Будь умным!


У вас вопросы?
У нас ответы:) SamZan.ru

реферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук Харків

Работа добавлена на сайт samzan.ru: 2016-06-20

Загрузка...

Диплом на заказ

23

Харківський національний університет

імені В.Н.Каразіна

Панкова Людмила Олександрівна

УДК  141.7:398.23.001.7(477)(043.3)

Сміхова культура України

в контексті сучасних трансформаційних процесів

Спеціальність 09.00.03 –соціальна філософія

і філософія історії

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук

Харків - 2008


Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Одеському національному університеті імені І.І.Мечникова

Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник - доктор філософських наук, професор

Овчаренко Світлана Володимирівна,

Одеський національний університет

імені І.І.Мечникова,

професор кафедри мистецтвознавства

    

Офіційні опоненти:  доктор філософських наук, професор

    Білик Ярослав Михайлович,

Харківський національний

університет імені В.Н.Каразіна,

професор кафедри теорії культури

і філософії науки

кандидат філософських наук

Дроботенко Ольга Олексіївна,

Харківський національний

автомобільно-дорожній університет,

викладач кафедри філософії і політології

  

Захист відбудеться  «15» травня 2008 року о 15.15 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 64.051.18 Харківського національного університету імені В.Н.Каразіна за адресою: 61077, м. Харків, пл. Свободи, 4, ауд. 2-73 

З дисертацією можна ознайомитись у Центральній науковій бібліотеці Харківського національного університету імені В.Н.Каразіна за адресою: 61077, м.Харків,

пл. Свободи, 4

Автореферат розісланий «2» квітня 2008 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради        М.В.Чугуєнко 


 

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ДИСЕРТАЦІЇ

Сучасне українське соціокультурне поле в його аксіологічному аспекті є неоднорідним  та   суперечливим внаслідок масштабних якісних перетворень, яких зазнало українське суспільство протягом доби незалежності. Різноякісні трансформаційні процеси, що тривають в Україні, спричинили загострення ціннісної аномії, яка проявляється через дисбаланс демократичних, радянських, традиціоналістських національних та релігійних цінностей, цінностей постсучасного світу, привнесених ззовні різного роду культурних моделей на фоні відсутності єдиної ціннісно-нормативної бази консолідації українського соціуму, впорядкованої системи ціннісних орієнтацій суспільства і окремої особистості. Розмежування цінностей відбувається на різних зрізах соціальної структури: особистісному, віковому, територіальному, професійному, історико-культурному.

Важливу роль в індикації ціннісно-нормативної структури соціуму відіграє сміхова культура як феномен духовного життя суспільства. Сміхова культура, що реалізує рефлексивні ознаки суспільної свідомості, є живим середовищем, яке миттєво реагує на значущі зміни у соціокультурному просторі. Це пов’язане з динамічністю сміхової культури як соціального явища, прив’язаністю її смислів і форм виявлення до загального соціального контексту. Вивчення внутрішніх, змістових аспектів сміхової культури здатне розкрити тенденції суспільного розвитку, які не завжди можна виявити за допомогою кількісних стратегій дослідження суспільства, а також - доповнити аналітичну традицію інтерпретації суспільних явищ.

Згідно з орієнтацією соціально-філософського пізнання на вивчення як відтворюваних, універсальних моделей соціального, його родової, константної сутності, так і конкретно-історичних форм дійсного буття соціального, тобто окремих суспільств, цілісне соціальне філософське вивчення сміхової культури передбачає визначення інваріантних параметрів її функціонування у суспільстві та дослідження специфіки виявлення цих інваріантів у сучасній Україні.

Співвідношення інваріантних і варіативних ознак суспільного буття розглядається з позицій перетворювальної моделі соціального (Р.Бхаскар). Згідно з цією моделлю, феномен соціального виникає на перетині «низхідної» дії соціальних структур і «висхідної» діяльності індивідів і соціальних груп, тобто суспільство формує індивідів, які підтримують існування суспільства, відтворюють і змінюють його. Сміхова культура з цих позицій виступає площиною, в якій індивідуальна та суспільна свідомість відтворює соціальну дійсність, фіксує в ній суперечності, виносить їм оцінку та виробляє способи примирення з цими суперечностями. У роботі структурні параметри соціального, що визначають інваріанти функціонування сміхової культури в суспільстві досліджуються з позицій структурного функціоналізму Р.Мертона. З метою пошуку універсальних засад побудови сміхової культури у суспільстві робота спирається також на напрацювання в галузі вивчення структури архаїчного мислення Е.Дюркгейма, К.Леві-Строса, П.Сорокіна, В.П.Топорова, К.Г.Юнга.  

Характер перетворення сучасного українського суспільства та роль сміхової культури у цьому процесі розглядається за допомогою концепції  механізму соціальної трансформації, що розробляється в рамках структурно-діяльнісного підходу, серед прибічників якого можна назвати таких вітчизняних авторів як С.Бабенко, О.Куценко, та зарубіжних - М.Арчер, Е.Гідденса. Згідно з цією концепцією соціальні зміни є результатом відтворення та перетворення соціальної структури в межах соціальних практик суспільства. Механізм соціальної трансформації виступає в якості узагальненого пояснювального принципу породження соціального світу. Поняття трансформації використовується в широкому сенсі як зміна форми буття соціального. Для даного дослідження особливий інтерес представляє відтворення і перетворення сміховою культурою як рефлексивною соціальною практикою ціннісно-нормативної структури сучасного українського суспільства.

Якісний зміст трансформаційних процесів, що мають місце в сучасній Україні та впливають на ціннісний стан суспільства, відображено в роботах таких вітчизняних дослідників як О.М.Балакірєва, Є.І.Головаха, Н.В.Паніна,  Т.М.Рудницька, В.В.Танчер, М.О.Шульга.

В науковій літературі проблема сміху і сміхової культури розроблена досить ґрунтовно, але цілісного соціально-філософського підходу до вивчення сміхової культури як елементу суспільного життя досі не створено. Для запровадження соціально-філософського підґрунтя дослідження сміхової культури у суспільстві необхідно узагальнити напрацювання з цієї проблематики таких дисциплін як філософія, культурологія, соціологія, психологія, етнологія.

Сміх як атрибут людського існування є предметом осмислення філософської думки від античних часів до сьогодення, що свідчить про глибину проблематики.  Лінію теоретичного вивчення сміху і комізму, започатковану ще Аристотелем, продовжують представники німецької класичної філософії І.Кант, Г.В.Ф.Гегель, Ф.Шелінг, німецькі романтики –брати Шлегелі, І.П.Ф.Ріхтер, філософи-ірраціоналісти А.Шопенгауер та А.Бергсон, родоначальники марксизму - К.Маркс та Ф.Енгельс, постмодерністи Ж.Дельоз та Ж.Бодрійяр. Загальним моментом філософського напрямку є бачення суті комічного в фіксації різного роду суперечностей людського буття. Філософська традиція акцентує переважно феноменальний рівень існування сміху, використовуючи категорію комічного, зосереджує увагу на ціннісних, гносеологічних, етичних, естетичних аспектах проблеми сміху, однак не дає систематичного опису соціальних проявів цього феномену.

Соціальні аспекти функціонування сміху отримали ґрунтовну розробку в межах культурологічної традиції. Відправним пунктом досліджень соціальної ролі сміху у суспільстві та інституціоналізованих форм його функціонування слід вважати праці М.М.Бахтіна, присвячені вивченню народної культури середньовіччя та Ренесансу. Запроваджене М.М.Бахтіним поняття сміхової культури дозволяє акцентувати соціальну природу сміху, допомагає вивчати форми сміхової поведінки, з'ясовувати конкретно-історичну роль сміху в суспільстві, аналізувати аксіологічний аспект сміху як соціального явища. Культурологічну лінію вивчення сміху, започатковану М.М.Бахтіним, на матеріалах західноєвропейського і давньоруського середньовіччя продовжують класичні труди А.Я.Гуревича, В.П.Даркевича, Д.С.Ліхачова, Ю.М.Лотмана, О.М.Панченко, Н.В.Понирко, Б.О.Успенського. Серед авторів, що аналізують філософсько-культурологічні проблеми сміху та сміхової культури можна назвати також С.С.Аверинцева, С.З.Аграновича, С.В.Березіна, М.С.Кагана, Л.В.Карасьова, Г.О.Нодіа, М.Т.Рюміну, Л.Н.Столовича, А.С.Фаміцина, С.Є.Юркова.

Категорію комічного у літературі досліджено в роботах Ю.Б.Борева, Б.Дземидока, Н.О.Дмитрієвої, А.Н.Лук, Т.Б.Любимової, Л.Є.Пинського, В.Шкловського.

Ритуальні і фольклорні аспекти сміхової культури розглянуто в трудах В.Я.Пропа, а також Л.М.Івлевої, О.Г.Козінцева, Є.М.Мелетинського, С.А.Токарєва, Я.В.Чеснова.

Лінгвосемантичним та соціальним аспектам анекдоту як сучасної форми сміхової культури приділено увагу в роботах таких російських дослідників як А.С.Архіпова, О.Ф.Белоусов, І.О.Бутенко, О.В.Конева, Є.Курганов, В.Ф.Лур’є, В.П.Руднев, В.В.Хімік.

Психофізіологічна сторона природи сміху і комічного розробляється в працях К.Лоренца, Г.Спенсера,  З.Фрейда.

Слід відзначити спроби розробки соціологічного і політичного аспектів комічного, зроблені в роботах В.В.Разуваєва і О.В.Дмитриєва. Проте, нариси з соціології гумору О.В.Дмитриєва описують окремі приклади функціонування сміху в суспільстві і не претендують на цілісний аналіз сміху як соціального явища.

Проблеми ігрової, віртуальної та сміхової культури вивчають такі вітчизняні автори як Я.М.Білик, О.О.Дроботенко,  Г.Коробка, С.К.Лащенко, О.В.Щербатюк.

Дане дисертаційне дослідження значною мірою спирається на етнологічні праці, що належать В.Г.Балушку, В.Борисенко, Г.Й.Гориню, С.Килимнику, О.Курочкіну, Р.Я.Пилипчуку. Роботи зазначених авторів описують різні форми української обрядності, до структури яких входять сміхові елементи.  

На особливу увагу заслуговує щорічна Міжнародна науково-теоретична конференція, присвячена дослідженню сміху, що проходить в місті Одесі. Учасники конференції, зокрема Н.В.Бардіна, І.Грізова, Н.А. Іванова-Георгіївська, В.Л.Левченко, аналізують філософські, лінгвосемантичні і соціокультурні аспекти сміху, розглядають категорію комічного в літературі і мистецтві.

Західна традиція осмислення феномену сміху представлена досить широким спектром психологічних, антропологічних, лінгвосемантичних, філософських, соціологічних досліджень. Сучасні західні  автори розвивають класичні та розробляють нові напрямки вивчення сміху. Класичні напрямки, що знайшли своє продовження, можна умовно розділити на психологічні теорії домінування (Ч.Грунер, К.Девіс) і звільнення (М.Гротьєн, Д.Берлайн) та лінгвосемантичні теорії невідповідності (В.Раскін, С.Аттардо). Власне філософським аспектам осмислення феномена гумору приділяють увагу такі автори як Дж.Морреал, П.Бергер, С.Крічлі.

Західні соціальні теорії сміху можна умовно розділити на три групи: теорії відтворення соціальної структури (К.Девіс, Р.Френсіс), теорії переговорів (А.Зійдервельд, К.Пауел), теорії фреймів (М.Дуглас, Дж.Емерсон, М.Флаерті, М.Малкей).  

Кожній з західних соціальних теорій гумору вдалося зафіксувати окремі ознаки сміху як інваріантного явища суспільного життя, однак єдиної загальної теорії, здатної пояснити різні форми суспільного виявлення сміху створено не було як у західній науковій традиції, так і у вітчизняній.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконувалась в контексті інтегративної програми наукових досліджень Інституту інноваційної та післядипломної освіти Одеського національного університету імені І.І.Мечникова.

Об’єкт дослідження –сміхова культура як соціальне явище.

Предмет дослідження - інваріантні та варіативні параметри соціального функціонування сучасної української сміхової культури.

Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є соціально-філософський аналіз суспільного функціонування сміхової культури України в умовах сучасних трансформаційних процесів.

Реалізація поставленої мети передбачає вирішення наступних завдань:

- визначити соціально-філософські домінанти теоретичного осмислення сміху і сміхової культури;

- розглянути генезис сміхової культури в суспільстві;

- виявити та охарактеризувати інваріанти соціальної побудови, роль і функції сміхової культури в суспільстві;

- зіставити форми соціального прояву сміхової культури в історії європейського суспільства;

- дослідити становлення і характер конкретно-історичних форм реалізації сміхової культури в українському суспільстві;

- охарактеризувати сучасні варіативні форми соціального функціонування української сміхової культури, зосереджуючи увагу на ролі анекдоту в дії механізму суспільної трансформації.

Методи дослідження. Для запровадження соціально-філософського вивчення сміхової культури робота спирається на міждисциплінарний підхід, який став підґрунтям для поєднання знань з проблеми сміху і сміхової культури різних наукових галузей - філософії, культурології, соціології, психології, етнології. У дослідженні використано загальнофілософські методи аналізу і синтезу для розгляду сміхової культури як складного і багаторівневого соціального явища. Діахронічний та синхронічний методи застосовано для вивчення історичного становлення і дослідження сучасного етапу розвитку української сміхової культури. Робота спирається на крос-культурний аналіз етнографічних джерел, професійних етнологічних та культурологічних досліджень найбільш типових форм буття сміхової культури різних періодів розвитку європейського суспільства.

Соціальні аспекти функціонування сміхової культури у суспільстві розглядаються в межах перетворювальної моделі соціального (Р.Бхаскар) та структурно-функціонального аналізу (Р.Мертон).   

Наукова новизна отриманих результатів полягає у визначенні феномену карнавалізації соціальної дійсності як інваріантного принципу функціонування української сміхової культури в загальноєвропейському контексті, а також - в дослідженні анекдоту як сучасної форми конкретно-історичного втілення цього принципу в умовах трансформації українського суспільства.

Наукова новизна отриманих результатів конкретизується в наступних положеннях:

- виявлено домінанти теоретичного осмислення сміху і сміхової культури шляхом розмежування підходів до їх дослідження; встановлено, що поняття сміху та комізму розкривають феноменальний рівень вивчення людини, тоді як поняття сміхової культури дозволяє розглянути інституційний зріз функціонування сміху на соціальному рівні;

- проаналізовано генезис сміхової культури в суспільстві, який складається з двох фаз: психофізіологічної та соціокультурної; обґрунтовано, що перша за походженням –психофізіологічна, вітальна фаза сміху, виникає на домовленнєвій стадії розвитку людської культури і втілюється в первісних магічних обрядах; друга фаза сміху –соціокультурна, виникає разом з появленням символічних форм мислення, ускладнюється по мірі розвитку соціальної структури, базується на здатності до комічної оцінки дійсності і виступає способом подолання соціокультурних суперечностей;

- виокремлено універсальний принцип карнавалізації соціальної дійсності як інваріантний параметр соціальної побудови загальноєвропейської сміхової культури; запропоновано розрізняти такі істотні ознаки цього принципу як антизнаковість, маргінальність, недійсність наслідків, амбівалентність сміхового і «страшного» аспектів; принцип карнавалізації визнано іманентним людському мисленню механізмом подолання суперечностей суспільного буття; охарактеризовано подвійну конструктивно-деструктивну роль сміхової культури як соціального явища, здатного як до репрезентації та підтримки ціннісно-нормативної структури суспільства, так і до руйнації з метою оновлення;

- на підставі зіставлення конкретно-історичних форм соціального прояву сміхової культури в історії західно- і східноєвропейського суспільства, встановлено їх єдину природу, що ґрунтується на принципі карнавалізації соціальної дійсності;

- досліджено становлення і характер конкретно-історичних форм реалізації сміхової культури в середньовічному українському суспільстві, на підставі чого доведено, що вони репрезентують як західноєвропейські карнавальні форми сміхової культури, так і давньоруські, засновані на конструюванні антизнаковості з домінуванням «страшного» аспекту принципу карнавалізації; виявлено присутність в українській традиційній обрядності стійкого компоненту –ряження, в якому повною мірою втілюється принцип карнавалізації; розглянуто характер трансформації української сміхової культури в міському середовищі, що виявляється в охопленні сміховою свідомістю ускладненої соціальної структури міста;

- встановлено, що серед сучасних форм виявлення карнавалізації, агентами якої виступають мас-медіа, Інтернет, ігрові субкультурні утворення, найбільш інформативним для соціального дослідження є такий різновид міського фольклору як анекдот, оскільки він динамічно відображає найширший спектр соціокультурних проблем; визначено адаптивну, аксіологічну та гуманістичну роль анекдоту в дії механізму суспільної трансформації в сучасній Україні.

Практичне значення отриманих результатів полягає в тому, що визнання сміхової культури джерелом достовірної інформації про стан суспільства на конкретно-історичному етапі розвитку дає можливість розробки нової стратегії соціальних досліджень, заснованої на систематичній фіксації і інтерпретації явищ сміхової культури. Крім того, одержані результати можуть використовуватись при розробці програм організації дозвільної діяльності населення, масових розважальних заходів, молодіжних проектів тощо.

Результати дослідження також можуть використовуватись для подальшої наукової та методичної роботи при підготовці методичних посібників та розробці курсів з соціальної філософії, соціальної психології, соціології.

Апробація результатів дослідження була проведена на наступних наукових конференціях: IV-й міжнародній науково-теоретичній конференції «Про природу сміху» (31 березня -1 квітня 2003 р., Одеса); 16-х міжнародних «Людинознавчих філософських читаннях (постійнодіючому філософському семінарі «Гуманізм. Людина. Цінності»» (8-10 жовтня 2004 р., Дрогобич); Міжнародній науковій конференції «Філософська і культурологічна думка в Україні в контексті сучасного світового соціокультурного процесу» (24-25 червня 2004 р., Одеса); Міжнародній науковій конференції «Сучасні проблеми вивчення теоретичної спадщини М.М.Бахтіна (1985-1975 рр.)»,  (30 вересня –жовтня 2005 р., Одеса); 60-й ювілейній звітній науковій конференції професорсько-викладацького складу і наукових співробітників Одеського національного університету імені І.І. Мечникова (22-25 листопада 2005 р., Одеса); 2-й науковій конференції професорсько-викладацького складу і наукових співробітників Міжнародного гуманітарного університету (12 квітня 2007 р., Одеса).

Публікації. Основні ідеї дисертації висвітлено у 5 публікаціях, розміщених у наукових фахових виданнях, затверджених ВАК України.

Структура і обсяг дисертації. Дисертація складається із вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел. Матеріал викладений на 185 сторінках, список використаних джерел (232 найменувань) нараховує 18 сторінок.


ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується актуальність обраної теми, визначається ступінь наукової розробки, мета, завдання, об’єкт, предмет і методи дослідження, розкривається наукова новизна та формулюються положення, що виносяться на захист, визначається теоретичне та практичне значення роботи, апробація отриманих результатів, показано структуру й обсяг дисертації.

Перший розділ «Соціальна роль і принципи організації сміхової культури в суспільстві» присвячений виокремленню інваріантів соціального функціонування сміхової культури. З цією метою визначаються соціально-філософські домінанти вивчення проблеми сміху у суспільстві на основі аналізу філософської традиції дослідження сміху як феномену людського існування та культурологічної традицій вивчення сміхової культури як інституціоналізованих форм функціонування сміху на соціальному рівні. У розділі досліджується проблема генезису сміхової культури у суспільстві та окреслюються універсальні параметри її соціальної побудови та функціонування.

У вступі до першого розділу визначається розуміння феномену соціального та механізму суспільної трансформації, ключовою ознакою якого є відтворення та перетворення соціальної структури у ході соціальної практики, розробляються концептуальні засади вивчення сміхової культури в сучасній Україні.

У першому підрозділі «Філософське осмислення сутності сміху як категорії людського існування» систематизовано філософські теоретичні підходи до вивчення сміху на феноменальному рівні, що оперують категорією комічного. Зазначається складність теоретичного осмислення категорії комічного через соціокультурну обумовленість комізму, його залежність від конкретно-історичних смислів, цінностей. Комізм завжди пов'язаний з рефлексією, а якісний зміст комічної рефлексії завжди історичний. Суть комізму вислизає від фіксації. Проте, в історії філософської думки існує багато концепцій комічного, кожній з яких вдалося зафіксувати і описати окремі сутнісні ознаки і підстави комічного. Розробка проблеми сміху в галузі філософії веде свій початок від часів античності. Аристотель пов’язує комічне з недосконалим втіленням ідеї в дійсності без шкідливих та болісних наслідків. Подальше ґрунтовне теоретичне осмислення проблема сміху отримає в німецькій класичній філософії. І.Кант розглядає комічне як афект від раптового перетворення напруженого очікування на ніщо, тобто як протиріччя між очікуванням розуму і безглуздою дійсністю. Згідно з Г.В.Ф.Гегелем комізм полягає в протиріччі між сутністю та її проявом у помилковому та суперечливому явищі; комічне призводить до самознищення цієї сутності, зняття суперечності, тобто до заперечення заперечення. Ф.Шелінг визначає комічне як загальну протилежність свободи і необхідності.

Значну увагу проблемі комічного присвятили представники німецького романтизму. Ф.Шлегель розглядає іронію як діалектичний принцип світогляду, направлений на цілісне охоплення буття в усіх його суперечностях. А.Шлегель пов’язує комічне з повною свободою душевних сил людини. Жан-Поль (І.П.Ф. Ріхтер) покладає в основу  комічного протиріччя між безрозсудством чуттєвого досвіду та величним, піднесеним.

Ірраціоналістична філософія ХІХ ст. також зосереджується на виявленні універсального протиріччя, що визначає сутність комічного. А.Шопенгауер говорить про гносеологічний характер комічного, яке виникає з усвідомлення розбіжності між розумовим поняттям та реальним об’єктом феноменальної дійсності.  Згідно з А.Бергсоном, в основі комічного лежить протиріччя між живим духом та зашкарублою матерією. Марксистська філософія розглядає комічне як вираз загальної суперечливості суспільного розвитку. К.Маркс та Ф.Енгельс вважали, що комічне фіксує об’єктивну суперечність суспільно-історичного процесу та знаменує перший крок до її «зняття».

Систематизація філософських концепцій комічного дозволяє дійти висновку про існування загальної сутнісної характеристики комічного, яка полягає в фіксації суперечливості людського існування та в ствердженні позитивного естетичного ідеалу. Автор вважає за доцільне не обмежувати позитивний ідеал комічного лише сферою естетичних цінностей, а розширити його до соціальних цінностей, які відображають нормативні аспекти функціонування різних форм суспільної свідомості (політики, економіки, релігії, права). Згідно з цим у підрозділі обґрунтовано доцільність використання з позицій соціальної філософії поняття сміхової культури, оскільки воно виводить дослідника за межі естетики та дає широкий соціальний зріз функціонування сміху на суспільному рівні на відміну від поняття комічного, яке відображає феноменальний аспект буття людини.

У другому підрозділі «Походження сміхової культури в суспільстві і універсальний принцип її організації» систематизуються погляди К.Лоренца, О.Г.Козинцева, Л.В.Карасьова, В.Шкуратова на сутність і походження сміхової культури у суспільстві. Обґрунтовується неоднорідність сміхової культури як суспільного явища, оскільки вона містить в собі два принципово відмінних рівня: психофізіологічний і соціокультурний. Психофізіологічний рівень сміхової культури виражає безпосередню радість життя і генетично пов’язаний з ритуально-магічними основами архаїчного пласта людської культури. Соціокультурний рівень базується на рефлексивно-оцінному ставленні до дійсності, на усвідомленні дисгармонійності соціального буття людини. Соціокультурний сміх виникає як засіб подолання суперечностей, з якими неминуче стикається людська свідомість по мірі переходу зі світу природи в світ культури. Соціокультурний сміх є засобом медіації між опозиціями людського існування, що конструюються логікою міфологічного мислення (життя/смерть, добро/зло, мирське/сакральне та ін.).

Спираючись на підходи до вивчення міфологічного мислення, запропоновані К.Леві-Стросом та К.Г.Юнгом, виявлено наявність в первісній міфології проміжного елементу, посередника між бінарними опозиціями людського існування. Таким сміховим елементом, що виконував функцію медіації між крайніми полюсами логічної опозиції в міфі був трикстер (шахрай, обманщик, блазень). Він є маргінальним за своєю природою та має суперечливий характер, оскільки одночасно належить до людського, природного і божественного світів. Автор доходить висновку, що така первісна медіаторна роль сміхових елементів у суспільній свідомості є універсальною і відтворюється у ході подальшого розвитку суспільства.

Ґрунтуючись на дослідженнях Е.Дюркгейма, В.П.Топорова, П.О.Сорокіна,  охарактеризовано властивість архаїчної свідомості конструювати особливу реальність, основними ознаками якої є скасування просторово-часових відносин, зняття ідентичності, відміна соціальних характеристик повсякденності. Визначено, що така ознака суспільної свідомості є універсальною. У науковій літературі досить широку розробку отримала проблема конструювання двох світів в умовах середньовічного суспільства. Основоположні роботи в цій області належать М.М.Бахтіну, Д.С.Ліхачову і О.М.Панченко, А.Я.Гуревичу, Ю.М.Лотману і Б.О.Успенському, С.С.Аверинцеву, С.Є.Юркову. Роботи цих дослідників, в яких вивчається сміхова культура як основа конструювання двосвітності в період середньовіччя на території Західної Європи і Стародавньої Русі, стають приводом для виокремлення дисертантом інваріантних ознак сміхової культури. Для визначення середньовічної сміхової культури вищезгадані дослідники використовують різні терміни: «карнавал» - по відношенню до Європи, сміховий «антисвіт», «антиповедінка» - по відношенню до Стародавньої Русі. Автор роботи наполягає на єдиній природі описуваних явищ.

Сутність антиповедінки, згідно з Д.С.Ліхачовим та О.М.Панченко, полягає в перевернутості, тобто заміні тих або інших регламентованих норм, правил, зразків поведінки на їх протилежність (вивертання навиворіт одягу, перевертання вверх дном предметів, дії лівою рукою замість правої та ін.). Карнавал і інші види сміхової культури, що групуються навколо нього передбачають, згідно з М.М.Бахтіним, протиставлення себе офіційній (зокрема, церковно-релігійній) культурі, а згідно з А.Я.Гуревичем - перевертання тієї ж самої культури, інверсію «серйозного» аспекту соціокультурного буття. Зіставлення таких понять як карнавал і антисвіт дозволяє встановити їх єдину природу, сутність якої полягає в перевертанні знакових маркерів пануючої культури.

Такі дослідники як Ю.М.Лотман, Б.О.Успенський, С.С.Аверинцев наполягають на визнанні принципово різного характеру карнавалу та антисвіту, оскільки ключовим фактором карнавальної свідомості є сміх, а конструювання антисвіту –страх. Антисвіт виводить людину у виворітну, диявольську реальність, де не смішно, а страшно. Однак, у дослідженні обґрунтовується, що ці відмінності є культурно обумовленими і не спростовують єдиної суті описаних явищ. Головною причиною різниці між карнавалом і антисвітом є жорсткіший, порівняно з європейським, настрій офіційного православ'я відносно сміху і пов'язаних з ним публічних видовищ і дійств. Західною церквою дозволялося час від часу відкривати «віддушини» для сміхової релаксації —у формі народних карнавальних ходів, святкувань, тоді як позиція російського духівництва в даному відношенні була набагато категоричнішою. У православній культурі можливість вільного прояву народного сміху в тій формі, в якій він був поширений на міських площах Європи, виявлялася обмеженою. Пригнічення вільного виявлення народного сміху в Стародавній Русі призводить до гіпертрофії «страшних» аспектів конструювання антисвіту.

Згідно з концепцією дисертаційного дослідження, механізм конструювання двосвітності є універсальною рисою суспільної свідомості, що веде своє походження з архаїчних етапів розвитку людства. Сміхова культура розглядається як агент конструювання двосвітності. В роботі сформульовано універсальний принцип, на якому базуються різні культурно-історичні форми реалізації сміхової культури в європейському суспільстві. Цей принцип полягає в карнавалізації соціальної дійсності, направленої на перевертання знакових полюсів соціально маркірованої реальності, з тим, щоб тимчасово «зняти» репресивну по відношенню до людини дію встановленого в суспільстві соціального порядку (норм, правил поведінки, статусно-ролевих ідентичностей,  просторово-часових відносин). В дисертації описано наступні ознаки принципу карнавалізації: антизнаковість, тобто «перевертання» знакових характеристик соціальної реальності; маргінальність, тобто балансування між опозиціями людського існування; амбівалентність сміху і страху, тобто можливість їх одночасної присутності в тих або інших формах сміхової культури; недійсність наслідків, тобто відсутність реальної зміни соціальної ситуації (згідно з теоремою У.Томаса). Принцип карнавалізації, який визнано сутнісною характеристикою сміхової культури, є механізмом примирення та подолання суперечностей суспільного буття людини. Бінарна логіка людського мислення з архаїчних часів до сьогодення потребує відтворення такого механізму медиації з метою узгодження протилежностей існування, піднесення над недосконалістю буття задля того, щоб зробити світ зрозумілим та придатним до життя в ньому. Це дає підстави вважати принцип карнавалізації інваріантом історичного розвитку сміхової культури європейського суспільства.

У третьому підрозділі «Функціональність сміхової культури в суспільстві» досліджується характер функціонування сміхової культури на соціальному рівні. Сучасне суспільство з його ускладненою структурою виступає постійним джерелом  суперечностей, спричиняє дисбаланс існування окремих індивідів і соціальних груп. Для характеристики ознак суперечливості соціального буття людини обрано структурно-функціональний підхід Р.Мертона, зокрема концепцію соціальної амбівалентності. Соціальна амбівалентність визначає здатність соціальних явищ поєднувати виконання позитивних функцій з дисфункційною роллю в одній і тій же системі. Причиною амбівалентності соціальних явищ є інституціоналізація суперечливих соціальних норм, диференціація суспільства, плюралізація ролевих відносин. Соціальні системи по відношенню до особистості виступають в узагальнених формах функціональних імперативів, розбіжність яких може служити джерелом дисбалансу як на рівні окремої особистості, так і на рівні суспільних інститутів, які базуються на потенційно конфліктних нормативах. Соціальна амбівалентність властива всім рівням соціальної системи. Концепція даного дослідження дозволяє розглядати принцип карнавалізації як механізм узгодження або подолання «нормативної розбіжності» у суспільстві.

Сміхова культура як агент карнавалізації, будучи соціальним явищем, цілком закономірно відображає та відтворює амбівалентність соціального життя. В дисертації обґрунтовується роль сміхової культури у подоланні іманентної суспільству ціннісно-нормативної розбіжності, що посилюється разом з ускладненням суспільної структури. Виходячи з амбівалентної природи функціонування сміху як соціального явища і амбівалентності самого суспільства охарактеризовано подвійну соціальну роль сміхової культури в суспільстві –конструктивну і руйнівну. З одного боку, сміх сприяє стабілізації соціальної системи, а з іншого –привносить в неї чинники дисбалансу, фіксує суперечності, вирішення яких сприяє оновленню суспільства.

У розділі також розглянуто архетипові об'єкти сміху в суспільстві: чуттєво-низовий аспект людської тілесності, який відноситься до психофізіологічного рівня сміхової культури; соціально-інституційні суперечності, що задаються суспільством і проявляються через розбіжність норм, правил, зразків і стандартів поведінки, звичаїв, традицій; фундаментальні екзистенціальні суперечності людського існування, пов'язані з переживанням абсурдності буття, що витікає з необхідності узгодження магістральних опозицій життя і смерті, добра і зла, свободи і необхідності, сакрального і мирського та ін.

У другому розділі «Еволюція сміхової культури в контексті суспільно-історичної трансформації» досліджуються варіативні форми соціального прояву сміхової культури в історії європейського суспільства, простежується характер реалізації принципу карнавалізації в історичному становленні сміхової культури в Україні

У першому підрозділі «Основні тенденції розвитку сміхової культури в історії європейського суспільства» на підставі аналізу пласта сміхової культури, що відноситься до епохи античності, визначено, що саме в цей період, по мірі розвитку античного суспільства і ускладнення культурної символіки, від психофізіологічного ритуально-магічного пласта сміхової культури, пов’язаного з язичницькими віруваннями, починає відділятися складніша, смислова форма сміхового освоєння дійсності, пов'язана з формуванням раціонального мислення. Крім того, у цей період проблема сміху як феномена людського існування залучається до орбіти філософії і стає предметом теоретичного осмислення, формується категорія комічного.

З'ясовано, що в період середньовіччя продовжують співіснувати ритуально-магічні і символічні форми сміхової культури, проте в теоретичному осмисленні проблеми сміху в суспільстві на передній план виходять ідеологічні чинники. Християнська ідеологія зрілого середньовіччя формує негативну морально-етичну оцінку сміху. Масові форми народної сміхової культури виявляються неприйнятними з позицій християнства через здібність сміху до перевертання знаковості, що загрожує християнській догматиці, а також через генетичний зв'язок народної сміхової культури з язичницькими елементами.

Визначено, що специфіка середньовічної церковної політики відносно народного сміху (асиміляція в західноєвропейському католицизмі і прагнення до елімінування з народного життя в давньоруському православ'ї) визначає характер реалізації принципу карнавалізації в цих культурних традиціях. Так, західноєвропейський карнавал конструює хоч і тимчасову, але вільну сміхову альтернативу офіційній церковній ідеології, тоді як давньоруський «антисвіт» виводить людину в диявольську, виворітну реальність, в якій є гіпертрофованими аспекти карнавалізації, пов'язані із страхом.  

Розглянуто місце сміху у картині світу Нового часу. На відміну від античної та середньовічної культури, де сміх наділявся магічними функціями і вважався одним з засобів прилучання до сакрального (язичництво) або розглядався як атрибут диявольського світу (християнство), у раціоналізованій, «розчаклованій» картині світу Нового часу сміх виступає атрибутом людини, що стверджує такі її якості як свобода і розум. Процеси модернізації західного суспільства, ускладнення соціальної структури у міському середовищі призводять до розширення смислового поля сміхової культури у порівнянні з народною традицією. З'являються складні   символічні форми сміхової рефлексії, побудованої на грі смислів, на розбіжності когнітивних моделей і стереотипів мислення. У ХІХ-ХХ століттях на тлі розчарування в ідеалах раціоналізму формується поняття «нігілістичної» іронії, пов'язаної з песимістичним світосприйняттям, що ґрунтується на передчутті та осмисленні трагічного досвіду новітньої історії. Пройшовши довгий шлях еволюції від архаїчного язичництва через середньовічне християнство до сучасної онтологічної моделі відсутності Бога, сміхова свідомість дійшла своєї повної протилежності, тобто зробила крок від ствердження безпосередньої радості буття до трагічного сприйняття світу як абсурдного та безглуздого. При цьому сміх не втрачає своєї гуманістичної орієнтації, оскільки карнавалізація абсурдної соціальної дійсності сприяє піднесенню людини та ствердженню її влади над недосконалістю буття.

Розглянуто поняття постмодерністської іронії, яке у постсучасному західному світі  стверджує відсутність будь-яких авторитетів, догматів, магістральної ціннісної осі у суспільстві і проголошує свободу вільного вибору, маніпулювання цінностями для кожної особистості. Постмодерністську карнавальну свободу найповніше характеризує спілкування в Інтернет-  просторі, яке дає можливість довільного конструювання соціальної ідентичності. Сучасний карнавал відрізняється від середньовічного тим, що «перегортанню» підлягає не лише офіційна система цінностей, а усе соціокультурне поле дає символічний матеріал для варіативного «жонглювання».

У розділі зазначається також, що поява нових, зумовлених історичними змінами, смислових аспектів сміхового світосприйняття у суспільстві не означає зникнення попередніх. Так, реальне функціонування сміхової культури на різних зрізах соціальної структури є складним і багаторівневим, поєднує різні формі виявлення –від буквальної ексцентрики, що веде походження від архаїчного ритуального сміху, до сучасних складних смислових форм сміхової рефлексії, стверджуючих абсурдність та трагізм буття.

У другому підрозділі «Реалізація принципу карнавалізації в історичному становленні сміхової культури в Україні» проаналізовано матеріали професійних етнологічних досліджень, що описують різні форми обрядності традиційної та міської культури українського народу, починаючи з доби середньовіччя. Спираючись на дослідження В.Г.Балушка, Г.Й.Горинь, С.Килимника, О.Курочкіна, Р.Я.Пилипчука, С.А.Токарева, О.В.Щербатюк, дисертант доходить висновку про наявність в українській народній традиції періоду середньовіччя розвиненого ритуально-магічного пласта сміхової культури, інтегрованого в систему християнської віри. Найбільш багатий матеріал щодо магічного застосування сміху дає календарна обрядовість зимового та весняного циклів. Стійким компонентом зимових та весняних календарних свят (Різдво, свята Маланки і Василя, Масниця) є ряження та маскування з метою перевтілення в зооморфну істоту, чи зміни соціально-вікового статусу за допомогою системи спеціальних антизнакових засобів (вивертання одягу, грим, манера поведінки, мовленнєві засоби, жести). Виходячи з концепції даного дослідження, згідно з якою антизнаковість є архаїчним мотивом конструювання сакрального світу, зроблено висновок щодо ролі ряження в зимово-весняних календарних обрядах українського народу. Ряження та маскування як агенти карнавалізації використовувались в найбільш «кризовий» момент річного циклу, коли «старий» світ добігав кінця свого існування, а «новому» світові треба було допомогти відтворити сили для подальшого існування. Магічна функція сміху та ряження (наприклад, найпоширеніших ігор з «козою») в цих обрядах полягала в утворенні зв’язку з сакральним, для того, щоб природа могла поповнити сили для весняного пробудження, відновити родючість та забезпечити майбутній гарний урожай. Зі схожою магічною метою забезпечення благополуччя молодого подружжя сміх і ряження входили до структури сімейної весільної обрядності. Ряження також було елементом погребальних обрядів, найчастіше у західних регіонах України. Метою погребального ряження можна вважати протистояння людини смертоносній силі. Оскільки ряження у традиційній українській культурі супроводжує найважливіші аспекти людського життя –початок нового річного циклу, весілля та смерть, саме ця форма української середньовічної сміхової культури відповідає архаїчному язичницькому мотиву конструювання сакрального світу за допомогою карнавалізації соціальної дійсності.

У розділі також зазначається, що іманентна народній свідомості потреба у реалізації сміхової культури вступає в конфлікт з офіційною церковною ідеологією. Через розосередження українських земель періоду середньовіччя між Західною і Східною культурними традиціями, сміхова культура України несе на собі відбиток впливу обох з них. Населення східних українських територій, що перебували під впливом православної культури, потерпали від необхідності пригнічення сміхового начала. Прикладом більш лояльного ставлення до проявів сміхової культури з боку католицької церкви можна вважати феномен скоморошества, який був ліквідований у східних православних регіонах країни вже к ХVІІ ст. та зберіг певні ознаки існування в західних областях до початку ХХ ст.

Розглядаються також форми реалізації української сміхової культури у міському середовищі, в якому поступово трансформується традиційна обрядність, втрачає своє ритуально-магічне коріння. Відповідно, змінюється і міська сміхова культура. Ускладнення соціальної структури міста призводить до появи нових свят  (професійних, станових та ін.) і, відповідно, нових форм виявлення карнавалізації, яка вже охоплює не тільки магістральні опозиції людського існування (сакральне/світське, життя/смерть), а й суспільні протиріччя більш локального порядку –між різними зрізами соціальної структури (різного роду травестії, пародії, інтермедії, вертепний театр, соціальна сатира та ін.).

Визначено, що в  радянський період сміхова культура України піддається радикальній трансформації. Радянська ідеологія вихолощує її традиційні обрядові основи, на зміну яким приходять нові форми сміхової культури, адекватніші соціокультурним умовам, що змінилися. Однією з таких форм виступав анекдот як форма міського фольклору, що дозволяла карнавалізувати тоталітарний соціальний контекст.

Провідну роль у відтворенні сучасної карнавалізації відіграє медіа-простір. Сучасна українська сміхова культура реалізується також через карнавалізацію соціальної реальності в Інтернет-просторі (вільна побудова ідентичності учасниками спілкування в чатах), в різних ігрових співтовариствах і субкультурних утвореннях, але особливе місце в сучасній українській сміховій культурі займає анекдот через символічність його змісту і наявність ціннісно-творчого потенціалу.

У третьому розділі «Роль анекдоту в сучасному українському суспільстві» на прикладі анекдоту досліджується спосіб функціонування карнавалізації у сучасній Україні. Трансформаційні процеси доби незалежності в українському суспільстві спричинили необхідність подолання сміховою свідомістю в межах анекдоту гострих і масштабних суспільних суперечностей, наявність яких є результатом одночасного існування різновекторних трансформаційних процесів у сучасному українському соціокультурному полі.

У першому підрозділі «Специфіка анекдоту як сучасної форми української сміхової культури» розглядається анекдот як різновид міського фольклору, що представляє собою усну жартівливу розповідь з дотепною кінцівкою, стереотипну і лаконічну за формою, побудовану на ефекті порушення слухацьких очікувань.

У підрозділі обґрунтовано, що разом з поступовим згасанням в традиційній культурі, а тим більше –в міській, архаїчного обрядовий-магічного сміхового начала, актуалізуються нові, символічні, форми сміхової культури, зокрема, анекдот. Анекдот відображає складність і суперечність сучасної соціокультурної ситуації через досягнення комічного ефекту, заснованого на смисловій грі, а не на буквальній ексцентриці, властивій простішим формам сміхової культури. Анекдот, таким чином, повною мірою відноситься до соціокультурного рівня сміхової культури, заснованого на розкритті символічних суперечностей соціальної дійсності.    

Вагомість анекдоту в соціокультурному плані визначається досягненням комічного ефекту шляхом миттєвого реагування на соціально значущі кризові ситуації в житті суспільства, а також -  здатністю фіксувати істину, оскільки сміхова свідомість, викриваючи вади дійсності, завжди має на увазі наявність соціального ідеалу. При цьому така істина завжди конкретна, оскільки розгортається в певному соціальному контексті і відображає цінності певної соціальної групи. Герой анекдоту завжди має соціальні ознаки, є носієм соціальних ролей і статусів. Типові представники різних соціальних груп в анекдоті взаємодіють між собою, відображаючи особливості функціонування сучасної соціальної структури. Універсальним героєм анекдоту опосередковано виступає соціальна структура в цілому, а сам анекдот є своєрідним медіатором між різними зрізами цієї структури.

Таке розуміння соціальної природи анекдоту узгоджується з концепцією суспільства як сакральної реальності Е.Дюркгейма, згідно з якою священним в колективних уявленнях людей є суспільство, яке виступає в якості об'єкту віри і культу. На основі амбівалентної, конструктивно-руйнівної соціальної ролі сміху, цілком правомірно говорити про те, що «священний» образ суспільства, час від часу потребує десакралізації, профанації, «розчаклування», конструювання  свого «лівого», виворітного аспекту. У сучасній українській сміховій культурі значну роль у виконанні цієї функції сміху бере на себе саме анекдот, специфіка якого полягає в здатності миттєвої карнавалізації соціокультурної дійсності.

У другому підрозділі «Соціальне функціонування анекдоту в сучасному українському суспільстві» розкривається соціальний аспект функціонування анекдоту як сучасної форми сміхової культури. Для характеристики ролі анекдоту у суспільстві автором дисертації використовується концепція структурної соціальної аномії Р.Мертона. В широкому сенсі аномія представляє собою властивість будь-якої соціальної системи, оскільки суспільству завжди властива деяка міра розбіжності між нормативною структурою і структурою можливостей індивідів. Виходячи з того, що людина у суспільстві вимушена пристосовуватись до аномічних соціальних явищ, у дисертації розглядається адаптивний потенціал анекдоту в сучасному міському середовищі.

На думку дисертанта, анекдот в певному сенсі можна вважати індивідуальним способом адаптації до структурної аномії, що характеризує соціальні системи як такі. Не випадково анекдот є різновидом міського фольклору, адже саме в місті, з його ускладненою системою соціальних відносин, найвиразніше дають про себе знати розбіжності між цінностями і нормами –з одного боку, і можливостями людини –з іншого. У традиційній культурі затребувані інші форми сміхового фольклору, що тяжіють скоріше до вітальних ритуально-магічних основ сміхової культури.

У дисертації обґрунтовано, що спосіб функціонування анекдоту в суспільстві визначається втіленням в ньому універсального принципу карнавалізації соціальної дійсності. Адаптивна дія анекдоту насамперед пов’язана з такою ознакою карнавалізації як антизнаковість. Перевертаючи знакові полюси соціально маркірованої реальності, анекдот тимчасово відміняє імперативність повсякденної дійсності і сприяє піднесенню людини над її недосконалістю та суперечливістю. Анекдот –це міні-карнавал, що має амбівалентний конструктивно-руйнівний потенціал. Переосмисленню підлягають будь-які норми, стереотипи, ідеологеми, що оцінюються людиною як помилкові, несправжні. При цьому, сміхова свідомість завжди орієнтується на ідеал, від якого відхиляються реальні соціальні об'єкти, явища, відносини. Таким ідеалом виступає система цінностей, що виражає ставлення людини і суспільства до світу, який їх або задовольняє, або не задовольняє. За допомогою анекдоту людина затверджує наявність істинних для нього цінностей, в чому полягає творчий і гуманістичний потенціал анекдоту. В анекдоті окрім антизнаковості присутні інші ознаки принципу карнавалізації. Маргінальність анекдоту полягає в медіації між рівнями соціальної структури і опозиціями людського існування. Анекдот як міні-карнавал не приводить до безпосередньої зміни соціальної ситуації, тому не є дійсним за своїми наслідками. В анекдоті можливе співіснування сміху і страху - «страшний» аспект принципу карнавалізації реалізується в «чорному» гуморі.

Трансформація українського соціокультурного контексту знаходить своє відображення в динаміці змісту сучасного анекдоту. Роль анекдоту у дії механізму сучасної української соціальної трансформації, полягає в тому, що рефлексивна свідомість, що реалізується в анекдоті, відтворює та проблематизує найширший спектр структурних ознак соціуму,  виносить їм оцінку, чим сприяє оновленню, плюралізації та гуманізації суспільства.

У підрозділі також розглянуто можливість формування стратегії дослідження анекдоту як джерела соціальної інформації. Вивчення анекдоту як соціального феномену здатне вивести дослідника на рівень осмислення суспільних проблем загального рівня.  

У висновках сформульовані основні підсумки проведеного дослідження, які висвітлюють проблематику і загальну структуру роботи.

В результаті міждисциплінарного аналізу традиції дослідження феномену сміху, визначено соціально-філософське підґрунтя для вивчення функціонування явища на суспільному рівні, що оперує поняттям сміхової культури. Сміхову культуру як елемент суспільного життя досліджено в межах структурно-діяльнісного підходу до розуміння соціального як феномену, що виникає у результаті відтворення та перетворення соціальної структури у ході соціальної діяльності.

На основі розгляду генезису сміхової культури у суспільстві та на підставі порівняльного аналізу основоположних у цій галузі культурологічних концепцій, виокремлено принцип побудови соціокультурного рівня сміхової культури у суспільстві. Цей принцип отримав назву карнавалізації соціальної дійсності з притаманними їй ознаками антизнаковості, маргінальності, амбівалентності смішного і страшного аспектів та недійсності наслідків. Охарактеризовано подвійну роль сміхової культури у суспільстві, пов’язану як з репрезентацією, так і з руйнуванням ціннісно-нормативних систем.

Проаналізовано різні історичні форми соціального прояву сміхової культури в західноєвропейському і українському суспільстві, на основі чого встановлено залежність смислових відтінків сміхової рефлексії від загальної парадигми світогляду, притаманної певним історичним періодам.

Досліджено роль феномену ряження як агента карнавалізації в українській традиційній обрядності та розглянуто модифікації історичного становлення міської української сміхової культури. Встановлено, що серед сучасних форм виявлення карнавалізації, агентами якої виступають мас-медіа і Інтернет, субкультурні утворення, найбільш інформативним для соціального дослідження є анекдот, оскільки він динамічно відображає найширший спектр актуальних проблем суспільного життя. Визначено аксіологічну, гуманістичну та адаптивну роль анекдоту у дії механізму соціальної трансформації сучасного українського соціокультурного простору, відміченого різноякісними процесами суспільних перетворень.

Результатом запропонованого дисертаційного дослідження є поглиблення вивчення соціальної ролі сміхової культури в сучасному українському суспільстві. Об’єктом подальших досліджень могли б стати інші важливі фактори карнавалізації сучасної української соціальної дійсності. Крім того, результатом даної роботи може стати розробка нової аналітичної стратегії соціальних досліджень, заснованої на інтерпретації явищ сучасної сміхової культури.

Список наукових праць, опублікованих автором за темою дисертації:

  1.  Панкова Л. А. Смерть как объект смеха в культуре // Наукове пізнання. - № 2(14). –Одеса, 2004. –С.101-105;
  2.  Панкова Л. О. Ціннісні аспекти анекдоту як виявлення сміхової культури // Людинознавчі студії: Збірник наукових праць Дрогобицького державного педагогічного університету ім. І.Франка. –Дрогобич: Вимір, 2004. –Вип. 10. Філософія. –С.136-146;
  3.  Панкова Л. А. Анекдот: особенности формы и сюжетной композиции // Докса. Збірник наукових праць з філософії та філології. Вип. 7. Людина на межі смішного і серйозного. –Одеса: ОНУ ім. І.І.Мечникова, 2005. –С. 242-249;
  4.  Панкова Л. А. Роль анекдота в преодолении социокультурных оппозиций человеческого существования // Перспективи. - № 1(29). –Одеса, 2005. –С. 67-71.
  5.  Панкова Л. А. Роль смехового начала в культуре // Філософські пошуки. –Вип. XVIIXVIII. –Львів –Одеса: Cogito –Центр Європи, 2004. –С. 241-247.


АНОТАЦІЇ

Панкова Л.О. Сміхова культура України в контексті сучасних трансформаційних процесів. –Рукопис. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук за спеціальністю 09.00.03 –соціальна філософія та філософія історії. –Харківський національний університет імені В.Н.Каразіна. –Харків, 2007.

Дисертація присвячена соціально-філософському аналізу сміхової культури України в умовах трансформації сучасного суспільства. У роботі вивчено характер співвідношення структурних інваріантів функціонування сміхової культури у суспільстві та форм їх конкретно-історичного виявлення. Розглянуто проблему генезису сміхової культури як соціального явища, проаналізовано соціальну природу сміху у суспільстві. Встановлено принцип карнавалізації соціальної дійсності як універсальний параметр побудови сміхової культури та охарактеризовано основні його ознаки. Досліджено конкретно-історичні форми реалізації цього принципу в європейському і зокрема українському суспільстві. Особливу увагу приділено вивченню анекдоту в силу здатності цієї сучасної форми сміхової культури до індикації аксіологічного аспекту процесів суспільних перетворень, що тривають в сучасній Україні.

Ключові слова: сміхова культура, карнавалізація соціальної дійсності, соціальна структура, соціальна амбівалентність,  соціальна аномія,  механізм соціальної трансформації, анекдот.

Панкова Л.А. Смеховая культура Украины в контексте современных трансформационных процессов. –Рукопись. Диссертация на соискание учёной степени кандидата философских наук по специальности 09.00.03 –социальная философия и философия истории. –Харьковский национальный университет имени В.Н.Каразина. –Харьков, 2007.

Диссертация посвящена социально-философскому анализу смеховой культуры Украины в условиях трансформации современного общества. Смеховая культура в работе изучается с позиций структурно-деятельностного подхода к пониманию социального как феномена, рождающегося на пересечении «нисходящего» действия социальных структур и «восходящей» социальной деятельности индивидов и социальных групп. Смеховая культура как социальное явление отражает воспроизводство и преобразование ценностно-нормативной структуры общества в ходе социальных практик, связанных со смеховой рефлексивной оценкой действительности.

Для выявления инвариантных параметров социального построения смеховой культуры в обществе проанализирован её генезис, состоящий из двух фаз: психофизиологической и социокультурной. В работе охарактеризована амбивалентная социальная роль смеховой культуры как социального явления, связанная как с репрезентацией, так и с разрушением ценностно-нормативной структуры общества.

На основании сравнительного анализа теоретических концепций, описывающих формы бытования смеховой культуры на средневековых Западно- и Восточноевропейских территориях выявлен универсальный принцип организации европейской смеховой культуры, отражающий имманентный человеческому мышлению механизм преодоления противоречий социального бытия, получивший название принципа карнавализации социальной действительности.

В работе прослежен характер конкретно-исторической реализации принципа карнавализации в истории европейского общества, и в частности, украинского. Установлено, что в украинском обществе на разных этапах его развития в полной мере реализуются универсальные параметры функционирования смеховой культуры, присущие общеевропейскому социальному контексту. Особое внимание уделяется современному этапу развития украинского общества периода государственной независимости, отмеченному разнокачественными трансформационными процессами (постсоветскими, глобализационными). Агентами современной карнавализации в украинском обществе выступают масс-медиа, Интернет, игровые субкультурные образования. Особое место на фоне эклектичной и противоречивой аксиологической картины в украинском обществе занимает анекдот как форма городского фольклора, обладающая адаптивным, аксиологическим и гуманистическим потенциалом.

Ключевые слова: смеховая культура, карнавализация социальной действительности, социальная структура, социальная амбивалентность, социальная аномия, механизм социальной трансформации, анекдот.

Pankova L.A. Ukrainian Fun Culture in Modern Transforming Society. –Manuscript. Thesis for the graduate degree of candidate in Philosophy (specialization 09.00.03 –Social Philosophy and Philosophy of History). –V.N.Karazin Kharkiv National University. –Kharkiv, 2007.

The matter of the thesis concerns the problem of socio-philosophical analysis of Ukrainian fun culture in transforming society. The correlation between structural invariants of fun culture functioning in society and forms of their concrete historical presentations is studied in the work. The author considers the problem of fun culture genesis as a social phenomenon and analyses the social character of humor in society. In the dissertation the carnivalization of social reality is regarded as the universal parameter of fun culture social construction and its main features are described. The author investigates the concrete historical forms of manifestation of this principle in European and particularly in Ukrainian society. The special attention is paid to the study of anecdote as a form of modern fun culture that has axiological, humanistic and adaptive effect to the modern transforming Ukrainian society.

Keywords: fun culture, carnivalization of social reality, social structure, social ambivalence, social anomia,  mechanism of social transformation, anecdote.

Відповідальна за випуск

Доктор філософських наук Овчаренко С.В.

Підписано до друку 18.03.2008.

Обсяг 0,9 авт. арк. Формат 60х90/16

Тіраж 100 прим. Папір офсетний. Зам. № 311

Надруковано у друкарні видавництва «Астропринт»

(Свідоцтво ДК № 1373 від 28.05.2003 р.)

М. Одеса, вул.. Розумовські, 21.

Тел./факс: (0482) 37-14-25, 33-07-17




1. ны в 2правй форме Агентство 11 решений 19 Агентство 12 решений 21 Агентство 12 решений 40 Агентство 13 решени.html
2. 1Определение профессии и ее значение в жизни человека Профессия ~ социально необходимый вид трудовой деят
3. Методические рекомендации по проведению экзамена квалификационного по профессиональному модулю Реал
4. Удивительные превращения воды
5. тематика Множества и подмножества
6. вариант УМКД
7. экономическая сущность финансов населения
8. тематически разрабатывавший теорию познания как спец
9. 2004 Автор- Алла Богданова Корпоративный таймменеджмент ~ это оптимизация времени всех сотрудников компа
10. Экологическое сознание жителей города Запорожья
11. Религия завтрашних дней
12. тема Основным нормативным актом регулирующим отношения в сфере налогооблажения является налоговый кодекс.html
13. 6. Однофазные электрические цепи переменного тока 16 Цель- Сформировать знания о различных значениях сину
14.  Усложнение условий полета Сложная ситуация Аварийная ситуация Катастрофическая ситуация 63
15. Тема 6 Теория спроса и предложения эластичность 1
16. тематсть- Гипертимный тип ~ чрезвыч
17. а Адреса для листування індекс Телефони- сл
18. тематика Специальность 240 01 01 Программное обеспечение информационных технологий Группа Препод
19.  2013г Головкина Л
20. ИННОВАЦИИ В ОБРАЗОВАНИИ ДЛЯ ОБЕСПЕЧЕНИЯ ЭФФЕКТИВНОГО РЫНКА ТРУДА