Будь умным!


У вас вопросы?
У нас ответы:) SamZan.ru

Уроки національного державотворення- історичні паралелі

Работа добавлена на сайт samzan.ru: 2016-03-30

Бесплатно
Узнать стоимость работы
Рассчитаем за 1 минуту, онлайн

НАЦІОНАЛЬНА  АКАДЕМІЯ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ

ПРИ  ПРЕЗИДЕНТОВІ  УКРАЇНИ

ОДЕСЬКИЙ  РЕГІОНАЛЬНИЙ  ІНСТИТУТ

ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ

Кафедра державного управління і місцевого самоврядування

«Уроки національного державотворення: історичні паралелі. Формування інститутів держави в роки визвольних змагань.»

  Виконала :  слухачка 1 курсу 1 групи

                                                  факультету Державного управління

Токар І.О.

     Викладач: професор П.І. Надолішній

Одеса 2011

НАЦІОНАЛЬНА  АКАДЕМІЯ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ

ПРИ  ПРЕЗИДЕНТОВІ  УКРАЇНИ

ОДЕСЬКИЙ  РЕГІОНАЛЬНИЙ  ІНСТИТУТ

ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ

Кафедра державного управління і місцевого самоврядування

«Уроки національного державотворення: історичні паралелі. Формування інститутів держави в роки визвольних змагань.»

  Виконала :  слухачка 1 курсу 1 групи

                                                  факультету Державного управління

Кобак М.В.

     Викладач: професор П.І. Надолішній

Одеса 2011

Завдання для самостійної роботи: «Уроки національного державотворення: історичні паралелі. Формування інститутів держави в роки визвольних змагань.»

Історичний досвід та сучасна практика свідчать, що побудувати національну державу можна тільки за умови, коли в суспільстві є верстви, групи, зацікавлені в її існуванні. Відбутися може лише соціально розвинений народ, що має власну провідну верству, життєздатну еліту. Про це в загостреній формі вустами одного зі своїх героїв говорив І. Франко: «Поки ви, русини, не маєте своїх дідичів і міліонерів, поти ви не є жаден народ, а тілько купа жебраків та невольників». Усвідомлюючи залежність державницького поступу від ролі й місця провідної верстви в суспільно-політичному житті, він звертається до інтелігенції із закликом «витворити з величезної етнічної маси українського народу українську націю, суцільний культурний організм, здібний до самостійного культурного й політичного життя…».

Відсутність цього соціального прошарку вже не раз спричиняла в Україні втрату незалежності. До цього долучався також трагічний вплив зовнішніх чинників. Так, Українська автономія в складі Російської держави в другій половині ХVІІ — на початку ХVІІІ ст. не втрималася й загинула через те, що не мала достатньо надійного соціального ґрунту, а тому не могла не втратити й провідної своєї верстви. Своєрідність тогочасних подій в Україні полягала в тому, що антифеодальна за своїм змістом визвольна війна була водночас національною революцією, боротьбою за власну державність. Національно-визвольні змагання дали додатковий імпульс становленню буржуазних, ранньокапіталістичних відносин, які всупереч феодальній реакції, почали розвиватися на українських землях завдяки козацтву, духовенству, міщанству та вільному селянству. Здобувши право на необмежену участь у політичному житті, вільне заняття промисловою діяльністю, право на володіння землею— основним національним багатством, ці соціальні верстви, насамперед козацтво, творили українське суспільство як політичну й господарську цілість. Попри суперечливий характер, певні прорахунки та відступи, у ментальності українців утверджується державницька ідея, яка стала метою визвольних змагань ХVІІІ–ХХ століть. Водночас нової якості набули етнічні процеси, пов'язані з національним самоусвідомленням українців, визначенням їхнього місця серед інших народів.

На жаль, після революції Б. Хмельницького, коли було досягнуто певної самостійності, український народ в особі його провідної верстви — української шляхти не зміг скріпити цю самостійність, а навпаки — розгубив її впродовж століття. Згодом нова українська аристократія, що виникла з середовища, розворушеного Хмельниччиною, поспіль денаціоналізувалася, зрадила національні інтереси, дедалі більше відходила від ідеї державності в бік чистої користі. «Боротьба за соціальні привілеї і за адміністративну автономію як засіб кращої охорони тих привілеїв — ось що було змістом панівної верстви в Україні, а не боротьба за автономію української нації», — писав відомий дослідник М. Шаповал.

Такі українці байдуже або навіть вороже ставилися до української державницької ідеї, остання була на периферії їхніх політичних інтересів. Типовими є слова Віктора Кочубея — українця, який належав до найближчого імператорського оточення: «Хоч і народився я хохлом, я більший росіянин, ніж хто інший… Я розглядаю турботи українських губерній з точки зору спільних інтересів усієї Росії». Хоча були й такі, які не тільки не стали на шлях колаборанства — служби московській імперії (чи польській короні), а й кидали виклик імперії, тільки-но вона вступала в чергове воєнне протистояння: дворяни Полетики, Милорадовичі, Марковичі, Рєпніни, Василь Капніст та інші.

Логіка історичного процесу полягала в тому, що в складі абсолютистської Росії Українська держава з її демократичним устроєм була позбавлена перспектив розвитку, адже справжнім фундаментом російської державності були не суспільно-станові верстви, не вільнолюбиві звичаї й традиції, а монархія. Станові відносини, місцеве самоврядування, суд, адміністрація, промисловість, банки, університети, література й мистецтво, академії тощо — трималися в душі народній безпосередньо через монархію.

На початку ХХ ст.: Українська Народна Республіка зазнала поразки саме через те, що національна еліта — політична, економічна, військова, інтелектуальна — була занадто слабка й не зуміла об'єднати суспільство соціально. Російська імперія пригноблювала Україну не лише економічно, а й духовно. Вона зманювала, нищила національну еліту, добре усвідомлюючи, що без духовного осердя нація, народ перетворюються в натовп, бездуховну юрбу. Не випадково найбільшою трагедією українців Т. Г. Шевченко вважав не економічне гноблення (то вже наслідок), а те, що живуть українці «на нашій — не своїй землі», те, що довкола «байстрюки Єкатерини сараною сіли».

Однак саме безвольність і розгубленість тодішньої верстви, яка в екстремальних умовах не зуміла здійснити належний вплив на народ, призвели до того, що останній виявився дезорієнтованим, незмобілізованим, не здатним організовано виступити на захист свободи й незалежності. В умовах загострення багатьох соціальних проблем, гальмування реформ, передусім земельної, політичної нестабільності зовнішнім силам не так важко було збурити проти української державності соціальні низи. Чи не тому В. Винниченко підкреслював, що в утраті української державності винні не стільки загарбники, скільки насамперед ми. «Ми не розуміли того, що наша державність потрібна нам була, як засіб для повного соціального й національного визволення наших працюючих мас, як засіб… перетворення сучасного насильницького громадянства в громадянство вільних і рівних людей, — пише він з гіркотою в 1920 р.— Що твердішою споверху, знадвору здавалася наша державність, що більше вона набирала вигляду «справжньої» державності, то й більше слабла й підупадала з середини, у своїх дійсно-справжніх основах — в широких народних масах».

Саме в ці роки українці чи не вперше були готові не тільки вивчати рідну мову, культуру й дослідити етнографію, не просто добиватися свобод у межах автономії, а й воювати за самостійність і незалежність України. Якраз тоді вискристалізувалось багато внутрішньо вільних людей, для яких смерть була кращою від неволі.

Загалом же визвольні змагання 1917–1921 рр. ще раз підтвердили, що без провідного соціального прошарку національна держава неможлива. Брак національного ідеалу в усіх верствах суспільства, недостатнє прагнення інтелігенції бути передусім виразником загальнонаціональних бажань призвели до втрати державності. За винятком небагатьох прикладів усвідомлення актуальності нагальних завдань, що стояли тоді перед інтелігенцією, остання загалом була паралізована політично й схилялася швидше до самодостатнього етнографізму.

Отже, упродовж століть чужі еліти нав'язували Україні, її регіонам різні принципи і засади організації життя, культуру і традиції. Тому у фазу незалежності ми увійшли з різними цілями й поглядами, національним і соціальним складом, рівнем національної свідомості, національно-історичної ідентичності, які сформувалися на підставі регіональних, культурних, ідеологічних, релігійних та мовних ліній поділу. Навіть якщо брати до уваги лише етнічних українців, то й вони різні у своїх політичних, суспільних, релігійних аспіраціях. Така «спадщина» містить потенційну загрозу процесам державотворення, значний потенціал соціальних конфліктів та напруженості, істотно перешкоджає консолідації українського суспільства.

Це в жодному разі не означає, що серед українців немає людей, здатних керувати, — вони є. Але більшість з них керує сусідньою Росією, оскільки багато десятиліть в імперії діяв механізм відбору, внаслідок чого найпрогресивніші представники кожної національності опинялись у Москві, поповнюючи лави державних топ-менеджерів. Залишались не найкращі, але керовані кадри з добре розвинутими інстинктами і відсутністю аналізу. У державі з багатовіковою традицією керівна еліта — це прошарок суспільства з відповідними традиціями, навичками, навіть, секретами, які, як мудрість, передаються від покоління до покоління без зайвого афішування.

Формування національної еліти, становлення провідної верстви нині такі ж актуальні, як і в минулі часи. Самоутвердження української нації на новому витку світової цивілізації, успішне творення державно-політичного організму залежатиме від того, наскільки українська державницька ідея увійде у свідомість громадян України, яке місце посяде в системі їхніх цінностей. Державотворення в Україні відбувається сьогодні в досить несприятливих умовах як з позиції внутрішніх, так і зовнішніх факторів.

Вказуючи на залежність становлення й зміцнення нашої державності від власної національної еліти, провідної верстви, деякі дослідники на початку незалежності вбачали її насамперед у вигляді панівного «партократичного» соціального прошарку, «комуністичної номенклатури» чи державної бюрократії. Постає питання: чи можна вживати поняття національної еліти щодо компартійного і бюрократичного класів? Чи можна вбачати в них провідну верству на шляху розбудови Української держави?

По-перше, політично самостійною Україна стала не лише внаслідок національно-визвольних змагань чи демократичних домагань української політичної контреліти, яка почала формуватися в 90-ті роки ХХ ст., а й через перерозподіл влади; цілком несамостійно, а внаслідок щасливого випадку, пов'язаного з невдалим путчем ортодоксальної частини номенклатури колишнього СРСР у серпні 1991 року. Боротьба за владу, загальне зацікавлення в поваленні її центральних структур детермінували суверенізацію союзних республік поза логікою внутрішніх процесів, які так чи інакше були підготовкою до незалежного буття. Звичайно, цей процес спрямовувався вищою республіканською бюрократією й моделювався відповідно до її амбіцій, що зросли до державницького рівня.

Чи зможе Україна використати свій іще один, можливо, найреальніший історичний шанс і посісти гідне, а можливо, й провідне місце в новому світопорядку, який щойно народжується, стати справжньою європейською нацією, стати тою Україною, яку століттями вимріювали її провідники, — засвідчить час і здатність національної еліти, кожного з нас адекватно реагувати на складні й часом суперечливі «виклики» сучасної історії.

Тому сьогодні, як і раніше, надзвичайно важливо сформувати національно свідому еліту, провідну верству, без якої неможливо по-справжньому реалізувати національну державу.


Диплом на заказ


1. У разі пожеж аварій на об~єктах пов~язаних з виробництвом зберіганням транспортуванням сильнодіючих от
2. гигиенического режима труда и пожарновзрывной безопасности в производственных условиях
3. Тема АЛХИМИЯ КАК ФЕНОМЕН СРЕДНЕВЕКОВОЙ КУЛЬТУРЫ Реферат По учебной дисциплине Культурология
4. Синяя птица Музыка 1
5. Иностранные профсоюзы
6.  Сборка мебели стандартных столов полок 1
7. 662895 КУРСК 2000 СОГЛАСОВАНА
8. Дз- Эктопия шейки матки
9. на тему- Анализ особенностей исторических этапов взаимодействие общества и природы
10. Остаться человеком в пламени войны по произведениям Василя Владимировича Быкова
11. ТЕМАТИКА Вопросы для подготовки к экзамену СОД 3 семестр 1
12. Вступ 2 Історія заснування Всесвітнього Поштового Союзу ВПС
13. Вычислительные машины системы и сети направляемых на преддипломную практику в период с 03
14. Экономическая сущность дебиторской и кредиторской задолженност
15. давние времена ребята еще в Древней Руси стояли на страже нашей родины очень сильные люди богатыри
16. Особенности узбекско-турецких отношений в 90-е годы
17. Тема Предмет и методология теории государства и права Сложность Ми
18. Основные концепции природы языка Дополнение к таблице раздел 1 ~ физиологоакустическая концепция пр
19. Лекция 16 Молекулярная физика и термодинамика Статистический подход
20. 14 В современном потоке бурной дифференциации и интеграции наук важно выявить их переплетения и размеже