Будь умным!


У вас вопросы?
У нас ответы:) SamZan.ru

тема і джерела конституційного права Система конституційного права України

Работа добавлена на сайт samzan.ru: 2016-06-20


Зміст

ОСНОВИ КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА УКРАЇНИ

1.1. Поняття, предмет, метод, система і джерела конституційного права

Система конституційного права України.

Джерела конституційного права.

1.2. Конституція України — основний закон держави і суспільства

Поняття та юридична природа конституції.

Соціально-політична суть конституції.

Форма конституції.

1.3. Конституційний статус людини і громадянина

Система прав і свобод людини і громадянина.

Політичні права і свободи.

Інститут громадянства України.

1.4. Виборче право, виборчі системи і референдуми в Україні

1.5. Конституційні основи організації діяльності органів державної влади і місцевого самоврядування                                                                                                                                                                               

                                                                                                                                                                                 

2

Розділ 1. ОСНОВИ КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА УКРАЇНИ

1.1. Поняття, предмет, метод, система і джерела конституційного права

Конституційне право — провідна галузь права України, яка є сукупністю правових норм, що мають внутрішню єдність і загальні ознаки.

З конституційного права розпочинається формування всієї системи національного права, всіх його галузей.

Конституційне право має свій предмет правового регулювання. Це суспільні відносини, які виникають у всіх сферах життєдіяльності суспільства: політичній, економічній, соціальній, духовній та регулюються правом. Конституційно-правові норми закріплюють насамперед основні принципи, які визначають устрій держави і суспільства. У них встановлюються якісні характеристики держави: суверенітет, форма правління, форма державного устрою, суб'єкти державної влади, загальні основи функціонування політичної системи України, символи держави.

Предметом конституційного права є відносини, які визначають належність до громадянства України, становище людини в суспільстві й державі, її основні права, свободи й обов'язки. Вони є основоположними для всіх соціальних зв'язків, які формують суспільство, визначають основи статусу людини в її суспільних зв'язках.

Предметом конституційного права України є форми безпосередньої демократії, насамперед, вибори, референдум, система органів державної влади, місцевого самоврядування, основи їх організації та функціонування. До предмета конституційного права належить територіальний устрій України.

Конституційне право — провідна галузь права України, що є сукупністю правових норм, які закріплюють і регулюють суспільні відносини, що забезпечують організаційну і функціональну єдність суспільства, основи конституційного ладу України, статус людини і громадянина, територіальний устрій держави, форми безпосередньої демократії, систему органів державної влади і місцевого самоврядування.

Допоміжним, але досить вагомим критерієм, за яким конституційне право України відокремлюється від інших галузей права, є метод правового регулювання — сукупність способів і засобів правового впливу на суспільні відносини. Головними методами конституційно-правового регулювання є методи уповноваження, встановлення і зобов'язання.

Для конституційно-правового регулювання суспільних відносин характерним є владно-імперативний метод, оскільки норми конституційного права України регламентують великий обсяг відносин, які базуються на владі та підпорядкуванні, реалізації владними структурами своїх повноважень. Але чимало є і дозвільних норм, які дають можливість суб'єктам державно-правових відносин реалізувати свої права.                                                                                                   Застосовуючи всі наведені методи правового регулювання, конституційне право України забезпечує нормальне функціонування інститутів державної влади, гарантує народовладдя, формування громадянського суспільства на основі злагоди. З допомогою різних методів правового регулювання гарантуються основні права і свободи людини та громадянина, демократичний розвиток держави і суспільства.

                                                                               3                                                                                                                                                                            Система конституційного права України.

Конституційне право — елемент правової системи України. Своєю чергою, воно є складною системою, що формується з багатьох частин і елементів, що взаємодіють між собою, які характеризують внутрішню структуру конституційного права, вирізняючи його серед інших галузей права.

Система галузі конституційного права України складається з найважливіших конституційно-правових інститутів, до яких належать інститути: основ конституційного ладу; основ правового статусу людини і громадянина; територіального устрою; органів державної влади і місцевого самоврядування; безпосередньої демократії.

Характеристика системи конституційного права України зумовлює необхідність виявлення складових частин не лише всієї галузі права, а й кожного конституційно-правового інституту в його системі.

Норми одного інституту створюють необхідні передумови для дії іншого або кількох інститутів, визначають їх зміст і спрямованість. Так, норми інституту основ конституційного ладу посідають перше місце в системі конституційного права України, оскільки в них містяться основоположні політико-правові принципи організації функціонування держави і суспільства.

Норми інституту основ правового статусу людини і громадянина мають забезпечувати можливість для особи користуватися всім комплексом соціально-економічних, політичних, особистих та культурних прав і свобод. Вони безпосередньо пов'язані з нормами основ конституційного ладу. Це повною мірою стосується й інститутів територіального устрою, конституційного суду, норм, які визначають систему державної влади в Україні й місцевого самоврядування. Важливе місце в системі конституційного права посідає інститут основ правового статусу людини і громадянина, тому що людина, її права і свободи визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю в державі та суспільстві.

Конституційно-правовий інститут, норми якого закріплюють державний і територіальний устрій, створює необхідні передумови для правового регулювання державного устрою, системи державних органів, органів місцевого самоврядування.

У системі галузі конституційного права України цей інститут передує інститутові, що закріплює систему державних органів та органів місцевого самоврядування.

Система галузі конституційного права України тісно пов'язана зі структурою Конституції України. Але між ними є й різниця, оскільки система галузі охоплює всю сукупність державно-правових норм, а система Конституції України — лише частину цих норм, що виявляються в основному джерелі права України — Конституції України.

Джерела конституційного права.

Кожна галузь права має свої джерела. Це стосується і конституційного права. Джерела права прийнято розрізняти за: а) матеріальним змістом (матеріальні умови життя суспільства, система економічних зв'язків, форми власності тощо); б) ідеальним змістом (правова свідомість); в) юридичним змістом (різні форми, засоби вираження, об'єктивізація правових норм). Тому під                                                                                                                 

     4

джерелами права в юридичному значенні розуміють форму вираження, об'єктивізації державної волі.

Основними видами джерел конституційного права у світі є нормативно-правові акти, судові прецеденти, правові звичаї, міжнародні й внутрішньодержавні договори. Натомість, нормативно-правові акти конституційного права поділяються на закони, нормативні акти виконавчої влади, нормативні акти органів конституційного контролю (нагляду), парламентські регламенти, акти місцевого самоврядування.

Система правових актів, які є джерелами конституційного права України, доволі широка, а саме: Конституція України, Конституція Автономної Республіки Крим, закони, постанови Верховної Ради України, акти Верховної Ради Автономної Республіки Крим, декларації (насамперед Декларація про державний суверенітет України), Акт проголошення незалежності України, нормативні акти Президента України, постанови урядів України, Автономної Республіки Крим, нормативні акти органів місцевого самоврядування, регламенти тощо.

Особливе місце серед джерел конституційного права України належить Конституції України, в якій закріплюються найбільш принципові правові норми загального характеру. Вони мають установчий характер та вищу юридичну силу, стосуються всіх сфер життя суспільства: політичної, економічної, соціальної, духовної. Таким діапазоном змісту своїх норм Конституція України суттєво відрізняється від усіх інших джерел конституційного права. Важливо й те, що в самій Конституції України визначаються багато інших видів джерел цієї галузі національної правової системи. Норми Конституції України стосуються кожного громадянина, всіх суб'єктів суспільних відносин.

Джерелом конституційного права України є міжнародні договори. Конституція України (ст. 9) встановлює, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

1.2. Конституція України — основний закон держави і суспільства

Поняття та юридична природа конституції.

Термін "конституція" (від лат. constitutio — встановлення, устрій) відомий ще за часів Давньої Греції і Стародавнього Риму. Нині під конституцією розуміють систему загальнообов'язкових норм, що мають, здебільшого, вищу юридичну силу і регулюють основи відносин між людиною та суспільством, з одного боку, і державою — з іншого, а також засади організації самої держави та її відносин зі світовим співтовариством. Конституція в сучасному світі є невід'ємним атрибутом держави, ознакою її суверенності.

У науці конституційного права прийнято розрізняти поняття конституції у матеріальному та у формальному значеннях.

Під конституцією в матеріальному значенні розуміють здебільшого сукупність юридичних норм, які закріплюють основні права та свободи людини і громадянина, визначають засади суспільного ладу, форми державного правління і державного устрою, основи організації центральних і місцевих органів державної влади, їх компетенцію та взаємовідносини, державні символи і столицю. Вищеназване коло відносин і становить предмет конституційного регулювання.

                                                                                      5

Конституцією у формальному значенні іменується єдиний акт або ж кілька актів, що мають вищу юридичну силу стосовно всіх інших нормативних актів. Конституція в цьому значенні — це свого роду закон законів. Вона може бути змінена тільки в особливому, встановленому, зазвичай, нею самою, порядку; зміна конституції тягне за собою перегляд раніше ухвалених законів та інших нормативних актів на предмет їх відповідності зміненим положенням конституції.

Соціально-політична суть конституції.

Поняття конституції неможливо розкрити повною мірою без з'ясування питання про її не тільки юридичну, а й соціально-політичну природу.

В основі її аналізу у вітчизняній літературі радянських часів традиційно лежав класовий підхід. Конституція, згідно з таким підходом, розглядалась як продукт класової боротьби, як форма вираження класових інтересів (панівного класу, блоку, коаліції, союзу класів). Такий однобічний підхід до з'ясування соціально-політичної природи (суті) конституції нині значною мірою подоланий, хоч рецидиви попереднього мислення все ще даються взнаки. Суть конституції і нині почасти трактується як форма вираження інтересів домінуючих у суспільстві політичних сил, інтересів народу тощо.

Не заперечуючи впливу на соціальну сутність конституції політичних чинників, зокрема співвідношення політичних сил, разом із тим, не потрібно, вочевидь, зводити її до форми вираження інтересів певних сил чи навіть народу загалом.

Як зарубіжна, так і наша власна історія свідчать про те, що конституції ухвалюються в результаті компромісу між різними соціально-політичними силами з таких докорінних питань, як межі втручання держави в життя суспільства й окремих індивідів, форми організації і здійснення державної влади, права і свободи людини. Як вираження такого компромісу треба розглядати також Конституцію України.

Форма конституції.

Зміст конституції проявляється в її формі, тобто у способі організації і вираження закладеного в ній нормативно-правового матеріалу.

Традиційно за формою вираження нормативно-правового матеріалу конституції поділяють на писані та неписані. До писаних належать конституції, складені у вигляді єдиного нормативного акта (документа), побудованого за певною схемою, а до неписаних — конституції, які складаються з багатьох законів, судових прецедентів, правових звичаїв, конституційних угод тощо.

Конституція України є єдиним кодифікованим актом, що закріплює засади організації державної влади в Україні, регулює взаємовідносини цієї влади, суспільства та індивіда, і має найвищу юридичну силу (ст. 8 Конституції України).

Найвища юридична сила Конституції України проявляється в тому, що:

— по-перше, її норми мають пріоритет (верховенство) перед нормами інших (звичайних) законів, а тим більше перед актами виконавчої влади та іншими нормативними актами, що є чинними на території України. Верховенство Конституції поширюється також на міжнародні договори, про що свідчить положення ст. 9 Конституції, згідно з яким "укладання міжнародних договорів, які

                                                                                    6

суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України";

— по-друге, норми інших законів та підзаконних актів мають ухвалюватися на основі Конституції і повинні відповідати їй (ст. 8 Конституції України). Будь-який акт, що суперечить Конституції (за змістом чи за формою), має бути визнано недійсним.

Найвища юридична сила Конституції України забезпечується особливим порядком внесення змін до неї та особливою охороною Конституції, вирішальна роль у якій належить конституційному правосуддю.

Структура Конституції України. Це спосіб її внутрішньої побудови, тобто порядок об'єднання однорідних конституційних норм у певні комплекси — розділи та послідовність їх розташування.

Структура більшості сучасних конституцій має стандартизований вигляд: вона вміщує преамбулу (вступ), основну частину, а також прикінцеві та перехідні положення. Інколи до структури конституції вносять також додатки.

Структура Конституції України побудована з урахуванням як власного, так і сучасного зарубіжного досвідів. Вона складається з Преамбули, основної частини, яка охоплює тринадцять розділів, "Прикінцевих положень" (розділ XIV) та "Перехідних положень" (розділ XV). До Конституції долучено також додаток у вигляді Закону України "Про прийняття Конституції України і введення її в дію".

Основні функції Конституції України. Соціальне призначення Конституції України, її місце і роль у правовій системі України означені в її функціях — основних напрямах впливу на суспільні відносини.

Функції Конституції відображають найголовніші шляхи її впливу на розвиток держави і суспільства в сучасних умовах національного відродження України. Функції охоплюють і фактично поширюються на всі ті сфери суспільних відносин, які врегульовані Конституцією та охоплюються її змістом.

Види функцій Конституції визначають залежно від різних критеріїв і підстав. їх можна пов'язувати з функціями держави. Залежно від суспільного призначення конституції, визначають соціальні функції, які поділяють, своєю чергою, на юридичні та політичні. Ці функції порівняно однорідні і цілеспрямовані. Так, у юридичній функції знаходять своє вираження (втілення) конституційні основи права і правової системи в цілому. У політичній функції відображаються конституційні основи політики та політичної системи.

Юридична функція Конституції України полягає в тому, що вона є основним законом країни, який має найвищу юридичну силу і є головним джерелом права і всієї правової системи України.

До юридичної (правової) функції Конституції України належать установча, регулятивна, системотворча, правоохоронна функції та деякі інші.

Установча функція Конституції України полягає в тому, що в ній знайшли своє закріплення найважливіші політичні та соціально-економічні інститути держави й суспільства. Прикладом установчого характеру може бути закріплення в Конституції України існування таких інститутів, як

                                                                                    7

Уповноважений Верховної Ради України з прав людини (ст. 85), Вищої ради юстиції (ст. 131), Конституційного Суду України (розділ XIІ) та інші.

Сутність регулятивної функції Конституції України полягає в закріпленні в її нормах сталих суспільних відносин і гарантій їх дотримання (статична функція) та визначення тих суспільних відносин, які перебувають на етапі свого розвитку (динамічна функція).

Сутність і значення правоохоронної функції Конституції України полягає в тому, що вона передбачає вимоги щодо забезпечення виконання і реалізації її норм та інститутів. Механізм правоохоронної функції вміщує як організаційно-правові форми (діяльність Конституційного Суду України, Уповноваженого Верховної Ради з прав людини), так і застосування конституційних санкцій: усунення з поста Президента України через процедуру імпічменту, відкликання, припинення повноважень депутатів та органів державної влади (недовіра Кабінету Міністрів України) тощо.

Політична функція Конституції України полягає в тому, що вона визначає належність влади в країні народу, основи державного і суспільного устрою, внутрішньої і зовнішньої політики тощо. У Конституції України визначаються основні форми здійснення народовладдя — вибори і референдуми, місцеве самоврядування тощо.

Водночас система функцій Конституції України як Основного Закон України і соціально-культурного явища сучасного суспільства не вичерпується юридичною і політичною функціями. їй притаманні також економічна, ідеологічна, інформаційна, педагогічно-виховна та інші функції, які всебічно характеризують її соціальне призначення, місце і роль у сучасному українському суспільстві.

1.3. Конституційний статус людини і громадянина

Наука конституційного права під конституційним статусом особи розуміє загальні, основоположні засади, за допомогою яких у Конституції визначаються основні права, свободи й обов'язки людини і громадянина, а також гарантії їх здійснення, тобто можливість мати, володіти, користуватися та розпоряджатися економічними, політичними, культурними та іншими соціальними цінностями; користуватися свободою дій і поведінки в межах конституції та інших законів.

Система прав та свобод людини і громадянина, що гарантується Конституцією України, розроблена з урахуванням відповідних міжнародно-правових актів: Загальної декларації прав людини (1948 р.), Міжнародного пакту про громадянські та політичні права (1966 р.), Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права (1966 р.), Європейської конвенції про права і основні свободи людини (1950 р.), Паризької хартії для нової Європи (1990 р.) та низки інших.

Теорія права й правова практика розрізняють поняття "права людини" і "права громадянина". У першому випадку йдеться про права, пов'язані з самою людською істотою, її існуванням та розвитком. Людина (як суб'єкт прав і свобод) тут виступає здебільшого як фізична особа. За Конституцією України, до цього виду прав належить право на життя (ст. 27), право на повагу до гідності людини (ст. 28), право на свободу та особисту недоторканність (ст. 29), право на невтручання в особисте та сімейне життя (ст. 32) тощо.

                                                                                 8

Що ж до прав громадянина, то вони зумовлені сферою відносин людини із суспільством, державою, їх інститутами. Основу цього виду прав становить належність людини до держави, громадянином якої вона є.

Права людини, порівняно з правами громадянина, пріоритетні. Адже права людини поширюються на всіх людей, які проживають у тій або іншій державі, а права громадянина — лише на тих осіб, які є громадянами певної країни. Прикладом прав громадянина, закріплених Конституцією України, є право на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації (ст. 36), право брати участь в управлінні державними справами (ст. 38), право на проведення зборів, мітингів, походів, демонстрацій (ст. 39), право на соціальний захист (ст. 46) тощо.

Система прав і свобод людини і громадянина.

Конституція України, проголошуючи права людини і громадянина, виходить із системи прав і свобод, що визначаються теорією конституційного права. Права та свободи людини і громадянина прийнято поділяти на особисті; політичні; економічні; соціальні та культурні.

Особисті права і свободи людини безпосередньо пов'язані із самою сутністю людини як фізичної особи.

До особистих прав людини належать право на вільний розвиток своєї особистості (ст. 23), невід'ємне право на життя (ст. 27), право на повагу до гідності (ст. 28), право на свободу та особисту недоторканність (ст. 29), право на недоторканність житла (ст. 30), право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (ст. 31), право на невтручання в особисте і сімейне життя (ст. 32), право на свободу пересування і вільний вибір місця проживання (ст. 33), право на свободу думки і слова (ст. 34), право на свободу світогляду і віросповідання (ст. 35).

Невід'ємне право кожної людини на життя (ст. 27) є загальновизнаним суб'єктивним правом, яке закріплене в усіх міжнародних правових актах. Проголошення цієї норми-принципу в Конституції України — це матеріалізація однієї з гуманістичних засад. Адже людина є найбільшою соціальною цінністю. Тому всебічна охорона її життя — один з основних обов'язків держави.

Право людини на повагу до її гідності (ст. 28) має універсальний характер у тому розумінні, що воно діє ще до народження дитини, а також після смерті людини. Повага до гідності людини є обов'язком держави. Справи, що виникають із цього приводу, зазвичай, вирішуються у судовому порядку. Надійне гарантування правового захисту поваги до гідності як одного з нематеріальних благ є важливою ознакою справді демократичного, правового характеру держави, високої моральності суспільства.

Право на свободу та особисту недоторканність (ст. 29) є однією з реальних гарантій свободи людини. Це право як загальний принцип встановлює межу, яку ті чи інші посадові особи можуть переступити лише у випадках, прямо передбачених законом (затримання особи, яка скоїла злочин, здійснення примусового лікування за визначених законом обставин тощо). Лише суд своїм умотивованим рішенням і тільки на підставі чинного законодавства може дати дозвіл на арешт людини та утримання її під вартою.

                                                                                     9

Сутність права на недоторканність житла (ст. 30) полягає в тому, що без підстав, передбачених законом, ніхто не має права ввійти до житла проти волі осіб, які в ньому проживають.

Принцип недоторканності житла поширюється не тільки на місце постійного проживання особи, а й на місця її тимчасового мешкання у готелях, санаторіях, будинках відпочинку тощо.

Право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (ст. 31) належить до загальновизнаних суб'єктивних прав особи. Винятки можуть бути встановлені лише судом у випадках, передбачених законом.

Право на невтручання в особисте і сімейне життя (ст. 32) також е одним із суб'єктивних прав людини, пов'язаних із гарантуванням її свободи.

Право на свободу пересування і вільний вибір місця проживання (ст. 33) за радянських часів було суттєво обмежено інститутом прописки, а також низкою перешкод, пов'язаних із виїздом за кордон і поверненням звідти. Це право — один із складників загального права людини на свободу.

Право на свободу думки і слова (ст. 34) є одним із найсуттєвіших проявів демократії. Свобода думки взагалі не може бути обмежена, оскільки заборонити можна лише висловлювання певних думок, їх оприлюднення.

Визнаючи право на свободу думки і слова, демократичні держави, в тому числі й Україна, обмежують його, забороняючи пропагувати погляди, що суперечать національній безпеці, територіальній цілісності держави, провокують заворушення чи злочини тощо.

Право на свободу світогляду і віросповідання (ст. 35) було визнане світовим демократичним співтовариством у результаті його тривалої, багатовікової боротьби з реакційними силами — як світської, так і церковної влади.

Конституційне право на свободу світогляду і віросповідання не можна розуміти як абсолютне, таке, що не залежить від змісту і форми світогляду та віри, які пропагуються. Державні органи можуть обмежити це право в інтересах охорони громадського порядку, здоров'я і моральності населення, оскільки відомо, що деякі релігійні секти сповідують думки і відправляють обряди, які суперечать загальновизнаним моральним нормам і принципам.

Політичні права і свободи.

Особливість політичних прав і свобод полягає насамперед у тому, що їх носіями, суб'єктами є лише громадяни України, а не всі особи, які проживають на її території. Водночас варто зазначити, що політичні права і свободи мають самостійне значення, й саме як такі вони закріплені у Конституції України та в різних міжнародних документах.

Важливою особливістю політичних прав і свобод є й те, що вони у певних випадках можуть бути реалізовані лише завдяки участі конкретного громадянина, наділеного цими правами, свободами, у діяльності відповідних об'єднань, політичних партій, профспілкових організацій, державних структур.

                                                                                       10

До політичних прав і свобод належать право на об'єднання у політичні партії та політичні організації (ст. 36), право брати участь в управлінні державними справами (ст. 38), право на мирні збори та маніфестації (ст. 39), право на звернення (ст. 40).

Право на об'єднання (ст. 36) дає змогу громадянинові брати активну участь у політичному житті суспільства.

Право брати участь в управлінні державними справами (ст. 38) може здійснюватися громадянами України як безпосередньо, так і через представників, якими, наприклад, є депутати представницьких органів державної влади.

Право на мирні збори та маніфестації (ст. 39) є важливим демократичним надбанням і дійовим заходом, завдяки якому громадяни можуть вільно обговорювати актуальні питання державного і суспільного розвитку, протестувати проти будь-яких обмежень демократії або тих чи інших негативних проявів у політиці, проти порушення їхніх прав тощо.

Право на звернення може здійснюватися у різних формах, в індивідуальному чи колективному порядку. Адресатами цих звернень є державні органи різного рівня, органи місцевого самоврядування, посадові особи цих органів. Важливо, щоб звернення громадян розглядалися відповідно по суті справи, у терміни, встановлені чинним законодавством. Недотримання посадовими особами вимог закону надає громадянину право звертатися до суду щодо захисту. Здійснення права громадян на звернення регулюється Законом України від 2 жовтня 1996 р. "Про звернення громадян".

Економічні, соціальні та культурні права. Конституція України закріплює систему економічних, соціальних і культурних прав. Немає потреби наголошувати на значенні цих прав, їх практичної реалізації. Адже саме вони повинні гарантувати економічну свободу людини, її розвиток як вільної, забезпеченої у своїх життєвих потребах особистості.

Система економічних, соціальних і культурних прав, згідно з Конституцією України, охоплює право кожного володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності (ст. 41), право на підприємницьку діяльність (ст. 42), право на працю (ст. 43), право на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів (ст. 44), право на відпочинок (ст. 45), право на соціальний захист (ст. 46), право на житло (ст. 47), право на достатній життєвий рівень (ст. 48), право на охорону здоров'я (ст. 49), право на безпечне для життя і здоров'я довкілля (ст. 50), право, зумовлене гарантуванням вільної згоди на шлюб, а також захистом материнства, батьківства, дитинства і сім'ї (ст. 51, 52), право на освіту (ст. 53), право на свободу творчої діяльності (ст. 54).

Право кожного володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності (ст. 41) є не що інше, як закріплення в Конституції України принципу приватної власності, яка є економічною основою громадянського суспільства, розвитку ринкових відносин.

Право приватної власності регулюється і захищається різними галузями українського права. її статус характеризується непорушністю, ґрунтується на силі закону. До того ж відповідні зміни у становищі власника можуть бути здійснені винятково за рішенням суду.

                                                                                       11

Можливі винятки, обмеження права використання приватної власності пов'язуються Конституцією України із суспільною необхідністю, а також із випадками, коли ця власність завдає шкоди громадянам, суспільству, погіршує екологічну ситуацію тощо.

Зазначені принципові положення статусу власності поширюються й на інтелектуальну власність.

Право на підприємницьку діяльність (ст. 42) пов'язане з приватною власністю, яка становить матеріальну основу підприємництва. Під підприємництвом розуміють діяльність, що здійснюється її суб'єктами на власний ризик і спрямована на отримання ними прибутку. Держава зобов'язана сприяти розвитку підприємництва, охороняти права підприємців, не втручатись у господарську діяльність організацій, що займаються підприємництвом.

Держава може заборонити підприємницьку діяльність у деяких сферах виробництва та торгівлі, наприклад, у сфері виготовлення зброї, наркотичних засобів тощо. Винятки із загальних правил щодо виробництва деяких видів продукції реалізуються шляхом надання суб'єктам підприємництва спеціальних ліцензій.

Право на працю (ст. 43) зумовлене свободою трудової діяльності людини, вільним вибором нею місця та характеру праці (трудової спеціалізації). Людина може займатися будь-яким видом трудової діяльності, а може й не брати в ній участі, оскільки Конституція забороняє використання примусової праці.

Заборона примусової праці не поширюється на військову або альтернативну (невійськову) службу, працю, пов'язану з виконанням судового вироку або необхідну за надзвичайних умов.

Конституція і чинне законодавство захищають громадян від незаконного звільнення, несвоєчасного отримання винагороди за працю.

Невиконання зазначених та інших вимог щодо організації роботи, передбачених законом, надає тим, хто працює, право на страйк (ст. 44). Воно передбачене не тільки українським законодавством, а й Міжнародним пактом про економічні, соціальні та культурні права. При цьому повинні дотримуватися вимоги закону тієї країни, де проводиться страйк. Треба зазначити, що право на страйк не може мати універсального характеру, оскільки є такі сфери суспільного життя, де зупинення виробництва може призвести до небажаних наслідків, а в деяких випадках — до катастроф.

Право на відпочинок (ст. 45) також належить до основних прав людини. Положення, спрямовані на гарантування кожній людині, яка працює, цього права, закріплені у Загальній декларації прав людини і в Міжнародному договорі про економічні, соціальні та культурні права. Законодавче ж регулювання цього права поширюється на людину, яка працює за трудовим договором (контрактом). Саме вона може вимагати від працедавця дотримання вимог закону щодо тривалості робочого дня, відпочинку у вихідні та святкові дні. Усі спори щодо здійснення права на відпочинок вирішуються відповідно до настанов Кодексу законів про працю України.

Право на соціальний захист (ст. 46) передбачає широке коло питань, які держава, різні громадські організації повинні вирішувати, щоб гарантувати людині цивілізований рівень повсякденного життя. Особливо це стосується тих, хто а огляду на похилий вік, хворобу не може забезпечити собі належних умов життя.

                                                                                      12

Важливе значення для кожної людини має конституційне право на житло (ст. 47). Основною формою реалізації цього права, згідно з Конституцією, є придбання громадянином житла на різних підставах (побудова, придбання у власність, оренда). Водночас громадянам, які потребують соціального захисту, державні та місцеві самоврядні органи надають житло безкоштовно або за доступну для них плату. Примусове позбавлення житла можливе лише на підставі закону за рішенням суду.

У ст. 48 Конституції України зазначено, що кожен має право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї, що передбачає достатнє харчування, одяг, житло. Усього цього людина, всі члени її сім'ї повинні досягати завдяки своїй діяльності. Але через вагомі причини природними є винятки з цього правила. У таких випадках допомогу повинні надавати держава, інші структури соціального захисту.

Право на охорону здоров'я (ст. 49) органічно пов'язане з правом на безпечне для життя і здоров'я довкілля (ст. 50). Як перше, так і друге спрямовані на захист найбільш дорогоцінного, що є в людини, — її здоров'я та самого життя.

Держава забезпечує розвиток мережі та покращення роботи медико-лікувальних закладів, вживає заходів щодо запобігання захворюванням. Медичне обслуговування у державних і комунальних закладах охорони здоров'я здійснюється безплатно. Водночас для покращення медичного обслуговування населення держава сприяє розвитку лікувальних закладів усіх форм власності.

Право на освіту (ст. 53) є одним з основних соціальних і культурних прав, якими наділено громадянина України. Воно виявляється у конституційному закріпленні обов'язковості повної загальної середньої освіти, існування розгалуженої мережі закладів освіти різного рівня, що функціонують на державних і комунальних засадах. При цьому треба зазначити, що держава забезпечує доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої та професійно-технічної освіти. Що ж до вищої освіти, то її безоплатне здобуття в державних і комунальних закладах освіти здійснюється на конкурсній основі. Передбачено також надання державних стипендій та різних пільг учням і студентам.

Інститут громадянства України.

Основну частину населення будь-якої країни становить особлива категорія фізичних осіб, а саме: громадяни цієї держави.

Громадянство є тією необхідною підставою, яка надає особі, що має статус громадянина, можливість повною мірою долучитися до політичного, економічного, правового та культурного життя суспільства і держави. Громадянство є одним із визначальних чинників у характеристиці правового становища особи, одним із найважливіших елементів її правового статусу.

Закон України "Про громадянство України" від 18 січня 2001 р. визначає громадянство як "правовий зв'язок між фізичною особою і Україною, що знаходить свій вияв у їх взаємних правах та обов'язках" (ст. 1). Конституція України (ст. 4, 25,92,106) закріпила невід'ємне право людини на громадянство. Згідно з ним:

— в Україні, до складу якої входить Автономна Республіка Крим, встановлено єдине громадянство (ст. 4);

                                                                                   13

— ніхто не може бути позбавлений громадянства (ч. 1, ст. 25);

— ніхто не може бути позбавлений права змінити громадянство (ч. 1, ст. 25);

— громадянин України не може бути виданий іншій державі (ч. 2, ст. 25);

— держава гарантує піклування та захист своїм громадянам, які перебувають за кордоном (ч. 3, ст. 25);

— питання громадянства визначаються виключно законом України (ст. 92);

— Президент України ухвалює рішення про прийняття громадянства України та припинення громадянства України (ст. 106).

Згідно з ч. 2 ст. 4 Конституції, питання набуття та припинення громадянства України передбачені в Законі. Ст. 6 Закону про громадянство України визначає такі підстави набуття громадянства України:

— за народженням;

— за територіальним походженням;

— унаслідок прийняття громадянства;

— унаслідок поновлення в громадянстві;

— унаслідок усиновлення;

— унаслідок встановлення над дитиною опіки чи піклування;

— унаслідок встановлення над особою, визнаною судом недієздатною, опіки;

— у зв'язку з перебуванням у громадянстві України одного чи обох батьків дитини;

— унаслідок встановлення батьківства;

— за іншими підставами, передбаченими міжнародними договорами України.

Умовами вступу (прийняття) до громадянства України є:

— визнання та дотримання Конституції України та законів України;

— зобов'язання припинити іноземне громадянство (окрім випадків, зазначених у Законі);

— безперервне проживання на законних підставах на території України впродовж останніх п'яти років;

— отримання дозволу на постійне проживання в Україні;

— володіння державною мовою або її розуміння в обсязі, достатньому для спілкування. Ця умова не поширюється на осіб, котрі мають певні фізичні вади (сліпі, глухі, німі);

                                                                                14

— наявність законних джерел існування. Ця умова не поширюється на осіб, яким надано статус біженця в Україні або притулок в Україні.

До громадянства України не приймається особа, котра:

— вчинила злочин проти людства чи здійснювала геноцид;

— засуджена в Україні до позбавлення волі за вчинення тяжкого злочину (до погашення або зняття судимості);

— вчинила на території іншої держави діяння, що визнані законодавством України тяжким злочином.

Громадянство України припиняється (ст. 19):

— унаслідок виходу з громадянства України;

— унаслідок втрати громадянства України;

— за підставами, передбаченими міжнародними договорами України.

Громадянство України втрачається, якщо:

1. Громадянин України після досягнення ним повноліття добровільно набув громадянство іншої держави.

2. Іноземець набув громадянство України і не подав у порядку, передбаченому законом, документ про припинення іноземного громадянства або декларацію про відмову від нього.

3. Іноземець набув громадянство України і скористався правом або виконав обов'язки, які надає чи покладає на нього іноземне громадянство.

4. Особа набула громадянство України на підставі ст. 9 Закону (прийняття до громадянства) внаслідок подання свідомо неправдивих відомостей або фальшивих документів.

5. Громадянин України без згоди державних органів України добровільно вступив на військову службу, на роботу в службу безпеки, правоохоронні органи, органи юстиції або органи державної влади чи органи місцевого самоврядування іншої держави.

Положення пунктів 1, 2, 3, 5 цієї статті не застосовується, якщо внаслідок цього громадянин України стане особою без громадянства.

До органів, які беруть участь у розв'язанні питань, пов'язаних із громадянством, належать: Президент України; комісія при Президентові України з питань громадянства; спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань громадянства (Міністерство внутрішніх справ) і підпорядковані йому органи (стосовно осіб, котрі проживають на території України); Міністерство закордонних справ України, дипломатичні представництва і консульські установи України (стосовно осіб, які постійно проживають за кордоном).

                                                                                     15

Зміст основних положень Закону про набуття і припинення громадянства України ґрунтується на одному із загальновизнаних принципів міжнародного права — принципі уникнення без-громадянства.

Конституція України, поряд із низкою найважливіших прав і свобод людини і громадянина, встановлює і конституційні обов'язки як громадян, так і кожного, хто постійно проживає або перебуває на території України" Ці обов'язки закріплені у ст. 65—68 Конституції.

Основний Закон України (ст. 65) визначає обов'язки — захист вітчизни, шанування державних символів; (ст. 66) — обов'язок берегти природу, культурну спадщину; (ст. 67) — сплачувати податки і збори; (ст. 68) — дотримуватися Конституції і законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.

Конституція України закріпила комплекс гарантій прав та свобод людини і громадянина. Умовно їх можна поділити на дві групи:

1) загальні гарантії, які стосуються всіх або більшості прав і свобод;

2) спеціальні гарантії, які стосуються окремих прав і свобод або їх груп, про які йшла мова.

Серед загальних гарантій можна розрізняти політичні, економічні, соціальні, духовні (культурні) й власне права (юридичні) та організаційні гарантії.

Юридичними гарантіями прав і свобод особи є насамперед певні принципи правового статусу особи, передбачені і закріплені Конституцією, процесуальні гарантії (норми), юридичні обов'язки, а також юридична відповідальність за порушення прав і свобод інших осіб.

1.4. Виборче право, виборчі системи і референдуми в Україні

Відповідно до Конституції України, безпосереднє здійснення влади народом визначається як народне волевиявлення. "Народне волевиявлення здійснюється через вибори, референдум та інші форми безпосередньої демократії" (ст. 69). За своїм змістом воно може стосуватися будь-яких питань життя народу: політичних, економічних, соціальних, культурних тощо. Вибори як форма народного волевиявлення — один із способів формування народом органів державної влади та місцевого самоврядування. Це стосується насамперед формування Верховної Ради — єдиного органу законодавчої влади України, виборів Президента, представницьких органів місцевого самоврядування.

Право голосу на виборах і референдумах мають громадяни України, які досягли на день їх проведення віку вісімнадцяти років (ст. 70).

Виборче право в юридичній літературі має два значення — об'єктивне і суб'єктивне.

Об'єктивне виборче право — це система конституційно-правових норм, що регулює суспільні відносини, пов'язані з виборами органів держави і місцевого самоврядування.

Суб'єктивне виборче право — це гарантована громадянину державою можливість брати участь у виборах державних органів і органів місцевого самоврядування.

                                                                                16

Вибори до органів державної влади та органів місцевого самоврядування вільні та відбуваються на основі загального, рівного і прямого виборчого права через таємне голосування (ст. 71 Конституції України).

Принципи виборчого права:

— все загальність: право обирати (активне виборче право) мають усі громадяни України, які на день голосування досягли віку 18 років, окрім осіб, котрі визнані судом недієздатними; право бути обраними (пасивне виборче право) має особливості залежно від виду виборів;

— рівність виборчого права: всі громадяни беруть участь у виборах на рівних засадах, кожен виборець має лише один голос. Виборчі округи утворюються з приблизно однаковою кількістю виборців;

— пряме виборче право: кандидатів обирають безпосередньо виборці, тобто без будь-яких посередників і проміжних ланок;

— таємність голосування: будь-який контроль за волевиявленням виборців не допускається. Це забезпечується особистим голосуванням виборця в ізольованій кабіні чи кімнаті, обладнаних для таємного голосування.

Виборча система — це порядок формування представницьких органів державної влади, місцевого самоврядування, обрання Президента України.

В Україні функціонує дві виборчих системи: пропорційна і мажоритарна.

Пропорційна — коли депутатські мандати розподіляються між партіями, блоками партій пропорційно до кількості голосів виборців, яку кожна з них отримала на виборах.

Мажоритарна — коли з певної кількості кандидатів у депутати, які висуваються окремо (партією, виборцями чи самі), обраним вважається той, хто отримав більшість голосів виборців, порівняно з іншими.

Відповідно до Закону України від 25 березня 2004 р. "Про вибори народних депутатів України", "вибори депутатів здійснюються за пропорційною системою: депутати обираються за виборчими списками кандидатів у депутати у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі".

Відповідно до Закону України від 6 квітня 2004 р. "Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів", вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, вибори депутатів обласних рад, міст Києва і Севастополя, вибори депутатів міських рад, районних у містах проводяться за пропорційною системою: депутатів обирають за виборчими списками від організацій політичних партій у багатомандатному виборчому окрузі, межі якого збігаються з межами відповідної адміністративно-територіальної одиниці.

Вибори депутатів сільських, селищних рад проводяться за мажоритарною системою відносної більшості в одномандатних виборчих округах, на які поділяється вся територія відповідного села (кількох сіл, жителі яких добровільно об'єдналися у сільську громаду), селища.

                                                                                         17

Вибори сільських, селищних, міських голів також проводяться за мажоритарною виборчою системою відносної більшості в єдиному одномандатному окрузі, межі якого збігаються з межами відповідної територіальної громади.

Президент України, відповідно до Закону України від 18 березня 2004 р. "Про внесення змін до Закону України "Про вибори Президента України", обирається за мажоритарною системою.

Референдум — конституційний спосіб прийняття законів та інших загальнодержавних рішень безпосередньо народом України. Це публічне прийняття законів або розв'язання важливих питань державного і місцевого життя через всенародне голосування. Організація і проведення референдумів здійснюється переважно на тих самих демократичних засадах, що й вибори відповідно до Конституції та Закову України "Про всеукраїнський та місцеві референдуми" від 3 липня 1991 р.

Чинне законодавство виділяє Всеукраїнський та місцевий референдуми. Всеукраїнський призначає Верховна Рада України або Президент відповідно до їх повноважень, встановлених Конституцією. Він оголошується за народною ініціативою на вимогу не менш як 3 млн громадян України, які мають право голосу, за умови, що підписи про призначення референдуму зібрано не менш як у 2/3 областей і не менш як по 100 тис. підписів у кожній області (ст. 72 Конституції України). На Всеукраїнський референдум можуть виноситися питання загальнодержавного значення. Тільки він вирішує питання про зміну території України (ст. 73 Конституції України).

Місцеві референдуми призначають органи місцевого самоврядування з питань, що належать до їхньої компетенції. На них можуть виноситися питання місцевого значення, проведення референдуму призначає місцева рада, якщо цього вимагає не менше як половина депутатів загального складу, або якщо цього вимагає 1/10 громадян України, котрі постійно мешкають на відповідній території і мають право голосу. Референдум не допускається щодо законопроектів з питань податків, бюджету й амністії (ст. 74 Конституції України).




1. Ieu
2. Поясніть в яких сферах та яких аспектах суспільного життя проявляє себе політична діяльність
3. Степень выраженности личностных характеристик у женщин-сотрудников ОВД МВД России
4. Пол Пот - дьявол во плоти
5. Я не совершаю молитвы в мечетях так как в это время они стали средством слежки по отношению к тем кто находи
6. сортировка спиральный классификатор
7. тема взаимосвязанных циклов элементов
8. Тема 1- САХАРНЫЙ ДИАБЕТ КЛАССИФИКАЦИЯ ЭТИОЛОГИЯ ПАТОГЕНЕЗ КЛИНИКА ДИАГНОСТИКА Количество часов- 55
9. Анализ производства и реализации продукции на предприятии ЧУП Светоприбор
10. на тему- Брачность Выполнил- студент 2го курса 206 руппы социологического факульте
11. Игровая деятельность глухих младших школьников
12. Они делятся на электронные приборы электронные лампы в которых прохождение электрического тока осуществ
13. Реферат- Психологические особенности профессионального мышления работника уголовного розыска
14. Основные стадии создания автоматической системы управления
15. Этническая психология
16. 10001500МЕ30суток II2000250030суток III3000400045суток После окончания курса лечения назначают витамин D в профила
17. Лечебное дело V1- 3 рейтинговая точка V2- ТРАВМЫ ОЖОГИ ОМОРОЖЕНИЯ I- ТЗ 1 S- Фазы шока- - эректиль
18. Общие данные 2 Географическое положение 3
19. Тема- Банковская система Российской Федерации
20. О пожарной безопасности; НАПБ А