Будь умным!


У вас вопросы?
У нас ответы:) SamZan.ru

1Українська культура як соціальноісторичне явище

Работа добавлена на сайт samzan.ru: 2016-06-20


1)Українська культура як соціально-історичне явище.

2)Культура первісного суспільства-доба палеоліту, мезоліту, неоліту.

3)Трипільська культура.

4)Культура давніх кочових народів.

5)Антична культура міст-держав Північного Причорномор’я і Криму.

6)Язичницька культура давніх східних слов’ян.

7)Запровадження християнства та його вплив на давньоруську культуру.

8)Розвиток писемності, освіти, літератури в Київській Русі.

9)Архітектура Київської Русі. Культові споруди.

10)Монументальний живопис Русі. Мозаїка. Фрески.

11)Розвиток іконопису у X-XII ст. Київська школа.

12)Музична культура та народна творчість Київської Русі.

13)Культура Галицько-Волинського князівства та її особливості.

14)Поширення гуманістичних ідей в духовній культурі України доби Ренесансу.

15)Пересопницьке Євангеліє - визначна пам’ятка староукраїнської мови.

16)Українські православні братства та їх діяльність у XVI-XVII ст.

17)Розвиток освіти і науки в Україні у XVI-першій половині XVII ст.

18)Книгодрукування у XVI-XVII ст. Острозька Біблія.

19)Полемічна література XVI-XVII ст.

20)Ренесансний стиль в архітектурі і містобудуванні.

21)Архітектура і образотворче мистецтво XVI-першій половині XVII ст.

22)Народна творчість та музика у XVI-першій половині XVII ст.                                                               

23)Козацтво-захисник віри та культури українського народу. Гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний. 

24)Києво-Могилянська академія-визначний центр освіти і науки в Україні.

25)Гетьман Іван Мазепа та його роль у розвитку української культури.

26)Усна народна творчість та література у другій половині XVII-XVIII ст. Козацькі літописи.    

27)Музична і театральна культура у другій половині XVII-XVIII ст.

28)Архітектурні пам’ятки доби козацького бароко, рококо, класицизму.

29)Образотворче мистецтво у другій половині XVII-XVIII ст.

30)Національно-культурне відродження наприкінці XVIII-першій половині XIX ст.

31)Література, музика, театр у першій половині XIX ст.

32)Архітектура у першій половині XIX ст.

33)Образотворче мистецтво у першій половині XIX ст.

34)Національно-культурницька діяльність Кирило-Мефодіївського братства.

35)Розвиток культури у Західноукраїнських землях у XIX ст. «Просвіти»,  НТШ.

36)Українські громади та їх роль у розвитку української культури у другій половині XIX ст.

37)Наступ російського царизму на українську культуру у другій половині XIX ст.

38)Театральна культура у другій половині XIX-на початку XX ст.

39)Микола Лисенко - класик українського музичного мистецтва.

40)Музична культура у другій половині XIX-на початку XX ст.

41)Українська архітектура у другій половині XIX-на початку XX ст.

42)Скульптура та живопис середини XIX-на початку XX ст.

43)Українська література у другій половині XIX-на початку XX ст.

44)Розвиток української культури у 1917-1920 рр.

45)Політика українізації та її вплив на українську культуру.                                                                         

46)Українська література у 30-х рр. XX ст                                                                                                            

47)Образотворче мистецтво. Школа українських монументалістів М. Бойчука.                                                  48)Театральне мистецтво. Театр «Березіль» Л. Курбаса.

49)Музична культура у 1920-1940-х рр.                                                                                                                     

50)Українське кіномистецтво у 20-30-х рр. XX ст.

51)»Розстріляне відродження» та його наслідки для української культури.

52)Українська культура у Західній Україні у 1920-1930-х рр.

53)Олександр Довженко - кінорежисер, драматург, письменник.

54)Культура української діаспори в 1920-1930-х рр.                                                                              

55)Культурне життя у роки Другої світової війни та в післявоєнний період.

56)Розвиток освіти, науки та мистецтва в післявоєнний період.

57)Творчість шістдесятників. «Шістдесятники» у літературі та мистецтві.

58)Кінематограф в Україні. С. Параджанов, Ю. Іллєнко, І. Миколайчук.

59)Українська культура у другій половині 1960-першій половині 1980-х рр. Посилення русифікації.

60)»Самвидав»  як феномен культури.

61)Живопис, скульптура, графіка у 1960-х-1980-х рр.

62)Ліна Костенко - класик сучасної української літератури.

63)Музична культура і український театр у 1960-х-1980-х рр.

64)Культура в часи перебудови та становлення незалежної української держави.

1)Українська культура як соціально-історичне явище.

Культура  це історичне явище, а її розвиток  найважливіша частина процесу розвитку

людства. Історія культури  результат досліджень істориків, археологів,

етнографів, фольклористів, істориків літератури, фахівців у галузі суспільної думки,

науки, філософії, мистецтва. Історія культури дає можливість більшою мірою  відчувати результати історичного прогресу, вона показує, що навіть у найтяжчі часи й епохи світ був наповнений талановитими людьми і ніяка руйнівна сила не спроможна знищити культуру народу. Історія культури розкриває значення як національних традицій, так і культурних зв’язків між народами. Саме завдяки розвитку національних

культур утворилася різнобічна і яскрава скарбниця людської культури.У розвитку кожної національної культури значна роль належить активній взаємодії з іншими культурами. Але все ж таки стан кожної культури визначається, передусім, внутрішніми процесами, а вже потім  зовнішнім впливом. Українська культура належить до європейського кола культури, де традиційно вищою цінністю визнавалися свобода і значущість особистості. Саме визнання особистості як основної цінності національної культури може забезпечити прогресивний культурний розвиток країни. Культура виступає, водночас, і як мірило цивілізованості етносу, і як форма та зміст внутрішнього зв’язку поколінь. Процес створення і передавання всього найкращого, формування культурної традиції є своєрідною потребою кожної нації. Протягом усього часу свого існування український народ творив культуру, яка постійно збагачувалась, незважаючи на постійну загрозу знищення етносу.Історія культури посідає одне з чільних місць у системі розвитку суспільства та формування національної самосвідомості. Визначення сутності, змісту та визначальних етапів еволюції національної культури є основними завданнями сучасної української культурологічної науки.

2)Культура первісного суспільства - доба палеоліту, мезоліту, неоліту.

Кам 'яний вік отримав таку назву за матеріалом з якого древні люди виробляли примітивні інструменти. Відповідно до неї історія первісного суспільства починається з кам'яного віку, яка поділяється на три доби: палеоліт, мезоліт і неоліт.  Кам’яний вік  тривав від появи людини до початку поширення перших металів –міді, бронзи та ін.  

Епоха палеоліту (200 тис. - 10 тис. років до Н. X.)                                                                                                               - люди набувають вміння добувати і використовувати вогонь;

- удосконалюють знаряддя праці, житло будується з дерева (жердин), кісток;

- виготовляють прикраси, що нагадують людину, фігури тварин;

- з 'являються зачатки релігійних вірувань , а разом з ними елементи мистецтва.                                                                  Одна з пам'яток України — Мізинська стоянка на Десні, в Чернігівській області.

Мезоліт Європи датується 10-7 тис. років. Для цих часів характерними є риси перехідного періоду. Обробка каменю, дерева і кісток вдосконалюється. Винайдено нові знаряддя праці. Можна говорити про прогрес у полюванні через використання лука і стріл, що почали застосовувати саме в цей час. Людьми приручено собаку, яка стає тепер свійською твариною, у поселеннях зустрічаються й інші тварини, які згодом стають атрибутом господарської діяльності людини-скотаря - корова, вівця, свиня, коза. Малюнки на скелях набувають більш символічних форм і певної умовності, що свідчить про ускладнення і поглиблення інтелектуально-духовного життя людей.

Населення зростає, хоч умови існування залишаються важкими, повними небезпеки, а тривалість людського життя дуже малою, родові спільноти зміцнюються і розростаються. Це призводить до появи нової форми соціальної організації людей - плем'я.

У кінці мезоліту в межах плем'я формуються елементи самоуправління: племінна рада, військові і громадські вожді, старійшини та ін. Як і у родовій, так і у племінній організації громадський устрій базується на засадах матріархату, для якого характерним є домінуюче становище жінки. У духовній сфері це відображається в культах родючості, вшануванні богинь, в мистецтві - у виготовленні культових статуеток з яскраво вираженими жіночими статевими ознаками.

Неоліт - останній період кам'яної доби. Неоліт дуже часто називають революцією, оскільки за короткий термін відбуваються разючі якісні зміни у всій популяції людей на земній кулі. Чітко організоване у племінних структурах численне людство.

У неоліті відбуваються як перший, так і другий великі суспільні поділи праці:

- виокремлення скотарства і землеробства;

- виділення ремесла в окрему галузь діяльності.

Відтепер реалізується ідея збереження і відтворення того, що треба було шукати і довго прагнути. Розведення худоби, обробка землі і вирощування злаків замінюють збір їстівних рослин і полювання. Замість суспільства збирачів і мисливців в неоліті з'являються суспільство землеробів і пастухів. Пізніше з'являються ремісники - гончарі і ткачі, а виготовлення знарядь праці стає справою майстрів, що постійно вдосконалюються в своїй майстерності. Спостерігаються початки металургії.

3)Трипільська культура.

В III тисячолітті до н.е. на території Правобережної України, на теренових просторах від Дніпра до Дунаю була поширена культура, яка вперше була відкрита напри. XIX ст. на середньому Дніпрі у районі м. Трипілля і відтоді ввійшла в науковий обіг під назвою трипільської.

Властивою особливістю селища трипільських часів було те, що житла в цьому селищі були розташовані по колу. Середина селища становила вільну, незабудовану площу. Це був майдан, який слід припускати, був для розташування великої рогатої худоби. Етнографічні дані вказують, що такий спосіб побудови селищ є характерний для скотарських народів.

Трипільську хату будували з брусів і обмазаних ззовні, і зсередини грубим шаром глини. На півдні (Уманьщині), де бракувало дерева, хату будували, як і нині, із саманну. Хати розмальовувалися, як ззовні, так із середини. Цей звичай, як відомо, зберігся й до наших часів, але слід зазначити, що у III тисячолітті до н.е., трипільці малювали свої хати естетично досконаліше й далеко барвистіше.

Родинний лад трипільців становить перехідний період між материнсько-родовим устроєм та батьківсько-родовим. Україна трипільських часів - суцільно хліборобська країна. У домішці до глиняних вальків ми знаходимо постійно полову, цілі зерна, зернову луску. Хліборобство не було додатковою галуззю в системі господарства того часу, воно становило основу трипільського господарства, було його провідною ділянкою. З хліборобством було сполучене скотарство. Скотарство - великохудобне.. Віл є типовим для часів трипілля. Села були, збудовані на відкритих місцях, без топографічного пристосовування до рельєфу місцевості, який давав би природні умови для захисту. Життя було осіло-хліборобське і мирне.. Якщо припустити, що в кожному помешканні селища, розкопаного на Коломийщині під Трипіллям, мешкало 10-15 осіб, то у 30-х роках у цьому помешканні повинно б було жити 300- 500 людей. Такі, мабуть, були середні розміри селищ трипільських часів.

4)Культура давніх кочових народів.

Початок залізної доби (з І тис. до Н. X.) на території України пов'язаний з кіммерійською культурою (Північне Причорномор'я), а трохи пізніше - зі скіфською культурою та ранніми слов'янськими культурами. Наприкінці ІІ тис. до н. е. на території Північного Причорномор’я з’явилися племена кіммерійців, із якими пов’язані перші письмові згадки про терени сучасної України. Кімерійський народ складався з племен, об’єднаних у союзи на чолі з царем-вождем. Кімерійці були кочовим народом, який не мав постійних поселень та жив у тимчасових таборах. Основою їхнього господарства було кочове скотарство, передусім конярство. Мистецтво кіммерійців мало прикладний характер: складні орнаменти прикрашали зброю, посуд.

Культура скіфів - своєрідний сплав місцевої культурної традиції, що корінням своїм сягає мідного віку, та складників античної цивілізації, значний вплив якої відбувся внаслідок колонізації еллінами північного узбережжя Чорного моря (з VIII ст. до Н. X.), коли були засновані міста-поліси (Ольвія; Тірас; Пантікапей; Херсонес)

Скіфи поділялися, крім царських, ще на скіфів-кочовиків, скіфів-хліборобів і скіфів-орачів.

Скіфи, що жили в степу (зокрема царські), займалися напівкочовим скотарством (коні, вівці, велика рогата худоба, а також верблюди і кози). Ті Скіфи, що жили в Лісостепу (їх вважають підкореними рабами), були хліборобами, вирощували пшеницю і просо, а також ячмінь, бобові, деяку городину і садовину; знаряддями праці були серед ін. дерев'яний плуг і залізна мотика. Добре було розвинене ремесло, між іншим металургія (залізо, бронза), обробка золота і срібла. Важливу роль відігравала торгівля, зокрема з грецькими містами північного і західного Причорномор'я, особливо торгівля худобою, збіжжям, лікарськими рослинами, шкурами й рабами (котрих брали у полон, зокрема Кіммерійців, що витіснялися Скіфами). Суспільний лад скіфів визначався глибоким соціально-економічним розмежуванням. Верхівку становили царі, їхні двори і військові дружини та жерці. Вождями племен були племінні царі й полководці, підпорядковані царям царських скіфів. Влада царів, спершу трьох, згодом одного, була деспотична і спадкова, обмежена тільки радою вождів союзних племен або й усього війська (народних зборів). Родовий устрій скіфів був виразно патріархальний. Про віру скіфів до I ст. н. е. збереглося, крім свідчень Геродота, дуже мало даних. Скіфські божества персоніфікували природні стихії, космічні явища і родючість землі.

У скіфських житлах були хатні святилища й жертовники. Священними вважалися різні речі культового призначення: жертовні ножі, чаші, ритони.

5)Антична культура міст-держав Північного Причорномор’я і Криму.

Грецькі міста й селища виникли в Причорномор'ї під час Великої грецької колонізації у VIII—VI ст. до н. е. Причини виникнення колоній полягали в перенаселенні Греції, нестачі земель, придатних для хліборобства, пошуках джерел сировини (металу, лісу, солі) та ринків збуту, військовій агресії лідійців та персів, у внутрішній соціально-політичній боротьбі.

Північне Причорномор'я приваблювало своїми природними багатствами і сприятливими для життя умовами: родючі землі, густі ліси, зручні гавані, великі річки, майже не заселене узбережжя. До того ж греки не зустрічали тут особливих перешкод.

Колоністи намагалися відразу стати політично та економічно незалежними від метрополії (міста-засновника колонії).

Місто мало чітко сплановану забудову. Існували портові, торгові, адміністративні та культові райони, що поділялися на квартали. Ремісничі квартали та житла бідняків були винесені на околицю. У центрі міста знаходилася головна площа — агора. Навколо неї розташовувались адміністративні споруди, гімназії, крамниці. До агори прилягала священна ділянка — теменос, на якій були сконцентровані храми, вівтарі, росли священні гаї. Поряд із містом знаходився цвинтар — некрополь. Міста оточувались міцними оборонними стінами з баштами. Грецькі міста були впорядкованими, мали спеціальні гідросистеми, у яких вода подавалася керамічним водогоном.

За формою правління міста-держави були республіками: демократичними або аристократичними. Типовими демократичними полісами були Ольвія та Херсонес.

Наймогутнішим серед держав Північного Причорномор'я було Боспорське царство, яке виникло в V ст. до н. е. в результаті об'єднання більше як 20 міст. Столицею царства стало місто Пантікапей. До Боспорського царства входили Керченський та Таманський півострови, Кубань. У період свого розквіту (IV—III ст. до н. е.) Боспор вдався до спроби поширити свою владу на все узбережжя Чорного моря.

Держави вели жваву торгівлю у двох напрямках — з Грецією і з північними сусідами (скіфами та сарматами). До Греції вивозили рабів, хліб, худобу, шкіру, хутро, сіль, рибу, мед, віск, бурштин, будівельний ліс. Основним предметом грецького експорту з України була пшениця, її вивозили до Греції у величезній кількості. Сусідам продавали вино, зброю, тканини, вироби мистецтва.

Важливе місце в господарському житті міст-держав посідали ремесла. Високий рівень розвитку набули металеве, керамічне, ювелірне виробництво, ткацтво. Займалися також землеробством: вирощували пшеницю, ячмінь, просо, виноград, яблука, груші та інше. Розвивалося стаціонарне та відгінне тваринництво (переважало розведення дрібної рогатої худоби). Головними промислами виступали рибальський, мисливський і солевидобувний.

Починаючи з III ст. до н. е. справи колоній поступово погіршуються. Грецію і сусідні країни охоплює загальна криза, викликана: розкладом рабовласництва, війнами, неврожайними роками. Погіршуються стосунки зі скіфами, які намагаються підкорити грецькі міста, і їм це часто вдається. Змінюється зовнішньополітична ситуація: відбувається розквіт Македонської держави, що прагне прибрати до своїх рук Північне Причорномор'я. І нарешті, Причорномор'я потрапляє під владу Римської імперії. До того ж, на південних землях України з'являються нові войовничі племена — сармати, готи, які, здійснюючи постійні напади, руйнують і знесилюють колись квітучі міста греків-колоністів. До V ст. н. е. античні міста-держави припинили існування.

Культура античних колоній значною мірою вплинула на розвиток сусідніх народів, у тому числі слов'ян, прискоривши темп їх історичного розвитку.

6)Язичницька культура давніх східних слов’ян.

Суспільство Київської держави за ідеологічними ознаками було тісно пов'язане з християнською релігією. Проте до самого процесу формування нової спільноти і появи першої східнослов'янської  держави має стосунок інша релігійна система - язичництво.  Під ним слід розуміти частину величезного загальнолюдського комплексу первісних поглядів, вірувань, обрядів тощо, які приходять з глибини тисячоліть і стають основою всіх пізніших світових релігій. були загалом досить Розмаїття ранньої релігії класового суспільства пояснюється особливостями розвитку тих чи інших народів кожна з таких релігій пов'язана з певною етнічною спільнотою і становить невід'ємну частину такої спільноти. Усі ці релігії були політеїстичними, тобто  кожна з них являла собою сукупність культів великого числа богів. І хоча один із них вважався головним, жодна з таких релігій  ще не мала ознак чітко виявленої стрункої системи. З цього погляду східнослов'янське язичництво кінця I тисячоліття н.е. також відповідало "міжнародним нормам".

Важливе місце в житті східних слов'ян посідали культові споруди: капища, святилища, - де стояли виконані з різного матеріалу зображення язичницьких богів. Згадуються вони в деяких писемних джерелах, зокрема, в "Слові о законі і благодаті" митрополита Іларіона. Археологічні розкопки підтверджують свідчення про наявність у Київській Русі язичницьких культових споруд - вони виявлені в Києві, Чернігові, Новгороді, інших містах і селах. Час будівництва точно встановити не вдалося: Y/YI - X ст. н.е. Зберігся лише кам'яний фундамент, що складався з різних за величиною брил сірого пісковику. Навколо збереглися елементи підлого, виліпленої з товстого шару глини білуватого кольору. Поблизу знайдено багато кісток і черепів тварин. За висновком дослідника, залишки будівлі належали язичницькому капищу, а стовп являв собою жертовник, на якому протягом тривалого часу здійснювалися жертвоприношення. В пошані у слов'ян були також священні дерева і дикі тварини, насамперед могутні старі дуби й дикі кабани - вепри. Важливим джерелом для реконструкції релігійних поглядів слов'ян  у дохристиянські часи служать поховальні пам'ятки - матеріальне відбиття тісно пов'язаного з ідеологічними поглядами ритуалу. Найбільш раннім у слов'ян був обряд кремації, який для пам'яток кінця I тисячоліття н.е. фіксується в двох стадіях: трупоспалення на стороні і на місці майбутнього поховання. У першому випадку померлих спалювали на загальному для усієї громади вогнищі.  Як і в пізніших похованнях  небіжчикові клали різноманітний інвентар: побутові речі, прикраси, амулети-обереги, кераміку, іноді знаряддя праці та жертовні страви. В багатих похованнях зафіксовані ще предмети озброєння й спорядження воїна, в окремих комплексах виявлені загнуздані коні та вбиті слуги (найчастіше - наложниці). В окремих могилах небіжчиків не виявлено - то були меморіальні споруди, на честь померлих далеко від домівки. На чолі пантеону поставлено Перуна - володаря грому і блискавок, покровителя великого князя та його єдиновладдя. Перун був грізним божеством. Але водночас це був і мудрий бог, адже його зображали сивою головою та золотими вусами. На посаді "першого серед перших" він змінив Рода. Згодом його не  порубали, як інших ідолів, а під наглядом та в супроводі князівських слуг спустили до Дніпра й сплавили за межі держави. Другим богом пантеону був Хорс. Окремі давні дослідники вважали, що це бог сонця і тепла.   Наступний Даждьбог - одне з головним божеств язичницької Русі. Під цим ім'ям обожнювалося сонце, яке згідно з віруваннями наших предків, давало життя, живило все наше середовище. Антиподом Даждьбогу був в пантеоні 980 р. Стрибог - бог, який знищує добро. В ньому ще уособлювалися холод, непогода. Наступним богом вважався Сімаргл, образ якого трактується як охоронця зерна і посівів. Єдиною представницею жіночої статті в цьому поважному зібранні богів була Мокош. Вона вважалася заступницею дому, родинного вогнища, покровителькою ткацтва, прядіння, вишивання та інших жіночих занять.

7)Запровадження християнства та його вплив на давньоруську культуру.

Розклад первіснообщинного ладу і виникнення класової держави підготували умови для заміни язичницької релігії християнством. Уже в сер. IX ст., через тісні зв'язки Русі з Візантією, християнство в його греко-православній формі поширилося серед панівних верств населення Русі. У X ст. християнами були деякі прибічники князя Ігоря та його дружина княгиня Ольга. Однак державною релігією воно стало лише у зв'язку з прийняттям християнства і масовим хрещенням слов'ян у 988-989 рр. князем Володимиром Святославовичем. З цього часу християнство активно поширювалося державою і церквою. Уведення християнства як єдиної державної ідеології сприяло консолідації руських земель і зміцнення давньоруської держави. Була створена централізована організація священнослужителів. Спорідненість релігії давньої Русі з релігіями давніх країн Європи зробило її частиною світового християнського суспільства, зблизило Русь з Візантією. Руська церква стала частиною Константинопольської патріархії, і Візантія тривалий час прагнула поставити Русь у залежність від себе. Прийняття християнства призвело також до змін у культурі давньоруського суспільства. З'явилися церкви та собори, які ставали головними осередками громадського і культурного життя. При церквах та монастирях засновувалися і діяли школи, переписувалися і зберігалися книги, творилися літописи. Введення християнства на Русі мало суттєве значення для розвитку тогочасної філософської думки. Завдяки цьому Київська Русь отримала можливість прилучитися до досягнень світової культури. Інтенсивні контакти з Візантією і Болгарією дали можливість використовувати здобутки античної і візантійської філософії. Окрім античного, Візантія мала великий художній досвід християнського мистецтва, якому церква завжди надавала винятково великого значення. В часи розвитку середньовізантійського мистецтва, що розпочався після "іконоборських війн" (VIII - IX ст.), були розроблені канони богослужіння, іконопису, будівництва та оздоблення церков. За цими канонами встановлювалися правила зображення святих, композицій на біблійні та євангельські теми, типи церковних споруд, з яких домінуючим став так званий хрестовокупольний тип, що найбільше відповідав характеру православного богослужіння та найдоцільнішій системі будівництва.

8)Розвиток писемності, освіти, літератури в Київській Русі.

На етапі завершення формування державності Київської Русі її культура збагатилася новими елементами. Найважливішим серед них стала писемність, поширення якої в східнослов'янському світі передувало офіційному введенню на Русі християнства. Археологічні джерела дають можливість віднести час оволодіння неупорядкованим письмом до IX ст. Після прийняття християнства, окрім свого письма, почали користуватися латинськими і грецькими літерами .Писемність у дохристиянські часи була поширена у зовнішньополітичній, економічній і торгівельній сферах суспільного життя, а також у язичницькому культі. В ряду доказів раннього існування писемності на Русі може бути і знахідка в одному з гньоздовських курганів корчаги другої чверті X ст. з написом "гороухща" або "гороушна". На думку дослідників, напис засвідчував вміст посудини - гірчиці або гірчичного масла .Після введення візантійського православ'я на Русі остаточно утверджується кирилична система письма. Нового письма потребувала держава і церква. Це письмо називалось "кирилиця", воно прийшло на Русь разом із писцями і богослужебними книгами із Болгарії. Поступово кириличне письмо витіснило стару писемність. Кирилицею написані всі відомі нам твори XI і наступних століть: "Остромирове Євангеліє", "Ізборники" 1073 і 1076 рр., "Слово про закон і благодать", "Мстиславове Євангеліє", "Повість минулих літ" та ін. Пам'ятки давньоруського письма можна побачити на різних предметах та виробах - пряслицях, горщиках, корчагах, голосниках, ливарних формочках та інших предметах домашнього вжитку. Вони свідчать, що писемність була поширена серед простого люду. У X - XII ст. писемність переростає в освіту. Розвиток освіти у Київській Русі грунтувався на власних національних традиціях і використанні античного та болгаро-візантійського досвіду шкільного навчання. Християнство, основою якого була писана книга, сприяло поширенню початків писемності та грамотності. Після церковної реформи Володимира Великого, виникла потреба у навчанні та вихованні освічених людей. Вони потрібні були не тільки для впровадження нового християнського культу, але і для функціонування органів державного управління, розвитку торгівлі, укладання договорів, діловодства, написання різних князівських грамот, оподаткування населення тощо. Шкільна освіта за князювання Володимира Великого і Ярослава Мудрого стає частиною загальнодержавної і церковної політики Київської Русі. Утворилися три типи шкіл: палацова школа підвищеного типу (державний навчальний заклад, що утримувався за рахунок князя), школа "книжного вчення" (для підготовки священників) та світська (приватна) школа домашнього навчання, переважно для купецького і ремісничого населення. У школах вивчали основи письма, читання, арифметику, спів, музику. Вищу освіту визначали богословсько-філософські дисципліни: богослов'я, філософія, риторика, граматика, співи. Особливого значення у вищих школах надавалося вивченню іноземних мов. На першому місці була грецька мова, якою написані канонічні книги православної релігії, і якою, у ті часи, часто велися церковні відправи. Друге місце за значенням посідала латинська (варязька) мова. На зміст навчання вплинули традиції візантійсько-болгарської церковної освіти. Найпоширенішою навчальною книгою був Псалтир. Укладалися "Парамійники" (літургійно-учительні збірники (на біблійні тексти, вибрані із Старого Завіту), апракосні Євангелія (добірки євангельських текстів, розміщених у порядку церковнослужбових читань).Важливою пам'яткою ранньохристянської писемності є Апостол, який містить Діяння й Послання апостолів.

Також були поширені підручники, перекладені з грецької мови. Освітнім центром у Києві був собор Святої Софії. Тут складено літописний звід 1037 року, написано і виголошено "Слово про закон і благодать" митрополита Іларіона, складались основи першого збірника законів Київської Русі, що називається "Руська Правда", створено "Ізборник" Святослава 1076 року, написано у 1056- 1057 рр. відоме "Остромирове євангеліє". Тут містилася книгозбірня Ярослава Мудрого, переписувалися книги. Освітнім і художнім центром був також і Печерський монастир, у якому знаходились художня і книгописна майстерні. У його стінах була створена визначна пам'ятка історії Київської Русі "Повість минулих літ" та ін.

Поява літератури у Київській Русі було важливим явищем культурного життя, її виникнення та розвиток пов'язані з соціально-економічними та культурними успіхами, поширенням писемності в усіх сферах суспільного життя. Природним підґрунтям її була усна народна творчість: епічні і ліричні пісні і перекази, легенди, заговори і заклинання. Особливе місце посідали пісні-билини, в яких історія народу відтворена самим же народом. Усна народна творчість зберігала події багатовікової дописемної історії. В XI-XII ст. у Києві в Софіївському соборі, Печерському та Видубицькому монастирях перекладалися і переписувалися книги, писалися нові оригінальні твори, творилося літописання.

З прийняттям християнства з'являється красне письменство, у якому взаємодіють церковнослов'янська і давньоруська мови, сакральний і світський писемні стилі. Література Київської Русі зазнала впливу візантійської культури, значною мірою розвивалась на принципах канонічності, що спричинило появу особливих жанрів сакральної літератури.

9)Архітектура Київської Русі. Культові споруди.

Високим рівнем відзначалася архітектура колишніх грецьких колоній на українському узбережжі Чорного моря. За призначенням архітектура поділялась на житлову, культову та оборонну. Пам'яток житлової архітектури не збереглося, але археологічні знахідки свідчать про багатий архітектурний декор будинків заможних верств населення. Археологічні дослідження та літописи дають певні уявлення про особливості міської забудови. Споруди будували із дерев'яних зрубів. В основному, це були двокамерні будинки з житловими приміщеннями, що опалювалися глинобитними пічками, та з холодними сінями - перед входом.

Житло ж бідних людей було однокамерним, мало каркасно-стовпову конструкцію, обмазувалося глиною і білилося. Вся житлова архітектура, як бідних, так і багатих, була дерев'яною.

З поширенням християнства у міській забудові переважає культова архітектура - будівництво храмів, що стали символом утвердження і торжества нової релігії. Давньоруські князі розуміли, що храм - це не тільки дім Божий, але і чудова можливість прикрасити і прославити свій стольний град, свою землю і свій народ.

Перші давньоруські храми були дерев'яними, і тому жодної пам'ятки не збереглося. На зміну дерев'яному будівництву у кінці X ст. прийшло кам'яне монументальне зодчество. Цьому сприяли вихід Київської Русі на міжнародну арену, вплив візантійської культури і поширення християнства.

У давньоруському храмовому будівництві панувала, так звана, хрестово-купольна конструкція, яка виникла в Малій Азії у сирійців та вірмен і стала визначати особливості константинопольської архітектурно-будівничої школи. За цією системою, прямокутне у плані приміщення, розділялося стовпами на подовжні нефи. Храм мислився як символ гармонійної організації хаосу буття силою Божого слова. Тому його зовнішні пропорції мали бути бездоганними і визначати ідею гармонії з навколишнім середовищем.

Кам'яні собори в Київській Русі були великою рідкістю і будувалися строго за візантійськими зразками. Візантійські майстри приїздили у Київську Русь і здійснювали тут будівництво. Культові муровані споруди будувалися за системою давньоруської мішаної кладки: чергування цегли-плінфи на вапняно-цементному розчині з шаром дикого каменю. Інтер'єр культових споруд прикрашали мармуровими колонами, капітелями, мозаїками та фресками. Для покращення акустики робили голосники - порожнину всередині стіни, у яку закладали глечики.

Унікальним явищем у тогочасній світовій архітектурі став собор св. Софії у Києві, збудований в часи Ярослава Мудрого (1037 р). Споруджений грецькими майстрами на зразок Константинопольського собору Святої Софії, цей храм не був його простою копією. Майстрами була творчо перероблена візантійська традиція, збагачена елементами місцевої стильової неповторності. За типом це п'ятинефний, хрестово-купольний храм з хрещатим підкупольним простором та анфіладами бокових нефів. Собор увінчаний тринадцятьма банями. Окрім Києва монументальне будівництво першої половини XI ст. велося і в таких містах, як Полоцьк, Новгород, Чернігів.

У другій половині XI ст. культове будівництво поширюється у багатьох давньоруських центрах. Засновуються монастирі, у яких будуються нові кам'яні храми. Це Успенський храм Печерського монастиря (1078 р.), Михайлівський Золотоверхий храм (1108 р.), Михайлівський собор Видубицького монастиря та інші.

10)Монументальний живопис Русі. Мозаїка. Фрески.

З культовою архітектурою був тісно пов'язаний монументально-декоративний живопис, що значною мірою ґрунтувався на візантійській традиції. У Київській Русі візантійський живопис поширився у формі монументальних настінних розписів - мозаїк і фресок. Настінні мозаїки застосовувалися у спорудах Київської Русі з кін. X до поч.. XII ст. Технологія виготовлення різнокольорової смальти (особливо золотої) була дуже складною і дорогою, а саме мистецтво мозаїки вимагало великого уміння. У Києві мозаїками були оздоблені інтер'єри князівських палаців і культові споруди часів Володимира Великого та Ярослава Мудрого. Мозаїками здебільшого прикрашали увігнуті та вигнуті поверхні - апсиди, куполи, склепіння, арки.

Основним видом монументального мистецтва Київської Русі був фресковий живопис. Він значно дешевший, але справляв надзвичайний художній ефект. Фресковий розпис потребував доброго вапняного розчину, потрібного набору фарб, в основному мінеральних, і дуже високої майстерності живописців. Фрески виконувались як по вогкому, так і по сухому тиньку, вони чудово поєднувались з фактурою кам'яних стін і мали надзвичайно багатий колорит. Інтер'єри перших кам'яних давньоруських храмів розписували візантійські майстри, які не тільки слідували канону, але і враховували місцеві традиції та смаки.

Техніка фрески була також запозичена у візантійських майстрів, але давньоруські художники довершили її новими елементами і стилістичними зображеннями. Так, новим у мистецькій діяльності давньоруських майстрів стало поєднання мозаїчних і фрескових зображень, чого не практикували у Візантії. У XII столітті мистецтво мозаїки поступається мистецтву фрески.

Перші мозаїчні зображення та настінні фрескові розписи були виконані у Десятинній церкві Києва, але вони не збереглися. Будівництво і оздоблення Десятинної церкви започаткувало київську архітектурно-будівничу і мистецьку школу.

До найвизначніших пам'яток українського і світового монументально-декоративного мистецтва належать мозаїки і фрески Софійського собору у Києві. Головним змістом художнього оздоблення інтер'єру цього храму є утвердження християнства, а храмові настінні розписи стали "біблією для неписьменних", яку потрібно було читати у певному порядку. На фрескових панно три цикли зображень: євангельські, біблійні та житійні. На мозаїках зображені основні персонажі християнського віровчення. Мозаїчні оздоблення прикрашають головний вівтар і купол собору. Марія-Оранта у народній свідомості злилася з язичницьким образом "Великої Богині", що уособлювала силу землі Київська Оранта за колоритом і малюнком належить до найвищих досягнень монументального мистецтва візантійського стилю, його київської малярської школи.

Нижче мозаїчного зображення Богоматері-Оранти, розташована багатофігурна композиція "Євхаристія" (причащання апостолів), а ще нижче - "святительський чин", який є одним із кращих взірців монументального живопису. Мозаїчні панно св. Софії виконані на яскравому золотистому фоні і набрані із смальти 177 кольорових відтінків. Важливим елементом художнього оздоблення Софії є орнаменти, переважно рослинного характеру. До наших днів збереглося 260 квадратних метрів мозаїк і близько 3000 квадратних метрів фресок собору Святої Софії у Києві .

Монументальними розписами були також оздоблені Успенський собор Печерського монастиря, Михайлівський Золотоверхий собор, церква Спаса на Берестові у Києві. З сер. XII ст. у Київському, Чернігівському, Переяславському, Галицькому та Волинському князівствах створюються самобутні художні школи.

11)Розвиток іконопису у X-XII ст. Київська школа.

Разом з будівництвом храмів розвивався і такий вид мистецтва, як культовий станковий живопис. Якщо мозаїки і фрески втілювали тріумф християнства, то ікони насамперед були поклонними. Образи, втілені в іконах, вважалися взірцем моральної чистоти й одухотвореності.

Ікони, як специфічний вид релігійного малярства, виникли дуже давно. Культ ікони був офіційно прийнятий на сьомому Вселенському соборі 787 року у місті Нікеї. Ікони становлять органічне ціле з храмом і підпорядковані його архітектурі. У храмах ікони розташовувалися над передвівтарною перегорожею, що пізніше перетворилася на іконостас. Перші ікони були привезені на Русь з Візантії і Болгарії, а в кін. XI ст. з'явилися власні.

Мистецтво іконопису мало свої особливості, що відрізняли його від монументальних розписів. В іконі обмежений простір, який вимагав зосередження на створенні психологічного образу, знаходженні найвиразніших композицій та колористичних рішень.

Творів давньоруського іконопису збереглося дуже мало. Становлення іконопису Київської Русі припадає на II пол. XI - поч. XII століття. У Києво-Печерському Патерику розповідається про перших руських іконописців - Григорія та Аліпія. Так, відомою в цей час, була Печерська іконописна майстерня, у якій писав іконописець Аліпій, що пройшов школу візантійських майстрів.

Першим твором іконопису другої пол. XI ст. вважається ікона Дмитра Солунського. Вона написана на замовлення великого київського князя Ізяслава Ярославича., коли він відстоював своє право на великокнязівський стіл.

Ряд дослідників пов'язують з київською художньою школою і такі ікони як "Ярославська Оранта" (XII ст.), що знаходиться у ярославському Спасо-Преображенському монастирі, композицію "Свенської (або Печерської) Богоматері"(ХІІІ ст.). У Києві сформувалася іконографія перших руських "святих" - Бориса і Гліба, уявлення про яку дає ікона "Борис і Гліб".

12)Музична культура та народна творчість Київської Русі.

В історії української музики цей період відносять до мистецтва періоду Київської Русі, який починається з IX ст. У побуті зберігалися старовинні землеробські народні свята з численними колядками, веснянками, закликаннями, обрядовими "русаліями" та купальськими іграми.

Головними носіями народного мистецтва в Київській Русі були скоморохи - талановиті музиканти і актори з народу. Вони складали пісні. Мистецтво скоморохів відображало народне уявлення про життя, природу, ставлення до влади. Дотепні скоморохи нерідко виступали з сатирою на представників світської й церковної влади, духовенство та багатіїв. Саме тому їх переслідувала церква та влада, називаючи мистецтво скоморохів бісівським, диявольським. Літописи XI ст. підкреслюють, що мистецтво скоморохів відволікає людину від бога, що їх ігрища й "позори" (вистави) збирають багато людей, а церкви залишаються порожніми.

Серед нових пісенних жанрів, що виникли в Київській Русі популярним був жанр билини - героїчний епос, що втілював патріотичну ідею, тему захисту батьківщини та її героїв-захисників - руських богатирів. їх виконували сказителі професіонали. Імена таких співців згадуються в літописах та у "Слові о полку Ігоревім".

У Київській Русі існували різні види духових інструментів: труби металеві й дерев’яні (сурми), свірелі. Серед струнних ми вже згадували про гудок, крім нього був ще смик. Різноманітними були свистячі флейтові духові інструменти - одно-та багатоствольні, так звані сопелі. Побутував також і язичковий духовий інструмент жалейка. Якщо сопелі й жалейки використовувались як пастуші інструменти, то труби й роги вживалися під час полювання або воєнних походів як інструменти сигнальні. Використовувалися також ударні інструменти - накри (литаври), бубни. Але головними були гуслі, під звучання яких мелодекламували сказителів. На одній із фресок Софійського собору збереглося унікальне зображення музиканта-соліста, який грає на на скрипкоподібному інструменті.

Надзвичайно популярними в народі були ліра та кобза-бандура. Кобза була поширена ще з XI-XII ст. у східних народів - половців, татар. Кобза - це спрощений тип бандури. Поступово вона удосконалювалася, побільшала кількістю струн і поступово перетворилася в бандуру. Бандура відома в Україні ще з IX ст.

З поширенням у Київській Русі християнства почала розвиватися сакральна (церковна) музика. Сприйнявши через Болгарію християнство в його візантійській формі, церква Київської Русі прийняла й візантійські традиції богослужебних обрядів. У католицькому соборі обов'язково присутній орган. У православній церкві його немає, тут панує хорова музика. Принаймні так довгий час вважалося. Але біля Керчі, в Криму були знайдені останки органу, походження якого відносять ще до І ст. Археологи знайшли також залишки органу при розкопках у Києві кам'яного храму X століття. А на фресках Софії Київської зображений механічний орган. Історично склалося так, що впродовж наступних століть орган замінив церковний спів.

Перші служителі та співаки церковних хорів були вивезені з Болгарії та Візантії. При головних храмах і монастирях почали організовуватися школи писемності та церковного співу. Центром церковної музичної культури Київської Русі з другої половини XI ст. став Києво-Печерський монастир, де була заснована школа співу і виховувалися майстри церковного співу - "розспівщики".

Характерними рисами церковного співу Київської Русі були: акапельність (хоровий спів без супроводу), на відміну від католицької вокально-інструментальної музики, унісонність (одноголосий спів.

Спочатку церковний спів був строго одноголосим, традиції якого не зазнавали змін впродовж майже п'яти століть. Але поступово одноголосся перейшло у поліфонічний спів - з великою кількістю голосів (багатоголосся). Походження багатоголосся в музиці православної церкви, безумовно, пов'язане з традиціями народного хорового співу. Ті ж народнопісенні традиції заклали основу мелодичного складу церковної музики Київської Русі.

На музику Київської Русі мали вплив музичні культури інших народів, які проживали на її території, таких як: половці, іудеї, вермени. їхні самобутні мелодії та народні традиції удосконалювали та урізноманітнювали жанри, зміст, форму музичних творів українського народу часів Київської Русі.

В Київській Русі були центри навчання співу, зокрема великий хор та школа при Десятинній церкві, співаки-солісти, які були і диригентами співу при Києво-Печерській лаврі.

13)Культура Галицько-Волинського князівства та її особливості.

Освіта. Для потреб держави і поширення та утвердження християнської віри були потрібні грамотні й освічені люди. Освіта в Галицьких і Волинських землях продовжувала традиції Київської Русі. При церквах, особливо при монастирях, єпископських кафедрах існували школи. До них приймали хлопчиків із семи років. Пройшовши курс навчання, вони працювали писарчуками в князівській або єпископській канцелярії, ставали священиками або продовжували справу батьків. Поширеним було й навчання на дому, особливо для дітей бояр, що мешкали в заміських садибах. У Галицькій і Волинській землях також існували бібліотеки при монастирях і князівських палатах, де можна було поглибити свої знання. Збереглися й пергаментні грамоти князів. Про значне поширення освіти, принаймні серед заможних кіл населення Галицько-Волинського князівства, опосередковано свідчать пам’ятки давньоруської писемності ХІІ—ХІІІ ст. У жодному літописі, крім Галицько-Волинського, неможливо знайти такої кількості згадок про писців, князівські канцелярії, архіви, грамоти, заповіти, купчі тощо.

Література і літописання. Найяскравішою пам’яткою літописання Галицько-Волинського князівства є «Галицько-Волинський літопис». Він був знайдений у 1809 р. видатним російським істориком М. Карамзіним. Особливістю літопису є те, що він спочатку був літературним твором без поділу на роки. Хронологію в ньому проставили згодом переписувачі, але з великими помилками. Літописці, яких, на думку вчених, було не менше п’яти, уміло передають риси тогочасної епохи, деталі неспокійного часу. Літопис складається з двох основних, різних за обсягом і характером частин: Літописця Данила Галицького (оповідає про події 1205—1258 рр.) і Волинського літопису (1258—1290 рр.). Літопис дає широку картину подій сусідніх земель: Угорщини, Польщі, Литви, інших руських князівств, Орди. Відомості літопису — майже єдине джерело, яке дає змогу в основному відтворити події в Мазовецькому князівстві та Литві цього періоду. Волинська частина літопису відзначається особливо високими літературними достоїнствами, емоційністю та ліризмом викладу. Тут багато уваги приділено розвитку культури на землях Галичини й Волині. Ідейно літопис був спрямований проти боярського свавілля і прославляв руську зброю і Руську землю.

 Архітектура. Галицькі та Волинські міста багаті на муровані споруди: храми, князівські палаци, замки, укріплені двори бояр. Спочатку мурованими були лише храми і князівські палати.

Перші муровані храми в Галичині та Волині з’являються досить рано — із кінця ІХ — початку Х ст., що було зумовлено впливом чеської архітектури. Але, на жаль, переважна більшість храмів кінця ІХ—ХІІІ ст. назавжди втрачена. У ХІІ—ХІІІ ст. сформувалися Волинська і Галицька архітектурні школи. Серед збережених часом монументальних споруд є Успенський собор у Володимирі-Волинському. Він збудований у 1160 р. київськими майстрами за наказом князя Мстислава Ізяславовича. Ця шестистопна однокупольна будівля має простий, але водночас величний вигляд. Його сучасник — Успенський собор у Галичі, збудований Ярославом Осмомислом (1157 р.),— зберігся до нашого часу лише у вигляді руїн. Це був чотиристопний однокупольний храм, оточений галереями і прикрашений білокам’яною різьбою. Він є яскравим виразником галицької архітектурної школи, яка багато запозичувала з поширеного у Європі романського стилю. У Галичі будували не з цегли, а з місцевого каменю, використовуючи різні породи алебастру і вапняку. На території міста археологи знайшли близько тридцяти кам’яних будівель. До особливостей галицької архітектури належить також спосіб облицювання стін керамічними рельєфними плитками із зображенням грифонів, орлів, воїнів, із рослинними та геометричними орнаментами. На місці давнього Галича (тепер тут розташоване село Крилос) до нашого часу зберігся храм Св. Пантелеймона (ХІІ—ХІІІ ст.), який також є яскравим представником галицької архітектурної школи. Про багатства й архітектурні особливості галицько-волинських храмів дає уявлення опис церкви Іоанна Златоуста в Холмі (ХІІІ ст.).

14)Поширення гуманістичних ідей в духовній культурі України доби Ренесансу.

Число українських студентів у вищих навчальних закладах Західної Європи поступово зростало. Так, у найстарішому Болонському університеті здобув вищу освіту Юрій Дрогобич (Котермак, бл. 1450—1494). На честь рідного міста він взяв псевдонім Дрогобич, з особливою гордістю підкреслюючи своє походження. Вже в 1470 році він отримав ступінь бакалавра, а в 1473 — магістра. Далі він вирушив до Італії, у Болонський університет — один з найуславленіших у Європі. Викладали тут відомі вчені, філософи, університет мав багаті культурні традиції.

Юрій Дрогобич викладав астрономію в Болонському університеті протягом 1478/79 навчального року, а також у 1480—1482 роках написав першу наукову працю — "Прогностична оцінка стану небесних світил протягом березня-грудня 1478 року". Це своєрідний астрологічний трактат, у якому вказані дні зміни фаз місяця, прогноз погоди, схема розташування планет у дванадцяти "небесних домах".

Юрій Дрогобич — перший вітчизняний автор друкованої книги.

До видатних українських гуманістів належить і Станіслав Оріховський-Роксолан. Найвизначнішими працями Станіслава Оріховського є "Про турецьку загрозу слово I та II-ге", видане у Кракові в 1543 р.. Він був талановитим оратором, публіцистом, істориком, філософом. Переважна більшість вчених вважає саме Станіслава Оріховського засновником полемічної літератури. У полеміці з католицьким теологом Яном Сакраном з Освенціма він став на захист православної віри.

Інший славетний український поет-гуманіст, педагог — Павло Процелер (Русин) походить з міста Кросно (нині воєводство Польщі). Він вчився і викладав у Краківському університеті, мав вчений ступінь магістра, який давав йому право очолювати кафедру римської літератури. Магістр Павло з Кросна читав студентам Краківського університету лекції про Овідія, Вергілія, Лукіана та інших поетів. Крім того, він перекладав твори згаданих авторів та писав власні вірші.

15)Пересопницьке Євангеліє-визначна пам’ятка староукраїнської мови.

Пересопницьке Євангеліє — визначна рукописна пам'ятка староукраїнської літературної мови й мистецтва, переклад Євангелія мовою, близькою до народної. Пересопницьке Євангеліє являє собою розкішну книгу вагою 9 кілограмів 300 грамів, писану пізнім уставом на пергаменті форматом 380 х 240 мм. Роботу над рукописом розпочато 15 серпня 1556 року у Дворецькому монастирі князів Заславських при церкві Святої Трійці (сьогодні - це село Дворець Ізяславського району Хмельницької області). Цього року було написано Євангеліє від Матвія і першу половину тексту Євангелія від Марка. Згодом роботу було припинено і відновлено лише в 1561 році в Пересопницькому монастирі при церкві Різдва Богородиці (сьогодні - це село Пересопниця Рівненської області). Тут було дописано Євангеліє від Марка, завершені Евангелія від Луки та Іоанна, Післямова до пам'ятки і Місяцеслов. Весь процес завершився 29 серпня 1561 року. Книга складається з 482 аркушів. Рукопис багато орнаментований, прикрашений високохудожніми кольоровими заставками та мініатюрами.

16)Українські православні братства та їх діяльність у XVI-XVII ст.

Спочатку православні міщани, створюючи за зразком ремісничих цехів братства, керувалися благодійницькою метою — дбати про побудову й обслуговування церкви, влаштовувати благодійницькі обіди для бідних, готувати церковні урочистості, надавати допомогу хворим тощо.

У XVI ст. в умовах розгортання насильницького покатоличення й національного гноблення православних українців діяльність братств зазнала змін. Вони стали виступати захисниками прав православного населення. Члени братства зверталися зі скаргами на дії польської адміністрації до судів, посилали делегації з проханнями до короля. Водночас братства прагнули очистити церкву від осіб, негідних духовного звання, й оновити її. Вони також займалися просвітницькою діяльністю: відкривали школи, друкарні, збирали бібліотеки.

Перші братства — Благовіщенське (1542 р.) та Миколаївське (1544 р.) — виникли у Львові. У другій пол. XVI ст. найвпливовішим стало Успенське ставропігійське братство у Львові. За правом ставропігії воно безпосередньо підпорядковувалося константинопольському патріарху, а не місцевим православним єпископам. Львівське братство мало право зверхності над іншими братствами та контролю над духівництвом. Йому належала Львівська братська друкарня, у якій працював московський друкар Іван Федоров. Близько 1585 р. у місті з’явилася Львівська братська школа для дітей міщан і священиків. Вона утримувалася на кошти братчиків. Братство організувало у Львові шпиталь (притулок) для непрацездатних, спорудило Успенську церкву.

Діяльність Львівського Успенського братства стала прикладом для православних українців інших міст. Наприкін.XVI — на поч.. XVII ст. православні братства діяли в Перемишлі, Рогатині, Тернополі, Луцьку, Кременці, Судовій Вишні, Києві та багатьох інших українських містах.

17)Розвиток освіти і науки в Україні у XVI-першій половині XVII ст.

В цей період створювались спеціальні школи Ордену єзуїтів - колегії, що починають активно створюватися в цей період - у 1578 р. з'являється найкрупніший освітньо-культурний центр в Вільно. Перша єзуїтська колегія на українських землях була відкрита у 1575 в Ярославі (1575-1773), нині польське місто, де навчався свого часу Б.Хмельницький. Упродовж XVI-XVIII ст. були засновані й діяли також колегії в містах Львів, Луцьку, Острозі, Барі, Фастові, Києві, Переяславі, Кам'янці, Вінниці, Перемишлі, Овручі, Кременці, Станіславі, Житомирі. На противагу католицькій експансії з'являються аналогічні школи, створені православними церковними братствами. В той час освіта для українського, білоруського і литовського народів стає знаряддям боротьби за віру, культуру, збереження власної ідентичності і засобом утвердження в суспільстві. Під тиском православної громадськості в 1584 р. король Стефан Баторій дозволив відкрити першу братську школу в Вільно, а з 1585 р. цим правом скористалися православні братства Львова, Києва, Луцька, Перемишля, Рогатина та інших міст. Так було відкрито 30 братських шкіл. За програмою навчання вони були навчальними заклади середнього типу, де вивчали слов'янську, грецьку, латинську мови, діалектику, риторику, музику, арифметику, геометрію, які традиційно складали "сім вільних мистецтв".Значний вплив на розвиток освіти в Україні справив заснований в 1576 р. в місті Острозі на Волині православний культурно-освітній центр, де працювали такі видатні педагоги, як Герасим Смотрицький, Іван Княгинський, Дем'ян Наливайко, Тимофій Михайлович. Центр складався з колегії, літературно-наукового гуртка, друкарні, яку у 1577- 1582 рр. очолював Іван Федоров, і бібліотеки. Навчання здійснювалося за системою "семи вільних мистецтв". Центр проіснував до 1636 р. і був першою спробою створення навчального закладу вищого типу. Започаткований тут досвіт використовувався в подальшій організації вітчизняної освіти й поширювався в східнослов'янських країнах. Видатну роль у розвитку освіти і культури відіграла Київська, або Києво-Могилянська колегія, яка довгий час була єдиним вищим навчальним закладом в Східній Європі. Вона була створена за ініціативою уряду Речі Посполитої в 1632 р. для втілення в життя нової церковної політики, що замість насильницького покатоличення православного населення Речі Посполитої передбачала поєднання православ'я з католицизмом шляхом нівелювання розбіжностей між ними на високому науково-богословському і освітньому рівні. Провідником цієї політики стає митрополит Київський Петро (Могила).

Об'єктом нововведень митрополита стало Слов'яно-грецьке училище при Київському Богоявленському братському монастирі, відкрите у 1615 р. На противагу йому в Лаврі була створена нова школа, але вже за зразком єзуїтських колегій. Шляхом об'єднання цих двох шкіл Петро (Могила) домігся фактичного розчинення братського училища в так званій Києво-Могилянській колегії, що незабаром перемістилася в Богоявленський братський монастир.

За змістом навчання і рівнем викладання в подальший період свого існування вона цілком відповідала вимогам європейської вищої освіти. Тут викладалися "сім вільних мистецтв".

Справжнього розквіту досягла Київська колегія наприкінці XVII - на початку XVIII ст. коли спеціальними указами імператора Петра І в 1694 р. їй було надано на зразок вищих навчальних закладів Європи право самоврядування, а в 1701 р. - статус академії, за яким офіційно дозволялося викладати курс богослов'я.

18)Книгодрукування у XVI-XVII ст. Острозька Біблія.

В Україні поштовх для розвитку книгодрукарства дав Іван Федоров. У 1573 р. Федоров за допомогою меценатів створив у Львові друкарню, де роком пізніше надрукував знаменитий “Апостол” (збірник описів життя святих). Через деякий час Федоров розорився, заклав друкарню і на запрошення князя К.Острозького, – одного з тих, хто зберіг відданість православ'ю, - переїхав у його маєток в м. Острозі. Саме в цей час тут за ініціативи К.Острозького здійснювався грандіозний проект – готувалося до друку перше у слов'янському світі повне видання Біблії церковнослов'янською мовою. Щоб уявити масштаби робіт, треба сказати, що з метою пошуків достовірного тексту К.Острозький спорядив послів до Чехії, Польщі, Московії, Болгарії, Греції, Палестини, вів листування з Вселенським патріархом, створив при Острозькій академії спеціальну комісію з перекладу Святого письма, залучив 72 перекладачів, грецьких вчених. У 1581 р. “Острозька Біблія” (1256 сторінок) побачила світ, ставши взірцем для всього православного слов'янства. Її примірники купили королівські бібліотеки Швеції і Франції, що свідчило про високий рівень видання. У Москві Біблія переписувалася, так що ”Острозька Біблія“ довго залишалася єдиним подібним виданням. Друкарська справа отримала розвиток у всій Україні. Вже в першій половині XVII ст. тут нараховувалося близько 20 друкарень, найбільшою з яких була друкарня в Києво-Печерській лаврі. Друкарні створювалися на кошти меценатів, Війська Запорозького. Активно займалися організацією типографій братства

19)Полемічна література XVI-XVII ст.

Однією із форм боротьби навколо церковної унії стала релігійна полеміка XVI ст. Поштовхом до розвитку полемічної літератури стали праці польського єзуїта П. Скарги «Про єдність церкви Божої»(1577 р.) та «Берестейський синод»(1597 р.), у яких доводилась необхідність об’єднання православної та католицької церков. У відповідь у 1597 р. польською, а в 1598 р. староукраїнською мовами острозький шляхтич М. Бронєвський(псевдонім-Х. Філалет) опублікував «Апокрисис», у якому гостро засудив відступництво греко-католицьких єпископів. У своїх творах ідею унії підтримував відомий церковний діяч І. Потій. До табору її противників належали Г. Смотрицький, С. Зизаній, І. Вишенський. І. Вишенський, якого вважають найяскравішим тогочасним письменником, залишив 16 полемічних трактатів. Обсяг полемічної літератури є незначним: усього до нашого часу залишилося близько 30 творів.

20)Ренесансний стиль в архітектурі і містобудуванні.

Вплив містобудівної та архітектурної практики європейського Відродження позначився на українських землях вже на поч.. XVI ст. Кращі умови для цього були в західноукраїнських землях, де відбудовуються старі та закладаються нові міста, основою яких часто були магнатські фортеці, такі як Броди, Жовква, Бережани, Меджибож, Тернопіль та ін. Регулярне планування відповідно до ренесансних вимог характерне насамперед для Львова і Кам´янця-Подільського. У плані кожне місто мало вигляд прямокутника, поділеного на частини - місця проживання основних громад - руської, польської, вірменської. У центрі кожної частини - ринкова площа, від якої паралельно розходяться вулиці, у центрі міста - велика площа з ратушею. У Львові основні в´їзні брами сполучилися широкими магістралями, що було одним з найпрогресивніших прикладів у тогочасному європейському містобудуванні. З глибоким розумінням засад ренесансного мистецтва були оновлені у другій половині XVI ст. форми середньовічного замку в м. Острозі, що перетворився на справжній ренесансний центр у Східній Європі і заслужено називався "волинськими Афінами". Найкращі споруди замку - Кругла Башта і Луцька брама без перебільшення належать до визначних споруд Європи доби Відродження.

Одночасно з острозьким перебудовується замок у Кам´янці-Подільському. Тут впроваджений новий тип фортифікації - бастіонна система, що включала в себе численні башти, бастіони, складні шлюзові споруди. Усі вони виконують не лише утилітарну, а й певну естетичну функцію. Споруди прикрашені кам´яною різьбою в ренесансному стилі, чорно-білими орнаментами в техніці сграфіто (спосіб декоративного оздоблення стін споруд шляхом продряпування певного малюнка по верхньому тонкому шару штукатурки до нижнього шару, що має інший колір), аркатурними фризами (ряд невеликих арок, що прикрашають стіни) тощо.

На 70-90-ті роки XVI ст. припадає найбільший розквіт громадянського та культового будівництва в ренесансному стилі у Львові. Створюється Успенська церква (архітектори П. Римлянин, А. Прихильний), вежа Корнякта (архітектор П. Бар-бон), каплиця Трьох Святителів (архітектор П. Красовський).

21)Архітектура і образотворче мистецтво XVI-першій половині XVII ст.

Протягом XVI - першої пол.. XVII ст. змінюється вигляд більшості українських міст. їх забудова починає впорядковуватися згідно плану. Зростає кількість мурованих споруд: церков, монастирів, світських будівель (будинки міщан і шляхти, магістрати тощо). Проте архітектура цього періоду представлена насамперед оборонними спорудами: замками, фортецями та іншими укріпленнями. Найбільш відомі, що збереглись на теперішній день: місто-фортеця Кам'янець-Подільський, замки Луцька, Острога та ін. Значного успіху в будівництві оборонних споруд досягли козаки. Запорізька Січ була першокласною фортецею.

З початку XVII ст. оборонні споруди, світські будівлі, церкви набувають рис ренесансу (витонченість, декоративне оздоблення, великі вікна, скульптури та ін.). Найбільш відомі пам'ятки: "Чорна кам'яниця" на Ринковій площі у Львові, будинок Корнякта, каплиця Трьох Святих, церква Успіння Богородиці, кругла (нова) вежа Острозького замку та ін.

Видатними архітекторами цього стилю були П. Красовський, італійці Петро з Барбони та його учень Павло Домінічі Римлянин.

Основна маса споруд XVI - першої пол.. XVII ст. до нас не дійшла. Незважаючи на широке кам'яне будівництво, основна маса будівель споруджувалась з дерева.

Для образотворчого мистецтва цього періоду властиве художнє використання народних і релігійних традицій. Його головними жанрами були фрески (польські королі доручали українським майстрам розписувати найголовніші храми Польщі — вавельська каплиця і кафедра у Кракові тощо), ікони. До кращих зразків української іконографії та церковного різьблення цього періоду належить іконопис в Успенському соборі Києво-Печерського монастиря, Богородчанський іконостас у Скиті Манявському у Галичині видатного маляра й різьбяра Іова Кондзелевіча, світські полотна (портрети, пейзажі тощо). У живописі світського характеру найпопулярнішим стає легендарний образ козака Мамая.

22)Народна творчість та музика у XVI - першій пол. XVII ст.

Еволюція українського музичного мистецтва тісно пов'язана з загальним процесом формування української культури. У другій пол. XVI ст. почався новий етап розвитку, що характеризувався поступовою кристалізацією основних рис національного стилю українського музичного мистецтва. В той час закладалися підвалини музичної освіти й теоретичної думки на Україні, виникали все нові осередки, форми, жанри і види народної та професійної творчості.

У галузі музичного фольклору, зазнаючи певних змін, зумовлених новою епохою і соціально-економічними відносинами, розвивалися пісенні та інструментальні жанри, що побутували в народі у попередні сторіччя (календарні, родинно-побутові, епічні, ліричні, жартівливі, танцювальні). В ліричних піснях відобразилося тяжке життя українського трудового народу, посилилась їх соціальна загостреність.

Дальшого розвитку набули епічні жанри. Виник цілий ряд глибоко драматичних пісень про татарські набіги. Серед відомих історичних пісень про героїв боротьби з татарами й турками в кін. XVI — на поч.. XVII ст. слід назвати пісню про Байду.

Центральним явищем в українській музичній культурі того часу стали історичні думи — самобутній епічний вокально-інструментальний жанр, де органічно поєднуються трагедійність з героїчним пафосом та проникливим ліризмом, глибина змісту — з неповторністю художньої форми, епічно-оповідальний характер слова — з емоційністю музичного вислову. Їм властива вільна побудова поетичних і музичних фраз (в основі лежить довільна кількість складів), імпровізаційність речитативного викладу, наявність розгорненого інструментального супроводу. В думах закладені специфічні риси української народної музично-поетичної творчості, їх стиль виражає стиль цілої епохи. Він не міг не позначитися й на інших жанрах фольклору та професійної творчості не тільки на Україні, але й за її межами.

23)Козацтво-захисник віри та культури українського народу. Гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний.

Виразником національних, релігійних, культурних інтересів українського народу стала нова суспільна верства-козацтво, що сформувалось у XV-XVI ст. На поч. XVII ст. козацтво виступає вже добре зорганізованою національно-політичною силою, з якою мусив рахуватися світ.У цей час серед козацтва вже було добре відоме ім'я Петра Конашевича Сагайдачного. Разом з запорожцями він прославився успішними морськими походами на Туреччину і Крим, здобуттям і пограбуванням їхніх міст. П. Сагайдачний розробив і вдосконалив козацьку тактику морського бою, що було значним внеском у розвиток українського військового мистецтва. Усі найбільш успішні морські походи козаків на Крим чи Туреччину очолював П. Сагайдачний. За час свого гетьманства (1614—1622 pp.) П. Сагайдачний провів реформу козацтва, перетворивши його з тимчасових партизанських формувань на регулярне військо. Серед козаків було встановлено порядок, ієрархію і дисципліну.

24)Києво-Могилянська академія-визначний центр освіти і науки в Україні.

Особливу роль у становленні вищої освіти відіграла Києво-Могилянська академія, створена у 1632 р. в результаті об´єднання лаврської школи, заснованої напередодні митрополитом Петром Могилою, з братською школою, заснованою 1615 р. Іваном Борецьким на Подолі в садибі, подарованій братству Гальшкою Гулевичівною. Спочатку новоутворений навчальний заклад мав статус колегії, її засновник Петро Могила (1597—1647) . Офіційною датою надання Києво-Могилянській колегії статусу академії вважається 26 вересня 1701 p., коли Петро І своєю грамотою ствердив право викладати богослов´я. Проте історичні факти, останні дослідження свідчать, що Києво-Могилянська колегія юридично дістала право називатися академією у 1670 р., а фактично стала нею у 1676 р. Педагогічну діяльність в академії на початку її становлення провадили відомі тогочасні діячі культури та церкви. Це — відомий філософ, поет, професор богослов´я Стефан Яворський (1658—1722) і Феофан Прокопович (1677—1736) — видатний український письменник, культурно-громадський діяч. Студентами Києво-Могилянської академії були представники різних верств населення України, хоча й переважали діти заможних громадян. Навчалися в академії й іноземці. На початок XVIII ст. тут здобували вищу освіту понад 2 тис. студентів. Курс навчання тривав 12 років. Студіювали поетику, риторику, філософію, богослов´я, граматику, арифметику, геометрію, нотний спів, грецьку та польську, старослов´янську та українську мови. Навчання велося переважно латинською мовою. Але, що характерно, поступово вона витіснялася українською, яка була щоденною мовою спілкування студентів і професорів. За структурою, організацією, стилем академія була демократичним навчальним закладом. До неї приймали й зараховували студентами протягом усього навчального року. Не було й вікових чи станових обмежень. Києво-Могилянська академія стала елітною вищою школою, центром науки і культури козацької України. Освіту в Києво-Могилянській академії здобули шість гетьманів України: Іван Виговський, Іван Мазепа, Пилип Орлик, Павло Полуботок, Іван Самойлович, Юрій Хмельницький. А гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний (1614—1622) був причетний до заснування академії.

25)Гетьман Іван Мазепа та його роль у розвитку української культури.

Гетьман Іван Мазепа намагався зробити з України європейську державу, підняти й зміцнити значення й престиж гетьманської влади, яка за десятиріччя руїни зазнала страшної девальвації. Жодний із гетьманів не зробив так багато, як Мазепа для розвитку культури та духовності українського народу. За правління Івана Мазепи, для Києво-Могилянської академії було споруджено новий будинок, цей заклад вступив у період свого розквіту. Саме стараннями Івана Мазепи заклад одержав у 1694 р. звання Академії. Кількість студентів досягла 2 тис., пізніше, після Полтавської битви, вона зменшилась, а в середині сторіччя коливалася в межах 600—1100 осіб. З самого початку свого гетьманування Іван Мазепа виявив себе як великий покровитель і меценат національної культури, мистецтва, науки, православної церкви. У Києві, Чернігові, Переяславі та інших містах і навіть селах фундував школи, бурси, шпиталі, наділяв маєтностями українські монастирі, які на той час були вогнищами просвіти завдяки власним школам і друкарням. Мазепа взяв під свою опіку Києво-Могилянську Академію, дбав про її розвиток, щедро обдаровував її маєтностями. У 1693 році наново побудував братську церкву Богоявлення. Гетьман щедро фінансував розвиток мистецтва, зокрема архітектури й малярства, прикрасив українські міста спорудженими й реставрованими чудовими храмами, розбудував в Україні на свій кошт, а також використовуючи військовий скарб близько 20 церков. Різні за виконанням, величні, розкішні споруди водночас мають і спільні риси, названі мистецтвознавцями "Мазепиним барокко". Не тільки талант будівничого, а й витончений художній смак гетьмана втілився в цих церквах. Він відновив Києво-Печерську Лавру, обніс її кам’яною стіною, поставив дві гарні брами з церквами над ними. Після Петра Могили гетьман Іван Мазепа своїм коштом оновив Софіївський Собор і побудував Софійську дзвіницю.

В Пустинно-Миколаївському монастирі в Києві вибудував у 1690 році нову величаву церкву св. Миколая. Поставив Мазепа також велику церкву Вознесіння в Переяславі.

26)Усна народна творчість та література у другій половині XVII-XVIII ст. Козацькі літописи.

Надзвичайно різноманітна літературна спадщина XVIII ст. Активно розвивається мемуарна та історична проза, що висвітлює події недавнього минулого. Виникають козацькі літописи — своєрідні історико-літературні твори, в яких поряд з історичними даними містяться різноманітні фольклорні матеріали, народні оповідання, перекази, легенди тощо.

У XVIII ст. розвинулася віршована сатирична література, що була кроком вперед, порівняно з бурлескною літературою. Видатне явище в українській літературі другої пол. XVIII ст. — творчість мандрівного філософа, мислителя і просвітителя Григорія Сковороди, життя і думи якого пройняті протестом проти кріпацтва. У байках, філософських трактатах і притчах, тематично різноманітній поезії  він показав себе співцем свободи, критиком вад сучасного йому суспільства.

По свіжих слідах історичних подій писався літопис Самовидця, в якому йдеться про події 1648—1702 pp. Відомий козацький літописець Григорій Грабянка є автором великого історичного твору літописного характеру (1710) про визвольну боротьбу українського народу сер. XVII ст. Український старшинський літописець Самійло Величко — автор літопису, який датований 1702 р. і охоплює історичні події в Україні з другої пол. XV до поч. XVIII ст. У літописі обґрунтовується визвольна боротьба українського народу 1648 — 1676 pp., славиться Б.Хмельницький, як політичний діяч і видатний полководець. Величко вперше в українській історії та літературі вживає поняття «Україна» і «український народ» як територіально і національно усталені категорії.

27)Музична і театральна культура у другій половині XVII-XVIII ст.

У хоровому концерті другої половини XVIII ст. важливим чинником стає авторство, і творчість композиторів позначена індивідуальними стильовими рисами. Новий стиль церковної музики в Україні розпочав композитор Андрій Рачинський (1729—1800). Здобув освіту у Львові і там же був диригентом єпископської капели. У 1753 р. Рачинський переїхав на Лівобережну Україну і протягом десяти років служив придворним капельмейстером гетьмана Кирила Розумовського в Глухові. На церковній музиці М. Березовського позначилося велике обдарування композитора, його яскрава індивідуальність і висока професійна майстерність. Традиції нового класичного стилю в церковній музиці розвинув Дмитро Степанович Бортнянський (1751—1825). У спадщині композитора досить значна кількість церковних творів. Переважна більшість творів була опублікована. На другу пол. XVII — першу пол. XVIII ст. припадає період дальшого розвитку започаткованого наприкін. XVI ст. українського шкільного театру. Якщо до першої пол. 30-х pp. XVII ст. головним осередком українського шкільного театру був Львів, то у другій пол. XVII ст. його центром стає Київ, власне, Києво-Могилянський колегіум. Саме наприкін. XVI — на поч.. XVII ст. український театр розвивається у вигляді найпростіших його виявів — декламацій і діалогів. Драми на історичні теми стали вершиною української шкільної драматургії першої пол. XVIII ст.. На другу пол. XVII — першу пол. XVIII ст. припадає значна кількість давньої української інтермедії. Вони відзначаються яскравими характерами персонажів, гострими, дійовими, комедійними контрастами і композиційною стрункістю.

28)Архітектурні пам’ятки доби козацького бароко, рококо, класицизму.

У другій пол. XVII-XVIII ст. в архітектурі та образотворчому мистецтві України домінуючим був мистецький стиль бароко. Під впливом здобутків давньоруської духовності, народних традицій цей європейський стиль трансформувався в козацьке бароко, для якого характерні більша зваженість та поміркованість. На Правобережній Україні бароко розвивалося на основі європейської традиції і було досить близьким до свого першоджерела. У європейському бароковому стилі виконані Успенський собор Почаївської лаври, собор св. Юра у Львові(католицький собор прикрашений скульптурами, спроектував Бернар Меретин, в горі розташований Юрій-змієборець). На Гетьманщині та Слобожанщині поширення здобуло козацьке бароко. Перлинами цього стилю стали Андріївська церква (архітектор Растреллі, блакитно-білого кольору, прикрашена золотими пластинами, стоїть не на фундаменті, а на двохповерховій споруді, 4 маленьких купола, 1 великий, інтер’єр багатий, прикрашений золотом. Автор Бартоломео Рострео) і Покровська церкви у Києві, дзвіниці Києво-Печерської лаври (97 м 52 см, на дальніх печерах в церкві поховано 120 святих) та собору св. Софії (архітектор Иоганн Шедель), Троїцький храм у Чернігові, храм Воздвиженського монастиря у Полтаві. Видатними архітекторами українського бароко були Іван Григорович-Барський, Степан Ковнір та ін.

29)Образотворче мистецтво у другій половині XVII-XVIII ст.

Певні зміни приніс бароковий стиль і в живопис. Незважаючи на те, що основна увага митців навіть наприкінці XVII ст. звернута до релігійних сюжетів, все ж йшло творче переосмислення традиційної тематики під впливом гуманістичних ідей; застосовувались нові навики — світлотіньове моделювання, просторова перспектива; під впливом фламандської школи композиції стали більш динамічними, зображення реалістичними. Найвідомішими художниками цього періоду в українських землях були І.Руткович, Й.Кондзелевич, В.Петранович. Розвитку набув і світський живопис. Провідними портретистами були Дмитро Левицький та Володимир Боровиковський.

Помітного розвитку набуло барокове граверство, якому властива складна символіка, геральдичні знаки, алегорії, пишність та декоративність.

Водночас із професійним в Україні розвивалося й народне малярство. Зразками цього живописного жанру були ікони народних майстрів, а також народні картини, наприклад, "Козак Мамай", які стали символом народного прагнення до волі.

30)Національно-культурне відродження наприкін. XVIII-першій пол. XIX ст.

Кін. XVIII-поч. XIX ст. в Україні - межа, що пролягла між мистецтвом, яке ґрунтувалося на релігійних засадах, та новим, світським, естетичні настанови якого були пов'язані з реальним, позбавленим схоластичних догм, сприйняттям людини і навколишнього середовища.

У цю добу творили видатні портретисти Дмитро Григорович Левицький та Володимир Лукич Боровиковський, котрі склали славу і російської, і української культури. У їхній творчості відчутний вплив стилістики європейського класицизму. Для культурного розвитку України першої пол. XIX ст. характерним є створення і діяльність вищих навчальних закладів, у яких формувалася українська інтелігенція. У січні 1805 р. з ініціативи В. Н. Каразіна, громадського діяча, економіста, просвітителя, було створено Харківський університет. У 1820 р. в Ніжині засновано гімназію вищих наук; у 1834 р. на базі Кременецького ліцею відкрито Київський університет Св. Володимира. Першим його ректором став М. О. Максимович.

31)Література, музика, театр у першій половині XIX ст.

Доба XIX ст. в українській літературі являє собою цілісний комплекс традицій і новаторства в літературному процесі, об'єднаний єдністю ідейно-естетичних закономірностей. У цю добу була створена літературна класика таким її фундаторами, як І.Котляревський, Г.Квітка-Основ'яненко, Т.Шевченко, П.Куліш, М. Костомаров, Марко Вовчок, І.Нечуй-Левицький, Панас Мирний, М.Старицький, І.Франко та ін. Наприкін. XIX ст. з одного боку, завершується столітній період розвитку нової української літератури, а з іншого з'являються нові її якісні риси, що набувають розвитку пізніше - у XX ст. Як і в інших європейських літературах в дошевченківський період української літератури складається просвітительський реалізм, сентименталізм, преромантизм і романтизм як основні літературні напрями і стилі, формується нова родова система поезії, драми й художньої прози та її провідні жанри, зароджується літературно-естетична та літературно-критична думка, з'являються яскраві творчі індивідуальності. Літературний процес у перші десятиліття XIX ст. в цілому розвивається під могутнім впливом ідей національно-культурного відродження, ідеології просвітництва і романтизму та за змістом і художніми формами набуває ознак нової європейської літератури. Другий період розвитку нової української літератури охоплює 40-і-60-і рр. XIX ст. Центральним фактором розвитку літератури у цей час стала діяльність основоположника нової української літератури і літературної мови Т. Шевченка. З його ім'ям та творчістю його сучасників і послідовників пов'язане розширення національної тематики до рівня загальнолюдських параметрів літератури, кристалізація національно-визвольних ідей. П. Гулак-Артемовський (1790-1865 pp.) написав кілька десятків віршів та байок. П. Куліш (1819-1897 pp.) творчо працював над розбудовою української культури і літератури, пробудженням національно-патріотичної самосвідомості українців. Куліш намагався виробити ідеологічну програму для українського народу, мріяв про розбудову державності в Україні, наполягав на ідеї рівноправного єднання України і Росії .  Роман "Чорна рада".Г. Квітка-Основ'яненко (1778-1843 pp.) - видатний український прозаїк. Є. Гребінка (1812—1848 pp.) - талановитий український байкар. Багато допомагав Т. Шевченку, особливо при його викупі з кріпосницької неволі, а також допоміг Шевченку видати "Кобзар".

Театральні трупи на Лівобережжі переважно були російськими, на Правобережжі - російськими й польськими, а Галичині - німецькими й польськими. Ставили вони різні п'єси - водевілі, оперети, драми, трагедії - російських та іноземних авторів - Гоголя ("Ревізор", "Одруження" та ін.), Шекспіра ("Отелло", "Гамлет") та ін. На основі і під безпосереднім впливом народних мелодій і народної творчості взагалі розвивалося в Україні музичне мистецтво. Саме на основі народних мелодій були складені на поч. XIX ст. перші симфонічні твори і пїсні-романси, які набули великої популярності.

32)Архітектура у першій пол. XIX ст.

У першій пол.. XIX ст. в скульптурі й архітектурі переважав російський класицизм (російський ампір), що прийшов на зміну стилю бароко.

До кращих зразків монументальної скульптури належить тріумфальна колона Слави, побудована в 1805-1811 рр. на круглій площі в Полтаві за проектом відомого російського архітектора Тома де Томона з участю російських скульпторів Ф.Щедріна і М.Якимова на честь століття перемоги Петра І над шведськими військами в Полтавській битві.

У Києві за проектами відомого академіка архітектури В.Беретті були споруджені будинок університету (1842) і будинок інституту шляхетних дівчат (1843), що є кращими зразками архітектури російського класицизму.

У 1811 р. в Катеренославі російський архітектор В.Стасов збудував "Присутствені місця".

Наприкін. XVIII - у першій пол. XIX ст. в Україні почали виникати пейзажні парки. У місті Умані на Київщині (тепер Черкаської обл.), у маєтку колишнього польського магната Ф.Потоцького в 1796-1805 рр. і 1836-1859 рр. був збудований прекрасний парк "Софіївка". У першій період його будівництвом керували бельгійський інженер Л.Метцель і садівник-кріпак Заремба, а потім уманський архітектор Макутін. Розташований у руслі річки Кам'янки, цей парк площею 177 га мав багато чудових штучних споруд, збудованих руками кріпаків, - водойм, водоспадів, шлюзів, гротів, каскадів, фонтанів, альтанок, скульптур.

На Київщині ж, в околицях міста Білої Церкви в долині річки Рось на площі близько 180 га розкинувся парк «Олександрія», першим садівником якого і керівником будівництва був Моффо.

У 1834 р. на Чернігівщині почав створюватися Тростянецький дендропарк, що став чудесним куточком природи.

33)Образотворче мистецтво у першій пол. XIX ст.

Як і інші галузі культури, образотворче мистецтво в Україні розвивалося в тісній взаємодії й взаємозв'язках з передовим мистецтвом російського народу. Багато російських художників (В.Тропінін, М.Іванов, О.Кунавін, М. Сажин, В.Штернберг та ін.) працювали в Україні або в своїй творчості широко використовували українську тематику, вносячи в українське образотворче мистецтво нові, передові прийоми зображення дійсності. У той же час чимало вихідців з України (художники-живописці Д.Левицький, В. Боровиковський, А.Мокрицький) працювали в Росії і пліч-о-пліч з художниками-росіянами розвивали там образотворче мистецтво. Багато українських живописців, графіків, скульпторів, архітекторів навчалися й діставали мистецьку освіту в петербурзькій Академії мистецтв та інших російських художніх навчальних закладах. В образотворчому мистецтві художники дедалі більше відходили від академічного класицизму з його міфологічними, античними та біблійними сюжетами й переходили до зображення реальної дійсності - життя поміщицьких маєтків, села, міста, створення образів поміщиків, селян, чиновників, купців, офіцерів тощо. Все демократичнішими і реалістичнішими ставали портретний і пейзажний живопис, картини на історичні сюжети та теми з навколишнього життя.

Велике значення для розвитку українського реалістичного живопису, зокрема портретного, мала творчість Василя Андрійовича Тропініна (1776-1857), уродженця Новгородської губернії. Був кріпаком графа І.Моркова. У вільний від прислужування панові час Тропінін займався малюванням. Він створив реалістичні портрети подільських селян-кріпаків - "Дівчина з Поділля", портрет селянина-кріпака з Поділля, портрет Устима Кармалюка, портрети "Українець", "Хлопчик з сопілкою" та ін. Крім того, Тропінін написав ескіз картини "Весілля в Кукавці", композиції побутових сцен з життя подільських селян, а також пейзажі Кукавки та інших подільських сіл.

Значний слід у розвитку українського образотворчого мистецтва залишила творчість відомого живописця й графіка Василя Івановича Штернберга (1818-1845), що був одним з найближчих друзів Т.Шевченка. У багатьох творах Штернберга реалістично зображені чудесна природа України, українські пейзажі, побут українських селян. Такими є картини: "Водяний млин на Україні", "Качанівка", "Вітряки в степу", "Ярмарок в Ічні", "Переправа через Дніпро під Києвом" та ін.

Велике місце в українському живопису й графіці займає Т.Шевченко. Сприйнявши все краще від своїх учителів, він у своїх численних картинах і гравюрах різних жанрів - портретному, побутовому, історичному, пейзажному - реалістично змалював широку панораму тодішньої дійсності - тяжке життя покріпаченого селянства, солдатів-рекрутів, змучених і знедолених жінок і дітей, "блудних синів" та ін., створив серію прекрасно написаних портретів, відобразив чудесну природу України, високохудожньо відтворив ряд сторїнок з її історичного минулого. Не можна перелічити всього, створеного Шевченком, як художником. Це і автопортрети, і портрети М.Щепкіна, К.Брюллова, Ф.Толстого та ін., і "Катерина", і серія офортів "Живописна Україна" 1649 року".  Перебуваючи в засланні, Шевченко зробив ряд зарисовок тамошніх місць і в ряді картин відобразив тяжке життя казахського народу. Особливо високу майстерність виявив Шевченко в граверному мистецтві, за що Академія мистецтв у 1860 р. надала йому звання академіка гравюри.

34)Національно-культурницька діяльність Кирило-Мефодіївського братства.

Кирило-Мефодіївського товариства - перша на Україні організація політичного спрямування.

Незабаром стало очевидним, що побоювання властей відносно наявності широкого підпільного руху були перебільшеними. Товариство складалося всього з десятка активних членів та кількох десятків співчуваючих. До групи входили молоді представники української інтелігенції на чолі з Миколою Костомаровим (обдарованим істориком і викладачем університету), вчителем Василем Білозерським (вихідцем із дворян) та Миколою Гулаком (дрібним, але високоосвіченим чиновником). Хоч два інших інтелігенти - викладач гімназії та письменник Пантелеймон Куліш і вже добре знаний поет Тарас Шевченко - підтримували з товариством не дуже стійкі зв'язки, їх також заарештували. Товариство було не лише малочисельним, а й обмеженим у своїй діяльності. Протягом приблизно 14 місяців його існування "браття" збиралися кілька разів на тривалі філософські й політичні дискусії та підготували ряд положень своєї програми. Кирило-Мефодіївське товариство явило собою першу, хоч і невдалу, спробу інтелігенції перейти від культурницького до політичного етапу національного розвитку; воно привернуло увагу царського уряду (що доти намагався розіграти карту українофільства проти польських культурних впливів на Україні) до потенційної небезпеки зростаючої національної свідомості українців; ліквідація товариства дала сигнал до наступу антиукраїнської політики і ознаменувала початок довгої безупинної боротьби української інтелігенції з російським царатом.

35)Розвиток культури у Західноукраїнських землях у XIX ст. «Просвіти»,  НТШ.

На початку 30-х років на арену національного життя виступає нове покоління інтелігенції, вихованців Львівської семінарії, очолюване "Руською трійцею" — Маркіяном Шашкевичем (1811-1843рр.), Яковом Головацьким (1814-1888рр.) та Іваном Вагилевичем (1811-1866 рр.). Великий інтерес проявляли діячі „Руської трійці” до народної творчості, вони збирали і записували українські народні пісні та перекази. В 1833 р. був підготовлений їх перший рукописний збірник – „Син Русі”, до якого були включені вірші руською мовою. Цей збірник друку не призначався - М. Шашкевич розглядав його лише як пробу сил. Вихід у світ „Русалки Дністрової” з радістю зустріла передова інтелігенція. На жаль, церковна ієрархія греко-католицької церкви не зрозуміла й не підтримала молодих ентузіастів „Руської трійці”. Власті Галичини і вище духовенство зустріли появу альманаху вороже.

Науко́ве товари́ство імені Шевче́нка (акронім: НТШ) — академічна організація, утворена 1873 року у Львові. У 1920-30-х роках зазнавала переслідувань від польської влади, 1939 зліквідована радянською владою; відновлена 1947 року в Західній Європі . В українській історії перша суспільна установа, яка, сповідуючи Шевченкові ідеї служіння Україні, присвоїла собі Його ім'я (початкова назва інституції — «Товариство ім. Шевченка»). Після першого етапу розвитку, пов'язаного з розбудовою видавничої літературної діяльності, Товариство за оновленим статутом, прийнятим у 1892, перетворюється в багатопрофільну академію наук — з пріоритетом до проблем українознавства.

Товариство «Просвіта» виникло у 1868 році у Галичині. Його виникнення стало противагою антиукраїнським течіям у культурному житті: колонізаторській, підтримуваній цісарською владою, — з одного боку, і русофільській, — з другого. Для опрацювання статуту Товариства був створений комітет із представників академічної молоді. 2 вересня 1868 року Міністерство освіти дозволило заснувати Товариство «Просвіта». Цей дозвіл став підставою для скликання у Львові першого загального збору. Організація збору була доручена конституційному комітетові.

36)Українські громади та їх роль у розвитку української культури у другій пол. XIX ст.

Перші товариства «Громади», як національно-культурні осередки української інтелігенції виникли в Києві та Петербурзі у 50-х роках XIX століття. Їх засновниками і першими членами стали відомі діячі української культури М. Костомаров, П. Куліш, П. Чубинський, В. Антонович, М. Драгоманов, М. Лисенко, М. Старицький та інші. Одним із активних членів «Громади» тих часів був Т. Шевченко. Одночасно виникають «Громади» в Харкові, Одесі, Полтаві, Чернігові, інших містах України. Підтримуючи національне відродження, активно починає діяти інтелігенція. Виникають громади в Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі. Осередком національно-культурної роботи у 70—90-х роках XIX століття стала Київська — так звана «Стара Громада», що утворилася на основі таємного гуртка хлопоманів. Її лідерами були представники нової хвилі української інтелігенції — В. Антонович, Т. Рильський, А. Свидницький, П. Житецький. Входили також визначні наукові і культурні діячі: М. Драгоманов, П. Чубинський, М. Лисенко, М. Старицький, П. Косач, О. Русов, М. Левченко, Я. Шульгін, І. Левицький (Нечуй), В. Науменко, І. Рудченко (Білик) та інші (близько 70 членів).

Так розпочався рух, який став одним із основних духовних та ідеологічних витоків відродження нашої держави. «Громади» другої пол. XIX століття об'єднували кращих представників національної інтелігенції, громадських діячів, вчених, освітян, літераторів, студентської молоді тощо.

37)Наступ російського царизму на українську культуру у другій пол. XIX ст.

У другій пол. XIX ст., як і раніше, розвиток української культури відбувався в умовах імперських колонізаторських режимів, які панували в Україні. Найтяжче доводилось народній освіті. Хоча преса 60-х pp. і відзначала особливе тяжіння до грамоти, яке з'являлося в народі імперські правителі зовсім не дбали про те, щоб навчити бодай читати й писати кожну українську дитину. Число початкових шкіл в Україні під владою Росії зросло протягом другої половини XIX ст. з 1300 до 17000. Зрештою царський уряд на поч. XX ст. майже зовсім усунувся від матеріального утримання всієї мережі початкових шкіл (так званих однокласних з трирічним терміном навчання і двокласних, в яких навчалися п'ять років). Понад чотири п'ятих їх перейшло під опіку земств, хоча міністерство народної освіти залишило за собою право розробляти і контролювати всі навчальні програми. Валуєвський циркуляр і Емський указ чітко визначили головний напрямок освітньої політики російського царизму в Україні: не допустити українську мову в школу. Навчання в усіх ланках освіти (від початкової до вищої) велося лише російською.

На кін. XIX ст. неписьменність населення була в Україні масовим явищем. Від двох третин до трьох чвертей неписьменних зареєструвала на кінець XIX ст. офіційна статистика Австро-Угорської імперії серед населення західноукраїнських земель. А в окремих (особливо — гірських) повітах тут серед селян не було жодного письменного.

38)Театральна культура у другій пол. XIX-на поч. XX ст.

Із поч. XIX ст., поряд з домашніми аматорськими театрами в поміщицьких маєтках (театр поміщика Д.Трощинського в с.Кибинцях на Полтавщині, Г.Тарновського в с.Качапівці на Чернігівщині та ін.), де акторами виступали переважно кріпаки та аматори з поміщицьких родин, і мандрівними вертепними театрами, у великих містах стали виникати постійні професіональні театральні трупи й почали будуватися театральні приміщення. Професіональні театри були створені в Києві (1805), Полтаві (1810), Харкові (1812), Одесі (1804), Катеринославі (1847), Чернігові (1853). Одним із перших на Україні постійне приміщення театру на 740 місць було збудовано в 1806 р. в Києві, потім - у Харкові, Полтаві, Львові, Одесі та інших містах.

Театральні трупи на Лівобережжі переважно були російськими, на Правобережжі - російськими й польськими, а Галичині - німецькими й польськими. Ставили вони різні п'єси - водевілі, оперети, драми, трагедії - російських та іноземних авторів - Гоголя ("Ревізор", "Одруження" та ін.), Шекспіра ("Отелло", "Гамлет"), та ін.

У 1819 р. на сцені полтавського театру за участю М.Щепкіна були поставлені п'єси "Наталка Полтавка" і "Москаль-чарівник" І. Котляревського. Це стало початком українського національного професіонального театру. Великою популярністю користувалися п'єси Квітки-Основ'яненка. Крім Щепкіна, що почав свою акторську діяльність в Україні у трупі І.Штейна, визначним артистом був К.Соленик (1811-1851). Для розвитку реалістичного театру в Україні велике значення мали гастролі видатних російських акторів (трагіка П.Мочалова, коміка А.Мартинова та ін.)

.

39)Микола Лисенко-класик українського музичного мистецтва.

Мико́ла Віта́лійович Ли́сенко (10  березня 1842, с. Гриньки,  Полтавська область)— український композитор, піаніст, диригент, педагог, збирач пісенного фольклору, громадський діяч. Особливо багато зробив для професійної обробки музичного фольклору  найвидатніший наш композитор Микола Лисенко.

У творчому доробку Миколи Лисенка близько 600 пісень: як професійно оброблених народних, так і написаних на тексти вітчизняних і зарубіжних поетів. Він поклав на музику майже 100 творів Т.Шевченка, багато віршів І.Франка, Лесі Українки. Лисенко — творець української оперної класики, зокрема опер "Наталка-Полтавка" і "Тарас Бульба", перших українських опер для дітей — "Коза Дереза", "Пан Коцький", "Зима і весна". Композитора переслідували за його патріотичну творчість і за безпосередню участь в українському національному русі.

Постійні творчі зв'язки підтримував Лисенко з російськими творцями музичної класики —Петром Чайковським, Михайлом Римським-Корсаковим, які також розробляли невичерпні скарби українського фольклору. Чайковський до самої смерті впродовж двадцяти років відвідував Україну, подовгу жив тут .

40)Музична культура у другій половині XIX-на початку XX ст.

На основі і під безпосереднім впливом народних мелодій і народної творчості взагалі розвивалося в Україні музичне мистецтво. Саме на основі народних мелодій були складені на поч. XIX ст. перші симфонічні твори і пісні-романси, які набули великої популярності.

Великий російський композитор М.Глинка, живучи в 1838 р. в маєтку Г. Тарновського в с.Качанівці на Чернігівщині на основі народних мелодій на слова поета В.Забіли написав пісні "Гуде вітер вельми в полі" і "Не щебечи, соловейку". Він також почав писати симфонію "Тарас Бульба". Багато записали текстів, обробили й опублікували мелодій українських народних пісень композитори О.Аляб'єв і М.Маркевич. Видатним оперним співаком і композитором став Семен Степанович Гулак-Артемовський (1813-1873), походженням з містечка Городищі (тепер місто Черкаської обл ). Коли Гулак-Атемовський навчався в Київській духовній семінарії, його спів почув М.Глинка і забрав до Петербурга (1838 р.), де й керував його навчанням. Після продовження навчання в Італії і блискучого дебюту у Флорентійському оперному театрі Гулак-Артемовський багато років працював солістом в оперних театрах Петербурга (1842-1864) і Москви (1864-1865). В 1862 р. Гулак-Артемовський створив першу українську оперу "Запорожець за Дунаєм".

41)Українська архітектура у другій пол. XIX-на поч. XX ст.

У першій пол.. XIX ст. в скульптурі й архітектурі переважав російський класицизм (російський ампір), що прийшов на зміну стилю бароко. До кращих зразків монументальної скульптури належить тріумфальна колона Слави, побудована в 1805-1811 рр. на круглій площі в Полтаві за проектом відомого російського архітектора Тома де Томона з участю російських скульпторів Ф.Щедріна і М.Якимова на честь століття перемоги Петра І над шведськими військами в Полтавській битві. У Києві за проектами відомого академіка архітектури В.Беретті були споруджені будинок університету (1842) і будинок інституту шляхетних дівчат (1843), що є кращими зразками архітектури російського класицизму. У 1811 р. в Катеренославі російський архітектор В.Стасов збудував "Присутствені місця".Наприкін. XVIII - у першій пол. XIX ст. в Україні почали виникати пейзажні парки. У місті Умані на Київщині (тепер Черкаської обл.), у маєтку колишнього польського магната Ф.Потоцького в 1796-1805 рр. і 1836-1859 рр. був збудований прекрасний парк "Софіївка". У першій період його будівництвом керували бельгійський інженер Л.Метцель і садівник-кріпак Заремба, а потім уманський архітектор Макутін. Розташований у руслі річки Кам'янки, цей парк площею 177 га мав багато чудових штучних споруд, збудованих руками кріпаків, - водойм, водоспадів, шлюзів, гротів, каскадів, фонтанів, альтанок, скульптур. На Київщині ж, в околицях міста Білої Церкви в долині річки Рось на площі близько 180 га розкинувся парк «Олександрія», першим садівником якого і керівником будівництва був Моффо.У 1834 р. на Чернігівщині почав створюватися Тростянецький дендропарк, що став чудесним куточком природи.

42)Скульптура та живопис сер. XIX-на поч. XX ст.

Велике значення для розвитку українського реалістичного живопису, зокрема портретного, мала творчість Василя Андрійовича Тропініна (1776-1857), уродженця Новгородської губернії. Будучи кріпаком графа І.Моркова, він був вивезений паном у маєток - село Кукавку на Поділлі, де протягом майже двадцяти років був дворовим художником, маляром, кухарем, а то й панським лакеєм. У вільний від прислужування панові час Тропінін займався малюванням. Він створив реалістичні портрети подільських селян-кріпаків - "Дівчина з Поділля", портрет селянина-кріпака з Поділля, портрет Устима Кармалюка, портрети "Українець", "Хлопчик з сопілкою" та ін. Крім того, Тропінін написав ескіз картини "Весілля в Кукавці", композиції побутових сцен з життя подільських селян, а також пейзажі Кукавки та інших подільських сіл.

Цікаві живописні твори, в яких любовно змальовувалася природа України, залишив художник, ініціатор визволення Шевченка і його друг Іван Максимович Сощенко (1807-1876). Це - картини "Хлопчики-рибалки", "Продаж сіна на березі Дніпра", "Пейзаж" або "Біля річки".

Значний слід у розвитку українського образотворчого мистецтва залишила творчість відомого живописця й графіка Василя Івановича Штернберга (1818-1845), що був одним з найближчих друзів Т.Шевченка. У багатьох творах Штернберга реалістично зображені чудесна природа України, українські пейзажі, побут українських селян. Такими є картини: "Водяний млин на Україні", "Качанівка", "Вітряки в степу", "Ярмарок в Ічні", "Переправа через Дніпро під Києвом" та ін.

Велике місце в українському живопису й графіці займає Т.Шевченко. Сприйнявши все краще від своїх учителів, він у своїх численних картинах і гравюрах різних жанрів - портретному, побутовому, історичному, пейзажному - реалістично змалював широку панораму тодішньої дійсності - тяжке життя покріпаченого селянства, солдатів-рекрутів, змучених і знедолених жінок і дітей, "блудних синів", бідних казахських дітей-байгушів та ін., створив серію прекрасно написаних портретів, відобразив чудесну природу України, високохудожньо відтворив ряд сторїнок з її історичного минулого. Не можна перелічити всього, створеного Шевченком, як художником. Це і автопортрети, і портрети М.Щепкіна, К.Брюллова, Ф.Толстого та ін., і "Катерина", і серія офортів "Живописна Україна", до якої ввійшли шість офортів: "У Києві", "Видубицький монастир у Києві", "Судня рада", "Старости", "Казка", "Дари в Чигрині 1649 року". Це також малюнки, зроблені Шевченком за завданням Київської комісії для розгляду давніх актів із пам'яток старовини: сепії "Кам'яні хрести в Суботові", "Чигиринський дівочий монастир", акварелі "Мотрин монастир", "Богданові руїни в Суботові", "Чигирин з Суботівського шляху" та ін. Перебуваючи в заслані, Шевченко зробив ряд зарисовок тамошніх місць ("Форт Кара-Бутак", "Укріплення Іргиз-Кала", "Укріплення Кос-Арал взимку", "Місячна ніч на Кос-Аралі" та ін.) і в ряді картин відобразив тяжке життя казахського народу ("Т.Шевченко і казахський хлопчик, що бавиться з кішкою", "Байгуші" та ін.). У серії малюнків "Притча про блудного сина" ("Програвся в карти", "У шинку", "У хліві", "На кладовищі", "Серед розбійників", "Кара колодкою", "Кара шпіцрутенами", "У в'язниці") Шевченко гнівно викриває всю жорстокість самодержавно-кріпосницького режиму, його бездушність, жахливість становища солдатів-рекрутів, трагедію "блудних синів". Особливо високу майстерність виявив Шевченко в граверному мистецтві, за що Академія мистецтв у 1860 р. надала йому звання академіка гравюри.

43)Українська література у другій половині XIX-на початку XX ст.

Інтегруючим чинником українського культуротворчого процесу була всеукраїнська літературна мова. Витворена Т. Шевченком, вона і в другій пол. XIX ст. виступала каталізатором національно-духовного відродження українського народу. Вихід Шевченкового "Кобзаря" став епохальним явищем у цьому процесі, визначивши демократичний напрям у розвитку української літератури на засадах критичного реалізму.

У напрямі критичного реалізму працювала плеяда талановитих митців. Видатна письменниця Марко Вовчок (1833-1907, "Інститутка", "Маруся", "Кармелюк" тощо) з великою любов´ю змалювала образи простих кріпаків та їх боротьбу проти соціального гніту. Великою популярністю користувалися збірки Павла Грабовського (1864— 1902), твори Павла Чубинського (1839-1884)´. Значний внесок у розвиток української літератури зробили письменники Пантелеймон Куліш (1819- 1897,"Чорна рада"), Борис Грінченко (1863-1919, збірки поезій та повісті) та ін.

Класичні зразки соціально-побутової повісті та побутово-психологічного оповідання створив Іван Нечуй-Левицький (1838-1918). У високохудожній формі він змалював життя, побут та психологію різних верств населення України ("Микола Джеря", "Кайдашева сім´я", "Запорожці", "Маруся Богуславка" та ін.). Ольга Кобилянська (1863-1942, "Земля") та Панас Рудченко, що працював під псевдонімом Панас Мирний (1849-1920, "Хіба ревуть воли, як ясла повні", "Повія") у своїх творах відтворили енциклопедію розвитку пореформеного суспільства в Україні.

Значний вплив на українську інтелігенцію справила громадянська та патріотична спрямованість творів Михайла Коцюбинського (1864-1913, "Дорогою ціною", та ін.) та Лесі Українки (1871-1913, "Без надії сподіваюсь", "Слово, чому ти не твердая криниця" тощо). їхні твори стали яскравим взірцем соціально-психологічного дослідження реального життя усіх верств та соціальних прошарків в Україні за умов капіталізації суспільства.

Нові горизонти мислення, перехід до психологічної прози, що висвітлювала особистісне буття людини, знаменує творчість Івана Франка (1856-1916) - письменника, вченого, громадського діяча, літературна, публіцистична й наукова спадщина якого в повному обсязі досі не опублікована. Він створив класичні зразки громадянської, філософської та інтимної лірики ("З вершин і низин", "Зів´яле листя", "Каменярі", "Гімн"), змалював жорстоку експлуатацію робітників ("Ріпник", "На роботі", "Борислав сміється"), дав ключ до філософського розуміння історичних подій в Україні ("Захар Беркут", "Моїсей"). Закарпатську літературу найяскравіше репрезентував Юрій Федькович (1834-1888, "Кам´яний хрест"). Розвиток літературного процесу пов´язаний з поширенням публіцистики - жанру, в якому найвидатнішими представниками в Україні, безперечно, були І. Франко і М. Драгоманов.

44)Розвиток української культури у 1917-1920 рр.

З часу утворення Центральної Ради (3 березня 1917 р.) почалася активна державна підтримка української культури. Керівництво Центральної Ради підтримувало загальнодемократичні вимоги про скасування будь-яких обмежень щодо української мови, культури, суспільно-політичного життя. Центральна Рада проводила активну політику на ниві освіти. Було взято курс на створення єдиної народної загальноосвітньої школи. Послідовно проводилася українізація освіти, чому сприяв І Всеукраїнський педагогічний з'їзд (квітень 1917р.) та Всеукраїнський учительський з'їзд (серпень 1917р.). На місцях створювалися бібліотеки та готувалися передумови для початку викладання з 1 вересня 1917 р. у початкових школах українською мовою. У гімназіях та середніх школах запроваджувалося вивчення української мови, літератури та історії. У 1917р. у Україні почав виходити педагогічний журнал "Вільна українська школа".

Відбувалася українізація вищої школи. У вузах запроваджувалася змішана мова викладання, були створені українознавчі кафедри. За Центральної Ради в Україні з'явилися нові вищі навчальні заклади: Київський український народний університет, Київський юридичний інститут, Київський географічний інститут, Кам'янець-Подільський український народний університет, Херсонський педагогічний інститут. 5 грудня 1917 р. було засновано Українську Академію мистецтв, що давала вищу художню освіту. Першим ректором Академії став Ф. Кричевський, професорами були українські художники М. Бойчук, В. Кричевський, Г. Нарбут, О. Мурашко та інші.

Пожвавилися театральна діяльність. За ініціативи Леся Курбаса у Києві було створено Молодий театр, довкола якого об'єдналися обдаровані актори молодшого покоління. Керівництво Української Центральної Ради усвідомлювало необхідність охорони пам'яток старовини і мистецтва. Продовжували існувати старі та відкривалися нові краєзнавчі та історичні музеї, працювали Київське товариство охорони пам'яток старовини і мистецтва, Одеське товариство історії і старожитностей. Події громадянської війни в Україні не сприяли розвиткові культури, спричинили до припинення функціонування багатьох культурно-освітніх закладів.

Громадянська війна розкидала українську інтелігенцію по різних угрупуваннях, примусивши спрямувати зусилля не стільки на національно-культурні відродження, скільки на боротьбу за власне виживання. Після закінчення громадянської війни держава знову повертається до проблем культури, розглядаючи її як невід'ємну складову частину партійної роботи. Після встановлення радянської влади в Україні у сфері культури починають здійснюватися перетворення, відомі як "культурна революція". Набувають поширення ідеї Пролеткульту, що відкидали ідеї спадкоємності в культурі, вважали, що культура панівних класів ворожа робітникам і селянам. Проте така культурна політика не стала провідною.

45)Політика українізації та її вплив на українську культуру.

Найбільший вплив українізація справила на розвиток національної освіти. Якщо до революції 1917 р. в Україні взагалі не було українських шкіл, то наприкінці 1920-х років 97% усіх українських дітей навчалися рідною мовою – показник, якому пізніше не вдалося досягти ні одному українському урядові. У 1933 р. тираж україномовної преси становив 89% всього обігу газет у республіці. Україномовні театри у 1931 р. складали три чверті всіх театрів в Україні. На українській сцені йшли п’єси не лише з національного репертуару, але й світова класика у перекладі на українську мову. Українська мова стала виробленою настільки, що нею можна було описувати найскладніші наукові поняття. Розвиток української культури у 1920-х роках продовжував і розвивав той період її модернізації, який вона пережила наприкінці XIX – на початку XX ст. після перенесення центру культурного життя у Галичину. Але українізація 1920-х рр. охопила галузі, невідомі наприкінці XIX ст. Коли появилося радіо, воно теж стало засобом українізації. У 1928 р. радіомовлення по-українськи велося радіостанціями у 11 великих містах України. У 1927-1929 р. у Києві збудовано найбільшу в Європі кіностудію. У 1928 р. в Україні діяло 6 тис. кінотеатрів, в яких глядачі могли дивитися фільми на українську тематику.

Прискорені темпи українізації часто позначалися на якості виробленої нею продукції. Українські газети рясніли орфографічними помилками та русизмами. Багато поезій, прозових та літературно-критичних творів, що появилися у цей час, були просто графоманською макулатурою.

46)Українська література у 30-х рр. XX ст.

У розвитку мистецтва цієї доби поєднувалися традиції дожовтневого часу та досвід молодих культурних сил, покликаних до життя революцією. Про бурхливий розвиток літератури цієї доби свідчить утворення різноманітних творчих угруповань ("Плуг", "Гарт", "Ланка", ВАПЛІТЕ, "Молодняк", "Аспанфут", "Нова генерація" тощо). У цей час молоді українські письменники часто відмовляються від традицій класичної літератури та орієнтуються на літературне життя Західної Європи. У літературі 20-х рр. сформувалася яскрава революційно-романтична течія (П. Тичина, В. Сосюра, В. Чумак, В. Еллан). У другій половині 20-х рр. помітне місце займала ВУСПП (1927- 1932) - спілка, яка ставила за мету об'єднати всіх художників слова, що прагнули до створення єдиної інтернаціональної пролетарської літератури. Керівники ВУСПП висунули гасло "союзник або ворог", виявляли нетерпимість до тих письменників, що не належали до організації (Остап Вишня, М. Куліш, Ю. Смолич, О. Копиленко, Є. Плужник, Ю. Яновський).

Група київських неокласиків (М. Зеров, М. Драй-Хмара, П. Филипович, М. Рильський прагнули засвоїти досвід класичної світової літератури. Чимало митців тяжіли до різних проявів модернізму. Існували літературні угруповання, які тяжіли до модернізму в різних його виявах: "Аспанфут", "Авангард", "Ланка", "Марс". У 20-х роках ще була певна можливість розвиватися напрямам, започаткованим ще на початку XX ст. Символізм, характерний для творів молодого П. Тичини, продовжував розвиватися. Його представники згрупувалися довкола журналу "Музагет" (Д. Загул, О. Слісаренко, В. Кобилянський та ін.). Символізм - нетривалий період в історії нашої літератури, бо його представники відходили до інших течій - футуризму, революційно-романтичного напряму. Виникнувши на початку століття в Італії, футуризм поширився в Україні (спілка "Аспанфут"). Представником цього напряму був М. Семенко, який шукав нові словесні форми для вираження динаміки життя, змін, що відбувалися дуже бурхливо ("Весна", "Степ"). Група "Авангард" тяжіла до конструктивізму.У перше десятиліття після революції особливо бурхливо розвивається поезія. Найзначніші постаті серед поетів: В. Чумак (1900- 1919), В. Еллан (1894-1925), П. Тичина (1891-1967), В. Сосюра (1898-1965), М. Рильський (1895-1964), поети-неокласики.

47)Образотворче мистецтво. Школа українських монументалістів М. Бойчука.

Образотворче мистецтво 20-початку 30-х рр. також відзначалося наявністю великої кількості напрямів, шкіл та угруповань. У цей час створюються художні угруповання: Асоціація революційного мистецтва (АРМУ), Товариство художників імені К. Костанді в Одесі, Асоціація художників Червоної України (АХЧУ), Об'єднання сучасних митців України. Працюють такі визначні майстри, як М.Бурачек, І.Іжакевич, Ф.Кричевський, М.Самокиш, Г. Світлицький, К.Трохименко, О.Шовкуненко, М.Бойчук, І.Падалка, В. Седляр, П.Волокидін, І.Труш, О.Новаківський тощо. Традиції книжкової графіки заклав Г.Нарбут. Чимало художників у 20-і рр. працювали у жанрі сценографії, оформлюючи театральні спектаклі (О.Хвостенко-Хвостов, О.Екстер, А.Петрицький). Переважно монументальним живописом займався М.Бойчук, професор Київського художнього інституту, та його учні: І.Падалка, В.Седляр, О.Павленко, які у своїй творчості намагалися уникати зайвих деталей, поєднували національні традиції з художньою мовою авангарду. Плідно працюють живописці Ф.Красицький, І. Іжакевич, О.Новаківський тощо.

У цей час розвивається скульптура. Було створено пам'ятники Т.Шевченку у Москві (1918, С.Волнухін), Петрограді (1918, Я.Тільберг), Ромнах (І.Кавалерідзе), Одесі, Катеринославі, Чернігові. Величний монумент поету-гуманісту і філософу Г.Сковороді у 1922 р. зведено у Лохвиці на Полтавщині (І.Кавалерідзе). Розпочинає творчу діяльність О.Архипенко (1887-1964), який виїхав за кордон, де став однією з найпомітніших постатей у мистецтві авангарду ("Жінка, яка зачісується"), "Постать", "Ступаюча жінка"). На жаль, скульптура радянського часу мала виразні політично-агітаційні риси, що позначалося на художньому рівні творів.

48)Театральне мистецтво. Театр «Березіль» Л. Курбаса.

     Театральне мистецтво України бере початок з глибокої давнини, коли воно проявлялося в народних іграх, танцях, піснях та обрядах. З 11 століття відомі театральні вистави скоморохів. В епоху Київської Русі елементи театру були в церковних обрядах. Про це свідчать фрески Софійського собору в Києві (11 століття). Перші зразки драми прилюдно виголошувалися учнями київських Братської та Лаврської шкіл (16-17 століття). Важливими осередками розвитку релігійної драми у цей час вважалася також Львівська братська школа та Острозька академія. У 17-18 столітті широкого розмаху набули вертепи — мандрівні театри маріонеток, які виконували різдвяні драми та соціально-побутові інтермедії. У 1795 році був відкритий перший в Україні стаціонарний театр у Львові, в колишньому костелі єзуїтів. В Наддніпрянщині, де перші театральні трупи народилися також у 18 столітті, процес відкриття стаціонарних театральних споруд просувався повільніше. Так, у Києві перший стаціонарний театр з'явився у 1806 році, в Одесі — в 1809, в Полтаві — в 1810. Становлення класичної української драматургії пов'язане з іменами Івана Котляревського, який очолив театр у Полтаві та Григорія Квітки-Основ’яненки, основоположника художньої прози в новій українській літературі. Бурлеск та експресивність, поряд з мальовничістю та гумором, що характерні для їх творів, надовго визначили обличчя академічного театру в Україні. У другій половині 19 століття в Україні поширився аматорський театральний рух. В аматорських гуртках розпочинали діяльність корифеї українського театру — драматурги і режисери Михайло Старицький, Марко Кропивницький та Іван Карпенко-Карий. Заслуга швидкого розвитку театру належить також і видатній родині Тобілевичів, члени якої виступали під сценічними псевдонімами Івана Карпенка-Карого, Миколи Садовського і Панаса Саксаганського. Кожен із них не лише створив власну трупу, а й був видатним актором і режисером. Провідною зіркою українського театру того часу була Марія Заньковецька.

      

Новий період в історії національного театру розпочався в 1918 році, коли у Києві утворилися Державний драматичний театр і «Молодий театр» (з 1922 року — модерний український театр «Березіль») Леся Курбаса та Гната Юри. На театральній сцені з'явилася когорта талановитих акторів — Амвросій Бучма, Мар'ян Крушельницький, Олімпія Добровольська, Олександр Сердюк, Наталя Ужвій, Юрій Шумський та інші.

Державний драматичний театр продовжував традиції реалістично-психологічної школи. Натомість Молодий театр обстоював позиції авангардизму. З утворенням театру «Березіль» його сцена стала своєрідним експериментальним майданчиком. Не випадково макети театрального об'єднання «Березіль» отримали золоту медаль на Всесвітній театральній виставці у Парижі в 1925 році. Тут були вперше поставлені п'єси видатних українських письменників і драматургів Миколи Куліша («Народний Малахій», «Мина Мазайло») та Володимира Винниченка («Базар», «Чорна Пантера і Білий Медвідь»). Завдяки генію Лесю Курбасу, який поєднав у собі таланти режисера, актора, драматурга і перекладача світової літератури, були по-новому осмислені на українській сцені твори Вільяма Шекспіра, Генріха Ібсена, Гергарта Гауптмана, Фрідріха Шиллера і Мольєра, здійснені постановки невідомих до цього українському глядачу п'єс європейських драматургів.

З творчого об'єднання «Березіль» бере початок театральна бібліотека, театральний музей і перший театральний журнал. До експериментальних пошуків Леся Курбаса, якого було репресовано за часів сталінізму, і досі звертаються сучасні митці. У наш час у Києві проходить міжнародний театральний фестиваль «Мистецьке Березілля», присвячений пам'яті Леся Курбаса.

49)Музична культура у 1920-1940-х рр.

До нових течій світової музики приєдналася і українська музика. Але це відбулося набагато пізніше. Українська музика кінця на зламі XIX-XX ст. пережила великі зміни. Незважаючи на жорстку реакцію та утиски, які зазнавала в цей період українська культура, в музичному мистецтві продовжувався розвиток потужного фольклорного струменя, який живила творчість видатних українських композиторів - Якова Степового, Кирила Стеценка та Миколи Леонтовича.

Геній Миколи Леонтовича особливо яскраво проявився в хоровій творчості, насамперед у галузі обробки пісенного фольклору. Блискучий знавець національної хорової культури, композитор підняв обробку народної пісні на рівень світових музичних зразків. Його знаменит; хорову обробку колядки "Щедрик" співає весь світ. Такі його хори, як "Дударик", "Козака несуть", "Із-за гори сніжок летить", "Ой з-за гори кам'яної" та багато інших стали справжніми шедеврами хорової музики. Особливої уваги він надавав співу а капелла (у перекладі з італійської - спів без супроводу). М. Леонто-вич був щонайтісніше пов'язаний з хоровою практикою - як учитель співу у сільських школах, хоровий диригент та керівник аматорських хорів, збирач музичного фольклору. Крім того, серед його доробку є також незакінчена опера "На Русалчин Великдень".

Ще один видатний майстер хорової музики - Кирило Стеценко залишив численні обробки народних пісень. Музичну освіту він здобував самотужки, хоча певний час навчався в одного з професорів Київської консерваторії. Великий вплив на К.Стеценка мала творчість і особисті стосунки з М.Лисенком. Він продовжив ту громадську справу, яку проводив М.Лисенко організацією концертів, літературних вечорів, творчих гуртків та опікуванням музичною освітою. Серед творів К.Стеценка вирізняються дитяча опера "Лисичка, котик і півник" та оперета "Сватання на Гончарівці". ^ Видатним сучасником К.Стеценка був також Яків Степовий. Ного твори також насичені інтонаціями народної музики. При цьому він приніс в українську музику засади професійного мистецтва. К.Стеценку пощастило здобувати музичну освіту в Петербурзькій консерваторії - у класі композиції М.Римського-Корсакова. Я. Степовий переважно працював у галузі малих форм - пісня, романс, фортепіанна мініатюра. Його музика перейнята ліричними, навіть інтимними настроями. Вена піднімала українську музику на новий професійний щабель.

Подальшому розвитку українського музичного мистецтва помітно сприяло відкриття в Києві, Львові та Одесі вищих музичних Зубових закладів. До цього в Україні існували музичні училища. Але після організації консерваторії! музиканти мали можливість здобувати освіту на батьківщині. Завдяки цьому, в українські музиці XX ст. інтенсивно розвиваються такі жанри, як опера, симфонія, інструментальна музика, а також виконавство і музична наука. Найкрупнішими композиторами XX ст. були В.Косенко, Б. Лятошинський, Л.Ревуцький, С.Людкевич. Велике значення мало також відкриття оперних театрів в Харкові. (1925), Києві та Одесі (1926) та концертних організацій - філармоній.

Найпомітнішим явищем у галузі опери та симфоній стала творчість видатного композитора та педагога Бориса Лятошинського. Його опера "Золотий обруч" (написана за романом І. Франка "Захар Беркут") та симфонії відкривали шлях українській музиці у СЕІІТОВИЙ музичний простір.

Продовжував розвивати напрям романтичного мистецтва Віктор Косенко. Вихованець Петербурзької консерваторії, В.Косенко здобув високу професійну освіту. Прекрасний піаніст, композитор, педагог, він збагатив українську музику чудовими інструментальними творами, симфоніями. В історію музики В.Косенко увійшов як тонкий лірик. У творчості композитора напрочуд органічно поєдналися інтонації української пісенності з досягненням російської та західноєвропейської музики. Симфонічні, хорові та інструментальні твори Левка Ревуцького увійшли в скарбницю музики XX ст. Станіслав Людкевич продовжував розвивати західноукраїнську композиторську школу. Після об'єднання в 1939 р. східних та західних земель України ця школа увійшла як органічна частина в українську музичну культуру. При цьому вона мала свої характерні особливості, пов'язані з фольклором Карпатського регіону.

Велика заслуга Б.Лятошинського, Л.Ревуцького та С.Людкевича полягала також у створенні національної композиторської школи. Вони були професорами консерваторій, де виховували молоде покоління творців музики. Завдяки їх педагогічній праці, із стін консерваторій вийшли талановиті сучасні композитори, серед яких - М.Скорик, Є.Станкович, Леся Дичко, М.Колесса, які, у свою чергу, виховували молодше покоління музикантів.

У консерваторіях України отримували професійну підготовку відомі симфонічні та хорові диригенти - С.Турчак, В.Сіренко, А.Авдієвський, Є.Савчук, які створили оркестри та хорові колективи світового рівня. На світовий щабель піднялися й українські співаки, серед яких - С. Крушельницька, Б.Гмиря, А.Солов'яненко, Є. Мірошниченко. Завдяки музичним учбовим закладам, українська фортепіанна та інструментальна культура вийшла теж здобула світове визнання. Але природний розвиток української музичної культури був загальмований ідеологічними лещатами, в яких опинилися національні культури в СРСР. Особливо це стосувалося композиторської творчості. Адже за часів Радянського Союзу в мистецтві та літературі панував так званий єдиний і незмінний стиль соціалістичного реалізму (соцреалізму). І будь-яке відхилення від нього вважалося неприпустимим та ідеологічно ворожим.

50)Українське кіномистецтво у 20-30-х рр. XX ст.

Новий вид мистецтва - кіно - швидко поширилося і набуло популярності в Україні. Перші кроки кінематографа в Україні пов'язані з іменами механіка І. А. Тимченка та фізика М. А. Любимова, які ще в 1893 р. створили апарат для відтворення на екрані неперервного руху людей і предметів.

У 1896 р. фотограф А. К. Федецький знімав і демонстрував документальне кіно. З 1907 р. в Україні розпочалося регулярне виробництво кінофільмів (Київ, Одеса, Харків, Катеринослав), у яких знімалися відомі актори. В перші роки радянської влади знімалися документальні, агітаційні та хронікальні фільми ("Все для фронту", "Ми переможемо", "Червоний командир", "Мир хатам - війна палацам").

З 1922 р. почалося виробництво художніх фільмів, більшість з яких розкривали події громадянської війни. У цей час продовжують працювати кінорежисери П. Чардинін, В. Гардін, І. Кавалері-дзе. У кінці 20-х - на початку 30-х рр. були екранізовані твори класиків української літератури: "Микола Джеря" (1927), "Борислав сміється" (1927), "Фата моргана" (1931).

У 20-30-х р. розвивалося документальне і науково-популярне кіно. На Київській кінофабриці режисер Дзиґа Вертов (Кауфман Денис Аркадійович, 1896-1954) поставив ряд документальних фільмів: "Одинадцятий" (1928), "Людина з кіноапаратом" (1929), що зробили значний вплив на розвиток української кінопубліцистики. У кінці 20-х роках була проведена реконструкція Одеської кінофабрики, завершилось будівництво Київської кінофабрики (з 1939 р.- Київська кіностудія), яка стала центром української кінематографії. Значну роль у становленні українського кіномистецтва відіграв О. Довженко (1894-1956), який з 1926 р. працював режисером на Одеській кіностудії, знімаючи фільми за власними сценаріями ("Сумка дипкур'єра", "Звенигора", "Щорс", "Арсенал", "Земля" та інші.). Новаторським і визначальним у творчості О. Довженка став фільм "Звенигора" (1928). Вперше в історії кіномистецтва до фільму було введено епічну, філософську та ліричну стихії, з цим фільмом пов'язаний новий етап у розвитку українського кінематографа - поетичне кіно. Шедевром світового кіно став фільм О. Довженка "Земля" (1930), у якому режисер порушує важливі загальнолюдські проблеми: життя і смерть, людина і земля, нове і старе, кохання, оспівує землю і працю на землі. У 1958 р. цей фільм було визнано одним з 12 кращих фільмів світу.

51)Розстріляне відродження» та його наслідки для української культури.

   Розстріляне відродження — духовно-культурне та літературно-мистецьке покоління 20-х — початку 30-х рр. в Україні, яке дало високохудожні твори у галузі літератури, філософії, живопису, музики, театру і яке було знищене тоталітарним сталінським режимом. Термін «розстріляне відродження» належить Єжи Ґедройцю. Антологія «Розстріляне відродження» з'явилася з ініціативи й коштом Єжи Ґедройця у Бібліотеці паризької «Культури» 1959 року й донині залишається найважливішим джерелом з історії української літератури того періоду. Антологія представляє найкращі взірці української поезії, прози й есеїстики 1920-30-х рр. За це десятиліття (1921–1931) українська культура спромоглася компенсувати трьохсотрічне відставання й навіть переважити на терені вітчизни вплив інших культур, російської зокрема (на 1 жовтня 1925 року в Україні нараховувалося 5000 письменників).Початком масового нищення української інтелігенції вважається травень 1933 року, коли 12—13 відбулися арешт Михайла Ялового і самогубство Миколи Хвильового, у недоброї пам'яті харківському будинку «Слово».Кульмінацією дій радянського репресивного режиму стало 3 листопада 1937 року. Тоді, «на честь 20-ї річниці Великого Жовтня» у Соловецькому таборі особливого призначення за вироком Трійки розстріляний Лесь Курбас. У списку «українських буржуазних націоналістів», розстріляних 3 листопада також були Микола Куліш, Матвій Яворський, Володимир Чеховський, Валер'ян Підмогильний, Павло Филипович, Валер'ян Поліщук, Григорій Епік, Мирослав Ірчан, Марко Вороний, Михайло Козоріс, Олекса Слісаренко, Михайло Яловий та інші. Загалом, в один день за рішенням несудових органів, було страчено понад 100 осіб представників української інтелігенції — цвіту української нації.

52)Українська культура у Західній Україні у 1920-1930-х рр.

         Західна Україна не є сталим історико-географічним поняттям. Найкраще позначити цей регіон можна як землі, що від 1919 р. і до 1939 р. не перебували в складі Росії та СРСР. У цей час західноукраїнські землі були поділені між Польщею (Волинь, Холмщина, Лемківщина, Галичина), Чехословаччиною (Закарпаття) та Румунією (Буковина, Бессарабія). У другій половині березня 1939 р. Закарпатську Україну як незалежну державу анексувала Угорщина. У вересні-жовтні 1939 р. українські землі опинилися під владою Польщі, а в червні-серпні 1940 р. Буковина і Бессарабія були приєднані до УРСР.

З ініціативи переконаного прибічника асиміляції українців, одного з лідерів польських націонал-демократів і міністра віросповідань та загальної освіти графа С. Грабського польський сейм 31 липня 1924 р. прийняв ганебний («кресовий») шкільний закон для Західної України і Західної Білорусі. Закон запроваджував утраквістичні (двомовні) школи. Фактично було створено умови, за яких утраквістичні школи, особливо початкові, ставали суто польськими, якщо вчителі не знали обох мов.

Щоб вчителі не знали української мови, польський уряд потурбувався окремо. У 1923 р. була закрита єдина українська чоловіча семінарія у Львові. Згодом стали двомовними українські жіночі учительські семінарії у Львові та Перемишлі. У 1922 р., за даними міністерства віросповідань та загальної освіти, у Східній Галичині працювало 9754 вчителів польської національності (72 % загальної кількості) і 3 452 - української національності (25 %). Внаслідок такої політики кількість українських народних шкіл у Галичині скоротилася з 2426 у 1921/1922 н. р. до 352 в 1937/1938 н. р. На Волині з 443 українських шкіл наприкінці 1930-х рр. залишилося тільки вісім. Центрами національно-виховної та освітньої роботи серед українців залишались наймасовіша організація - «Просвіта». У Галичині на 1939 р. діяло 83 філії і 3214 читалень «Просвіти», які об’єднували близько 500 тисяч членів.

За активної участі української інтелігенції просвітній рух ширився і в Закарпатті, де товариство «Просвіта» успішно конкурувало з русофільським «Обществом им. А. Духновича». 

У літературі цього періоду старше покоління літераторів представляли: В. Стефаник (1871-1936), О. Маковей (1867-1925), М. Черемшина (1874-1927), У. Кравченко (1860-1947), Б. Лепкий (1872-1941) та ін. Вони об’єднувались навколо «Товариства письменників і журналістів ім. Івана Франка», яке діяло у Львові в 19251939 рр. Товариство об’єднувало близько 60 членів і кандидатів. Від 1933 р. влаштовувало конкурси і призначало нагороди за найкращі літературні твори року. Товариство очолювали: А. Чайковський, В. Стефаник, В. Щурат, Б. Лепкий, Р. Купчинський (з 1934). Із Західною Україною тісно була пов’язана творчість емігрантів зі Сходу, які оселилися у Празі, Варшаві і Львові, - О. Кандиби (псевдонім - Олександр Олесь, 1878-1944) та його сина, поета, археолога та політичного діяча Олега Ольжича (1907-1944), Є. Маланюка (1897-1968) та ін.

Зі Львовом пов’язана також діяльність талановитих скульпторів. Серед них С. Литвиненко (1899-1964). Працював у Львові в 1930-1944 рр. Цей скульптор у роботі над пам’ятниками поєднав монументальність форми і класицистичний підхід. Створив високомистецький надгробок І. Франку (1933) і пам’ятник В. Пачовському (обидва на Личаківському цвинтарі у Львові). У його скульптурних портретах переважають імпресіоністичні тенденції.

У червні 1918 р. акторський склад театру товариства «Українська Бесіда» залишився без чоловіків-військовозобов’язаних Легіону УСС австро-угорської армії. Втрата основного чоловічого складу була причиною майже тримісячної бездіяльності й цілковитого розпаду театру. Відновлена в серпні 1918 р. робота театру тривала недовго, оскільки з початком польсько-української війни окупаційна влада закрила українську сцену у Львові. Однак театр наполегливо, майже до кінця 1919 р. боровся за існування: двічі втрачав і здобував (8 лютого 1919 р., середина вересня 1919 р.) право на діяльність, деякий час працював у Перемишлі, а пізніше - на непристосованій до театральних вистав сцені Народного Дому у Львові. 

Насамкінець звернемо увагу на видатних представників українського музичного мистецтва. Без прямого доступу до оперного театру і симфонічного оркестру плідно працювали львівські композитори: С. Людкевич (1879-1979), В. Барвінський (1888-1963), Ф. Колесса (1871-1947) та ін.

До музичних творів С. Людкевича цього періоду належить симфонічна поема «Каменярі» (1926, друга редакція - 1956), «Галицька рапсодія» (1928, друга редакція - 1956), кантата «Заповіт» на вірші Т. Шевченка (1934, друга редакція - 1955), симфонічна поема «Веснянки» (1935).

53)Олександр Довженко - кінорежисер, драматург, письменник.

Із червня 1926 року О. Довженко - режисер Одеської кінофабрики. Дебютував як кінорежисер і кінодраматург комедіями "Вася-реформатор", "Ягідка кохання", пригодницьким фільмом "Сумка дипкур'єра". Молодий режисер виробляє свій стиль праці: ставити фільм самому, за власним сценарієм і лише односерійний. 1927 року, втілюючи ці принципи, Довженко знімає "Звенигору". Фільм відзначається майстерним застосовуванням монтажу, поєднанням символіки і побуту. Картина обійшла екрани Голландії, Бельгії, Аргентини, Мексики, Канади та інших країн і була сприйнята як велике досягнення української кінематографії. У наступному фільмі "Арсенал" О. Довженко торкається болючої сторінки історії України - періоду Центральної Ради.

1930 року з'явилася "Земля", яка впевнено вивела українське мистецтво на широкі міжнародні обшири й принесла Довженкові світову славу. На Брюссельському кінофестивалі "Земля" увійшла до 12 найкращих фільмів усіх часів і народів. У картині перед глядачами постали глибокі і складні процеси в українському селі: колективізація, розорювання меж. Кінокритики і кіномитці відзначали масштабні, романтично узагальнені образи героїв фільму, незвичайні ракурси, монументальність композиції багатьох кадрів, особливий, плавний ритм монтажу. Із червня до жовтня 1930 року О. Довженко разом із дружиною перебував за кордоном, демонструючи в Берліні, Гамбурзі, Празі, Парижі, Лондоні "Землю", "Звенигору", "Арсенал". Він зустрічався і спілкувався з Анрі Барбюсом, Роменом Ролланом, Гербертом Веллсом, Альбертом Ейнштейном.

Серед творів про війну особливе місце посідає кіносценарій "Україна в огні". Кіноповість написана 1943 року, в один із найважчих періодів війни, а вперше надрукована лише через 23 роки після її створення. Тривалий час замовчувався як сам твір, так і ті трагічні наслідки, які він мав для О. Довженка. "Україна в огні" була різко негативно сприйнята Сталіним, і він заборонив її для друку і постановки. Ненависть у "вождя усіх народів" викликала правда про війну, на повний голос сказана митцем. Письменник зазнав тяжких образ і звинувачень, які підірвали його здоров'я. 31 січня 1945 року митець записав у своєму щоденнику: "Сьогодні роковини моєї смерті. Тридцять першого січня 1944 року мене було привезено в Кремль. Там мене було розкидано на ганьбу і поталу на всіх зборищах. Все, що було злого, недоброго, мстивого, все топтало й поганило мене...". В усіх творах Довженка відчувається активна присутність авторської особистості. У численних ліричних відступах він коментує події, дає їм оцінку, славить героїв духу, викриває нікчемність, боягузтво. Літературознавець О. Дончик зазначає, що О. Довженко діалектично осмислює саму війну, полемізує з однобічними й поверховими поглядами на неї. Він (митець) бачить і героїзм людини, яка стала на оборону своєї Батьківщини, справедливість її помсти й кари, але бачить також і трагедію народу, нестерпний моральний вплив війни на людину, бо "людина народжена для радості, праці, для багатства".

54)Культура української діаспори в 1920-1930-х рр.

Діяльність українських емігрантів у Чехо-Словаччині 20 — 30-х років — яскраве явище української культури і науки. Емігранти-українці зробили значний внесок до національної скарбниці, розвивали основні напрями україністики, знайомили світ з унікальним феноменом українства і тим самим збагачували європейську науку та культуру. Значення їхнього доробку важко переоцінити. Відірвана від батьківщини, позбавлена елементарних засобів праці (бібліотек, архівів, колекцій, власних матеріалів), еміграція змогла, витворити змістовний і привабливий образ українства, піднісши його до явища світового рівня.

На жаль, через ідеологічні перекручення та політичні обставини здобутки українських емігрантів у Чехо-Словаччині були штучно вилучені з української науки та культури. На батьківщині вони оцінювалися як ворожий Радянській Україні вияв «буржуазного націоналізму» а цілі напрями вітчизняного українознавства були скеровані у зовсім інше, неорганічне, заідеологізоване річище. «Залізна завіса» не пропускала на Україну будь-яку інформацію про діяльність емігрантів. У кращому випадку їхні праці потрапляли у спецфонди.

Лише тепер з’явилася можливість осягнути величезну спадщину української еміграції у Чехо-Словаччині, спадщину, яка поступово починає інтегруватися в загальноукраїнську науку та культуру. Всебічно оцінити її значення поки є складним завданням. Причиною тому — велика багатогранність і значний обсяг творчого доробку емігрантів, який неможливо охопити в цілому без детальних досліджень окремих напрямів. На Україні це ускладнено також майже повною відсутністю українських чехо-словацьких видань та інформації про діяльність еміграції. Тільки-но почали відкриватися для дослідників архіви українських установ Праги та Подєбрадів, які ще з 1945 — 1946 рр. знаходяться в Києві. Офіційно їх перевезення було представлене як «подарунок уряду Чехо-Словаччини українському народові». Серед цих матеріалів — чимало документів з фондів відомих українських діячів-емігрантів та архіви українських урядів за кордоном.

55)Культурне життя у роки Другої світової війни та в післявоєнний період.

Друга світова війна стала тяжким випробуванням для нашого народу. Військові події забрали мільйони людських життів, були знищені цінні пам'ятки культури, розграбовані музейні та приватні колекції. Тисячі музейних експонатів були вивезені за кордон і не повернуті після закінчення війни.

Діячі української культури всі сили присвячували боротьбі з ворогом. В евакуації продовжували працювати вищі навчальні заклади, інститути Академії наук України, творчі спілки. У творчості письменників переважала патріотична тематика ("Слово про рідну матір" М.Рильського, "Клятва" М.Бажана, "Любіть Україну" В.Сосюри, "Весна", "Голос матері" П.Тичини, "Україна в огні", "Ніч перед боєм" О.Довженка, "Ярослав Мудрий" І.Кочерги, "Зенітка" Остапа Вишні).

Героїко-патріотична тематика переважала у творчості українських театрів, які в евакуації ставили п'єси О.Корнійчука, І.Кочерги, Л.Леонова, К.Симонова, виступали з концертами і виставами перед бійцями військових частин на фронті і в тилу. Українські кінематографісти в час війни працюють над створенням хронікально-документальних та художніх фільмів ("Битва за нашу Радянську Україну", реж. О.Довженко; "Як гартувалася сталь", "Райдуга", реж. М.Донськой).

Після перемоги у війні в суспільстві з'явилися надії на демократизацію життя, на утвердження поваги до особистості, її людських та політичних прав і свобод. Натомість влада намагалася зміцнити тоталітарний режими. Були повторно репресовані люди, які вже вийшли з місць позбавлення волі, військові, що потрапили до німецького полону.

У перше повоєнне десятиліття тривав ідеологічний диктат та тиск на митців. Тема війни залишалася домінуючою, але акцент робився на переможному, завершальному етапі війни, причини поразок і тяжких втрат у літературних творах не висвітлювалися. Після смерті Й.Сталіна ряд письменників засудили прояви безконфліктності, тенденцій прикрашання дійсності й ілюстративності, хоча процеси оновлення в літературі й мистецтві були незначними.

56)Розвиток освіти, науки та мистецтва в післявоєнний період.

У перші повоєнні роки було безпідставно розкритиковано і звинувачено в буржуазному націоналізмові наукові праці "Короткий курс історії України", "Нарис історії України", твори М.Рильського, В.Сосюри, М.Бажана, Ю.Смолича, К.Данькевича.

У 60-х рр. відбувається певна нормалізація суспільно-політичної ситуації в країні, що дало можливість з'явитися молодій генерації обдарованих митців, так званих "шістдесятників" насамперед письменників, які своєю творчістю боролися за справжні українські культурні цінності, національну свободу і людську гідність (Л.Костенко, В.Симоненко, В.Стус, І.Драч, Д.Павличко, Б.Олійник, Є.Гуцало, М.Вінграновський, І.Світличний, І.Дзюба, Є.Сверстюк, В.Чорновіл, В.Зарецький, А.Горська та інші). З самого початку твори їх критикувалися, заборонялася їх публікація, деяких митців було безпідставно ув'язнено.

У 70-80-х рр. українська мова продовжувала витіснятися з різних сфер суспільного життя, поглиблювася русифікація та денаціоналізація, набували широкого вжитку поняття "радянський народ", "єдина загальнорадянська культура", "злиття націй і народностей".

Тривало адміністративно-командне керівництво культурою, штучно обмежувалася свобода творчості митця вузькими рамками принципу партійності та методу соціалістичного реалізму. Все, що не вкладалося в соціалістичні канони, не публікувалося, переслідувалося.

У 70-х рр. українські правозахисники створили Українську Гельсінську спілку (В.Чорновіл, А.Пашко, І.Дзюба, В.Мороз), що активно виступала проти русифікації, репресій, нищення пам'яток української культури. Сміливим виступом проти існуючої системи була книга І.Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація".

Важливим кроком у сфері освіти стало запровадження обов'язкової середньої освіти (з 1966).

Широко зростаючий технічний рівень виробництва висував високі вимоги до підготовки кваліфікованих кадрів для всіх галузей господарства, тому розширюється мережа закладів професійно-технічної освіти, заочного та вечірнього навчання, відкриваються нові вузи, в тому числі університети.Наукову діяльність в Україні продовжувала координувати АН УРСР, яку з 1962 р. очолює академік Б.Є.Патон.Успішно велися дослідження в галузі сільськогосподарських наук, біохімії (академік О.В.Палладій), кібернетики (В.М.Глушков).Значним досягненням учених України була розробка і виготовлення першої в Європі малої електронно-обчислювальної машини.

Нові зразки електрозварювальної апаратури розробляв Інститут електрозварювання, якому в 1945 р. присвоєно ім'я Є.О. Патона. Значним науковим досягненням Інституту стало спорудження в Києві суцільнозварного автодорожного моста через Дніпро.

57)Творчість шістдесятників. «Шістдесятники» у літературі та мистецтві.

Перші прояви українського шістдесятництва ХХ ст. – культурницькі, просвітницькі. Це поезія Ліни КОСТЕНКО, Василя СИМОНЕНКА, Миколи Вінграновського, Івана ДРАЧА, Ігоря КАЛИНЦЯ; публіцистика та літературна критика (Іван СВІТЛИЧНИЙ, Євген СВЕРСТЮК, Іван ДЗЮБА), твори художників (Алла ГОРСЬКА, Панас ЗАЛИВАХА, Стефанія ШАБАТУРА) та ін.. Діючи в рамках існуючої системи, Ш. відновили суму соціально-психологічних якостей інтеліґенції: природну самоповагу, індивідуалізм, орієнтацію на загальнолюдські цінності, подолання провінційності, неприйняття несправедливості, повагу до етичних норм, до права й законності. Використовуючи офіційні структури, а часом іґноруючи їх, Ш. стихійно гуртувалися на літературних вечорах, у подорожах по історичних місцях, у неофіційних клубах, як-от Клуби творчої молоді в Києві та Львові, етноґрафічний музей Івана Гончара , у фольклорних колективах (хори «Жайворонок» Бориса Рябокляча та «Гомін» Леопольда Ященка), біля пам’ятників Т.Шевченку – і то не лише в Києві.

58)Кінематограф в Україні. С. Параджанов, Ю. Іллєнко, І. Миколайчук.

Український кінематограф 1960-70-х років представлений іменами світової ваги: режисери Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко, Леонід Осика, Микола Мащенко, актори Іван Миколайчук, Юрій Шумський, Гнат Юра, Костянтин Степанков, Микола Гринько, Богдан Ступка.

У цей час з'являються стрічки, які поклали початок унікальному феномену «українського поетичного кіно»: «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова (1964), який отримав другу премію на 7 Міжнародному кінофестивалі в Аргентині; «Криниця для спраглих» Юрія Іллєнка (1965); «Камінний хрест» Леоніда Осики (1968), «Вірність» Петра Тодоровського (1965).

Однак реакційна політика т.зв. «застою» фактично знищила українське поетичне кіно. Режисер С.Параджанов був вилучений з кінематографу і громадянського життя. «Авторський» шедевр Кіри Муратової «Довгі проводи» (1971) опинився під забороною. Драматична доля також спіткала фільми Юрія Іллєнка «Вечір на Івана Купала» (1968) та «Білий птах з чорною ознакою» (1971), який тріумально отримав Золотий приз Міжнародного Московського фестивалю.

Згодом естетика українського поетичного кіно стимулювала режисерський дебют актора Івана Миколайчука («Вавілон-ХХ», 1979), а суттєві елементи поетичного кіно проявляються в стрічках Миколи Мащенка «Комісари» (1971) і «Як гартувалася сталь» (1973).

59)Українська культура у другій половині 1960-першій половині 1980-х рр. Посилення русифікації.

60-80-ті роки зовні виглядають найбільш стабільним часом радянської історії, але і вони пронизані глибокими внутрішніми протиріччями. З приходом до влади М. Хрущова політична обстановка в країні поступово змінюється, настає «відлига». Поступально, але суперечливо розвивалися всі сфери художньої творчості. Найбільш повно характерні риси епохи відобразила література. З одного боку, в художній прозі стали утверджуватися аналітичність, проблемність, відхід від описовості, звернення до сфери тонких почуттів, співвідношення морального і духовного. Насамперед це стосується творчості О. Гончара, П. Загребельного, Ю. Збанацького, В. Козаченка. 60–70-і роки, за оцінкою авторів «Історії української літератури ХХ століття», були періодом «плідним, хоч і суперечливим, періодом поглиблення її гуманістичних основ, посилення аналітичного й синтезуючого начал, утвердження нових форм, стилів, засобів». На повний голос заявили про себе Іван Драч, Ліна Костенко, Василь Симоненко, Микола Вінграновський. Склалася школа українського літературного перекладу, яка має високий міжнародний авторитет. 1960-ті роки відзначаються проривом української композиторської школи на світову арену, опануванням новітніх течій європейської музичної культури. У Києві створюється група митців «Київський авангард», до якої увійшли такі згодом відомі митці, як Валентин Сильвестров, Леонід Грабовський та Віталій Годзяцький. Проте через розходження з ретроґрадними тенденціями офіційних музичних кіл СРСР члени «Київського авангарду» зазнавали різного роду утисків, що врешті-решт призвели до розпаду цієї групи.В ці ж роки продовжують працювати такі композитори як Платон і Георгій Майбороди, К. Данькевич, на цей період припадають останні дві симфонії Б. Лятошинськиого. Світове визнання отримала національна школа вокального мистецтва. Яскраві імена української оперної сцени — А. Солов'яненко, Д. Гнатюк, Б. Руденко, Є. Мірошниченко. Визначною подією музичного життя стала постановка опери Д. Шостаковича «Катерина Ізмайлова» у Києві 1965 року.

60)»Самвидав»  як феномен культури.

«Самвидав» — видавані поза цензурою (зокрема в СРСР) підпільні листівки, брошури, книжки й періодичні видання — один з виявів Руху опору. 1964 року підпільна націоналістична організація «Український Національний Фронт» видала перше число машинописного журналу «Воля і Батьківщина» (загалом відомі 16 випусків). Відтак, у січні 1970 р. львівський журналіст В'ячеслав Чорновіл розпочав випуск машинописного журналу «Український вісник», який став найвідомішим органом незалежного слова в радянській Україні. Після розгрому редакції, група дисидентів (Степан Хмара, Олесь і Віталій Шевченки) зробили спробу відвести підозри від редактора Чорновола, випустивши незалежно від нього 7 і 8 числа «УВ». Видавці були так само вирахувані КДБ й покарані багаторічними термінами. Водночас інша група підпільників — «Українська загальнонародна організація», або як її ще називають УНФ-2, під керівництвом Миколи Крайника видає кілька чисел ще одного «Українського вісника».В Україні з початку 1960-х років активно поширювалися у «Самвидаві» поезії Ліни Костенко, Миколи Вінграновського вірші і щоденник Василя Симоненка, інших шестидесятників.Серед найважливіших текстів українського «Самвидаву» були трактат Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», опублікований, у формі листа до ЦК КПУ у грудні 1965 р., збірник матеріалів В'ячеслава Чорновола «Лихо з розуму» про арешти і суди 1965—1966 рр.(1967), твори Валентина Мороза, Євгена Сверстюка, Михайла Осадчого, Василя Голобородька, Ігоря Калинця, Василя Стуса, Миколи Холодного.У «Самвидаві» поширювалися також передруки в українських дореволюційних, з західно-українських і еміграційних видань, зокрема з історії й публіцистики (Івана Франка, Махайла Грушевського).Більшість з публікованих у «Самвидаві» писань і документів були одержані за кордоном й передруковані у видавництвах «Сучасність» (з 1965 р.), «Смолоскип» разом з Першою Українською Друкарнею у Франції {з 1967 р., у тому числі всі випуски «Українського Вісника») та ін. Деякі з них були також видавані англійською (праці Чорновола, Дзюби, Мороза та зб. документів), французькою (Чорновола і Осадчого) й іншими мовами.Перше періодичне видання рок-самвидаву побачило світ не в Ленінграді, Москві чи Свердловську — визнаних центрах радянської сучасної музики, а в Харкові — «Бит-Эхо», редактором якого був Сергій Коротков. Натомість, добре описана в літературі історія розгрому львівського мистецького альманаху «Скриня» (Григорій Чубай, Віктор Морозов, Юрій Винничук, Микола Рябчук та інші).У 1989—1990 бурхливо розвивався періодичний самвидав — газети, журнали, бюлетені, вісники, альманахи. Під час перебудови в УРСР вийшли понад 1200 неофіційних видань, найбільш відомі з яких — «Поступ», «Голос відродження», «Євшан-Зілля», «Кафедра», «Вільне слово» тощо.Скільки в Україні за часів комуністичної несвободи вийшло «нелітованих» органами цензури газет, альманахів, журналів, збірників, інформаційних вісників тощо не знає ніхто.Найбільші доступні для дослідників збірки самвидаву є в Києві та Львові. В Національній бібліотеці України ім. В. Вернадського зібрано близько півтисячі назв газет і журналів українського неофіційного друку. А в Музеї-архіві українського самвидаву при Міжнародному благодійному фонді «Смолоскип» зберігається 243 назви видань політичних партій, рухів, самодіяльних громадських об'єднань, товариств, національних меншин та конфесій 1988—1992 рр. Основа цієї колекції зібрана працівниками очолюваного Осипом Зінкевичем Українського видавництва «Смолоскип» ім. Василя Симоненка (Балтимор, США).

В сучасній Україні практично відсутні класичні видавці. Переважно книжки видаються за рахунок автора, і на наклад в 1000 примірників потрібно викласти приблизно 30 тис.грн. Тож «Самвидав» шляхом викладення авторами своїх творів в мережу Інтернет займає вирішальну роль у становлені української літератури на початку ХХІ століття.

61)Живопис, скульптура, графіка у 1960-х - 1980-х рр.

         Живопис нового періоду втримав головні жанри з втратами. Серед втрачених - парадний портрет, релігійна композиція, іконопис, алегорія. Спроби проаналізувати нову радянську дійсність зробили К. Петров-Водкін ( «Смерть комісара», 1928 ), Б. Йогансон ( « Рабфак іде», 1928 ), Н. Самохвалов ( «Дівчина в футболці», 1932 ), О. Дейнека ( «Оборона Петрограда »,1928 ), М. Греков ( серія батальних картин про червоноармійців ).

Офіційні настанови компартії втилювали Бродський Ісак Ізраїльович ( «Розстріл 26 бакінських комісарів», «Фрунзе під час маньоврів», портрети Леніна ), низка майстрів, творців офіційних портретів комуністичного уряду та Сталіна. В повоєнні роки відродився і набув нових тем батальний жанр ( О. Дейнека «Оборона Севастополя »), парадний портрет з зображеннями переможців ( П.Корін «Портрет маршала Жукова»).

На хвилі розкрученого культу єдиної особи Сталіна монументальна скульптура в міжвоєнний період була втягнута в кампанію возвеличення політичного лідера. Країну вкрила низка велетенськиї фігур Сталіна, мистецька якість яких невпинно падада. З подібною епідемією возвеличення можна було порівняти лише безліч скульптур Леніна, посмертна, а тому незагрозлива для влади фігура якого була канонізована в живопису, в графіці і скульптурі.

    В повоєнний період самобутна школа монументальної скульптури склалася в Грузії. Столицю республіки прикрасив кінний монумент засновнику міста - Вахтанга Горгасалі. Точно віднайдені пропорції нового монументу були вдало пов'язані з масштабом гори та стародавнім храмом. Черговою перемогою скульптора Амашукелі було створення велетенської скульптури Матері Грузії. Струнка жінка в національному вбранні тримає в одній руці келих з вином для друзів та меч - для відлякування ворогів. Твір надзвичайно збагатив силует стародавнього міста, що не мало до цього значної висотної домінанти. Скульптура стала візитівкою грузинської столиці.

З монументальними шедеврами Амашукелі порівняння витримували лише велетенські скульптури Євгена Вучетича. Романтична схвильованість притаманна останньому варіанту фігури Батьківщини Матері на Мамаєвому кургані в місті Волгоград. Хоча перший варіант монументу був академічно врівноваженим, більш традиційним і мало індивідуалізованим ( зберігся в малюнках ).

Майже не пов'язаною з національними українськими образами в попередньому мистецтві виявилася жіноча скульптура Бородая В.З. в Києві. Фігура активно втрутилась в історичний силует стародавнього Києва з наявністю історично створених висотних домінант золотоверхих соборів і дзвіниць, водночас виявив риси сухого академізму і холодного пафосу. Велетенська скульптура невдало поєднана з п'єдесталом, замалим для фігури. У 1981 р. монумент офіційно відкрив генсек з Москви - Л. Брежнєв.

            Старше покоління радянських графіків склалося в умова Російської імперії. Тим не менше, в графіці радянського періоду реалізувалися ті ж форми — портретні цикли, ілюстрація, пейзажний альбом, эстампи, экслибриси ( книжкові знаки ), проекти грошових знаков, поштові марки. Техніки виконання традиційні — вуголь, пастель, олівець, туш. Московська школа гравюри відродила ксилографію. Фаворский Володимир Андрійович (1886-1964 )— посів головне місце в розвитку ксилографії 1920-х рр. ( « Кремль. Свердловський зал», 1921; «Роки революції», 1928; ілюстрації до різних видань ). Фаворский намагався створити з кожного видання ансамбль, цілісне явище. Окрім творчості, Фаворський плідно займався викладаням. Серед його учнв - низка відомих радянських графіків з яскравими художніми індивідуальностями, серед них - Піков Михайло Іванович. Через удосконалення друку і мобільність техніки з часом стала переважати літографія та дешеві основи для матриць - ліногравюра, фототіпія, офсетний друк.

62)Ліна Костенко - класик сучасної української літератури.

      Лі́на Васи́лівна Косте́нко (* 19 березня 1930, Ржищів, Київська область) — українська письменниця-шістдесятниця, поетеса. Лауреат Шевченківської премії (1987), Премії Антоновичів (1989), премії Петрарки (1994).У радянські часи брала активну участь у дисидентському русі, за що була надовго виключена з літературного процесу. Авторка поетичних збірок «Над берегами вічної ріки» (1977), «Неповторність» (1980), «Сад нетанучих скульптур» (1987), роману у віршах «Маруся Чурай» (1979, Шевченківська премія 1987), поеми «Берестечко» (1999, 2010). 2010 року опублікувала перший прозовий роман «Записки українського самашедшого», що став одним з лідерів продажу серед українських книжок у 2011 році

Почесний професор Києво-Могилянської академії, почесний доктор Львівського та Чернівецького університетів.

   Була однією з перших і найпримітніших у плеяді молодих українських поетів, що виступили на межі 1950—1960-х років. Період так званих «шістдесятників» створив новітні стилі в українській літературі, змусив творити щось нове, атипове, щось авангардне, але, як і завше, безжальне та максимально критичне щодо влади та тодішнього режиму.Збірки її віршів «Проміння землі» (1957) та «Вітрила» (1958) викликали інтерес читача й критики, а збірка «Мандрівки серця» (1961) не лише закріпила успіх, а й засвідчила справжню творчу зрілість поетеси, поставила її ім'я поміж визначних майстрів української поезії. На початку 1960-х брала участь у літературних вечорах київського Клубу творчої молоді. Починаючи з 1961, її піддавали критиці за «аполітичність», був знятий з плану знімання фільм за сценарієм Л.Костенко «Дорогою вітрів».

8 квітня 1963 р. на ідеологічній нараді секретар ЦК КПУ з ідеології А.Скаба заявив: «Формалістичні викрутаси зі словом неминуче призводять до викривлення і затемнення ідейно-художнього змісту твору. А що справа саме така, свідчать деякі твори молодих поетів М.Вінграновського, І.Драча, Л.Костенко». Це був сигнал до погрому покоління шістдесятників.

63)Музична культура і український театр у 1960-х-1980-х рр.

Музика: 1960-ті роки відзначаються проривом української композиторської школи на світову арену, опануванням новітніх течій європейської музичної культури. У Києві створюється група митців «Київський авангард», до якої увійшли такі згодом відомі митці, як Валентин Сильвестров, Леонід Грабовський та Віталій Годзяцький. Проте через розходження з ретроґрадними тенденціями офіційних музичних кіл СРСР члени «Київського авангарду» зазнавали різного роду утисків, що врешті-решт призвели до розпаду цієї групи.В ці ж роки продовжують працювати такі композитори як Платон і Георгій Майбороди, К. Данькевич, на цей період припадають останні дві симфонії Б. Лятошинськиого. Світове визнання отримала національна школа вокального мистецтва. Яскраві імена української оперної сцени — А. Солов'яненко, Д. Гнатюк, Б. Руденко, Є. Мірошниченко. Визначною подією музичного життя стала постановка опери Д. Шостаковича «Катерина Ізмайлова» у Києві 1965 року.

Кінематограф: Особливого розвитку в ці роки досяг український кінематограф. Його вершини — фільми С. Параджанова «Тіні забутих предків», Л. Осики «Захар Беркут», Ю. Іллєнка «Білий птах з чорною ознакою», Л. Бикова «В бій ідуть одні старики», І. Миколайчука «Вавілон ХХ». У той же час на екран не допускалися неприйнятні для режиму фільми, майстрам нав'язувалася тематика.

Протягом останніх 50 років швидко зростали міста, вони набували нового вигляду, йшло масове будівництво. Однак, за невеликими винятками, переважало панування типової забудови, втрата багатьох народних традицій, відсутність сучасних будівельних технологій, бідність дизайну характеризували стан архітектури.

Таким чином, при значних досягненнях України до середини 80-х років в культурі, як і в інших сферах життя, стала очевидною глибока системна криза.

64)Культура в часи перебудови та становлення незалежної української держави.

Після початку проведення політики перебудови, гласності і демократизації в Україні відбувається широке національно-демократичне піднесення. З сер. 80-х років в умовах піднесення національної самосвідомості, становлення демократії багато українських літераторів активно включилися у громадсько-політичне життя. У 1989 р. було засноване Товариство української мови імені Т. Шевченка, метою якого стало утвердження української мови у всіх сферах суспільного життя, її всебічного розвитку, охорона чистоти і самобутності мови. Відбувається справжній газетно-журнальний бум. Народ наново відкриває свою історію, проходять широкі дискусії про гетьмана І. Мазепу, про діяльність Центральної Ради, радянсько-німецький договір 1939, уперше публікуються матеріали про голод 1932—1933 рр. Друкуються раніше заборонені книги, виходять на екрани фільми. Встановлюються перші контакти з діаспорою. Творча інтелігенція взяла активну участь у створенні Народного Руху України.

Після здобуття Україною незалежності в 1991 р. почався новий етап розвитку українського суспільства. Україна стала суверенною демократичною державою, почалися радикальні реформи. Головною особливістю сучасного періоду можна вважати його перехідний характер. Ми можемо говорити про те, що в суспільстві склалася нова соціокультурна ситуація, яка характеризується іншими соціально-економічними умовами, формами власності, характером стосунків між людьми, соціальною структурою, системою цінностей. Принципово новий статус в наші дні отримала національна культура. У той же час серйозно впливає на всі сфери суспільного життя економічна криза, яку переживає наша Україна в кінці ХХ століття

Одним з найважливіших для розвитку культури є питання про національну мову. У 1989 р. Верховною Радою був ухвалений «Закон про мови в Українській РСР». Статус української мови як державної закріпила Конституція України. З прийняттям нового законодавства почався процес переходу на українську мову державних органів, засобів масової інформації, установ культури, освіти. Життя вже виявило багато труднощів, які стоять на цьому шляху. За переписом 1989 р. українці становили 72 % населення республіки, серед них рідною українську мову назвали 67 %, російська мова переважає на сході України, в Криму. Але дуже показовим є ставлення росіян в Україні до української освіти своїх дітей — за даними американського соціолога І. Бремера (1994), 54 % росіян у Львові і 65 % у Києві згодні з тим, щоб їхні діти навчалися в українських школах і майже всі росіяни у Львові та Києві (відповідно 96 та 91 %) визнають, що їхні діти повинні вільно володіти українською мовою. У Сімферополі так думають 54 % росіян. Це по суті говорить про підтримку процесу еволюційної українізації неетнічними українцями.

Фінансові проблеми перешкоджають збільшенню тиражів українських книг, комерційна література в основному привозиться з Росії. Тобто очевидно, що для успішного розв'язання проблеми не досить адміністративних заходів, а потрібна культурно-просвітницька робота, державна економічна підтримка. Скорочуються тиражі книг. Оптимальним показником вважається, коли на душу населення друкується 12—14 книг на рік. Якщо в 1991 р. в Україні цей показник становив 3,6, то в кінці 90-х — 0,99. Населення значною мірою позбавлене можливості читати періодику (зараз в Україні тільки близько 8 % сімей передплачують газети або журнали).

У 1999 р. в більш ніж 60 % середніх навчальних закладів викладання здійснювалося державною мовою, за винятком декількох регіонів. У системі середньої освіти зникла одноманітність. З'являються авторські школи. Особливий розвиток отримали нові види середніх навчальних закладів з ранньою профілізацією — гімназії, ліцеї. Діє програма державної підтримки обдарованих дітей. В 2000 р. почато перехід на 12-річну середню освіту. Однак соціальне розшарування населення все частіше додає системі освіти по суті становий характер. Державні школи зазнають фінансових труднощів, вчителям нерегулярно виплачується зарплата. Практично зникла система професійного навчання, оскільки промисловість неспроможна фінансувати ПТУ. Масово закрилися дитячі садки.

Реформується система вищої освіти. Для підвищення її рівня введена система акредитації. Найбільші навчальні заклади отримують статус Національних. Наприклад, Національний Київський університет імені Тараса Шевченка, Національний університет «Києво-Могилянська академія». Крім державних, з'являється велика кількість комерційних вузів. Внаслідок цього кількість різного роду інститутів, академій, університетів зросла майже вдвічі.

За роки незалежності розширилися культурні контакти з різними країнами. Це сталося завдяки роботі різних міжнародних фондів, можливості поїздок, спільним проектам. Були видані твори письменників, які працювали в еміграції, з'явилася перекладна література провідних закордонних істориків-українознавців.

Вперше запрацювала національна українська станція в Антарктиді. В той же час на науковому потенціалі дуже серйозно відбилися економічні проблеми. В Україну широко завозиться електронна техніка, власна її розробка і виробництво не налагоджуються. Погіршення умов життя і роботи стало головною причиною того, що в 1992—1996 рр. за кордон виїхали тисячі наукових співробітників.

З'явилося розділення культури на елітарну і масову. Україна зіткнулася з таким явищем, як американізація культури, що особливо відчувається в кінематографі (виробництво власних фільмів значно скорочене), популярної музики, літератури.


Диплом на заказ


1. Мир Галактик Галактики и звездные системы.html
2. Классические основания квантовой механики
3. Юриспруденция 030900 квалификации Бакалавр
4. Способи здійснення компютерних злочинів
5. ИО Учебная группа курс 4 Учебный год
6. Тема 14 Мировая валютная система Понятие валютной системы и ее структура Эволюция мировой валютн
7. Новые формы построения организации
8. Физиологически активные липиды и их роль в питании человека
9. вариантЦикл Менструальный Цикл ОвариальноМенструальный Menstrul Cycle периодические изменения протекающие в
10. Городская община древней Руси
11. Организация производства и рабочих мест в холодном цехе кафе «Старый дворик» на 80 мест в гостинице «Измайлово»
12. і Залежно від розмірів підприємства деякі з перерахованих нижче ролей можуть бути відсутніми взагалі а деяк
13. тематического употребления спиртных напитков1
14. Объединенные кондитеры
15. . Типы оснований- Основания под фундаменты зданий и сооружений бывают естественными и искусственными
16. тематичних наук Львів2002 Дисертацією є рукопис
17. таки ловко банкиры народ дурят
18. Аут Гротеск и Хроники богини
19. 18210312415518 Назовите возраст человека для костной ткани которого характерна наиболее высокая доля орг
20. Происхождение и эволюция жизни на Земле