Будь умным!


У вас вопросы?
У нас ответы:) SamZan.ru

Праворозуміння- поняття; причини плюралізму; класифікація

Работа добавлена на сайт samzan.ru: 2016-06-20


1. Праворозуміння: поняття; причини плюралізму; класифікація.

Праворозуміння – це відображення в людській свідомості тих явищ або їх властивостей, які є істотними для існування і розвитку суб’єктів та відображаються терміно-поняттям „право”.

Поняття права повинне бути єдине, а терміни, які його тлумачать можуть бути різні.

Причини плюралізму праворозуміння:

  •  гносеологічні;
  •  соціальні.

Гносеологічні — це чинники, фактори, які пов’язані з пізнанням права. Вони коріняться в тому, що право є явищем складним, багаторівневим.

Соціальні – яку роль те чи інше праворозуміння  матиме для суб’єктів? Різноманітність суб’єктів і потреб до життя дають по різному тлумачення праворозуміння, оскільки  суспільство є соціально-неоднорідним – поділ суспільства на окремі групи (це фактор історії). Кожна група має специфічні інтереси, ідеї – тому правосвідомість не співпадає. Соціальна неоднорідність і є соціальними причинами праворозуміння.

Класифікація праворозуміння:

  1.  Залежно від того, чи виникнення права пов’язується з людською свідомістю:
  •  об’єктивістичне;
  •  суб’єктивістичне.

Об’єктивістичне – проявляється в тому, що джерелом права є незалежне від людської свідомості (наприклад, релігійне право розуміння, право встановив Бог).

Суб’єктивістичне – право залежить від свідомості суб’єкта:

  •  відносно-суб’єктивістичне;
  •  абсолютно-суб’єктивістичне.

Відносно-суб’єктивістичне явище є продуктом свідомості певних суб’єктів (наприклад, право розуміння і право  - це закони держави). З одного боку – право залежить, а з іншого – не залежить від людської свідомості.

Абсолютно-суб’єктивістичне право є залежним від психіки (наприклад, це емоції, почуття людини).

  1.  Залежно від кількості носіїв право розуміння (за кількісним складом):
  •  індивідуальне;
  •  колективне.
  1.  За способом обґрунтування:
  •  наукове - обґрунтовується раціональними доводами, аргументами;
  •  поза наукове - наприклад, релігійне, міфологічне, інтуїтивне, містичне.
  1.  За соціальною (природою) сутністю:

Соціальна сутність права – це здатність його задовольняти певні потреби тих або інших суб’єктів суспільного життя.

  •  технічно-раціональне;
  •  соціально-класове;
  •  релігійне;
  •  професійне.
  1.  Залежно від того чи право задовольняє інтереси індивідів, людей чи суспільства в цілому.
  •  приватне (право – явище, що задовольняє інтереси кожного індивіда)
  •  публічне (усього суспільства)
  1.  Залежно від того, чи право є результатом виключно державної діяльності (державне волевиявлення) чи явище, що виникає незалежно від держави:
  •  спеціально-соціальне право (залежить від державної діяльності) – називається юридичне право;
  •  загально-соціальне право (існує поруч з державою – виникає до держави).
  1.   За просторово-цивілізаційною поширеністю право розуміння:
  •  західна цивілізація (Європа, Американський континент, Австралія) – що таке право? – вирішує кожна особа, яка стоїть на першому місці;
  •  східна (азіатська) – ґрунтується на колективних засадах, людина - це соціум.

2. Поняття філософії права та її предмета: сучасні інтерпретації.

На всіх етапах свого історичного буття людина прагнула осмислити, зрозуміти, осягнути саму себе, світ навколо себе, себе у світі й світ у собі. В цьому аспекті не є винятком і світ права. Людство здавна цікавлять природа й сутність людських взаємовідносин, норм, правил, які визначають їх особливості. Предметом людського осмислення завжди були поняття «рівність», «свобода», «справедливість», «закон», зміст яких проливає світло на специфіку природи права, його онтологічні засади, цінності та значимість у житті людини і суспільства.

Цими проблемами переймається і філософія права з її постійним пошуком істини про право. Філософсько-правова проблематика привертала до себе увагу мислителів ще давнього світу. Геракліт, Демокріт, Фукідід і Гіппій, Антіфонт і Алкадімант, Епікур та багато інших неодноразово звертались до проблем свободи, права, закону.

Наприкінці XVIII ст. завдяки ініціативі німецького юриста Г. Гуго з'явилося в науковому вжитку поняття «філософія права». Оскільки воно прижилося в юридичній науці, то й сама філософія права вважалась її складовою. На думку Гуго, юриспруденція повинна охоплювати юридичну догматику, філософію права й історію права. Філософія права, згідно з його розумінням, є «частиною метафізики голої можливості (цензура й апологетика позитивного права за принципами чистого розуму), частиною політики доцільності певного правоположення (оцінка технічної і прагматичної доцільності за емпіричними даними юридичної антропології)».

Філософія права — розділ філософії, що займається вивченням змісту права, його сутності й поняття, форм існування й цінності, ролі у житті людини, держави, суспільства.

Розробляючи філософську частину вчення про право, Гуго заперечував основні ідеї метафізичного вчення про право Канта, під впливом якого він перебував. Філософія, історія права в його інтерпретації є антираціоналістичними, позитивістськими, спрямованими проти природноправових ідей розумного права.

Самостійною філософською дисципліною філософія права стала завдяки зусиллям Гегеля, який у 1820 р. видав знамениту «Філософію права», що дотепер не втратила своєї значущості. Наука про право, за Гегелем, є частиною філософії. Тому вона мусить розвинути із поняття ідею, що репрезентує розум предмета, або спостерігати власний іманентний розвиток самого предмета. Звідси випливає й визначення предмета філософії права: «Філософська наука про право має своїм предметом ідею права — поняття права і його реалізацію». Гегель ставить перед філософією права завдання осягнути думки, що покладені в основу права, «осягнути те, що є, оскільки те, що є, є розум». Тобто його тлумачення предмета філософії права зумовлено його ж ідеями про тотожність мислення і буття, розумного і дійсного.

Підходи Гуго й Гегеля щодо змісту філософії права набули подальшого розвитку у філософсько-правових концепціях неогегельянства (Ю. Біндер, В. Дільтей, Р. Кронер, Б. Кроче, К. Паренц), неотомізму (Ж. Маритен, Ж. Дабен, Й. Меснер, А. Ауер), екзистенціалізму (В. Майхофер, Е. Фехнер, Г. Кон, К. Коссіо), неопозитивізму (Г. Харт, О. Вайнбергер, П. Колер, М. Пришінг, П. Штрассер) тощо.

Основні сучасні підходи до розуміння предмету ФП:

  1.   Петрова - ПФП виступає ідея права, ідея права це поняття права та її втілення. Призначення ФП полягає в тому, що виявити за змінюваними юридичними явищами вічну ідею права, яка пізнається розумом.
  2.  Шкода – ПФП покликаний з’ясувати підвалини права, що коріняться в глибинах культури. В широкому розумінні це означає розуміти людину завдяки розумінню права, яке в першу чергу пізнається через культуру.
  3.   Тіханравов ПФП- сенс права, тобто відповідь на питання про те внаслідок яких універсальних причин, заради яких універсальних цілей людина встановлює право.
  4.   Керімов ПФП – являє собою систему методів дослідження усієї системи юридичних наук, а також загальнонаукові і спеціальні способи пізнання.
  5.   Алексєєв ПФП – є світоглядне пояснення права, його сенсу та призначення, обґрунтування права під кутом зору сутності людського буття.

6. Рабінович ПФП – є найзагальніші об’єктивні закономірності виникнення структури функціонування і розвитку того явища, яке відображається поняттям право.

3. Складові філософії права: проблеми структуризації.

Структура філософії права.

1. Онтологія права – наука про буття, існування якихось явищ, дає відповідь на питання: в якому виді треба вивчати право, в чому полягає субстанція („матерія”) право. Це буттєва характеристика права. За Кантом, онтологія - навчання про загальні принципи буття.

Центральною у філософії О. Кульчицький вважав онтологію, оскільки в своїй настанові на тотальність і розкриття сутності «буття як такого» вона охоплює усі форми і постави буття, ставлячи перед собою запитання: що насправді існує? що таке справжнє буття? що таке дух, матерія? Відповідь на ці запитання потребує розкриття існуючого, сутнісного буття, де визначення сутності існуючого невіддільне від способу існування цієї сутності, від розрізнення форм чи настанов існування та способу зв'язування цих форм між собою. У розв'язанні онтологічних проблем О. Кульчицький виділяв чотири підходи: матеріалізм, спіритуалізм, дуалізм, паралелістичний монізм.

Онтологія вирішує проблему, яким є світ сам по собі, безвідносно до людини, людських форм пізнання, в яких він (світ) дається людині, якою є його природа, сутність, структура. До онтологічних включали й проблему людського буття, його залежності від зовнішніх факторів, під якими мали на увазі як природні, так і надприродні чинники.

2. Аксіологія права – теорія цінностей, яка значимість права для суб’єктів а також ціннісні судження про правове значення фактично даного закону та держави. Вказує на місце цінностей в житті, на структуру ціннісного світу, тобто на зв'язок різних цінностей

3. Гносеологія права  - теорія про пізнання, про закономірності пізнання права, як його досліджувати. Завдання правової гносеології полягає у вивченні передумов достовірного пізнання права з метою дослідження істинного знання про право і правові явища. Досліджує процес закономірності пізнання світу людиною, визначає його сутність, можливості, умови закономірності, розробляє систему принципів і категорій, які організують раціональне пізнання, є його понятійним фундаментом

4. Антропологія права – наука про людину. Вивчає проблеми зв’язку людини та права.

4. Співвідношення загальної теорії права і держави (праводержавознавство) та філософії права.

Теорія права і держави вивчає закономірності виникнення та розвитку права і держави, сутність, типи, форми, структуру й механізми функціонування права і держави, правову систему, основні державно-правові поняття, загальні для всієї юридичної науки. Теорія права і держави вивчає ці об'єкти як реальні соціальні інститути. Водночас філософія права досліджує прояви у праві лише окремих, хоч і фундаментальних, аспектів буття. Варто підкреслити, що теорія права і держави виступає як індуктивне знання, що виходить із досягнень конкретних юридичних наук, тоді як філософія права формується як дедуктивне знання про право, що виводиться з загальніших знань про людину і світ.

Існуєть 4 варіанти (різновиди) співвідношення цих наук:

1. Це окремі самостійні науки і розвиваються окремо. Філософія права є частиною науки філософії.

2. Вони не є незалежними, а є залежними – ця залежність проявляється у 2 варіантах:

- ФП є частиною загальної теорії, тобто ФП не може не користуватися висновками загальної теорії права;

- теорія права є частиною ФП, тобто загальна теорія права конкретизує висновки ФП.

3. Є загальна теорія права і філософія права є її частина. Заг. Теорія права повинна давати відповідь на пит. Що таке право, його сутність?

4. Вони мають спільну територію, спільний об’єкт пізнання. Кожна з цих наук досліджує право по своєму, хоча об’єкт в них співпадає.

5. Основні функції філософії права.

Функції – основні напрямки впливу на соціум на людину, на суспільне життя.

1. Світоглядна функція філософії права полягає в формуванні у людини загального погляду на світ права, правову реальність, тобто на існування й розвиток права як одного із способів людського буття; вона певним чином вирішує питання про сутність права і місце у світі, його цінності і значущості в житті людини і суспільства в цілому або, іншими словами, формує правове світогляд людини.

2. Відбивної інформаційна функція забезпечує адекватне відображення права як специфічного об'єкта, виявлення його істотних елементів, структурних зв'язків, закономірностей. Це відображення синтезується в картині правової реальності або «образі права".

3. Аксіологічна функція філософії права полягає в розробці уявлень про правові цінності, наприклад, свобода, рівність, справедливість, а також про правову ідеалі та інтерпретації з позицій цього ідеалу правової дійсності, критика її структури і станів.

4. Виховна функція філософії права реалізується в процесі формування правосвідомості та правового мислення, власне через розробку правових установок, зокрема такого важливого якості культурної особистості, як орієнтація на справедливість і повага до права.

5. Констатуюча – філософія права констатує, встановлює, фіксує наявність тих явищ, які відображаються правом – ця функція спрямована на формування онтології права (ще називається інформаційною функцією);

6. Інтерпретаційна – філософія права, покликана розкривати соціальну сутність тих явищ, які відображаються поняттям „право”;

7. Евристична філософія права повинна виявляти закономірності існування та розвитку права (відривальна філософія);

8. Прогностична – філософія права покликана передбачати зміни, які вважаються правом;

9. Методологічна знання філософії і права здатні далі слугувати методом для розвитку нових знань;

6. Як залежить якість (ефективність) професійної діяльності юриста від його філософсько-правових поглядів (знань, уявлень)?

Філософія права допомагає уникнути догматичного ставлення до права, як зазначає В. Кузнєцов у своєму підручнику «Філософія права. Історія і сучасність». Студент має усвідомити, що власне розуміння права можна здобути лише шляхом порівняння правових ідей і концепцій, їх аналізу, пошуків своїх аргументів pro і contra.

Цілком очевидно, що вміння усвідомити високий гуманістичний зміст своєї діяльності, філософськи обґрунтувати свою теоретичну позицію і прийняти практичне рішення є ознакою високого професіоналізму і громадянської чесності юриста. Таке обґрунтування, особливо у сфері практичних рішень, не завжди усвідомлюється, однак воно значною мірою визначається домінуючими установками світогляду юристів, на формування якого покликана впливати філософія права. Спроби вирішувати фундаментальні теоретичні проблеми юриспруденції без філософського обґрунтування призводить, як правило, до релятивізму або догматизації.

Таким чином, необхідність вивчення студентами юридичних вузів філософсько-правових знань визначається насамперед, потребами їхньої майбутньої спеціальності. Вивчення філософії права значною мірою сприяє фундаменталізації освіти майбутніх юристів, їхньому розвиткові як самостійно мислячих, політично незаангажованих громадян. Можна приєднатися до позиції відомого британського філософі права Г. Харріса, який вважає, що філософія права «…не є частиною підготовки юриста як юриста, її існування, я думаю, пов’язано з більш важливою метою – підготовкою юриста як громадянина і громадянина як критика права».

Ця позиція досить чітко пояснює те основне місце, що його посідає філософія прав в системі юридичних та інших гуманітарних наук і навчальних дисциплін, об’єктами вивчення яких є право і держава, а також ту вагу, що приділяється в західних університетах викладанню цієї дисципліни вже протягом багатьох століть.

Хоч філософія права не ставить за мету вирішувати конкретні проблеми правознавства, а лише допомагає досліднику-юристу чіткіше усвідомити власну позицію, впорядкувати знання, по-новому подивитись на свій предмет у світлі більш широкого підходу, проте всі центральні, фундаментальні проблеми правознавства знаходить своє вирішення чи, принаймні, їх обґрунтування саме на філософському рівні. Саме у цьому полягає одна з «загадок» такого феномену, як право, і ця обставина визначає фундаментальну роль філософії права в системі правознавства як загальнометодологічної дисципліни.

7. Предмет ФП – найзагальніші право державні закономірності – як визначальний чинник формування її методології. Класифікація таких закономірностей.

Предмет ФП – найзагальніші (гранично загальні) об’єктивні закономірності виникнення, структури й функціонування того явища, яке відображається терміно-поняттям права.

Види об’єктивних закономірностей :

Закономірності виникнення права (генетичні закономірності);

Закономірності побудови, структурування, внутрішньої організації права (структурні закономірності);

Закономірності розвитку (динамічні закономірності).

7. Загальне поняття методології філософії права. Її склад (структура).

Методологія філософії права — це система концептуальних підходів, методів, дослідження, а також вчення про закономірності їх використання стосовно предмета ФП.

Склад, структура МФП:

1. концептуальні підходи. Це заснована на гранично загальних (філософських)категоріях аксіоматична світоглядна ідея, яка визначає:

- стратегію дослідження;

- відбір досліджуваних фактів;

- інтерпретацію результатів дослідження.

2. дослідницькі методи — заснована на певному концептуальному підході система процедур інтерпретації філософських та загально-наукових понять та їх застосування у дослідженні предмета ФП.

3. способи або засоби дослідження — засновані на певному концептуальному підході і відповідному йому методі дослідження, діяльність спрямована на встановлення фактів, які стосуються предмета ФП.

8. Концептуальні підходи у науці філософії права як фундамент її методології (поняття, види, загальна характеристика).

Концептуальні підходи - це заснована на гранично загальних (філософських) категоріях аксіоматична світоглядна ідея, яка визначає:

- стратегію дослідження;

- відбір досліджуваних фактів;

- інтерпретацію результатів дослідження.

Концептуальні підходи:

  •  Діалектичний і метафізичний;
  •  Матеріалістичний та ідеалістичний;
  •  Гностичний та агностичний;
  •  Біологічний та соціальний;
  •  Персоналістичний (індивідуалістичний) та комунітарний;
  •  Психологічний.

Діалектичний. Діалектикою (розвиток, рух) визнається не застиглість, сталість явищ,  а те що всі явища змінні. «Все тече, все змінюється». Це об’єктивна характеристика світу.

Закони діалектичного розвитку: (Гегель; розвивав Маркс (в Маркса не ідея, а матерія розвивається)

  •  Боротьба протилежностей;
  •  Розвиток відбувається шляхом переходу кількісних змін в якісні (перехід води в пару);
  •  Розвиток відбувається шляхом заперечення заперечення (ніч—день—ніч);
  •  Розвиток відбувається спіралеподібно.

Метафізичний. Всі явища є такими, якими вони є зараз, вони мають певну форму, якісні властивості. Їх треба вивчати такими якими вони є зараз.

Матеріалістичний. Вивчає питання: «Що виникло раніше? Матерія чи свідомість (дух)».

Залежно від відповіді на це питання філософи поділяється на матеріалістів та ідеалістів. Спроби об’єднати ці два бачення трансформувалося в матеріалістично-ідеалістичний підхід.

Ідеалістичний. Поділяється на:  

  •  Обєктивно-ідеалістичний. Світ виникає в результаті свідомої діяльності як прояв загальної свідомості. Людська свідомість конкретних людей не може на це вплинути.
  •  Субєктивно-ідеалістичний. Всі явища є продуктом свідомості людей. Світ існує лише в тій мірі, в якій сприймається органами чуття.

Гностичний. Цей підхід полягає в тому, що світ можна пізнати — принципова пізнавальність світу.

Агностичний. Полягає в тому, що тут заперечується можливість пізнання. Пізнати повністю світ, всі його явища в принципі неможливо.

Біологічний. Людина — вид живих істот, отже вона підпорядковується біологічним законам. Отже, права людини — явище біологічне.

Соціальний. Соціальні явища не можна механічно пояснювати природничими закономірностями.

Персоналістичний.  Виникнення, існування права пояснюється від індивіда. Право слід шукати в окремій особі. Людина — джерело і автор права.

Комунітарний. Людина— учасник соціуму. Право слід шукати в соціумі.

Психологічний. Соціальні явища мають бути пояснені з точки зору психології.

9. Методи та способи (прийоми) дослідження у філософії права (поняття, види, загальна характеристика).

Метод дослідження у філософії права заснована на певному концептуальному підході система процедур, інтерпретації філософських та загально-наукових  понять та їх застосування у дослідженні предмета ФП.

Види методів дослідження:

1) Загально-наукові, категорії вживаються у всіх науках, хоча не мають філософського рівня узагальнення. Система, структура, функція.

Система — в праві переважно системні явища(с-ма права, с-та законодавстава)

Структура —  щоб відобразити сталі, закономірні звязки між елементами с-ти.

Функція — напрямок, зміст впливу одного явища, на інше. Ф-ці д-ви, права.

2) Спеціально-наукові (філософсько правові) – це процедура інтерпретації та застосування практично загальних понять в процесі дослідження того явища, яке відображається терміном «право»

Дослідницький спосіб —  це засновані на певному концептуальному підході та відповідному дослідн. методі діяльності, операції (фізичні, розумові) спрямовані на встановлення та інтерпретацію тих фактів, які входять до предмету ФП.

Способи дослідження:

  •  Емпіричний (збір інформації про факти);
  •  Теоретичний (аналіз, синтез, конкретизація);

10. Потреби, інтереси та інші чинники, що впливають на застосування методології (насамперед концептуальних підходів) філософсько-правових досліджень. Методологічна дисципліна та її постулати.

Фактори, що впливають на застосування методології:

  •  Потреби та інтереси  — це впливає на вибір концептуальних підходів;
  •  Розвиток науки (в широкому розумінні) - знання можна використовувати при наступних дослідженнях, при наступному розвитку знань;
  •  Домінуючий в суспільстві морально-етичний  клімат, пануюча ідеологія;
  •  Особисті якості, можливості,  здібності дослідника.

Методологічна дисципліна — певні правила, дотримання яких приводить дослідження до правильних результатів. Мається на увазі логічна,  пізнавальна дисципліна.

Принципи методологічної дисципліни:

1. методи дослідження залежать від предмету дослідження, визначаються ним. Предмет веде за собою метод;     

2. дослідження повинно спрямовуватись на розкриття сутності явища. Сутність права — здатність задовольнити потреби певних суб’єктів;

3.   дослідження, висновки, результати повинні мати характер об’єктивної істини. При чому таку істину можна перевірити за допомогою різних критеріїв. Правильна істина може бути лише одна. В суспільних науках багато оціночних понять.

11. Трансформаційні перетворення у методології сучасної вітчизняної філософії права та інших галузей юридичної науки (причини, стан, тенденції).

Стан методології праводержавства визначається такими обставинами:

- потребами, запитами соціальної практики;

- обумовлюваними ними модифікаціями об’єкта і предмета цієї науки – відповідно право державної дійсності та її специфічних право державних закономірностей;

- розвиток як цієї галузі суспільствознавства, так й інших наук, чиї здобутки можуть використовується нею для вдосконалення власного методологічного арсеналу.

Обставини трансформації характеризується:

  1.   потребами запитами соціальної практики;
  2.   зумовлюваними ними модифікаціями об’єкта і предмета цієї науки – відповідно право державної діяльності та її специфічних праводержавних закономірностей;
  3.   розвитком як цієї галузі суспільствознавства так і інших наук.

Тенденції трансформації:

  1.   глобалізація – об’єктом правознавства крім національних держав та їх правових систем стають їхні «сім’ї» (групи, різновиди), а також міжнародно-правові системи різних рівнів – всесвітнього і регіонального;
  2.   деформалізація – якісні рамки такого явища, яке відображається поняттям права дещо розмивається, втрачає чіткість;
  3.   антропологізація – полягає в тому, що саме людина стає центральним об’єктом загальнотеоретичного праводержавознавства і її природні властивості перетворюється на найважливішу складову предмета цієї науки.

12. Загальне поняття праворозуміння. Загальносоціальне (“природне”) і спеціальносоціальне (позитивістичне) праворозуміння. Причини їх існування.

Праворозуміння – це відображення в людській свідомості за посередництвом тих явищ або їх властивостей, які є істотними для існування і розвитку суб’єктів та відображаються терміно-поняттям „право”.

В залежності чи не залежить праворозуміння від державного волевиявлення його можна поділити:

  1.   Загально соціальне (природне) – не пов’язує виникнення права з виникненням держави.

Механізм природного права запрацював прямо протилежним чином: права людини визначають права влади, а не навпаки. Стверджувалось визнання існування вищих, незалежних від держави норм і принципів, що уособлювали розум, справедливість, об’єктивний порядок цінностей, мудрість Бога.

Закон вважається тут явищем політичним, тобто таким, що допускає можливість свавілля при його встановленні.

Основною формою розрізнення права і закону в сучасній філософії права є природно-правова думка з її оцінюючими і пояснювальними підходами до правових явищ.

  1.   Спеціально соціальне (юридичне) – право це результат виникнення держави

Головне завдання юридичної науки полягає у тлумаченні та систематизації щораз численніших правових норм та в намаганні стабілізувати ці норми, виявом чого були кодифікації.

Один з представників позитивізму писав : «приватне і публічне право ґрунтується на юридично обов’язкових актах, на засадах, вироблених публічною владою, а не на суто дедуктивних висновках розуму, не на особистій думці якогось філософа чи правознавця.

Юридичний позитивізм вважає право утворенням держави, залежним від її державної влади  і підкореним їй.

Причини існування:

Гносеологічні — це чинники, фактори, які пов’язані з пізнанням права. Вони коріняться в тому, що яке б ми не назвали право явищем – воно буде складним, багаторівневим.

Соціальні – яку роль те чи інше праворозуміння  матиме для суб’єктів? Різноманітність суб’єктів і потреб до життя дають по різному тлумачення праворозуміння, оскільки  суспільство є соціально-неоднорідним – поділ суспільства на окремі групи (це фактор історії). Кожна група має специфічні інтереси, ідеї – тому правосвідомість не співпадає. Соціальна неоднорідність і є соціальними причинами праворозуміння.

13. Юридичний (логістичний) позитивізм.

У той час, як у філософії в другій половині XIX ст. домінуючим напрямом стає позитивізм, у правовій науці панівним напрямом стає тісно пов’язаний з ним правовий позитивізм. Це зумовлюється насамперед усвідомленням ідеї права як фактору стабілізації суспільства, гарантії порядку і розвитку. Витворюється своєрідний культ права, зміцнення авторитету держави і права. Правовий позитивізм базується на політичній передумові, тобто на визнанні засадничої цінності держави, а також на вірі в експеримент, досвід, який з природничих наук переноситься у правові науки. Основне завдання юридичної науки, згідно з цією теорією, полягає у тлумаченні та систематизації щораз більш численних правових норм та в намаганні стабілізувати ці норми, виявом чого були кодифікації XIX ст. Зародження і розвиток правового позитивізму значною мірою зумовлений результатами розвитку наукової природничої думки і є своєрідною реакцією на філософські системи німецького ідеалізму.

Здобутки природничих наук у XIX ст. переконливо доводили колосальний потенціал емпіричного методу. Це був своєрідний тріумф раціоналізму, поєднаного з експериментом. Саме тому робиться спроба по-новому досліджувати і з’ясовувати право, беручи до уваги лише діюче право і вважаючи його емпіричним матеріалом, який можна аналізувати і систематизувати, як у дослідженнях природничих наук. Один з представників позитивізму, писав: "Приватне і публічне право базуються на юридично обов’язкових актах, на засадах, вироблених публічною владою, а не на суто дедуктивних висновках розуму, не на особистій думці якогось філософа чи правознавця. Іншими словами, приватне і публічне право входять у позитивне законодавство і тільки завдяки цьому і набувають властивостей права. Те, що звичайно називають природничим правом або правом народів, було б краще назвати соціальною філософією, оскільки йдеться про порядок приватних інтересів, політичною філософією, оскільки йдеться про систему публічних інститутів, і, врешті, дипломатичною філософією, оскільки йдеться про міжнародні відносини". Чимало представників позитивізму вважали суспільство своєрідним організмом, який розвивається за тими ж законами та якому притаманні ті ж властивості, що й іншим природним організмам. Зокрема, Г.Спенцер зазначав: "Суспільний організм подібний до індивідуального такими рисами: росте так само, під час росту стає більш складним, зростання ускладнень збільшує взаємну залежність частин . В обох організмах зростаюча інтеграція супроводжується зростаючою різноманітністю". У розвитку правового позитивізму можна виділити два напрями: континентальний, головним представником якого є К.Бергбом, та англійський, або школа аналітичної (формальної) юриспруденції, ключовою постаттю в якому є Джон Остін.

Виділяють кілька видів позитивізму:

  1.   «Етатистський» позитивізм вбачає позитивістські права у встановленні його державною інституцією(«авторитетом»). Буття права для нього існує в актах цього авторитету (договорах, які санкціоновані державою, в законах, постановах, звичаєвому праві)
  2.   «Психологічний» позитивізм вбачає позитивність права в певних психологічних станах, таких, наприклад як «визнання», переживання належного».
  3.   «Соціологічний» позитивізм шукає позитивність права у певних зовнішніх способах поведінки: у фактичному виконанні правових приписів суб’єктами права або в його застосуванні певною групою людей.

Отже суть цього напрямку можна охарактеризувати так: джерелом знань є досвід і тільки досвід; методом науки є індукція і тільки індукція; предметом дослідження можуть бути факти і тільки факти.

14. Аналітична юриспруденція Дж.Остіна та ін.

Початок розвитку правового позитивізму був покладений в Англії. Тут зароджуються перші ідеї правового позитивізму, який спочатку розвивався незалежно від філософського позитивізму. Початок позитивістському напряму у правовій науці був покладений Джоном Остіном, 1790-1859, якого називають батьком правового позитивізму. В його працях "Визначення предмету юриспруденції" та "Лекції про юриспруденцію, або філософія позитивного закону" викладено базові ідеї цього напрямку. Остін був правознавцем. У 20-х роках XIX ст. він очолив першу кафедру юриспруденції в Лондонському університеті.

Остін підкреслював, що право є реальним фактом, створеним державою. За його визначенням, право - це "норма, встановлена з метою керування однією розумною істотою з боку іншої розумної істоти, яка має владу над першою". Позитивне право, отже, являє собою матеріал для побудови логічної системи, яка повинна бути єдина, комплексна і беззаперечна.

Суть позитивістського підходу в розумінні та тлумаченні права можна коротко передати формулою "закон є закон". В історичному аспекті позитивістський підхід характеризується негативним ставленням до будь-яких конструкцій, які допускають або терпимо ставляться до припущення, що, крім реально існуючої держави і пов'язаного з нею масиву законодавства, існує (і на це слід зважати) певне більш розумне право і пов'язана з ним держава, які служать еталоном для зіставлення та порівняння. Іншою, більш важливою і виправданою особливістю використання формули "закон є закон" є визнання її необхідною умовою нормального спілкування в нормально організованому людському суспільстві, своєрідною основою всієї державної будови і неодмінним атрибутом повсякденного людського спілкування.

Важливе значення у концепції Остіна має трактування встановленого державою права, як права у точному розумінні цього слова. Воно є принципово відмінним від усіх інших правил або норм, що регулюють суспільні відносини, тим, що останні не походять безпосередньо чи опосередковано від суверенної влади (релігія, звичаєві норми, моральні норми, закони науки тощо). Право у точному розумінні цього терміну характеризується чотирма елементами: наказом, санкцією, обов’язком виконання і суверенністю влади. Правова наука займається позитивним правом, тобто правом у точному розумінні цього слова, не оцінюючи норм з морально-етичних позицій, категорії добра і зла тощо. Будь-яке позитивне право походить від влади. Отож суттю права є наказ влади, спрямований на підвладного під загрозою санкції в разі невиконання. З уваги на таке розуміння права вчений вважав міжнародне право через відсутність суверенної влади тільки "позитивною мораллю". Всі види нормативного регулювання суспільних відносин, не охоплені поняттям права, він називав "позитивною мораллю".

Між позитивним правом і мораллю, а також між позитивним правом і релігією не існує спільності чи подібності, між ними існує протиріччя. І це повинен враховувати будь-який законодавець. Суперечність з мораллю не позбавляє права його якісних властивостей, навіть якщо воно критикується з моральних позицій. Вчений рішуче розмежовував право і мораль: питання про морально належне, про приведення існуючого до цієї належності виводиться ним за межі практичної юриспруденції. Предметом юриспруденції є виключно позитивне право, незалежно від його моральної оцінки. Завданням правового позитивізму в цілому було зміцнення зв’язку права з суверенною владою, поглиблення довір’я до державного апарату, досягнення певності і стабільності у суспільстві.

15. “Чисте” вчення про право (нормативізм) Г.Кельзена.

Своїми витоками нормативна теорія права має юридичний позитивізм XIX ст. (Дж. Остін). її родоначальником був австрійський юрист Ганс Кельзен (1881—1973), з 1940 р. жив у США. Його основна праця «Чиста теорія права» (1934 р., 2-е розширене вид. 1960 р.) містить виклад суті нормативізму, поглядів на державу і право.

Чисте вчення про право, пояснює Кельзен, є теорія позитивного права: «позитивного права взагалі, а не якого-небудь конкретного правопорядку». Воно називається «чистим» тому, що займається одним тільки правом, його юридичним (нормативним) змістом і «очищає пізнаваний предмет від усього, що не є право в точному значенні». Воно прагне звільнити правознавство від усіх чужих йому елементів. Чистота теорії права Кельзена припускає звільнення юриспруденції від запозичень з інших наук і виключає з неї ідеологічні оцінки, маючи завдання деідеологізації правознавства, створення суворо об´єктивної науки про право і державу. «Чиста теорія прагне перебороти ідеологічні тенденції й описати право таким, яким воно є, не займаючись його виправданням чи критикою». Кельзен уявляє теорію права відособленою від моральної філософії, як науку емпіричну і «соціально-технічну», а юриспруденцію — вільну від політики.

Таким чином, предметом вивчення теорії права, за Кельзеном, є законодавчі норми, правопорядок, відносини між різними правопорядками. Мета теорії — забезпечити юриста (правознавця і практика) розумінням і описом позитивного права.

Право Кельзен визначає як «нормативний примусовий порядок», як «систему норм, що регулюють людську поведінку», здійснюваних у примусовому порядку (на відміну від релігії, моралі). Норма, що являє собою підставу дійсності іншої норми, є стосовно неї вищою нормою. Згідно з Кельзеном, вони в національних правових системах погоджені між собою й утворюють сувору ієрархію у вигляді піраміди норм. На вершині цієї піраміди знаходиться основна норма — загальне джерело всіх норм. Нижче слідують загальні норми (закони, урядові норми, нижчих органів влади тощо), встановлені в законодавчому порядку чи шляхом звичаю. «Норма» — це смисл акту, який предписує, дозволяє чи уповноважує певну поведінку. Нарешті, підвалину піраміди норм, її останню ступінь, складають індивідуальні норми, створювані судовими й адміністративними органами при вирішенні конкретних справ. «Всі норми, дійсність яких можна вивести з однієї і тієї ж основної норми, створюють систему норм, нормативний порядок».

Сутність основної норми повинна усвідомлюватися як безпосередньо зв´язана з конституцією, прийнятою в державі, і створеним нею правопорядком. Зміст основної норми зводиться до формули: «Належить поводитися так, як предписує саме ця конституція». Вона придає нашим уявленням про легітимність існуючого правопорядку логічно завершену форму. Отже, в теорії Кельзена поняття права охоплює не лише загальнообов´язкові норми, установлені державною владою, але і процес їх реалізації на практиці. «Застосування права є також і створення права», — підкреслював теоретик нормативізму.

Держава, за Кельзеном, конституюється правопорядком. Держава і право — тотожні. «У своїй якості політичної організації держава є правопорядок», «централізований порядок примусу», «державний правопорядок». Таким чином, держава виступає тут у двох вимірах: як панування і як право («правова функція»). І хоча право і влада не те саме, само по собі право не може існувати без влади, а тому право, відповідно до «чистої теорії права», є «специфічний порядок чи організація влади».

Форма державності, пише Кельзен, «є всього лише окремий випадок форми права взагалі». Поняттям «форма державності» позначається спосіб створення як загальних норм у сфері законодавчої діяльності, регульованої конституцією, так і створення індивідуальних норм «у випадку адміністративного акту, судового рішення чи угоди». Якщо держава розуміється як правопорядок, робить висновок Кельзен, тоді будь-яка держава, включаючи авторитарну, є правовою, адже «держава, не підлегла праву, немислима». «Порядок Республіки Рад слід розуміти як правовий порядок точно так само, як порядок фашистської Італії чи демократичної капіталістичної Франції».

У дійсності правова держава, як особливий тип держави, це лише та, на думку Кельзена, яка відповідає вимогам демократії і правової безпеки. Отже, правова держава — «відносно централізований правопорядок, відповідно до якого відправлення правосуддя і управління грунтується на законах (тобто на загальних правових нормах), прийнятих обраним народом парламентом за участю чи без участі глави держави; члени уряду відповідальні за свої акти; суди незалежні; а також гарантуються певні громадянські свободи, особливо свобода віросповідань, свобода совісті і слова».

Теорія основної норми Кельзена включає й основну норму міжнародного права як підставу міжнародного правопорядку. Ідеї верховенства міжнародного права над законодавством держав, встановлення інститутів конституційного контролю одержали значне поширення в сучасному світі і відображення в Конституції України 1996 р. (ст. 18, 55 ч. 4, 147 та ін.). Під впливом нормативізму правознавці стали приділяти більше уваги протиріччям, пробілам у праві, створенню стрункої системи законодавства, формалізації права.

16. Концепція “первинних” і “вторинних” правил Х.Херта.

Неопозитивіст Х. Херт – продовжувач ідеї аналітичного правового позитивізму, намагається посилити процес гуманізації позитивного права. Він визначає дієвість права через термін «визнання» як ідею згоди більшості. Право він пов’язує не з обов’язком чи абсолютною необхідністю, а з вільним волевиявленням. Херт запроваджує таку точку зору на правову реальність, яка пов’язана насамперед з правилами «визнання» влади.

Харт виключає мораль зі своїх правил визнання. Це змусило деяких критиків заявити, що цього не можна робити, бо соціальні і моральні міркування є важливими факторами утворення прав і не дають йому можливості узаконити зловживання владою.  

Як правознавець-неопозитивіст Г. Харт вважає твердження "закон - це не право", "несправедливий закон - це неправо" - парадоксом чи "просто помилкою" .В той же час він не погоджується з Дж. Остіном і Г. Кельзеном в трактуванні права як примусу. Г. Харт розглядає право як формально-логічну систему первинних і вторинних норм.

1) первинні правила-ніким не встановлюються. Мета – забезпечити життєдіяльність. Виникають з необхідності існування права;

2) Вторинні правила поділ на 3 групи:

- Визнання – держ. волевиявлення, які визнають, фіксують первинні правила;

- Змін – первинні правила відповідно до розвитку суспільства змінюються;

- Рішень - коли виникають конфлікти в суспільстві.

17. Соціологічний позитивізм.

Соціологічний позитивізм: вихідна форма буття права — правовідносини; правопорядок суспільних відносин, який проявляється у діях і поведінці людей.

При такому підході правом визнається його функціонування, реалізація, його «дія» у житті — у сформованих і таких, що формуються, суспільних відносинах, а не його створення правотворчими органами у формі закону та інших нормативно-правових актів. При усій цінності врахування «життя» права в суспільному середовищі, прихильники цього підходу плутали самостійні процеси правотворчості та застосування права, тоді як умовою дотримання і забезпечення режиму законності може бути діяльність правозастосувальника в межах, встановлених законом.

Соціологічний позитивізм – право-це певні соціальні факти (в розумінні існуючих відносин). Право – це саме життя. Воно живе в соціумі, суспільстві.

Євген Еріх – проф. чернігівського університету, запровадив поняття «живе право».

Право – це норми держави, але закони застарілі, відстають від життя тому інколи вони не можуть забезпечити вирішенню певної справи, також існують прогалини.

Тому потрібно звернутися до вільного права, і пошукати десь поза межами закону – норми, які виникають природнім шляхом (договори).

Живе право – це ті соціальні норми які формуються в житті (правила громад, об’єднань).

Прихильники – Конторович, Жені.

Паунд Роско – декан Гарвардського Університету – був 40 років.

Право складається з 2 частин

1. право в книжках – закони прецеденти

2. право в дії – ці реальні правові відносини, реальний соціальний правопорядок, який складається в суспільстві в результаті дії права в книжках.

З цих двох частин основною є друга частина.

Юрист – це соціальний інженер, а юриспонденція  - соціальна інженерія. (Паунд)

Чому потрібно, виникло право? В суспільстві існують різноманітні, не співпадаючі інтереси і Паунд виділяв 3 групи інтересів:

1. Індивідуальні

2. Колективні

3. інтереси всього суспільства

Ці 3 інтереси досить часто не співпадають.

18. Школа “вільного права” (Є.Ерліх, Конторович, Жені).

У своїй теорії Ерліх поєднав суб'єктивні, природно-правові, психологічні та соціологічні чинники. За визнанням самого Ерліха, значну роль у формуванні його поглядів зіграло вивчення реального права тогочасної Буковині. При цьому він приділяв увагу не тільки законодавству, а й дослідженню звичаєвого права, судової практики, явищ господарського життя, зазначаючи, що "центр ваги розвитку права в наш час, як і у всі інші часи, знаходиться не в законодавстві, не в юриспруденції або судочинстві, а у самому суспільстві". В цьому, власне і полягав зміст будь-якої основи соціології права.

У концепції Ерліха право проявляється у подвійному порядку: один порядок містить норми, які виробляються при вирішенні спорів, другий норми, за якими здійснюється повсякденна людська діяльність. Перші він називає нормами рішень, другі - організаційними нормами, або суспільним правом. Суспільне право проявляється безпосередньо через суспільні сили, а правові положення виникають завдяки судовим рішенням і закону. Правопорядок, який створюється самостійно, суперечить правопорядку, який утворюється через правові положення і тільки через діяльність суду та державних установ проводиться в життя. "Тільки ті норми, які містять у собі обидва ці порядки, складають фактично ціле право суспільства", - підкреслював Ерліх.

Під суспільством вчений розумів сукупність людських об'єднань, які він поділяв на самобутні (генетичні) і нові. До перших належать рід, сім'я, родина. Вони зароджуються усередині самого людського суспільства і їхня поява зумовлена певними природними прагненнями. З об'єднання цих самобутніх спілок, які у примітивному суспільстві є єдиними організованими групами, які виконують всі суспільні завдання, будучи одночасно господарськими, релігійними, військовими і правовими спілками, зі спільністю мови та звичаїв, - і утворюється держава. Пізніше ці завдання, писав Ерліх, "приймають на себе інші спілки, що утворюються і які вже є усвідомленими, цілеспрямованими людськими творіннями. До таких належать магістрати, держави, релігійні громади, політичні партії, суспільні групи, які прагнуть досягнути своїх цілей, громадські об'єднання і виробничі спілки у сільському господарстві, в майстернях і фабриках, промислових товариствах, спілках спеціалістів, транспортних виробництвах". Суспільство з точки зору вченого це не сукупність окремих індивідів, а сплетіння людських спілок. Тому, підкреслює він, "щоб зрозуміти витоки, розвиток і сутність права, слід, перш за все, вивчити порядок, який існує у спілках".

Право завжди соціальне. Окремий індивід розглядається правом тільки як одна ланка багатьох спілок, і право вказує йому всередині кожної спілки його місце і завдання.

Правом є норми, які самі по собі формуються у суспільстві, воно твориться не тільки законами, а й громадською самодіяльністю. Водночас, він відзначав роль держави у суспільстві, стверджуючи неможливість розвитку суспільства при повній анархії. "Все стає зрозумілим тоді, - підкреслював вчений, - коли держава розуміється не як сутність, яка висить у повітрі, а як орган суспільства . Зрозуміло, що все у суспільстві належить самому суспільству; все, що у суспільстві відбувається, стосується суспільства; тому виникає потреба всім самостійним суспільним спілкам встановлювати єдину правову основу через державу".

Розуміючи право набагато ширше, ніж правотворчість держави, Ерліх заперечував примус як обов'язкову і специфічну ознаку права, оскільки правопорядок, як такий, що задовольняє в цілому все суспільство, підтримується ним і без примусу, завдяки "почуттю необхідності правопорядку". Право, зазначав Ерліх, не застигла догма, а мінлива, жива сила, і те, що законодавець мав на увазі вчора, може застаріти сьогодні.

Інші представники соціологи права і рухи вільного права (наприклад, Канторович, Жені, Ісай) велике значення надавали інтуїції, здогадам, почуттям і іншим ірраціональним імпульсам в обґрунтуванні волі суддівської правотворчості.

19. Право як інструмент соціального контролю за боротьбою інтересів (Р.Паунд).

Він розглядав право в його безпосереднього зв’язку і взаємодії з суспільством спираючись на досягнення історії, етики і соціології. Право оголошується ним головним інструментом соціального компромісу, метою якого є забезпечення загальної солідарності.

Паунд вирізняв у понятті право 3 аспекти:

  1.   право як правопорядок, що утворюється з допомогою застосування сили політично-організованої спільності;
  2.   право як сукупність юридичних приписів у політично організованій спільності;
  3.   право як судовий та адміністративний процес, судочинства.

Паунд скептично ставився до догматики права, підкреслюючи, що "будь-яке юридичне знання є відносною істиною", проте головна мета теорії права є постійна і незмінна: збереження суспільної рівноваги. Завдання ж права полягає у забезпеченні шести суспільних інтересів:

  1.  загальна безпека, тобто правові норми, які гарантують безпеку і публічний порядок, а також охорону святості договорів;
  2.  суспільний інтерес, який полягає у забезпеченні таких суспільних установ, як сім'я, релігія і політичні права громадян;
  3.  охорона почуття суспільної моралі;
  4.  збереження суспільних благ; цей інтерес виражається у правах, які захищають необхідні для життя людини блага;
  5.  суспільний інтерес, який виражається в загальному прогресі, у правовій підтримці економічного, політичного і культурного прогресу;
  6.  суспільний інтерес, який полягає в охороні життя особи. Цей останній, на думку вченого, є "певною мірою найважливішим з усіх".

20. Юридичний реалізм (К.Левеллін, Дж. Френк).

Найбільше поширення соціологічна юриспруденція дістала в США, де вона представлена двома головними різновидами: помірним крилом, так званою гарвардською школою права на чолі з Р. Паундом, і більш радикальним крилом - "реалістами" (Ллевеллін, Д. Френк і ін.)

"Реалісти" зробили крайні в порівнянні з гарвардською школою права висновки. Ллевеллін протиставляв «паперові норми» (норми належного поводження, виражені в законах і прецедентах) праву в житті, чи «реальному праву» (звідси назва). Центр правових досліджень перенесений ним на вивчення діяльності і поводження суддів. Саме тут створюється право. «Дії, що відносяться до рішення суперечок, є сферою права. І люди здійснюючі ці дії, будь то судді, шерифи, клерки, тюремники чи адвокати, є офіційними виразниками права. Те, що ці офіційні особи вирішують стосовно суперечок, і є на мою думку, саме право».

«Реалісти» ототожнювали право з конкретною практикою суддів і адміністраторів. Вони заперечували нормативний характер права в цілому. Дійсне право, по Френку, не можна установити на основі закону чи вивести з якої-небудь іншої норми. Загальні положення не вирішують конкретних випадків. Ніхто не може знати «реальне» право доти, поки не піде саме рішення, що витікає з даної справи і конкретної ситуації. У свою чергу, таке рішення аж ніяк не створює норму для наступних казусів. Погляд на право як на упорядковану нормативну систему Френк оголошував «основним правовим міфом», що заважає пристосуванню права до потреб життя. З позицій фрейдизму він вважав що людям властиві пережитки дитячого комплексу «авторитарного батька» і тому вони несвідомо намагаються знайти в правовій нормі сурогат таких властивостей, як міцність, надійність, визначеність, непогрішність, - все те, що в дитинстві приписується батьку. Оскільки юридична норма в концепції «реалістів» є лише фікція, ілюзія, то суд щораз заново створює право, не пов’язуючи себе законом чи колишнім рішенням. Суддя, ухвалює рішення на основі інтуїції, емоційних спонукань, почуттів, симпатії й антипатії, різних біологічних імпульсів, забобонів і упереджень, настрою й інших ірраціональних підсвідомих факторів («глибинної психології»). Посилання на норму — це данина міфологічним пережиткам про право як стабільну нормативну систему, і робиться вона вже після того, як рішення фактично дозріло у свідомості судді. Ллевеллін також думає, начебто нормативність далека фактично діючому праву.

Усяку спробу приписати правовідносинам, «реальному» праву нормативний характер він вважає штучною конструкцією, і тількиь. Норма містить загальне розпорядження, правило поведінки (сфера належного), вона абстрактна і формалізована. Кожна дана ситуація неповторна, відрізняється від будь-який іншої. Тому всяка норма нібито перетворюється у фікцію, «стенографічний символ», як такої її немає. Суд щораз заново створює право. У кожнім випадку «будь-яка порція права має потребу в перегляді, щоб установити, наскільки вона захищає суспільство». У свою чергу, «реальне» право як сукупність рішень по конкретних справах також не здатно перетворитися в норму, воно залишається на рівні безлічі окремих фактичних відносин, життєвих ситуацій. Кожне попереднє рішення має для наступних рішень не наказове, а лише описове значення.

21. Правовий інституціоналізм (Л. Дюгі, М. Оріу).

Загальний задум Дюгі постає як рішучий намір помістити право і його знавців - юристів в деякий новий і більш адекватний контекст обговорення природи і призначення права і держави.

Про солідарність Дюгі висловився в таких словах: "В солідарності я бачу тільки факт взаємної залежності, що сполучає між собою, в силу спільності потреб і поділу праці, членів роду людського, в зокрема членів однієї соціальної групи. Додам, що в останні роки до того зловживали прекрасним словом "солідарність", що я вагаюся вимовляти його, нема сільського політика, який не просторікував б про соціальної солідарності, не розуміючи, втім, значення цих слів. Тому я вважаю за краще говорити: взаємна соціальна залежність ".

Крім соціальної солідарності людей об'єднують та інтегрують в нові спільності ті правила поведінки, які задані не права індивідів чи колективів (їх д юги вважає ілюзорними і просто неіснуючими), а соціальною нормою. Відбувається подібне дисциплінування і об'єднання з тієї простої причини, що всі люди істоти соціальні, що будь-який соціальний акт, що порушує соціальну норму, обов'язково викличе "соціальну реакцію" і т. д. "Будь-яке суспільство є дисципліна, а тому що людина не може жити без суспільства, то він може жити, тільки підкоряючись якої-небудь дисципліни ".

Соціальна норма не є моральна норма, однак її можна і потрібно вважати нормою правовою. Подібно нормі правовій, вона відноситься до зовнішніх проявів людської волі і не обов'язкова для його внутрішнього життя. Крім того, як вважав Дюгі, соціальна норма є як би "органічним законом суспільного життя", втім, цей вираз слід розуміти не більш як метафору. Така головна особливість соціальної норми, покликаної витіснити з праворозуміння образ правової норми в її багатовіковому ілюзорному сприйнятті і вживанні.

Інституціоналізм виріс на базі визнання і своєрідного тлумачення того факту, що існують в кожному суспільстві колективи (соціальні спільності, установи), такі як сім'я, члени однієї професії, добровільні асоціації, а також колективи, організовані під ім'я задоволення розумових та інших запитів, слід сприймати установами інтегративними, тобто забезпечують згуртування суспільства в націю-державу. При цьому інтегративна роль подібних колективів виконується ними разом з виконанням більш приватних ролей, пов'язаних з таким служінням, що вигідно їм самим.

Навіть колективна спільність, що іменується бюрократією, зайнята зазвичай турботами про постійне своїй перевазі над масами керованих осіб і груп, може сприйматися як установи з посередницькими функціями, націленими на реалізацію загальних функцій держави. Держава, в свою чергу, не тільки не перешкоджає появі і розвитку бюрократичної спільності, але навіть сприяє її інсти-туціоналізаціі.

Теорію інституціоналізму найбільш успішно розробляв Моріс Оріу (1859 - 1929), який одвічну проблему протиставлення інтересів індивіда і держави витлумачив у дусі християнського колективізму, проте зробив це з деякими новаціями, зумовленими сучасної соціально-історичною ситуацією. Теорія інституції, що розуміється як установа, встановлення або ж якась колективність, відмовилася від використання договірної теорії (концептуального ядра ліберальної теорії) і від командно-адміністративної законності соціалістів і висунула ряд принципово нових положень, які набули потім вельми широке популістське вживання,

Предметом публічного права, згідно з М. Оріу, є державний режим правління, який уособлює собою державу, тобто одночасно політичний режим, економічний та юридичний, але також режим, який "опановує нацією, видозмінює її, накладає на неї певну форму і стає середовищем, в якому існують індивіди ".

Громадянська життя складає об'єкт впливу державного режиму і характеризується, відповідно до концепції Оріу, поділом між політичною владою і приватною власністю, які в первинних, додержавні формах організації нації "завжди бувають злиті разом". Це поділ є на стадії функціонування державного режиму основою одночасно і політичної влади, і свободи. Такий поділ відбувається шляхом двох паралельних процесор - Централізації права і централізації політичної влади.

Правові відносини з точки зору виконуваних ними соціальних функцій постають областю соціального світу, в якому врівноважуються ворожі й протилежні інтереси людей, соціальних груп і класів. Справжній світ, національний або інтернаціональний, завжди є світом, заснованим на праві. Право врівноважує вічне протилежність між особистістю і суспільством. Кожна правова система розподіляє всі права між особистістю і суспільством і створює право індивіда, з одного боку, і право суспільства - з іншого.

Це розподіл створює соціальний антагонізм і в той же час створює систему рівноваги. Виникнувши таким чином правопорядок врівноважує в кожному суспільстві не тільки протистояння індивіда і суспільства, а також багато інших системи суспільного побуту - побуту цивільного, публічного, комерційного, військового та ін. Всі ці форми побуту знаходяться, згідно Оріу, у стані рівноваги, причому цивільний побут утворює як би центр всієї системи, ядро тяжіння, навколо якого обертаються інші. Система правового рівноваги має одну характерну особливість - вона у своєму впливі універсальна. Вона не тільки прагне врівноважити владу, як це має місце в системі політичної рівноваги, або тільки інтереси, як це має місце в економічних відносинах, вона охоплює і влада, і інтереси, і всі інші сфери соціального життя.

Оріу не цілком поділяє позицію Дюгі в питанні про невідчужуваних права людини і вибудовує іншу аргументацію. Право власності на нерухомість або на землю є "природно вічним, тому що сама можливість знищення речі триває вічно". Положення Декларації прав 1789 про те, що "власність є недоторканним і священним правом "(ст. 17), адресовано насамперед адміністрації і викликано тим, що власність - ця головна основа режиму - довгий час недостатньо охоронялася урядом. " Протягом цілих століть власність піддавалася конфіскація або експропріація без відшкодування ".

22. Психологічний позитивізм у філософії права.

Психологічна школа права – це один з напрямів правової науки, який сформувався на початку 20 століття.

Загальною ідеєю, яка об'єднує представників психологічної школи права є те, що з їх точки зору причини, які обумовлюють існування і дію права базуються в психології особи або соціальної групи. Право розглядалося представниками даного напряму, як продукт різного роду психологічних настанов, інстинктів (наприклад, влади-підпорядкування), емоцій. Одним з основоположників даного напряму був французький соціолог і правознавець Габріель Тард (Tarde), 1843-1904, який в своїх працях, зокрема "Закони наслідування", "Злочини натовпу", "Соціальні закони" та ін. зазначав, що в основі всіх соціальних цінностей і норм, включаючи і правові лежить інстинкт наслідування. Основою суспільства є психологія індивіда, а ключовими процесами соціального життя, поряд з наслідуванням, є конфлікти і пристосування. Наслідування властиве всім індивідам і служить їх пристосуванню до природних та суспільних умов життя. Індивід засвоює в процесі наслідування, як вже існуючі норми і цінності, так і нововведення. Ці ідеї Тарда пізніше були розвинуті в теоріях соціалізації особи. Тард один з перших започаткував дослідження соціальної психології, показавши її відмінність від індивідуальної психології. Він підкреслював, що людина в масі, особливо в натовпі, набагато більш емоційна і менш інтелектуальна, ніж взята окремо.

23. Правопсихологічна концепція Л.Петражицького та її подальші прояви.

Найбільш глибоким та оригінальним представником психологічної напряму в праві був випускник юридичного факультету Київського університету Лев Петражицький, 1867-1931, творець психологічної теорії права, яка викладена в працях "Теорія права і держави в зв'язку з теорією моральності" та "Вступ до вивчення права і моральності. Емоційна психологія".

Замість традиційного поділу елементів психічного життя на пізнання, почуття і волю Петражицького запропонував поділ на 1) двохсторонні активно-пасивні переживання, моторні подразнення - імпульси або емоції; 2) односторонні переживання, які, в свою чергу, поділяються на а) односторонньо-пасивні, пізнавальні та чуттєві й б) односторонньо-активні, вольові. При цьому він підкреслював, що імпульси або емоції відіграють в житті людини головних та визначальних факторів пристосування до умов життя. Саме емоції є завжди мотивами поведінки людини і будь-який зовнішній чи внутрішній подразник повинен пройти через його емоційну оцінку, яка і є поштовхом до певних дій та міркувань.

Етичні переживання чи емоції поділяються на правові та моральні. Відмінність між ними полягає в тому, що у правовому переживанні існує, на думку Петражицького, уявлення про певних суб'єктів, які мають право вимагати виконання обов'язку. Натомість у моральному переживанні виступає тільки почуття обов'язку - це означає, що моральна емоція викликає обов'язок без одночасного переконання в праві іншого вимагати його виконання. Тобто головна відмінність між правом і мораллю в тому, що моральні імпульси мають суто імперативний характер, а право має імперативно-атрибутивний характер. Під "імперативністю" Петражицький розуміє індивідуально-особистісне усвідомлення обов'язку, під "атрибутивністю" - усвідомлення "свого права", яке виступає назовні, як вимога. Таким чином у правовому переживанні обов'язок і правомочність нерозривно пов'язані між собою. Правові емоції - це комплексне переживання, в якому поєднуються обов'язок і право вимоги. Відповідно правові переживання пов'язують двох осіб, з яких одна має право вимагати від другої виконання певного обов'язку. Результатом правового переживання є правова норма, яка виражає зв'язок, що з'єднує обов'язок і правомочність, і який знаходиться у правовому переживанні. Правова норма, як і правове переживання має імперативно-атрибутивний характер. І відповідно, за Петражицьким право це етичне переживання, емоції якого мають двохсторонній, імперативно-атрибутивний характер. Правові переживання повинні завжди супроводжуватися додатковим уявленням про право вимоги правомочної сторони, а також уявленням про саму правомочну сторону, тобто уявленням про суб'єкта правомочності. Петражицький писав: "Усвідомлення обов'язку іншого чи інших по відношенню до нас (усвідомлення нашого права) викликає своєрідне імпульсивне діяння; спонукає нас і заохочує до такої поведінки по відношенню до інших, яка відповідає змістові нашого права. В галузі моралі (в розумінні нашого поділу, тобто у значенні однобічного імперативного безпретензійного усвідомлення обов'язку) цей спосіб мотивування не існує, є з природи речей виключений".

На думку Петражицького право має, у порівнянні з мораллю, визначальне значення для життя суспільства. Правові переживання є основними ланками, що об'єднують суспільство, без них існування останнього є неможливим. Моральні переживання не вводять факторів стабільності і прогнозованості, що їх гарантує право. Проте, в ході розвитку суспільства межа між правом і мораллю постійно змінюється, оскільки існує тенденція до перетворення односторонніх обов'язків - моральних - у двохсторонні, тобто правові. Те, що ще вчора було моральним обов'язком, стає сьогодні правовим обов'язком. В цілому ж в суспільстві мораль доповнює право в тих ділянках, які не є врегульовані правовими нормами.

24. Екзістенціалістське праворозуміння.

Основна категорія — екзистенція (існування людини). В центрі філософської екзистенції — людина гуманістично-демократична, її психіка ізольована від навколишніх факторів. (Ясперг, Сартр)

З позицій такої філософії, основна мета філософії права — це розуміння і визначення права як екзистенціального явища в його співвідношенні з офіційним законом (позитивним правом). У цьому контексті екзистенціальне право виступає як справжнє право, що відповідає "справжньому існуванню", екзистенції), а закон (позитивне право) — як дещо недійсне, відчужене від людини і протилежне його екзистенціальній сутності, як об'єктивована форма вираження "неістотного існування".

Загальна ідея екзистенціального праворозуміння по-різному трактується і реалізується в різних філософсько-правових концепціях екзистенціалізму.

Різноманітні аспекти екзистенціального підходу до права розроблено у працях німецького юриста В. Майгофера. Буття людини у світі криє в собі два моменти: момент одиничності й неповторності буття людини та момент впливу на людське буття того світу, в якому існує це буття.

Таке розуміння екзистенції людини, яка відображає соціальне буття, Майгофер виражає за допомогою поняття "буття-в-якісті". В різноманітних конкретних ситуаціях своєї екзистенції, згідно з цією концепцією, виступає в різних екзистенціальне обумовлених соціальних ролях (батька чи сина, чоловіка чи жінки, покупця або продавця і под.). У рольових проявах людської екзистенції "самобуття" одного індивіда реалізується у відносинах із "самобуттям" інших індивідів у загальному контексті соціального "співбуття" людей.

Рольові прояви людської екзистенції вивчаються в межах "конкретного природного права", під яким Майгофер розуміє екзистенціальну інтерпретацію природно-правової категорії "природа речей". При цьому сенс такого "конкретного природного права" розкривається як конкретизація "золотого правила" ("Поводь себе таким чином, щоби ти завжди ставився до людства і в своїй особі до всякого іншого також, як до мети та ніколи б не ставився до нього лише як до засобу". І. Кант).

Предметом екзистенціальної філософії права є ідея права, його поняття, а також самостійна воля як природний стан людини.

Екзистенціальний підхід характеризується тим, що соціальна природа і функції права розглядаються з позицій індивідуальної сутності людини, як вираження специфічних умов її конкретного буття. Існування ж елементів саморегуляції у структурі поведінки особи екзистенціалізм пояснює існуванням у кожному індивіді особливого духовного світу, що визначає його мотиваційну структуру і лінію поведінки в кожній зі сфер правовідносин.

Прибічники цього підходу вивчають право і правові інститути як форми індивідуальної та колективної життєдіяльності, як засоби співіснування людей. Ось чому в методологічній площині вирішальна роль відводиться психологічному (екзистенціальному аналізові сприйняття права і суб'єктивної оцінки правових процесів на всіх рівнях соціальної структури).

Екзистенціалізм робить акцент на вивченні онтологічної структури права, абсолютизуючи при цьому значення зворотних зв'язків буття до праворозуміння і процесу творення нових норм. З погляду екзистенціалістів, онтологічне буття права не стільки детермінує людську поведінку як фактор зовнішнього впливу, скільки являє собою форму самовираження особистостей, рис людського характеру. Отож, світ справді людського існування є суб'єктивним; він протистоїть зовнішньому світові з його соціальними проблемами.

Завдання екзистенціальної правової філософії, на думку А. Кауфмана і М. Мюллера, полягає в тому, щоб знайти субстанцію історичної зміни права, його "історичне буття".

Основна вимога "природного права як права екзистенції" полягає в тому, що необхідно виробити відповідний до гідності людини і цінностей людського життя взірець існування індивідів та їхніх взаємовідносин. При цьому традиційне положення природного права про людську гідність трактується як вимоги порядку максимально можливої свободи всіх людей за дотримання їхньої безпеки, задоволення їхніх потреб і розвитку їхніх здібностей.

Представники екзистенціальної правової філософії критикують юридичний позитивізм, який визнає лише "емпіричні", "реальні" факти та ігнорує "ідеальні", "метафізичні" чинники, що призводить до трактування права як "однобічного соціологізму", "біологізму".

25. Комунікативне право розуміння та герменевтичне праворозуміння. Право як наслідок індивідуального інтелектуального визнання.

Стаття Полякова А.В.

Комунікативне праворозуміння започатковано на Заході (Рікьор, С.І. Максимов, О.В. Поляков.

Право регулює за допомогою прав і обов’язків у контактах між людьми. Право це продукти комунікації

Щоб дізнатися що таке право? Треба звернутися до комунікації «Право як діалог» поза діалогом, реальних прав і обов’язків немає.  Право це результат і прояв діалогу. Право – це акт визнання (психічного) – право виникає тоді, коли одна людина визнає іншу людину як S права, як людину котра має права та обов’язки, має правоздатність. Людину, носієм прав і обов’язків визнає не закон, держ., а інша людина. Виникнення права ставиться в залежність від визнання інших.

Одна з новітніх форм екзистенціальної філософії — сучасна герменевтика (Г. Гадамер) заперечує традиційне розуміння "істинного буття" як позачасового. Справді, реальне пізнання завжди пов'язане з певним часом, замикається у своєрідному "герменевтичному колі", адже, вивчаючи історію, традицію, дослідник сам завжди рухається разом з нею "в її колі". Уявлення про "абсолютність" (незалежність від будь-яких попередніх міркувань і настанов) початкових положень теорії є, за Гадамером, "раціоналістичною фікцією". Саме від неї бере початок негативне забарвлення поняття "пересуд". Людина — істота, життя якої має початок і кінець, тому її досвід так само конечний, історичний. Людина ніколи не підходить до предмета дослідження "байдуже", абсолютно "нейтрально". Тому процес пізнання ніколи не становить абстрактно-байдужої фіксації чи констатації всього того, що потрапляє до нашого поля зору. Ми "запитуємо" наш предмет, ведемо з ним "діалог". Унаслідок цього герменевтика тлумачить дослідження, пізнання як гру. Характер її визначається не учасниками, а самим процесом гри. Грає сама гра, втягуючи в себе гравців. Ця концепція лежить в основі однієї з моделей права — ігрової.

Суть цього напрямку можна охарактеризувати так: джерелом знань є досвід і тільки досвід; методом науки є індукція і тільки індукція; предметом дослідження можуть бути факти і тільки факти.

26. Комплексні (інтегральні) різновиди позитивістського праворозуміння.

Рабінович до інтегральних різновидів відносить марксистське та антропологічне праворозуміння

Марксистське праворозуміння (самі автори не називали його комплексним) - 1844 «Положення робочого класу в Англії» - перша книга Енгельса в «Маніфесті Комуністичної партії», право є піднесеною до закону волею панівного класу, зміст якої визначається матеріальними умовами життя цього класу.

зміст класових інтересів, що відображенні у праві, визначається матеріальними відносинами, носіями яких є власники основних засобів, що утримують державну владу;

право – це соціальне явище, в якому воля класу отримує державно-нормативний вираз.

Інтегративний тому що:

1)воля панівного класу – феномен психіки – відсилає до колективної психіки

2)визначається матер.умовами – соц.відносини – право виростає в соц.умовах життя,матер.умовах життя суспільства

- містить соціологічний елемент

3)піднесення до загального – (закону) – легізм,нормативізм

27. Марксистське праворозуміння. 

Право, за цим вченням, — суто класове явище. Виходячи з визначення, що його дали К. Маркс і Ф. Енгельс праву в «Маніфесті Комуністичної партії», воно є піднесеною до закону волею панівного класу, зміст якої визначається матеріальними умовами життя цього класу. Отже, головні ознаки права — його класовий, вольовий характер і матеріальна обумовленість. Право є частиною надбудови над економічним базисом суспільства. Цей базис визначає зміст права. Воднораз право може здійснювати зворотний вплив на економіку і все суспільне життя. З цього робиться висновок, що в процесі побудови комунізму, ідея якого заснована на цілковитій рівності всього і всіх, право повинно поступово відмерти.

Визначальними рисами такого розуміння права є проголошення верховенства держави над правом, ототожнення права з законодавством, проголошення його повної залежності від держави, обов'язкової класовості і орієнтації на примус у праві, заперечення його загальносоціальної цінності. Крізь призму такого уявлення права людини, і все право в цілому, виглядають як продукт діяльності держави, фактично нею «дарований», як такі, що завжди можуть бути нею скасовані.

+ стаття Кузнєцова.

28. Антропологічне праворозуміння.

Антропологічне право розуміння, тобто право невід’ємне від людини. Право не існує без людини. Право повинно повертатися до людини. Ґрунтується на 2 категоріях -- людина/ право

Щоб зрозуміти що таке право потрібно почати з людини і повернутися до людини Людина в центрі як першоджерело права:

-закони приймаються людиною

-переживання людини

-відносини між людьми

Чому інтегративне: немає точно визначення «що таке людина» -.це «правове существо»

Антропологічний «переворот» у науці, який відбувся в 60-ті роки XX ст., актуалізував антропологічний підхід до праворозуміння, в якому, у свою чергу, можна умовно виокремити два аспекти — біоантропологічний або біосоціальний і етнографічний або етнологічний. Перший з них акцентує на тому, що право, як й інші соціальні інструменти, зумовлене недосконалістю біологічної (біосоціальної) природи людини, тому заради самозбереження соціуму і забезпечення стабільності суспільства необхідні розподіл прав і обов´язків між людьми та дотримання принципу «людина вільна в тій мірі, в якій вона не посягає на свободу інших осіб».

Другий аспект антропологічного підходу основну увагу зосереджує на соціо- (етно-) культурній зумовленості правового статусу особистості й, відповідно, права. Це, у свою чергу, сприяло визнанню багатоманітності культур і правових систем сучасності, відмові від жорсткого «європоцентризму», який тривалий час домінував у теорії права. Саме завдяки такому підходу відбулася інституалізація юридичної антропології, яка нині успішно розвивається не лише на Заході, а й на теренах колишнього Союзу PCP, зокрема в Україні.

29. Здобутки й проблеми позитивістського підходу до праворозуміння.

Ця позиція звернена до аналізу юридичних текстів і обмежується ім. Має місце не право як таке, а право яким воно здається.

До недоліків відносять: (Данільян)

· Прагнення обмежити дослідження лише реально діючим правом.

· Ототожнення права і закону, яке обмежує круг можливих джерел права.

· Повна відсутність інтересу до інших нормативних регуляторів: мораль, звичай і ін. Т. е. має місце деонтологизация права.

До переваг:

· Прагнення до несуперечності, ясності, чіткості чинного законодавства.

· Верховенство закону.

· Вимога законослухняної поведінки громадян, така позиція не приймає явище правового нігілізму.

Здобутки: 1. чітки закріпленість 2. правова визначеність 3. доступність до систематизації 4. легко розуміється і сприймається (є закон - от він і є правом).. проблеми: одна єдина - може переростати в зловживання, призводити до порушення прав людини, узурпації влади.

30. Закономірність існування непозитивістичного (“природного”) праворозуміння. “Природне” праворозуміння як наслідок і прояв неодмінного оцінювання явищ, що відображаються терміно-поняттям “право” у позитивістичних доктринах. Основні соціальні функції такого праворозуміння.

У 20 ст. у всій світовій філософії, як протест проти засилля позитивізму в філософії та юриспруденції, відроджується природне право.

Пошук природного права - це пошуки універсальних понять, їх основною метою є керівний ідеал, а не конкретний припис, і цей ідеал реалізується в історії. Тому природне право передбачає постійно змінювані юридичні норми.

Механізм природного права запрацював прямо протилежним чином: права людини визначають права влади, а не навпаки. Стверджувалось визнання існування вищих, незалежних від держави норм і принципів, що уособлювали розум, справедливість, об’єктивний порядок цінностей, мудрість Бога.

Закон вважається тут явищем політичним, тобто таким, що допускає можливість свавілля при його встановленні.

Основною формою розрізнення права і закону в сучасній філософії права є природно-правова думка з її оцінюючими і пояснювальними підходами до правових явищ.

Закономірність існування такого право розуміння полягає в соц. неоднорідності суспільства, а отже уява і розуміння не співпадають.

 Соц. функції:

1) Легітимація – підтрика існуючого правпорядку, його виправдення.

2) Де легітимація – є основною, домінуючою – не схвалення існуючого правопорядку, зак-ва, політики держави. Її ще називають «протестною».

31. Загальна характеристика “природного” праворозуміння. Основні етапи його розвитку.

У основі вчення про природне право лежить ідея про те, що всі існуючі правові норми повинні грунтуватися на якихось об'єктивних початках, підставах, не залежних від волі людини (суспільства). Оскільки зразком таких об'єктивних початків вважалася природа, то і право, не залежне від людської волі і бажань, було назване природним.

Теорія природного права направлена на пошуки особливої реальності права, що не зводиться до реальності державно-владних встановлень. Вона тісно пов'язана з ідеалістичним світоглядом. Оскільки під природним правом в його узагальненому значенні розуміється надпозитивна інстанція, то і особливість природно-правового мислення полягає, в розмежуванні і зіставленні права і закону з позицій принципів справедливості.

Це означає, що природно-правове мислення ставить перед собою завдання знаходження підстави позитивного права і критерію його оцінки, а значить, проявляє себе в двох аспектах: сутнісному (онтологічному) і аксіологічному.

Сутнісний (онтологічний) аспект природно-правового мислення є відповіддю на питання «що є право?». У цьому аспекті єство власне правових явищ («феномену права») розкривається через поняття «справедливість», а природно-правове мислення виконує функцію пояснення єства і розуміння сенсу права.

У аксіологічному здійснюється оцінка позитивного права («закону»), виходячи з уявлення про єство (сенс) права. Тут природно-правове мислення по відношенню до «закону» виконує критичну функцію.

Тому можна сказати, що єство природно-правового мислення полягає у філософській і, перш за все, етичній критиці права і держави. В процесі цієї критики відбувається вимір правових і державних стосунків на відповідність їх єству і сенсу. Таким чином, ця критика направлена на легітимацію і обмеження права і держави.

Як відомо, в Новий час була популярна утопічна модель, побудована на «дихотомії» природного і цивільного станів, а засобом переходу від одного стану до іншого виступав виражаючий принцип згоди суспільний договір. Проте ці гіпотетичні стани не є лише ілюзією, вони володіли і володіють реальною стимулюючою дією на свідомість і поведінку людей. Адже хоча утопічні проекти насправді не збуваються, людина, знаходячись під враженням нової дійсності і натхненний цією картиною, своїми вчинками міняє соціальний світ, користуючись при цьому символами і категоріями утопічного проекту.

Зміна одного правопорядку іншим, як правило, мислиться і очікується людьми як встановлення деякого «раю», ідеального гармонійного стану людства (вищій справедливості). І хоча насправді такого «раю» на землі встановити неможливо, людина не може про нього не мріяти. Проте це не просто мрії, а вираження суті власне правовій реальності, що носить деонтологический характер. Реальність природного права є реальністю людського імперативу досягнення «раю людяності», іншими словами, ідеального гармонійного стану, заснованого на початках вищої справедливості, як такої життєвої вимоги, яка пред'являється самому собі в процесі людського співіснування кожним, хто став людиною хоч в якійсь мере.

Таким чином, то загальне, що властиво багатообразним формам природного права, може бути виражено формулою «критика держави і права» і «боротьба за гуманізацію правопорядку». У цьому полягає дійсний (гуманістичний) сенс природного права, в горизонті якого і здійснюються пошуки підстави і критерію для оцінки правопорядку. Імператив гуманізації правопорядку є «вічним» людським сподіванням, проте реалізація цього імперативу здійснювалася в різних формах, інколи навіть таких, в яких ця спрямованість отримувала абсолютно протилежне втілення.

Етапи розвитку: Рабінович – ст. 142-145

32. Філософсько-антропологічний підхід – методологічний фундамент сучасного наукового «природного» праворозуміння. Поняття «правова людина» і «правова особистість».

Філософсько-антропологічний підхід - це світоглядна аксіоматична ідея про найвищу цінність біосоціального індивіда. Дана ідея має світоглядний характер бо у ній виражається уявлення науковця про світ і про своє майбутнє і місце в ньому. Аксіоматичність цієї ідеї відображає зорієнтованість вченого на отримання «людиномірних знань» і визначається як формальними так і соціально змістовними ознаками. До основних філософсько-антропологічних концепцій відносять субєктивіські, обєктивіські, інтегральні.

В основі філософсько-антропологічного підходу лежить віра (переконання) дослідника у власну цінність і в цінність усіх людей як представників єдиного біологічного виду. Цим зумовлюється відбір науковцем досліджуваних фактів й інтерпретація результатів наукових пошуків.

У зв’язку з цим можна констатувати, що філософсько-антропологічний підхід є методологічною основою для проведення антропологічних досліджень у філософії права та розроблення сучасної вітчизняної антрополого-філософської правової доктрини, одним з „елементів” якої є вчення про права людини. І важливим аспектом розвитку філософії права (зокрема, філософсько-правової антропології) є використання при проведенні вказаних досліджень досвіду філософської антропології (філософії людини) – фундаментальної сучасної моральної і правової філософії (П. Рікер), оскільки тільки інтеграція висновків філософського вчення про право і людину з „чинними” теоретичними напрацюваннями юриспруденції дозволяє створити надійну методологічну базу останньої, частково позбавити правничу науку догматизму і коментування норм законодавства, а правозастосувальну сферу – окремих недоліків її функціонування.

Правова людина – це людський індивід, якому з огляду на його природу притаманні вроджені правові якості (природні, невід’ємні, основоположні права), що є найважливішою складовою загальносоціального права. А юридична людина – це людський індивід, який у процесі соціалізації здатний сприймати, реалізовувати та трансформувати право як спеціально-соціальне (державно-вольове, юридичне, „позитивне”) явище, що є елементом сформованої у певному суспільстві культури.

Поняттям „правова особистість охоплюється правова людина як її носій і притаманні такій людині природні права, що уможливлюють її життєдіяльність. Інше поняття – „юридична особистість” – відображає ті соціально зумовлені якості, характеристики юридичної людини, які закріплені у спеціально-соціальному (юридичному, „позитивному”) праві конкретного історичного типу. Юридична особистість – це юридична людина та стійка система її соціально значимих якостей, наданих і забезпечуваних суб’єктом юридичної правотворчості, котра [система] відображає рівень свободи цієї людини та межі її відповідальності у певному суспільстві.

33. Права людини – онтична основа «природного» праворозуміння у ХХ-ХХІ ст.

Проблема універсальності прав людини останнім часом отримала доволі таки ґрунтовне висвітлення у зарубіжній науковій літературі, де вона розглядалася через призму природи людини, у світлі зумовленості прав людини, можливості віднайдення коренів прав людини у певній релігії, певній культурі чи ідеології.

Як зазначається в одному з найбільш авторитетних світових енциклопедичних видань — «Британіці», «права людини» — це словосполучення, що увійшло у мовний лексикон лише після Другої світової війни, ознаменувавши народження сучасної концепції прав людини, котра прийшла на зміну доктрині природного права [8, 652]. Чому саме після завершення Другої світової війни? Цікавим  буде  звернення  до  сучасної  зарубіжної  літератури  для  висвітлення  цієї проблеми: «Все більше та більше юристи з різних кутів світу звертаються за допомогою до загальних принципів права, котрі можна уподібнити до стародавнього jus gentium (права народів) і які знаходять своє реальне та достатнє обґрунтування у консенсусі  цивілізованого  людства. Той факт, що ці принципи є визнаними, явно чи імпліцитно судами різних країн, навіть якщо вони не були визнані обов’язковими законодавчою владою, виступає доказом неспроможності конструкції Кельзена, котра визначає дієвість норм права залежно від їхнього включення у ієрархічну та динамічну систему, елементи якої отримують свою дієвість від презюмованого верховного стандарту» [9, 47]. Професор Ч. Пірлман зазначає, що «універсальна реакція на злочини нацизму змусила держави-союзники протлумачити принцип «nullum crimen sine lege» (без закону немає злочину) у непозитивістському значенні, тому що порушений закон випливав не із системи позитивного права, а із совісті усіх цивілізованих людей. Переконання у тому, що неможливо залишити такі жахливі злочини без покарання, хоч вони і випадали за систему позитивного права,

отримали першість щодо позитивістської концепції обґрунтування права» [9, 47].

Позитивною рисою такого історико-філософського обґрунтування прав людини виступає те, що воно може бути покладено в основу категорії прав людини, які іменуються «основними» або «первинними», хоч за його допомогою складно забезпечити обґрунтування розгорнутого переліку прав та свобод людини. Такий підхід вряд чи допоможе вичерпно пояснити специфіку реалізації прав людини у контексті суспільства певної держави, однак його незаперечною перевагою є те, що він виступає певним підсумком історичного досвід людства і вказує на ті варіанти поведінки, які є недопустимими у застосуванні щодо людини за будь-яких умов, незважаючи на специфічні культурно-історичні умови.

Отже, можна дійти висновку, що розроблення прав та свобод людини, закрі-

плених у Загальній декларацї 1948 р., виступило реакцією колективної свідо-

мості людства на ті історичні події, які людство пережило у I пол. XX ст. і

кульмінацією яких виступила Друга світова війна.

Нормативним підтвердженням прийняття історико-філософського обґрунтування універсальності ідеї прав людини виступає практика міжнародних судових органів, а також трансформація певних принципів міжнародного права.

34. Поняття “природних” прав людини: основні філософсько-світоглядні підходи (легістський, етнічний, психологічний, релігійний, природничо-біологічний, природничо-соціальний); їх порівняльна характеристика. 

Філософсько-світоглядні підходи:

1) Легістський – «права людини – це те,що закріплено в законодавстві і є результатом державного волевиявлення»;

2) Суть етичного(морального) підходу: права людини певні вимоги моралі до суспільства, держави;

3) Психологічний підхід – «Права людини – це певні вимоги психіки або в широкому контексті – певні вимоги внутрішнього світу людини, які пред’являються до людини, суспільства, держави»;

4) Релігійний підхід. Права людини це такі права що встановлено Богом. Особисті немайнові права визначені творцем;

5) Біологічний підхід. Права людини це частина біологічної сутності  в людини – забезпечення біологічних потреб;

6) Природно-соціальний підхід (Рабинович П.М.):

Права людини – це певні соціальні можливості. Ці можливості визначаються характером та рівнем суспільного життя. Рівні:

1) економічний;

2) політичний;

3) соціальний;

4) духовний;

5) ідеологічний.

Права людини - це певні соціальні можливості людини які необхідні для задоволення потреб її нормального існування і розвитку у певних конкретно історичних умовах, які об’єктивно зумовлені досягнутим рівнем розвитку і мають бути загальними і рівними для всіх

35. Cутність прав людини як соціального явища. Чинники та герменевтичні закономірності розуміння (інтерпретації) прав людини.

Сутність будь-якого явища, задовольняти потреби та інтереси людини.

Соціальна сутність прав людини полягає в можливості таких прав задовольняти потреби та інтереси людини.

Соціальні можливості субєкта становлять онтичну сутність його прав.

Права людини — певні можливості людини, необхідні для її існування та розвитку в конкретних історичних умовах, обєктивно визначені досягнутим рівнем розвитку людства і мають бути загальні і рівні для всіх людей.

Ознаки:

  •  певні свободи людини
  •  зміст та обсяг залежать від можливостей всього суспільства
  •  рівні для всіх людей
  •  не можуть відчужуватись, даруватись державою.

Лише категорія свободи прав людини дозволяє найбільш адекватно відобразити онтичну соціальну сутність.

Конкретно-історичне походження тих можливостей людини, які становлять її основні права, – навіть на всесвітньому, ґлобальному рівні – визначає, безперечно, неоднаковість їх конкретного змісту й обсягу в різних умовах та в різні часи існування людства. Вже тому уявлення про реально здійсненні права не можуть бути змістовно (а не номінально) універсальними й незмінними. Інша ж причина “різночитань” у тлумаченні основних прав людини коріниться в тому, що їх розуміння не може не залежати і від своєрідних, специфічних інтересів різних етносів, народів, націй, класів й інших численних соціальних утворень. А такі інтереси є вже не загальнолюдськими, всесвітніми, а особливими, “частковими”.

Тому стає зрозуміло, що для закріплення і здійснення за допомогою внутрішньодержавного (“національного”) законодавства основних прав людини набуває принципового методологічного значення проблема розуміння (осмислювання) цих прав відповідними органами держави та іншими суб’єктами даного суспільства. А розв’язання цих проблем має досягатися з урахуванням сучасних положень загальної теорії розуміння (інтерпретації), тобто комплексної галузі знань, яка зветься, за традицією, герменевтикою. Спираючись на цю науку, можна, зокрема, пояснювати (та й передбачати), чому законодавство певної держави, яке фіксує пануюче у ній конкретно-історичне розуміння основних прав людини, досить часто не збігається із закріпленими у міжнародних нормативних документах “стандартами” таких прав, а ще більшою мірою – із законами інших держав щодо тих же ж питань.

Наслідком такої герменевтико-юридичної ситуації стає те, що цінності, котрі у міжнародних документах декларують і вважають загальнолюдськими (зокрема основні, невід’ємні права людини), є такими насамперед за їх назвами, найменуваннями, термінами; проте при їх реальному здійсненні, втіленні у життя вони наповнюються цілком конкретним, здебільшого неднозначним, змістом, а отже, насправді функціонують не як загально-, а як “окремо- (особливо-) людські”. Чого варті загальнолюдські назви прав людини – це виявляється лише тоді, коли вони використовуються для розв’язання реальних життєвих проблем реальних осіб у певних історичних умовах, за конкретних обставин. 

36. Гідність людини як фундамент усіх її “природних” прав. 

Зростає тенденція до захисту прав людини (зокрема Гідності) як на міжнародному так  і на національному рівні. Поняття „гідність людини”  часто використовується у різних фундаментальних міжнародних правових актах.

Загальне та абстактне  звернення до людської  гідності застосовується з метою виділення  основних соціальних цінностей і засад функціонування суспільства.

Нормативне  таке звернення до людської гідності визначає систему ідеальних або бажаних соціальних звязків, які лежать в основі взаємовідносин між людьми.

Позанормативне:

Людська гідність  розглядається як джерело прав людини, тобто підноситься на рівень принципу права.

Людська гідність належить кожному, незалежно від її законодавчого закріплення.

Право людини на гідність випливає з принципу людської гідності.

Існують такі доктринальні інтерпритації категорії гідності людини, котрі залежно від субєкта оцінювання можуть бути позначені як:

  •  субєктивістський (самооцінка людиною її власної цінності, значущості)
  •  обєктивістсько-соціальний (соціальна, групова, чи загальносуспільна оцінка гідності людини)
  •  субєктивістсько-соціальний (самооцінка людиою її соціальної оцінки, сформульованої іншими субєктами)

Гідність людини – це внутрішня оцінка нею власної цінності, яка ґрунтується на схваленій домінуючою частиною суспільства моральній самосвідомості і готовності її охорони за будь-яких умов, а також очікування з цього приводу поваги зі сторони інших.

 Об’єктивна сторона гідності – тобто людська гідність, яка притаманна кожній без винятку людині, безвідносно до її індивідуальних особливостей.

Суб’єкт гідності – кожна особа.

Об’єкт гідності – змістовна сторона гідності: моральні, розумові, фізичні якості, риси характеру, зовнішній вигляд, предметна діяльність та її результати, поведінка людини, місце у системі взаємин з навколишнім світом.

Людська гідність є першочерговою та визначальною для всіх інших  соціальних, а також правових цінностей.

37. Зміст і обсяг прав людини як їх, відповідно, якісна й кількісна характеристики.

Зміст прав людини —  це умови та засоби які складають можливості людини необхідні для задоволення її потреб, існування та розвитку. Це є якісні показники.

Кількісний показник — це обсяг прав людини визначений у певній одиниці виміру. Характер таких одиниць виміру зумовлений змістом можливостей, які відображають відповідні права, а також особливості носіїв цих прав, також специфіка об’єктів цих прав. Одиниці виміру прав людини не можуть бути універсальними.

Звуження змісту прав людини неодмінно тягне за собою звуження їхнього обсягу. Зміна ж обсягу не завжди викликає зміни змісту прав людини. Обсяг прав людини це суттєва властивість, яка відображає показники відповідних можливостей виражена у певних одиницях виміру. Конституції.

Стаття 22. Права і свободи людини і  громадянина,  закріплені цією Конституцією, не є вичерпними.  Конституційні права і свободи гарантуються і не  можуть  бути скасовані. При прийнятті нових  законів  або  внесенні  змін  до  чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав  і свобод.

38. Здійснення (реалізація) прав людини та проблеми її обмежування. Межі прав людини (поняття, класифікація). Причини та підстави встановлення та застосування право обмежень.

Обмежування здійснення прав людини – це діяльність владних суб’єктів, насамперед компетентних державних органів, по встановленню меж (обмежень), щодо здійснення прав людини.

Боротьба за права людини нині виражається у боротьбі саме за межі таких прав, насамперед за юридичне закріплення та юридичну інтерпретацію таких меж.

Межі прав людини – це сукупність усіх явищ, які окреслюють зміст та обсяг прав людини. До складу цих явищ можуть входити, зокрема, й юридичні норми, встановлені міжнародним чи національним правом. У такому разі певні обмеження (межі) прав людини є наслідком нормотворчої діяльності, відповідно, міжнародних чи державних органів.

1) Залежно від онтологічної сутності явища, яке обмежує права людини:

  •  Природні (біологічні, фізіологічні, екологічні);
  •  Соціальні (економічні, політичні, духовні);

2) За характером зв’язку з волею суб’єкта:

  •  Абсолютно-обєктивні (явища природи);
  •  Відносно-обєктивні (законодавство);
  •  Субєктивно-обєктивні(фізичні потреби людей);
  •  Субєктивні.

3) За обсягом прав людини стосовно яких встановлюється обмеження:

  •  Загальні (обмеження всіх прав);
  •  Спеціальні (на певну групу прав);
  •  Виключні (тільки на одне право).

4) За видовою належністю державного органу який здійснює обмеження прав людини:

  •  Законодавчі;
  •  Представницькі;
  •  Управлінські;
  •  Судові.

Підстави правообмежень — певні особисті і соціальні інтереси задля забезпечення яких нормовсановлюючий орган вважає за необхідне обмежувати певні права людини.

1) соціальні (інтереси суспільства, моралі, нац. Безпеки). Та несоціальні (інтереси охорони навколишнього природного середовища),

2) ті, які закріплені у міжн. Актах (легалізовані) та не легалізовані (наприклад у Радянському союзі).

3) постійні і тимчасові (тимчасові – приклад – під час надзвичайних ситуацій).

4)  внітрушньодержавні та міжнародно-правові

5) застосовувані у всіх країнах світу та тільки у деяких країнах.

6)  ті, що обмежують основні права та ті, що неосновні

7) ті, що стосуються обмежування прав усіх людей, та такі, що лише певних груп (жінок, нац. Та реліг. Меншин).

Принципи встановлення та застосування правообмежень.

  1.   обумовленість меж прав людини конкретно історичними обставинами.
  2.   збалансованість інтересів конкретної людини з інтересами соціальних груп.
  3.   пріоритет меж прав людини встановлених міжнародними нормативними актами щодо меж встановлених національним законодавством.
  4.   недискримінація (рівність одноіменних субєктів)
  5.    законність та обгрунтованість обмежень прав людини.

39. Загальні тенденції розвитку прав і свобод людини (соціально-філософський аспект). Діалектика універсалізації назв та урізноманітнення, змісту й меж прав людини. Стандарти прав людини. 

До таких тенденцій належать, насамперед:

  1.  усе ширше запровадження в людську свідомість уявлення про те, що саме людина є первинним і головним суб’єктом невідємних прав, які мають соціальну природу (соціально-природний характер)
  2.  Поширення принципу правової рівності на все більше коло людей
  3.  Збільшення «каталога» цих прав (як наслідок збагачення, зростання потреб їхнії носіїв), якому, проте, не завжди відповідають реальні можливості здійснення деяких прав
  4.  Зростання кількості країн, які допускають наддержавний (міжнародний) контроль за станом дотримання у них прав людини.

Після другої світової війни дотримання прав людини поступово перестало бути суто внутрішньою справою держав: відтоді виникла і дедалі міцнішає ідея створення нового міжнародного правопорядку. Серед найважливіших «праволюдинних» тенденцій його формування слід назвати такі:

  1.  універсалізація проблематики й концепції прав людини, поширення її на дедалі більшу кількість держав
    1.  поширення примату, верховенства норм міжнародного права з питань прав людини щодо відповідних норм внутрішньодержавного законодавства
    2.  диверсифікація, тобто урізноманітнення конкретного змісту й обсягу прав людини у різних країнах
    3.  об’єктивна інформованість світової громадськості про стан дотримання цих прав у різних країнах
    4.  підвищення ефективності міжнародних контрольних механізмів у сфері захисту прав людини

У 20-21 ст. однією із загальних тенденцій розвитку інституту прав людини, є, як зазначалося його глобальна універсалізація. У змістовному аспекті зазначена тенденція знаходить вияв насамперед у тому, що нині абсолютна більшість держав:

- визнали існування проблем здійснення й захисту невідємних, природних прав і свобод людини та необхідність поступового розв’язання таких проблем

- погодились із закріпленням у Загальній Декларації прав людини мінімально необхідного переліку назв прав і свобод як своєрідного пакета взірців, що на них має бути зорієнтована політика кожної цивілізованої, демократичної держави

- домовились про створення міжнародних органів,котрі ними ж уповноважені відстежувати стан дотримання прав людини у відповідних державах-учасницях та піддавати його своєму контролю і впливу, а також дали згоду на виконання рекомендацій і рішень цих органів

- дійшли консенсусу щодо самої процедури розгляду питань, пов’язаних із порушеннями прав людини у різних державах та з визначенням заходів міжнародного реагування на такі порушення

Проте у розвитку всесвітнього інституту прав людини досить рельєфно виявляється й інша – зрештою протилежна – загальна тенденція, а саме: урізноманітнення змісту й обсягу прав людини залежно від конкретно-історичних умов і особливостей тієї чи іншої країни.

Ця, друга тенденція, найчастіше знаходить свій вияв у процесі розв’язання (теоретичного й практичного) таких проблем:

  •  зясування сутності (визначенні поняття) феномену прав людини та можливості його однозначного розуміння
  •  «дозування» прав людини, тобто законодавчого визначення їх конкретного змісту й обсягу шляхом встановлення певних юр. Обмежень стосовно їх здійснення
  •  витлумачування прав людини як неодмінної умови їх реалізації, охорони й захисту та можливості (чи, навпаки, неможливості) їх офіційної уніфікації на всесвітньому або хоча б регіональному рівні

Міжнародні стандарти прав людини – це закріплені у міжнародних актах та інших міжнародних документах певні показники цих прав, до досягнення яких заохочуються або ж зобов’язуються держави.

Йдеться, отже, про основні взірці (зразки, «еталони») на які покликані орієнтуватись у своїй діяльності  різні держави та інші учасники суспільного життя.

45. Діалектика універсалізації назв та урізноманітнення, змісту й меж прав людини. Стандарти прав людини. 

У 20-21 ст. однією із загальних тенденцій розвитку інституту прав людини, є, як зазначалося його глобальна універсалізація.У змістовному аспекті зазначена тенденція знаходить вияв насамперед у тому, що нині абсолютна більшість держав:

- визнали існування проблем здійснення й захисту невідємних, природних прав і свобод людини та необхідність поступового розв’язання таких проблем

- погодились із закріпленням у Загальній Декларації прав людини мінімально необхідного переліку назв прав і свобод як своєрідного пакета взірців, що на них має бути зорієнтована політика кожної цивілізованої, демократичної держави

- домовились про створення міжнародних органів,котрі ними ж уповноважені відстежувати стан дотримання прав людини у відповідних державах-учасницях та піддавати його своєму контролю і впливу, а також дали згоду на виконання рекомендацій і рішень цих органів

-дійшли консенсусу щодо самої процедури розгляду питань, пов’язаних із порушеннями прав людини у різних державах та з визначенням заходів міжнародного реагування на такі порушення

Проте у розвитку всесвітнього інституту прав людини досить рельєфно виявляється й інша – зрештою протилежна – загальна тенденція, а саме: урізноманітнення змісту й обсягу прав людини залежно від конкретно-історичнхи умов і особливостей тієї чи іншої країни.

Ця, друга тенденція, найчастіше знаходить свій вияв у процесі розв’язання (теоретичного й практичного) таких проблем:

зясування сутності (визначенні поняття) феномену прав людини та можливості його однозначного розуміння

«дозування» прав людини, тобто законодавчого визначення їх конкретного змісту й обсягу шляхом встановлення певних юр. Обмежень стосовно їх здійснення

Витлумачування прав людини як неодмінної умови їх реалізації, охорони й захисту та можливості (чи, навпаки, неможливості) їх офіційної уніфікації на всесвітньому або хоча б регіональному рівні

Міжнародні стандарти прав людини – це закріплені у міжнародних актах та інших міжнародних документах певні показники цих прав, до досягнення яких заохочуються або ж зобов’язуються держави.

Йдеться, отже, про основні взірці (зразки, «еталони») на які покликані орієнтуватись у своїй діяльності  різні держави та інші учасники суспільного життя.

46. Принцип верховенства права полягає в забезпеченні балансу інтересів у відносинах індивідів, індивіда з суспільством, громадянина з державою на підставі правових норм.Верховенство права - самостійний соціальний феномен, який базується на провідних ідеях наукової юридичної думки і досягненнях юридичної практики та визначає умови життєдіяльності суспільства, розвитку держави та її інституцій, забезпечення прав і свобод людини.Слід пам'ятати, що принцип верховенства права має: по-перше, фундаментальний характер оскільки він є основою правової системи демократичного суспільства, і поширюється на всі правовідносини; по-друге, прикладний характер, який полягає у виробленні та впровадженні практичних рекомендацій у діяльність державних органів, органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб.

47. Цінність - це об'єктивна значимість різноманітних компонентів дійсності, зміст яких визначається потребами та інтересами суб'єктів суспільства. Ставлення до цінностей - це ціннісне ставлення.

розрізняють три групи цінностей:

Матеріальні цінності - це ценностнозначімие природні об'єкти і предмети, тобто засоби праці і речі безпосереднього споживання. До природних цінностей відносяться природні блага, укладені в природних багатствах. А до предметних цінностей - предмети матеріального світу, створені в результаті людської праці, а також предмети культурної спадщини минулого.

Соціально-політичні цінності - це ціннісне значення соціальних і політичних явищ, подій, політичних актів і дій. До соціально-політичних цінностей, як правило, відносять соціальне благо, що міститься в політичних і соціальних рухах, а також прогресивне значення історичних подій, що сприяють процвітанню суспільства, зміцненню миру і співпраці між народами і т. д.

Духовні цінності - це нормативно-оцінна сторона явищ суспільної свідомості, виражена у відповідних формах. Духовними цінностями прийнято вважати цінності науки, моралі, мистецтва, філософії, права і т. д.

48. Цінність права - це його здатність бути метою і засобом задоволення науково обґрунтованих, соціально справедливих загальнолюдських потреб та інтересів громадян і їх об'єднань (суб'єктів оцінювання), бути комунікативним і погоджувальним соціальним інструментом. Цінність права слід сприймати як шкалу виміру самого права, оскільки цінність - це те сутнісне, що дає змогу праву залишатися самим собою. Визначення цінностей права - предмет юридичної (правової) аксіології (від грец. axios - цінність, logos - слово, поняття)36.

Основні аспекти цінності права:

Власна цінність права - пов'язана з його сутністю і полягає в тому, що у праві виявляється справедлива міра свободи і рівності. Право надає свободу вибору, погоджує права й обов'язки, встановлює взаємну відповідальність особи і держави, втілює гуманізм, толерантність і консенсус, поєднує свободу і порядок - долає хаос та забезпечує розвиток і охорону порядку.

Інструментальна (службова) цінність права - виражається в його зовнішніх властивостях (нормативності, системності, формальній визначеності, загальній обов'язковості та ін.) як регулятора суспільних відносин, інструменту для вирішення різних завдань, зокрема для забезпечення функціонування соціальних інститутів (держави, соціального управління, моралі та ін.) та інших соціальних благ. Інструментальною цінністю права є те, що: а) інструментарій права (правові способи) використовується різними суб'єктами соціального життя - державою, церквою, громадськими об'єднаннями, комерційними організаціями, громадянами; б) відповідно до права люди погоджують свою поведінку, розмежовують цінності й анти-цінності; в) право виступає ефективним засобом захисту від правопорушень, розв'язання спорів, конфліктів у суспільстві; в) право зберігає накопичені цінності - закріплює їх, інформує про них, створює їх ієрархію, інвентаризує і перерозподіляє, охороняє і захищає. Особливістю права як інструменту є володіння оптимальною нормативністю - обсяг нормативного регулювання повинен відповідати вимогам життя, а нормативне й індивідуальне регулювання - бути співвідносними. Надмірність нормативного регулювання суспільних відносин, як і недостатність, знижує інструментальну цінність права.

Історико-культурна цінність права - виявляється у його можливостях бути охоронителем культурних надбань різних поколінь людства, скарбницею правових принципів і норм, що вироблялися у процесі боротьби народів за свободу, демократію, права людини, її гідність, ставали спадкоємними та втілювалися у життя.

49. Особистісний рівень цінності права Виражається у глибокому особистісному змісті права, оскільки воно: а) слугує мірою свободи в суспільстві; б) є справедливою мірою свободи; в) виступає як справедлива міра рівності. У цій якості право може надавати людині, комерційним і некомерційним організаціям простір для свободи, самореалізації, активної діяльності й водночас виключати сваволю і свавілля, встановлювати визначений порядок використання свободи, тобто бути гарантом вільного, гідного та безпечного життя. Соціальна свобода, не пов'язана правом, поза правом, може переростати у сваволю чиновників і несправедливість для більшості людей. Право виступає силою, яка в змозі протистояти беззаконню, відкрити особі доступ до соціальних благ (добробут, безпека, посада, освіта та ін.), зняти суперечності між особистою свободою і соціальним благополуччям, стати дієвим способом соціальної захищеності людини, дати Орієнтири поведінки людини відповідно до цінностей правової культури суспільства. Як писав український правознавець О. Кистяківський, "право лише там, де є свобода особи". У цьому виявляється гуманістичний характер права.

50. Загально-соціальний рівень цінності права Полягає у здатності права: а) впорядковувати суспільні відносини, необхідні для нормального функціонування суспільства; б) розвивати ті відносини, у яких зацікавлені як окремі індивіди, так і суспільство в цілому, поєднувати їх інтереси (ринкова економіка, багатопартійна політична система, демократична виборча система тощо); в) вносити стабільність і порядок у суспільні відносини, протистояти свавіллю держави і людини; г) забезпечувати організованість і нормальну життєдіяльність, соціальний мир, злагоду, зняття соціальної напруги завдяки відповідності свого змісту потребам та інтересам суспільства.

У суспільстві в умовах цивілізації немає такої іншої системи соціальних норм, що змогла б забезпечити доцільне регулювання економічних, державно-політичних, організаційних та інших відносин, реалізуючи при цьому демократичні, духовні і моральні цінності, що склалися в суспільстві. Забезпечуючи простір для упорядкованої свободи й активності, право слугує чинником соціального прогресу.

Проголошення демократичної, соціальної, правової держави в Україні є показником визнання соціального значення цінності права.

51. Загальнолюдський (світовий) рівень цінності права виражається у формуванні правових цінностей, які стають глобальними цінностями. Як і цінності в праві, тобто цінності, створювані і забезпечувані правом, правові цінності (права людини, демократія, свобода, рівність, поділ влади, місцеве самоврядування та ін.) належать до арсеналу загальнолюдських цінностей, що виробляються поколіннями людей планети протягом історії. Будучи історико-культурним надбанням, право водночас акумулює цінності світової правової культури, що стосуються співіснування і виживання людства (розробка Екологічної конституції планети). За допомогою права розв'язуються глобальні проблеми економічного та іншого суміжного характеру (екологічні кризи, ресурсні обмеження тощо), вирішуються воєнні, релігійні, етнічні та інші конфлікти, що виникають у регіонах світу. Гуманістичні принципи права слугують основою міжнародних відносин, сприяють гармонійному співіснуванню різних народів, інтеграції правових систем.

PAGE  14




1. Крутой вираж является Соревнованием проводимом на прокатных картах на трассе картодрома на Мичурина 230 па
2. РОССИЙСКАЯ ПРАВОВАЯ АКАДЕМИЯ МИНИСТЕРСТВА ЮСТИЦИИ РОССИЙСКОЙ ФЕДЕРАЦИИ ТФ РПА Минюста России Ю
3. Средство для терминальной анестезии
4. тематична робота з виховання навичок і звичок культурного поведінки починається з приходом дітей у школу.html
5. 2010 N 307ФЗ Наименование объекта налогообложении Налоговая ставка в рублях Ниж
6. Ісландія та країни Балтії
7. дворянство; 2 духовенство; 3 купечество; 4 мещанство; 5 казачество; 6 крестьянство
8. Методика розвитку мовлення і навчання елементів грамоти для студентів денної форми навчання 1 1
9. Курсовая работа- Музыкальная эстетика античного периода
10. і. Класифікація проектів за тривалістю запровадження
11. казакВеками помнил зло и свято
12. Роторуа вулканический очаг с гейзерами, грязевыми и горячими источниками и разноцветными озерами
13. 97 г. ’345. В целях внедрения современ мед.html
14. но ще пів чарки ось так досить
15. Ссылочный тип данных. Динамические объекты.
16. строительная академия АКТИВНЫЙ РАЗДАТОЧНЫЙ МАТЕРИАЛ Дисциплина- Физика I ФОЕНП
17. О занятости населения в РСФСР
18. КУЛЬТУРОЛОГІЧНИХ ЗНАНЬ У СИСТЕМІ ПРОФЕСІЙНОЇ ПІДГОТОВКИ ВЧИТЕЛЯ ГУМАНІТАРНИХ ДИСЦИПЛІН
19. Государственная поддержка малого и среднего бизнеса
20. Общие представления Живые организмы защищаются от ксенобиотиков окружающей среды благодаря их биотран.html