Будь умным!


У вас вопросы?
У нас ответы:) SamZan.ru

Зясуйте основні етапи розвитку сумспільства на території України у камяну добу

Работа добавлена на сайт samzan.ru: 2015-07-05


1.З’ясуйте основні етапи розвитку суспільства на території України у кам’яну добу

Найдавніші наконечники стріл,  які за формою часто нагадують листок дерева,  зокрема верби,  дістали назву листоподібних або верболистих.  Існували й інші форми наконечників стріл з кременю. Кістяні наконечники застосовувались рідко. Винайдення лука та стріл мало дуже важливе значення для збільшення продуктивності полювання. Воно стало доступним невеликим групам людей і навіть окремим мисливцям, а тому і

надійним джерелом добування засобів до життя. Зростання продуктивності полювання з часом призвело до зменшення кількості тварин в

окремих районах або й цілковитого зникнення в іншому.  Це зумовило швидкий розвиток рибальства та збиральництва, а пізніше привело й до приручення та розведення домашніх тварин, а відтак і до виникнення найдавнішого скотарства .Для рибальства вживали кістяні гарпуни, сіті, верші, заколи тощо. Об'єктами збиральництва, поряд з рослинами, стають річкові, морські та наземні молюски. Значні скупчення

черепашок молюсків,  у тому числі невикористаних (запаси їжі), є досить частими знахідками на

мезолітичних стоянках.  У нашій країні вони найчастіше зустрічаються на гірських стоянках Криму. Зберігали черепашки в ямах-коморах,  а запікали у спеціальних ямах-вогнищах. Першою прирученою твариною став собака. Спочатку його приручили, щоб мати живий запас їжі, пізніше

почали використовувати як помічника під час полювання.  Пошуки нових мисливських та рибальських угідь сприяли постійній рухливості мезолітичного населення.  Новим формам господарської діяльності мезолітичної епохи відповідала й більш досконала техніка обробки

каменю.  Це сприяло появі багатьох нових форм кам'яних і кістяних знарядь праці. Найхарактернішою особливістю кремінних знарядь стали їхні невеликі розміри та геометричні форми у вигляді трикутників, трапецій, сегментів, круглих скребків тощо. За розмірами і формами

в науці вони здобули назву геометричних мікролітів (від грецьких слів "мікрос" - малий і "літос" - кам'яний).  Мікролітичні вироби були особливо характерними для тарденуазької пізньомезолітичної пори. В азільську ранньомезолітичну пору переважали ще знаряддя,  близькі

до пізньомадленських з епохи пізнього палеоліту. Мікроліти не мали самостійного призначення іслужили вкладишами в дерев'яні та кістяні оправи досить великих знарядь - наконечників списів і дротиків,  які використовувалися для полювання,  та гарпунів для рибальства. Вкладені у вузькі

пази оправ і закріплені там,  напевне,  за допомогою смоли,  мікроліти виконували роль боковихz різців у списах,  дротиках та гарпунах або утворювали довге гостре лезо в ножах.  Вкладиші-

мікроліти геометричних форм виготовляли зі спеціально розділених поперечно ножеподібних

пластин,  які сколювали з невеликих конічних та призматичних нуклеусів - кремінних заготовок

для знарядь праці.  Мікроліти мали більш-менш одинакові розміри,  що давало можливість

замінювати їх в оправах складних знарядь у зв'язку зі спрацюванням.  Завдяки вкладишам-

мікролітам такі знаряддя праці служили досить довго,  що було особливо важливим при

мезолітичих формах господарства. Частина мікролітів служила також наконечниками стріл.

Основним типом жител мезолітичних стоянок були невеликі легкі споруди у вигляді куренів,

збудованих з дерева та гілок. Поряд із житлами або всередині них влаштовували вогнища.

Місця короткочасних стоянок мезолітичних мисливців та рибалок нерідко заливала вода під час

повеней,  а їх залишки заносило піском.  Іноді так повторювалося по кілька разів. Люди і в цю

епоху періодично поселялися на одних і тих же місцях. Саме тому багато мезолітичних стоянок,

особливо в печерах,  мають по кілька горизонтів культурних залишків,  відокремлених один від

одного стерильними прошарками піску, глини чи інших порід .В окремих випадках такі горизонти знахідок, можливо, залишили одні й ті ж групи мисливців та рибалок .Отже,  мезолітична епоха -  це час значних зрушень в економіці давнього населення.  Це час дальшого розвитку крем'яної індустрії,  зародження відтворюючих форм господарства, виникнення великих родових могильників.  Вважаєтеся,  що в мезоліті складається племінна організація суспільства .

2. Покажіть особливості розвитку рабовласницьких держав на території України.

Ще у VII–VI ст. до н. е. почався процес „великої грецької колонізації” у Північному Причорномор’ї,  викликаний передусім їх торговою експансією та відсутністю пристосованої для землеробства землі у самій Греції. Першим грецьким поселенням на півдні України був о.  Березань – Борисфеніда

(біля м. Очакова Миколаївської області). Потім, у першій половині VI  ст.  до н.  е. на

правобережжі Бузького лиману постала Ольвія, на кінець V ст. до н. е. – Херсонес (поблизу

сучасного Севастополя), Тіра (на лимані Дністра), Феодосія –  у Криму, Пантікапей – на

місці теперішньої Керчі, Керкинетіда (Євпаторія) та інші міста.

Основою грецького господарства Північного Причорномор’я були землеробство,

виноробство, рибальство і переробка риби, яка потім вивозилась до Греції. Високого рівня

досягло ремесло: ткацтво, гончарство, обробка металів.

Грецькі міста-держави (поліси)  були центрами торгівлі та ремесел Північного

Причорномор’я. З Греції надходила зброя,  коштовності,  посуд,  солодощі,  приправи,

спеції.Грецькі міста-держави, за винятком Боспору, за своїм устроєм були

рабовласницькими аристократичними або демократичними республіками. Значна роль в

їхньому керівництві належала вільним громадянам,  хоч основна влада належала багатим

купцям.  Громадянами вважалися тільки чоловіки, чиї батько і мати походили з роду

громадян.  Іноземці,  жінки і раби не могли брати участі у керуванні державою.  Вищим

законодавчим органом були народні збори.  Підготовку законопроекту здійснювала рада

старійшин,  збори або ухвалювали законопроект у запропонованому варіанті,  або відхиляли

його.  Виконавчою владою були колегії, які обирали збори на один рік. Існувала і судова

влада. Згодом виникло Боспорське царство зі столицею у Пантикапеї, яке охоплювало Керченський,  Таманський півострови та північне узбережжя Азовського моря до витоків Дону.  Поступово Боспор поширив свою владу на багато інших грецьких колоній.У грецьких містах,  де панувала понтійська культура,  значна увага приділялася розвиткові освіти. Розповсюдженою була література, розвивались історія,  театр, музика.Будувалися храми, прикрашені скульптурою,  фресками та мозаїкою. В кожному місті карбувалася власна монета. Проте на зламі IV–ІІІ ст. до н. е. міста–держави вступили в епоху кризи,

причинами якої були як внутрішні суперечності, так і загарбницькі дії скіфів у Криму. Все це

зумовило падіння міст і ослаблення впливу греків у Північному Причорномор’ї. В середині I

ст. Ольвія, Тіра, Херсонес ввійшли до складу римської провінції  Нижньої Лізії, оскільки

загроза з боку варварів змусила їх визнати владу римських легіонів. Протягом ІІІ–IV  ст.  під ударами готів і гунів,  які виступали проти Римської імперії, античні міста держави в епоху великого переселення народів фактично припинили своє існування.

3. Охарактеризуйте розселення, господарство та суспільний устрій східних слов'ян.

Уперше слов’яни згадуються у працях Тацита, Птоломея (I ст. н.е.) під назвою „венеди”, які жили між р. Одрою і Дніпром. У ІІ ст.. в цьому ж краї існує слов’янська Черняхівська культура.  Пізніше, на середину I тис. н. е., з венедів вирізнилися дві групи слов’янського населення – анти і склавіни. Перші заселили територію від Дунаю до витоків Дону та Азовського моря й склали згодом східну гілку слов’янства.

Основою господарства антів лишалися землеробство і скотарство.  Значного розвитку набули і ремесла – ливарне, ковальське, ювелірне, каменярське. Важливе місце у господарському житті антів посідала торгівля з містами–державами Північного Причорномор’я та арабськими країнами.  Окрім цього,  річка Дніпро,  яка протікала через територію антів, була важливим міжнародним торгівельним шляхом. Суспільно-політичний устрій антів мав демократичний характер. На чолі племені стояв князь і старшини, але всі важливі питання вирішувались на народних зборах – віче. Антський племінний союз

перебував у стадії формування держави. Жили анти у невеликих укріплених селищах. А в середині V  ст.  підкорені гунами анти разом із ними брали активну участь у Балканських війнах. Держава антів проіснувала близько трьох століть (кінець IV – початок VII ст.) і у 602  році загинула під натиском аварів. Після цього у письмових джерелах анти вже не згадувалися. Починаючи з VII ст., у літературі трапляється назва „слов’яни” – людність, яка мешкала на правому березі Дніпра. Незабаром сформувалося понад 10 великих племінних об’єднань східних слов’ян, які заселяли землі нинішніх України,  Росії і Білорусі. Перелік цих об’єднань міститься у „Повісті минулих літ”: поляни,  древляни,  дреговичі,  дуліби,

волиняни,  бужани,  уличі,  тиверці,  білі хорвати,  сіверяни,  в’ятичі,  кривичі,  радимичі, ільменські словени. Поступово склалися й великі спільноти. Існують згадки про три центри – Куявію (Київська земля з Києвом), Славію (Новгородська земля), Артанію (за визнанням більшості вчених – Ростово-Суздальська земля). Ранні слов’яни селилися здебільшого по берегах річок і озер. Житла були дерев’яними, обмазані глиною. Жили   ранні   слов’яни   за традиціями родоплемінного ладу. Майном,  передусім землею, володіли великі роди – патріархальні об’єднання за кровною спорідненістю. Але поступово відбувається перехід до сусідської общини,  за якої визначальним було не походження, а місце проживання. Суспільний лад ранніх слов’ян характеризувався переходом від первісного демократизму до військово-племінного угрупування, за якого влада концентрується в руках сильних вождів (князів). Спершу ті обираються разом зі старшиною на народних віче, а далі їх влада пеpедається у спадок. Життя і праця східних слов’ян були тісно пов’язані зі своєю сім’єю і природою. Це і визначило два основних культи –  обожнення сил природи і культу пращурів.  Систему вірувань ранніх слов’ян,  коли вклоняються Сонцю,  Місяцеві,  вогневі,  дощеві,  називають язичництвом. Поступово формується пантеон богів, серед яких найбільш шанованими були: Дажбог – бог Сонця й добра; Перун – бог грому; Сварог – бог неба; Дана – богиня води; Стрибог – бог вітрів; Велес – бог худоби. Служителями язичницької релігії були жерці,  їх називали волхвами. Ці люди володіли, окрім релігійних, ще й медичними, астрономічними знаннями. Вірили східні слов’яни і в духів – домовиків,  водяників,  лісовиків, мавок,  русалок тощо. Уже в ті часи,  ґрунтуючись на природних спостереженнях, наші пращури створили календар,  який складається із 12  місяців і чотирьох пір року.  Новий рік починався у березні – тоді, коли день починав переважати ніч. Розвивалось у східних слов’ян й ужиткове мистецтво зі „звіриним”  і „геометричним” жанровими стилями. Вдосконалювалась й музична творчість. Східні слов’яни створили високу культуру,  яка поступово стала першоосновою духовного розвитку майбутньої України. Протягом VIII–IX  ст. слов’яни розселилися по території Східної Європи. Найбільшими слов’янськими племенами були: поляни,  що жили на Середній Наддніпрянщині, сіверяни – на р. Десна, в’ятичі – на Оці, на заході від полян – дреговичі та древляни. По течії р. Західний Буг лежали землі волинян і дулібів. У цей час основною формою суспільного ладу були спілки племен, які часто переходили у більш складні об’єднання. На північному заході сусідами східних слов’ян були варяги (племена балтів і норманів),  на сході й півдні –  кочові племена хозарів,  печенігів,  булгар,  з якими у східних слов’ян часто виникали зіткнення за контроль над річками,  що слугували торговими шляхами до Візантії та країн Сходу. Поступово племінні спільноти трансформувалися у племінні князівства,  які властиві перехідному етапові до феодального суспільства.  Знизилася роль народного віча, довкола князів формувалися дружини –  групи професійних вояків. Дружина є головним інструментом,  за допомогою якого князь збирав данину,  завойовував нові землі. Найбільш знатні дружинники складали дорадчий орган при князеві – боярську раду. Починається формування верстви великих землевласників – бояр, які отримували землю (вотчину) за службу в князя. Тепер земля могла передаватись у спадок. Основна ж частина селянства – смерди – платили князеві данину й виконували різні повинності.Таким чином, наявним було соціальне розшарування. Але в цей період ще не було держави як легалізованого апарату примусу.

4.  З'ясуйте передумови та процес формування давньоукраїнської держави Київська Русь.

Проаналізуйте норманську та антинорманську теорії походження Русі.

Формування державності у східних слов’ян зумовлювалося низкою соціально-економічних і політичних чинників. Підвищення продуктивності праці,  яке спричинило виникнення додаткового

продукту,  привело до різких змін у соціальній сфері. Передусім зменшилась необхідність

спільного обробітку землі. Земля стала переходити у власність окремих сімей. За соціальним розшаруванням почалась класова диференціація: землевласники перетворюються на феодалів, а вільні общинники – на феодально залежне населення. Розвиток ремесла зумовив поглиблення суспільного розподілу праці, розширення обміну всередині та між общинами, що в свою чергу викликало активізацію торгівлі та виникнення постійних поселень. Пожвавилася й зовнішня торгівля.  Особливо

розвивались торгові зв’язки з Великою Моравією, Хазарією, Візантією. Збільшення розмірів території, військова активність вимагали нових методів і форм управління. Народні збори стають неефективними.  На перший план виходить князівська влада – спочатку виборна, а потім спадкоємна. Зовнішньополітична діяльність сприяла виділенню дружини в особливу привілейовану групу професійних військових,

яка поступово стала органом примусу. Розвиваються міста: Київ, Чернігів, Іскоростень та інші, формуються нові союзи племен. На території України до ІХ ст.. існували такі союзи: сіверяни, деревляни, волиняни,білі хорвати, уличі, тиверці, поляни. Саме вони стали предками сучасних українців.

Наприкінці V  ст..  центром Полянського союзу став Київ.  За легендарною традицією його засновником називають князя Кия,  хоча,  можливо,  місто виникло значно раніше. Київ швидко перетворюється на важливий торговельний центр,  цьому спряло його вигідне географічне положення. Саме поляни найбільше наблизилися до стадії формування держави.  Арабським історикам була відома «Кунвія» (держава полян із центром у Києві). Інша слов’янська держава формується в районі Новгорода.  Поступово земля полян стала називатись Русь.Крім внутрішніх факторів,  важливу роль у державотворчому процесі відігравали зовнішні – насамперед постійна загроза з боку сусідніх кочових племен. Таким чином, зміни, що відбулися в суспільному житті східних слов’ян у VI–IX ст., перш за все – піднесення землеробства, ремесел і торгівлі,  розклад родовообщинного ладу і класова диференціація, виділення дружини на чолі з князем у привілейований стан,  поява перших протодержав,  сприяли створенню фундаменту,  на якому в IX  ст.  зросла Давньоруська держава – Київська Русь. Серед учених існує декілька теорій  походження Давньоруської держави.Норманська теорія заснована на літописній легенді,  згідно з якою варяги були запрошені на Русь.  Окрім цього,  як аргументи висувалося давньонорманське походження деяких руських назв,  імен тощо. А сама назва „Русь” походить, на думку прихильників цієї теорії, від фінської назви шведів – „руотсі”. Антинорманська теорія наполягає на тому,  що назва „Русь”  походить від назви річок у Центральній Україні – Рось, Роставиця. А у Скандинавії жодне джерело не вказує на плем’я або народ русів.  Окрім цього,  декілька ісламських мандрівників і письменників називають русів слов’янськими племенами. Існує ще і хозарська гіпотеза О. Пріцака, згідно якої поляни є не слов’янами, а різновидом хозарів. Сьогодні не можна говорити про переконливу перемогу тієї чи іншої теорії.Найбільш прийнятною, на наш погляд, є теорія взаємовпливу багатьох факторів, включаючи варязький і хозарський,  у процесі становлення ранньофеодальної держави – Київської Русі.Основними ознаками будь-якої середньовічної держави,  в тому числі Київської Русі,  були: розміщення населення не за національним (у той період за племінним)  принципом,  а за територіальним,  поява влади,  не пов’язаної з волевиявленням народу,  збирання данини для утримання цієї влади, династичний (спадковий) характер влади вождя.

5. Визначте місце і роль перших київських князів у розбудові Київської Русі.

Початок формування державності на території України тісно пов’язаний з перетворенням Києва на основний політичний і культурний центр руських племен. Саме навколо нього наприкінці VIIІ –  на початку ІХ ст.  відбувається об’єднання територій між Чорним і Балтійським морями. Правили тоді останні представники династії давньоруських князів Дір та Аскольд, спадкоємці першого господаря Києва – князя Кия. Князь Аскольд, проводячи виважену внутрішню та активну зовнішню політику, зміцнив Русь.  Закріпившись на узбережжі Чорного моря, Аскольд здійснив декілька вдалих походів на Візантію (860, 863, 865, 874 рр.), в результаті яких було підписано вигідні для русів угоди. До часів правління Аскольда вчені відносять і першу спробу введення християнства як офіційної релігії у Київській Русі.  І саме це, згідно з однією з історичних версій, стало причиною заколоту, ініціаторами котрого виступили місцеві волхви та бояри. Для реалізації своїх планів вони звернулися до Новгорода,  де з 870 р.

утвердилося правління запрошеного варяга – Рюрика. В 879 році Рюрик помер і залишив свого малолітнього сина Ігоря під контролем фактичного регента Олега,  який у 882 році вбив Аскольда і захопив Київ, приєднавши до нього Новгород. Держава стала називатись Київська Русь.  Незважаючи на протидію новгородців,  під владою київських князів об’єднались землі ільменських слов’ян,  кривичів,  полян,  древлян,  сіверян,  радимичів.  У Києві відновився язичницький культ. Держава Олега контролювала найважливіший торговельний шлях зі Скандинавії до Візантії («з варяг у греки»), що проходив Дніпром  й іншими річками Русі.

Соціальний устрій держави:на чолі держави – великий князь;дружина;вільні селяни-смерди;залежні селяни (закупи, рядовичі);раби-холопи .Земля – власність князя. Населення платило данину великому князю, розміри якої не були чітко визначені.   Щозими князь із дружиною вирушали у полюддя – переїжджаючи від одного племінного союзу до іншого,  він збирав данину.  Одна частина данини йшла на

утримання дружини, друга – до скарбниці Князь був зацікавлений у реалізації отриманого майна

на ринках Візантії. У 907 році Олег рушив походом на Візантію і змусив її підписати торговельну угоду, яка відкривала широкі можливості для руських купців. Нову, не менш вигідну угоду, було укладено в 911 р. Олег зумів побудувати могутню державу і забезпечити її економічні

інтереси. Після смерті Олега (912  р.) київським князем став Ігор Рюрикович.Посиливши централізовану владу у боротьбі з волелюбними древлянами,  він виступив протии печенізьких орд,  які нападали на Русь. А у 941  і 944  роках здійснив не дуже вдалі походи на Візантію,  після чого Русь втратила контроль на Чорноморському узбережжі та в гирліДніпра і до того ж зобов’язувалася надавати військову допомогу Візантії. У 945  році,намагаючись двічі поспіль зібрати данину з древлян (постійні війни привели до нестачі грошей у скарбниці), князь Ігор був убитий.Непродумана політика Ігоря спричинила ослаблення Русі.Синові Ігоря Святославові на той момент було три роки, тому влада перейшла до вдови Ігоря – княгині Ольги.  Насамперед вона жорстко помстилася древлянам за смерть чоловіка,  спаливши їхню столицю Іскоростень разом з частиною городян.  Ольга намагалася обмежити прерогативи місцевої знаті, впорядкувала збір данини (данина стала фіксованою,   її не можна було збільшувати)  і встановила більш суворий порядок управління.  За часів Ольги зміцнилась економічна могутність Київської держави, піднісся її міжнародний авторитет. У 957 р. відбулася дипломатична місія Ольги до Константинополя, де вона охрестилася.  У 959 році руське посольство було виряджене до імператора Священної Римської імперії.У 957  р. син Ігоря та Ольги Святослав досяг повноліття і став фактично великим київським князем. Проте Ольга до самої смерті (964 р.) залишалася радницею свого сина.  За заслуги перед Київською державою і християнством княгиню Ольгу пізніше було канонізовано.Ольга значно зміцнила державу,  домоглася внутрішнього ладу в ній і зростання міжнародного авторитету Русі.Святослав ще більше зміцнив позиції Київської держави,  розгромивши Хозарський каганат, Волзьку Булгарію,  приєднавши в’ятичів,  придунайські міста,  Тмутаракань, Прикубання, здійснивши вдалий похід на Болгарію.Задля зміцнення влади київських князів на землях племінних князівств Святослав започаткував адміністративну реформу,  посадивши старшого сина Ярополка намісником у Києві,  молодшого,  Олега, –  в Овручі,  де були сильні сепаратистські настрої,  а позашлюбного сина Володимира послав правити від свого імені в Новгород Великий,  який постійно прагнув відділитися від Києва.У 968  р.  Святослав знову спробував посилити свій вплив на Балканах, організувавши другий болгарський похід. Але на цей раз йому не поталанило. Після тримісячної оборони у м.  Доростолі Святослав був змушений підписати мир з Візантією,  зрікшись своїх володінь на Балканах.  Повертаючись на батьківщину (972  р.),  на острові Хортиця князівське військо натрапило на печенізьку засідку і цілком загинуло. Поліг і сам Святослав.Як і його попередники, Святослав посилив позиції Русі на важливих

торговельних шляхах, зміцнив кордони і підніс міжнародний авторитет своєї держави.

6.Визначте напрямки внутрішньої і зовнішньої політики князя Володимира Великого(980 – 1015

рр.)

Після загибелі Святослава почалася боротьба за владу між його синами. Старший з

братів Ярополк намагався захопити владу в країні. Володимир, що був князем у Новгороді, за

допомогою скандинавських дружин та новгородської воїнів зумів захопити Київ (980  р.),

затвердити свою владу по всій країні.

Він зробив кілька військових походів. Володимир повернув Русі землі хорватів і

дулібів,  радимичів і в’ятичів, фактично завершивши формування державної території. На

сході Київська Русь сягала межиріччя Оки й Волги,  західний кордон проходив Дністром,

Карпатами, Західним Бугом, Німаном і Західною Двиною, на півночі — Чудським, Ладозьким

та Онезьким озерами,  на півдні –  річками Південним Бугом,  Доном,  Россю,  Сулою.

Враховуючи, що влада в удільних князівствах, з яких складалася

Древньоруська держава,  фактично належала місцевим племінним династіям,  які

протистояли великому київському князю в його прагненні об’єднати під своєю владою

племінні князівства,  Володимир продовжує розпочату батьком адміністративну реформу.

Він замінив племінних вождів своїми синами та вірними боярами. Ті в свою чергу створили

апарат управління нижчого рангу.  Кожен князь –  намісник на своїй території –  збирав

данину, здійснював судову владу і керував краєм. На зміну родоплемінному поділу країни

поступово прийшов територіальний поділ. Це  зумовило консолідацію держави, підірвало

сепаратизм місцевої племінної знаті.

Для зміцнення оборонної могутності держави Володимир провів військову

реформу, встановивши феодальну організацію війська – службу за право володіти землею.

Це зміцнило і власну владу князя.  Окрім цього,  створив досить розгалужену систему

фортець, валів, опорних пунктів у прикордонних землях.

Важливим напрямом діяльності Володимира було вдосконалення системи права,

пристосування його до умов свого часу.Цілком очевидно, що для зміцнення централізованої князівської влади потрібен був єдиний бог. Стара язичницька релігія з її розлогим пантеоном вже не відповідала вимогамсуспільства. Спочатку Володимир своїм указом оголосив єдиним богом Перуна. Проте не всі

племена визнали нововведення і реформа не вдалася.

Вибір Володимира зупинився на християнстві православного (візантійського)

обряду. Це мало кілька підстав: по-перше, історичні підвалини такого вибору вже були

закладені Аскольдом і княгинею Ольгою; по-друге,  у візантійському варіанті світська влада

домінувала над релігійною;  по-третє,  мова богослужіння фактично була єдиною

(старослов’янською).

Введення християнства на Русі відбувалося таким чином. Василій II,  візантійський

імператор,  після поразки від Болгарії вирядив до Києва послів з проханням про військову

допомогу.  Володимир Святославич погодився в обмін на одруження з сестрою імператора

Анною. Але Василій II не виконав обіцянки. Тоді Володимир узяв в облогу місто Херсонес

(Корсунь) – опору візантійського панування в Криму –  і захопив його.  Імператор змушений

був погодитися на той шлюб.Охрестившись сам, Володимир зробив християнство державною релігією (988  р.),що мало велике позитивне значення. У суспільстві з’явилася сила, яка не лише надавала йому

духовної та культурної єдності,  а й впливала на все соціально-економічне життя.  Піднісся

авторитет самого князя.  Потужний поштовх до розвитку отримала давньоруська культура.

Київська Русь стала в ряд провідних християнських держав Європи,  забезпечивши собі

рівноправні та взаємовигідні стосунки з ними.На чолі церкви стояв київський митрополит.  У великих містах перебували єпископи, які вирішували всі церковні справи своїх єпархій.  Митрополити та єпископи

володіли землями, селами й містами. Церква мала власні військо, суд і законодавство.

Багато людей не прийняли християнство,  язичники потай робили свої обряди ще

близько 200 років.Отже, православ’я стало фундаментом для створення централізованої держави,

а християнізація Русі є однією з найбільш значних подій в історії нашої землі.

Володимир проводив значну просвітницьку політику. Відкрив першу на Русі школу

для хлопчиків.За часів Володимира Великого почали карбувати золотники і срібляники – перші

вітчизняні монети.  Проте,  незважаючи на появу металевої валюти,  хутро було загальним

ціновим еквівалентом майже до XIV  ст.,  тобто часу,  коли почалося систематичне,  масове

карбування монет.

7.Обгрунтуйте суть розквіту Київської держави в період правління Ярослава Мудрого.

Після смерті Володимира між його синами розпочинається боротьба за владу.  У Києві владу захоплює Святополк Окаянний,  котрий за ради трону вбив трьох своїх братів. Ярослав, що правив Новгородом,  вів запеклу боротьбу зі Святополком, розгромив його й 1018 р. став великим князем.

У період правління Ярослава Мудрого (1019–1054  рр.) розширилися кордони Київської

Русі: від Чорного моря і пониззя Дунаю на півдні аж до Фінської затоки на півночі,  від Закарпаття на

заході до верхів’їв Волги та Дону на сході.З 1026 по 1036 р. співправителем Ярослава

був його брат Мстислав, з яким Ярослав підтримував дружні стосунки. 1036 р.  після смерті

Мстислава печеніги спробували захопити Київ,але були розгромлені Печенізька небезпека зникла

назавжди. На місці перемоги було споруджено собор Святої Солфії (1037 р.), було відбудовано Золоті ворота.

При Ярославі завершилось будівництво Давньоруської держави. було остаточно

зламано місцевий сепаратизм, вдосконалювався державний апарат. Князь доклав багато

зусиль для створення нових і розбудови існуючих міст (площа Києва за його правління зросла

у 7 разів). Інтенсивно розвивалося землеробство і скотарство, ремесла і промисли, значно

пожвавилась внутрішня і зовнішня торгівля. З ім’ям Ярослава Мудрого пов’язаний і

розквіт давньоруської культури, насамперед книжності. Активізувалася й дипломатична діяльність.  За допомогою династичних шлюбів Ярослав зміцнив стосунки з кількома провідними європейськими державами.  Сам він був одружений зі шведською принцесою Інгігердою,  його сестра Марія була дружиною польського короля Казимира І,  син Ярослава був одружений з дочкою Казимира,  інший –  з

візантійською принцесою, ще двоє –  з німецькими княжнами. Одна дочка вийшла заміж за

угорського короля Андраша, інша – за норвезького короля Гаральда, а наймолодша Анна – за

французького короля Генріха І.  Ярослава охрестили «тестем Європи».

Значну увагу Ярослав Мудрий приділяв внутрішнім проблемам Київської Русі.  За

його правління була проведена кодифікація юридичних норм, які існували, а також постав

перший письмовий звід норм давньоруського права „Руська правда“, які захищали приватну

власність і власника.

1039 р.  було засновано Київську митрополію. Ярослав призначив на вищу церковну

посаду – митрополита – не грека, як то було раніше, а слов’янина – Іларіона.  За  Ярослава

виникає Печерський монастир, будують нові  церкви, зміцнюють і прикрашають міста.

Ярослав Мудрий відкриває школу для дівчаток, першу бібліотеку.

За Ярослава Мудрого Київська Русь досягла зеніту свого розквіту,  встала

нарівні з найвпливовішими країнами середньовічної Європи.

Проте після смерті Ярослява Мудрого  розпочався період міжфеодальних усобиць,

період поступового політичного ослаблення Київської Русі.

8.Розкрийте причини і наслідки розпаду Київської держави.

Із другої половини XII ст. починається новий період в історії українських земель – період

феодальної роздробленості, а це призводить до занепаду економіки і культури руських земель.

По смерті великого князя київського Мстислава, сина Володимира Мономаха, Київська

Русь розпалася на багато князівств і земель. Основною причиною розколу великої

централізованої держави була відсутність у місцевих князів і бояр зацікавленості в сильній

владі великого київського князя.  Розвиток відокремленого землеволодіння,  можливість

передання землі у спадок робило їх повновладними господарями, не залежними від Києва.

Серйозними причинами роздробленості можна назвати й великі розміри держави та

пов’язані з цим труднощі управління, відсутність чіткої системи престолоспадкування і княжі

усобиц, у к+раїні панувало натуральне госпродарство.

Зростала роль окремих міст і земель. У процесі децентралізації виділилися Київське,

Чернігово-Сіверське, Переяславське, Волинське, Галицьке, Володимиро-Суздальське, Полоцьке та

інші князівства.

Процес розпаду прискорювався через те, що в ХІІ ст.. єдиного народу ще не існувало.

Крім того, шлях з варяг в греки втратив своє значення через переміщення європейської торгівлі на

Середземне море.

Місцеві князі реформують державний апарат,  створюють власні збройні сили –

дружини. Князівства тепер діляться на волості, куди князем призначалися посадники.

Розпад Русі супроводжувався війнами між князями. У 1132-1168 рр. головною метою

князів було захоплення Києва і титулу великого князя. 1169 р. Київ був розорений суздальським

князем Андрієм Боголюбським, після того влада великого князя київського різко слабшає.

У 60–70  роки XII  ст.  виділилися два центри,  які намагалися об’єднати навколо себе

руські землі, – Київ і Володимир-на-Клязьмі. Але посилення впливу боярства, яке ставило власні

місцеві інтереси вище загальнодержавних, знову викликало загострення міжкнязівських стосунків

і прискорення процесів роздроблення. У ХІІІ ст.. Київська земля – лише одне з багатьох

феодальних князівств.

Таким положенням Київської Русі скористалися зовнішні вороги – лицарі-хрестоносці,

половці. Але найжахливішої руйнації завдали Русі татаро-монголи.

9.Висвітліть боротьбу населення українських земель проти татаро-монгольських

завойовників.

На кінець XII –  початок XIII  ст.  у Центральній Азії утворилася могутня

військово-феодальна Монгольська держава. У 1206  р. її очолив Темучин,  проголошений

Чингісханом. Одразу ж почалися завойовницькі війни проти сусідів, а потім татаро-монголи

поступово просуваються до кордонів Київської Русі. В 1223  р.  на р.  Калка 25-тисячне

татаро-монгольське військо завдало нищівної поразки дружинам південноруських князів, які

навіть перед обличчям грізної небезпеки не змогли переступити через розбрат і виступити

спільно.  Наступний похід проти Русі татаро-монголи почали у 1237  р. під орудою онука

Чингісхана – Батия. Протягом 1237–1238 рр.  були захоплені рязанські,  володимирські,

суздальські, ярославські землі.У 1239 р. Батий захопив Переяслав і Чернігів і виступив на Київ, де правив воєвода Данила Галицького – Дмитро. Восени 1240 р.  почався штурм.  За допомогою стінобитних

машин завойовники вдерлися у Київ (6  грудня), але городяни продовжували мужньо

боронитись.  Останнім пунктом опору захисників стала Десятинна церква.  Місто було

пограбоване й зруйноване.  Із 50000 мешканців залишилося близько 1000  осіб.  За легендою,

воєводі Дмитру за мужність було збережено життя.  Потім здобиччю завойовників стали

Кам’янець, Із’яслав, Володимир, Галич.Завдяки багаточисельності та міцній організації татаро-монгольських військ,  з одного боку,  та розпорошенню,  військовій непідготовленості руських дружин,  з іншого,Батий зумів приєднати до своєї імперії – Золотої Орди, яка охоплювала територію від Уралу

до Чорного моря, практично всю Русь.

Падіння 1240  р.  міста Києва –  центру   Давньоруської держави відкрило Батию

шлях на Захід. Пройшовши вогнем і мечем галицькі та волинські землі, кочівники в 1241 р.

вторглися в Польщу,  Угорщину,  Чехію,  Словаччину,  Трансільванію.  Проте знекровлені на

Русі війська Батия вже 1242 р.  були змушені припинити своє просування в західному

напрямку.  Повернувшись у пониззя Волги,  завойовники заснували нову державу в складі

Монгольської імперії –  Золоту Орду. З цього часу Давньоруська держава перестала

існувати. На Русі встановилося іноземне іго на довгих 238 років.

Уже перші наслідки завойовницьких походів монголів були катастрофічними для

слов’янських земель:

– Руйнація та падіння ролі міст. За підрахунками археологів, із 74 руських міст

XII–XIII ст., відомих з розкопок, 49 були розорені полчищами Батия. До того ж 14 так і не

піднялися із руїн, а ще 15 міст з часом перетворилися на села.

– Занепад ремесла і торгівлі. Руйнація міст, загибель або рабство значної частини

ремісників призвели до втрати спадкоємності в ремісництві,  зникнення цілих його галузей

(виробництво емалі,  зерні,  черні,  різьби по каменю та ін.).  Зменшення виробництва товарів

спричинило занепад торгівлі.

– Демографічні втрати. Фізичне знищення, рабство та втечі стали чинниками,  які

помітно зменшили кількість населення на півдні Русі.

– Знищення значної частини феодальної еліти.

Суть золотоординської навали як історичного явища полягає у формуванні та

зміцненні стійкої системи залежності руських земель від завойовників.  Золотоординська

навала виявилася насамперед у трьох сферах: економічній (система податей та

повинностей –  данина,  мито,  плужне,  підводне,  корм,  ловче та ін.);  політичній

(затвердження Ордою князів на столах та видача нею ярликів на управління землями);

військовій (обов’язок слов’янських князівств делегувати своїх воїнів до монгольського

війська та брати участь у його воєнних походах). Стежити за збереженням та зміцненням

системи залежності покликані були ханські намісники в руських землях – баскаки. Крім того,

з метою ослаблення Русі,  Золота Орда протягом майже всього періоду свого панування

практикувала періодичні спустошливі походи. Лише до середини XIV ст. на землі Північно-

Східної та Південно-Західної Русі було здійснено понад 20 воєнних нападів золотоординців.

Отже,  загальмувавши соціально-економічний розвиток Русі,  суттєво деформувавши

суспільні відносини,   якісно змінивши структуру влади в північно-східних руських землях,

монгольське нашестя та золотоординське іго наклали негативний відбиток на   українські

землі,  загальмувавши їх економічний,  політичний і соціальний розвиток на багато віків

наперед.

10.  Охарактеризуйте розвиток Київської Русі в умовах роздробленості (середина XI - перша

половина XII ст.).

Ярослав прагнув не допустити війни між синами й установив своєрідну систему престолонаслідування. Кожен з 5  синів одержав князівство. Великим князем став старший син Ізяслав, котрому всі інші повинні були підкорятися.1068 р.  кияни протистали проти Ізяслава,  але повстання було придушене Ярославичі внесли доповнення до «Руської Правди»  і продовжували правити разом. Однак у 1076  році Святослав Другий став великим князем і правив до 1076 р. 1076 р. спалахнув конфлікт між його синами і братами (сини Святослава намагалися після його смерті захопити владу в державі). Ізяслав і Всеволод об’єдналися проти племінників. Ізяслав загинув у бою.. Всеволод став великим князем. З 1078 по 1132 р. Всеволод і його нащадки вели цілеспрямовану політику відновленню єдності Русі. Точилася завзята боротьба з дітьми Святослава Другого, на всі князівські престоли Всеволод намагався поставити своїх дітей або дітей Ізяслава. Час Ізяславичів став періодом глибокої кризи Русі.  Її єдність почала порушуватися, багато князів претендували на Київ.  Через це потерпала економіка та обороноздатність країни. Політику Всеволода щодо єдності країни продовжив його син Володимир Мономах. 1093 р. він підтримав перехід київського престолу до Святослава Ізяславовича, що відповідало заповіту Ярослава Мудрого. 1097  р.  у замку Любич Святополк і Володимир організували з’їзд князів.  Було досягнуто згоди про припинення боротьби за князівство і про закріплення за кожним князем тих володінь, які він контролював. Війни між князями припинилися. 1103 р. Мономах став ініціатором походу проти половців-кочівників,  що захопили степову територію України і нападали на Русь. 1111  р.   було здійснено  ще один похід,  половці були розбиті. Швидко відновлювалися фортеці на степовому кордоні. 1113-1125  роки – Мономах був великим  князем київським.  За його правління Русь переживає новий період величі.  У період князюванняМономаха було доповнено «Руську Правду».  Сам він багато часу приділяв вихованню дітей. Мономах є автором книги «Повчання дітям», яку він склав для своїх синів, закликаючи їх бути гідними, сміливими людьми і додержувати закону. Володимир Мономах увійшов у історію як один з найбільш видатних діячів Київської Русі. Єдність Русі після Володимира Мономаха зберігав його син Мстислав Великий (1125-1132 рр.), але потім держава починає швидко розпадатися. У період феодальної роздрібненості відбулася зміна форми державного устрою: одноосібна монархія поступилася місцем федеративній монархії. Тепер долю Русі вершив не великий князь, а група найвпливовіших князів. В XІ–XII ст. активно формувалися васальні відносини у давньоруському суспільстві: за вірну службу князь дарував своїм боярам та дружинникам міста і села. Дарувалася не територія, а право стягувати з їх населення податки. Так поступово склалася помістна форма феодального землеволодіння, яка не передбачала передачі землі в спадок та її відчуження без згоди князя. Дедалі більшого поширення набрала вотчина – спадкове володіння, що могло вільно продаватися, передаватися в спадок, даруватися. З поглибленням процесів феодалізації на Русі ускладнювалася ієрархічна структура панівного класу,  основними категоріями якого були князі,  бояри та дружинники.  Активно йшов процес диференціації серед феодально залежного населення.  Основними його верствами були:

– смерди – більша частина селян, що мали приватне господарство, житло, земельні наділи, платили данину князю і були відносно вільними;

– закупи –  люди, що через різні причини втрачали власне господарство і змушені були йти в кабалу до феодала за купу (грошову позичку);

– рядовичі – селяни, що уклали з феодалом ряд (договір), на підставі якого визнавали свою залежність від нього і змушені були працювати за частку виробленої продукції;

– челядь – особи, що втратили своє господарство і працювали на феодала, їх продавали, дарували, передавали у спадщину;

– холопи – населення, що перебувало у повній власності феодала.

За феодалізму земля була основним засобом виробництва.  Право володіння нею стало юридичним підґрунтям, економічною основою отримання феодалами земельної ренти від залежних селян.Провідною галуззю економіки Київської Русі було сільське господарство. Спираючись на давні традиції,  особливо великого розвитку досягло землеробство, скотарство.  Допоміжними галузями господарства стали промисли  – бджільництво, мисливство, рибальство. Важливе місце в господарському житті давньоруського суспільства належало ремеслу. В Київській Русі найпоширенішими його видами були залізообробне,  гончарне,ювелірне,  ткацьке виробництва. Всього ж існувало понад 60 видів ремесел. Найбільших успіхів давньоруське ремесло досягло в металургії та обробці заліза.  . Прогресуюче відокремлення ремесла від землеробства,  диференціація ремісничих спеціальностей,  концентрація та організація ремісників зумовили піднесення торгівлі та зростання міст. Зі зростанням обсягу торгівлі з’явилася нова лічильна одиниця – гривня, яка в XII ст. дорівнювала 50 кунам. Згодом м’які хутряні гроші поступилися місцем твердій валюті –гривням, що являли собою зливки срібла вагою 160–196 г.

11 Визначте особливості політичного і соціально-економічного розвитку Галицького і Волинського князівства у Х1-ХП ст.

У західній частині України виникли Волинське і Галицьке князівства. Після смерті Ярослава Мудрого влада на Волині часто переходила з рук в руки. Окрему князівську династію на Волині започаткував внук Володимира Мономаха Ізяслав Мстиславич, який князював у Володимирі протягом 1136-1142 і 1146-1154 рр. Він, а пізніше його син Мстислав Ізяславич,  спиралися на свої волинські володіння,  ведучи боротьбу за утвердження на київському престолі.  Боротьба за зміцнення Волинського князівства була

нелегкою,  і воно в ок-ремі періоди своєї історії перетворювалось у своєрідну федерацію менших удільних князівств. Князі, які нерідко намагалися вести самостійну політику, були в Луцьку,  Пересопниці,  Дорогичині,  а в окремі періоди -  також у Бузьку,  Червені та інших містах.  Після смерті в 1170  р.  Мстислава Ізяславича Волинь була поділена між його синами:  Роман став князювати у Володимирі, Володимир у Бересті, Святослав у Червені, Всеволод   у Белзі.  Лише наполегливою об'єднавчою політикою Романа Мстиславича було забезпечено єдність Волинської землі.

Волинське князівство займало частину Полісся, сучасної Волині і західної Білорусії. Міста тут були відносно невеликими, саме князівство бідним, проте влада волинських князів була дуже міцною.

На відміну на Прикарпатті вже в 1084 р. утворилися три князівства, в яких панували брати Ростиславичі , правнуки Ярослава Мудрого. Найстарший братРюрик Ростиславич володарював у Перемишльському князівстві , куди входили землі над Сяном і Верхнім Дністром приблиз-но до р. Стрий. Василькові Ростиславичу належало Теребовельське князівство , що включало Поділля , Буковину , східну частину Українських Карпат. На північ від Теребовельського князівства лежало Звенигородське. Воно припало третьому братові , Володареві , який після смерті Рюрика став князем і у Перемишлі .

Син Володаря Володимир (якого літопис називає Володимирком)  об'єднав Перемишльську ,  Теребовельську , Звенигородську землі у складі одного князівства . У 1144 р . він зробив своїм столичним містом Галич над Дністром. Лише у Звенигородському князівстві деякий час правив його племінник Іван Ростиславич  ( Іван Берладник). Галицьке князівство займало передгір’я Карпат,  територію Львівщини і

Тернопільщини. Воно досягло високого рівня розвитку господарства (ремесло, землеробство,

скотарство,  торгівля).  Бояри і купці розвивали місцеву і міжнародну торгівлю.  Наявність

покладів солі та великих овечих черід зробило галицьких бояр багатими, вони мало  залежали

від місцевих князів. Найбільшої могутності Галицьке князівство досягло за часу правління Володимиркового сина Ярослава Осмомисла , батька оспіваної у "Слові о полку Ігоревім" Ярославни . Його володіння сягали вздовж Дністра досить далеко на південь; навіть землі в нижній течії Пруту й Дунаю опинились у певній залежності від Галича. Зростало значення Дністра у міжнародній торгівлі , що ,  в свою чергу , сприяло розвиткові міст князівства .Галицький князь користувався авторитетом на міжнародній арені , підтримував дипломатичні взаємини не лише з сусідами,  а й із Візантією, Священною Римською імперією.

12. З'ясуйте обставини утворення Галицько-Волинського князівства. Дайте оцінку діяльності

князя Романа Мстиславовича.

Наприкінці XII –  у першій половині XIII  ст.  більшість князівств Давньоруської

держави занепали. Особливо посилила та поглибила ці руйнівні процеси монгольська навала.

Проте дещо іншою була ситуація в південно-західній частині Русі, де основними політичними

центрами виступали Галицьке і Волинське князівства.

По смерті Ярослава Мудрого з початком феодальної роздробленості Древньоруської

держави Галицьке князівство відокремилося від Києва. Першими галицькими князями були

нащадки онуків Ярослава Мудрого – Ростиславичі, а на Волині – Мстиславичі, які вели свій

родовід від Володимира Мономаха. Особливістю політичного життя Галичини був значний

вплив боярства, яке формувалося не з князівської дружини, як в інших землях, а з

родоплемінної знаті.  Саме Ростиславичі,  прагнучи утвердити свою династію в Галичині,

залучали до влади боярську верхівку,  роздаючи їй посади та маєтки.  До того ж значним

джерелом збагачення галицького боярства була торгівля сіллю.  Загалом політична ситуація

протягом правління Ростиславичів забезпечувала панівне становище боярства,  яке могло

дозволити собі утримання навіть власних бойових дружин.

Особливого розквіту Галицьке князівство сягнуло за його сина Ярослава

Осмомисла (1153–1187 рр.). Тоді будувалися нові міста, фортеці. Успішними були походи

Ярослава проти зовнішніх ворогів. Так, у 1183 р. він взяв у полон 12 половецьких ханів.

Але після смерті Ярослава Галицьке князівство почало втрачати свою міць через

міжусобну боротьбу між боярами,  багато з яких були в союзі з польськими і угорськими

феодалами.

У цей час набирає сили Волинське князівство (центр у м.  Володимирі),  яке

пролягало в басейні річок Західний Буг, Прип’ять, Стир і Горинь. За правління талановитого

князя Романа Мстиславовича (1160–1205), який у своїй політиці зробив ставку не на бояр, а

на міщан,  дружинників і частину дворянства,  вдалося забезпечити внутрішню стабільність

Волинського князівства та вперше у 1199 р. об’єднати галицькі та волинські землі в єдине

князівство,  яке поступово стало спадкоємцем Києва.  Воно розташовувалося в лісовій та

лісостеповій зонах.  Буйні незаймані ліси росли в Карпатах,  на Поліссі,  на ландшафтах рік

Дністра, Сяну, Бугу. У низинах мешкало сільське населення,  яке займалося виробництвом

зерна,  тваринництвом,  рибальством,  мисливством,  бджільництвом.  Важливе значення мало

видобування солі в Прикарпатті.  Волинська земля славилась великими містами —

Володимиром,  Белзом,  Кременцем,  Луцьком,  Пересопницею,  Берестям,  Дорогобужем;  в

Галичині відігравали важливу роль в економічному і культурному житті —  Перемишль,

Звенигород, Галич, Теребовль.

Відбувався процес відокремлення ремесла від сільськогосподарського виробництва.

У містах розвивається виробництво одягу,  бойового спорядження,  обробка хутра і шкіри,

гончарство, ливарництво, ювелірне виробництво, яке досягло високого рівня.

Активно розвивалася торгівля. Галицько-Волинські землі експортували продукцію

сільського господарства, хутро, віск, сіль, зерно, художні вироби.

Формуючи централізовану державу,  Роман Мстиславич рішуче виступив проти

опозиційного йому галицького боярства. Здійснивши успішні походи проти Литви, Польщі,

Угорщини,  половців,  Роман Мстиславич підніс міжнародний авторитет держави. У 1201

році князь Роман зайняв Київ. У 1202– 1203 рр. він поширив свою владу на Київщину та

Переяславщину. На цей час він володів майже всією територією України.

У 1205 р. під час війни з Польщею Роман Мстиславич

потрапив у засідку і загинув. Після цього потужне державне

утворення фактично розпалося.

13.Охарактеризуйте основні напрямки державної діяльності Данила Галицького

Данило (Романович)  Галицький (1201-1264) – князь

Волинський і Галицький, король Руси з 1254 р. Помер і похований

у збудованому ним місті Холмі. Українська історіографія вважає Данила Галицького одним з

найвидатніших руських князів,  який в несприятливих умовах ворожого оточення зумів не

лише згуртувати галицькі і волинські землі, але й перетворити князівство у високорозвинену

державу, до якої з Великою повагою ставилися в Європі.

Данило з братом Васильком (дуумвірат) княжив у дрібних волинських князівствах

і вів активну боротьбу за об’єднання усіх галицько-волинських земель.  З цією метою він

створює небачене раніше на Русі військо – регулярну професійну піхоту. Добре озброєна і

навчена,  вона принесла князеві усі його великі перемоги. Він зумів об’єднати в 1221 р.  усі

Волинські землі, в 1238 р. установив владу в Галичині, а в 1239 р. – у Києві. Ці території

доповнювали одна одну в економічному відношенні.

Внутрішня політика Данила Галицького була скерована на посилення держави.

Розбудовувалися міста,  поставали нові – Львів,  Холм.  Зміцнювалася православна церква,

розвивалася культура. Данило залучав ремісників і селян з інших земель до свого князівства.

Проте діяльність Данила Галицького була перервана татаро-монгольською навалою.

У 1264 р. Данило Романович помер.

Король Данило – видатний діяч української історії, що багато зробив для

оборони країни та розвитку її господарства.  Лише складна міжнародна ситуація не

дозволила йому об’єднати українські землі.

За Данила Галицького:

- органами влади в Галицько-Волинському князівстві були князь,  боярська рада і

віче;

- система управління - двірцево-вотчинна зі сформованими двірцевими чинами.

Центральною фігурою серед них був двірський -  своєрідний заступником князя у

військових, адміністративних і судових справах, противага боярській опозиції.

-системою місцевого управління у містах керували тисяцькі і посадники.  В їхніх

руках зосереджувалася адміністративна, військова та судова влада.

- важливою системою державної системи було військо, яке перш за все

використовувалось для боротьби з зовнішніми агресорами, а іноді і для придушення

внутрішніх виступів невдоволеної частини населення

Таким чином,  Галицько-Волинське князівство за формою правління було

монархією обмеженою впливом аристократичного олігархічного боярства і мало

розвинену систему центрального та місцевого управління, що надійно виконувала свої

функції.

- Судові функції в Галицько-Волинському князівстві тісно перепліталися з

адміністративними. Вищими судовими інстанціями були князь, та Боярська рада,

на місцях - воєводи,  волостелі,  намісники. Право суду також мали чини

центрального та місцевого управління. Також існував і церковний суд,

Церковному суду були підсудні шлюбно-сімейні та деякі майнові справи.

- Територіальний поділ Галицько-Волинського князівства був здійснений на основі

воєводств з воєводами на чолі, воєводства були поділені на волості, на чолі яких

стояли волостелі.

-Тисяцькі,  посадники,  воєводи,  та волостелі мали в своєму розпорядженні

допоміжний адміністративний персонал,  на який вони спирались у виконанні

обов'язків з управління підвладною територією. В сільській місцевості управління

здійснювали місцеві старости, які повністю підкорялися місцевій князівській адміністрації.

- Джерелами права в Галицько-Волинському князівстві були звичаї, Руська правда,

князівське законодавство, магдебурзьке право та церковне право.

14.  Проаналізуйте процес занепаду Галицько-Волинського князівства і його наслідки.

Після смерті Данила Галицького (1264  р.)  його син Шварно Данилович на короткий час об'єднав Галицьке князівство з Литвою.  Син Данила Романовича Лев (1264– 1301 рр.), який успадкував Львів і Перемишль, переніс столицю князівства до Львова. Після смерті Шварна –Лев успадкував Холм і Галич. Домовившись із татарами, він здійснив разом з ними походи на Польщу, Литву, Угорщину,  приєднавши до своїх володінь Закарпаття з Мукачевим та Ужгородом. По смерті Лева його син Юрій І (1301–1308  рр.) знову очолив єдину Галицько- Волинську державу,  оскільки після Василька династія Романовичів на Волині фактично не продовжилася. Столицею князівства став Володимир-Волинський. Скориставшись з внутрішніх заколотів в Золотій Орді,  Галицьке-Волинське князівство змогло на деякий час знову пересунути південні межі своїх володінь аж до нижньої течії Дністра й Південного Буга. Показником могутності Юрія І було те, що він, як і Данило, прийняв королівський титул,  іменуючи себе королем Русі (тобто, Галицької землі)  і князем Володимирії (Волині). Йому вдалося домогтися від константинопольського патріарха встановлення окремої Галицької митрополії, до якої входило кілька єпархій - володимирська, луцька,  перемишльська,  турівсько-пінська (перед тим вся Русь входила до складу однієї митрополії -  київської).  Утворення Галицької митрополії сприяло розвиткові традиційної культури і допомагало захищати політичну незалежність об'єднаного князівства.  До речі,

перший галицький митрополит Петро пізніше став першим московським митрополитом. Сини Юрія І Андрій і Лев II (1308–1323)  були останніми з роду Романовичів галицько-волинськими князями і правили разом. Вони уклали мирні угоди з хрестоносцями, Литвою, Польщею. З їх іменами пов'язана важлива сторінка історії Закарпаття. В 1315 р. Тут почалося повстання місцевих феодалів проти короля Угорщини Карла-Роберта, основоположника нової династії - Анжуйської.  Ряд істориків припускають, що в повстанні взяли участь і селяни Закарпаття.  На чолі повстанців стали наджупан Землинського і

Ужанського комітатів Петро, син Петра Петуні, а також палатин Копас. Близько 1315  р. Петро їздив до Галицької землі,  щоб запросити на угорський престол одного з Галицьке-Волинських князів -  Андрія або Лева Юрійовича.  Повстання охопило значну частину Закарпаття, але, не отримавши достатньої підтримки, потерпіло поразку. В 1320 р. на заклик наджупана Петра повстання розгорілось знову, але  бл.1322 р. було придушене.На міжнародній арені Галицьке-Волинське князівство за Андрія і Лева Юрійовичів орієнтувалось на союз з Тевтонським орденом.  Це було корисно як для забезпечення торгівлі з Балтикою, так і у зв'язку з тим, що все більш відчутним був натиск Литви на північні окраїни князівства. Збереглась грамота Андрія і Лева 1316 року про підтвердження союзу з Орденом, якому галицько волинські князі обіцяли захист від Золотої Орди. Отже, хоч галицько-волинське князівство мусило визнавати формальну залежність від Золотої Орди, фактично воно вело самостійну зовнішню політику.  Польський король Владислав Локетко називав своїх східних сусідів князів Андрія і Лева "непоборним щитом проти жорстокого племені татар".Загинули Андрій і Лев ІІ у бою з татарами.Галицькі бояри запросили на княжий стіл племінника Андрія та Лева Болеслава,який після переходу з католицької віри у православ’я отримав ім’я Юрій II Тройденович.Він врегулював стосунки з Золотою Ордою і Великим князівством Литовським, здійснивши у 1337 р.  спільний з татарами похід на Люблін. Це в свою чергу викликало відсіч Польщі та Угорщини. Юрій ІІ змушений був підписати Вишеградську угоду про те, що по його смерті трон переходить польському королеві Казимиру ІІІ.  Після цього галицькі бояри,  не гаючи часу, отруїли останнього галицько-волинського князя. Після його смерті, тобто з 1340 р. Галицько-Волинська держава припинила своє існування, а українські землі були поділені між сусідніми державами.

Польський король Казимир III  напав на Львів,  пограбував княжий палац на Високому Замку (звідки вивіз "дві корони величезної вартості, оздоблені дорогими каміннями і перлами,  а також мантію і трон"),  але скоро був змушений відступити.  Правителем Галицької землі став боярин Дмитро Детько,  натомість на Волині укріпився князь литовського походження Любарт (Дмитро)  Гедимінович,  який прийняв мову і звичаї місцевого населення.В боротьбі за галицькі землі,  яка йшла із змінним успіхом,  симпатії більшості галичан були на боці Любарта. Все ж сили були надто нерівними. В 1349 р. Польща знову захопила Галицьке-Холмське та Перемишльське князівства, а король польський Казимир проголосив себе "правителем Королівства Русі",  тобто Галичини.  Великий князь литовський Альгірдас (Ольгерд Гедимінович)  у 60-х рр. XIV  ст.  підпорядкував собі інші українські землі - Поділля,  Київщину,  Переяславщину.  Галицьке князівство з 1370  р. опинилось під владою Угорського королівства, причому в 1372-1378  і 1385-1387  рр. Тут правив як васал угорського короля онімечений князь із Сілезії Володислав Опольський. Він прагнув незалежності від Угорщини і навіть почав карбувати у Львові монету з гербом

Галичини і власним ім'ям.  Однак 1387  року Галицька земля і західна частина давньої Волині (Холмщина) були надовго захоплені Польським королівством.

15.  Висвітліть стан культури Київської Русі.

Давньоруська культура  й сьогодні вражає тисячами фольклорних, писемних та речових пам’яток, які збереглися до наших днів. Це й знаменитий Софіївський собор,  зведений 1037  р., Кирилівська (1146)  та

Василівська (1183)  церкви у Києві,  Борисоглібський собор (1128)  у Чернігові,   ерква св.

Пантелеймона (1200) у Галичі. Це – високохудожні історичні твори-літописи: „Повість минулих літ”, створена ченцем Кеєво-Печерського монастиря Нестором; „Слово про закон і благодать” митрополита Іларіона; „Повчання дітям” Володимира Мономаха; поетична пам’ятка „Слово о полку Ігоревім”…  Це – й перше писане зведення законів Київської Русі – „Руська правда”.Це – й пам’ятки усної народної творчості: пісні, казки, билини. Це – й   творіння давньоруських ювелірів і т. ін. Все це – не лише духовне багатство Кивської Русі, але й значний внесок у розвиток культури середньовічного світу. Кирило та Мефодій - просвітники слов'ян. Разом із братом святим Мефодієм та учнями Гораздом, Климентом, Саввою, Наумом і Ангаляром святий Константин уклав слов'янську абетку, переклав 863 року Євангеліє,

Апостола,  Псалтир та вибрані Божі книги. Володимир Великий у культурному розвитку.

Прийнявши християнство, Володимир заснував школи, в яких готувалися власні кадри,

перейняв кращі зразки містобудівництва та архітектури,  живопису,  науки,  філософії,

книгописання. Він увів Київську Русь у коло високорозвинених країн Європи.

Ярослав Мудрий і культурний розвиток Київської Русі.За Ярослава засновуються монастирі Св.  Юрія та Св.  Ірини,  започатковується чернецтво в Печерах за селом Берестовим, де невдовзі побудований Печорський монастир. Ярослав організував світську школу, де близько 300 дітей навчалися грамоти та

іноземних мов.Ярослав був визначним будівничим.  За його правління розпочалося кам'яне

будівництво, зокрема Софії Київської..Доба Ярослава відома також великим піднесенням мистецтва. Храм Софії був своєрідним музеєм, що стояв у ряду кращих пам'яток Європи XI ст.

Наука, література, книгописання. Знання математики обмежувалися до простих чотирьох дій, дробів і обчислювання проценту -- все для практичних потреб. Вище стояла історіографія..

Неоціненним надбанням стала складена на основі норм українського звичаєвого права

законодавча пам'ятка -- "Руська правда". Ця збірка законів князя Ярослава і його наступників

лягла в основу Литовського статуту і законодавства гетьманської доби.

Наприкінці XII ст. було написанк "Слово о полку Ігоревім" -- перлину давньоруської

художньої літератури. Знайдено цей твір у рукописному збірнику кінця XV -- початку XVI ст. в

одному з монастирів Росії. Першою ілюстрованою книгою, яка дійшла до нас, є

"Остромирове євангеліє",  виготовлене у 1056 -- 1057  рр. для новгородського посадника

Остромира.

Архітектура та образотворче мистецтво.

Архітектура міст і сіл Київської Русі представлена насамперед дерев'яними спорудами.

Новий етап розвитку монументальної архітектури на Русі

репрезентують будівлі "міста Ярослава" у Києві.

У Північній Русі в XII ст. набули значного розвитку Київська,  Чернігівська і

Переяславська архітектурні школи.  Характерними пам'ятками цього періоду є храм

Федорівського монастиря (1131  р.),  церква Богородиці Пирогощі (1132  р.)  на Подолі,

Кирилівська (1146 р.), Васильківська (1183 р.) церкви у Києві; Юріївська (1144р.) у Каневі;

Борисоглібський (1128 р.) і Успенський (40-ві роки XII ст.) храми у Чернігові.

Розвиток медичних знань.

Наприкінці XI ст. у бібліотеці Ярослава Мудрого нагромадилося уже багато творів, серед

яких були книги медично-біологічного змісту,  що описували цілий ряд лікувальних рослин,

метали,  опій,  перебіг захворювань,  будову людського тіла,  тодішні уявлення про фізіологію

людини.

Досить добре на ті часи в Русі була зорганізована опіка над хворими і каліками.

"Церковний Устав"  князя Володимира доручав церквам і монастирям організацію різних

доброчинних установ (шпиталів, притулків для старих, сліпих, калік). На утримання хворих та

інвалідів Володимир встановив великий податок.У той час лікуванням хворих переважно

займалися монахи.

Таким чином,  культурний розвиток Русі ІХ-ХПІ ст.  перебував на високому

європейському рівні. Про це свідчить розвиток оригінальної місцевої літератури,  певний

рівень освіти та наукових знань. Вироби декоративно-прикладного мистецтва, що вийшли з

руських майстерень, дивували технікою виконання та художньою досконалістю. На жаль,

несприятливі зовнішньополітичні чинники наступних століть перервали яскравий і неповторний культурний процес Київської держави.

16.Проаналізуйте обставини та процес включення українських земель до складу Великого

князівства Литовського в XIV ст.

У 40-х роках ХIV ст. українські землі зазнали розчленування. Після війни 1351–1352

рр.  між Польщею і Литвою Галичина залишилась під владою Польщі,  а Берестейщина і

Волинь перейшли до Литовської держави.

Поставши в середині XIII ст., Литовська держава поступово посилила свій вплив і

розширила територію. Так, за князя Гедиміна (1316–1341 рр.) вона захоплює значну частину

Білорусі, а його сини Ольгерд і Кейстут приєднують Чернігово-Сіверщину (1357–1358 рр.),

Поділля (1363 р.), Київщину (1362 р.). Відтепер історія українських земель стає пов’язаною

з історією феодальної Литви. 1362 р. Ольгерд захопив Київ і незабаром розгромив татар

на річці Сині Води, це фактично означало кінець монголо-татарського ярма в Україні.

Східні слов’яни значною мірою сприймали Велике князівство Литовське як спадкоємця

Київської Русі,  адже 90%  населення його складали слов’яни. За Ольгерда держава

офіційно стала називатися Велике князівство Литовське, Руське і Жемайтське. Держава

являла собою федерацію князівств;  великий князь спирався на корінні литовські землі,  а в

підлеглі слов’янські князівства призначала правителями своїх синів, родичів та вельмож.

Виникає питання:  Чому ж Литві вдалося так швидко підпорядкувати собі руські

землі?

Тут можна назвати декілька причин:

По-перше, руські землі були роз’єднані і значно ослаблені міжусобицями та

золотоординською навалою, що поклало початок „проникнення” на початку XIV ст. на Русь

без особливих перешкод.

По-друге,  дії литовців по захопленню українських земель не мали характеру

експансії,  схожої на завоювання монголів,  а тому місцеве населення або зберігало

нейтралітет і не чинило опору, або ж підтримувало утвердження литовського правління,

яке витісняло золотоординське.  В більшості випадків місцеві бояри і князі добровільно

визнавали владу Литви (так київський князь Федір у 1362  р.  добровільно визнав владу

Ольгерда). Адже литовська влада була толерантнішою, ніж татарська.

По-третє, успішному просуванню Литви на руські землі сприяло ослаблення Орди

та її розкол на ворогуючі частини (ханства)  внаслідок феодальних усобиць в другій

половині XIV ст.

І насамкінець це те, що литовські князі при забезпеченні управління завойованими

руськими землями дотримувались принципу: „Старого не змінюємо,  а нового не

запроваджуємо”.

Литовці зазнали потужного культурного впливу Русі,  почали використовувати

«Руську Правду»  як зведення законів Литовської держави.  Литовські бояри і князі часто

приймали православ’я, а словв’янська мова стала державною.

17.  Охарактеризуйте основні напрямки політичного розвитку українських земель у XIV - XVст.

Уся повнота влади у Великому князівстві Литовському була зосереджена у руках

великого князя. На відміну від Київської Русі, князівства у Литві не мали автономії, і

поступово місцеві князі були замінені на литовських намісників.  Система прямого

взаємозв’язку між військовою службою і землеволодінням давала можливість великому 

литовському князеві мати значне військо і контролювати фактично всі ресурси держави.

Чималу частину Великого князівства Литовського складали східнослов’янські

землі,  де місцеві феодали,  як правило,  зберегли свої вотчини. Литовці запозичили

попередню структуру управління,  військову організацію,  судову систему тощо.  Хоча

необхідно визнати,  по-перше,  що з XVI  ст.  на українських землях уже діяли Литовські

статути – кодекси середньовічного права Великого князівства. По-друге, попри те, що власне литовські землі становили приблизно лише одну десяту всієї держави,  литовці не

асимілювалися у східнослов’янському етносі,  а навпаки,  чимдалі посилювали

централістські тенденції. Одним із основних зовнішньополітичних завдань Литовської держави була боротьба з Золотою Ордою.  Значною подією стала перемога литовсько-українсько-білоруського війська над татаро-монголами на Синіх Водах у 1362 р. Фактично татаро-монгольська навала на українських землях була ліквідована за часів правління Вітовта,  сина Кейстута (1392–1430 рр.). Але виникла реальна загроза з боку Тевтонського ордену. Крім цього, після битви на Куликовому полі (1380  р.)  посилювався вплив Москви. Все це зумовило для Литви вибір союзника в особі Польщі, яка до того ж потрапила в залежність від Угорського королівства. У серпні 1385  р.  у м.  Крево було підписано угоду про об’єднання (унію)  між Великим князівством Литовським і Польським королівством. Литовський князь Ягайло одружився з польською королівною Ядвигою,  перейшов у католицьку віру,  проголосив католицтво єдиною релігією для населення Литви і став польським королем. Кревська унія, безумовно,  створила реальні передумови для боротьби з тевтонською агресією. Але разом із тим вона забезпечила посилення польської експансії на територію Великого князівства Литовського, в тому числі і на українські землі. Це не могло не викликати відсіч литовських феодалів на чолі з князем Вітовтом. Тому в 1392 р. у м. Острозі була підписана компромісна угода, за якою Польща визнавала Вітовта довічним правителем Литви. В 1398 р.  він був проголошений королем литовським і руським.  Продовжуючи політику централізації, Вітовт ліквідував Волинське,  Подільське та Київське князівства,  тим самим фактично скасовує колишню автономію українських земель. Позиції Польщі та Литви посилилися під час Великої війни проти Тевтонського ордену (1409–1411  рр.),  особливо після Грюнвальдської битви (1410  р.),  в якій на боці союзників виступили також українці, росіяни та білоруси.

Перемога у Грюнвальдській битві значно зміцнила позиції Литви.  За Торунським

миром (1411  р.) Тевтонський орден передавав їй Жемайтію, а Польщі –  Добжинську

землю. У 1413  р. було підписано Городельську унію,  яка зберігала вплив Польщі над

формально незалежним Великим князівством Литовським.  Литовські феодали-католики

зрівнювалися в правах з польською шляхтою,  діставши можливість брати участь у

великокняжій раді.  Унія посилила дискримінацію українського православного населення,

обмеживши його участь у державному управлінні. В Литві було введено польський взірець адміністративно-територіального поділу, при цьому українські землі роздавалися католицькій церкві.  Отже підписанням Кревської і Городельської уній між Литвою і Польщею докорінно змінилося становище українських земель,  які стали об’єктом відкритої експансії Польщі. Одночасно посилився вплив централізованої Російської держави, яка проголосила свої права на територію Південно-Західної Русі.  В українських землях посилилися проросійські настрої. У 1508 р. відбулося повстання під керівництвом князя М. Глинського проти литовських магнатів. Це була остання спроба українських князів відібрати свої землі у Литви. Але через їхні нерішучі дії вона зазнала поразки.  І все ж, часи, прожиті українським народом у Великому князівстві Литовському,  незважаючи на значний польський вплив і відсутність повноцінного національно-політичного розвою,  мали в цілому позитивнее значення. Як писав видатний український історик І. Крип’якевич, „українське громадянство у Великому князівстві було живим творчим організмом, що шукав шляхів до поширення своїх життєвих умовин.  Ці надбання з часів Великого князівства залишились для українського народу політичним капіталом також на пізніші часи”.

18.Характеризуйте основні напрямки соціально-економічного розвитку українських земель XIV -

першої половини XI ст.

За польсько-литовського панування на українських землях тут відбулися значні зміни не лише в політичному,  але й соціально-економічному житті.  Якщо до XIV  ст.переважала примітивна експлуатація природних багатств українських земель, то, починаючи з XV  ст.,  коли на західноєвропейському ринку значно зріс попит і ціни на худобу і збіжжя, відбулися значні зміни в економічній структурі господарства і перш за все – сільськогосподарського.На ярмарках Львова,  Луцька та інших міст продавали тисячами волів та іншу худобу,  яку згодом переправляли далі на Захід,  де були значно вищі ціни.  Основним

перевалочним пунктом худоби і зерна в Європу став м. Гданськ на Балтійському морі, що суттєво вплинуло на сільськогосподарське виробництво у Польщі та в українських землях, які входили до її складу. Зростання попиту на продукти землеробства і скотарства зумовили:

– розширення орної землі, збільшення виробництва продукції на продаж;

– ассортимент сільськогосподарських культур, появилися водяні млини і т. ін.;

– гостроту питання про земельну власність, робочі руки та форми організації праці.

Основними джерелами бурхливого росту великого феодального землеволодіння були висококнязівські дарування, захоплення общинних земель, купівля маєтків у інших власників, освоєння нових земель. Так на Волині найбільшими землевласниками були князі Острозькі, Чорторийські,Сангушки, Радзивіли, Вишневецькі; на Київщині і Подніпров’ї – Заславські, Ружинські,Немиричі; на Брацлавщині і Поділлі – Потоцькі, Замойські, Язловецькі. Про масштаби магнатського землеволодіння свідчить те, що у ХV–XVI ст.  у Руському воєводстві 55 родин великих феодалів володіли понад 1500 містами та містечками і селами,  тобто більшою частиною всіх поселень краю. Більшою третиною Волині володіли лише князі Острозькі. Після 1569 р. більшість українських земель було зайнято найбільшими польськими магнатськими родинами,  які стали там необмеженими власниками.  Посилилося кріпацтво.Литовський статут 1588  р, остаточно закріпачував селян, які прожили на землі феодала 10 років. Визнавалися необмежена панщина і заборона переходу селян в інше місце без дозволу поміщика.Основою економіки українських земель і надалі залишалося сільське господарство,яке мало натуральний характер,  тобто забезпечувало потреби передусім власника маєтку.Але поступово з’являються фільварки – феодальні господарства, які базувались, як і раніше,на примусовій праці селян,  але вже значною мірою пов’язувалися з виробництвом сільськогосподарської продукції на ринок. Окрім землеробства і тваринництва, у фільварках розвиваються різні ремесла – млинарське, риболовне, бджільницьке. Все це забезпечувало господарям фільварків значний прибуток.Розвиваються міста –  і державні,  й ті,  які перебували у приватному володінні.Мешканці міст боролися за введення Магдебурзького права –  з тим щоби вийти з-під влади феодала.  Тоді ці міста ставали опертям королівської влади у боротьбі проти свавілля магнатів.Першим українським містом, якому було надано в 1339  р. Магдебурзьке право,стало м. Санок Галицько-Волинського князівства. В 1356 р. його отримав Львів, в 1374 р. –  Кам’янець, в кінці ХV століття – Київ та інші міста. Це дозволило городянам самим обирати міський магістрат та суддів і не залежати від свавілля феодалів чи князівських намісників. Міста були невеликими – від 1 до 10 тисяч чол. Найбільше місто – Львів(близько 10  тис). У містах розвивалось ремесло і торргівля, ремісники об’єднувались у цехи.Зрушення в економіці були тісно пов’язані з соціальними процесами.В соціальній сфері українських земель активно формувалася станова організація суспільства на підставі юридично визнаних прав, привілеїв та обов’язків.На вершині соціальної ієрархії перебував військово-службовий стан – шляхта,  до якого належали представники з різних соціальних груп, що несли військову службу у князя і могли утримувати себе під час походів.  Сформувалася шляхта як привілейований стан суспільства протягом XIV– XVI  ст. На українських землях,  які входили до складу Литви і Польщі.Місце і роль цієї шляхетської групи в соціальній структурі визначалися знатністю походження та великою земельною власністю. Наступною ланкою шляхетської ієрархії були пани – члени великокнязівської ради та найзаможніші доходами,  які у воєнні походи виступали не у складі повітової шляхти,  а окремо зі своїми загонами під власними корогвами. Найнижчий щабель шляхетського стану займала дрібна шляхта які становили проміжну ланку між аристократичною верхівкою і селянством.Найнижчим прошарком соціальної піраміди було селянство, яке в період формування фільваркової системи господарювання поступово перетворюється на верству кріпаків.Отже, в XIVXVI ст. в соціально-економічному житті на українських землях у складі Литви та Польщі відбулися кардинальні зміни не тільки в техніці і технології господарювання,  але й у сфері земельної власності та організації праці,  в становій організації суспільства.  Концентрація земель у руках феодалів, обезземелення селянства,  посилення його феодальної залежності стали підґрунтям для формування фільваркової системи сільського господарства.  Активна урбанізація зумовила появу нових міст, поглиблення спеціалізації ремісництва, утворення цехів. Розвитку ремесла і торгівлі сприяло отримання Магдебурзького права окремими українськими містами

19. З'ясуйте основні умови Люблінської унії та її наслідки для України.

Захопивши у XIV–XV  ст.  Галичину,  Західну Волинь і Поділля,  Польща прагнула

оволодіти й українськими землями, які входили до складу Великого князівства Литовського. Але,

окрім бажання Польщі, визрівали ще й об’єктивні умови для унії між Польським королівством і

Литвою.

Найважливішим внутрішнім чинником у цьому процесі була позиція української

шляхти. На початку XIV ст. перед нею постав реальний вибір: або єдина, усталена Польща, або

ослаблена Лівонською війною Литва.  Польща для українських феодалів означала привілеї,

обмеженість королівської влади, гарантовані політичні свободи. Не останнє місце тут посідала й

проблема військової повинності – адже у Польщі домінувало наймане військо.

Не можна було скидати з рахунків і зовнішній фактор. Війна Литви з Москвою,

підтримуваною Данією та Швецією, призвела до втрати територій, і Велике князівство Литовське

потребувало значної військової та фінансової допомоги.

Тому вже на середину XVI  ст.  були здійснені перші спроби підписання унії.  Але

реальних результатів сторони домоглися лише в 1569 р. 1 липня на засіданні об’єднаного сейму

у Любліні. Після того як частина литовських, українських і білоруських магнатів, не задоволених

польським проектом унії, намагалася зібрати шляхетське ополчення для боротьби за свої права,

король Сигізмунд II Август своїми універсалами приєднав українські землі – Підляшшя,

Волинь, а згодом Київщину і Брацлавщину, зрівнявши місцеву шляхту цих земель у правах

і привілеях з польською шляхтою. Повстанці змушені були повернутися на сейм. Депутати

Великого князівства Литовського підписали акт про державну унію і склали присягу на

вірність їй. Це означало створення держави Річ Посполита (дослівно з польської мови – спільна

справа). В ній мали бути король,  який обирається,  сейм,  єдина зовнішня політика,  митні

кордони,  загальна скарбниця.  Автономія Литви зберігалася лише у питаннях місцевого

самоврядування,  організації збройних сил і у правничій сфері. Українські землі навіть не

входили до литовської автономії, а були віднесені до складу польських воєводств –

Руського (Львів), Белзького (Белз), Волинського (Луцьк), Київського (Київ), Подільського

(Кам’янець),  Брацлавського (Брацлав).  Воєводства очолювали призначені польські

магнати.

Люблінська унія 1569 р. мала досить суперечливі наслідки для України. Передусім вона

сприяла посиленню польської соціальної,  національної,  релігійної (католицької),

культурної експансії. Але вона ж возз’єднала українські землі,  забезпечила зростання

культурно-освітнього руху,  знайомство з західноєвропейською культурою. Окрім цього,

саме Люблінська унія викликала рух опору,  соціальну активність різних верств

українського населення в боротьбі за національне виживання.

20.  Визначте причини, мету, суть і наслідки Берестейської церковної унії.

Після 1569  р.  посилився процес покатоличення українського населення.  Утиски та

кризовий стан православної церкви створював умови для поширення ідеї церковної унії в

українському суспільстві й породжував її активних прихильників. Моральна деградація церковних

ієрархів, дезорганізація православної церкви не давали можливості їй бути гарантом збереження

національних традицій. Тому перед православ’ям України постала проблема вибору: або зберегти

церкву,  жертвуючи національною самобутністю,  або,  реформуючи церкву,  врятувати цю

самобутність.

На захист православ’я виступили братства – міщанські організації, створювані при

парафіяльних церквах. Найбільш впливовим було львівське Успенське братство (1586 р.), яке

мало функції контролю над духовенством,  а також Київське (1615  р.)  та Луцьке (1617  р.)

братства.  Спираючись на підтримку константинопольського патріарха,  братство активно

втручалось у внутрішньоцерковні справи, що не могло не викликати спротив вищого духовенства.

Все це проходило паралельно активізації діяльності єзуїтських організацій у Речі Посполитій.

Розгорнулася релігійна полеміка, де талановиті проповідники,  такі як П. Скарга („Про єдність

церкви Божої”, 1577р.), працюють на ідею унії.

У 1590  р.  львівський єпископ Г.  Балабан виступив за підписання унії.  Його

підтримали єпископи холмський, пінський та луцький. Вони подали заяву королеві Сигізмунду

III, і той у 1592 р. відповів згодою. У 1595 р. у Кракові папський нунцій схвалив умови унії, і

25 грудня того ж року в присутності папи римського Климента VIII вона була проголошена.

Юридичне оформлення унії мало відбутися у жовтні 1596  р.  в Бересті. Але собор одразу ж

розколовся на дві частини – уніатську та православну.

Уніатська частина затвердила греко-католицьку церкву,  підпорядковану папі

римському. Визнавалися основні догмати католицької церкви, але мова богослужіння залишалася

церковнослов’янською,  а обряди –  православними.  Уніатське духовенство урівнювалося з

католицьким:  не сплачувало податків,  отримувало місця у сеймі.  Уніатська шляхта могла

претендувати на державні посади.

Таким чином, ватиканська ідея унії, яку й було реалізовано,  означала приєднання

української національної церкви до католицької.

Але православний собор,  що проходив водночас,  не визнав правомірність рішення

уніатів. Замість консолідації українське суспільство ще більше розкололося.

Після Берестейського собору почався наступ на інтереси православ’я.  Церковні землі

передавались уніатам,  православні фактично втратили вищу церковну ієрархію.  Не набагато

кращим було становище й греко-католицької церкви. Католицька верхівка розглядала її радше не

як самостійну церковну організацію,  а як засіб посилення власного впливу.  Опинившись

зрадниками для православних, уніати не стали й повноцінними, з погляду Риму, католиками.

Отож Берестейська унія не сприяла об’єднанню православних і католиків,  але в

історії України ці дві церкви міцно пов’язані між собою.

Колоніальна політика Польщі, посилення кріпацтва, покатоличення викликали активний

протест українського населення

21.  З'ясуйте причини виникнення козацтва, його заняття, побут, звичаї.

Характерною рисою заселення території України у XV  ст.  було те, що основна маса

людності мешкала на здавна обжитих землях – Київщині, Галичині, Волині, Поліссі та Поділлі. А

південні землі – Середня Наддніпрянщина, Запоріжжя – мали значні природні багатства, але були незаселені. Саме тут і постає нове соціальне явище – козацтво.

Серед причин, які зумовили появу козацтва, можна виділити:

· соціальні (посилення феодальної експлуатації,  юридичне оформлення кріпосноїзалежності);

· економічні (нестача орної землі, необхідність колонізації вільних земель Дикого поля);

· політичні (прагнення польської адміністрації залучити козацтво на службу для охорони південних кордонів від татарської загрози);

· національні (спротив політиці колонізації та покатоличення українського населення);

· стратегічні (загроза з боку Кримського ханства).

Уперше козаки згадуються в історичних хроніках 1489  р. Вже тоді вони допомагали полякам боротися з татарами. Тюркське за походженням слово «козак» означало вільних, незалежних від пана людей, які не мали чітко визначеного місця у суспільстві.Основними джерелами формування нової соціальної верстви в Україні були селянство,яке, тікаючи у степ, протестувало проти закріпачення та посилення феодальної експлуатації, та міщанство,  котре йшло на південь спочатку з метою сезонного промислу,  полювання,

рибальства,  а потім об’єднувалося й будувало на Дикому полі невеличкі захисні містечка –прообрази Січі. Головними справами козаків були організація походів проти татар і заготівля дичини та риби.

Але,  в міру того як козаки вдосконалювали свою військову майстерність та організацію,

здобуваючи кожен раз переконливі перемоги над татарами, українське суспільство стало дивитися на

козаків не лише як на борців проти мусульманської загрози, а й як на оборонців від національно-

релігійного та суспільно-економічного гноблення польської шляхти.  Поступово виходячи на

провідне місце в українському суспільстві,  козаки стали брати дедалі активнішу участь у розвязанні

ключових питань українського життя.  У пошуках волі українські козаки просувалися все нижче

Дніпром і його південними притоками за прикордонні застави Канева та Черкас. На цих щедрих,

але й небезпечних землях вони огороджували уходи,  тобто мисливські та рибальські виправи, а

також займалися випасанням худоби та коней.  Сільське господарство зовсім не мало такого

характеру, що нині. Хліборобство стояло на другому ступені, бо зерно не вважалося за річ торговельну.

Хліб сіяли для власної потреби. По таких місцевостях де було багато води і лісів люди охоче брали

служби, а по степових районах було навпаки: охочих до служб було обмаль. Вони не були забезпечені

від нападів татар.Під час, тривалих сезонних виправ в них зявляється перша організованість. Вони бачили, що набагато краще працювати, коли бути організованими. Вирушаючи в походи, козаки вибирали своїми ватажками або отаманами найбільш винахідливих,  сміливих,  досвідчених,  а щоб краще було

оборонятися від татар, групувалися в об’єднані загони. Вони називалися ватаги. Згодом в степу

засновувалися укріплені табори і для багатьох козакування перетворилося на постіне заняття.

Королівські старости на пограничних землях занепокоїлися, спостерігаючи як швидко зростає

кількість озброєних незалежних козаків,  які часто виявляли неповагу до влади.  Але вони самі

наживалися і отримували чималі гроші, бо обкладали великими податками козаків, що намагалися

торгувати в містах рибою та шкурами тварин. Але важливішим було те, що вони знайшли в козаках

ідеальних оборонців від татарських наскоків.  А одним з найважливіших обов’язків був захист

кордонів.Багато козаків проживало у містах.  У 1600  році населення Канева нараховувало 960

мешканців, що належали до стану міщан, і понад 1300 козаків з родинами. Як січовики, міські козаки

ігнорували урядову владу. Вони визнавали лише своїх старшин. Польський уряд сподівався залучити до

себе на службу міське козацтво або певну його частину. В 1572  році король Август санкціонував

утворення загону з 300 оплачуваних козаків на чолі з польським ватажком, який формально не

підпорядковувався урядовим чиновникам.  І хоча цей загін незабаром розформували, його поява стала

важливим прецендентом. Вперше польський уряд визнав козацтво як окрему соціальну верству,

що мала право на самоврядування.Друга більш вдала спроба створення санкціонованого урядом козацького загону мала місце в 1578  році. Король встановив плату шести сотням козаків і дозволив їм розташовувати в місті Трохтемирові свій арсенал і шпиталь. За це козаки погоджувалися визнати за старшин призначених шляхтичів. Завдання цих негайно внесених до реєстру козаків полягало в охороні кордонів та в контролі за реєстровими козаками. До1589 року реєстрових козаків налічувалося 3 тисячі. Реєстрове козацтво і шляхта жило без усякого діла і складали тільки почесну варту свого магната. В основному це були вихідці з місцевих жителів. Вони мали значну власність. Один реєстровий козак мав маєток, ставок для риби, ліс і пасовисько, вулики, золото. Відносно заможне реєстрове козацтво різко відрізнялося від нереєстрових козаків, які рідко коли мали більше ніж прості селяни.

Отаман та інші старші чини володіли великою дисципліною,  але основні питання

вирішувалися на народних зборах - крузі. Саме там приймали рішення про виступи у походи, ділили по

жеребкуванню земельні угіддя.  Коли військо виступало у похід суходолом,  то воно поділялося на

полки, а кожен з них складався з трьох-чотирьох куренів. На ворогів козаки кидалися відразу. В бою

були дуже рухливі і завжди обходили ворожий табір з боків. Вони билися завзято, забуваючи про своє

життя. В полон вони не здавалися. Це пояснювалося тим, що для більшості козаків не було для кого

берегти себе. Щоб стримувати чужу кінноту вони обгороджувались возами із-за яких відстрілювались з

мушкетів, тримаючись на місці по кілька тижнів. Для того щоб вороги не порозбивали возів, козаки

привґязували їх один до одного ланцюгами.  У таких таборах козаки відбивали вдесятеро більшу

татарську силу, а коли ті втративши чимало людей відступали, козаки сідали на коней, наздоганяли їх та

нищили. У XVI-XVII століттях мало хто доживав до старості - всі гинули в боях або походах.

Здебільшого похилі козаки ховалися десь в печери,  викопували криниці і жили там до смерті.  У

великій шані в козаків перебувало побратимство. Кожен козак віддавав своє життя за волю родичів і

побратимів.  На знак побратимства вони мінялися хрестами з тіла,  а все інше було спільне.  Вони

дарували один одному коней, зброю. В боях билися поруч й рятували один одного або захищали своїм

тілом. Побратимство надавало великої сили. Воно було однією з таємних причин їх непереможності.

Повернувшись з походу, козаки ділили здобич. Потім починали гуляти. У пияцтві та гулянні

вони старалися перевершити один одного.  Але вживати спиртне під час військових походів було

заборонено. За пияцтво, як і за зраду, передбачалася смертна кара. У жодній армії світу не було

таких вимог. Відгулявши кілька днів козаки поверталися в буденне життя. Вставали до сходу сонця,

йшли на річку купатися, їли житнє борошно з водою і засмаженою олією. Кожен носив свою ложку у

халяві чобота. Потім бралися кожен до свого діла: хто латав, хто прав свій одяг чи лагодив зброю, інші

поралися біля човнів та коней, займалися господарством.Юнаки змагалися в їзді на конях, стрільбі,

кидалися один на одного та боролися. Виганяючи ворога з рідного краю,  козаки брали чимало

хлопців із собою і віддавали в науку до куренів. Коли хлопчикові виповнювалося 14 років, той козак,

що привіз його, брав свого вихованця щоб той чистив зброю, порався біля коня, всіляко допомагав у

походах. Опівдні на башті стріляли з гармати. Цим пострілом кликали на обід. Тоді ставали всі в коло

біля образів і отаман читав їм “Отче наш”  і тільки після цього приступали до їжі. Надвечір подавали

вечерю. Добре поївши, козаки збиралися на майдані або над Дніпром до пісень, жартів, танців. Коли

ставало нудно, вони починали готуватися до новго походу.

За злочини покарання і страти призначалися різні. Застосовувалися: привґ’язання до гармати

за зневагу до начальства, за грошовий борг; шмагання нагаєм за злодійство. Найпопулярнішою стратою

було забивання киями. Також використовували шибениці. Найстрашнішим було закопування злочинця

живим в землю .Особливо цінилася освіта. Вшколі навчалося біля 80-ти школярів, серед яких були

дорослі і діти. Вони вчилися читанню,  співів і письма; мали особливий,  але схожий на все військо

громадський устрій;  обирали двох отаманів -  одного для дорослих,  другого для дітей.  Головним

вчителем був уставник, який крім прямих обовязків дбав про здоров’я хлопчиків, сповідав і причащав

хворих. Начальними предметами були грамота, молитви, закон Божий і письмо.Як за зовнішнім виглядом і за внутрішніми якостями козаки були характерними типами свого народу й свого часу. З довгими вусами і розкішним “оселедцем”, вічно з люлькою в зубах. Світлий бік характеру становили їх добродушність, щедрість, схильність до щирої дружби. Щодо сторонніх людей, козаки були гостинними і привітними. Вони вміли майстерно розповідати та жартувати. Але любили похвалитися своїми воєннними подвигами, похизуватися своїм одягом та зброєю. Проявлялась також легковажність та непостйність.Козаки поділялися на 3  роди військ: піхоту, кінноту і артилерію. Піхота виконувала три функції: частина складала гарнізон; частина займала пости; частина або вела війни в воєнний час, або займалася рибальством та звіроловством в мирний час. Жоден кінний загін не виступав у похід без артилерії. Однак головною рушійною силою було кінне військо. Кінь був необхідний для стрімкого походу і для блискавичної атаки на ворога. Кращих коней розводили у власних степах. Тільки верхи можна було наздогнати такого невловимого вершника, як татарин чи буджак. Ручною вогнестрільною зброєю були пищалі, рушниці, саблі, кремневі пістолети. Зброя була прикрашена золотом і сріблом. Для рукопашного бою також використовували списи.  Козаки володіли своєю зброєю з неабияким мистецтвом. Отже, можна сказати, що більшість козаків була озброєна добре як і вогнестрільною,так і холодною зброєю. В цьому козаки не поступалися жодній армії світу.  Кожен християнин чоловічої статі, незалежно від свого соціального стану, міг приєднатися до козацького братства. Міг він і при бажанні покинути його. Але щоб чоловіка прийняли в козаки, він повинен був: знати українську мову,  мати православну віру,  вміти володіти зброєю,  бути неодруженим,  дотримуватись традицій товариства та клятви вірності йому. Сімейні козаки могли мати своє господарство та сім’ю і проживати окремо.

22.Обгрунтуйте обставини виникнення та устрій Запорозької Січі,  її роль в історії українського народу.

Українське козацтво зародилося і розвинулося як результат особливих умов життя

українського народу в степовій Україні. Основними причинами, що обумовили виникнення

козацтва, були соціальні та економічні фактори.  Спершу за Дніпрові пороги спрямовувалася хвиля уходників, окремі з яких оселялися в степу з метою його господарського освоєння. У ряди козацтва вступала і українська шляхта, що втрачала свої маєтності. Виникнення козацтва пов'язувалося і з посиленням соціально-політичного гніту в умовах Речі Посполитої. Другою основною причиною виникнення козацтва була турецько-татарська агресія. Насамперед оборона від татарських нападів, а також потреба в організації козацтва зі зростанням його чисельності в середині XVI  ст.  призвели до виникнення Запорозької Січі.

У 1556  р. на о. Мала Хортиця черкаський староста Д. Вишневецький заснував

фортецю, яка започаткувала Запорізьку Січ.

Вишневецький Дмитро Іванович („Байда“, 1516-1560  рр.) –  український князь,

перший із достовірно відомих в історії українського козацтва гетьманів,  нащадок

старовинного волинського роду Гедиміновичів.  Власник

земельних маєтків на Тернопільщині (зокрема м.

Вишнівець).  У 1551-1555  рр.  черкаський і канівський

староста,  організатор відсічі татарським нападам. Під його

керівництвом протягом 1552-1556  рр.  на о. Мала Хортиця

було побудовано замок, мури якого не тільки гарантували

безпеку, а й стали своєрідною базою для здійснення походів

на Крим,  осередком згуртування запорозького козацтва –

Запорозької Січі. У 1560  р.  на службі в московського царя

Івана Грозного.  У 1560  р.  здійснив військовий похід до

Молдавії,  де в боротьбі за молдавський престол зазнав

поразки в бою під Сучавою і потрапив у полон. Був

відправлений до Стамбула і там страчений після жорстоких катувань.

Своє місцеположення Січ періодично змінювала.  У 70-ті роки XVI  ст.  вона

містилася на о. Томаківка (біля м. Марганець Дніпропетровської обл.), у 90-ті роки – на о.

Базавлук. З 1638 по 1652 рр. Січ розташовувалася на Микитиному Розі (тепер м. Нікополь).

З політичної точки зору Запорізька Січ була фактично зародком майбутньої

української держави.  Однак специфічні історичні умови зумовили її своєрідність.  М.

Костомаров назвав Січ "християнською козацькою республікою",  і це визначення стало

класичним.

Козацтво поділялося на полки чисельністю 500–1000  осіб. Полки складалися з

сотень. А сотні у свою чергу поділено на курені. Усе козацьке військо очолював гетьман (з

часів Б.  Хмельницького),  а запорожців –  кошовий отаман. У військовому плані Січ

складалася з 38  куренів, а територіально – з 8–10  паланок. Вступ і вихід з Січі були

добровільними. Прибульцеві змінювали ім’я, аби приховати минуле втікача. На Січі поряд із

повноправними козаками були й новаки – джури, молодики. Протягом трьох років вони не

могли брати участь у виборах старшини і,  як правило,  прислужували бувалим козакам.

Загалом Військо Запорізьке можна поділити на січових козаків – нежонатих,  загартованих

у боях, і волосних – сімейних козаків, які більший час жили за межами Січі, де займалися

землеробством,  промислами,  торгівлею.  Саме січові козаки становили цвіт Війська

Запорізького і називалися товариством або лицарством.

Життя запорізького козацтва будувалося на демократичних засадах. Утім це

суспільство не можна назвати цілком демократичним, оскільки соціальне розшарування серед

козаків визначало й їхню політичну нерівність.

Функції законодавчого органу виконувала загальна козацька рада.  Владу

виконавчу репрезентували кошовий отаман і старшина. Характерною рисою формування

Коша була виборність. Загальна козацька рада, збираючись двічі на рік (1 січня і 1 жовтня),

обирала старшину,  затверджувала плани походів,  вирішувала питання стосунків із

зарубіжними країнами, розподілу землі тощо.

Поступово формується козацька адміністрація – військовий суддя,  військовий

отаман, хорунжий, гармаш, полковник, писар, осавул та ін. Контроль за їхньою діяльністю

здійснювала козацька рада.

Своєрідною у Запорізькій Січі була правова система. На відміну від усієї території

України, де діяли Литовський статут, Магдебурзьке право, укази королівської влади і навіть

„Руська правда”, у Січі найважливішу роль грало власне козацьке право. Воно являло собою

сукупність правових звичаїв,  які сформувались у сфері козацьких суспільних стосунків. Це

право було неписаним, оскільки козаки вважали, що будь-які писані закони так чи інакше

обмежать їхню волю.  Козацьке право фіксувало стан стосунків,  які вже склалися,

затверджувало військово-адміністративну організацію,  порядок землекористування,

кваліфікувало види злочинів, покарань і т. ін.

Козаки були досить набожними,  поважали православну віру.  День починали з

молитви,  носили хрестики. У кожній Січі в центрі фортеці стояла церква Святої Покрови

(Божої Матері).

Отож є всі підстави говорити про досить яскраво виражену форму державності, до

того ж державності з усіма ознаками демократичної республіки: фактична рівність

козаків,  відсутність кріпосного права і феодальної власності на землю.  Важливим

об’єднуючим чинником було переплетіння волелюбних і релігійних настроїв козацтва. Захист

православної віри слугував потужною ідеологічною основою життя Запоріжжя. Разом із тим

не можна не зазначити і внутрішньополітичних суперечностей – майнова нерівність,

соціальне розшарування, конфронтаційні настрої.

При цьому козацька державність мала цілий ряд особливостей,  які не дали

Запорізькій Січі можливості стати повноцінною державою.  Передусім підвалини її

створення були скоріше моральні,  ніж етнічні. Сюди ж варто віднести нечітку

визначеність території. Окрім цього, основною, якщо не єдиною функцією Запорізької Січі

як державного утворення, була військова конфронтація. А питанням внутрішнього устрою –

фінансовій системі, освіті,  інфраструктурі, будівництву міст тощо – уваги практично не

приділялося.

Однак існування Запорізької Січі було вельми значним фактором у міжнародних

стосунках. Кіш Війська Запорізького вів переговори і укладав угоди з Польщею,  Росією,

Кримським ханством, Швецією, підтримував своєю військовою потугою окремі держави і

коаліції.

Надзвичайно докучало Запоріжжя Польській державі.  Адже масові втечі селян

позбавляли феодалів робочих рук,  а козацькі походи на Крим і Стамбул ускладнювали

стосунки Польщі з Туреччиною.  Тому,  проводячи політику „поділяй і володарюй”,

польський уряд брав до себе на службу заможну частину козаків,  забезпечивши їм

привілеї. І вже їхніми руками він придушував свавілля запорожців,  спрямовуючи їх на

основне завдання – охороняти південні кордони держави.

У 1572 р. за наказом польського короля Сигізмунда ІІ Августа формується загін із

300  козаків,  які вносилися у спеціальний список – реєстр.  Створення реєстру стало

важливим етапом у відносинах Речі Посполитої і козацтва. Вперше уряд визнав козаків як

окрему соціальну групу. Реєстровим козакам була встановлена виплата з польської казни,

вони не підпорядковувалися місцевій владі,  а лише призначеному урядом „старшому”;

козацька старшина отримала знаки влади – клейноди (булаву,  бунчук (ратище,

прикрашене кінськими хвостами),  корогву (прапор),  печатку,  пернач (мала булава),

каламар  (срібна чорнильниця), литаври (великі барабани)).

Центром реєстрового козацтва стало м. Трахтемирів. Запорізька Січ також

формально підпорядковувалася реєстровому козацтву,  але Речі Посполитій так і не вдалося

взяти її під свій контроль. У 1578 р. (король Стефан Баторій) реєстр становив 500 козаків,

а у 1590 – вже тисячу. Але наприкінці XVI – на початку XVII ст. реєстрове козацтво разом з

запорожцями все частіше виступало не тільки проти турецько-татарських агресорів, а й проти

польсько-шляхетського феодального гніту, підтримуючи селянство.

Навіть будучи перехідною формою від професійної общини до повноцінної

держави,  Запорізька Січ, проте,  відіграла найвизначнішу роль у процесі українського

державного будівництва,  її існування ознаменувало собою наступний після Галицько-

Волинського князівства етап поступового формування української етнічної держави.

Від заснування до ліквідації російським царизмом у 1775 p.,  тобто понад 200

років, Запорозька Січ була центром боротьби українського народу проти соціального та

національно-релігійного гніту,  захисником від іноземних загарбників,  славою та

гордістю українців.

23.  Якими були причини,  хід і наслідки селянсько-козацьких повстань кінця

XVI ст.?

Колоніальна політика Польщі,  посилення кріпацтва,  покатоличення викликали

активний протест українського населення і зумовили хвилю потужних повстань,  які мали

антифеодальний та національно-визвольний характер.

Поступово їхні виступи проти польських панів набували дедалі більш організованих

форм. У 1591  р.  починається повстання реєстрових козаків під керівництвом Криштофа

Косинського. Приводом прислужилася, як це часто бувало, особиста образа Косинського на

князя Острозького,  який відібрав у нього маєток.  Проте незабаром повстання,  підтримане

місцевими селянами, охопило Київщину, Брацлавщину, Поділля і Волинь.

У лютому 1593  р.  князь Острозький розбив військо Косинського на    р. П’ятці.

Козаки уклали угоду,  згідно з якою Косинський позбавився гетьманства,  козаки втратили

право нападати на сусідні країни,  а селяни-втікачі повернулися до своїх поміщиків.  Але

Косинський   з   вірними   козаками втік на Січ і звідти у травні 1593  р. почав наступ на

Черкаси. Там він зазнав поразки від черкаського і канівського старости Є. Вишневецького і

загинув. Його військо відступило на Запоріжжя.

У 1594–1596 рр. розгорнулося нове  повстання під проводом Северина

Наливайка,  який,  до речі,  був сотником у князя Острозького і брав участь у придушенні

повстання Косинського. Але після битви на р. П’ятці він кинув службу й організував загін

нереєстрових козаків для походів на татар.  Захопивши багато здобичі,  Наливайко послав

гінців на Січ із закликом розгорнути антипольську боротьбу.  Запорізькі козаки,  очолювані

Г. Лободою, виступили на підтримку, і вже до початку І596 р. повстання охопило Київщину,

Брацлавщину, Волинь, Поділля. Не останню роль у такому стрімкому успіхові відіграло те,

що основні польські сили у цей час перебували у Молдавії,  де підтримували польського

ставленика на молдавський трон. Але, побачивши реальну загрозу з боку козаків, польський

уряд вирішив направити проти них коронне військо.

У березні 1 596 р. повстанці С. Наливайка об’єдналися з загонами Г. Лободи та

полковника М. Шаули і в урочищі Гострий Камінь біля Трипілля дали бій полякам,

після якого, забравши свої сім’ї, змушені були відступити за Дніпро і рухатись на схід. Біля м.

Лубни в урочищі Солониця вони стали табором,  очікуючи допомоги запорожців,  але були

оточені.  Складне становище козаків погіршувалося загостренням суперечностей серед

старшини. Лободу вбили за підозрою в зраді, а Наливайка і Шаулу видали полякам. Опір було

зламано. Наливайка і його соратників повезли до Варшави і у квітні 1597 р. стратили.

Селянсько-козацькі повстання кінця XVI ст. зазнали поразки через внутрішню

неорганізованість і відсутність єдності.  Але вони ж наочно продемонстрували вплив

нового соціального явища – козацтва, особливо у спілці з селянством, дрібною шляхтою

та міщанами.

Після поразки постань кінця XVI ст. протягом тридцяти років не було великих

народних виступів.  Значною мірою це пояснюється тим, що Польща,  вступивши на

початку XVII ст. у період активної зовнішньополітичної діяльності, постійно відчувала

потребу у військовій силі козаків і тому змушена була „загравати“  з ними,  змінити

репресії на привілеї.

24.  Розкрийте суть боротьби запорізьких козаків проти турків і татар в середині XVI - першій

чверті XVII ст. Дайте оцінку діяльності   П. Сагайдачного.

Провідною силою в боротьбі з турецько-татарською агресією стало українське козацтво.

Щоб дати відсіч ворогові й визволити побратимів, козаки здійснювали сміливі морські и сухопутні

походи на Крим і турецькі фортеці.

Протистояти сильному й небезпечному ворогові могли тільки добре обізнані у військовій

справі та спеціально підготовлені вояки. У численних походах і боях козаки перетворили військову

справу на самобутнє мистецтво.

Козаки самі робили засідки на татар,  перехоплювали їхні каравани й поверталися

додому з багатою здобиччю. З часом козацькі загони виходили в «Дике поле»  й уступали у

відкритий бій з ординцями.  Для цього вони миттю зводили неприступну фортецю зі скутих

ланцюгами та засипаних землею возів. Татарська кіннота не могла увірватися до козацького табору,

а запорожцям у цей час було зручно вести прицільний вогонь по нападниках.

Наприкінці XVI  ст.  запорожці вславилися походами на Крим і Туреччину.  Козацькі

походи дивували тогочасних свідків, які розносили славу про козаків далеко за межі України.

Козаки здійснили низку сміливих морських походів проти турків і татар, перетинаючи море на своїх

чайках. Козацька чайка (від татарського kaik — круглий човен) була 18-20 м завдовжки, 3-3,5 м

завширшки й 3,5-4 м заввишки. Цей човен був спеціально призначений для морських походів. Його

основу становив корпус, видовбаний із суцільної колоди та обшитий дошками, по ньому кріпився

пояс із сухого очерету, що захищав човен від затоплення. Чайка мала два керма — ззаду і спереду, а

також щоглу й вітрила. Інколи човен був озброєний гарматою. Зазвичай на чайці вміщалося 50-70

козаків, озброєних пістолями, рушницями, шаблями, списами, луками та стрілами.

Козаки дуже ретельно готувалися до морських походів: крім запасів зброї та військових

припасів,  запорожці запасалися одягом і харчами,  сухарями,  копченим м'ясом,  крупами.

Категорично заборонялося брати спиртні напої,  а за порушення цього закону винний карався на

смерть - п'яницю викидали за борт.

Для морських походів козаки вибирали осінній час, коли хмарні дні й темні ночі

допомагали їм зненацька нападати на ворога.  Щоб запобігти цим походам,  турецький султан

посилав проти козацьких чайок великий галерний флот.  Однак запорожці не боялися галер,

невелика чайка ховалася за морськими хвилями й тривалий час була непомітною для ворогів.

Дочекавшись ночі, козаки несподівано нападали на ворожі кораблі. Поки одна половина відважних

січовиків веслувала, друга, добре озброєна, кидалася на абордаж галери й захоплювала її.

Узагалі,  у небезпечних походах козаки виявляли чимало військових хитрощів. Так,

наприклад, щоб підійти до ворога непоміченими, вони могли по кілька годин перебувати під водою

й дихати через очеретину, а потім зненацька нападати.

Звичайно,  усі походи козаків на татар відбувалися під керівництвом безстрашних

гетьманів. У народній пам'’яті назавжди залишилися героїчні постаті захисників рідної землі,

мудрих і хоробрих гетьманів Самійла Кішки та Петра Сагайдачного — ватажків, яких дуже

поважали козаки.

Лицарські риси П. Сагайдачного привернули донього запорожців, які 1606 року обрали його гетьманом.

Конашевич-Сагайдачний Петро Кононович ( ?-1622  рр.) –  політичний діяч,  гетьман реєстрового

козацтва. народився в с. Кульчинці поблизу Самбора (нині Львівська обл.)  в українській православній шляхетській родині.  Освіту здобув в Острозькій академії.  У 1601  р. прибув на Запорозьку Січ,  де був обраний гетьманом українського козацтва.  На чолі з ним козаки здійснили кілька успішних походів проти турків і Кримського ханства (1607, 1608, 1614, 1615, 1616). Особливу славу здобув походом на Кафу (Феодосію) у 1616 р., захопивши її і визволивши з неволі багато полонених. Намагаючись

зміцнити становище козацтва,  певний час проводив компромісну політику щодо польського уряду. У 1618 р.навіть взяв участь у поході військ польського королевича Владислава на Москву. І водночас у 1620

році послав до царя спеціальне посольство з проханням прийняти українських козаків на російську

службу. У гетьманській діяльності керувався прагматизмом і тверезим розрахунком. Відомий як

меценат і палкий прихильник братського руху, захисник православної церкви.

Хотинська війна. 1620 року розпочалася війна між Польщею та Османською імперією.

Війська турецького султана Османа II розгромили сили коронного гетьмана С. Жолкевського на

Цецорських полях у Молдові.  Найкращі польські війська були знищені,  а відрубану голову С.

Жолкевського відправили до турецької столиці, де її насадили на палю для публічного огляду. У цій

битві загинув Михайло Хмельницький, батько майбутнього гетьмана України Б. Хмельницького.

Польський уряд звернувся по допомогу до козаків. 40-тис.  козацьке військо на чолі із

Сагайдачним підійшло до Хотина. Тут уже готувалася до бою 35-тис. польсько-литовська армія.

Очолювані турецьким султаном Османом II, турецько-татарські сили налічували 150 тис. осіб.

Протягом 4 днів (серпень - вересень 1621 року) точилася жорстока битва, у якій весь удар

потужного турецько-татарського війська прийняли на себе козаки.

У Хотинській битві сторони зазнали великих утрат, тому Польща й Туреччина розпочали

мирні переговори, у результаті яких був укладений Хотинський мирний договір:

•   турки обіцяли стримувати татарські напади на землі Речі Посполитої;

•   поляки зобов'язувалися припинити походи козаків на Чорному морі.

Гетьман П.  Сагайдачний болісно переживав результати Хотинського миру.  Крім того,

Польща не виконала своїх обов'язків щодо козацтва: не заплатила запорожцям гроші за час воєнних

походів, не забезпечила козаків-інвалідів, не вивела війська з Київського воєводства тощо.

Тяжкий моральний стан П.  Сагайдачного погіршували страждання від поранення

отруєною стрілою під час Хотинської битви. 10 квітня 1622  року він помер і був похований у

Братському монастирі на Подолі в Києві.

Незважаючи на тяжкі наслідки Хотинської війни, вона мала неабияке значення:

• турки не досягли своєї основної мети — загарбання українських земель;

• був розвіяний міф про непереможність армії султана (невдача турків під Хотином підняла на

боротьбу проти османського панування поневолені народи).

Історики оцінюють П.  Сагайдачного як найвизначнішого гетьмана до Богдана

Хмельницького. Він належить до тих постатей вітчизняної історії, яким сучасна Україна завдячує

своєю незалежністю. Він був прихильником ідеї утворення держави на берегах Дніпра під проводом

козацької військово-політичної еліти.  Своєю активною,  але поміркованою і реалістичною

політикою йому вдалося підняти престиж українського козацтва,  що вийшло на перше місце у

соціальному житті замість шляхти, яка поступово втратила роль провідної верст ви через своє

ополячення й зраду материнської церкви.

Гетьман Сагайдачний здійснив перші конкретнім кроки в напрямі реалізації ідеї утворення

української держави – заклав основи її майбутньої адміністративної структури. Військовий

підрозділ – полк став також адміністративно-територіальною одиницею, яка носила назву тих міст і

містечок, де він базувався. Він провів також реформу козацького війська, перетворивши його з

тимчасових напівпартизанських формувань на боєздатне регулярне військо з жорсткою

дисципліною, довів його чисельність до 40-50 тис.

Славу та авторитет Сагайдачний здобув не лише своїми ратними подвигами.  Він був

видатним культурно-просвітницьким діячем. За його сприяння у Києві утворився осередок, до

якого належали І. Борецький,                Є. Плетенецький, М. Смотрицький та ін Завдяки підтримці П.

Сагайдачного Єрусалимський патріарх Феофан висвятив І.  Борецького на митрополита

Київського, а також кілька єпископі в, чим було відновлено в Україні православну церкву (уряд

офіційно визнав її у 1632 р.).

Часи гетьманування П.  Сагайдачного відзначалися не тільки воєнними

походами,  а й культурним піднесенням.  З його іменем пов'язане утворення славетної Київської

колегії, що згодом стала називатися Києво-Могилянською. 1615 року в Києві засноване київське

братство, до якого увійшли заможні міщани, шляхта, православне духовенство, а через рік до нього

вступив і гетьман Петро Сагайдачний «з усім Військом Запорізьким»,  узявши братство під свій

захист. П. Сагайдачний перший з українських гетьманів поєднав військову діяльність козацтва з

діяльністю інших станів українського суспільства (духовенство, шляхта, міщани) для

досягнення автономії України у складі Речі Посполитої.

25.  Охарактеризуйте стан української культури у другій половині XVI - першій половині XVIIст.

Важливою рисою формування й становлення української культури,  особливо з

другої половини XVI і в першій половині XVII ст., була підпорядкованість її розвитку і

інтересам визвольної боротьби-українського народу проти гніту шляхетської Польщі ,

проти наступу католицизму й унії. Одночасно із збройною боротьбою на Україні дедалі

ширше розгорталася ідеологічна боротьба, спрямована проти намагання польських феодалів

і католицького духівництва денаціоналізувати й окатоличити українське населення.

У XVI — першій половині XVII ст. українська мова,  особливо розмовна,

розвивалася далі.  Офіційно-канцелярською,  державною мовою в Литовській державі була

«руська мова», що склалася на основі староруської мови часів Київської Русі. «Руська мова»

стала важливим етапом у формуванні української і білоруської національних мов.

Цікавою пам'яткою, в якій яскраво відбився процес формування української мови, є

так зване Пересопницьке євангеліє — рукописний переклад євангелія «из языка болгарского

на мову рускую»,  тобто з книжної церковнослов'янської мови на мову «просту»,  близьку до

тодішньої народно-розмовної української мови. Переклад здійснено у 1556—1561 pp. у місті

Пересопниці на Волині (тепер село Рівненського р-ну Рівненської обл.)  поповичем з міста

Санока Михайлом Васильовичем і архімандритом Пересопницького монастиря Григорієм.

Найяскравіше формування української мови і участь народних мас у творенні

духовної культури виявилися в усній народній творчості. У XIV — першій половині XVII

ст.  продовжувала розвиватися обрядова народна поезія, що своїми початками сягає в

давнішні часи,—весільні пісні, поховальні голосіння, колядки, щедрівки, веснянки тощо.

Та особливе місце в усній народній творчості цього періоду займають історичні

пісні та народні думи — героїчний епос України. У думах, поряд із змалюванням трагічної

долі невільників у турецько-татарському полоні,  оспівується боротьба проти турецько-

татарських загарбників,  проти польсько-шляхетських гнобителів,  показується відвага й

хоробрість борців,  героїв-богатирів — селян, козаків та їхніх ватажків Байди, Сагайдачного,

Дорошенка, Сулими, Павлюка, Острянина та ін.

Для розвитку культури величезне значення мало поширення друкованих книг і

початок та розвиток друкарства.

В Україні книгодрукування розгорнув російський першодрукар Іван Федоров, який

після видання разом із своїм помічником Петром Мстиславцем у Москві першої відомої

датованої друкованої книги в Росії «Апостола» 1564  р.  і «Часовника» 1565  р. внаслідок

переслідувань вищого духівництва й частини боярства змушений був перейти за «литовський

рубіж». У 1572 р. Федоров з Білорусі перебрався до Львова і у 1573 р. на кошти, зібрані

небагатими міщанами,  заснував там друкарню. З неї у 1574  р.  вийшов «Апостол» —

перша друкована книга в Україні, що повторювала московське видання цієї книги.  Того ж

року Федоров надрукував і другу книгу — перший східнослов'янський «Буквар».

Через брак коштів Федоров уже в 1575  р. залишив Львів і влаштувався спочатку

управителем маєтку Дерманського монастиря на Волині,  а через деякий час знову зайнявся

влаштуванням друкарні,  тепер у м. Острозі. У цій друкарні, що містилася поруч з відомою

Острозькою школою, в 1580 р.  була надрукована «Книга нового завіту»,  а в 1580—1581

pp. —  славнозвісна «Острозька біблія», перше повне видання біблії в перекладі на

старослов'янську мову.

З Острога Федоров повернувся до Львова,  де й помер 5  грудня 1583  р. Друкарня

Федорова, що через борги перейшла до рук кредиторів, незабаром була викуплена Львівським

братством.

Після заснування Федоровим друкарень у Львові й Острозі наприкінці XVI —  у

першій половині XVII  ст.  виникли і діяли також інші друкарні — Дерманська,

Рахманівська, Луцька братська, Кременецька на Волині, Стрятинська, Крилоська біля

Галича, Київська Лаврська, Почаївська, Чернігівська та деякі ін.

У другій половині XVI — першій половині XVII ст., у зв'язку з наступом

католицизму й насадженням в Україні уніатства, з одного боку, та розгортанням визвольного

руху — з другого, загострюється боротьба і в галузі шкільної освіти.

Єзуїти   наприкінці XVI — на початку XVII ст. у містах України (й Білорусі)

відкрили цілу низку своїх колегій — у Ярославі,  Замості,  Львові,  Луцьку,  Кам'янці-

Подільському,  Острозі та в деяких інших містах.  Суворо регламентоване,  навчання в

єзуїтських колегіях було схоластичним,  підпорядкованим вихованню фанатичної відданості

католицизму. Відкривалися й уніатські школи.

Та основна маса українського народу, за винятком частини найбільших феодалів, що

полонізувалася,  залишилася вірною православ'ю і не посилала дітей навчатися ні до

єзуїтських колегій, ні до уніатських шкіл.

Найважливіше значення мали православні слов'яно-руські школи. Серед цих шкіл

одне з перших місць належало Острозькій школі, відкритій близько 1576 р. зусиллями й на

кошти українського князя К. Острозького (1526—1608  рр.). Першим ректором цієї школи

був відомий письменник Герасим Смотрицький,  учителями —  видатні культурні діячі —

Іов Княгиницький,  Дем'ян Наливайко (брат Северина Наливайка) та ін.  Навчальний

процес в Острозькій школі стояв на рівні тодішніх вищих протестантських і польських шкіл

—  академій.  У ній викладалися мови —  грецька,  латинська,  польська,  слов'яно-руська,  а

також «сім вільних наук» — трівіум (граматика, піїтика, риторика} і квадрівіум (діалектика,

математика —  арифметика і геометрія,  астрономія і музика).  З Острозької школи вийшло

багато видатних письменників,  учених,  політичних діячів,  зокрема Мелетій Смотрицький,

Петро Сагайдачний та ін.

Острозька школа мала значний вплив і на організацію та постановку навчання в

братських школах. Першою такою школою стала заснована у 1586 р. Львівським братством

школа у Львові.  Наприкінці XVI —  на початку XVII  ст..  братські школи діяли також у

Рогатині,  Городку,  Перемишлі,  Більську,  Кам'янці-Подільському,  Галичі,  Замості,  Холмі,

Вінниці,  Немирові,  Луцьку.  У Києві братська школа заснована в 1615  р. Першим її

ректором був вихованець Львівської школи,  відомий письменник Іов Борецький,  пізніше

київський митрополит.

Братські школи мали демократичний характер, у них навчалися діти міщан, козаків,

нижчого духівництва, дрібної шляхти. У школах вивчали старослов'янську, а часто й народну

українську мову, польську й латинську мови, а також «сім вільних наук».

У 1631 р.  архімандрит Києво-Печерської лаври Петро Могила заснував при лаврі

нову школу, яка в 1632 р.  була об'єднана з Київською братською школою,  внаслідок чого

виникла Києво-братська,  або Києво-Могилянська колегія. Уже з перших років свого

існування ця колегія стояла на рівні західноєвропейських університетів і польських академій.

Крім братських шкіл, на Україні в другій половині XVI — першій половині XVII ст..

при церквах у селах і слободах існували численні парафіяльні, «дяківські» школи,  в яких

навчалися діти селян і козаків. Подібні школи виникли і на Запоріжжі.

Передові вчені піклувалися про забезпечення шкіл підручниками. У 1591 р. у

Львівській братській школі було складено і видано греко-слов'янську граматику—

«Адельфотес» («Братство»), за якою учні навчалися грецької і старослов'янської мов. У 1596

р.  у Вільні надрукована «Граматика словенська», автором якої був викладач Львівської

братської школи Лаврентій Зизаній. У 1619 р. вийшла в світ у друкарні того ж Віленського

братства «Грамматика словенская»  Мелетія Смотрицького,  сина відомого полеміста

Герасима Смотрицького.  За граматикою Смотрицького,  яку Ломоносов назвав «вратами

учености»,  близько 150  років навчалися мови учні російських,  українських,  білоруських і

частково сербських та болгарських шкіл.

Велике значення мала також книга ученого-лінгвіста Памви Беринди «Лексикон

славеноросский и имен толкование», надрукована в Києві у 1627  р. У цій книзі було

перекладено з слов'янської на тодішню українську мову 8 тис. слів.

Розвивалася оригінальна і поширювалася перекладна література.  Як і раніше,

з'являлися твори ораторсько-проповідницької (проповіді, повчання, учительські євангелія),

житійної,  паломницької літератури, історичні твори —  літописи.  Одночасно з

традиційними жанрами в літературі виникали і нові жанри — посвяти,  передмови й

післямови до друкованих книжок і різноманітного типу вірші —  епіграми,  емблеми,

панегірики,  декламації,  інтермедії,  полемічні,  історичні, морально-дидактичні вірші та ін. У

віршах прославлялася боротьба проти ворогів, оспівувалася вірність вітчизні.

Та найбільше значення мала полемічна література,  що особливо розвинулася у

другій половині XVI — на початку XVII  ст.  у зв'язку з посиленням польсько-шляхетського

гніту,  наступу католицизму на Україну і насильницьким насадженням унії. Відомо близько

140 полемічних творів з часів XVI — першої половини XVII ст., з яких близько 80 написано

католиками та уніатами і близько 60 — православними.

Першим значним полемічним твором була книга відомого діяча української

культури,  першого ректора Острозької школи Герасима Смотрицького «Ключ царства

небесного», що вийшла в Острозі у 1587 р. Головна увага автора зосереджена на викритті

ворожості українському народові папства,  католицизму,  на правдивому показі соціальних

антагонізмів, тяжкої праці поневолених селян, людей «бідних, убогих», над якими свавільно

знущаються пани.

Видатним полемістом кінця 80 90-х років XVI ст- був Стефан Зизаній

(Тустановський),  який походив з родини мірошника з села Тустановичі (звідси —

Тустановський),  що на Галичині.  Він виступав як з полум'яними антикатолицькими й

антиуніатськими усними проповідями, так і з пристрасними полемічними творами.

Глибокою емоційною наснагою,  високим патріотичним пафосом і болем за тяжку

долю вітчизни сповнений твір Мелетія Смотрицького «Тренос» («Плач»), опублікований у

1610 р.  польською мовою у Вільні. Цей твір написаний у формі голосіння-плачу Матері —

православної церкви,  зверненого до дітей—українських православних магнатів,  що

відреклися від неї і пішли за лихою мачухою —  католицькою церквою. Смотрицький різко

засуджує церковну унію,  надзвичайно образно викриває загнивання римсько-католицької

церкви, називаючи служителів Ватикану «італійськими бандитами».

Важливим твором,  спрямованим проти католицизму й унії,  була «Протестація»,

складена у 1621  р. нововисвяченим митрополитом Іовом Борецьким від імені «народу

руського».  Виводячи походження українського народу з далекого минулого,  з «Яфетового

насіння»,  високо оцінюючи героїзм його,  особливо козацтва,  у боротьбі проти ворогів,

підкреслюючи близькість українського і російського народів,  автор різко протестує проти

польсько-шляхетського гноблення,  закликає народ протистояти йому,  вірить у перемогу

народу.

Одним з найгрунтовніших полемічних творів,  спрямованих проти унії на захист

православ'я,  була книга Захарія Копистенського,  вихованця Львівської братської школи,

активного діяча Київського братства,  написана в 1619—1622 pp. Ця книга мала назву

«Палінодія, или Книга обороны кафолической святой апостолской всходней Церкви...»

Копистенський,  доводячи неправомірність унії й панування католиків в Україні,  з великим

патріотичним піднесенням говорить про свій народ і його історію.  Автор оптимістично

дивиться на майбутнє українського народу,  який,  вважає він,  не примириться з іноземним

гнобленням.

Вершиною розвитку полемічної літератури стала творчість Івана Вишенського

(1545—1550  рр. —  прибл. 1620  р.), що серед письменників-полемістів займає особливе

місце.  Безпосередньо він не був пов'язаний ні з братським рухом,  ні з шляхетською

православною опозицією.  Походив із Судової Вишні,  містечка у Східній Галичині (тепер

Львівської обл.). На знак протесту проти польсько-шляхетського режиму Вишенський став

ченцем Афонського монастиря, що був тоді одним з найбільших центрів чернецтва (півострів

Афон в Егейському морі). Своїми поглядами Вишенський відрізнявся від інших полемістів.

Він виступав із рішучим протестом не тільки проти національно-релігійного, а й соціального,

класового гноблення, на захист простих людей — селян і міщан. Вся його творчість пройнята

глибоким демократизмом, любов'ю до простого народу,  ідеями соціальної рівності. Разом із

тим Вишенський був полум'яним патріотом своєї вітчизни,  ратував за її національно-

релігійну незалежність, за її визволення з-під гніту іноземців, за вільний розвиток.

               До нас дійшло 17  творів Вишенського —  листів і послань,  які він надсилав з

далекого Афону своїм землякам на батьківщину.  Серед них найголовніші: «Извещение

краткое о латинской прелести», «Послание до всех обще,  в Лядской земли живущих»,

«Писаніе к утекшим от православное в-вры епископом», «Обличение діавола-

миродержца» та ін. У своїх творах Вишенський картає не лише магнатів, шляхтичів,

Ватикан,  католицтво,  уніатів,  він із величезною силою викриває всі вади сучасного йому

феодально-кріпосницького ладу, весь уклад життя Речі Посполитої.

Продовжувалися традиції історичного літописання.  Проте через численні війни,

усобиці, пожежі, руйнування міст і сіл історичних творів збереглося дуже мало. Серед

літописів цих часів чільне місце займає Густинський літопис,  список якого знайдено у

Густинському монастирі біля Прилук на Полтавщині. Невідомий автор, творчо використавши

значну кількість джерел і давньоруських літописів, польських хронік та ін., виклав історію від

Київської Русі до 1515 р., а потім описав зародження козацтва, розповів про введення унії та

нового календаря і довів виклад до 1597  р.  Він виступає на захист українського народу,

православної віри, засуджує польсько-шляхетське гноблення України.

Другий літопис, завершений у першій половині XVII ст., — це літопис Острозький

(очевидно,  автор походив з Острога),  який є компіляцією з польської хроніки Мартина

Бєльського і охоплює події від 1500 до 1636 р.Зароджується театральне мистецтво.  З'являється віршована шкільна драма, в якій переважали релігійні та міфологічні сюжети і акторами в якій здебільшого були учні братських шкіл та студенти колегій. Особливого розвитку набула шкільна драма в Острозькій

школі та Києво-Могилянській колегії.  Зароджується також комедія у формі інтермедій на

побутові теми,  які виконувалися в антрактах між актами драми.  Вперше дві українські

інтермедії були виконані між актами польської драми Якуба Гаватовича «Про усікновення

голови Івана Предтечі», поставленої в 1619 р. на ярмарку в містечку Кам'янці-Струмиловій у

Східній Галичині.

У XVII ст. бере свій початок і вертеп — ляльковий театр. Вистави відбувались у

своєрідній двоповерховій дерев'яній скриньці, де на верхньому поверсі показувалися вистави

на релігійні сюжети, а. на нижньому — з народного життя.

Розвивалася і музична культура, основою якої була усна пісенна народна творчість.

Тексти і мелодії до народних дум та історичних пісень складали переважно народні поети,

композитори —  кобзарі,  бандуристи,  вони ж були і виконавцями цих творів.  Кобзарі

оспівували героїчну боротьбу та перемоги народу над турками,  татарами,  польськими

шляхтичами та іншими загарбниками й поневолювачами.  Улюбленими народними

музичними інструментами була бандура,  кобза,  сопілка,  дудка, в Карпатах — трембіта.

Народна музика й танці (козачок, метелиця, веснянка та ін.) були дуже популярними.

Музика широко вивчалася в братських школах. У школах при церквах, монастирях,

у маєтках окремих феодалів існували хорові капели.

Для цього періоду характерним є поступове проникнення в будівництво й живопис

національних,  народних рис,  з одного боку,  і зменшення церковних впливів та збільшення

світських елементів,  заповнення релігійних сюжетів образами,  взятими з реального життя,

ширше зображення природи,  почуттів і переживань людей,  більш гуманістичний зміст і

реалістичні форми художніх витворів — з другого.На Україні в різних місцевостях широко будувалися замки й укріплення. Кам'яні замки здебільшого споруджувалися на Правобережжі,  насамперед на Поділлі і Волині,  а також у Східній Галичині,  на Північній Буковині й Закарпатті (Луцьк,  Володимир-

Волинський, Кам'янець-Подільский, Острог, Львів, Хуст, Мукачеве та ін.). Укріплення міст

Лівобережжя, де не було багатих покладів каменю, а лісу вистачало,  здебільшого зводилися

земляні й дерев'яні (Чернігів, Новгород-Сіверський, Стародуб, Путивль,  та ін.). Як фортеці

часто будувалися й культові споруди —  церкви і монастирі (церква у селі Сутківцях на

Поділлі, Дерманський монастир на Волині, церква Богоявления в Острозі та ін.).Архітектори України вміло поєднували в будівництві український національний стиль з кращими надбаннями європейського ренесансу.  Так,  на самобутній національній основі з творчим урахуванням досягнень європейських архітекторів було збудовано такі прекрасні споруди, як будинок активного діяча Львівського братства купця КостянтинаКорнякта (1580  р.),  вежа Корнякта (1588  р.),  каплиця Трьох святителів (1578  р.)  і

Успенська церква (1598—1630 рр.) у Львові та ін.Значного поширення в Україні набувають скульптура і різьблення,  зокрема різьблення іконостасів.Живопис, що раніш майже виключно був присвячений релігійній тематиці,  тепер значною мірою набуває світського характеру. Художники звертаються до реального життя, малюють природу,  побутові сцени,  воєнні баталії,  набув поширення портретний живопис.Навіть на іконах образам святих надають рис реальних людей (свята Марія —  проста

українська жінка, жінка-мати і т. ін.).Розвивається книжкова мініатюра (зокрема,  в Пересопницькому євангелії),гравюра, особливо по дереву (початок покладено гравірованими ілюстраціями в «Апостолі» і

«Букварі» Івана Федорова).Значних успіхів було досягнуто в Україні у литті з міді та олова і художній обробці металу.  Особливого розвитку це мистецтво набуло у Львові.  Відливали й художньо

оформляли гармати,  дзвони,  ліхтарі,  чаші,  свічники,  зброю,  посуд та ін. Оздоблювали з

допомогою інкрустації золотом,  коштовним камінням,  гравіруванням,  шліфуваннямтощо.Отже,  протягом XVI —  першої половини XVII  ст.,  в складних умовах роз'єднаності українських земель і відсутності єдиної української держави, розвивалась українська національна культура. З посиленням національно-релігійного й соціального гноблення,  насильницької політики покатоличення й полонізації,  що її проводили урядові кола й феодали Польщі,  розвиток української культури наприкінці XVI —початку XVII ст. набув характеру національно-культурного відродження. Зберігаючи й

розвиваючи рідну мову й культуру,  український народ відстоював право на свою національно-культурну й державну незалежність, на свою самостійність.

26. З'ясуйте вимоги і перебіг народних рухів та козацьких виступів 20 - 30-х рр. XVII ст.

Після смерті Сагайдачного польський уряд посилює тиск на козаків, що викликало нову

хвилю козацько-селянських повстань.

У 1625 р. після повстання на чолі зМ. Жмайлом польський уряд змушений був підписати

Куруківську угоду,  згідно з якою козацький реєстр становив уже 6 тис. у складі шести полків –

Київського,  Корсунського,  Канівського,  Черкаського,  Білоцерківського,  Переяславського,  але

козакам було заборонено здійснювати самостійні військові походи.

Приводом для наступного заворушення стали суперечності між реєстровими і

нереєстровими козаками.  В 1630  р. запорожці під орудою Тараса Федоровича (Трясила)

виступили з Січі.  Незабаром повстання охопило Лівобережжя і частину Правобережжя. 30-

тисячний загін повсталих розгромив коронне військо під Переяславом і змусив Річ Посполиту

шукати компромісу. Нова угода збільшувала реєстр до 8 тис. осіб, зберігалися привілеї козацької

старшини.  І хоча Федорович з частиною козаків повернувся на Запоріжжя,  селяни,  міщани та

нереєстрові козаки ще якийсь час продовжували боротьбу. Широкий суспільний рух в Україні

змусив королевича Владислава у 1633 р. затвердити на сеймі „Статті для заспокоєння руського

народу”, які легалізували існування православної церкви і повертали їй частину майна. Але вже у

1634 р., після закінчення польсько-російської війни, в якій на боці Польщі воювали й козаки, уряд

Речі Посполитої знову урізав права та вольності українців.

Щоб нейтралізувати Січ, польський уряд у 1635 р. збудував на Дніпрі фортецю Кодак, але

того ж року козаки під командуванням І.  Сулими розгромили кодацьку залогу та зруйнували

фортецю.

У1637–1638 рр. вибухнули нові повстання під керівництвомП. Бута (Павлюка), Д. Гуні та

Я. Острянина. Тут знову показала себе проблема суперечностей між реєстровим і нереєстровим

козацтвом, що й стало однією з причин поразки у 1638 р. Це дало можливість Польщі в тому ж році

нав’язати козацтву „Ординацію Війська Запорізького реєстрового,  яке перебуває на службі

Речі Посполитої”. В ній реєстр обмежувався до 6 тис., на чолі козаків затверджувався польський

комісар, заборонялася виборність, відновлювалася фортеця Кодак.

Період козацької активності змінився десятиліттям так званого „золотого спокою”.  Але

козацько-селянські повстання підготували   ґрунт для розгортання широкого національно-

визвольного руху середини XVII ст.

27.  Проаналізуйте причини, початок і перші перемоги у Визвольній війні українського народу під

проводом Б.Хмельницького. Дайте оцінку воєнним діям 1649 р. та Зборівського договору.

Боротьба,  яка розпочалася в середині XVII  ст.  на українських землях,  насамперед

мала на меті звільнення українського народу з-під панування Речі Посполитої.

З-поміж основних її  причин можна виділити наступні:Соціальні причини. До середини XVII ст. вкрай загострилася соціально-економічна ситуація, пов’язана з трансформацією поміщицьких господарств у фільварки. З одного боку,це сприяло зміцненню феодальної земельної власності,  а з іншого –  посиленню кріпосної залежності, оскільки прибутки польських та українських феодалів тепер прямо пов’язувалися

з нещадною експлуатацією селян. Значно зросла панщина, яка у Східній Галичині  і на Волині

досягла 5–6 днів на тиждень. У той же час невпинно зростали натуральні та грошові податки.

Свавілля і влада польських магнатів і шляхти були безмежними –  вони могли будь-кого з

селян продати, обміняти і навіть убити. Ще однією невдоволеною соціальною верствою було

реєстрове козацтво, яке, відірвавшись від кріпосного селянства, не досягло, однак, усіх прав і

привілеїв шляхти. У складній ситуації опинилося й міщанство, яке мусило платити податки,

відпрацьовувати повинності (чинш по 20–30  грошів з „диму”,  церковну десятину та ін.)  та

фактично було позбавлене місцевого самоврядування.  Стосовно української православної

шляхти,  то вона користувалася значно меншими політичними правами, ніж польська. Таким

чином, майбутня національно-визвольна війна мала досить широку соціальну базу.

Національно-політичні причини.  Відсутність власної державності,  обмеження

українців у правах,  проголошення їхньої неповноцінності,  асиміляційні процеси –  все це

підводило до того, що як самостійний суб’єкт український народ міг зійти з історичної сцени.

Причому імперська доктрина Польщі проголосила,  буцімто українські землі споконвіку

належали їй, а тепер на законних засадах Люблінської унії 1569 р. до неї повернулися.

Релігійні причини.  Політика національного і культурного поневолення українців

Річчю Посполитою базувалася на католицизмі.  Насильницьке покатоличення населення,

утиски православної церкви,  конфіскація церковного майна і земель об’єднали у русі

спротиву широкі верстви людності,  незважаючи на розбіжність економічних і соціальних

інтересів.Суб’єктивні причини.  Особиста образа і бажання помститися за розорений

польськими панами хутір Суботів та збезчещену сім’ю самого Богдана Хмельницького.

Для успішного початку національно-визвольної революції саме в середині XVII ст.

склались й об’єктивні умови.По-перше, козацько-селянські повстання кінця XVI –  першої половини XVII  ст.дали українському народові значний військовий досвід,  піднесли його національну

самосвідомість, психологічно налаштували на переможну війну.По-друге, існування Запорізької Січі, розширення її впливу створювало основу для розбудови в майбутньому повноцінної Української держави.

По-третє,  на цей період припадає ослаблення королівської влади.  Зміцнення

великого феодального землеволодіння зумовило відцентрові тенденції у Речі Посполитій.

Тобто до 1648 р. в Україні сформувався цілий клубок серйозних суперечностей,

вирішення яких було можливо тільки силовими методами.  І для їх застосування

склалися необхідні умови.За характером це була національно-визвольна,  антифеодальна боротьба

українського народу, в якій значну роль відігравало і релігійне протистояння (католицизм –

православ’я).Рушійними силами революції виступали усі верстви українського суспільства

середини XVII  ст.  Роль лідера виконувало козацтво,  під керівництвом якого згуртувалося

селянство, міщанство, православне духовенство, а також дрібна українська шляхта, яка також потерпала від свавілля польських магнатів.Початком Визвольної війни вважають захоплення повстанцями в січні 1648 р.  Запорізької Січі та обрання гетьманом Війська Запорізького Богдана Хмельницького.

Хмельницький Богдан (Зіновій) Михайлович (1595–1657) – гетьман України, творець Української

держави. Місцем народження вважається Суботів.Походженням з дрібної української шляхти (по

матері –  з козацької родини). Освіту здобув в одній із київських шкіл та у Львівській єзуїтській колегії,

добре знав декілька мов,  історію,  юриспруденцію, військову справу тощо.  З юнацьких років –  на

військовій службі.  Брав участь у походах протии Кримського ханства,  а в часи повстань 30-х років

XVII ст. виступав на боці козаків. У січні 1648 р. На Запорозькій Січі він піднімає повстання,  поклавши тим самим початок Українській національній революції.  Під час національно-визвольних змагань виявив себе як видатний державний діяч,  досвідчений полководець,  тонкий дипломат.  До кінця свого життя Хмельницький проводив незалежну внутрішню політику,  прагнув зміцнити міжнародні позиції України. Помер у Чигирині. Похований у Суботові в Іллінській церкві.Безпосереднім приводом до повстання стала особиста кривда,  завдана Богдану дрібним польським шляхтичем Д.  Чаплинським,  який зі своїми слугами зруйнував та пограбував родинний хутір Хмельницького Суботів,  до смерті забив малолітнього сина та захопив дружину.  Всі звертання Хмельницького до польського суду та навіть до самого

короля закінчилися безрезультатно: Чаплинського так і не було покарано,  а Богдан зазнав

нових утисків.  Не знайшовши справедливості в офіційних властей,  чигиринський сотник

дедалі більше схиляється до думки про повстання. Незабаром він тікає на Січ,  де під його

керівництвом козаки в січні 1648  р.  вигнали урядовий гарнізон і обрали Хмельницького

гетьманом. З цього моменту Запорізька Січ стала центром збирання повстанських сил, базою

для розгортання визвольного руху.  Так особиста драма Хмельницького,  яка була епізодом

трагедії поневоленого українського народу,  стала тією іскрою,  з якої розгорілося полум’я

великого повстання.  Намагаючись „якнайшвидше придушити козацьке свавілля”  у самому

зародку, Польща кинула проти повстанців численні війська. Козаки не тільки витримали удар,

а й протягом короткого часу 1648 р. тричі отримали блискучі перемоги: у битвах під

Жовтими Водами (4 травня – 4 дні), під Корсунем (16 травня), під Пилявцями (в11-13вересня). Вже в ході цих баталій яскраво виявився талант Б.  Хмельницького як воєначальника.  Успіх досягався завдяки застосуванню різних тактичних заходів:  розгрому ворога частинами у ході зустрічної битви (Жовті Води); перекриття противнику, що ухилявся від бою, шляху до відступу (Корсунь); створення психологічної кризи у війську противника з метою його цілковитої деморалізації (Пилявці).Успіхи повстанців на початковому етапі боротьби значною мірою пояснюються двома вдалими організаційними кроками гетьмана:  залученням на свій бік реєстрового козацтва і укладенням союзу з кримськими татарами.  Розпочинаючи боротьбу проти Речі Посполитої,  Б.  Хмельницький застосував абсолютно нову її модель,  у якій зовнішньополітичний чинник був одним із центральних.Переговори з Кримським ханством були надзвичайно важливими для Хмельницького,  адже вони давали змогу забезпечити власний тил і посилити повстанське військо мобільною татарською кіннотою, яка могла ефективно протистояти польській. Тому гетьман сам вів переговори і навіть не зупинився перед тим,  щоб залишити в Криму  заручником свого сина.  У середині березня 1648  р.  союз було укладено,  і на допомогу повстанцям вирушило понад 3 тис. татарських вояків на чолі з Тугай-беєм. Перші успіхи козацького війська підняли всю Україну.  Селянські повстання охоплюють Київщину, Волинь, Поділля, Лівобережжя.Здобувши у вересні 1648  р.  блискучу перемогу під Пилявцями,   Б.Хмельницький рушає на Львів. Штурмом було взято фортецю Високий Замок і у козаків з’явилася реальна можливість здобути місто,  а потім повністю розгромити польську армію і захопити Варшаву. Але, обмежившись викупом, повсталі залишають Львів.

Під Замостям Б.  Хмельницький вступає в переговори з поляками,  укладає перемир’я і повертає свої війська в Україну.  Багато вчених називають це доленосною помилкою гетьмана. Проте необхідно враховувати, що на тому етапі війни метою українців було реформування державного устрою Речі Посполитої,  а ніяк не незалежність України.Окрім цього,  українські війська були знесилені,  союзники-татари повернулись у Крим.  А війна на польській території неминуче б викликала активний опір місцевого населення.У грудні 1648 р.  козацьке військо на чолі з Б. Хмельницьким урочисто ввійшло у

Київ. І вже тут, критично переосмисливши ситуацію, що склалася, гетьман формулює основні

принципи національної державної ідеї.  В переговорах з поляками,  які почалися,Хмельницький захищає право українського народу на створення власної,  незалежної відвлади польського короля держави. Ця держава розглядалася як спадкоємиця Київської Русі.Влітку,  зібравши величезне ополчення,  королівський уряд розпочинає наступ на повстанців. Козацькі війська оточили частину польських військ під м.  Зборовом. У серпні 1649  р.  відбулася битва і успіх був на боці козаків,  але татари несподівано покинули поле бою, а кримський хан зажадав від    Б. Хмельницького вступити в переговори з Польщею.В результаті 8 (18) серпня 1649 р.  було підписано Зборівську мирну угоду,  згідно з якою Річ Посполита   змушена була визнати існування козацької України у кордонах Київського, Брацлавського і Чернігівського воєводств. Хоч умови Зборівського договоруне задовольняли ні поляків, ні українців, проте для останніх дуже важливим було те, що вони відвоювали частину своєї автохтонної території,  яка послужила основою для розбудови національної держави. Польща юридично визнала українську гетьманську державу. На цих землях влада належала гетьманові та його православній адміністрації.  Тут не могли перебувати польські війська та проживати єзуїти і євреї. Київський митрополит одержав місце

в Сенаті.   Польський сейм мав розглянути питання про ліквідацію уніатської церкви в

Україні.  Козацький реєстр зростав до 40  тис.  чоловік,  а всім учасникам повстання

оголошувалася амністія.  Проте негативним було те,  що магнати і шляхта мали право

повернутися до своїх маєтків, для більшості селян відновлювалось кріпацтво, а  Волинське і

Подільське воєводства, як і до повстання, залишалися під владою польської корони.

28.Охарактеризуйте воєнні дії 1650-1653  рр.  в Україні та наслідки Білоцерківського

договору.

Річ Посполита  не примирилася з умовами Зборвського договору і у лютому 1651 р.

почала воєнні дії, напавши на м. Червоне на Поділлі. Основні сили поляків концентрувалися

на Волині під м. Берестечком, де й сталася вирішальна битва 30 червня 1651 р. Татари і тут

покинули поле бою,  ще й захопили в полон Б.  Хмельницького.  Полковникові І.  Богуну

вдалося вивести частину козаків з оточення.  В цей час на територію України насуваються

литовські війська під орудою князя Радзивіла. Перевага залишається на боці поляків і Б.

Хмельницький,  визволившись із полону,  був змушений 18 вересня 1651 р.  підписати нову

мирну угоду у м. Білій Церкві. Автономія козацької держави обмежувалася тепер лише

Київським воєводством,  чисельність козаків скорочувалася до 20  тис.,  гетьман

підпорядковувався владі коронного гетьмана, а польські пани могли повернутися у свої

маєтки.

Умови Білоцерківського договору викликали масове невдоволення українського

народу і спровокували численні стихійні виступи. Частина селян переселилася на територію

Російської держави.

Б. Хмельницький,  який також не змирився з поразкою,  накопичує сили і в травні

1652  р. завдає удару полякам в урочищі Батіг на Поділлі.  Битва закінчилася блискучою

перемогою козаків.  Під Батогом загинула половина гусарів Речі Посполитої.  Такого

нищівного розгрому не зазнавала жодна польська армія протягом XVI–XVIII століть. І хоч це

не означало кінець війни, Білоцерківська угода втратила свою силу.

Дуже важливо, що відтепер українські селяни, козаки і міщани домоглися усунення

фільварково-панщинної системи,  великого та середнього феодального землеволодіння,

кріпацтва та інших форм феодальної залежності.  Було завойовано право земельної

власності й вступу до козацького стану. Більшість земельного фонду вигнаних феодалів,

королівської та католицької церкви перейшла у власність державного скарбу,  тобто стала

народною власністю.

Нова велика збройна сутичка між українцями і поляками сталася під м. Жванцем

(осінь 1653  р.),  де козацько-татарське військо взяло в облогу польський табір.  Але від

цілковитої поразки поляків знову врятували татари, які уклали з ними угоду.  Вона

припиняла воєнні дії і дала можливість татарам збирати данину на західноукраїнських землях.

Стосовно України підтверджувались лише права і вольності козацтва.  Про автономію на

умовах Зборівської угоди навіть не згадувалось.

Цілком очевидно виникла проблема зовнішньополітичної переорієнтації,  бо

основний військово-політичний союзник – кримський хан – не міг сприяти реалізації ідеї

державності України.

У цій ситуації перед Б.  Хмельницьким постає необхідність зовнішньої військово-

політичної допомоги. Розуміючи, що завоювати повну незалежність можна лише пройшовши

попередній період протекторату когось із сусідів,  гетьман шукає сильну державу-

покровителя. В якості найбільш реальних розглядалися варіанти Туреччини і Росії. Контакти

з останньою почалися ще у 1648  р.,  але через вичікувальну позицію Москви справа нічим

певним не закінчилась. Тоді ставка робиться на Османську Порту, і вже на початку 50-х

років з нею підписується нова угода,  згідно з якою вона бере Військо Запорізьке під свій

захист.

Проте незабаром для Б.  Хмельницького стає очевидним формальний характер

підтримки з боку Туреччини і знову активізується проросійська спрямованість зовнішньої

політики козацької держави.  Тут бік гетьмана взяла більшість старшини.  Для неї

визначальними були такі чинники,  як спільна релігія,  близькість мов і культур,  спільність

історичної пам’яті і, що істотно, військово-політична слабкість Росії порівняно з Туреччиною,

що давало шанс більш повної самостійності майбутньої Української держави.

На цей час і Москва,  намагаючись розширити сферу свого впливу і використати

Україну в якості буфера проти Туреччини,  вирішила взяти Військо Запорізьке „під свою

руку”. 1  жовтня 1653  р.  Земський собор схвалює це рішення,  і цар виряджає в Україну

посольство на чолі з боярином В.  Бутурліним.  Для підтвердження серйозності своїх

намірів 31 грудня 1653 р. Росія оголошує війну Польщі.

29.   Проаналізуйте процес державотворення на визволених територіях України в ході

національно-визвольної війни середини XVII ст.

Уже в перший   період української національно-визвольної війни у середовищі

козацької еліти вперше в історії української суспільно-політичної думки було чітко

сформульовані фундаментальні основи національної державної ідеї:

–  право українського народу на створення власної держави в етнічних межах його

проживання;

–   незалежність і соборність Української держави;

– генетичний зв’язок козацької державності з Київською Руссю,  спадкоємність

кордонів, традицій та культури княжої доби.

Ці положення і лягли в основу державотворчої діяльності Б.

Хмельницького, еволюція світогляду якого була надто складною – від ідеї козацького

автономізму до створення суверенної незалежної держави. Після взяття під контроль

значної частини українських земель та ліквідації в них польської адміністрації гостро стало

питання про власну національну державність.  Потрібно було забезпечити регулювання

економічного життя, правопорядок, захист населення та території України. Специфічні засади

внутрішньої організації козацької держави сформувалися під впливом двох основних

чинників: традицій та звичаїв суспільного життя українців, насамперед Запорізької Січі,

яка стала своєрідним зародком новоствореної держави,  та складного геополітичного

становища,  що зумовлювало постійну ситуацію надзвичайного стану в державі.  Обидва

чинники визначили напіввійськовий характер української державності.  Саме у цьому

контексті слід сприймати й назву козацької держави – Військо Запорозьке.

Функціонування держави виявилося в запровадженні власного територіального

поділу,  створенні та діяльності органів публічної влади,  введенні своєї податкової

системи. За часів Хмельниччини територія Української держави простягалася майже на 200

тис.  км2

і охоплювала Лівобережжя,  частину Правобережжя та Степу.  На цих землях

проживало понад 3 млн. осіб. В основі адміністративного поділу лежала структура козацького

війська. Територія держави поділялася на полки та сотні, що давало змогу в екстремальних

умовах згуртувати та мобілізувати народні маси на боротьбу. Кількість полків не була

сталою: якщо 1649 р. їх налічувалося 16, то 1650 р. – вже 20.

Військово-сотенному територіально-адміністративному поділу відповідала система

органів публічної влади. Ця система фактично дублювала модель управління Запорозької

Січі.  Формально основним органом влади була Військова (Генеральна)  рада,  яка

вирішувала військові,  політичні,  господарські,  правові та інші питання. Проте вона не була

постійно діючою, до того ж Б. Хмельницький, з метою зміцнення гетьманської влади, частіше

скликав старшинську раду, до якої незабаром перейшла вся повнота влади в державі.

Гетьман був главою і правителем України.  Він очолював уряд і державну

адміністрацію,  був головнокомандуючим,  скликав ради,  відав фінансами,  керував

зовнішньою політикою,  мав право видавати загальнообов’язкові для всіх нормативні акти –  універсали. Система органів публічної влади мала три рівні –  генеральний,

полковий і сотенний. Реальна вища влада в державі належала   уряду – Генеральна

Канцелярія, до якого входили гетьман та генеральна старшина.  Повноваження цього

органу публічної влади поширювалися на всю територію України.  На місцях управляли

полкові та сотенні уряди.  Полковий уряд обирався полковою старшиною і складався з

полковника та полкових урядовців,  а сотенний –  з сотника та його помічників – (писар,

осавул, хорунжий). У великих містах управління здійснювалося магістратами, в малих, але

привілейованих – отаманами, в селах –старостами.

Фінансову сферу держави гетьман спочатку контролював особисто, а з 1654 р. було

введено посаду гетьманського підскарбія,  який контролював прибутки та видатки

військової скарбниці.  Поповнення державної скарбниці здійснювали із чотирьох основних

джерел:  із земельного фонду,  з прикордонного торгового мита,  з доходів від промислів,

торгівлі та з податків.

Своєрідним ґарантом успішної розбудови Української держави стала національна

армія.  Вона сформувалася і зросла на організаційних принципах Запорозької Січі,  її ядро

становило реєстрове та запорозьке козацтво,  навколо якого об’єдналося повстале

(„покозачене”)  селянство та міське населення.  Під час боротьби талановитими

воєначальниками виявили себе полковники Максим Кривоніс,  Іван Богун, Данило Нечай,

Нестор Морозенко,  Мартин Пушкар,  Матвій Гладкий та ін. Армія формувалася із

добровольців і у вирішальні моменти національно-визвольних змагань її чисельність сягала

100–150, а іноді й 300 тис. осіб.

Українська держава доби Хмельниччини сформувалася на двох принципових

засадах, які часто вступали між собою в протиріччя – демократії та авторитаризму.  На

початковій фазі національно-визвольних змагань переважають демократичні засади, про що

свідчить існування таких суспільних явищ та норм:

–  функціонування Військової (Генеральної)  ради,  у якій право голосу мала уся

„чернь”, тобто все військо;

– виборність усіх посадових осіб від сотника до гетьмана;

–  відсутність жорстких міжстанових розмежувань,  що давало змогу міщанам і

селянам „покозачитися” і стати частиною привілейованої верстви – козацтва.

З часом,  коли ситуація стає критичною,  а демократія дедалі більше набуває рис

класичної охлократії (домінування в політичному житті суспільства натовпу, юрби, всевладдя

та свавілля мас), під впливом               Б. Хмельницького та його однодумців набирають силу

авторитарні начала. Безпосередніми виявами цього процесу були:

– поступове обмеження впливу „чорних” рад та витіснення їх старшинською радою;

– зосередження всієї повноти влади в руках гетьмана;

– домінування командних методів управління в державному житті;

–  встановлення спадкового гетьманату,  тенденція до переростання гетьманської

влади в монархічну.  Б.  Хмельницький добився у квітні 1657  р. ухвалення розширеною

старшинською радою передачі гетьманської влади своєму сину Юрію.

Соціально-економічна політика Б.  Хмельницького та уряду Української держави

залежала від результативності воєнного та політичного протистояння з Польщею,  позиції

козацької старшини та розмаху селянської антифеодальної боротьби. На визволених землях

активно відбувався процес ліквідації великого феодального землеволодіння, фільварково-

панщинної системи господарства та кріпацтва й утвердження козацької власності на

землю.На аграрну політику Б. Хмельницького, крім зовнішніх чинників, активно впливала

козацька старшина,  яка сама прагнула стати великим землевласником.  Проте гетьман,

розуміючи,  що основною рушійною силою національно-визвольних змагань є селянство,

намагався гасити виникнення нових соціальних конфліктів і,  як міг,  гальмував зростання

великого землеволодіння новітньої еліти.Українська держава активно діяла на міжнародній арені,  про що свідчать численні дипломатичні контакти з Росією,  Туреччиною,  Кримським ханством,  Молдавією,

Валахією,  Семиграддям (Трансільванією), Швецією та іншими державами.  Ці питання

постійно перебували в центрі дипломатичної діяльності Б. Хмельницького,  який усе робив

для зміцнення міжнародного становища козацької держави.

Отже, в процесі національно-визвольної війни у світогляді козацької еліти

відбулася певна еволюція від ідеї козацької автономії до створення суверенної

незалежної держави.  В основу державотворчого процесу було покладено модель

військового територіального поділу та систему організації публічної влади Запорозької

Січі.  З часом під впливом обставин у житті козацької держави посилились тенденції

переростання демократії в авторитаризм, а республіки – в монархію.

30. Висвітліть перебіг Переяславської ради та основні положення "Березневих статей" у 1654 р.

Природно,  що погляди Хмельницького й населення України зверталися до одновірної Москви. Після першого листа цареві Олексію Михайловичу від 8 червня 1648 р. Богдан Хмельницький протягом усієї війни підтримував зв'язки з царським урядом, домагаючись включення Російської держави у війну з шляхетською Польщею. Хмельницький перед московськими послами підкреслював необхідність спільного захисту єдиної для російського і українського народів православної віри, розвінчував перебільшені уявлення про силу шляхетської Польщі, наголошував на великих перевагах, що їх матиме Росія в разі переходу України під владу царя.У Москві розуміли важливість союзу з Україною, бо він передусім відкривав шлях на південь — до Чорного моря і на захід. Але тривалий час, через складні внутрішні й зовнішні умови,  а також з розрахунку на ослаблення обох воюючих сторін — Польщі й України, царський уряд займав вичікувальну позицію,  обмежуючись відправленням в Україну хліба й солі,  дозволом українцям переселятися на окраїнні землі, обміном посольствами.6 січня 1653 p. Хмельницький скликав у Чигирині раду старшин, яка вирішила з Польщею не миритись,  а продовжувати добиватися прийняття України під високу руку московського царя. У квітні — травні 1653 р. переговори в Москві провадило посольство, очолюване Кіндратом Бурляєм і Силуяном Мужиловським. В свою чергу царський уряд виряджав своїх послів до Богдана Хмельницького,  зокрема наприкінці травня 1653  р. виїхали до Чигирина А. Матвеев та І. Фомін.22 червня 1653 р. в Україну з Москви вирушив стольник Федір Ладижинський з грамотою царя Олексія Михайловича, в якій давалася згода на перехід України під високу царську руку.Для остаточного розв'язання питання про відносини України з Росією і початок війни з Польщею. 1 жовтня 1653 р.  було винесене на розгляд Земського собору в Кремлі.Земський собор вирішив почати з Польщею війну. Для дальшої долі України важливим було визнання Росією України як вільної, незалежної країни. 9 жовтня 1653 р. з Москви в Україну було виряджено посольство на чолі з ближнім боярином Василем Васильовичем Бутурліним. Крім Бутурліна, в складі посольства були окольничий І.  Алферов і думний дяк Л. Лопухін. А всього в посольстві їхало понад 40 різних сановників і службовців.  Посольство супроводжували 200  стрільців з трьома24 офіцерами. До Переяслава посольство прибуло 31  грудня 1653  р. і було урочисто зустрінуте старшинами. Богдан Хмельницький, який за кілька днів до цього повернувся з-під Жванця в Чигирин, прибув до Переяслава 6 січня 1654 р. і 7 січня відвідав Бутурліна.8  січня 1654  р.  на Переяславській раді було вирішено віддати Україну під протекторат Московської держави при збереженні основних прав і вольностей Війська Запорізького. Після закінчення Ради Хмельницький і старшини поїхали до «заїзжого» двору,де розміщалося російське посольство.  Бутурлін урочисто передав Хмельницькому царську грамоту, яку зачитав присутнім військовий писар.Хмельницький і старшини склали присягу цареві за умови,  що російські посли гарантували царським словом здійснення висунених ними вимог —  оборони країни від зазіхань ворогів,  збереження існуючого адміністративного устрою і суспільного ладу.Бутурлін урочисто вручив Хмельницькому привезені з Москви корогву (прапор), булаву,ферезею (кафтан), шапку,а також подарунки — «соболі».9 січня - тих, хто присягали в Переяславі цього дня цареві,  було 284 чол. Бутурлін та інші посли,  крім Переяслава,  прийняли присягу на вірність російському цареві від населення Чернігова і Ніжина.Протягом січня-лютого у книгах присяги записано всього 127 338  чол.,  які прийняли присягу.Остаточний юридичний статус України у складі Росії був визначений у „Березневих статтях” 14  березня 1654  р. В Україні зберігалася республіканська форма правління і військово-адміністративна система на чолі з гетьманом.  Незмінним залишався і територіальний поділ,  в містах зберігалося право на самоуправління..  Україні надавалася незалежність у проведенні внутрішньої політики.   Чисельність козацького війська встановлювалась 60  тис. Вона могла встановлювати дипломатичні стосунки з іншими державами, крім Польщі й Туреччини.Декілька статей дещо обмежували суверенітет України.  Окрім заборони на дипломатичні стосунки з Варшавою і Стамбулом,  ішлося про російський контроль над збиранням податків в Україні. Але головним було те, що угода передусім фіксувала юридичну форму незалежності України від Речі Посполитої і давала можливість у спілці з Москвою перемогти її та об’єднати українські землі в межах національної держави. Москва ж у свою чергу прагнула з часом перетворити часткову залежність України на цілковиту,  відмінивши автономні права й вольності. Отже, в результаті Переяславської угоди Україна отримала менше від того, нащо сподівався Б. Хмельницький і його оточення, але значно більше того, що мали українці у складі Речі Посполитої,  де вони були перед загрозою повної втрати своєї культурно-історичної ідентичності.Звичайно, це не було об’єднання рівноправних партнерів чи возз’єднання, як це ще недавно вважалося. Насправді козацька держава увійшла до складу Росії на правах автономії. Цар – суверен, гетьман – його підданий. Нічого іншого в тих умовах бути й не могло. Це було в той час нормою європейської практики (в середньовічній Європі –  формула залежності, коли потужна держава виступала гарантом територіальної цілісності та суверенітету сусідньої країни).

31. Висвітліть основні моменти боротьби за владу в Україні після смерті Б.Хмельницького.Дайте оцінку діяльності гетьмана І.Виговського.

Смерть Хмельницького 27 липня 1657 р. стала поворотним моментом в історії Української

національної революції.  Перебуваючи при владі,  гетьман піклувався про створення такої форми державності, яка б забезпечувала єдність еліти, консолідацію суспільства, стабільність держави. На думку Хмельницького,  цим вимогам оптимально відповідала спадкова монархія.  Проте трагічна загибель під час молдавського походу його сина Тимоша,  талановитого воєначальника,  здібного політика, перешкодила здійсненню планів гетьмана. Ситуацію не врятувало і рішення старшинської козацької ради (квітень 1657 р.) про встановлення спадковості гетьманства – передачі влади після смерті Б. Хмельницького його молодшому сину Юрію. Хмельницький Юрій (бл. 1641 – після 1681) – гетьман України  в 1657 р. та в 1659– 1663  р.  Син гетьмана Б. Хмельницького.  Отримав добру   домашню освіту, навчався в Києво-Могилянській колегії.  На посаді гетьмана прагнув продовжити справу,  започатковану батьком, шукаючи союзника, який гарантував би цілісність і незалежність України. На жаль, спадкоємці Б. Хмельницького не змогли успішно завершити його починання. 60– 80-ті роки XVII  ст.  увійшли в історію України як „доба Руїни”. Початком доби Руїни стало усунення восени 1657  р. Ю. Хмельницького від влади. І.  Виговський та його прибічники фактично здійснили державний переворот. Порушення принципу спадкового гетьманства породило серед старшини спокусу боротьби за владу. Багато вчених вважають цей факт однією з основних причин руйнації тодішньої української державності.У внутрішній політиці І. Виговський спочатку виступив за пріоритетну роль шляхти, ігноруючи давні принципи соціальної організації України, засновані на традиціях козацтва. Серйозні зміни вніс він і у зовнішню політику. Невдоволений втручанням російських чиновників у справи України,  він починає мирні переговори з Польщею. На початку 1658  р.  Виговський дає польському королеві Яну Казимирові згоду на визнання сюзеренітету.  Цим фактично було започатковано розкол в українському суспільстві на прихильників Росії і прихильників Польщі. Обурена  козацька  старшина  під керівництвом   кошового Я. Барабаша та полтавського полковника М.  Пушкаря збирає військо і фактично розпочинає громадянську війну. Гетьман розгромив повстання і жорстоко покарав його учасників. У вересні 1658 р. переговори з Польщею були продовжені і 16  вересня підписується Гадяцький трактат,  згідно з яким Україна як

„Руське князівство”  входила до Речі Посполитої на правах формально рівного суб’єкта федерації.  Українська держава визнавалась в межах Київського,  Чернігівського і Брацлавського воєводств. Органи влади формувалися за польським зразком. На чолі держави стояв виборний гетьман. Україна могла мати власний суд, військо,  скарбницю,  але при цьому позбавлялася можливості міжнародних стосунків.  Водночас   Гадяцький договір передбачав повернення польським магнатам і шляхті маєтків на українських землях,  відновлення кріпосницьких повинностей українського селянства. Крім того гетьманська держава позбавлялася права на міжнародні   відносини.  А тому пропольська орієнтація Виговського не знайшла підтримки серед українського народу. А запорожці відкрито готувалися до виступу. В цей час війну проти гетьмана починає Росія. За допомогою кримських татар Виговський у липні 1659 р. розгромив російські війська під Конотопом. Але скористатися перемогою гетьман не зміг, оскільки проти нього піднімається ще одне повстання –  під проводом І.  Богуна та І.  Сірка. Підтримані російськими військами, повсталі завдають поразки Виговському,  і той змушений тікати до Польщі (вересень 1659р.)У вересні 1659 р. козаки знову обирають гутьманом 18-річного Юрія Хмельницького. 27жовтня 1659 р. він пішов на укладення нового Переяславського договору з Росією, який істотно обмежував суверенітет Української держави.  Відмінності від Березневих статей:

- раніше російські вйська могли тримати гарнізон лише в Києві, то тепер ще у 5 великих містах;

- козакам заборонялося без дозволу царя обирати гетьмана;

- гетьман позбавлявся права призначати і зміщати полковників,  приймати іноземних послів і проводити зовнішню політику;

- київський митрополит мав визнати владу московського патріарха.

Це був нерівноправний договір, що надавав право автономії України в складі Росії,але дуже обмежував козацьке самоврядування. Митрополит відмовився визнати Переяславськийдоговір.1660  р.  росіяни й українці відновили війну з Польщею,  Одна з російських армій булла оточена поляками біля міста Чуднів.  Під тиском старшини Юрій Хмельницький не надав допомоги оточеним російським військам.17 жовтня 1660 р.  він підписав з Польщею перемир’я і підписав Слободищенський трактат, за яким Україна ставала автономною частиною Речі Посполитої. Умови трактату приблизно відповідали Переяславському договору 1659 р. між Україною та Росією. Не маючи видатних здібностей і реальних можливостей реалізувати свою програму, в 1663 р. відмовився від гетьманства і на деякий час постригся в ченці.

Під час боротьби за булаву на Правобережжі Юрій Хмельницький спочатку підтримував

гетьманаП. Дорошенка, а влітку 1669 р. взяв бік його супротивниківП. Суховія та М. Ханенка.У жовтні 1669 р. потрапив до рук татар і був відісланий до Стамбула. На початку 1677 р.призначається Портою володарем „Руського князівства” зі столицею в Немирові. Робив невдалі спроби об’єднати Україну. Після укладення Бахчисарайського договору 1681 р.  був позбавлений гетьманства і вбитий турками в м. Кам’янці. Таким чином за Юрія Хмельницького та Івана Виговського на Україні почалася низка

громадянських воєн та іноземних вторгнень, що увійшла в історію під назвою Руїна.  Руїна триватиме з 1657 р.

32. З'ясуйте обставини поділу України на Правобережну й Лівобережну.  Що   таке

"Руїна"?

Намагаючись уникнути громадянської війни,  пом’якшити соціальну напругу,

запобігти територіальному розколу,  старшина у вересні 1659  р. проголошує гетьманом Ю.Хмельницького.  Розрахунок був на те,  що „чарівне ім’я Хмельницького” (вислів І.

Крип’якевича) стане тією силою, яка забезпечить єдність еліти, консолідацію суспільства тастабільність держави.

27 жовтня 1659 р. він пішов на укладення нового Переяславського договору з Росією,

який істотно обмежував суверенітет Української держави.  Відмінності від Березневих статей:

- раніше російські вйська могли тримати гарнізон лише в Києві, то тепер ще у 5 великих містах;

- козакам заборонялося без дозволу царя обирати гетьмана;

- гетьман позбавлявся права призначати і зміщати полковників,  приймати іноземних послів і проводити зовнішню політику;

- київський митрополит мав визнати владу московського патріарха.

Це був нерівноправний договір, що надавав право автономії України в складі Росії,

але дуже обмежував козацьке самоврядування. Митрополит відмовився визнати Переяславський договір.

1660  р.  росіяни й українці відновили війну з Польщею,  Одна з російських армій була

оточена поляками біля міста Чуднів.  Під тиском старшини Юрій Хмельницький не надав допомоги оточеним росі1йським військам.

17 жовтня 1660 р.  він підписав з Польщею перемир’я і підписав Слободищенський

трактат, за яким Україна ставала автономною частиною Речі Посполитої. Умови трактату приблизно відповідали Переяславському договору 1659 р. між Україною та Росією.

Це викликало неоднозначну реакцію українського народу й Україна фактично

розділилася на дві частини – Правобережну під протекторатом Польщі та Лівобережну

під протекторатом Росії.

Після того,  як Правобережжя обрало гетьманом Павла Тетерю, а Лівобережжя –

Івана Брюховецького, територіальний   розкол України доповнився політичним.  Як

влучно характеризує цей період О. Субтельний  – „доба Руїни сягнула свого апогею”.

Отже, з вересня 1657  по 1687  р.  починається доба Руїни..  Ця доба принесла

жахливе спустошення українських земель,  спалахи громадянської війни,  загострення

боротьби за гетьманську булаву,  наростання соціальних конфліктів та протистоянь,

відхід національної еліти від державної ідеї,  сформульованої Б.  Хмельницьким,  і

повернення до ідеї автономізму 1648  р.,  розмивання моральних норм у суспільному

житті,  тиск та втручання в українські справи Польщі,  Росії,  Туреччини,  Кримського

ханства і  розкол України на Правобережну та Лівобереж

33.З'ясуйте обставини скликання і рішення „Чорної ради"  в Ніжині    1663  р.  Дайте оцінку

діяльності ГБрюховецького.

У 1660-х роках Лівобережжя,  перебуваючи під впливом московських правителів,  переживало

тяжкі руйнівні конфлікти, причиною яких, головним чином, були міжстаршинські сутички за гетьманську

владу. Каталізатором цієї боротьби,  став Чуднівський договір (Слободищенський трактат),  який ще

більше загострив громадянську війну, що неминуче вела Українську державу до розколу за територіальним принципом. Вже у квітні 1661 р. наказний (тимчасовий) гетьман на Лівобережжі Яким Сомко зробив першу невдалу спробу домогтися на скликаній неподалікНіжинаКозацькій раді обрання себе гетьманом.Через рік -- уквітні 1662 р. -- на старшинській раді в Козельці він домігся проголошення його«повним гетьманом»,  але цього разу Москва визнала вибори недійсними,  оскільки шукала собі

надійнішого васала.  Крім Я.  Сомка за гетьманську булаву на Лівобережжі змагалися ніжинський

полковник Василь Золотаренко та кошовий Запорізької Січі Іван Брюховецький -- демагог, який

створив собі імідж переконаного захисника козацьких прав і вольностей, палкий прихильник московської

орієнтації.17-18 червня 1663 р. під Ніжином зібралася Чорна рада - виборчі збори, в яких взяли участь

низове козацтво, селяни та міщанство. За підтримки запорізьких козаків та черні і під тиском московського війська на чолі з князем Д. Вєліко-Гагіннм гетьманом було обрано І. Брюховецького. Його суперники були ув'язнені, а згодом -- страчені. Гетьман Іван Брюховецький (1663--1668) був яскравим представником доби Руїни, одним із тих авантюристів, про яких козацький літописець С. Величко писав, що «для срібла й злата не тільки кожний із них дав би виколоти собі око, але брата й отця свого не пощадив би; то як би мав жаловати матки погибающої України?» З 1648 р.  вія знаходився при дворі Б.Хмельницького в якості «старшого слуги»,виховуючи гетьманського сина Юрка га виконуючи окремі доручення. У 1659  р.  І.Брюховецький був відправлений на Січ,  щоб заручитися підтримкою запорожців Ю.Хмельницького як претендента на гетьманську булаву. Залишившись на Запорізькій Січі, був обраний кошовим отаманом.Отримавши гетьманську булаву, Брюховецький проводив відверто промосковську політику.Став першим з українських гетьманів, який відвідав Москву, у 1665 р.  підписав так звані Московські статті , що значно обмежували політичні права України, посилювали її залежність від московського уряду:

1)  безпосереднє управління військово-адміністративним і фінансово-господарським життям України, за винятком лише козацького стану, передавалося царським воєводам;

2) військові залоги на чолі з воєводами мали перебувати у всіх великих містах, зокрема у Києві,

Чернігові, Переяславі, Ніжині , Полтаві, Кременчуці, Новгороді-Сіверському, Каневі й навіть у фортеці Кодак на Запоріжжі. їх утримання покладалося на українських платників податків;

3)  обмежувалося право вільного обрання гетьмана,  вибори якого могли відбуватися лише з дозволу царя у присутності московських представників;

4)  українському гетьманові заборонялося вступати у дипломатичні відносини з іноземними державами;

5) податки з українського населення, крім козацького стану, збиралися царськими чиновниками

до московської скарбниці;

6)   Київська митрополія підпорядковувалася московському патріархові.

Московські статті стали важким ударом по українській державності. Всі права, за які так завзято боролися попередні гетьмани,  І.Брюховецький легковажно втратив.  За зраду національних інтересів він отримав боярство, численніпомістя та за дружину -- доньку князя Долгорукого.В Україні почало ширитися загальне невдоволення політикою І.Брюховецького і московськими порядками.  Чашу терпіння українського суспільства переповнили події,  пов'язані з Андрусівським перемир'ям, укладеним на 13,5 років між Москвою і Польщею 30 січня 1667 р. без участі українських представників, яке передбачало:

1)  Україна поділялася по Дніпру на дві частини: Лівобережжя залишалося у складі Московії, Правобережжя, крім Києва, а також Білорусь переходили під владу Польщі;

2)   Київ з околицями на 2 роки передавався Московії;

3)  Запорізька Січ мала перебувати у спільному володінні обох держав;

4)  Московії поверталися Смоленськ і Сіверщина.

Отже, Андрусівське перемир'я фактично узаконювало поділ України між двома хижаками,

які прагнули поживитися за чужий рахунок, та створювало величезні перешкоди на шляху до збереження

Української держави й возз'єднання в її межах усіх земель, де проживали українці.У відповідь на сваволю московського уряду та промосковську політику гетьмана Брюховецького Лівобережжям прокотилася хвиля повстань проти царських залог та їхніх українських прихильників.Відчувши загрозу своїм інтересам, Брюховецький несподівано різко змінив політичну орієнтацію і вирішив відкрито виступити проти Москви й очолити антимосковське повстання. У січні 1668  р. на таємнійстаршинській раді в Гадячі він висловився за ліквідацію московської влади на Лівобережжі та перехід України під турецький протекторат.  Заручившись підтримкою старшини,  Брюховецький направив посольства до турецького султана і кримського хана,  а також активізував зв'язки із правобережним гетьманом Дорошенком. Напоч. лютого вибухнулоантимосковське повстання, в результаті якого досер. березня більшість території Лівобережжя була звільнена з-під влади московського уряду. Однак це не допомогло гетьманові Брюховецькому. 18 червня 1668 р. в с. Будищах на Полтавщині його замордували власні козаки, незадоволені попередньою промосковською політикою та відмовою зректися гетьманства на користь  П. Дорошенка.

34.  Визначте основні напрямки та цілі внутрішньої і зовнішньої політики П.Дорошенка.

У 1665  р.  на Правобережній Україні вибухає антифеодальне повстання протии пропольської політики   гетьмана П.  Тетері,  який у червні втікає до Польщі,  а восени зрікається гетьманства.  Фатальний розкол України на Правобережну та Лівобережну поглиблювався. Глибока криза державності викликала бажання у патріотичних сил зупинити цю руйнівну тенденцію,  об’єднати українські землі в межах однієї держави та відновити її незалежність.  Лідером цих сил став новий правобережний гетьман П.  Дорошенко,  який прийшов до влади в серпні 1665 р.Дорошенко Петро Дорофійович (1627–1698) – гетьман України (1665 – 1676), один із найвидатніших діячів її історії.  Народився в Чигирині в козацькій родині.  Здобув ґрунтовну освіту. Один з найближчих соратників Б.  Хмельницького і продовжувач його справи.  Ставши гетьманом на Правобережжі,  він рішуче виступив проти умов Андрусівського договору й восени 1667 р. зробив спробу приєднати до Гетьманщини західний регіон. У червні 1668 р. домігся возз’єднання Козацької України,  гетьманом якої був обраний. Влітку 1672  р.  взяв участь у поході турецької армії протии Польщі, але невдоволений укладеним між Портою і Польщею Бучацьким договором,  який перекреслив його політичні плани, переорієнтовується на Росію і Польщу.  У розпалі народного обурення спустошенням України турецько-татарською та польською арміями складає гетьманські повноваження. У березні 1677 р. вивезений до Москви, у 1679–1682 рр.–  в’ятський воєвода. Останні роки провів у своєму маєтку в с. Ярополче Волоколамського повіту, де й похований. Могила збереглася до нашого часу.Починати реалізацію своїх планів гетьманові довелося в дуже складних умовах:Правобережжя того часу справді являло собою руїну –  від громадянської війни,  голоду,епідемій,  захоплення в ясир,  переселення втрати населення сягали 65-70%,  зазнали значних руйнувань міста і села, усе господарське життя; безперервно точилася боротьба за владу (на гетьманську булаву претендували ще двоє – В. Дрозденко і С. Опара); поглиблювався розкол суспільства; ускладнювалася геополітична ситуація.аручившись нейтралітетом Польщі,  П.  Дорошенко зміцнив свої внутрішні позиції й переміг своїх суперників у боротьбі за владу.  Але становище ускладнюється тим,  що у 1667  р.  Росія і Польща укладають за спиною України Андрусівське перемир’я,  яке,  закріпило поділ України.  У складі Росії залишилася Лівобережна Україна з Києвом,  їй поверталися Смоленськ і Сіверська земля. Правобережна Україна переходила до Польщі. Запоріжжя перебувало під владою обох держав. Аби зміцнити свої позиції всередині країни й забезпечити народну підтримку, Дорошенко систематично збирає військову раду. Незалежність від козацької старшини мала забезпечуватися найманим військом, так званими сердюцькими полками. Починається заселення країв Правобережжя, які перед тим були пусткою.У зовнішній політиці він проголошує союз  з Кримом і Туреччиною. Спираючись на підтримку татар,  Дорошенко намагається витиснути поляків із Правобережжя. Восени 1667  р. перед лицем об’єднаних козацько-турецьких військ польський король визнає суверенітет гетьманату на Правобережній Україні.Закріпившись на Правобережжі, Дорошенко готує похід на Лівобережжя, де у 1668р.  проголошує себе гетьманом всієї України. Але в цей час поновлюється військова активність Польщі. Відтак, залишивши на Лівобережжі наказним гетьманом чернігівського полковника Д. Многогрішного, Дорошенко повертається на Правобережжя.У березні 1669  р.  на Глухівській раді Многогрішний обирається гетьманом і водночас затверджуються Глухівські статті, згідно з якими в Україні зменшувалася чисельність російських воєвод,  а українські делегати могли брати участь у дипломатичних справах Москви. Многогрішний і частина козацької старшини переходять на бік Росії.А на Правобережжі, окрім зіткнень з польськими військами, у Дорошенка з’явилися додаткові проблеми – нові претенденти на гетьманську булаву: Я. Суховій, який спирався на запорожців,  і Михайло Ханенко – ставленик Речі Посполитої. У цій ситуації П. Дорошенко змушений був посилити протурецьку орієнтацію,  офіційно прийнявши у 1669  р.протекторат Стамбула. 1672  року Туреччина починає війну проти Польщі й за допомогою козаків здобуває перемогу. Дорошенко проголошувався правителем України в межах Брацлавщини  та Київщини.  В  цей  часміняється влада на Лівобережній Україні.  Замість засланого до Сибіру Д. Многогрішного у 1672 р. гетьманом обраний ІванСамойлович.Поява турків в Україні позбавила П. Дорошенка народної підтримки. В 1674 р. до  І.Самойловича перейшло 10  правобережних полків. Авторитет гетьмана слабшає,  він втрачає підтримку мас, оскільки мусив виступати союзником турків та татар, які нещадно плюндрували Україну.  У середині 1675  р.  ситуація стає критичною:  спроби дійти згоди з Росією та відмовитися від протурецької орієнтації закінчуються безрезультатно. Гетьмана покидають один за одним соратники,  родичі і навіть його надійна опора –  сердюцькі збройні формування. Перебуваючи в безвихідному становищі,  П.  Дорошенко у вересні 1676  р. приймає рішення скласти гетьманські повноваження і здатися Росії, присягнувши на вірність російському цареві. Йому так і не вдалося реалізувати державну ідею, за яку так послідовно, наполегливо і результативно боровся Б. Хмельницький.

35.   З'ясуйте, в чому проявлялося поступове обмеження автономії України в другій половині

XVII ст.

Після втечі Виговського гетьманом знову був проголошений Юрій Хмельницький.

На козацькій раді в Переяславі 1659 р, йому царським указом був нав'язаний новий договір

з Росією, який містив значно гірші умови у порівнянні з договором, підписаним його батьком.

Зокрема,  російські війська мали розміщатися в Києві та інших великих містах України,  без

схвалення російського царя не можна було обирати гетьмана і вести міжнародну політику.

1660 р. відновилися воєнні дії між Росією та Польщею. У ході цієї війни російські війська

зазнали поразки під Чудновом на Житомирщині. Розгублений Ю. Хмельницький за цих умов

змушений був перейти на бік поляків і погодився на приєднання України до Польщі. Будучи

не в змозі контролювати ситуацію, Ю. Хмельницький 1663 р. зрікся гетьманства.

Після зречення Ю.  Хмельницького гетьманом був обраний переяславський

полковник П.  Тетеря,  який відстоював інтереси пропольськи налаштованої старшини. Але

Лівобережжя та Запоріжжя його владу не визнали. У Ніжині на так званій Чорній Раді (де

брали участь не тільки козаки, а й представники селян і міщан — «черні») був проголошений

гетьманом І. Брюховецький,  який роздавав щедрі обіцянки полегшити становище народу,

зменшити побори,  обмежити загарбання старшиною земель. Таким чином,  українські землі

були розділені ворогуючими старшинськими угрупованнями на дві частини.  На

Правобережжі укріпився ставленик Польщі П. Тетеря, а Лівобережжям з Києвом правив

зорієнтований  на Москву І. Брюховецький. Гетьман П. Тетеря намагався відвоювати Лівобережну Україну в союзі з Польщею,але його похід 1664  р.  закінчився поразкою.  Він не зміг перешкодити розміщеним на Правобережжі польським військам нещадно грабувати і знищувати місцеве населення.  Як наслідок цього на Правобережжі 1665  р.  спалахнуло антипольське повстання.  П.  Тетеря змушений був скласти гетьманські повноваження і втекти в Польщу.  Правобережним гетьманом був обраний Чигиринський полковник Петро Дорошенко.Тим часом на Лівобережній Україні І.  Брюховецький усіма силами намагавсятвідстоювати інтереси козацької старшини,  сприяв отриманню нею земель та посиленню утисків рядових козаків і селян.  Оскільки це викликало невдоволення народу,  І.Брюховецький підтримував тісніші зв'язки з московським урядом.  З цією метою 1665  р.  вМоскві він підписав новийдоговір з царським урядом,  так звані Московські статті (Іван Брюховецький). В них зазначалися такі умови;

• вибори гетьмана мали проводитися за згодою царя і в присутності царських послів;

• митрополит української православної церкви призначався Москвою;

• збільшувалася кількість царських військ, розміщених в Україні;

• царські урядовці дістали право власноручно збирати податки в Україні в царську казну.

1667 р. Росія і Польща, виснажені боротьбою за українські землі, в селі Андрусові

під Смоленськом уклали угоду про перемир'я на 13,5  років.  Згідно з Андрусівською

угодою українські землі на Лівобережжі і Київ залишалися у складі Московської держави.

Правобережні землі і Східна Галичина перейшли під контроль Польщі. Запорозька Січ була

оголошена територією спільного управління Росії і Польщі.

Таким чином, був закріплений розділ українських земель між сусідніми державами.

Це стало можливим багато в чому через боротьбу між старшинськими угрупованнями,  які перетворили Україну на арену громадянської війни, що дістала назву Руїни. 1681  р. Росія, Туреччина і Крим уклали договір в Бахчисараї.  Росія визнавала захоплення турками південного Причорномор’я і Поділля.  Туреччина і Крим визнавали Лівобережжя і Київ володіннями Росії.  Передбачалося,  що розорені землі не будуть заселяться протягом 20 років.6  травня 1686 р. Річ Посполита і Росія підписують так званий „Вічний мир”, згідно з яким до складу Московської держави входили Лівобережжя, Київ і Запоріжжя, а до

Речі Посполитої –  Правобережжя,  Галичина,  Північна Київщина і Волинь.  Туреччина отримувала Поділля, а Південна Київщина і Брацлавщина залишалися нейтральними. Після укладення „Вічного миру” центр політичного і культурного життя українських земель зосереджується на Лівобережжі, яке українці називали Гетьманщиною, а росіяни –Малоросією.Якщо на Правобережжі, яке відійшло до Польщі,  зразу було знищено залишки автономії українців,  то на Лівобережжі ще тривалий час зберігалися певні елементи державності:  виборність гетьмана та старшини,  система місцевого самоврядування,

судочинство, козацьке військо тощо.Петро I проводив явно централістсько-шовіністичну політику щодо України,  як у плані форсованого наступу на її автономію,  так і в економічній сфері (значну частину

українських товарів дозволялося вивозити за кордон лише через російські порти,  водночас українців зобов’язували купувати певні товари на російських фабриках; російські купці мали великі пільги у торгівлі з Гетьманщиною, а на українські товари накладалось велике мито при торгівлі з Росією) тощо.

36.  Охарактеризуйте політику І. Мазепи. Дайте оцінку його гетьманування.

Мазепа Іван Степанович (гетьман - 1687-1709) – видатний політичний діяч,  гетьман Лівобережної України.Протягом   майже 22-річного гетьманування Іван Мазепа в основному проводив традиційну для гетьманів Лівобережної України проросійську політику.  Як стверджує доктор історичних наук Олександр Бойко, з самого початку царювання Петра I (1689 р.) „  І. Мазепа, добившись аудієнції в царя, щедрими дарами (тільки шабля, подарована Петру I, коштувала  тис.крб.), демонстрацією покори (стояв навколішки перед царем,  доки його силою не підвели),охаянням його попередніх патронів („лютий ворог князь Голіцин„ –  він,  до речі,  допоміг І. Мазепі захопити гетьманську владу),  гетьман досягає своєї мети і завойовує прихильність російського царя. Пізніше Петро I скаже в розмові з Мазепою: „Коли б у мене всі слуги були схожі на тебе, я був би найщасливішою людиною на землі“.Гетьманська булава та підтримка царя відкрили шлях І.  Мазепі для швидкого збагачення. Заволодівши майже 20 тис. маєтків, він стає одним із найбагатших феодалів Європи. На той час становище переважної більшості українців за гетьманування І.  Мазепи значно погіршилося і не лише завдяки  централізаторсько-шовіністичній політиці  Петра I, волею якого тисячі українських козаків гинули у виснажливих воєнних походах,  у північних болотах на будівництві фортець і нової російської столиці – Санкт-Петербурга, несли важкий тягар утримання усезростаючої кількості царських військ на території України,  але й із-за   проросійської,

холуйської політики українського гетьмана,  який ще й сам,  як найбагатший землевласник, сприяв своїми універсалами прикріпленню селян до панської землі, надав право українській шляхті закріпачувати своїх селян. Така політика І. Мазепи породжувала соціальне напруження, негативно впливала на його імідж. Народ називавІ. Мазепу „вітчимом“ України. А російські урядники заявляли, підкреслює канадський професор Орест Субтельний, що „ніколи ще не було гетьмана кориснішого і вигіднішого для царя, як Іван Степанович Мазепа“. У липні 1687 р. Мазепа підписує з російською владою Коломацькі статті. Як основу

для угоди було взято Глухівські статті, які доповнили забороною старшині зміщувати гетьмана без

царського указу. Гетьман не міг зміщати старшин без дозволу царя. У місті Батурині, що був

столицею Мазепи, розташовувалися російські війська, гетьману заборонялося мати дипломатичні

контакти з іноземними державами.  Гетьман повинен був сприяти згоді між росіянами та

українцями і навіть схвалювати шлюби між ними.Мазепа багато уваги приділяв підготовці адміністративних кадрів для України. За власний кошт він напрявляв найбільш обдарованих дітей козаків навчатися за кордон. Фінансово підтримував Києво-Могилянську академію. Було засновано Чернігівський колегіум. З держвних та власних коштів будує церкви  і монастирі. Промосковська і простаршинська політика українського гетьмана викликала не лише незадоволення простолюддя та   запорожців,  але й призвела до повстання під проводом Петра Іваненка (Петрика), який закликав трудовий люд повстати проти старшини, яка „смокче народну кров“ і „визволити Україну з-під влади Москви“, а згодом і до повстання на чолі з полковником Семеном Палієм. Скориставшись тим, що в цей час у Польщу вторгається найбільший ворог Петра I – шведи, Мазепа переконує царя дозволити йому окупувати Правобережжя,  де діяли повстанці Палія. Щоб гарантувати себе від загрози з боку авторитетного в народі С.  Палія,  І. Мазепа за згодою Петра I наказує заарештувати того й заслати до Сибіру. Уперше за тривалий час основна частина території України була об’єднана під владою українського гетьмана.

Але в політичні плани російської влади не входило  створення  єдиної  України.Поступово Петро І втягує Україну в Північну війну, в ході якої дедалі більше утискалися інтереси України. Тисячі українців гинули у походах, на будівництві фортець та нової столиці – Санкт-Петербурга.У 1708  р.  перед Україною виникла загроза нападу Польщі та Швеції.  На прохання Мазепи про допомогуПетро І відповів відмовою.

Отут Мазепа робить свій історичний вибір і починає переговори зі Швецією.  В кінці жовтня 1708  р.  Мазепа виступає з Батурина назустріч шведам. Пізніше між Україною і Швецією було укладено угоду, згідно з якою остання виступала гарантом козацьких вольностей і недоторканності українських кордонів. Заклики Мазепи підняти повстання проти російського царя не знайшли підтримки серед селян і козаків,  які уже не довіряли гетьману і боялися знову потрапити у нове іноземне ярмо,  і продовжували допомагати царському уряду в боротьбі протии шведських загарбників. Тому замість обіцяних 50 тис. війська, Мазепа зміг привести з собою до Карла XII лише кілька тисяч козаків. У відповідь на це Петро І здійснює рішучі заходи. Збирається Глухівська рада, де обирається новий гетьман – І.  Скоропадський. І.  Мазепу оголосили зрадником і піддали церковній анафемі.Було зруйновано козацьку столицю Батурин, а її мешканці повністю винищені. За те, що на бік Мазепи пристали запорожці на чолі з кошовим отаманом К. Гордієнком, Петро І у 1709 р. ліквідував Запорізьку Січ.

Вирішальний   бій   між   супротивниками   стався 27  червня (8  липня) 1709  р. під

Полтавою. Війська Карла XII і Мазепи були розбиті, і вони з рештками розгромленої армії втекли

в межі володінь турецького султана. Тут у передмісті Бендер 22 вересня 1709 р. І. Мазепа помер.

І так, Мазепа був цікавим, суперечливим, розумним політиком.

37.  Розкажіть, що ви знаєте про П.Орлика та його Конституцію.

Після смерті І . Мазепи на загальній раді старшина та Військо Запорізьке під головуванням

кошового отамана К. Гордієнка 5 квітня 1710 р, обрали гетьманом України (в еміграції) Пилипа

Орлика. Він походив із чесько-польського роду.  Закінчив Києво-Могилянську академію,  працював

спочатку в канцелярії київського митрополита,  а згодом -  у гетьманській канцелярії.  Відомий як

письменник і поет.

Рада прийняла своєрідні статті - «Пакти і Конституцію прав і вольностей Війська

Запорізького», згодом названі «Конституцією Орлика», які були договором між гетьманом і Військом

Запорізьким про державний устрій України після її визволення від московського панування. Цей

документ ніколи, не був втілений у життя,  але увійшов в історію як одна з перших в Європі

конституцій демократичного суспільства (у той час лише Англія, Нідерланди і Швейцарія втілювали

принципи конституціоналізму в політику й правову практику),  став свідченням передової української

суспільно-політичної думки:

•  Україна обох боків Дніпра (по р.Случ) мала бути вільною від чужого панування;

•    гетьманська влада обмежувалася Генеральною радою,  яка збиралася тричі на рік і

складалася з представників генеральної і полкової старшини,  генеральних радників (депутатів),  які

обиралися по одному від кожного полку, а також послів від Війська Запорізького;

•    виборність усіх посадових осіб із наступним затвердженням їх гетьманом; •

недоторканність особи та її відповідальність лише перед судом;

•  встановлювався строгий розподіл між державною скарбницею й особистими коштами

гетьмана;

•  ревізія захоплених старшиною земельних маєтків та скасування всіх тягарів, накладених на

простий народ;

•   православ'я проголошувалося державною релігією,  а також передбачалася автокефалія

української церкви при формальному підпорядкуванні константинопольському патріархові

тощо.

Документ містив 16  статей.  Головне –  після визволення Україна буде козацькою

республікою. Генеральна рада – законодавча влада, гетьман – виконавча  (не втручався у справи

судової влади (генерального суду), не міг вільно розпоряджатися фінансами країни…).

Після обрання гетьманом П.Орлик розробив широкий план визволення України, уклавши

союз зі Швецією (шведського короля було визнано протектором України), Кримом, Туреччиною.

Навесні 1711 р. з 16-тисячним запорізьким військом і татарським допоміжним корпусом він рушив в

Україну.  На Правобережжі його з прихильністю зустрічало населення,  під його булаву переходили

правобережні полки.  Розбивши під Лисянкою армію лівобережного гетьмана І.Скоропадського,

П.Орлик підійшов до Білої Церкви. Але подальші його плани були перекреслені фактичною зрадою

татарських союзників, які почали грабувати місцеве населення. Тому він змушений був відступити та

повернутися до своєї штаб-квартири у Бендерах. Після підписання у 1713 р. Андріанопольського

миру між московським і турецьким урядами П Орлик зрозумів, що його надії на визволення

України відкладаються у далеку перспективу.

Завзятий мазепинець не зневірився.  Живучи впродовж десятиліть в еміграції (у Швеції,

Німеччині, Туреччині, Греції), він до самої смерті (1742) не припиняв боротьби, використовував кожну

нагоду на пошуки нових союзників проти Москви, прагнув зацікавити їх українською справою. Багато

робив для того, щоб європейські держави отримували правдиву інформацію про життя України. Справу

Орлика продовжили його син Григорій та мазепинці-емігранти, яких називали в Європі апостолами

Української незалежної держави.

38. Проаналізуйте політику російського уряду щодо України у першій половині XVIII ст.

Після переходу І. Мазепи на сторону шведів Петро І різко посилив тиск на українців.

Прихильників  І. Мазепи було репресовано.

За часів правління І. Скоропадського посилюється контроль Москви над Україною.

У липні 1709 р. цар Петро І підписує так звані  Решетилівські статті. Відповідно до них

українські війська у походах повинні були перебувати під командуванням російських генералів, а в

українських містах знаходились російські війська і чиновники. Російським чиновникам заборонялося

втручатися в управління Гетьманщиною,  але контролювати старшину вони були зобов’язані.  До

гетьмана був приставлений резидент –  стольник А.  Ізмайлов, що повинен був стежити за

виконанням указів царя на Україні..У розпорядженні резидента були два російських полки.

Гетьманських та слобідських козаків тепер використовували як безкоштовну робочу силу на

будівництві укріплень і каналів.  Величезних жертв зазнали козаки-будівельники під час робіт на

Ладожському каналі та каналі Дон-Волга. Фактично Україна перетворилася на внутрішню

колонію Російської держави.

У 1715  р.  Петро І ліквідував виборність старшини і полковників.  У 1721  р.  Росія

проголошена імперією.

Після закінчення Північної війни Петро І вживає додаткових заходи з ліквідації автономії

України. У квітні 1722  р.  створюється Малоросійська колегія (1722–1727  рр.)  на чолі з

бригадиром С. Вельямивим. Вона складалася з шести російських офіцерів і прокурора та поділяла

владу з гетьманом. Колегія повинна була спостерігати за збором податків і станом російських військ в

Україні, але фактично її головною  метою був нагляд за діяльністю гетьмана і старшини. Вельяминов

міг втручатися в будь-яку сферу діяльності гетьманського уряду.  Скоропадський був обурений

створенням колегії, оскільки це було порушенням всіх укладених угод між Україною та Росією.

Влітку 1722  року гетьман помер. По смерті І. Скоропадського вводиться заборона на

вибори гетьмана Українські питання з Колегії іноземних справ переходять до російського

Сенату.

Наказний гетьман Павло Полуботок очолив боротьбу за збереження залишків автономії

Гетьманщини і домігся від Сенату певного обмеження   функцій   Малоросійської   колегії.

Миргородський полковник Д.  Апостол спільно зі старшиною складають так звані Коломацькі

чолобитні, у яких скаржаться на дії Малоросійської колегії, на важкі повинності на користь  армії, і

просять дозволу обрати гетьмана.  Цар був обурений текстом документа,  наказав заарештувати

Полуботка, якого звинуватили у державній зраді та  контрактах з Пилипом Орликом.  В середині 172330

30

р. він був заарештований і ув’язнений в Петропавлівській фортеці, де й скінчив своє життя 18 грудня

1724 р.

Смерть Петра І у 1725 р. та загроза війни з Туреччиною змінили політичну ситуацію в

Росії. Під тиском О. Меншикова,  який володів значними маєтками в Україні, в 1727  р. Петро II

ліквідував Малоросійську колегію і дозволив вибори гетьмана. Гетьманом обрано Д. Апостола.

Новий гетьман прагнув відновити систему керування країною і зробити свою владу реальною. У

відповідь на свої пропозиції він одержав царську резолюцію, відомою як „Рішительні пункти” (1728

р.), які визначали статус України у складі Росії. Причому вперше цей документ виник у формі

не угоди, а царського указу. Влада гетьмана частково відновлювалася.

Гетьман не мав права дипломатичних стосунків,  старшина і полковники

затверджувались імператором,  а сотників –  гетьманом,  усі митні прибутки України мали

надходити у державну скарбницю.   Вищою судовою інстанцією був Генеральний суд,  що

складався з трьох росіян і трьох українців. Відтепер дозволялося росіянам вільно купувати землі

в Гетьманщині.  Як і раніше,  гетьман не мав права здійснювати зовнішню політику,  за

винятком вирішення дрібних прикордонних суперечок з Польщею та Кримом.

Тобто мова йшла лише про формальне відновлення автономії,  хоч це і затримало

цілковиту інтеграцію Гетьманщини у структуру Російської імперії. Після смерті Д. Апостола у

1734 р. імператриця Анна Іоанівна (1730— 1740 рр.) не дозволила обрати нового гетьмана і всю

владу в Україні передала князеві Шаховському й так званому Правлінню гетьманського уряду.

39.  Розкрийте причини і суть відновлення Гетьманщини у середині XVIII ст. Дайте оцінку

діяльності К.Розумовського.

У середині XVIII  ст.  козацька старшина почала

клопотатися про відновлення гетьманства.  За рішенням

Єлизавети Петрівни Правління гетьманського уряду

було розпущено і 22 лютого 1750 року  гетьманом обрано

Кирила Розумовського –  молодшого брата фаворита

імператриці.

Розумовський Кирило Григорович (1728-1803 рр.) –

останній гетьман України (1750-1764  рр.). Народився на

хуторі Лемеші (тепер село Чернігівської області)  у сім’ї

козака Григорія Розума.  Отримав домашню початкову

освіту.  Згодом навчався в Європі:  у математика Еймера в

Берліні,  в університетах Геттінгена,  Кенігсберга,

Страсбурга.  У 18-річному віці призначений президентом

Імператорської Академії наук (1746 р.)  і перебував на цій

посаді майже 20 років.

У лютому 1750 р. на козацькій раді у Глухові К. Розумовського обрано гетьманом

України. Влітку 1751 р.  Розумовський переїхав з Петербурга в Україну.  Столицю

Гетьманщини він знову переносить із Глухова до зруйнованого Меншиковим у 1708  р.

Батурина, де збудував собі розкішний палац. Багато уваги приділяв боротьбі за відродження

автономних прав Гетьманщини. У 1762 р. брав участь у двірцевому перевороті на користь

Катерини II,  проте через два роки саме вона заставила К.  Розумовського зріктися

гетьманства.

Після ліквідації гетьманства Розумовський деякий час був членом Державної ради

(1768-1771  р.), а згодом відійшов від державних справ.  Останні 9  років життя провів у

Батурині, де і помер у 1803 р. Похований там само.

Хоч К.  Розумовський більше часу проводив у російській столиці,  ніж в Україні,

проте йому вдалося розширити автономію України,  повернувши її справи з Сенату до

іноземної колегії. Київ і Запоріжжя знову підпорядковувалися гетьманові. Відновив

Розумовський і склад генеральної старшини і суду.

Для вдосконалення діючої системи судочинства Розумовський провів у 1760-1763

рр. судову реформу, внаслідок якої було створено шляхетські суди –  земський (для

вирішення цивільних справ) і підкоморський (для земельних справ).

Провів також реформування козацького війська:  вдосконалено артилерію,

введено однакове озброєння та уніформу.  Гетьман запровадив обов’язкове навчання

козацьких дітей, вживав заходів до відкриття в Батурині університету.

Намагаючись забезпечити собі підтримку козацької старшини –  найвпливовішої

частини українського суспільства, К.  Розумовський йде їй  назустріч і забороняє переходи

селян без письмової згоди пана, починає скликати з’їзди старшини – Генеральні Збори, які

мали тенденцію до перетворення на шляхетський парламент на зразок польського сейму.

Проте така політика гетьмана йшла врозріз з антиукраїнською політикою царизму і

вона не могла довго продовжуватися. Після закінчення правління Єлизавети Петрівни (1761

р.) К. Розумовський втрачає і „режим особливого сприяння“,  централізаторський тиск на

Україну посилюється. Ще у 1754 р. була ліквідована одна з важливих ознак автономії –

державна митниця на кордоні між Гетьманщиною та Росією. А в 1761 р. Київ переходить

під пряме імперське правління.

Отже, тотальний наступ російського царату на українські землі у XVIII  ст.

характеризувався прогресуючим обмеженням українських прав та вольностей;

посиленням тенденцій централізації, уніфікації, русифікації; цілеспрямованим розколом

українського суспільства (заохоченням чвар між старшиною та гетьманом,

підбурюванням селян проти старшини);  хижацькою експлуатацією людських та

матеріальних ресурсів, українських земель.

40.   Розкрийте причини та наслідки остаточної ліквідації Гетьманщини та зруйнування

Запорозької Січі. В чому історичне значення Запорозької Січі, яке її місце в історії українського

народу?

З приходом до влади в Росії Катерини II (1762–1796) було завершено справу,

розпочату   в Україні Петром I  по остаточній ліквідації української автономії.  Нова

імператриця Катерина II, прагнучи уніфікації та централізації державного управління, у 1764

р.  після звернення К.  Розумовського з проханням запровадження спадкового гетьманства в

Україні та розширення його прав викликала його в Петербург і примусила подати рапорт про

відставку. 10  листопада 1764  р. імператриця видала указ про ліквідацію інституту

гетьманства в Україні.

Уся повнота влади зосередилась у руках президента Другої Малоросійської

колегії (1764–1786 рр.) генерал-губернатора П. Румянцева. Колегія складалася з чотирьох

російських представників,  чотирьох українських старшин,  прокурора,  двох секретарів

(росіянина і українця).  Було взято жорсткий курс на централізацію та русифікацію. Суть

цього курсу у тезі імператриці: „Коли в Малоросії зникнуть гетьмани, треба зробити все , щоб

стерти з пам’яті їх та їхню добу „. І цей наказ послідовно й наполегливо втілювалися в життя

наступними російськими правителями старої і нової доби понад 200 років.

Після ліквідації гетьманства осередком формування політичної свідомості

українського населення,  реальною перешкодою колоніальній політиці Російської імперії на

Україні залишилась Запорізька Січ. Але поки йшла боротьба з Туреччиною за

Причорномор’я і Крим,  в якій активну участь брали запорізькі козаки,  російський царизм

змушений був терпіти „запорозьку вольницю“. Після укладення Кючук-Кайнаджийського

миру Запорізька Січ втратила значення військового форпосту проти турецької і

татарської агресії.  Тому Катерина II  в 1775  р. дала таємний наказ генералу П.  Текслі

ліквідувати її. 4-5  червня 1775 р.  російські війська під командуванням Текслі оточили і

зруйнували Січ.

П. Калнишевський – останній кошовий отаман – капітулював і згодом був засланий

царським урядом на Соловки.

Калнишевський Петро Іванович (1690-180  рр.) –  останній кошовий отаман

запорізької Січі (1762, 174-1765  рр.),  талановитий полководець і дипломат.  Походив із

козацько-старшинського роду Лубенського полку.  Займав різноманітні посади у козацькому

війську: 1752 – похідний полковник, 1754  військовий осавул, 1762 – кошовий отаман, 1763 –

військовий суддя, 1764-1765 –  кошовий отаман на Запоріжжі.  Неодноразово їздив у

Петербург відстоювати військові та адміністративно-територіальні права запорізького

козацтва від зазіхань царських чиновників,  дбав про розвиток хліборобства і торгівлі на

Запоріжжі.

Після зруйнування царськими військами Нової Січі у 1775  р.  і заслання до

Соловецького монастиря (нині Архангельська обл.  Росії)  понад 5  років провів у жахливих

умовах одиночної камери (у кам’яному мішку).

У квітні  1801 р. указом Олександра I був звільнений з монастирської в’язниці, але

залишився у монастирі.  Помер у віці майже 113  років.  Похований на головному подвір’ї

Соловецького монастиря.

Значна частина козаків переселилась у межі турецьких володінь і утворила у 1778 р.

Задунайську Січ.

У 1776  р.  Катерина II  ліквідувала слобідське козацтво –  більшість заможних

козаків наказним порядком перевела в гусари,  а частину –  у селянський стан.  Старшина

отримала офіцерські звання і статус дворянства.  На території слобідських полків було

створено Слобідсько-Українську губернію з центром у Харкові.

У 1781 р. був ліквідований полково-сотенний устрій, а Лівобережжя поділене на

три намісництва – Київське, Чернігівське, Новгород-Сіверське (потім – Малоросійське

генерал-губернаторство).У 1783 р. українську національну армію у складі 10 полків було перетворено на

регулярні полки за взірцем російської армії. Того ж року кріпосне право було поширене на

українське селянство.  У 1785  р.  виходить „Жалувана грамота дворянству”,  за якою

українська шляхта отримує дворянські права та привілеї.

У другій половині XVIII  ст.  в Україні утверджується суспільно-політичний

устрій,  характерний для всієї Російської імперії. Всі органи Української держави булиостаточно знищені.

41.Охарактеризуйте українську культуру XVIII ст.

1. Уукраїнці в XVIII ст. рознесли по Московщині свої драматичні твори і заснували театри.

Так, українці ставили свої п'єси і утворили шкіль¬ні театри в Казані, Тобольську, Новгороді,

Смоленську. Навіть поряд із зросійщенням у XVIII ст. український вплив на Москву не зменшився.

Вплив цей у XVIII ст. позначився на всім державнім житті. Українці заклали в Москві Слов'яно-

греко-латинську академію на зразок своєї в Києві, і вчителів у цю московську академію протягом

усього XVIII ст. набирали з українців.

2. Головним освітнім і науковим центром в Україні і надалі була Академія (до 1694  р. –

Києво-Могилянський колегіум). Кількість студентів досягла 2 тис.,, після Полтавської битви вона

зменшилась,  а в середині сторіччя коливалася в межах 600—1100  осіб.  Переважали вихідці з

Лівобережжя,  але навчалися і студенти з Правобережної України, прибувала на навчання молодь із

Закарпаття,  Білорусії,  Росії,  південнослов'янських країн,  Молдавії.  В академії навчалися діти

духовенства, козаків, міщан. Уже в першій половині XVIII ст. дехто з викладачів знайомив студентів з

передовими поглядами культури нового часу, ідеями Передпросвітництва..Школа носила загальноосвітній характер риторико-філософського типу.  Багато випускників академії досягли великих успіхів у галузі медицини,  біології,  зокрема І. Полетика, Д. Самойлович, А. Шумлянський, Н. Амбодик-Максимович, М. Тереховський. Серед її випускників були юристи, музиканти, композитори, архітектори і, в першу чергу, діячі на ниві освіти. Зокрема, у Київській академії здобули освіту 21  із 23 ректорів Московської академії, 95 із 125  її професорів, а також багато вчителів, які працювали в школах Росії та України. Від'їзд освічених людей з України мав украй негативний вплив на рівень культурного розвитку самої України. Від середини XVIII ст.,незважаючи на часткові вдосконалення, Києво-Могилянська академія почала все більше відставати від запитів свого часу, а пропоновані проекти заснування університету в Києві чи Батурині не були підтримані російським урядом. Все ж за зразком Києво-Могилянської академії виникли колегіуми в інших містах — Чернігові (1700 р.), Харкові (1726 р.), Переяславі (1738 р.).На землях Війська Запорозького часів Нової Січі мала   добру славу січова школа,  де навчалися діти,  зібрані з різних міст. Сільські і міські школи утримувалися громадою. У більшості шкіл дітей вчили з Букваря, Псалтиря і Часослова, поширеним було також навчання хорового співу і нотної грамоти. Для читання вибирали традиційні церковнослов'янські тексти, але вимовлялися вони на український лад.Перші спроби запровадити в Україні обов'язкову початкову освіту були здійснені в Гетьманщині.  У 1760—1762  рр.  Лубенський полковник      І.  Кулябко наказав сотенним правлінням:  усіх козацьких дітей,  здібних до науки,  посилати до парафіяльних шкіл,  а нездібних навчати військових справ.  Цю ініціативу схвалив гетьман і в 1765  р.  Генеральна військова канцелярія розіслала аналогічні розпорядження до всіх полків. Однак це були лише початкові кроки,  які не мали подальшого розвитку. З кінця XVIII  ст.  сільські школи занепадають:  далося взнаки закріпачення селян,  вороже ставлення влади до заснованих не нею навчальних закладів. Ще одним показником відносної масовості початкової освіти є тиражі навчальних посібників; так, букварі,які вироблялися друкарнею Львівського братства, виходили на початку XVIII  ст. — по 6—7  тис. примірників..Однією з найяскравіших особистостей серед вітчизняних вчених-медиків XVIII  ст.  був Данило Самойлович.Поряд з розвитком медичної науки розвивалася хірургічна допомога на полі бою. її надавали цирульники. Існували цехи-об'єднання цирульників у м.  Львові,  Києві,  Луцьку. Необхідність мати лікарів для армії та для боротьби зі спустошливими епідеміями зумовила появу госпіталів, карантинів,  аптекарських городів,  польових аптек. У XVIII ст. було відкрито перші госпітальні школи — навчальні заклади для підготовки лікарських кадрів. В Україні перша медична школа була заснована в Єлисаветграді (нині Кіровоград).

3. Тематично живопис залишається релігійним,  однак основним змістом його стають гуманістичні ідеї. Монументальний живопис дерев'яних церков (передусім Західної України та Закарпаття)  стоїть на межі між професійним малярством та народним примітивом.  Галицькі настінні розписи збереглися в церквах Воздвиження та св. Юра у Дрогобичі, в церквах с. Сихів на Львівщині.  Рівень нашого малярства був надзвичайно високим. Українських майстрів запрошували до Литви,  Білорусії,  Польщі.  Відомими малярами були також М. Петрахович,  І. Маховський,  І. Зарудний, І. Калинський,    А. Животкевич, О. Антропов та ін.  Риси національного архітектурного стилю особливо яскраво проявились у дерев'яному будівництві. Багато приміщень,сільських хат,  корчем,  дзвіниць і вітряків —  зразки художньої виразності,  і досягалося це найпростішими засобами. Архітектурними шедеврами вважають дерев'яні храми XVIII ст. Особливо цікаві такі львівські храми, як каплиця "Трьох святителів" і розташована поруч з нею Успенська братська церква.Отже, культурне життя в Україні значно досягло в першій половині XVIII ст. своїх найрозвиненіших форм.  Українська козацька культура не тільки ні в чому не поступалась

іншим європейським національним культурам,  а й викликала їхній подив і захоплення. Між Україною та іншими країнами Європи налагоджуються шир

42. Проаналізуйте причини, хід і наслідки гайдамацького повстання 1768 р. на Правобережжі.

Опришківський рух був тісно пов’язаний з гайдамацьким, найвищим злетом якого стала

так звана Коліївщина.

У 1768  р. польський сейм під тиском Росії схвалює рішення про формальне

зрівняння у правах православної та католицької церков.  Цим Катерина ІІ розраховувала

послабити Польщу,  спровокувавши конфлікт між королем і шляхтою та виставивши себе

захисницею православ’я.  У відповідь шляхтичі скликають Барську конфедерацію під гаслом

захисту католицизму і шляхетських прав. Починаються репресії проти українців. На прохання

польського уряду Росія починає воєнні дії проти конфедератів,  що послужило сигналом до

повстання,  яке у травні  1768 р. очолив Максим Залізняк. Він збирає повсталих, осердям яких

були запорожці, у Холодному Яру.

За декілька тижнів повстання охопило Київщину, Брацлавщину, Поділля, Галичину.

Гайдамаки звільняли селян від влади польських панів, скасовували панщину та інші форми

визиску, створювали органи селянсько-козацького самоврядування.

На початку червня 1768  р. повсталі оточили Умань –  один із центрів польського

панування на Правобережжі. На їхній бік перейшов уманський сотник Іван Гонта з козаками, і

місто капітулювало.  Рада повсталих обрала Залізняка гетьманом і князем смілянським, а

Гонту – полковником і князем уманським. Тоді військо гайдамаків налічувало 16 сотень.

Наляканий розмахом Коліївщини, побоюючись поширення повстання на Лівобережжя й

Запоріжжя,  царський уряд наказав російським військам з’єднатися мовби для підтримки

гайдамаків, а насправді надати допомогу польській армії у ліквідації повстання. В липні 1768 р.

табір гайдамаків під Уманню було оточено,  і ті здались.  Залишки їхніх загонів були розбиті.

Івана Гонту стратили з 800 повсталими. Максима Залізняка і багатьох його соратників заслали до

Сибіру на каторгу.

Віра у «доброго царя»,  відсутність політичного досвіду і культури,  складнощі

геополітичної ситуації зумовили поразку Коліївщини.

Після цього російське самодержавство відкрито взяло бік польської шляхти. Ліквідація

Запорізької Січі позбавила селян останнього прихистку волі

43.  Охарактеризуйте зміни в територіально-адміністративному,  соціально-економічному та

правовому становищі українських земель в останній чверті XVIII ст.

Уся повнота влади знаходилась у руках президента Другої Малоросійської колегії

(1764–1786 рр.)  генерал-губернатора П. Румянцева. Колегія складалася з чотирьох російських

представників, чотирьох українських старшин, прокурора, двох секретарів (росіянина і українця).

Було взято жорсткий курс на централізацію та русифікацію.  Суть цього курсу у тезі

імператриці: „Коли в Малоросії зникнуть гетьмани, треба зробити все, щоб стерти з пам’яті їх та

їхню добу „.  І цей наказ послідовно й наполегливо втілювалися в життя наступними російськими

правителями старої і нової доби понад 200 років.

Після ліквідації гетьманства осередком формування політичної свідомості українського

населення, реальною перешкодою колоніальній політиці Російської імперії на Україні залишилась

Запорізька Січ. Але поки йшла боротьба з Туреччиною за Причорномор’я і Крим, в якій активну

участь брали запорізькі козаки, російський царизм змушений був терпіти „запорозьку вольницю“.

Після укладення Кючук-Кайнаджийського миру Запорізька Січ втратила значення

військового форпосту проти турецької і татарської агресії. Тому Катерина II в 1775 р. дала

таємний наказ генералу П.  Текслі ліквідувати її. 4-5  червня 1775 р.  російські війська під

командуванням Текслі оточили і зруйнували Січ.  За розпорядженням військових властей всі

будівлі, крім укріплень, було зруйновано.  Адміністративно-територіальна система на Запорожжі

була ліквідована, а землі увійшли до складу спочатку Новоросійської та Азовської губерній, а з

1784 р. – до Катеринославського намісництва.

У 1776 р. Катерина II ліквідувала слобідське козацтво – більшість заможних козаків

наказним порядком перевела в гусари,  а частину –  у селянський стан.  Старшина отримала

офіцерські звання і статус дворянства. На території слобідських полків було створено

Слобідсько-Українську губернію з центром у Харкові (з 1780 р. – Харківське намісництво), яка

поділялась,  відповідно до колишніх полків,  на п'ять провінцій,  кожна з яких у свою чергу

поділялась на шість комісарств.

З 1775 р. в Російській імперії почав діяти новий губернський статус „Установлення про

губернії", який стандартизував розміри губерній. Спочатку він почав діяти власне в Росії, а потім

і в автономних одиницях.

Фактично впровадження нового адміністративного поділу Гетьманщини було покладено

на щойно призначеного Катериною II як другого губернатора Малоросії А.Милорадовича. Він

очолив спеціальну комісію,  яка,  обстежуючи територію та проводячи перепис населення

Гетьманщини, завершила свою роботу в 1781 р.

У грудні 1797 р. було проведено перший рекрутський набір із козаків Лівобережжя.

Отже,  наприкінці XVIII  ст.  на території колишньої Гетьманщини система і організація

набору вже нічим не відрізнялася від загальноімперських

Ще в 1754 р. було видано указ про скасування митних кордонів між Україною і Росією.

Однак митниці на кордонах,  підпорядковані тепер вже чиновникам з Росії,  продовжували

існувати. У 1782 р. відповідно до указів цариці й Сенату виходить розпорядження намісницького

правління, в якому ще раз наголошувалось про необхідність остаточного скасування внутрішніх

митниць.

Важливим кроком у підготовці царського уряду до повного закріпачення українського

селянства став Генеральний опис 1765 – 1769  рр. Указом від 3 травня 1783 р. Катерина II

юридично оформила кріпосне право на Лівобережжі і Слобожанщині:  селянам було

заборонено переходити від одного поміщика до іншого.

На початку правління Катерини II  виникла гостра суперечка між київським

митрополитом і Синодом, яка закінчилася перемогою останнього.

Наступним кроком стала секуляризація церковних багатств.  Українська церква

володіла на той час величезними маєтками,  на кошти яких монастирі проводили велику

культурно-освітню роботу,  утримували шпиталі,  допомагали знедоленим.  Ці землі постійно

муляли очі Катерині II, оскільки її прихильникам землі постійно не вистачало.

Йшов процес русифікації, книги видавались лише за узгодженням.

Економічний розвиток. Хоч розвиток аграрного сектора визначали рутинний стан

техніки та екстенсивні методи господарювання,  проте виникають прогресивні тенденції та

процеси:

–  збільшується асортимент сільськогосподарських культур:  почали садити картоплю,

культивувати кукурудзу,  розширювати площі під тютюн та закладати сади,  появляються нові

сорти фруктових дерев;

– зростає роль зернового господарства і тваринництва та їх товарність;

–  йде поглиблення спеціалізації регіонів України (Лівобережжя та Слобожанщина

спеціалізувалися на вирощуванні жита, Волинь – пшениці, Полісся – льону й конопель, землі між

Дністром і Прутом – тютюну тощо).

Відбувалися суттєві зрушення не тільки в аграрному секторі,  а й у промисловості,

торгівлі та фінансах.  Розширюються ремісничі спеціальності,  поглиблюється їх спеціалізація.

Характерною рисою розвитку сільського господарства та промисловості було

втягування цих галузей у сферу товарно-грошових відносин.  Основними місцями,  де

відбувалися товарно-грошові операції, були ярмарки, базари та торги.

Як правило, ярмарки збиралися кілька разів на рік і приурочувалися до релігійних свят.

Найбільшими і найбагатшими за асортиментом були ярмарки у Києві, Ромнах, Ніжині, Стародобі,

Харкові, Сумах, Львові.

Розвитку товарного виробництва сприяла і зовнішня торгівля з такими державами, як

Туреччина, Прусія,  Італія, Молдавія, Персія,  Індія та ін.  Активізується соціально-економічний

розвиток Причорномор’я.

Колонізація причорноморських земель почалася ще до ліквідації Запорізької Січі та

приєднання Криму.  Першими переселенцями сюди були селяни-втікачі з Гетьманщини і

Правобережжя, чисельність яких у 1775 р. досягла 100 тис. Крім того, царський уряд залучив до

колонізації іноземців. Частина козацьких земель належала кільком тисячам православних сербів,

які мали дві колонії – Нову Сербію і Слов’яносербію.   З’явилися німецькі переселенці.

У 1780-ті роки почалося велике захоплення Півдня. Дворяни отримували по 1,5  тис.

десятин землі за умови заселення кожного наділу 25  селянськими господарствами.  Аби

стимулювати селян, дворяни пішли на поступки: панщина становила два дні замість чотирьох-

п’яти на тиждень.  З 1786  р. основну частину переселених селян складали українці з

Правобережжя. На нових землях оселялися російські старовіри, німці, молдавани. Ця територія

отримала назву Новоросія.

Ще швидше,  ніж колонізація земель, зростали міста. У 1776 р.  було засновано

Катеринослав, у 1778 – Херсон – перший порт на Чорному морі, у 1783 – Севастополь. У 1784

р.  на землях Кримського ханства було створено Таврійську область. У 1788  р.  постав

Миколаїв,  де почали будувати кораблі Чорноморського флоту,  у 1794  р. на місці колишньої

фортеці Хаджибей – Одеса, яка стала центром усієї південноросійської торгівлі.

Отже, в останній чверті XVIII  ст.  характерними рисами соціально-економічного

розвитку українських земель були зростання великого феодального землеволодіння;

обезземелення селянства і   його закріпачення;  розбудова міст,  поступальний розвиток

селянських промислів і міського ремесла,  на базі яких розвиваються мануфактури,

збільшення товарності виробництва;  формування національного ринку.  Особливість цих

процесів полягала в тому, що вони відбувалися в умовах бездержавності на Правобережжі

та прогресуючого згортання автономії на Лівобережжі. Включення українських земель до

складу іноземних держав,  підпорядкування української економіки їхньому впливові та

владі суттєво гальмували та деформували соцільно-економічний розвиток.

44.   Охарактеризуйте соціально-економічний розвиток України в першій половині XIX ст.

Визначальною особливістю господарського розвитку початку XIX  ст.  був швидкий занепад

феодально-кріпосницької системи.  Найбільш яскраво це виявилося в розвиткові товарно-грошових

відносин,  проникненні капіталістичних відносин у сільське господарство,  занепаді кріпосницької

мануфактури.  Наслідками цього процесу стали зростання товарності сільського господарства,

поглиблення спеціалізації окремих районів України в сільськогосподарському виробництві.

Частина поміщиків починає застосовувати молотарки і косарки на кінній тязі,  використовувати

найману робочу силу.  Цією силою були селяни,  які йшли на заробіток.  Найбільш інтенсивно

використовувалась наймана праця в  Південній Україні. Наймані робітники працювали краще, оскільки їхня праця оплачувалась. Багато українців стають чумаками,  займаються перевезенням товарів на великі

відстані. Частина чумаків багатіє і перетворюється на підприємців. Масовим явищем стає виготовлення

селянамиремісничих виробів на продаж. Таким чиномз’являються купці, предками яких були кріпаки.

Отже,  в Україні відбувається формування ринкових відносин,  але кріпосне право серйозно

заважало цьому процесу,  оскільки був відсутній ринок вільної робочої сили,  а експлуатація селян

поміщиками спричинила занепад і поміщицьких, і селянських господарств.

Починається технічний переворот у промисловості. Прискорюється процес створення та

розвитку фабрично-заводського виробництва.

Перше місце у промисловості України посідає цукрова галузь,  яка забезпечувала 80 %

виробництва цукру в Росії.  Особлива роль у цьому належала сім’ї промисловців-цукрозаводчиків

Симиренків. У 1843 р. Платон Симиренко побудував у селі Ташлик під Смілою перший в Російській

імперії паровий пісково-рафінадний завод на повній закордонній технології. В 1848 р. він спорудив у 

Млієві цукрозавод-гігант і машинобудівні підприємства,  які випускали не лише технологічне

обладнання для цукроварень та сільськогосподарські машини,  але й на яких побудували два перших

металевих пароплави,  які і в роки шовіністичного свавілля не побоялись назвати „Українець“ та „Ярослав“.

Друге місце належало суконній промисловості.  Високими темпами розвиваються військова,

металургійна, машинобудівна, вугільна галузі.

Нові явища та процеси поступово, хоч і не так динамічно, як у промисловості, поширюються на

сільське господарство, інші галузі економіки.

Активізується зовнішня торгівля. З України вивозили зерно, вовну, цукор. Український експорт

складав 60 %  загальноросійського.  Торговельні зв’язки підтримувалися з Німеччиною,  Францією,

Австрією,  Чехією,  Угорщиною.  Головним експортним товаром країни було зерно,  розміри експорту

постійно зростали. Основний потік експорту і імпорту проходить черезОдесу, що з 1819 р. була відкритим

портом, у якому не стягувалося мито. Одеса швидко перетворилася на найбільше місто України.

Зберегла своє значення і розвивалася ярмаркова торгівля. Тільки в одному Харкові протягом року

проходило 4  ярмарки.Але в торгівля була помітна значна диспропорція. Україна пропонувала продукти

харчування, шкіру, худобу, а купувала продукцію промислових підприємств. Така ситуація була наслідком економічної відсталості країни.

45.    Охарактеризуйте основні напрямки діяльності таємних товариств на Наддніпрянській України в першій чверті XIX ст. Проаналізуйте особливості руху декабристів в Україні.

На початку XIX ст. оживився суспільно-політичний рух, одним з різновидів якого були масонські

ложі – у Києві („З’єднані слов’яни”), в Одесі («Понт Евксинський»), в Полтаві („Любов до істини”) та в

інших містах, а також декабристський рух.Основними причинами його виникнення були:  вплив прогресивних європейських ідей народовладдя, свободи та прав людини, які поширювалися після перемоги над наполеонівською Францією, усвідомлення значною частиною офіцерів, котрі побували на Заході, того, яка разюча відмінність існує між російським самодержавно-кріпосницьким ладом та розвиненими країнами Європи;  посилення реакції царизму після війни 1812–1814 рр. Масони  відкидали насильство і вважали, що суспільні зміни відбудуться в результаті глибокогодуховного самовдосконалення людей. 1821 р. з ініціативи В. Лукашевича у Полтаві було створене „Малоросійське товариство”, члени якого виступали проти кріпосного права, прагнули до відновлення української держави і демократії. 1822 р. масонські організації були заборонені царем. Діяльність масонів сприяла пробудженню інтересу інтелігенції до політики та виникнення руху декабристів.Декабристи не лише висунули політичну програму,  а й організували збройне повстання протии царського режиму.  Ті з них,  що діяли в Україні,  відіграли важливу роль у загальноросійському рухові спротиву.Ще до початку цього   руху в Україні починають виникати перші таємні політичні гуртки,  які ставили метою насамперед боротьбу за ліквідацію самодержавства та всіх його інститутів. Загалом же можна сказати,  що оформлення політичної опозиції царизмові було пов’язане з виникненням перших декабристських організацій в Росії. Хронологічно це відноситься до 1816 р., коли в Петербурзі був створений „Союз порятунку”, а у 1818 р.  в Москві – „Союз благоденства”. Їхні програми передбачали впровадження конституційно-представницького правління,  ліквідацію самодержавства,  скасування кріпосного права шляхом військового перевороту. Членами цих організацій були братиМуравйови-Апостоли, П. Пестель, М. Орловта ін. В Україні,  де були розквартировані російські війська,  перебувало на службі багато опозиційно налаштованих офіцерів – членів таємних товариств. У1818 р., після прибуття до Києва генералаМ. Орлова, місто стає центром зустрічей членів „Союзу благоденства”.  Через три роки (1821) декабристи реорганізували свої об’єднання і створили два осередки – Північне товариство з центром у Петербурзі і Південне товариство з центром у Тульчині . Головою останнього було обрано полковника Павла Пестеля, членами товариства стали офіцери полків, що дислокувалися в Україні. Час від часу відбувалися конспіративні наради членів Південного та Північного товариств. Слід зазначити, що в питаннях тактики між ними були суттєві розходження: перше було налаштоване більш радикально,  друге –  більш помірковано. Члени Північного товариства обмежувалися в своїх планах поваленням самодержавства та встановленням конституційної монархії. Голова Південного товариства П. Пестель уклав політичний трактат „Руська правда”, в якому докладно визначив програму дій після повалення царського режиму.  Відповідно до неї всі народи Росії мають об’єднатися в централізовану республіку з однопалатним парламентом. Кріпосництво скасовується.Усі громадяни рівні перед законом. Зберігається приватна власність на землю, але половина землі вважається громадською,  яку можна брати для обробітку.  Встановлюється цілковита свобода торгівлі та промисловості.У 1823  р.  у Новограді-Волинському постає третя таємна організація – Товариство об’єднаних слов’ян,  фундаторами якого були брати Борисови. У 1825  р.  воно об’єдналося з Південнимтовариством.29 грудня 1825 р. Васильківська управа на чолі з С. Муравйовим-Апостолом підняла повстання в Чернігівському полку. „Православний катехізис” із закликом до народу повалити самодержавство, встановити демократичний лад, ліквідувати кріпацтво. 30 грудня повсталі зайняли Васильків і рушили на Білу Церкву, щоб приєднати до себе інші військові частини. Але назустріч їм уже прямували вірні цареві війська. У першій же сутичці було тяжко поранено С. Муравйова-Апостола. Управління повсталими було майже втрачено, 900 солдатів здалися без бою. (8 січня 1826 р.)Суд над декабристами, що відбувся в Петербурзі, близько сотні з них засудив до заслання в Сибір і на  Кавказ.  Керівників повстання – К. Рилєєва,  М. Каховського, М. Муравйова-Апостола, М. Бестужева-Рюміна та П. Пестеля – було страчено.Причин невдачі повстання, крім уже згаданих, існувало багато. Головна ж полягала в тому, що його мета була незрозумілою для широких мас загалом та українського народу зокрема. І це не дивно, адже декабристський рух практично не виходив за межі російської державності, російського менталітету.Зокрема П. Пестель, як відомо, відносив українців до „корінного російського народу”.Говорячи про історичне значення виступу декабристів, слід підкреслити, що це була перша спроба повалення російського самодержавства, а мужність та героїзм його учасників стали високим моральним взірцем боротьби проти царизму.  Безумовним є і те,  що ідеї декабристського руху,особливо ті з них, які стосувалися прав народу на вільне життя, в поєднанні з ідеями Товариства об’єднаних слов’ян,  інших політичних об’єднань в Україні тієї доби,  справляли свій вплив наформування та розвиток українського визвольного руху.

46.    Дайте оцінку діяльності Кирило-Мефодіївського товариства та його програмних документів.

Першою політичною організацією   на Україні було Кирило-Мефодіївське братство,  засноване в

Києві 1846  р.  Членами братства,  очолюваного істориком,  ад’юнкт-професором Київського університету

Миколою Костомаровим, були полтавський учитель Василь Білозерський, службовець канцелярії генерал-

губернатора Микола Гулак. Пізніше до них приєдналися Пантелеймон Куліш і Тарас Шевченко. Це був

цвіт тогочасної молодої української інтелігенції (всього 12 інтелігентів-різночинців). Всі вони захоплювалися ідеями свободи і демократії,  всеслов’янського єднання,  тому й свою таємну організацію назвали на честь великих слов’янських просвітителів Кирила і Мефодія. Шевченко Тарас Григорович (1814-1861 рр.) – видатний український поет, художник, мислитель, загальновизнаний лідер національного відродження. Народився в с. Моринці на Черкащині в сім’ї селянина-кріпака. Згодом сім’я переїхала до  сусіднього села Кирилівка (тепер Шевченкове), де минуло дитинство поета. Змалку Шевченко наймитував і вчився грамоти у місцевого дяка. З 1820 р. служив „козачком” у поміщика

Енгельгарда. 1832  р. Шевченко був відданий в науку до художника В. Ширяєва в Петербурзі,  в 1838  р.

викуплений з кріпацтва і прийнятий до Петербурзької Академії мистецтв,  де став учнем знаменитого

російського художника К.  Брюлова. 1845  р.,  закінчивши Академію,  здобув звання „некласного вільного

художника”. Повернувся в Україну. Працював у київській Тимчасовій комісії для розгляду давніх актів, багато подорожував Україною. Побував і на Тернопільщині, де в Кременці і Почаєві написав кілька картин, а також описав у своїх творах місцеві краєвиди.  Тяжкі картини національного и соціального гніту,  які побачив Шевченко в тогочасній Україні, пробудили в нього гострий протест проти іноземного панування та кріпацтва, які знайшли яскраве відображення в поемах „Сон” (1844), „Єретик”, „Великий льох”, „Кавказ”, „І мертвим і живим...” (1845) та знаменитому „Заповіті”, покладеному на музику             Г. Гладким. Ці та інші твори Шевченка вправляли значний вплив на формування національної свідомості народних мас,  кликали їх до боротьби за волю. У 1846 р. вступив до Кирило-Мефодіївського товариства, очолив його ліве крило. Після розгрому товариства в 1847 р. Шевченка було заарештовано. За вірші, в яких поет закликав до повстання й повалення самодержавства, його було заслано на 10 років рядовим  солдатом малозаселені Оренбурзькі степи. В 1857 р.  звільнено з заслання. Помер Шевченко у своїй майстерні в Петербурзі. В травні 1861 р. прах його перевезено в Україну, до Канева, поховано на Чернечій (тепер Тарасова) горі. Принципові положення політичної програми братства були викладені у „Книзі буття українського народу” та „Статуті Кирило-Мефодіївського братства”. Братчики вірили в те, що прийде час, коли „вся слов’янщина встане, і не залишиться в ній ні царя, ні пана, ні холопа”. Ставилося за мету об’єднати всі слов’янські народи в одну федерацію,  в якій кожний народ зберігав би свою свободу.  Провідна роль відводилася Україні:Київ мав стати столицею федерації, де збирався б загальний сейм.

На поглядах членів Кирило-Мефодіївського братства дещо позначалася програма Товариства

об’єднаних слов’ян. Новою тут була ідея месіанізму українського народу. М. Костомаров був переконаний в тому, що за Україною, яка повстане зі своєї могили, підуть усі слов’янські народи. Однак члени братства по-різному дивилися на засоби досягнення цієї мети. Більшість схилялася дошляху реформ і „м’яких” методів.Меншість,  насамперед в особі Т. Шевченка,  займала радикальні позиції.  Розходилися члени братства і стосовно того, що є першочерговим і головним. ДляМ. Костомарова це були єдність і братерство слов’ян. Т.Шевченко ж палко обстоював соціальне та національне звільнення українського народу.Проіснувало братство недовго: навесні 1847  р. за доносом студента Петрова його члени булизаарештовані.  Більшість було покарано помірковано,  лише Гулак отримав 3  роки тюремного ув’язнення.Найгірша доля спіткала Т. Шевченка. Його заслали на 10 років до Оренбурга без права писати й малювати.Таким чином,  від Кирило-Мефодіївського братства бере початок історія нового українського

політичного руху. Воно було першою в історії України нелегальною політичною організацією,  що

поставила за мету національне й соціальне визволення українського народу, возз’єднання його в єдиній

соборній державі з одночасним створенням федерації чи, можливо, конфедерації слов’янських країн.

Після розгрому першої української організації політичного спрямування – Кирило-Мефодіївського

братства –  в Україні впродовж багатьох років не вдавалося створити нових національно-демократичних

організацій. Проте провідні діячі цього братства – М. Костомаров, В. Білозерський, П. Куліш, а згодом і Т.

Шевченко, відбувши судові покарання, з’їхалися до Петербурга. Тут вони згуртували навколо себе однодумців і створили так звану  „Громаду”. Провідною ідеєю програми цієї організації було збереження самобутності української нації, захист її від русифікації та полонізації. Коштом заможних українців – В. Тарнавського і Г. Галагана у Петербурзі було влаштовано українську друкарню. У 1861 р. тут почав виходити перший у царській Росії український часопис – „Основа”, що опублікував твори І . Котляревського,  Г. Квітки-Основ’яненка, Т. Шевченка, Марка Вовчка та інших українських письменників.

47.  Охарактеризуйте особливості розгортання селянських рухів на Наддніпрянщині в першій

половині XIX ст.

У процесі розкладу феодально-кріпосницької системи,  зміцнення капіталістичного укладу

загострювались соціальні протиріччя,  посилювалася антикріпосницька боротьба.  Поширеними формами

селянського протесту були скарги до урядових установ та цареві,  відмова платити оброк,  непокора

властям, втечі – в Новоросійський край, на Дон, у Таврію. За неповними даними, протягом 1797–1825 рр. В Україні сталося 104 масових антиурядових виступи кріпаків.Найзначнішими на Правобережній Україні були виступи селян у 24 селах і містечках Черкаського повіту на Київщині в 1803  р.  У 1819  р.  відбулося заворушення серед військових поселенців Чугуєва (Харківщина). У 1824 р. неврожай і голод спричинили селянські виступи на Катеринославщині. На початку 1826 р. спалахнуло селянське заворушення на Уманщині, що охопило декілька сіл повіту. Селяни оголосили себе вільними,  почали захоплювати поміщицьке майно,  арештовувати поміщиків.  Влада жорстоко розправилася з повсталими.Особливої гостроти селянський антикріпосницький рух набув у першій третині XIX ст. на Поділлі,охопивши також деякі повіти Волині та Київщини. Очолив його у 1813 роціУстим Кармалюк. Його ім’я ще за життя стало легендою. Виходець з родини кріпаків, з дитинства Устим був непокірливим, за що і був відданий поміщиком у солдати. Він втік з армії, організував загін і почав нападати на садиби поміщиків. Захоплене майно роздавав селянам. 5 разів Кармалюка заарештовували, засилали до Сибіру, але він тікав звідти і, повернувшись на батьківщину,  продовжував боротьбу.  Загалом вона тривала майже 25  років. Мужній народний месник потрапив у засідку і загинув у ніч з 9 на 10 жовтня 1835 р. Однак це не зупинило антикріпосницький рух в Україні.Особливо широкого розмаху він набрав на Правобережній Україні у зв’язку з проведенням інвентарної реформи 1847–1848 рр. та під впливом революційних подій 1848 р. в Європі.

48. Опишіть становище західноукраїнських земель під владою Австрії (кінець XVIII -  перша

половина XIX ст.).

Наприкінці XVIII ст. внаслідок трьох поділів Польщі західноукраїнські землі площею понад 60 тис.

кв. км з населенням 2,5 млн. осіб (у тому числі 2 млн. українців) стали колонією Австрійської імперії. Її

населення жило в умовах жорстокого соціально-економічного визиску з боку феодально-абсолютистської

монархії . Вкрай незадовільним було й культурне становище українців. У Галичині тривав початий ще значно раніше процес полонізації, на Закарпатті – мадяризації, на Буковині – румунізації.  Йдеться,  отже,  про подвійний, а то й потрійний національний та соціальний гніт. Східна Галичина разом із частиною польських земель входила до складу „королівства Галіції та Лодомерії” з центром у Львові. Місцевій шляхті дозволялося скликати сейм,  але серйозної ролі вона не відігравала.  Українське населення ніяк не могло вплинути на політику влади. В адміністративному відношенні край поділявся на 12  округів: Золочівський, Тернопільський,  Чортківський,  Жовківський,  Львівський,  Бережанський,  Коломийський,  Станіславівський, Стрийський,  Самбірський,  частина Сяноцького та Перемишлянського округів входили до складу Східної Галичини, Буковина,  яка до цього була округом у складі королівства,  стала окремою провінцією. На чолі Галичини стояв губернатор, який призначався Віднем.

Слід зазначити, що приєднання краю до Австрії спочатку благотворно позначилось на становищі

селян. Імперією керувала розумна жінка імператрицяМарія-Терезія, яка разом зі своїм сином і співправителем Йосипом ІІ вирішила провести серію реформ. 1774 р. у Відні імператриця відкриває греко-католицьку семінарію Барбареум для підготовки священиків уніатської церкви 1784 р. Йосип ІІ відкриває у Львові університет,  у якому будуть навчатися 250  студентів.  Для українських студентів створюється окремий факультет. Покращилося становище в початковій освіті. 1774 р. уряд Марії-Терезії впровадив у краї систему трьох видів початкових шкіл.  У парафіяльних школах з однорічним навчанням діти здобувати освіту українською,  у трирічних школах викладали німецькою та польською мовами. У чотирирічних початкових навчальних закладах навчання також було німецькою та польською мовами, ці школи готували учнів до вступу в гімназію.

1781  р.  Йосип проводить селянську реформу.  Головною її   метою було обмеження сваволі

поміщиків.  Заборонялася панщина більше трьох днів на тиждень,  селяни отримали право скаржитися на

поміщиків і укладати шлюби без їх згоди.

У краї було впроваджено рівноправність для прихильників католицької, греко-католицької та православної церков.

Позитивний вплив церков зберігся до початку ХІХ ст.., коли за правління нового імператораФранца

І взяв гору проконсервативний курс.

Галичина, Буковина, Закарпаття були найвідсталішими австрійськими провінціями. Перші двіпарові

машини в Галичині з’явилися лише в 1843 р. На західноукраїнських землях розвивалися головним чином

винокуріння,  пивоваріння,  металообробна,  фарфоро-фаянсова,  цукрова,  лісова,  добувна галузі.

Кріпосництво заважало розвиткові як промисловості, так і сільського господарства, яке відігравало основну роль в економіці Західної України.

Велике феодальне землеволодіння було домінуючим на Закарпатті та в Галичині.

Промисловість хоч і робила певні кроки вперед, проте залишалася відсталою, темпи її розвитку

були надзвичайно низькими. Важкої промисловості майже не існувало,  машинобудування було розвинуто недостатньо. Провідними галузями були деревообробні галузі (наявність великих масивів лісу)  та харчова промисловість.

У промисловості домінував іноземний капітал: австрійський, німецький, англійський, французький.

Повільно йшов процес зростання міст. Найбільшим містом був Львів,  де чисельність населення

зросла до 70 тис. (1 857 р.).

49.   Дайте характеристику здобутків національного відродження 20-30-х рр.  в Галичині.

Обґрунтуйте значення „Руської трійці"

Культурно-національне відродження в західноукраїнських землях, і зокрема на Галичині мало свої

специфічні риси, що суттєво відрізняло його від аналогічного процесу в Східній Україні.

На Галичині, де давно були втрачені традиції державності, а панівна верства була покатоличена і

спольщена, роль лідера в культурно-національному русі взяло на себе уніатське духовенство.

На відміну від національного руху наддніпрянської України,  ініційованого «знизу»  опозиційно

налаштованими представниками соціальної еліти –  дворянством та інтелігенцією,  культурно-національне відродження в західноукраїнських землях, зокрема і на Галичині, почалось «зверху», як результат соціальних і культурно-адміністративних заходів австрійського уряду.  Ось чому процес формування національної свідомості у галицьких українців відбувся одночасно з витвором притаманної для них династичної ідеології.

Невипадково галицьких українців називали «вірними «тірольцями» Сходу».

І третя особливість культурно-національного відродження на Галичині полягає в тому, що воно

пройшло свій власний шлях.

У 20-их рр. XIX ст. починається відродження «знизу» після часів культурного занепаду, внаслідок

занедбання «йосифлянських реформ». На чолі цієї нової фази галицького відродження знаходилася русинська еліта –  вище духовенство,  яке на той час було найкультурнішою і найосвіченішою верствою українського суспільства. У центрі уваги діячів цього етапу галицького культурно-національного руху перебували проблеми мови та організації шкільної справи й освіти духовенства. Вищих ієрархів галицької уніатської церкви споріднювали з неосвіченою і пасивною селянською масою австрофільські настрої, династична лояльність.

У 1816  р.  єпископ Михайло Левицький і священик Іван Могильницький заснували

«Клерикальне товариство» (товариство греко-католицьких священиків), що ставило перед собою не тільки релігійні, а й просвітницькі цілі. Його члени організували 400 шкіл, видавали навчальну літературу українською мовою. Правда,  ця мова дещо відрізнялася від сучасної літературної,  оскільки          Могильницький користувався галицьким діалектом.  Частину слів було запозичено з цековнослов’янської мови.  Діяльністьтовариства стала першою спробою привернути увагу до проблем розвитку української мови та народної освіти в  Західній Україні.

У 30-их рр. XIX ст. відродження набуває демократичної, радикальної спрямованості. Речниками

національного руху стають вихідці з нижчого духовенства, «уніатських різночинців». Їхня ідеологія

перебувала під сильним впливом процесу відродження в Наддніпрянській Україні, польського, слов’янського, зокрема чеського,  визвольного рухів.  На цьому етапі розпочинається рух за народну українську мову, українську проповідь у церквах,  українську національну літературу.  Саме в час культурно-національного відродження в Галичині оформлюєтьсяідея духовної єдності українців Наддніпрянщини і Галичини.

Нової якості український національний рух набуває у 1830-х роках, коли уЛьвові виникає гурток

„Руська трійця”. Його фундаторами стали вихованці Львівської семінарії М.Шашкевич, І. Вагилевич, Я.

Головацький.

У 1832  р. група студентів –  членів гуртка проголошує своїм завданням переведення місцевих

народних говірок на літературну мову.

Молодь підтримали відомі вчені з Наддніпрянської України. І. Срезневський, Й. Бодянський, М.

Максимович. „Руська трійця”  намагалася поширювати українські історичні традиції,  фольклор,  ідеї

об’єднання українських земель. З цією метою у 1834 р. був підготовлений до друку альманах „Зоря”. Його

видання, однак, заборонила цензура. Перероблений варіант цього альманаху під назвою„Русалка Дністрова”

у 1837 р.  все ж вдалося опублікуватив Будапешті.

У „Русалці Дністровій” друкувались матеріали з історії України, особливо про національно-визвольні

рухи та  її ватажків (Морозенка, Довбуша, Бойчука), подвиги козацтва, народні пісні, вірші. Вона маніфестувала нескореність духу українського народу,  що мало неабияке значення у справі пробудження національної самосвідомості мас.Видання альманаху молодими просвітителями стало політичним маніфестом українського національного руху на заході країни.  Книга народних пісень і віршів підтверджувала факт існування єдиного українського народу, його здатність до творчості і право на самобутній культурний та політичний розвиток. Альманах було заборонено, значну частину його тиражу знищили. Але саме під впливом «Русалки Дністрової»  значна частина інтелігенції і селян почне усвідомлювати себе українцями, боротися за інтереси свого народу, за його об’єднання в межах однієї де.

50.   З'ясуйте місце,  роль і здобутки українського політичного руху під час

революції 1848-1849 рр. у Австрії.

Піднесення національного руху в Західній Україні відбувалося в період європейських революцій

1848 р. 13 березня цього року у Відні внаслідок народного повстання було повалено уряд Меттерніха, і до

влади прийшли ліберали. Були проголошені політичні свободи й запроваджено парламентський устрій,

ліквідовано панщину спочатку в Галичині, а згодом – на Буковині та Закарпатті.

2 травня 1848 р. у Львові була заснована перша українська політична організація „Головна

Руська Рада” на чолі з єпископом Г. Яхимовичем і           М. Куземським, взяла на себе роль представника

інтересів українського населення Галичини перед центральним урядом і виконувала її протягом 1848-1851 рр.

Рада займалася освітою, фінансами, селянськими справами. Свої відділки вона мала по всій Східній Галичині.

Руські ради стали організаторами боротьби українського населення за відокремлення Східної Галичини,

заселеної переважно українцями, від західної (польської) та надання їй національно-територіальної автономії, за

запровадження навчання в усіх освітніх закладах рідною мовою.  За ініціативою Головної Руської Ради за

національну символіку галичан було прийнято синьо-жовтий прапор та герб із зображенням лева на синьому полі.

15 травня 1848 р. імператорським указом панщину в Галичині було скасовано. За скасуванням

панщини поміщики повинні були отримати компенсацію від держави,  поміщикам також   залишалися

сервітути (ліси і пасовища,  якими раніше селяни могли користуватися безкоштовно).  Але головне було

зроблено: шлях до розвитку капіталізму в краї відкрито.  Серйозними були і політичні наслідки:  українці

переважно зберегли лояльність до уряду і сподівалися, що реформи будуть продовжені.

Українці під керівництвом Головної руської ради організували видання   тижневика „Зоря

Галицька” (15 травня 1848 р.), провели з’їзд учених (жовтень 1848 р.), який ухвалив рішення про розробку

граматики української мови.

Найбільші досягнення в 1848–1849  рр.  український національний рух мав на ниві культури та

освіти. Було засновано українську культурно-освітню організацію „Галицько-руська матиця”, яка займалася видавничою справою, впровадженням у школах української мови. ПриЛьвівському університеті відкрилася кафедра української мови,  було дозволено навчання українською мовою в народних (1-2  кл.)  школах та викладання цієї мови як обов’язкового предмета в гімназіях. В Галичині вперше почали перевидаватися твори українських письменників.

1-2 листопадла 1848 р. у Львові відбулося велике збройне повстання, яке швидко придушили

австрійські війська. Українців серед його учасників було мало,  переважали поляки та представники інших народів. Частина українців навіть вступає до добровольчих військових формувань, що діяли на боці уряду. Після придушення повстання на Галичині було введено воєнний стан,  демократичні свободи обмежено.

Роз’єднаність і ворожнеча між українцями та поляками призвели до поразки революції в  Галичині.

У першій половині 1848 р. під тиском революційного рузху австрійський уряд пішов на створення

рейхстагу – загальноімперського парламенту. Він працював з липня 1848 р. по березень 1849 р. На виборах українцям вдалося здобути 39  депутатських місць (27  з них належали селянам). Головними вимогами депутатів були: поділ Галичини на українську і польську частини, об’єднання всіх західноукраїнських земель у складі провінції Східна Галичина,  проведення справедливої земельної реформи.  Жодної з цих   умов революційного спаду не задовольнили.  У березні 1849  р.  парламент було розпущено і відновлено абсолютизм.

Уже наприкінці 1848  р.  селяни Буковини, розчаровані непослідовною земельною реформою,

повстали і почали розподіл поміщицьких земель. У листопаді 1848 р. буковинські селяни, яких очолив депутат рейхстагу Лук’ян Кобилиця, захопили частину спірних лісів і лук, відмовилися платити за їхнє використання і підкорятися місцевій владі.  Повстання тривало до літа 1849  р., коли було придушене австрійськими військами. Л. Кобилиця з невеликою групою прихильників продовжував опір до квітня 1849 р. Він помер у в’язниці 1851 р.

Поразка революції призвела до припинення реформ в імперії та до політичної реакції.

Українці не одержали ніякої винагороди за свою вірність престолу.  Галичина залишилася єдиною

провінцією, інтереси селян не були враховані, уряд знову почав спиратися на польських дворян. Але у

період революції 1848-1849 рр. було скасовано кріпосне право, українці вперше виступили як окрема

політична сила, вперше синьо-жовтий прапор став використовуватись як національний.

51.  Розкрийте зміст і значення селянської реформи 1861 р. та особливості її впровадження в

Україні.

Щоб не допустити непередбачуваного соціального вибуху царизм змушений був вдатися до

проведення косметичних реформ. 19  лютого 1861  р. маніфестом Олександра II було проголошено

скасування кріпосного права. Умови звільнення містилися в документі «Загальні положення про селян, які вийшли з кріпосної залежності».Це був початок аграрної реформи в Росії, її перший етап.

Згідно з реформоюліквідувалася особиста залежність селян від поміщиків. Селяни дістали право

укладати торговельні угоди,  вільно займатися промислом чи торгівлею, переходити в інші верстви

суспільства (міщани,  купці),  вступати на службу,  до навчальних закладів,  мати власне рухоме й

нерухоме майно,  вільно ним розпоряджатися та успадковувати за законом.  Отримали вони й

громадянські права.

Але шлях від проголошення прав і свобод до їх реалізації був далеко не простим.  За отримані

земельні наділи, що, як правило, булименшими, ніж попередні (крім Правобережної України), інайгіршими,

селяни повинні були заплатити поміщикам викуп.  До укладеня договору селяни вважалися

тимчасозобов’язаними і повинні були відпрацювати панщину або сплачувати оброк. Через відсутність

належної суми грошей вони мусили брати їх у борг у держави,  а потім сплачувати з відсотками одержану

позику протягом 49 років (виплата за землю була в 3 рази більшою за реальну ціну).  Реально багато селян

залишалися тимчасовозобов’язаними близько 20 років.Польову землю селянин міг викупити тільки за згодою поміщика. Було визначено максимальні та мінімальні розміри наділу, що підлягав викупу. На півдні України розмір наділу коливався від 3 до 6,5 десятин, а в Харківській і Чернігівській він складав від 1 до 4,5 десятин на одну людину.  З’явилися відрізки – землі, втрачені селянами. Отож, селянин потрапляв у залежність і від поміщика, і від держави. Разом із тим викупні операції давали поміщикам великі капітали, які вони тепер могли використати для переведення своїх господарств на ринкові, капіталістичні рейки. Суттєво змінювалася система

взаємовідносин між поміщиком і селянином: поміщик позбавлявся права встановлювати додаткові

повинності, тепер він мав справу не з окремим селянином, а з усім „миром”, тобто з селом. Запроваджувалася загальноросійська система селянського управління: сільські громади, об’єднані у волості, та кругова порука за сплату податків.

Мета реформи –  направити отримані кошти на розвиток капіталістичних методів організації

господарства,  проте частина поміщиків використовувала гроші для особистого споживання,  поміщицькі

господарства продовжували розорятися,  їх кількість скорочувалася.  Селяни,  позбавлені можливості

накопичувати гроші і використовувати їх для купівлі знарядь праці,  робочої худоби,  землі,  часто теж

розорювалися. Серед селян відбувається швидке розшарування на багатих, середніх і бідних, причому близько половини всіх селян стали бідняками.

Реформа 1861 року попри всі її недоліки, мала величезне значення:  ліквідація кріпосного

права давала можливість швидко розвивати капіталістичні відносини. Наявність вільної робочої сили

створила умови для швидкого прогресу економіки.

52.  Вкажіть і охарактеризуйте реформи 60-70-х років XIX ст. та особливості їх впровадження в

Україні.

Другим етапом аграрної реформи стало прийняття у 1866 р.  закону про державних селян,  які в

Україні складали понад третину всього селянства. У власність державних селян перейшли ті земельні ділянки,що були в їх користуванні до реформи,  але не більше 8  десятин у малоземельних губерніях і 15 –  у багатоземельних. У більшості українських губерній земельні наділи державних селян були вдвічі більші від середнього наділу кріпаків, а платежі були визначені для них порівняно менші. Найбільш сприятливі умови для господарської діяльності отримали колоністи степової України, які мали великі наділи і користувалися низкою економічних пільг, що дозволяло їм утримувати господарствафермерського типу.

У 1864  р.  були створені виборні органи влади у масштабах губерній та повітів –  земські

установи. Вони займалися питаннями господарського та культурного характеру,  в тому числі будівництва шляхів місцевого значення,  охорони здоров’я,  освіти тощо.  Земства були не тільки виборними, а й загальностановими: до їхнього складу входили представники дворянства,  буржуазії та селянства. Представники поміщиків складали 74-75%. Контроль за діяльністю земств здійснювали губернатор і міністр внутрішніх справ, які мали право „вето” на будь-яке рішення земств. Одночасно було проведено реформування виборчої системи: вибори проходили по трьох куріях на основі майнового цензу. Величезним досягненням земств була організація мережі початкових шкіл для селянських дітей. У земських лікарнях медична допомога була зазвичай безкоштовною.

Земства були утворені в 6 губерніях України. У 3 правобережних губерніях, де серед поміщиків було

багато поляків, земства були запроваджені лише в 1911 р.

У 1870  р. здійснюється перехід і до міського самоврядування.  В містах України створюються

міські думи,  компетенція яких була аналогічною компетенції земств.  Вибори до них проводились лише

власниками нерухомого майна, що сплачували податки. дума обирала виконавчий орган – міську управу, якуочолював голова. Городяни, які мали нерухомість, могли брати участь у виборах міської думи. Жінки не мали виборчого права. Значна увага була також приділена реформуванню судової системи (1864  р.). Проголошувалася незалежність суду від адміністрації: суддів призначав уряд, і зняти їх з посади міг тільки суд. Запроваджувався загальностановий суд, тобто єдиний для всього населення. Суди стали відкритими. На судові засідання допускалися представники преси й публіка,  всі бажаючі.Утверджувалася змагальна система: обвинувачення підтримував прокурор, захист – адвокат (присяжний повірений). На засіданнях обов’язковими   була присутність суддів,  адвоката,  прокурора і 12  присяжних засідателів.  Присяжні визначали винність або невинність підсудного.Зберігалися окремі суди для духівництва і військових. Для розгляду особливо важливих справ створено Верховний кримінальний суд. Судова реформа була найбільш послідовною і прогресивною серед реформ 60-70-х років ХІХ ст.Чималі зміни відбулися у сфері освіти. Освіта, в тому числі університетська, ставала доступнішою.Університети набули більшої автономії.  Помітна увага приділялася поширенню знань серед населення,виданню підручників, народних книжок, організації шкіл. Для дорослих відкрилися освітні курси по неділях, через що такі школи й називалися недільними.1864 р. впроваджувалася єдина система початкової освіти.Початкові школи могла створювати держава,  громадські установи та приватні особи. Контроль за системою освіти здійснювали повітові та губернські шкільні ради. Середня школа включала в себе класичні гімназії та реальні училища. Лише випускники гімназій мали право вступати до університетів. Реформа сприяла  підвищенню якості освіти, запровадженню єдиних стандартів для навчальних закладів. Протее для більшості дітей була доступна лише початкова освіта. У школах було заборонено вживання української мови.Важливе значення мала військова реформа 1874 р., за якою запроваджувалася загальна військова повинність, для чоловіків, які досягли 20-річного віку. Замість 25 років рекрутської служби перебування в армії і на флоті скорочувалосьдо 6-7 років. Для осіб з освітою встановлювались менші строки служби від 0,5 до 4  років. Вводились правила звільнення від військової повинності (відстрочки).  Реформуванню підлягала й організація та побудова армії. Уся територія імперії поділялась на 10 військових округів. Українські землі увійшли до  складу Київського, Одеського і Харківського округів. Передбачались нові методи навчання військ: відмова від безглуздої муштри, посилення підготовки до дій на полі бою. Реформа сприяла значному зростанню боєздатності армії. У1860-1864 рр. було реформовано фінансову систему.Управління грошовим господарством стало централізованим,  зросла роль міністерства фінансів.  Було створено Державний банк (1860)  і мережу приватних банків.Цензурна реформа 1865 р.  мала реакційний характер. Уряд обмежив свободу слова. Усі твори підлягали суворому контролю. Періодичні видання, що порушували вимоги цензорів, могли закрити.Значення реформ адміністративно-політичного управління 60–70-х років XIX  ст. полягає втому, що,  незважаючи на свою обмеженість та непослідовність, вони прискорили перебудову життяРосійської імперії на нових капіталістичних засадах, у тому числі й на Україні.

53. Визначте напрямки соціально-економічного розвитку Наддніпрянщини в другій половині XIX

ст.

Реформи 60–70-х років ХIХ ст. відчутно вплинули на характер та динаміку економічного, політичного та

духовного розвитку Російської імперії. Значно прискорилися, зокрема, процеси господарського розвитку на принципах ринкових відносин. Це добре видно на прикладі українських земель. В Україні у 1869 р.  Вже налічувалося 3712 фабрик і заводів,  а в 1900 р. – 5301 промислове підприємство. Формується ринок

вільної робочої сили. Швидкими темпами розвивався залізничний транспорт. Протягом 1866–1879 рр. в

Україні було прокладено 4,5 тис. верст залізничних колій. Вантажообіг здійснювався в ці роки в основному механізованим транспортом, що значно підвищувало його роль у господарському житті країни. На кінець XIX ст. довжина залізниць в Україні становила одну п’яту всієї залізничної мережі Росії.  Велике значення для подальшого економічного розвитку України мало зростання морського торгового флоту. Найбільшим портом на півдні України стала Одеса,  Взагалі Одеса набула великої ваги як транзитний пункт у зовнішній торгівлі всієї імперії.На півдні України швидкими темпами розвиваються галузі важкої промисловості:кам’яновугільна, залізорудна, металургійна. Протягом1861– 1900 рр. видобуток кам’яного вугілля в Донбасі зріс з 10 млн. до 672 млн. пудів. У 1900 р. він становив 68% загальноросійського видобутку. За 30 років (з 1870 по 1900) видобуток залізної руди у Кривому Розі зріс у 158 разів (з 1,3 млн. до 210 млн. пудів). Уже тоді Україна давала понад 57% видобутку залізної руди в Росії. У 80–90-х роках у Катеринославській та Херсонській губерніях було збудовано 17  великих металургійних і десятки машинобудівних заводів. Тоді ж виробництво чавуну в Україні становило52% загальноросійської виплавки.Важливою ознакою утвердження ринкової системи відносин, у тому числі в Україні, було пожвавлення зарубіжного інвестування економіки.  Наприклад,  з 1888  по 1894  рр.  за допомогою бельгійського,французького,  англійського та американського капіталу в гірничій промисловості України було створено 22 іноземні компанії з основним капіталом 62,9 млн. крб.У систему нових відносин поступово втягувалося сільське господарство України. Значна частина поміщицьких земель була продана заможним селянам, які з 1877 по 1905 р. придбали її близько 4,5 млн десятин, збільшивши своє землеволодіння вчетверо. В сільському господарстві дедалі ширше застосовувалася машинна техніка. Південь України став головним районом виробництва товарного зерна, правобережні губернії спеціалізувалися на виробництві пшениці й цукру, лівобережні – зерна, тютюну і частково цукру.Розвиток капіталізму в економіці України справляв вплив і на інші сфери суспільства.  У Східній Україні промисловість і сільське господарство розвивалося досить високими темпами.Важливими центрами промислового розвитку стали Донбас та Придніпров’я. Виникли нові промислові міста – Юзівка,  пролетаризувалися старі – Катеринослав, Херсон, Миколаїв, Нікополь, Кривий Ріг, Одеса. Сотні тисяч переселенців із Росії в пошуках кращої долі йшли на південь та схід України. Значною була частка іноземного капіталу в металургійній, машинобудівній, гірничій промисловості. На півдні України виникали значні промислові об’єднання, пов’язані з розвитком металургійного, цукрового, машинобудівного, вугільного, рудного, суднобудівного виробництв тощо.Серйозні зміни відбувалися у фінансово-кредитній справі.  Постійно розширювалася мережа банків. Швидкими темпами формувався новий клас – буржуазія. З’являлися відомі далеко за межами України промисловці, фінансисти. Один із них –Михайло Терещенко – не тільки перетворив цукровиробництво на одну з найбільш важливих галузей сільського господарства, став відомим банкіром і промисловцем, а й виділяв чималі кошти па розвиток української культури. І в цьому плані він не був одиноким. Йшов процес зростання міст. Якщо до реформи 1861 р. лише Одеса мала понад 100 тис. жителів, то на кінець XIX ст. було вже чотири великих міста: Одеса (більше 400 тис.), Київ (250 тис.), Харків (175 тис.), Катеринослав (115 тис.). У цих містах було сконцентровано 35 % усього міського населення України. Не дивлячись на швидкий процес індустріалізації,  в Україні переважало сільське господарство. На кінець XIX ст. Україна давала 43 % світового врожаю ячменю, 20 % – пшениці, 10 % –кукурудзи. Але в самій Україні, яка мала статус „європейської житниці”, українець в середньому споживав хліба менше, ніж жителі розвинутих європейських країн.Розвитку торгівлі сприяли ярмарки. Їх кількість зросла з 350 до 900. У містах поступово утверджується стаціонарна торгівля, виникаютьвеликі магазини, в яких ціни на товари заздалегідь визначегні.Таким чином, Наддніпрянська Україна була одним із найбільш розвинутих аграрних таіндустріальних районів Російської імперії. Але при цьому її розвиток мав ряд особливостей:

– по-перше, лише 15 % підприємств України виготовляли готову продукцію, а всі інші постачали сировинудля виготовлення такої продукції в Росії. Вартість російських готових товарів була високою, а ціни на українську сировину – низькими;

–  по-друге,  розвиток української економіки базувався не на місцевому національному капіталі,  а

капіталі , що надходив ззовні –  з-за кордону і з Росії. Більша частина прибутків іноземців вивозилася.  Україна позбавлялася потенційних прибутків і підпорядковувалася інтересам іноземного капіталу.

54. Проаналізуйте основні етапи та напрямки діяльності громадівського руху другої половини

XIX ст.

Громади являли собою організації,  що займалися видавництвом літератури українською

мовою і створенням недільних шкіл для дорослих з викладанням українською мовою.

Громадівці всіляко пропагували культ козацтва, волелюбних запорожців та гайдамаків, які, на їхню

думку, символізували прагнення українських мас.

Повернувшись після амністії із заслання, колишні члени Кирило-Мефодіївського товариства 1859 р.

створюють у Петербурзі першу українську громаду — культурно-освітню організацію,  яка мала на меті

сприяти розвитку народної освіти,  свободі літературного слова,  поширенню національної ідеї ,  формуванню національної свідомості . Саме на цих ідеях базувався перший в імперії український часопис «Основа» (почав виходити з 1861  р.  в Петербурзі),  навколо якого групувалися вже відомі діячі національного руху М.Костомаров,  В. Білозерський, П. Куліш, Т. Шевченко і весь громадівський рух. Підтримуючи національне відродження,  активно починає діяти інтелігенція.  Виникають громади в Харкові,  Полтаві,Чернігові, Одесі . Найвпливовішою в українських землях у цей час була Київська громада (близько 200чоловік), що утворилася на основі таємного гуртка хлопоманів.  Її лідерами були представники нової хвилі української інтелігенції —В. Антонович, Т. Рильський, А. Свидницький, П. Житецький. Після поразки польського повстання 1863—1864 pp. у Російській імперії розпочався наступ реакції.Навіть поміркована культурницька діяльність українофілів цього періоду сприймалася як загроза

самодержавству.  Вже 1863  р.  побачив світ сумнозвісний Валуєвський указ,  що забороняв видання

українською мовою шкільних та релігійних видань (заборона не стосувалася лише творів художньої літератури).Мета цього указу цілком очевидна: не дати можливості українському рухові стати масовим, загальмувати його розвиток,  звузити сферу впливу патріотично настроєної частини національної еліти. Певною мірою царизму вдалося досягти поставленої мети: після Валуєвського указу настає пауза у процесі національного відродження. Лише на початку 70-х років громадівський рух знову активізується. У київській«Старій громаді» у цей час сконцентрувалися значні інтелектуальні сили —В. Антонович, М. Зібер, М. Драгоманов, О. Кистяківський, М. Старицький, П. Чубинський та ін.Вивчаючи згідно з орієнтацією створеного за ініціативою громади «Південно-Західного відділу Російського географічного товариства»  археологію,  етнографію,  статистику,  географію та історію, громадівці активно шукали модель майбутнього суспільного розвитку.  У 1873  р.  вони сформулювали свою політичну програму,  в основі якої лежала вимога перетворення Росії на федерацію і надання широкої автономії Україні. Відповіддю самодержавства на пожвавлення українського руху став Емський указ 1876 p., який забороняв

друкування літератури українською мовою в Російській імперії та ввіз її з-за кордону. Це остаточно підривало основи легальної культурницької діяльності, на яку орієнтувалися громадівці. Незабаром провідні діячі київської громади виїжджають за кордон. У 1878—1882 pp. М. Драгоманов у журналі «Громада», який виходив у Швейцарії ,  намагався узагальнити погляди громадівців і викласти програму українського руху.  В основі запропонованої ним альтернативи лежали:

— демократизм (парламентська влада, надання громадянам демократичних прав і свобод);

— федералізм (децентралізація, запровадження громадського самоврядування, розбудова держави знизу вгору,Україна — автономне утворення у складі федеративної Російської республіки);

— європеїзм (зв'язок країни із Західною Європою — джерело прогресивного розвитку);

— культурництво (визвольна боротьба має вестися винятково просвітницькими формами та методами);

—  еволюційність (прагматичне висування поміркованих вимог,  підштовхування знизу реформаційного

процесу).  У 70-90-х роках ХІХ ст.  створюються «молоді громади»,  які головною метою вважають політичну боротьбу. Старше покоління продовжує займатися просвітницькою,  науковою та культурною діяльністю.Молодь сприймає ідеї Драгоманова, західноєвропейські ліберальні та радикальні теорії, марксизм, але єдності в поглядах серед молодих громадівців не було.1892 р. студенти в Харкові Іван Липа, Микола Міхновський, Михайло Базькевич та ін.. створюють«Братство тарасівців». Програма – «Декларація віри молодих українців». Тарасівці прагнули до створення незалежної України (федеративна республіка у складі Лівобережної, Правобережної, Степової України, Кубані,Галичини), обов’язкової безкоштовної освіти, свободи віросповідання, демократичного устрою нової держави. Виступали за поширення освіти рідною мовою, використання української мови в державних установах. До літа 1893 р. ценром діяльності тарасівців був Харків.. Гуртки братства виникають у Києві, Чернігові, Одесі , Полтаві, Олександрії, Херсоні. 1893 р. частину членів організації заарештували, але вона продовжувала діяльність до 1898р. Незважаючи на те,  що гурткам і організаціям різних політичних напрямів були притаманні малочисельність, неорганізованість, нечіткість програмних установок, слабкий зв'язок з масами, вони все ж відігравали помітну роль у житті суспільства, оскільки були місцем концентрації інтелектуальних сил,центрами осмислення суспільного розвитку, осередками майбутніх масових рухів.

55.  З'ясуйте особливості соціально-економічного та політичного становища західноукраїнських

земель в другій половині XIX- на початку XX ст.

Промисловість хоч і робила певні кроки вперед, проте залишалася відсталою, темпи її розвитку були

надзвичайно низькими.  Важкої промисловості майже не існувало,  машинобудування було розвинуто

недостатньо. Провідними галузями були нафтодобувна промисловість (зосереджувалася в районі Дрогобича та Борислава і на поч. XX ст. давала 5% світового видобутку нафти), деревообробні галузі (наявність великих масивів лісу) та харчова промисловість. Традиційним залишається видобуток кам’яної солі.У промисловості домінував іноземний капітал: австрійський, німецький, англійський, французький.

На початку XX  ст.  у промисловості Східної Галичини,  Буковини,  Закарпаття помітне місце

відіграють промислові об’єднання та акціонерні товариства,  динамізується процес концентрації

виробництва: з 1902 по 1910 р. кількість робітників Галичини збільшилася на третину,  а число підприємств зменшилося майже вдвічі.Стосовно сільського господарства, то тут ситуація суттєво відрізнялася від тієї, яка булла характерною для промисловості та фінансів.  Галичина,  Закарпаття,  Буковина були відсталою аграрною провінцією Австро-Угорської імперії. Кількість сільської буржуазії становила 11 % в Галичині та 8 % – на Буковині. Деякі зміни в сільському господарстві краю відбулися після скасування в 1848 році кріпосного права.Проте:

- селяни змушені виплатити поміщикам великі суми грошей;

- поміщики зберегли за собою сервітути (право володіння лісами і пасовиськами) і могли призначити

селянам будь-яку ціну за користування ними;

- до 40% орних земель належало поміщикам;

- селянські наділи ставали меншими в міру зростання населення і розподілу господарств між численними спадкоємцями.

У господарствах поміщиків і заможних селян використовували нову техніку, вирощували зернові

культури, картоплю, льон, хміль, тютюн. Активно розвивалось торгове тваринництво в гірських районах.Політика Австро-Угорщини була спрямована на те, щоб закріпити за Західною Україною статус аграрно-сировинного придатку до розвинутих провінцій імперії:  західноукраїнські землі були джерелом дешевої сировини і ринком збуту для промислових товарів і машин. У зв’язку з цим,  з кінця XIX ст. почалась масова  еміграція західноукраїнських селян до Канади,

США, Бразилії, Аргентини, а також в Росію та на Балкани. До Першої світової війни із західноукраїнських земель Австро-Угорщини виїхало і поселилося за кордоном близько одного мільйона чоловік. Отже, порівняно з Наддніпрянщиною,  економіка Західної України була відсталою і носила яскраво вираженийколоніальний характер.У Галичині виникають перші політичні партії. У 1890 р. під впливом М.  Драгоманова з ініціативи І. Франка і М. Павлика тут була заснованаРусько-українська радикальна партія. Через дев’ять років вона розпалася на Українську соціал-демократичну партію на чолі з прихильниками марксизму М.Занкевичем та Ю.  Бачинським і Національно-демократичну партію,  очолювану І. Франком і К. Левицьким. Наприкінці XIX  ст.  активізується і політична думка. В 1895 р.  у книзі Юліана Бачинського „Ukraina irredenta” („Україна уярмлена”) вперше в історії українського суспільно-політичного руху сформульовано та обґрунтовано тезу державної незалежності України. З часом вона стала програмною для більшості українських політичних партій, хоч вони по-різному вбачали шляхи досягнення кінцевої мети. На початку XX ст.  національний рух вступив у нову фазу, поряд із традиційними засадами, на яких він розвивався і раніше,  з’явилося й чимало нових рис. Активно розгортався процес створення українських політичних партій, що сприяло піднесенню національної самосвідомості українського народу.Загострення соціально-економічної та політичної ситуації на західноукраїнських землях виявлялося також у зростанні страйкового руху. Дедалі частіше на мітингах і страйках, окрім економічних,  звучали й політичні вимоги. Такого характеру набули 200 тис.  страйк сільських робітників Галични (1902 р.), страйки будівельників (1902 р.), нафтовиків Борислава (1904 р.). У період 1905–1907 рр. страйковий рух під впливом російської революції набув усеохоплюючого характеру. Завоювавши у 1907 р.  загальне виборне право до віденського парламенту,  трудящі Галичини в 1908–1914 рр. розгорнули боротьбу за загальне виборче право й до галицького сейму. Галичина делегувала до австрійського парламенту 20 українців – переважно соціал-демократів та радикалів.

Важливою складовою суспільно-політичного руху на західноукраїнських землях початку XX ст. була

діяльність спортивно-молодіжних організацій. Львівська організація „Сокіл” стала провідною у Східній

Галичині і функціонувала аж до 1939  р.  Не менш популярним було товариство „Січ”, засноване К.

Трильовським – юристом за фахом, депутатом віденського парламенту та галицького сейму. Слід наголосити, що згадані організації не обмежували свою діяльність спортивно-оздоровчими питаннями,  а чимало уваги приділяли вихованню молоді на українських традиціях культури,  освіти,  військової справи,  національно-патріотичному дусі.

56.  Висвітліть основні течії в суспільно-політичному русі на західноукраїнських землях в

другій половині XIX ст.

У 1867 р. за допомогою українців зі сходу у Львові було започатковано часопис „Правда”, в якому

друкувалися твориП. Куліша, І. Нечуя-Левицького, М. Драгоманова, Панаса Мирного та інших видатних

діячів української культури.Вимоги національно-політичного характеру посідали у суспільно-політичному житті України дедалі значніше місце,  поступово набираючи загальноукраїнського масштабу. Галицькі українці,  наприклад,створюють свої організації,  впроваджують українську мову в школах.  Важливу роль у формуванні національної свідомості та піднесенні культурно-освітнього рівня народу відіграло створення у 1868  р. (у Львові) товариства  „Просвіта”.Товариство „Просвіта”  видавало популярні книжки,  підручники,  організовувало читальні для населення.Першим головою Товариства став А. Вахнянин. Крімкультурно-просвітницької роботи „Просвіта” займалася й економічною діяльністю –  засновувала кооперативи, молочарні, народні крамниці,позичкові каси.  На кінець XIX  ст. „Просвіта”  за популярністю серед населення суперничала з церквою. „Просвіта” ініціювала створення друкованого органу народовців „Діло”, а також першої політичної організації народовців. У1873 р. за сприяння меценатів із Наддніпрянщини у Львові постало Літературне  товариство  ім. Т.   Г. Шевченка, яке в 1892  р.  було реорганізоване в наукове (НТШ).  У товаристві працювали М. Грушевський, І. Франко, В. Гнатюк, Ф. Вовк та ін. Активізує свою роботуНаукове товариство ім. Т. Г. Шевченка під проводом свого голови – М. Грушевського. Дуже важливим було те, що Товариство об’єднувало зусилля вчених та діячів культури Галичини й Наддніпрянщини і являло собою своєрідну академію наук українського народу.  За період свого існування (до 1939 р.)  воно видало понад 1100 різноманітних наукових і літературних праць. Велике значення з огляду розвитку українського руху мав також заснований 1898 р. М. Грушевським та І. Франком загальноукраїнський часопис „Літературно-науковий вісник”.Виникають у Галичині перші політичні партії. У 1890 р. під впливом М.  Драгоманова з ініціативи І. Франка і М. Павлика тут була заснованаРусько-українська радикальна партія. Через дев’ять років вона розпалася на Українську соціал-демократичну партію на чолі з прихильниками марксизму М. Ганкевичем та Ю.  Бачинським і Національно-демократичну партію,  очолювану І. Франком і К. Левицьким.Наприкінці XIX  ст.активізується і політична думка. В 1895 р.  у книзі Юліана Бачинського „Ukraina irredenta” („Україна уярмлена”) вперше в історії українського суспільно-політичного руху сформульовано та обґрунтовано тезу державної незалежності України. З часом вона стала програмною для українських політичних партій, хоч вони по-різному вбачали шляхи досягнення кінцевої мети. 1862 р. поет Павло Чубинський написав вірш «Ще не вмерла України і слава і воля», який незабаром здобув велику популярність серед українців.Михайло Вербицький, талановитий диригент і композитор із Західної України,  створив музику до пісні,  що стала національним гімном.

57.  Визначте особливості розвитку української культури в другій половині XIX  ст.,  впливи

Валуєвського циркуляру та Емського указу.

У другій половині XIX  ст.  відбулося територіальне роз'єднання українських земель,  завершилося

формування української нації,  ускладнилася соціальна структура та політизувалося суспільне життя. Всі ці явища та процеси залишили помітний відбиток на розвиткові культурної сфери. Зокрема, буржуазні реформи розширили межі культурницько-просвітницької діяльності,  створили нові умови для позитивних зрушень у культурі.

До скасування кріпацтва освіта народних мас перебувала на низькому рівні. Достатньо сказати, що

на той час одна школа припадала на майже 10  тис. жителів. Намагаючись підняти рівень освіти, передова

інтелігенція організовувала безплатні недільні школи.  Першу з них було відкрито 1859 р. у Києві. Невдовзі в Україні їх функціонувало вже 110.  Т. Шевченко написав для недільних шкіл «Букварь южнорусскій».

Навчання у більшості цих освітніх закладів велося українською мовою. На жаль, 1862 р. недільні школи

царським указом були закриті.

На початку 60-х років Російська імперія стояла на порозі кардинальних змін та зрушень в освітній

сфері.  З одного боку,  самодержавство розуміло, що чим нижчий рівень освіти народу,  тим простіше ним

управляти за допомогою централізованого бюрократичного апарату,  з іншого —  розпочата модернізація

суспільства зумовлювала гостру потребу у високоосвічених,  кваліфікованих робітниках та піднесення

загального освітнього та культурного рівня народу,  оскільки тільки за таких умов можна було масово

запровадити новітню техніку, передові технології, більш ефективні форми організації праці.

Під тиском цих обставин царизм 1864 р. проводить освітню реформу, суть якої полягає у створенні

єдиної системи освіти. Початкову освіту давали початкові народні училища, що працювали за єдиним

навчальним планом та програмою. Мета цих освітніх закладів полягала в навчанні учнів Закону Божому,

читанню,  письму та чотирьом діям арифметики.  Навчальний процес здійснювався російською мовою.

Наприкінці XIX ст. кількість початкових шкіл в Україні порівняно з 1856 р. зросла майже в 13 разів і досягла майже 17 тисяч, проте, навіть таких кардинальних зрушень було недостатньо, адже поза школою залишилося понад 70% дітей. Через це  відсоток грамотних в українському суспільстві був на рубежі віків ще  досить низьким —  у різних губерніях України він коливався від 15,5  до 27,9% (рівень грамотності по Російській імперії в цілому становив 21%).

Наступною ланкою,  створеною реформою 1869  р.  системи освіти,  були гімназії,  які давали

середню освіту.  Вони поділялися на класичні (перевага надавалася гуманітарним предметам,  особливо

грецькій і латинській мовам)  та реальні (вивчалися насамперед предмети природничого циклу). Закінчення класичної гімназії давало право вступу без іспитів до університету, а реальної — лише до вищих технічних навчальних закладів.  На початку 70-х років відбулася нова реорганізація,  внаслідок якої класичні гімназії

залишилися, а реальні гімназії стали училищами. Наприкінці XIX ст. в Україні діяло 129 гімназій, 19 реальних та 17 комерційних училищ.

У другій половині XIX  ст.  фахівців з вищою освітою готували Харківський,  Київський та

Новоросійський (заснований на базі Рішельєвського ліцею в Одесі 1865 р.) університети, студентами яких у 90-х роках були 4 тис. осіб.

У другій половині XIX ст. певні зрушення в освітній галузі відбулися в західноукраїнських землях.

По-перше, відповідно до реформи 1869 р. початкові школи вийшли з-під опіки церкви і були підпорядковані світській владі . По-друге, ця ж реформа бодай формально запроваджувала обов'язкове навчання для дітей віком від 6 до 14 років. По-третє, наприкінці XIX ст. було розширено коло навчальних закладів, що давали вищу освіту, —  до Львівського університету приєдналися Чернівецький університет (1875),  Львівський політехнічний інститут (1877), Академія ветеринарної медицини (1897). Однак, незважаючи на ці позитивні зміни, рівень освіти в західноукраїнських землях залишався низьким. Зокрема, 1890 р. неграмотними у Східній Галичині були 66,4% населення, а на Буковині — 75%.

Радикальні зміни в економіці, позитивні зрушення в освіті зумовили інтенсивний розвиток науки в

другій половині XIX  ст. Основними осередками,  які продукували та популяризували наукові знання,  були Харківський, Київський та Новоросійський (нині — Одеський) університети.

Друга половина XIX ст. подарувала Україні цілу плеяду видатних письменників. Перлинами першої

величини сяють у цей час таланти І. Франка,     П. Куліша, Л. Глібова, Лесі Українки, Панаса Мирного, М.

Коцюбинського,    І. Нечуя-Левицького, Б. Грінченка, П. Грабовськогота ін.

Отже, українська культура в другій половині XIX  ст.  розвивалася в умовах розгортання

буржуазних реформ,  територіальної роз'єднаності українських земель,  завершення формування

української нації, ускладнення соціальної структури, політизації суспільного життя, посилення тиску

державних структур. Всі ці та інші чинники залишили помітний відбиток у культурній сфері цієї доби,

зумовивши появу та розгортання цілої низки суперечливих тенденцій та явищ.  Певні позитивні

зрушення відбулися у галузі освіти (збільшилася кількість навчальних закладів, освіта набула більш

світського характеру, створилася єдина система освіти тощо). Проте відсоток неписьменного населення

в українських землях залишався ще досить високим, до того ж надто відчутними в освітній галузі були

асиміляційні процеси — русифікація, полонізація, румунізація тощо.

У сфері науки позитивні зрушення йдуть по лінії концентрації інтелектуального потенціалу в

наукових центрах та товариствах, координації досліджень, ефективного обміну інформацією, що дало

можливість вченим, які працювали в Україні у багатьох галузях науки, досягти світового рівня.

Розвиток літератури характеризується різноманітністю художніх напрямів,  індивідуальних стилів

письменства,  появою нових тем та проблематики,  демократизацією та гуманізацією літературного

процесу, ускладненням художніх форм, політизацією літературної творчості. В українському театрі цієї

доби уживаються тенденції побутовізму,  романтизму,  сентименталізму,  реалізму тощо.  Формується

школа режисури та акторської гри,  виникають театральні аматорські колективи,  з'являються

високохудожні драматичні твори.  У музиці та живописі стверджуються принципи реалізму та

народності, а в архітектурі набуває поширення еклектизм.

Загалом розвиток української культури в другій половині XIX  ст.  став логічним

продовженням духовних пошуків народу попередньої доби,  спробою врахувати здобутки світового

досвіду, своєрідною предтечею культурного оновлення XX ст.

Офіційна влада робила все для того, щоб придушити будь-які прояви українського національного

руху. У 1863 р.  міністр внутрішніх справ П. Валуєв видав таємний циркуляр про заборону українських

наукових,  релігійних і особливо педагогічних публікацій. Малоросійською „говіркою”  дозволялося

друкувати лише художні твори. Громади були розпущені. Припинив своє існування часопис „Основа”.

Валуєвський циркуляр завдав величезної шкоди розвиткові українського національного руху. Лише

на початку 70-х років, унаслідок деякого послаблення цензури В. Антонович зі своїми однодумцями відновлює

роботу громад, створивши „Стару громаду”. Придбавши російськомовну газету „Киевский телеграф”, члени

громади перетворюють її на свій друкований орган. Через своїх симпатиків у Галичині громадівці почали

використовувати й україномовну пресу, зокрема часопис „Правда”.

Важливою подією стало заснування 1873 р. в Києві відділуРосійського географічного товариства.

Невдовзі,  однак,  переслідування з боку уряду посилилися. Олександр II  за висновками спеціальної комісії

заборонив публікацію українських книжок, використання української мови, викладання її у початковій

школі, заборонив діяльність громад. Усі ці поліцейські заходи були зведені у спеціальному указі, який цар

підписав у травні 1876 р. в м. Емс (Німеччина).

Емський указ поклав край надіям українофілів на можливість культурницької діяльності в умовах

самодержавства.

Таким чином, національна політика царського уряду в другій половині XIX ст. продовжувала в

цілому залишатися реакційною, зокрема антиукраїнською за своєю спрямованістю. Однак вона була

неспроможна знищити в українському народі прагнення до самовизначення, до вільного соціального та

національного розвитку.  Попри політичну реакцію,  переслідування,  заборони й заслання в

українському суспільстві визрівали нові ідеї, насамперед у середовищі передової інтелігенції, яка мріяла

про визволення української нації.

58. Проаналізуйте діяльність політичних партій в Україні на початку XX ст.

На рубежі ХІХ-ХХ ст.  Україна залишалася ареною діяльності загальноросійських політичних

об'єднань. У 1898 р. була створена Російська соціал-демократична робітнича партія (РСДРП). У 1903 р.

РСДРП розкололась на помірковану(меншовики)  і ліворадикальну (більшовики) течії.  Меншовики

орієнтувалися на парламентську боротьбу,  реформи,  демократичні свободи.  Більшовики закликали до

соціалістичної революції і диктатури. І більшовики, і меншовики  намагалися закріпитися в Україні .

Наприкінці 1901-на початку 1902 р.  була створена партія російських соціалістів-революціонерів

(есерів). Ця партія взяла багато з тактики народників. Зокрема, вона широко застосовувала революційний террор.Ліберали прагнули знайти й знаходили прихильників в Україні . Але у1905 р. своєї партії російські ліберали не мали.Загальноросійські політичні партії особливу увагу зосереджували на питаннях перебудови політичної,економічної системи країни, виробничих відносин. Національному питанню приділялася незначна увага. У 1897 р. на з'їзді у Вільно була створена єврейська політична організація -Загальний Єврейський робітничий союз,  або Бунд (у перекладі -  союз). Бунт прагнув увійти на правах автономії до РСДРП. Але російські соціал-демократи не визнавали в своїй партії автономії. У 1903 р. Бундівці були виключені із складу РСДРП і почали діяти як самостійна політична партія.Важливим кроком на шляху до появи політичних партій було створення у 1897 р. на з'їзді громад в Києві Всеукраїнської загальної організації. Її почесними членами стали діячі «старої громади»В.Антонович,Л.Житецький, М.Лисенко та ін.По суті це була остання спроба громадівського руху організаційно згуртувати патріотично настроєні національні сили. Проте її ставка на культурницьку діяльність вже не відповідала ні потребам часу, ні настроям значної частини учасників національного руху.Історія виникнення українських політичних партій на східноукраїнських землях веде відлік від створення у 1900  р.  на основі студентської громади Харкова Революційної української партії (РУП).Керівниками цієї першої політичної партії були Д.Антонович, Б.Камінський, Л.Мацієвич, М.Русов. Партія об'єднала своїх прихильників місцевих осередків, що функціонували у Києві , Харкові , Чернігові , Лубнах та інших містах.Першим програмним документом цієї організації стала брошура М.Міхновського «Самостійна Україна». Хоча цей твір не був повноцінною програмою політичної партії, оскільки не декларував її основні напрямки діяльності , соціальну базу тощо. Проте вона містила низку важливих орієнтирів: створення політично незалежної української держави; провідна роль інтелігенції, яка повинна служити своєму народові; досягнення поставленої мети передбачалося через рішучу боротьбу усіма засобами;  закликала до розмежування з представниками поміркованого крила національного руху.Проте більшій частині рупівців не імпонувала категоричність, радикалізм,  ставка на силові методи,якими були насичені сторінки «Самостійної України». Проте М.Міхновський та його прибічники твердо стояли на платформі цього документа. Це призвело до першого розколу в РУП та утворення у 1902 р. Міхновцями Української народної партії (УНП), невдовзі стався другий розкол - у 1903 р. Від РПУ відмежувалася группа на чолі з Б.Ярошевським, яка утворила Українську соціалістичну партію (УСП). УНП і УСП не були численними організаціями і не мали значного впливу в народних масах.У 1904  р.  РУП остаточно розпалася. Частина її членів на чолі з М.Меленевським заснували Українську соціал-демократичну спілку (УСДС), яка на правах революційної організації увійшла доменшовицької фракції Російської соціал-демократичної робітничої партії.  Друга частина (більшість РУПу) лідером якої був економістМикола Порш, а також Д.Антонович, В.Винниченко, С.Петлюра у грудні 1905 р. трансформувалася в Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП). Програма УСДРП передбачала ідею автономії України,  конфіскації земельної власності (муніципалізації земель)  і вважала можливим об'єднання з РСДРП на федеративних засадах, хоча і не поділяла революційного екстремізму цієї партії .З ініціативи колишніх діячів Київської громади восени 1904 виникає Українська демократична партія (УДП) на чолі з поміркованими діячами О Лотоцьким, В.Чехівським і Є.Чикаленко, а також Українська радикальна партія (УРП), яку очолили Б.Грінченко, С.Єфремов і Ф.Матушевський. Обидві партії були нечисленими і стояли на позиціях буржуазного лібералізму (тобто на платформі,  близький до кадетської). Виступали вони і за надання Україні автономних прав. Не маючи принципових розбіжностей, обидві партії у1905 р. об'єдналися вУкраїнську демократично-радикальну партію Отже, на початку XX  ст.помітно активізується діяльність українських політичних партій.  З точки зору відношення щодо перспектив політичного розвитку України їх можна розподілити на дві групи:  ті, що виступали за автономію України в федеративній Росії (автономісти)  і ті,  що виступали за самостійність України(самостійники).Крім суто національних партій,  на політичне життя України активно впливали загальноросійські партії: РСДРП (вважала, що капіталізм потрібно замінити соціалізмом за допомогою революції), есери ( головну силу бачили в селянстві), кадети (виступали за конституційну парламентськумонархію),  октябристи (наполягали на збереженні існуючого ладу,  неподільної Росії), “Союз руського народа ” (чорносотенна організація).

59. Проаналізуйте становище України в період Першої російської революції 1905-1907 рр.

Початком революції стали події 9  січня 1905  р.  в Петербурзі. Саме цього дня була

розстріляна 150-ти тисячна мирна демонстрація,  учасники якої намагалися передати цареві

петицію про свої потреби.  Звістка про загибель 1200  робітників та поранення 5  тис.  викликало

хвилю обурення.  Тільки у січні 1905  р.  в Російській імперії страйкувало під гаслами «Геть

самодержавство!» майже 440 тис. осіб. Держава вступила в добу революції.

За своїм характером революція 1905-1907  рр.  була буржуазно-демократичною, бо її

безпосереднім завданням було повалення царизму,  встановлення демократичної республіки,

вирішення аграрного питання, покращення становища робітників.

Революція 1905-1907 рр. мала свої особливості. По-перше, це була перша революція ХХ

ст.,  коли протиріччя капіталізму досягли апогею,  і Російська імперія стала символом цих

протиріч. По-друге, хоча революція була буржуазною за характером, буржуазія не могла в ній

грати вирішальну роль,  як це було у країнах Європи раніше,  оскільки була недостатньо

організованою і занадто прив'язаною до царизму.  По-третє,  у цій революції існували не два

політичні табори (революційний і контрреволюційний (урядовий),  як у Європі,  а три,  крім

зазначених, ще й ліберально-буржуазний табір.

У своєму розвиткові революція пройшла кілька етапів, кожен з яких мав свої характерні

риси та особливості.

В Україні страйк підтримали робітники великих міст: Катеринослава, Одеси, Києва,

Миколаєва та інших міст. У середині жовтня в Україні страйкувало більше як 120 тис. осіб.

Під тиском жовтневого страйку царизм був вимушений піти на поступки. 17  жовтня 1905  р.

Микола II видав Маніфест,  в якому “дарував”  населенню громадянські свободи,  особисту

недоторканність,  свободу слова,  совісті,  зібрань і спілок. Було відмінено антиукраїнські

Валуєвський (1863)  і Емський (1876)  царські укази,  отримала застосування   українська мова.

Одночасно встановлювалася Державна дума як законодавчий орган Російської імперії.

Населення сприйняло Маніфест по-різному:  частина сподівалася,  що з'явиться конституція і

почнеться нова доба в житті імперії,  революціонери вважали його перешкодою в боротьбі з

урядом;  крайньо монархічно налаштоване населення вважало,  що Маніфест був проголошений

внаслідок насильства над царем і вимагали збереження самодержавства.

В Україні революціонери організували мітинги, на яких вимагали цілковитого знищення

монархії.  У відповідь на це почалися так звані “чорносотенні” (“чорна сотня”) погроми.

Оскільки серед активних революціонерів було багато євреїв,  чорносотенці оголосили їх

винуватцями заворушень у державі. Найбільші погроми пройшли в Одесі, Києві, Катеринославі,

містах Донбасу. Причому вони відбувалися здебільшого при невтручанні,  а то й при потуранні

поліції.

Царський Маніфест 17  жовтня створив умови для легальної політичної діяльності.

Цим,  передусім,  скористалися російські ліберали,  які створили Конституційно-демократичну

партію (кадети) і “Союз 17 октября” (“октябристи”). Вони вважали, що революція закінчиться

і головне -  це парламентська боротьба в Державній думі.  Чорносотенні організації створили

декілька партій,  найвпливовішою серед них був “Союз русского народа”.  Російські соціал-

демократи і соціал-революціонери політичну свободу використали для посилення антиурядової

діяльності.Вплив українських партій на події 1905 р.  був незначним. РУП наприкінці 1905  р.

змінила назву і стала іменуватися Українською соціал-демократичною робітничою партією

(УСДПП). УДП і УРП об'єдналися в Українську демократично-радикальну партію (УДРП).

Однак, у їх середовищі не було одностайності навіть в питанні: чи виправдане окреме існування

українських партій,  чи їм краще влитися до складу подібних російських? Так,  пізніше,  у квітні

1906  р.  УСДРП приєдналася на правах окремої національної організації до РСДРП.  Тісно

співпрацювала з кадетами УДРП.Одночасно з партіями і радами йшло формування професійних спілок, які брали на себе функції захисту інтересів робітників перед підприємцями.  За роки революції в Україні було створено 280 профспілок. Найбільше їх було в Одесі, Києві, Катеринославі, Харкові.

Неспокійно було в армії і на флоті. Найбільш потужним було повстання на головній

базі Чорноморського флоту в Севастополі. Воно розпочалося 11  листопада на крейсері

«Очаків», до якого швидко приєдналися ще 12 бойових кораблів. Підтягнувши війська, влада 16

листопада придушила повстання.  Керівник повстання лейтенант Л. Шмідт та три його

помічники були розстріляні. Збройні виступи відбулися і в інших гарнізонах.Апогею революційна боротьба досягла в грудні 1905  р. В середині грудня в Донбасі,Харкові,  Олександрівську та в інших регіонах України відбулися масові збройні повстання робітників.

Найбільш масштабні заворушення були в Донбасі.  Озброєні робітничі загони діяли в

Горлівці, Єнакієвому, Луганську та інших містах. Особливо запеклою була боротьба в Горлівці,

куди прибули бойові дружини з Гришиного, Ясиноватої та інших міст,

Громадсько-політичний рух в роки революції 1905 -1907 рр

З кінця 1905 р. український національний рух стрімко прогресував. Після маніфесту 17

жовтня активізували свою діяльність політичні партії,  однак вони проводили досить стриману

політику.  Головна їхня вимога - відновлення української держави у формі автономії. Лише

українська народна партія прагнула до цілковитої незалежності. Соціально-економічні і політичні

вимоги передбачали ліквідацію поміщицького землеволодіння, демократичні свободи, скасування

мовно-культурних обмежень, усунення перешкод на шляху розвитку національної культури.

Під тиском національно-визвольного руху народів імперії царизм вимушений був йти на

поступки.  Наприкінці листопада 1905  р. був прийнятий закон,  який дозволяв видання

літератури національними мовами, створення культурно-освітніх національних товариств,

відкриття національних театрів.

Після зняття урядових заборон почався швидкий розвиток українського національного

життя. Одним із досягнень української інтелігенції було створення преси. У листопаді 1905 р.

почала виходити перша українська газета «Хлібороб» (м.Лубни). У грудні 1905 р. в Києві

почала виходити перша щоденна українська газета «Громадська думка». Її видавцем став

відомий діяч Є.Чикаленко, а фінансував видання газети підприємець В.Симиренко. Наприкінці

1906 р. в Україні діяло 15 українських видавництв і виходило близько 20 періодичних видань.

Після 17 жовтня 1905 р. розгорнулася діяльність мережі товариств «Просвіта». Перша

«Просвіта» була відкрита в Одесі 30 жовтня 1905 р. Вона мала власну бібліотеку й історичний

музей, створила окремий фонд для видання книжок. Активно діяли «Просвіти» в Катеринославі,

Києві, Миколаєві. На середину 1907 р. в Україні вже діяло 35 організацій «Просвіти». Члени

цих організацій не лише поширювали українську літературу,  а й підвищували загальноосвітній,

культурний рівень людей, селянам допомагали добути елементарні знання з агротехніки, ведення

господарства.

Помітним явищем тогочасного життя була діяльність українських представництв у

Державній думі. Перша Дума почала працювати у травні 1906 року, від України до її складу

ввійшло 102  депутати,  серед яких переважали селяни та представники міської інтелігенції. 45

депутатів -  українців створили свою власну парламентську громаду.  Головою її був адвокат

І.Шраг. В основу програми цієї парламентської групи були покладені 3  найбільш гострі для

українського суспільства проблеми: земельна,  освітня і питання автономії. Громада видавала

свій власний журнал «Украинский вестник». Виступала за перетворення Російскої імперії у

федеративну державу.

У січні 1907 р. відбулися вибори до II Думи. Понад половину всіх депутатів становили селяни. В Думі знову була організована і почала діяти українська парламентська фракція -

Трудова громада (47 депутатів). Вони домагалися автономії України, місцевого самоврядування,

української мови в школі,  суді й церкві;  створення в університетах кафедр української мови,

літератури й історії. Громада видавала часопис «Рідна Справа - Думські вісті». Друга Дума

була ще більш радикальнішою ніж перша, й тому протрималася недовго (103 дні). Третього

червня 1907  р.  її було розпущено. Третьочервневий переворот вважається закінченням

революції 1905-1907 рр.

60.  Висвітліть становище українських земель в роки Першої світової війни.

Війна почалася 1  серпня 1914 р. Вона стала для Європи першим жахливим досвідом сучасного

ведення воєнних дій. Про катастрофічні наслідки цього конфлікту свідчать хоча б такі дані: країни, які раніше

чи пізніше взяли участь у війні, мобілізували 65 млн. солдатів, з яких 10 млн. загинуло і 12 млн. було

поранено. Жертви серед цивільного населення були майже такими самими.

Головною причиною Першої світової війни було прагнення імперіалістичних держав

загарбницькими методами задовольнити свої інтереси. Проте для Німеччини, Османської та Австро-

Угорської імперій, тобто так званих Центральних держав, а також Російської імперії, яка разом з Англією та

Францією входила до Антанти, війна, зрештою, багато в чому стала шляхом до самознищення.

З початком війни серед українських політиків стався розкол.  Більшість західноукраїнців

вирішили взяти бік Австро-Угорщини. В серпні 1914 р. у Львові було засновано Головну Українську

Раду – міжпартійний блок за участю радикальної, соціал-демократичної   та  національно-демократичної   партій.

Раду   очолив К.  Левицький.  Розпочалося формування українських військових підрозділів. 2,5  тис.

добровольців склали Український легіон січових стрільців. 25 вересня 1914 р. легіон став уперше до бою на

Ужоцькому перевалі. Він брав участь у воєнних діях в районі Стрия, Бережан та на інших ділянках фронту.

1915 р. СС билися за гору Маківка. 1916 р.  – за гору Лисоня. Більшість учасників українських військових

формувань були членами організацій „Січ”, „Сокіл”, „Пласт” і змушені були брати участь у братовбивчій

війні за інтереси Австро-Угорської імперії.

Одночасно зі створенням ГУР з ініціативи Д.  Донцова,  В.  Дорошенка,        О.  Скоропис-

Йолтуховського,  М.  Меленевського та інших у Львові постав Союз визволення України (СВУ). 1

вересня 1914  р. „Вісник СВУ” надрукував політичну програму,  яка передбачала створення самостійної

Української держави з конституційною монархією,  демократичним устроєм,  свободою для всіх

національностей,  самостійною українською церквою.  Для досягнення цієї мети Союз вважав за доцільне

співробітництво з Німеччиною та Австро-Угорщиною.

На початку вересня 1914  р.  російська армія окупувала значну частину Східної Галичини

(Галицька битва). Це був важкий удар по українцях цього краю. Австро-угорське командування повірило в

провокаційні чутки, розповсюджувані польською адміністрацією провінції, про „таємні симпатії українців до

росіян”, унаслідок чого відступаючі габсбурзькі війська вдалися до переслідувань українців, яких постраждали

тисячі.

Царський уряд швидко дав зрозуміти, що не вважає Східну Галичину тимчасовим завоюванням,

називаючи її не інакше, як „давньою російською землею”, котра тепер „назавжди возз’єднується з матір’ю-

Росією”.  Було закрито українські культурні установи,  кооперативи та періодичні видання.  Вводилося

обмеження на вживання української мови й робилися спроби впровадити у школах російську мову.

З метою підтримки російської армії був створений Комітет Південно-Західного фронту

Всеросійського союзу земств і міст, у складі якого працювали відомі діячі українського рухуА. Ніковський,

Д. Дорошенко та ін.

У1916 р. С. Петлюру було призначено помічником уповноваженого цього Союзу на Західному

фронті.

Чим далі йшла війна, тим більшими були її жертви – як військові, так і цивільні. Трагедія українців

полягала в тому, що вони, не маючи власної держави, вимушені були перебувати по різні боки театру

воєнних дій і вбивати один одного. Чи не єдиним позитивним моментом було те, що війна виснажувала сили

воюючих імперій, створюючи таким чином у перспективі нові політичні можливості для поневолених Росією

народів.

У 1915 р. становище на фронтах стало змінюватися. В квітні почався контрнаступ німецьких і

австро-угорських військ.  Російська армія вдалася до відступу.  Патріотичний порив українців

Наддніпрянщини поступово минав. Рада РУП прийняла рішення про нейтралітет у воєнному

протистоянні. Значна частина українських соціал-демократів за участю Володимира Винниченка проводила

антивоєнну агітацію. Головна Українська Рада у світлі нової ситуації виступила з заявою, в якій проголошувала

своєю метою створення самостійної Української держави з земель, які входили до складу Російської імперії. З

українських земель у складі Австро-Угорщини планувалося створити автономну область.

У березні 1916 р. стався новий поворот подій. Унаслідок так званого „Брусилівського прориву”

російська армія зайняла Чернівці, Коломию, Луцьк та інші міста цього регіону. Австро-угорські війська

втратили близько 1 млн. вояків, 400 тис.  потрапили у полон. Але на допомогу Австро-Угорщині прийшла

Німеччина. 5 листопада 1916 р. Відень і Берлін остаточно домовилися про створення Польської держави. Для

українців це означало б неможливість реалізації їхніх планів створення власної держави.

Кривава виснажлива війна викликала повсюдне зростання масового невдоволення. Чимало страйків

і заворушень в Російській імперії,  де наслідки війни були особливо тяжкими, проходили під гаслом „Геть

війну”.  Особливо багато їх було у промислових районах України.  Керували цими виступами переважно

соціалістичні організації. Ці настрої не обминули й фронт, де цілі полки відмовлялися воювати. Посилилася

глибока економічна криза,  занепадало сільське господарство,  падав життєвий рівень населення,  насамперед

робітників і селян. Війна, прорахунки уряду, корумпованість і неефективність влади, зростаюче зубожіння – все

це до краю посилювало кризу всього суспільства. Країна опинилася напередодні тотальної катастрофи.

61.Визначте основні напрямки і дайте оцінку столинінської політики в Україні у 1907-1911 рр.

Після поразки революції в країні настав період політичної реакції, яка за ім'ям голови

царського уряду отримала назву Столипінської. Друга Дума розпускалася, вводився в дію новий

виборчий закон,  за яким 80%  населення позбавлялося виборчих прав (переважно робітники,

селяни, неросійські народи). Третя Дума була реакційною, більшість в ній мали чорносотинці та

октябристи. Від України обрали 111 депутатів, із них 64 - поміщики.

Значно посилилися репресії:  у більшості губерній в Україні діяв воєнний стан,

використовувалися для придушення заворушень каральні загони.  У 1909р.  в тюрмах країни

перебувало 170  тис.  революціонерів.  Фактично,  було розгромлено профспілки та інші

громадські організації.

Прагнучи не допустити нової революції і змінити свою соціальну опору, царський уряд

на чолі з П.А.Столипіним вирішив здійснити реформи,  які стосувалися передусім аграрного

сектора.

Основні заходи аграрної реформи:

- скасування викупних платежів, цілком ліквідованих з січня 1907 р.;

-  дозвіл на вихід із общини і закріплення землі у приватну власність,  тобто «розмивання

общинного землеволодіння»  і перетворення селян на на індивідуальних власників землі -

фермерів;

- створення хутірського та відрубного господарства;

- надання кредитної допомоги селянам через «Селянський земельний банк»;

-  проведення переселення селян із європейської частини держави,  де землі не вистачало,  до

Сибіру, на Далекій Схід, у Середню Азію.

Тим самим Столипін хотів,  по-перше,  дати селянам землю;  по-друге,  переселити

частину незадоволених мало-  і безземельних селян з перенаселених центральних районів

країни у ті райони де були вільні землі;  по-третє,  крім аграрних перетворень,  реформа

передбачала реорганізацію місцевого самоврядування,  судових установ,  страхування

робітників,  запровадження загальної початкової освіти.  Тобто,  Столипін прагнув

еволюційним шляхом досягти соціально-економічного прогресу при збереженні царської

монархії, влади поміщиків та буржуазії.

В Україні з 1906 по 1915 рр.  з общини вийшли майже 470 тис. дворів (понад 30% від

загальної чисельності общинних земель). Ті селяни, які виходили із общини, мали право отримати

землю і відруб,  тобто в одному місці,  одним «куском».  Якщо вони переносили туди будинок і

господарські будівлі, то це називалося хутором. До початку 1916 р. в Україні утворилося 440 тис.

хутірських та відрубних господарств (13%  загальної кількості).  Для допомоги селянам у

створенні хуторського господарства створювався «Селянський земельний банк»,  який

скуповував у поміщиків землі а потім за вищими цінами продавав їх окремими ділянками

селянам.

Загалом до 1916 р.  селяни купили,  головним чином у поміщиків понад 7 млн. десятин

землі.  Їм належало 65%  усієї землі й на одне господарство в середньому припадало 8,5  га.

Внаслідок столипінської реформи на Правобережній Україні й на Полтавщині майже вся

земля перейшла в особисту приватну власність. У Таврійській,  Херсонській,

Катеринославській, Харківській губерніях вона охоплювала близько 50% дворів.

Певні результати принесла політика переселення.  Найбільшу кількість переселенців

дала Україна. Це було пов'язано з тим, що саме тут бракувало землі, відчувалося значне аграрне

перенаселення.  До Сибіру з України переїхало близько 1  млн.  селян.  Та невдовзі 17%  із них

повернулося назад, ще більш незадоволеними і збідніли, оскільки в Україні у них землі не було, а

у Сибіру вони її не змогли отримати з різних причин. Це призвело до загострення соціальних

відносин в українському селі, подальшої диференціації селян.

Розширилися посівні площі.  Середньорічний валовий збір зернових збільшився з 775

млн. у 1900-1902 рр. до 1070 млн. 1910-1913 рр.

Столипінська аграрна реформа після відміни кріпосного права 1861 р., не

дивлячись та її половинчастість і недосконалість,  була великим кроком в еволюційному

розвитку Російської імперії,  поступового перетворення її з феодальної на буржуазну

монархію.  Вона прискорила розвиток капіталістичних ринкових відносин,  соціальну

диференціацію на селі,  покращили стан сільського господарства,  але не вирішила

аграрного питання в цілому.

62. Вкажіть і охарактеризуйте найважливіші події Національно-визвольної революції в Україні

у березні-листопаді 1917 р.27  лютого 1917 р. В Петрограді перемогла буржуазно-демократична революція. Було повалено самодержавства. В країні встановилося двовладдя: Тимчасовий комітет Державної думи і Петроградська рада робітничих і солдатських депутатів. Микола II 2 (15) березня зрікся престолу і передав владу Тимчасовому уряду, який проголосив політичні свободи (слова, друку, право на зібрання та об’єднання, діяльність політичних партій і т. п.). Влада на місцях перейшла до громадянських комітетів та губернських і повітових комісарів Тимчасового уряду. Перемога революції відкрила широкі можливості для легалізації діяльності різних політичних партій, створення різноманітних громадських організацій, в т. ч. Рад робітничих і солдатських депутатів, для активізації національно-визвольних процесів.4  березня постала Рада об’єднаних громадських організацій,  яка проголосила про утворення громадсько-політичного об’єднання всеукраїнського масштабу – Центральної Ради. До її складу ввійшли провідні діячі Товариства українських поступовців, представники православного духовенства, українських соціал-демократичних,  культурно-просвітницьких та інших організацій. 7  березня Головою Центральної Ради обрано визнаного лідера національного відродження професор Михайла Грушевського.Утворення Центральної Ради поклало початок української національно-демократичної революції 1917-1920 рр., головною метою якої стало державне самовизначення українського народу. В розвитку української революції виділяють в основному три етапи: доба Центральної ради, гетьманату і доба Директорії УНР.9 березня 1917 р. УЦР звернулася з відозвою „До українського народу”, в якій закликала його домагатися від Тимчасового уряду автономії для України у складі Росії та публічного використання української мови „в державних, судових та освітніх установах”.Оглядом сил українства й поштовхом до остаточного визначення політичної програми Центральної Ради стало проведення 6-9 квітня 1917 р. в Києві Всеукраїнського національного конгресу, на якому було визначено основний принцип державотворення: „національно-територіальна автономія України”  і був затверджений новий склад Центральної Ради в кількості 118 чол.  на чолі з  Михайлом Грушевським та його заступниками – Володимиром Винниченком та Сергієм Єфремовим. Було вирішено доповнити склад УЦР представниками усіх регіонів України та національних меншин. У травні 1917  р.  відбувся 1-й з’їзд представників українізованих військових частин,  який обрав Військовий Генеральний комітет на чолі з Симоном Петлюрою. 2-й військовий з’їзд (червень того ж року) запропонував Центральній Раді домогтися національної автономії України. Тоді ж у Києві відбувся 1-й селянський з’їзд,  котрий також висловився за автономію України і обрав Раду селянських депутатів як складову частину Центральної Ради. Таким чином, Центральна Рада, виражаючи інтереси широких кіл українського суспільства, стала представницьким органом української демократії . У травні 1917 р. відбулися переговори делегації ЦР із Тимчасовим урядом і Петроградською Радою щодо офіційного визнання автономії України у складі Росії. Тимчасовий уряд не визнав Центральну Раду як виразника волі українського народу і відмовив в українській автономії.  Тоді 10  червня 1917  р.  ЦР оприлюднила свій    І Універсал, в якому проголошувалась автономія України, а Центральна Рада – найвищим органом держави. 15 червня було створено перший за кілька століть український уряд –Генеральний секретаріат –  у складі восьми генеральних секретарів і генерального писаря.  Очолив його відомий письменник і громадський діяч Володимир Винниченко.Після проголошення Центральною Радою автономії України і сформування її Генерального секретаріату Тимчасовий уряд вимушений був піти на переговори з ЦР і визнати її вищою крайовою владою Тимчасового уряду в Україні.З липня 1917  р.  було проголошено II  Універсал Центральної Ради.  В ньому йшлося про результати переговорів з представниками Тимчасового уряду, зокрема про те, що ЦР визнана крайовим органом Тимчасового уряду на Україні,  що до скликання Всеросійських Установчих Зборів не проголошуватиметься автономія України, про невідокремлення від Росії, про поповнення складу Центральної Ради і Генерального секретаріату представниками національних меншин.  Тобто цей Універсал можна розцінювати,  з одного боку,  як поступку Тимчасовому урядові,  а з іншого –  як подальше наполягання на автономії України. Водночас Центральна Рада прискорювала формування власних військових сил. У жовтні в Чигирині відбувся з’їзд, який обрав отаманом Вільного козацтва командира 1-го Українського корпусу генерала Павла Скоропадського.У Києві розпочалася боротьба між Київським військовим округом та більшовицькими силами. Центральна Рада зайняла нейтральну позицію. 27 жовтня 1917 р. було прийнято Звернення Генерального секретаріату „До всіх громадян України”, а 7 листопада Центральна Рада ухвалила III Універсал, яким проголосила Українську Народну Республіку. УНР не визнавала більшовицької влади, а лише скористалася  поваленням Тимчасового уряду для проголошення УНР. У III Універсалі наголошувалося на тому, що, „не відділяючись від Російської республіки й зберігаючи єдність її, ми твердо станемо на нашій землі , щоб уся Російська республіка стала федерацією рівних і вільних народів”. Передбачалося скликання 9 січня 1918 р. Українських Установчих Зборів для обрання легітимних органів влади.

63.Покажіть, як розгорталася в кінці 1917 - на початку 1918 р. боротьба за владу в Україні?

З'ясуйте суть та історичне значення IV Універсалу Української Центральної ради.

У листопаді 1917 р., після того як держави Антанти навіть не відповіли на пропозицію більшовицької

Росії про мирні переговори,  Раднарком Росії розпочав їх з Німеччиною та її союзниками.  Переговори

проходили в Брест-Литовську.  Центральна Рада направила на переговори свою делегацію у складі В.

Голубовича (голова),М. Левицького, М. Любинецького, М. Полозова, О. Севрюка, яка мала відстоювати

інтереси незалежної , соборної Української Народної Республіки.

4 (17)  грудня Раднарком поставив Центральній раді ультиматум: більшовики визнають

існування УНР лише в тому випадку, якщо Центральна рада визнає владу більшовиків на території України.

Сама УЦР повинна була припинити свою діяльність. Гекнеральний секретаріат відиовився виконати вимоги ультиматуму. 5 (18) грудня Раднарком о