Будь умным!


У вас вопросы?
У нас ответы:) SamZan.ru

жінкою живого блюзу

Работа добавлена на сайт samzan.ru: 2015-07-05

Поможем написать учебную работу

Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.

Предоплата всего

от 25%

Подписываем

договор

Выберите тип работы:

Скидка 25% при заказе до 29.1.2022

Мило в очі, ніс по вітру______________________________

Неперевершені

Вона співає блюз. Душевно, м’яко, зачаровуючи. Її називають «жінкою живого блюзу». Біля мікрофона вона неперевершена.

 Він − гуру кисті. Марить Лувром. Він зможе, якщо захоче. Його картини глибші, ніж міліметрова міра полотна. Біля мольберта він неперевершений.

Вона велично сидить на коні. Найвправніша вершниця міста. Може, у минулому житті вона була конем і так само скакала риссю, як це робить тварина під нею. Видно, ця дівчина ніколи не випаде з сідла, а кінь завжди слухатиметься кожного, навіть ледь відчутного поруху її тіла. У сідлі вона неперевершена.

 Він сидить на канапі з пляшкою у руці. Він кільканадцять разів втрачав права за керування автомобілем у нетверезому стані, встрявав у п’яні бійки і втратив усіх друзів і рідних через декілька гарячих слів, сказаних на хмільну голову. Тепер йому пиятика тільки і залишилась. Він жалюгідний.

 Погодьтесь, «неперевершений» звучить трохи краще.

Бездуховність. Деградація. Бездіяльність

Відкрийте будь-який глянцевий журнал. Оті анорексичні модельки, модні поради. Модні поради для того, аби показати, що всі повинні слухати світових модельєрів, смаки яких викривлені екстравагантністю і грошовим бумом, який принесе оця «феєрія».  До речі, часто ніхто не помічає, що все більше і більше людей почали додавати лапок до цього слова. А чому так сталося? Не знаю. Вірте-не вірте, не знаю. Не знаю, чому зараз модно бути егоїстичним і лицемірним, комп’ютерним «генієм» з брудними нігтями і засаленим волоссям. Грайливу посмішку змінив істеричний сміх, а пастельні тони, які ніжать око змінив стиль а-ля «папуго-світлофор». Як би це не звучало, це реальність така.

О, я ще забула про читання сказати: здається, сюжет, висвітлений Реєм Бредбері, стане реальністю. Я одна не хочу такої реальності? На жаль, однієї комашки недостатньо, щоб змінити вісь Землі. Всім більше потрібні оті чарівні папірці, які винищують, спопеляють усе, що віками будували ті, що бажали нам кращого життя. Вибач, батьку, ми жахливі діти.

Як вплинути на оточення

Якщо ти не одинакуєш десь, де люду якнайменше, ти стовідсотково стикаєшся з усіма радостями і проблемами життя у соціумі. І у тому ж соціумі відчуваєш себе, як на пташиному ринку: он пава хвіст розпустила, соловей заспівав,  а он орел ганяє курча. Поряд з павою сидить яскрава папуга пліч-о-пліч з горобцем, міський голуб і голуб з елітного голуб’ятника. А що, схоже!

Взагалі-то так цікавіше. Можна почерпнути щось від того, хто на рівень вищий,  допомогти на рівень нижчому, поперемивати кісточки на п’ять рівнів нижчому. Знаєте, я вже декілька разів вплітала у власні твори слово Бредбері, але ж я просто обожнюю одну з його книг. Тож він описував ситуацію, де уряд вирішив зробити всіх однаковими, але, на жаль, не однаково розумними. І що, це когось ощасливило? Ні. А хоча я помиляюся. Дурні і ліниві таки зраділи.

Якщо ти все-таки хочеш щось кардинально змінити, то просто підірви уяву оточуючих. Поверни щось на 180 градусів. Покажи так, щоб одночасно було зрозуміло і не зрозуміло. Зрозуміло, що ти хочеш сказати і не зрозуміло, як ти до цього додумався.

 Ну ось. Якщо тобі вдалося якось вплинути на оточуючих, то, здається, соціум перестав бути пташиним ринком. Тепер це якийсь конвеєр. Тепер цікаво?

Без назви

Навіщо плакати, кричати, якщо тебе максимум по плечу поплескають, жалібно скрививши обличчя? Чи варто казати ті слова, які слухають, але не чують? Якщо хочеш, спробуй крикнути на вухо, все одно не вчує. Нащо фарбувати очі, якщо у них ніхто не дивиться? Час змінювати звички. Час почати створювати зірки, а не малювати їх на полях зошита з геометрії, час забувати заїжджені жарти... Давно вже час, але ти продовжуєш виплескувати почуття на того, хто вперто прикривається парасолею, а ти ніби не помічаєш цього. І чого чекаєш?

Як стати егоїстом

Егоїстом не треба ставати. Кожен з нас сам собі, сам у собі. Яким би не був альтруїстом, благодійником і взагалі "миру-мир", основний аргумент: там, нагорі, врахується. Як би не берегли природу, для того, щоб все одно: «Мені ж тут жить!». Якими б не були патріотами, все одно щоб потім сказати з гордістю: «Я – українець». Я... Я! Як не хотіли би порадувати того, хто поряд, все одно і собі який не який авторитет. І звідси ж фраза: «Ми нікому нічого не повинні». Лиш усе для себе, все собі. І підсвідомо кожен хоче, щоб як у приказці: його добро йому вернулось.  Не хочеться тільки святим, а святі у нас закінчились.

Мумія

Щоб піти, треба окреслити шлях. Щоб розтанути, треба спочатку застигнути. Ось чому ти стоїш, як пам’ятник? Чекаєш, поки пам’ятник стане надгробком? Щоб сказати, треба відкрити рота. Щоб замріятись, треба  хоча б чогось хотіти. А ти… А що ти? Ти очима блимаєш, ти рюмсаєш, схлипуєш, розриваючись. Щоб обсмалювати, треба бути рудою. Щоб віяти шармом, треба бути білявкою. Напевно, саме тому ти лиса. І взагалі, як це ми поряд опинились? Доля звела? Мені не шкода, та й ти не сильно жалкуєш. І взагалі, до чого тут я? Куди я полізла? Тобі воно треба? Очима блимай, мумія.

Елізі

Не називай себе пташкою в клітці. Ти ніколи не мала крил. Нізащо не звися богинею – ти надто далека від неба. Не звися й загадкою – ти та, до якої відповіді ніколи нема. І не зіронька ти, не блистиш. Не левиця, бо рикать не вмієш. Ну і хто ти, дозволь запитати? Ну і що? Ну і як? Ну й навіщо? Ось так от буває, Елізо. Ти плутаєш метафору з епітетом. На жаль. Я не вчитиму, не повчатиму, бо ти знаєш більше, Елізо, бо у тобі – непроглядне.

Була б дикункою, нікого не пускала б_________________

Комета

Не смій забувати мене. Дозволь мені назватися кометою. Уяви мене нею. Гарна, так? Підпиши мене кометою у телефоні. Я особлива – я не пронесуся за лічені хвилини. Мій шлях розтягнеться на той час, поки ти мене триматимеш. Не смій називати мене зіронькою. Я ж комета! Я не кліпатиму звідкись Там, я палатиму зовсім близько. Обіцяю. Тримай мене, бо я можу полетіти далі, лише сипонувши іскрами. Попереджаю. Я ж комета.

Ось ти відвернувся на хвилю, бо тебе хтось кликнув, а коли знов повернувся, то мене вже не було. Ти забув, що я комета.

Соло мого настрою

Дозвольте мені поякати. Насправді я сіра миша з короною на голові. Я дурний науковець і кухар без ножа, письменник без пера, ремонтник без шапочки з газетки. Крейда без кальцію й газета без чорнила. А може я біла ніч, суха річка, крик тиші. Знаєте, я стаю занадто попсовою, але те, що я зараз пишу, мені подобається, і це мене лякає. А може я тупе лезо, двокрапка без цяточки, соло дуету, записник без жодного листа. Нікому не потрібна ручка без ампулки. Якесь зайве безбережне озерце. Мда, якимись шмарклями запахло і почулися пісні отих співачок-одноденок. А найбільше мене лякає те, що те, що я пишу мені справді подобається.

Задзеркалля

За вікнами пропливають будинки, ліси, вокзали. Розмірене покачування потяга і чай, який обпалює язика. Ніби якесь задзеркалля. Ти перепливаєш з одного життя у інше: з розміреного сонного до дзижчання і експресії повз просте, сільське, затишне. Ніби ти і там, а ніби й тут, ніби й не хочеться, а нікуди ж не дінешся. У одному вагоні і компанія глухонімих, і група рокерів, і дівчина-художниця, і хлопець-геймер. Усі потихеньку виходять. Станція за станцією. Ось і кінцева, а вагон майже пустий. З купою різноманітних сумок я виповзаю з купе, спускаюся зі сходинок, забираю свої речі, перераховуючи кожну сумку, кожен пакет, щоб нічого ж не забути. Відійшовши від вокзалу метрів на десять, я зрозуміла, що хочу у своє купе, знову хочу випасти з часу, хочу знов у потяг, який перепливає з одного життя у інше: з розміреного сонного до дзижчання і експресії повз просте, сільське, затишне...

Чим пахне реальність?

Чим ти пахнеш? Яблуком? Малиною? А може ти пахнеш морем, у якому ти плавав півроку тому? А може, від тебе пахне подарованою випадковій п'ятирічній перехожій кулькою чи тхне вкраденим у однокласниці браслетом. Навряд чи ти пахнеш сливами, бо я не хочу і не сприймаю цей запах. Може запах невимовного жаху, який я вчула у натовпі, був саме від тебе. Я не парфумер і не хочу бути ним. Піду погуляю без шапки і перестану відчувати запахи, а оточуючі перестануть чути мої. Моя реальність пахне тобою. Відійди від мене.

Нові слова старого вальсу

Поглянь на мене, друже. Ти щасливий? Щастя – це коли душа тремтить. Чи твоя душа тремтить? Щастя – це коли сонячні зайчики танцюють у очах. Ти згоден зі мною? Щасливій людині постійно лоскоче у животі. Лоскоче, любий? Щасливим навіть кисень чистіший – він очищується автоматично. Варто лише, аби очі блищали. Щастя – це коли янгол ходить поряд, і я не маю на увазі релігію. Знаєш, ніхто не може бути стовідсотково щасливим, бо ж щастя таке мінливе.

Я міркую про це, як міркувала у вісім років. А що тут поганого? Здається, щастя відчуваєш у ті ж вісім років, бо тоді і з подругою не скандалила, а якщо й було, то на наступній перерві ми вже тримали одна одну за мізинчики зі словами «Мирись, мирись, мирись і більше не сварись». У вісім років не трусилася над екзаменами, не рвала і криком не кричала, що вона «лайкнула» його фото, не втрачала свідомість біля дзеркала, де під лупою знайшла новий прищик. У вісім років я була щаслива. Так, щаслива.

Особисте

Пробігти коло. Два. Три. Більше. Далі. Швидше. А сенс? Тікати від себе, а бігти до кого? До себе? Розумно. Не сміши мене, любий. Собі ти не віриш, а мені ти свято довіряєш?

Біжиш? А давай разом − ти від себе, я від себе. А раптом щось наздоженемо. А раптом ми повинні бути разом, аби щось наздогнати. Ти від себе, я від себе. Наздоганяй мене, а я тебе. Може, з цього щось і вийде...

Німий поет

Німий поет розкаже тобі все – лише очима, зеленими, як очі мавки-чортиці. Він не махатиме руками, не бігатиме зі сторони в сторону, а втопить тебе у зелених морях. Я знаю, порівнювати очі з морями банально, але ж люди досі тонуть. Нащо перекручувати правду? І про зелені моря я ще не чула. Бачите, я по-своєму оригінальна.

     Німий поет кращий у всіх відношеннях. Він мудрий. Зелено-мудрий. І ця мудрість, мов вірус, передається повітряно-крапельним шляхом. Вона заспокоює, голубить. Він може навіть не рухатись, а ти вже співаєш про себе. Ось така от сила.

    Німий поет буде з тобою найщиріший. Повір, найщиріший, бо просто так не викличеш шторм чи цунамі. І знову я згадала море… Якийсь Посейдон, а не поет. Бачите, як саме люди тонуть? І не смійте докоряти мені тим, що я перегинаю палицю з водою, бо я сама тону.

Незакінчуваний

Я постійно подорожую. По глобусу. Пальцями. Я постійно заливаю квіти. Перелюбов, знаєте. Те, що я багато говорю, не значить, що не вмію слухати. Це ти не любиш говорити, а я – мовчати. Я люблю ромашки, але чомусь ледве не плачу від букету троянд. Дурна звичка – переконувати себе у чомусь. Це означає − боятися себе. І зараз я починаю думку, і одразу ж обриваю її, бо вона кусається, може пальців відгризти.

І цей твір залишиться незакінченим, бо він теж кусається.

Містобудівниця

Я хотіла б бути скульптором, щоб все місто заставити статуями. Я хотіла б усе відлити з металу. Нічого не залишила б просто так. І наші люди спочатку сприйняли б це як «Вау», а потім всім би стало все одно. Лиш туристи фотографувалися б і тикали пальцями.

Я б усе відлила з металу. Кожну емоцію вичавлювала б з усіх усюд. Я хотіла б усі вікна розмалювати вітражами. Кожне скельце з заплющеними очима розписати. Хотіла б, щоб ламалося сонячне світло, ніби воно щойно з висоти. Щоб ніхто не зміг спостерігати з-за вікна. Щоб був хоч один привід вилізти назовні. І щоб фіранки якщо й є, то лиш чорні, важкі, щоб обривали кільця-тримачі. Якщо повісив, то впадай вже в крайність. А що втрачати? Пелена хоч є, то хай буде товста!

Я не мрійниця, а озлоблений карлик Чумацького шляху. Я - містобудівник, що лише будує плани, що ніколи не здійснить їх.

Ви хворі людьми

Ви хворі людьми. Не плачте, Ви аніскільки не винні. Це лише інфекція, від якої чомусь не врятувало щеплення. Ви хворі людьми, отже хворі смертельно. Мені не шкода, бо ми підемо разом. Ви триматимете мене тремтячою рукою, намагаючись заспокоїти, але у Вас нічого не вийде, бо тремтячі руки приводять істерику. Якщо бути відвертим, Ви – по-справжньому хворі, я – лише отруїлась. Може я максималістка, але я Вас втрачаю, бо ви хворі людьми, бо вони Вас виїдають. Шкода, невимовно шкода. Тишком-нишком лежати на ліжку і слабнути, слабнути, слабнути, приймаючи на груди камені. Інколи й золотом кидають. Та нащо нам це золото?! Я ж Вас втрачаю! Ми лежимо в одній палаті, але Ви по-справжньому хворі, а я лише отруїлась. Ви губитесь…

Любе різнотрав’я____________________________________

Музей забутих мрій

Нещодавно у величезному спальному районі серед сірих багатоповерхівок з'явилася велична будівля з розкішним фасадом. Біля дверей на сріблястій табличці напис: «Людина помирає, а її мрія − ні. Вона лише губиться у відчаї».

Спочатку ніхто з жителів міста не наважувався зайти туди, тим паче, ніхто не бачив, щоб хтось взагалі переступав поріг цієї будівлі. Одного разу в цей «театр мрій» (як охрестили цей будинок місцеві) забрела купка підлітків. Вийшли вони звідти десь через годину; у дівчат були мокренькі вії від сліз, а хлопці просто перемінилися в обличчі. Погляд змінився у всіх.

По сарафанному радіо звістка про перших відвідувачів «театру» облетіла чи не все місто. Спочатку заходило по декілька чоловік на тиждень, потім відвідувачів побільшало в рази. Цікавість подолала і мене. Відкривши двері, я побачила над дверима той же напис, що і на табличці. Я опинилася у чомусь на зразок холу з гардеробною, туалетом і стільцями, як у кімнатах очікування. Далі були ще одні двері. За ними мені відкрився широкий коридор зі стелажами, а над дверима напис – «Дитячі мрії».

У стелажі зліва від мене була розкрити книга. Під нею табличка «Наталя. 1962-1971. Хочу сама прочитати ту казку, яку завжди мені читала мама і побачити ілюстрації до неї». Поряд з книгою лежав пакетик зі східними солодощами, а під ними табличка: «Марія. 1927-1933. Хочу спробувати рахат-лукум». Далі лежав записничок і ручки. На табличці: «Хочу сам написати листа мамі. Вона сумує». На цьому стелажі ще був маленький інвалідний візок і напис: «Ваня. 1965-1974. Хочу грати у футбол». У стелажі по праву руку від мене лежав папірець. Його я не змогла прочитати, але був схожий на медичну довідку. На табличці: «Неля. 2000-2005. Хочу позасмагати». Далі лежав слуховий апарат з написом поряд: «Олег. 1979-1988. Моя мама співачка. Хочу її послухати». Поряд лежало іграшкове ліжечко. На табличці таке: «Михайло. 1979-1988. Хочу до школи». Я ще довго простувала повз стелажі і знаєте, вже тут я плакала.

Коридор за наступними дверима не дуже відрізнявся від попереднього. Над дверима – «Дорослі мрії». У першому стелажі лежала картина з табличкою: «Костянтин. 1914-1964. Хочу, щоб мене нарешті зрозуміли». Далі лежала квітка: «Катерина. 1945-2008. Хочу, щоб онуки зберегли мій сад». У іншому стелажі я побачила сімейне фото. Мила родина. Табличка казала: «Олена. 1951-2011. Хочу піти замість них». Поряд з фото лежали театральні маски: «Хочу більше ніколи не виходити на сцену».

Це такі, серйозні мрії, але не всі. Пройшовши декілька стелажів я побачила мініатюрний велосипед і підпис: «Анітта. 1942-2012. Хочу навчитися кататися на велосипеді». Зовсім поруч: «Олександр. 1970-2000. Хочу прогулятися Єлисейськими полями». Я побачила статуетку Ейфелевої вежі і, а далі лежала картинка над табличкою: «Оксана. 1947-2014. Хочу побачити веселкові хмари». Мило, чи не так?

Обійшовши весь «театр», я просльозилася ще декілька разів. Мій світогляд змінено і дуже кардинально.

Людина помирає, а її мрія − ні. Вона лише губиться у відчаї.

Маленька, худенька дівчинка-альбінос

Подаруйте жоржини невдасі. Прочиніть їй двері, і вона зайде. Тремтяча дівчинка-альбінос. З кирпатеньким носом, маленька, худенька. Вона подарує тобі картину з кривими лініями. Пофілософствувати вирішила… Ні, це ти так подумаєш, насправді, в неї просто тремтіли руки. Якщо ти будеш поблажливим, вона закине собі до рота декілька крихт і вмоститься у кріслі. Маленька, худенька дівчинка-альбінос. Я не дуже крутитиму словами, щоб не сильно заплутати її. Вона може вишити тобі картинку, але ти можеш сподіватися максимум на половину, бо вона губитиметься і збиватиметься. О, а ще вона коржиків спече, якими ти будеш давитися. Ти відкрив двері невдасі. Але знаєш, мені б теж не вистачило духу прогнати маленьку, худеньку дівчинку-альбіноса.

Якщо можна було б пірнути в чашку чаю

Якщо можна було б пірнути в чашку чорного чаю, я б пірнула, чіпляючись ногами за чаїнки, дивом врятувалася б від водоверту, не помітила б ложку і стукнулась об неї головою. Потім я б сіла на край кружки і бовтала б у чаї ногами, потираючи гулю. Може, я б когось потягнула з собою і він би спочатку злився, а потім турбувався за мою гулю. А може мене засипле цукром і я довго тріпатиму волоссям, щоб витріпати солодкі піщинки. Чи я могла б зменшитись настільки, щоб плавати на чаїнках, як на гумових матрасах, час від часу черпаючи мікроскопічним стаканом напій, і, потягуючи його через соломинку, як роблять дівчата з Малібу.

Дивний вийшов монолог. І от тільки не кажи, що ніколи таку дурню не обдумував.

Афродіто!

Осяяна Афродіто! Ти спустишся, чесно? Саме ти, а не твої копії? Жалюгідні олов’яні підробки. Ти спустишся? Прийдеш? Посидиш зі мною на кухні? Афродіто, не треба коротких послань. Вони перековеркуються, йдучи через хмари. Не треба, дорадилась так вже. Як ітимеш, візьми с собою вино. Наше занадто терпке, спробуєм твоє.

Афродіто, доберись до мене. Проберись до мене. Достукайся до мене. Ти ж зможеш, якщо захочеш. Та навіть якщо не хочеш, все одно спустись. Мого бажання на двох вистачить.

Афродіто, я почеплю на тебе вінок, нагодую салом, ба давньогрецька богиня занадто далека від мене. І стане Афродіта Ганею. Усе ж таки, Ганя ближче. Може, й те що вона несе стане зрозумлішим, простішим і кохання буднем стане. Може, саме тому Афродіта не Ганя?




1. Серое и белое вещество головного мозга
2. трюфелях в своей книге История нового государства Гренады
3. варіант 1 Чим можна пояснити той факт що на референдумі 17 березня 1991 року 705 українців висловилися за збе
4. Корекційна освіта Освітньокваліфікаційний рівень- спеціаліст.
5. Построение межличностных отношений в юношеском возрасте.html
6. ТЕМА 7. Рак щитовидной железы и заболевания паращитовидных желез.html
7. Моби Дик или Белый Кит Герман Мелвилл Моби Дик или Белый Кит Сергей Петров Готье Неи.
8. тельных расходах на родителей ст
9. Геоинформационные проекты Барнаула
10. Система образования в Бельгии
11. Эмпирическое знание может быть отражением данного не посредственно а опосредованно
12. Защита сервера DNS - Настройка безопасности
13. Мы построили хорошие отношения с нашими поставщиками
14. го тысдо нэ Механический с середины 17 века
15. Родничок присмотра и оздоровления МДОУ Детский сад 36 Родничок присмотра и оздоровления расположен
16. Акционерное общество как правовой институт
17. Экономика и управление на предприятии филиала РГГУ в г
18. Репродуктивное поведение насекомых
19. реферат дисератції на здобуття наукового ступеня кандидата психологічних наук Київ 2003
20. Методичні рекомендації з організації та проведення науковопедагогічного експерименту.html