відносин, вважаємо доцільним включити відносини, що виникають при цьому, до предмета господарського процесу.

З урахуванням викладеного та специфіки господарського процесу як процесуальної галузі права можна виділити три види його джерел: 1) матеріально-організаційні, 2) процесуальні, 3) матеріальні.

Матеріально-організаційні джерела визначають порядок та умови формування і діяльності системи господарських, третейських (арбітражних) судів та інших органів, що вирішують господарські спори, статус суддів, матеріально-технічне забезпечення тощо і не мають безпосереднього відношення до вирішення господарських спорів — наприклад, норми розд. 8 Конституції України.

Процесуальні джерела визначають порядок здійснення процесуальних дій учасниками господарського процесу (порядок звернення до суду з позовом, відкриття провадження у справі, розгляду справи, винесення рішення тощо). Серед них нині чітко виділяються два джерела (форми): 1) процесуальне законодавство; 2) договір.

Загальні положення про законодавство, яке застосовується при вирішенні господарських спорів господарським судом, викладені у ст. 4 ГПК, яка, однак, має низку недоліків і не дає правильного уявлення про заявлене у назві статті законодавство (чого варте посилання на Закон України «Про господарські суди», скасований ще Законом України від 7 лютого 2002 р. «Про судоустрій України»?!).

Вищу юридичну силу і значення для господарського процесу має, безперечно, Конституція України, в якій містяться матеріальні і процесуальні норми. Однак норм, що мають процесуальне значення, у ній небагато, наприклад: ст. 8 — верховенство права; ст. 9 — міжнародні договори; ст. 10 — про державну мову тощо. Ці норми мають загальний характер і є визначальними для всієї єдиної системи судів загальної юрисдикції і третейського судочинства.

Процесуальне законодавство, яке застосовується господарськими судами, складається з двох основних нормативно-правових актів — ГПК і Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» від 14 травня 1992 р. (в редакції від 30 червня 1999 p.). ГПК має універсальний характер і застосовується господарськими судами при розгляді всіх спорів, у той час, як вказаний Закон регулює порядок розгляду справ, пов’язаних з банкрутством, поєднуючи процесуальні і матеріальні норми.

Що стосується інших нормативно-правових актів, то процесуальне значення мають лише їх окремі положення. При цьому, господарськими судами застосовуються як законодавчі, так і підзаконні нормативно-правові акти, наприклад: ЦК (гл. 19); ГК (ст. 205, гл. 23, ст. 223, ч. 8 ст. 269, ч. 5 ст. 315, ч. 5 ст. 324, статті 222, 315); Цивільний процесуальний кодекс України (ст. 16); Закон України «Про міжнародний комерційний арбітраж» (статті 5, 7, 8, 9); Декрет Кабінету Міністрів України «Про державне мито» від 21 січня 1993 p.; Інструкція про порядок обчислення та справляння державного мита, затверджена наказом Головної державної податкової інспекції України від 22 квітня 1993 р. № 15; Статут залізниць України, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 6 квітня 1998 р. (статті 130—135, ч. 2 ст. 130, статті 136— 137) тощо.

Господарські суди повинні керуватись також положеннями процесуального характеру, що містяться в низці міжнародних актів, у тому числі таких, як Типовий закон ЮНСІТРАЛ про міжнародний торговий арбітраж, Комісія ООН з права міжнародної торгівлі, Відень, 30 травня 1997 р. (статті 5, 8, 9, 27); Європейська Конвенція про зовнішньоторговий арбітраж, Женева, 21 квітня 1961 р. (статті 6, 7, 9); Конвенція ООН про визнання і виконання іноземних арбітражних рішень, Нью-Йорк, 29 грудня 1958 p.; Конвенція ООН про позовну давність у міжнародній купівлі-продажу товарів, Нью-Йорк, 1974 p.; Угода про порядок вирішення спорів, пов’язаних із здійсненням господарської діяльності, Київ, 20 березня 1992 р. тощо.

Для третейського (арбітражного) судочинства процесуальне значення мають уже згадувані нами закони України «Про   міжнародний комерційний арбітраж», «Про третейські суди», а також міжнародні норма- тивно-правові акти — Конвенція ООН про визнання і виконання іноземних арбітражних рішень, Конвенція ООН про позовну давність у міжнародній купівлі-продажу товарів, Типовий закон ЮНСІТРАЛ про міжнародний торговий арбітраж, Арбітражний регламент Європейської економічної комісії ООН від 20 січня 1966 p., Європейська Конвенція про зовнішньоторговий арбітраж, Угода про порядок вирішення спорів, пов’язаних із здійсненням господарської діяльності, тощо.

Договір як процесуальне джерело господарського процесу нині актуальний стосовно двох його складових — досудове врегулювання спорів і третейський (арбітражний) розгляд справ. Що стосується досудового врегулювання спорів, то сторони можуть у договорі між собою чи окремій угоді змінювати чи доповнювати положення про порядок такого врегулювання (щодо строків направлення та розгляду претензій, складу документів, перевірки претензійних вимог тощо), якщо це прямо не заборонено чинним законом.

Особливо важливе значення договір має для третейського (арбітражного) судочинства. Так Законом України «Про міжнародний комерційний арбітраж» встановлено, що сторони можуть за власним розсудом визначати кількість арбітрів та процедуру призначення арбітрів (статті 10,11), процедуру розгляду справи третейським судом (ст. 19), місце арбітражу

(ст. 20), мову, яка буде використовуватися під час арбітражного розгляду справи (ст. 22). Такі самі положення містяться і в міжнародних     нормативно-правових актах, що стосуються третейського (арбітражного) судочинства.

Безперечно, викладене стосується судів ad hoc. При зверненні сторін до постійно діючих (інституційних) третейських (арбітражних) судів, останні керуються власними регламентами та процедурами.

Матеріальні джерела господарського процесу використовуються при вирішенні спору по суті й поділяються на: 1) законодавство', 2) договір, 3) звичай. Особливість матеріальних джерел полягає в тому, що, суворо кажучи, — це не «рідні» джерела господарського процесу, а самостійні джерела, у першу чергу таких матеріальних галузей права, як цивільне та господарське. Однак без матеріальних джерел господарський процес був би «мертвим».

Матеріальне законодавство, що застосовується у господарському процесі, має досить складний характер. Це матеріальні норми Конституції України, ЦК, ГК та інших кодексів України, які тою чи іншою мірою регулюють господарські відносини, а також величезний масив законів і підзаконних нормативно-правових актів різного рівня.

Невід’ємною частиною національного господарського процесуального законодавства України є чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України і які регулюють відносини у сфері господарської діяльності, наприклад Конвенція ООН про договори міжнародної купівлі- продажу товарів (ст. 9 Конституції України, ст. 4 ГПК).

У літературі, особливо навчально-методичній, мало уваги звертається на те, що відповідно до ч. 4 ст. 4 ГПК господарський суд у випадках, передбачених законом або міжнародним договором, застосовує норми права інших держав. На жаль, ця норма не зовсім вірно відображає реальний стан речей. Дійсно, законодавство України і міжнародні договори регулюють це питання, але не виключно шляхом встановлення обов’язку застосування певного права, а скоріше шляхом надання сторонам права обирати законодавство.

Так, Законом України «Про міжнародне приватне право» від 23 червня 2005 р. встановлено, що у випадках, передбачених законом, учасники (учасник) правовідносин можуть самостійно здійснювати вибір права, що      підлягає застосуванню, до змісту правових відносин. Вибір права може бути здійснений щодо правочину в цілому або його окремої частини. Вибір права не здійснюється, якщо відсутній іноземний елемент у правовідносинах. Застосування права іноземної держави охоплює всі його норми, які регулюють відповідні правовідносини (статті 5, 6).

У ст. 6 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність» від 16 квітня 1991 p., передбачено, що сторони зовнішньоекономічного договору (контракту) мають бути здатними до укладення договору (контракту) відповідно до цього та інших законів У країни та/або закону місця укладання договору  (контракту). Згідно зі ст. 28 Типового закону ЮНС1ТРАЛ про міжнародний торговий арбітраж, ст. 28 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж» третейський (арбітражний) суд вирішує спір згідно з нормами права, які сторони обрали як такі, що застосовуються до суті спору.

Договір як самостійне матеріальне джерело закріплений ст. 6 ЦК, якою встановлено, що сторони мають право укласти договір, який не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства. Сторони в договорі можуть також відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд.

Коли йдеться про договір як самостійне джерело цивільного чи господарського права, то мається на увазі такий договір, який сторони укладають виключно внаслідок власного волевиявлення і зміст якого залежить тільки від такого волевиявлення. Регулятором відносин при цьому виступає тільки сам договір і ніщо більше. Це означає, що суд чи інший орган може і зобов’язаний прийняти до розгляду спір і вирішити його на основі тільки договору.

    Третім матеріальним джерелом господарського процесу є звичай. Статтею 4 ГПК визначено, що у разі відсутності законодавства, яке регулює спірні відносини за участю іноземного суб’єкта підприємницької діяльності, господарський суд може застосовувати міжнародні торгові звичаї. Знову ж таки ми змушені константувати, що це положення не відповідає правовій дійсності і потрапило до ГПК, як видається, у зв’язку із ст. 6 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність», якою дозволялось при складанні зовнішньоекономічних договорів (контрактів) використовувати відомі міжнародні звичаї. Однак звичай як самостійне джерело регулювання відносин допускається законодавством не тільки у зовнішньоекономічних відносинах. Відповідно до ст. 7 ЦК цивільні відносини можуть регулюватися звичаєм, зокрема звичаєм ділового обороту. Значення звичаю, на який посилаються сторони, таке саме, як і договору, що укладається відповідно до ст. 6 ЦК, — він є самостійним регулятором цивільних відносин, і всі спірні питання, що виникають із цих відносин, можуть бути вирішені виключно з посиланням на правила, встановлені цим звичаєм.

2. У ГК статті, яка чітко визнавала б договір і звичай самостійними джерелами господарського права, немає. І це є певним недоліком Кодексу, оскільки договір і звичай саме у сфері господарювання можуть мати найширше застосування. Правовим підґрунтям зазначеного є, по-перше, те, що норми ЦК, у тому числі статті 6 і 7, поширюються на господарські відносини, з урахуванням особливостей, передбачених ГК. По-друге, аналіз норм ГК свідчить, що він також допускає застосування до регулювання госпо дарських відносин договору і звичаю як самостійних джерел. Так відповідно до його ст. 174 господарські зобов’язання можуть виникати з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать. Згідно із ч. 4 ст. 265 ГК умови договору поставки повинні викладатися сторонами відповідно до вимог Міжнародних правил щодо тлумачення термінів «ІНКОТЕРМС»1. По-третє, звичай як джерело регулювання господарських відносин визнається чинними законами України.

1 Регулярно публікуються МТП починаючи з 1936 р. Остання публікація — ІНКОТЕРМС-2000. Для використай- ня в Україні офіційно введені Указом Президента України «Про застосування Міжнародних правил інтерпретації комерційних термінів» від 4 жовтня 1994 р.

Так відповідно до ст. 2 Закону України від 5 квітня 2001 р. «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» загальні засади функціонування платіжних систем в Україні, відносини у сфері переказу коштів регулюються, нарівні з національним законодавством, Уніфікованими правилами по інкасо (редакція 1978 року, публікація МТП № 322), Уніфікованим правилами та звичаями для документарних акредитивів (редакція 1993 року, публікація МТП № 500). А ці документи, як і Правила «ІНКОТЕРМС», є нічим іншим як систематизованими зводами міжнародних торгових звичаїв.

Як бачимо, ЦК, ГК та інші чинні закони України недвозначно визнають договір і звичай самостійними джерелами регулювання цивільних і господарських відносин. Тому при вирішенні господарських спорів по суті господарські суди та інші суб’єкти зобов’язані їх застосовувати. А це робить договір і звичай самостійними джерелами і для господарського процесу. З розвитком ринкових відносин та подальшою інтеграцією України у міжнародний економічний простір першим найбільш вагомим кроком чого став вступ до СОТ, роль договору та звичаю буде незмінно зростати. У цьому зв’язку перед наукою господарського процесуального та суміжних галузей права стоїть, на наш погляд, відповідальна задача з розробки чітких критеріїв сприйняття і розуміння цих  стосовно як внутрішніх, так і зовнішньоекономічних відносин. У науковій і навчально-методичній літературі питання джерел процесуального права (а також й інших галузей права) необхідно висвітлювати виходячи з реалій сучасного стану національного і міжнародного законодавства. Змін та доповнень потребує і законодавство. Наприклад, ст. 4 ГПК було б доцільно викласти у такій редакції:

«Стаття 4. Джерела господарського процесу.

Система господарських судів України, порядок та умови їх діяльності визначаються Конституцією України та іншими законами України, що регулюють діяльність судів.

Основу законодавства, що застосовується господарськими судами при розгляді спорів, становить Конституція України. Актами, що визначають процесуальний порядок (проце- дуру) вирішення спорів у господарському суді, є цей Кодекс, інші законодавчі та підза- конні акти України, що відповідають Конституції та законодавству України, міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. Якщо в міжнародних договорах України встановлені інші правила, ніж ті, що передбачені законодавством України, то застосовуються правила міжнародного договору.

При вирішенні спору по суті господарський суд керується нормами матеріального права, що містяться у Господарському кодексі України, Цивільному кодексі України та інших кодексах і законах України, актах Президента України, постановах Кабінету Міністрів України, актах інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим і місцевого самоврядування.

При розгляді спорів за участю іноземного суб’єкта підприємницької діяльності у випадках, передбачених законом, міжнародним договором або договором сторін, господарський суд застосовує норми права інших держав.

Господарський суд вирішує також спори на основі договору сторін, що не передбачений законодавством, але не суперечить його загальним засадам (приниципам), а також звичаю, у тому числі звичаю ділового обороту чи міжнародного торгового звичаю, на який сторони посилаються. Звичай не застосовується, якщо він суперечить договору сторін чи законодавству.

    Забороняється відмова у розгляді справи з мотивів неповноти, неясності, суперечливості чи відсутності законодавства, яке регулює спірні відносини».   

Використана література

  1.  Чернадчук В. Д., Сухонос В. В., Нагребельний В. Л. та ін. Господарське процесуальне право України: Підручник / За заг. ред. В. Д. Чернадчука. — Суми: Університетська книга, 2006. — 331 с.
  2.  БартошекМ. Римское право (понятия, термины, определения) /Пер. с чешек. —М.: Юрид. лит., 1989.— 448 с.
  3.  Притика Ю. Д. Теоретичні проблеми захисту прав учасників цивільних правовідносин в третейському суді. Автореф. дис. ... д-ра юрид. наук. — К: Київський національний ун-т імені Тараса Шевченка, 2006. — 34 с.

PAGE  11




1. Общая характеристика чрезвычайных ситуаций Основные понятия определения и классификация чрезвычайных
2. Курсовая работа- Проблемы и функции закупочной логистики
3. 20 року слідчий посада найменування органу ініціали
4. Николай Комолятов
5. Общие условия возмещения имущественного вреда
6. УТВЕРЖДАЮБерезина Т.html
7. Болезнь Гиршпрунга Клиническая картина и диагностика
8. Вступ Актуальність теми дослідження
9. ДИФФЕРЕНЦИАЛЬНЫЕ УРОВНЕНИЯ ДВИЖЕНИЯ МАТЕРИАЛЬНОЙ ТОЧКИ
10. Тема- Международные организации по охране окружающей среды Выполнила- сту
11. правовая характеристика компьютерных преступлений
12. Реферат- Творческая самореализация как проявление психологического здоровья студенческой молодежи
13. Философия Гегеля основные принципы
14. 170101 ldquo;Безпека інформаційних і комунікаційних системrdquo; Затверджено на засiданнi кафедри
15. МатериалОВЕДЕНИЕ РАДИОМАТЕРИАЛЫ Осенний семестр 2013 года Лектор ~ профессор В
16. ее выбирают для определенной точки на рабочей поверхности и расчитывается кажды раз для своей группы ис
17. А Экз 900 Интернет техноло гии д
18. то общим признаком совместной деятельностью помещены в идентичные условия и определенным образом осознают
19.  Талин Чан Tling Chn Mrket; 21
20. Программирование и основы алгоритмизации