Будь умным!


У вас вопросы?
У нас ответы:) SamZan.ru

тема соціальних економічних і політикоправових відносин які встановлюються і охороняються конституцією т

Работа добавлена на сайт samzan.ru: 2016-03-30

Бесплатно
Узнать стоимость работы
Рассчитаем за 1 минуту, онлайн

  1.   Конституційний лад — система соціальних, економічних і політико-правових відносин, які встановлюються і охороняються конституцією та іншими конституційно-правовими актами держави.

Конституційний лад України є системою суспільних відносин, передбачених і гарантованих Конституцією і законами, прийнятими на її основі і відповідно до неї.

За своєю суттю конституційний лад становить собою певний тип конституційно-правових відносин, зумовлених рівнем розвитку суспільства, держави і права.

За своїм змістом конституційний лад опосередковує насамперед передбачені і гарантовані Конституцією державний і суспільний лад, конституційний статус людини і громадянина, систему безпосереднього народовладдя, організацію державної влади й місцевого самоврядування, територіальний устрій, основи національної безпеки та інші найважливіші інститути конституційно-правових відносин в Україні.

За формою конституційний лад являє собою систему основних організаційних і правових форм суспільних відносин, передбачених Конституцією, тобто основних видів організації і діяльності держави, суспільства та інших суб'єктів конституційно-правових відносин.

Існуючий конституційний лад України, передбачений її Конституцією, характеризується насамперед рядом загальних принципів, зокрема суверенністю, демократизмом, гуманізмом, реальністю, системністю, науковою обґрунтованістю, історизмом, наступністю, програмним характером, гарантованістю.

Основні принципи конституційного ладу України: - принцип, згідно з яким людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпека є найважливішою соціальною цінністю. - принцип народного суверенітету(згідно з яким народ є носієм суверенітету і єдиним джерелом влади) - українська держава унітарна, суверенна, незалежна, демократична, соціальна, правова, з республіканською формою правління - організація і діяльність державної влади будується на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову - визнання і гарантування місцевого самоврядування - принцип верховенства права(згідно з яким закріплюється загальна підпорядкованість праву, пряма дія і застосування норм конституції)

  1.  Основні принципи конституційного ладу України:

- принцип, згідно з яким, людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою актуальною цінністю (ч. 1 ст. З Конституції);

- принцип народного суверенітету, згідно з яким народ є носієм суверенітету і єдиним джерелом державної влади (ст. 5 Конституції);

- визначення форми Української держави як унітарної, суверенної і незалежної, демократичної, соціальної, правової держави з республіканською формою правління (статті 1, 2 та 5 Конституції);

- організація і діяльність державної влади будується на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову (ст. 6 Конституції);

- визнання і гарантування місцевого самоврядування (ст. 7 Конституції);

- принцип верховенства права, згідно з яким закріплюється загальна підпорядкованість праву, пряма дія і безпосереднє застосування норм Конституції (статті 8 і 19 Конституції);

- визнання і гарантування основ громадянського суспільства, його саморозвитку, свободи його інститутів (статті 11, 13 та 14 Конституції);

- принцип, згідно з яким суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності, заборони цензури, свободи політичної діяльності, не забороненої Конституцією і законами України (ст. 15 Конституції);

- принцип визнання української мови державною (ст. 10 Конституції);

- визнання плюралізму форм власності і гарантування захисту прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, соціальної спрямованості економіки (ст. 13 Конституції);

- принцип, згідно з яким норми міжнародного права, за умови згоди на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, становлять частину національного законодавства (ст. 9 Конституції);

- визначення основних функцій держави: захисту суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки, забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноправності України, оборона держави, здійснення зовнішньополітичної діяльності (статті 16, 17 та 18 Конституції);

- принцип, згідно з яким правовий порядок в Україні здійснюється на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законом.

Ст. 6 Конституції проголошує: “Державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову” [1;5]. Реалізація цього принципу в практичній діяльності державного механізму покликана запобігти концентрації всієї влади в руках однієї особи чи одного органу, що, як свідчить історичний досвід, загрожує свавіллям у здійсненні керівництва державою. Важливою передумовою втілення в практику цього принципу є створення системи взаємних стримань і противаг між різними гілками влади. Для запобігання переваги однієї гілки влади над іншими необхідна чітко визначити компетенцію кожної з них та створити реальні можливості уникнути спроб будь-якої гілки влади виконувати непритаманні їй функції.

Теорія поділу влади була висунута ще європейськими просвітниками XVII-XVIII cт. Більшовики, прийшовши до влади в 1917 році, знехтували нею, наділивши контрольовані ними Ради і законодавчими, і виконавчими повноваженнями. Повернення радянського суспільства до принципу поділу влади відбулося в роки ініційованої М.С.Горбачовим перебудови. У відповідності до даного принципу до складу парламенту не можуть обиратися працівники виконавчих органів, у т.ч. міністри. Не можуть бути депутатами й судді. Виконавчий апарат мусить бути підпорядкований законодавчим органам, а суд і прокуратура – незалежні від обох. Це елементарна основа організації правової держави.

Статті 10,11 та 12 Конституції України регулюють основи національного розвитку та міжнаціональних відносин в Україні. Конституція визначила засади міжнаціональних відносин, закріпивши:

- принцип рівності всіх громадян незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі тощо;

- основні напрями державної політики у сфері міжнаціональних відносин.

Згідно зі ст. 11 Українська держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України.

Статті 13, 14 та 16 закріплюють основні засади економічних відносин у нашому суспільстві. Нині економічна система України включає такі форми власності, як державна, колективна і індивідуальна власність. Конституція наголошує, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об’єктом права власності українського народу.

Велику увагу приділяє Конституція питанням політичного розвитку українського суспільства, яке ґрунтується на засадах політичної та ідеологічної багатоманітності. На відміну від Конституції УРСР 1978 року, нова Конституція принципово допускає діяльність у суспільстві різних політичних партій. Кожна з них в ході свого функціонування, при визначенні найближчих та перспективних завдань свого розвитку не може не виходити з певних ідеологічних, політичних або інших концепцій. Проте ці концепції “…не можуть проголошуватись державою обов’язковими для вивчення, сповідання і пропагування під загрозою тих чи інших санкцій. Кожна особа, кожне об’єднання добровільно й свідомо можуть обирати і дотримуватись тих ідеологічних настанов, які вони вважають переконливими для себе”. Конституція України забороняє цензуру, тобто обмежувальні заходи щодо свободи друку.

  1.  Конституційні засади економічних відносин; політична та ідеологічна багатоманітність; конституційні засади соціальних відносин; конституційні засади духовно-культурних відносин.

Економічні, політичні та духовні відносини, як зазначалося вище, значною мірою становлять сферу громадянського суспільства, яке базується на засадах свободи і саморегуляції. Правова держава, з огляду на це, не може встановлювати економічний лад суспі­льства та політичну систему - вони формуються переважно вільною ініціативою громадян. Утім, це не відкидає можливості, навіть необхідності державного регулювання економічної, політичної та духовно-культурної діяльності. Метою такого регулювання є за­кріплення найсуттєвіших рис і ознак громадянського суспільства, охорона базових, визначальних відносин, які складаються в цих сферах життєдіяльності суспільства.

Норми конституційно-правового інституту «Загальні засади конституційного ладу України» визначають засади економічних, соціальних і духовно-культурних відносин, закріплюють політичну, економічну та ідеологічну багатоманітність.

Конституційні засади економічних відносин. Економічні відносини становлять економічний базис громадянського суспільства і визначають передумови повновладдя народу України та свободи людини. Вони охоплюють: відносини власності, виробництва, обміну, розподілу та споживання матеріальних і духовних благ.

Відносини власності є найважливішим елементом економічної системи. Термін «власність» уживається в законодавчих актах і юридичній літературі у двох значеннях: в юридичному - для позначення права особи на певну річ, тобто правочинність володіти, користуватись і розпоряджатися цією річчю; в економічному - для позначення сукупності економічних відносин, пов'язаних із певним майновим комплексом і відповідним суб'єктом економічної діяльності.

Аналіз статей 13, 14 Конституції України свідчить про те, що в них термін «власність» використовується в його другому - економічному - значенні. У громадянському суспільстві існують дві основні форми власності (всі інші походять від них) - публічна і приватна. Ці форми різняться суб'єктами та режимом користування. Так, по-перше, суб'єктами приватної власності можуть бути будь-які фізичні або юридичні особи, а публічна власність має колективний характер; по-друге, публічна власність, на відміну від приватної, є неподільною.

Здійснюючи регулювання відносин власності, Конституція

України:

1. Встановлює однаковий загальний правовий режим для всіх форм господарювання - всі суб'єкти права власності проголошуються рівними перед законом (ч. З ст. 13).

2. Закріплює принцип гарантованості прав усіх суб 'єктів власності й господарювання (ч. З ст. 13).

3. Встановлює перелік природних об'єктів власності Українського народу - земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, що перебувають у межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони (ч. 1 ст. 13).

4. Визначає коло суб 'єктів права розпоряджатися власністю Українського народу - органи державної влади та органи місцевого самоврядування (ч. 1 ст. 13).

5. Визначає коло суб'єктів права користування природними об'єктами права власності народу - громадяни України (ч. 2 ст. 13).

6. Передбачає можливість набуття і реалізації права власності на землю громадянами, юридичними особами і державою (ч. 2 ст. 14).

7. Встановлює обмеження щодо використання власності - вона не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству (ч. З ст. 13), використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі (ч. 8 ст. 41).

Важливими принципами ринкової економіки є: свобода економічної діяльності та свобода конкуренції. Конституція України надає кожному право на підприємницьку діяльність, не заборонену законом (ч. 1 ст. 42) та зобов'язує державу забезпечити захист конкуренції у підприємницькій діяльності (ч. З ст. 42).

В умовах формування ринкової економіки кардинально змінюється роль держави в економічних відносинах. Сьогодні, коли від­мирає всеосяжне централізоване планування, примусове встановлення господарських зв'язків, роль держави зводиться до вико­нання таких функцій:

- здійснення законодавчого регулювання основ економічної, господарської діяльності;

- контроль за дотриманням установлених законом правил економічної, господарської діяльності, захист відносин, що виникають за цими правилами, та прав їхніх учасників;

- забезпечення соціальної спрямованості економіки.

Політична та ідеологічна багатоманітність. Громадянське суспільство може існувати лише за умови реального політичного та ідеологічного плюралізму, що випливає з права кожної людини на свободу переконань і на вільне їх виявлення1.

Закріплений ст. 14 Конституції України принцип політичної багатоманітності означає багатопартійність, себто можливість створення будь-якої політичної партії чи громадської організації, які провадять свою діяльність відповідно до вимог закону. В демократичному суспільстві роль політичних партій надзвичайно велика.

У ст. 36 (ч. 2) формулюється мета діяльності партій в Україні: сприяння формуванню і вираженню політичної волі громадян. Основними завданнями, що їх звичайно ставлять перед собою партії, є участь у формуванні органів державної влади і органів місцевого самоврядування та участь у здійсненні влади через своїх представників, обраних до парламенту та інших представницьких органів. Вони, зокрема, розробляють і подають на розсуд виборцям програми, де пропонуються способи вирішення проблем суспільного розвитку, висувають кандидатів на виборах, ведуть передвиборну агітацію, формують партійні фракції в представницьких органах тощо.

Конституція України закріплює не лише можливість діяльності різних партій та інших об'єднань громадян, а й їхню рівність перед законом (ч. 5 ст. 36). Рівність об'єднань громадян перед законом виявляється в рівності їхніх прав у політичній та господарській діяльності, закріплених у ст. 20 Закону України «Про об'єднання громадян» від 16 червня 1992 р. Закон, зокрема, надає об'єднан­ням громадян право:

- виступати учасниками цивільно-правових відносин, набувати майнових і немайнових прав;

- брати участь у політичній діяльності, проводити масові заходи;

- створювати установи та організації;

- поширювати інформацію і пропагувати свої ідеї та цілі;

- засновувати засоби масової інформації тощо.

Це конституційне положення повністю узгоджується з нормами міжнародного права і відповідає стандартам, що містяться в Загальній декларації прав людини, Міжнародному пакті про громадянські і політичні права та в інших міжнародно-правових до­кументах.

Гарантії діяльності політичних партій деталізуються в Законі України «Про політичні партії в Україні» від 5 квітня 2001 p.:

«Політичні партії є рівними перед законом.

Органам державної влади, органам місцевого самоврядування, їх посадовим особам заборонено виокремлювати у своєму став­ленні певні політичні партії чи надавати їм привілеї, а також сприяти політичним партіям, якщо інше не передбачено законом, у провадженні їх діяльності.

Втручання з боку органів державної влади та органів місцевого самоврядування або їх посадових осіб у створення і внутрішню діяльність політичних партій та їх місцевих осередків забороняється, за винятком випадків, передбачених цим Законом».

У ст. 37 Конституції України визначено перелік підстав, за наявності яких забороняються утворення і діяльність політичних партій та громадських організацій. Подібна заборона стосується лише тих політичних партій і громадських організацій, програмні цілі або дії яких спрямовані на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності держави, підрив Ті безпеки, незаконне захоплення державної влади, пропаганду війни, насильства, на розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, посягання на права і свободи людини, здоров 'я населення. При цьому політична партія може бути заборонена за поданням Міністерства юстиції України чи Генерального прокурора України лише в судовому порядку.

Конституційні підстави щодо заборони діяльності політичних партій та громадських організацій в Україні також повністю узго­джуються з нормами міжнародного права. Так, ст. 20 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права прямо вказує на те, що будь-яка пропаганда війни, будь-який виступ на користь національної, расової чи релігійної ненависті, що являє собою підбурю­вання до дискримінації, ворожнечі або насильства, повинні бути заборонені законом.

Закріплений Конституцією України принцип ідеологічної багатоманітності передбачає:

1. Право кожної окремої людини, соціальних груп, політичних партій і громадських організацій безперешкодно розробляти теорії, ідеї щодо економічного, політичного, правового та іншого устрою України; пропагувати свої погляди через засоби масової ін­формації; здійснювати діяльність із втілення своїх ідеологічних концепцій у практичну сферу; за допомогою правових засобів за­хищати право на ідеологічну багатоманітність.

2. Заборону надавати будь-якій ідеології загальнообов'язковий характер, визнання рівноправності всіх ідеологій.

3. Заборону цензури (ч. З ст. 15 Конституції України).

* # *

Конституційні засади соціальних відносин. Регулятивний вплив конституційної держави на соціальну сферу життєдіяльності суспільства передбачає законодавче регулювання найважливіших трудових і міжнаціональних відносин, а також питань сім'ї та шлюбу, охорони довкілля, життя і здоров'я людини, захисту прав споживача. Засади соціальних відносин отримали досить широке відображення в статтях Конституції України. Так, Конституція:

1. У повній відповідності із загальновизнаними нормами міжнародного права зафіксувала соціально-економічні права і свободи людини - право власності (ст. 41); право на свободу підприємницької діяльності; на захист прав споживачів (ст. 42); право на працю (ст. 43); право на страйк (ст. 44); право на відпочинок (ст. 45); право на соціальний захист (ст. 46); право на житло (ст. 47); право на достатній життєвий рівень (ст. 48); право на охорону здоров'я (ст. 49); право на безпечне для життя довкілля (ст. 50).

2. Визначила засади міжнаціональних відносин, закріпивши:

- принцип рівності всіх громадян незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі тощо (ч. 2 ст. 24);

- основні напрямки державної політики у сфері міжнаціональних відносин. Так, згідно зі ст. 11 держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України.

3. Встановила обов'язки держави щодо забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи {ст. 16).

* * *

Конституційні засади духовно-культурних відносин. Правова держава, не втручаючись у внутрішній світ людини, забезпечує дотримання конституційних принципів, які дають можливість кожній людині користуватися духовно-культурними благами.

Так, закріплюючи статус української мови як державної, Конституція України (ст. 10) одночасно гарантує вільний розвиток, викорис­тання і захист російської, інших мов національних меншин України.

Важливим елементом духовно-культурної сфери, основою розвитку всієї системи духовно-культурних відносин є освіта. Освіта— це передумова розвитку всього суспільства: рівень освіченості населення значною мірою визначає економічні, політичні й соціальні відносини в суспільстві. Стаття 53 Конституції України гарантує кожній людині право на освіту. Доступність освіти забезпечується її фінансуванням із державного та місцевих бюджетів.

У сучасному демократичному суспільстві функціонує такий важливий інститут духовно-культурної сфери, як релігія. Згідно з Конс­титуцією України (ст. 35) кожна людина має право на свободу світогляду і віросповідання. Конституційна держава будує свої відно­сини з церквою на основі проголошення відокремлення церкви і релігійних організацій від держави, а школи - від церкви. Не втручаючись у справи церкви, держава водночас гарантує рівність усіх релігійних конфесій - жодна релігія не може бути визнана державою як обов'язкова (ч. З ст. 35). Згідно зі ст. 5 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» від 23 квітня 1991 р. держава захищає права і законні інтереси релігійних організацій.

Важливе значення для розвитку духовно-культурних відносин відіграють наука, культура та мистецтво. Держава сприяє розвиткові культури, гарантує громадянам свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості (ст. 54).

4. Теоретичні розробки українських правників початку ХХ-го століття з проблем правової держави, як найдовершенішої форми існування держави взагалі зберігають свою цінність і сьогодні, і варті серйозної уваги сучасних філософів, політологів, вчених-конституціоналістів.

Одним із таких правників є Богдан Кістяківський (1868 — 1920 рр.), праці якого набули особливо актуального звучання у зв'язку з державотворчими процесами у незалежній Україні.

Б.Кістяківський, говорячи про державу, ототожнює її з «культурним людством, яке живе в культурній спілці». Для вченого культурна людина і держава, то два поняття, що доповнюють одне одного: держава є немислима без культурної людини, як і культурна людина без держави.

До правової держави Б.Кістяківський ставить вищі вимоги, ніж до державних утворень інших типів. Він пише: «Правова держава — вища форма державного буття, яку виробило людство як реальний факт». Сучасні дослідники також стверджують, що правова держава в цілому дуже подібна до конституційної і відрізняється лише певними моментами своєї довершеності і досконалості.

Б.Кістяківський не згадує про конституцію як про одну з найголовніших ознак правової держави. Мислитель моделює останню за принципами, частина з яких є відомими й уживаними в світовій практиці, а частина — і до сьогодні ще не використаними сучасною правовою державою. Особливо тут слід відзначити ідеї правової культури, суспільної правосвідомості, народовладдя, що мають неабияке значення для відродження і розвитку української політико-правової думки.

Характеризуючи правову державу, Б.Кістяківський вказував на таку її найважливішу ознаку, як обмеженість і підзаконність влади та її безособовість. Що ж мав на увазі Б.Кістяківський, вживаючи такі поняття?

На його думку, першочерговим стримуючим фактором влади виступають не закони, які обмежують владу, а — невід'ємні, непорушні, недоторканні права особи. Ці права не надаються державою, а є природними і обов'язково регламентованими. По-друге, пише Б.Кістяківський: «Правова держава — це не лише держава, яка обмежує себе встановленими з власної волі нормами і виконує ці норми. У сучасній правовій державі керують не особи, а загальні правила чи правові норми. Держава, по суті, повинна перетворитись на правове явище, де кожна дія урядового апарату, суду й інших органів скеровуються відповідним законом, узгодженим із конституційним принципом».

Юридичними засобами досягнення вищевикладених думок вчений вважав:

— недоторканність особи (обов'язок держави перед особою);

— реалізацію права народу на народне представництво;

— солідарність влади і солідарність нації: гарантією цієї солідарності є загальне виборче право, що здійснюється шляхом рівного, прямого і таємного голосування;

— участь народу у законотворенні та управлінні державою.

Взагалі, Б. Кістяківський приділяв особливу увагу саме законотворчому, тобто представницькому органу держави. Він вважав, що парламент у першу чергу через народ повинен здійснювати управління державними справами. Тому він розглядав парламент як найбільш важливу гілку серед трьох гілок влади.

Б.Кістяківський вважав, що своє право на управління державними справами громадяни повинні здійснювати залежно від власної правової культури, почуття відповідальності — через політичні партії, громадські організації. Тому в правовій державі повинно бути велике розмаїття недержавних структур. Особливо діяльність партій повинна бути скерована на «соціально утиснені елементи», які могли б з їх допомогою впливати на «державне життя».

У правовій державі законодавство повинно бути цілковито підпорядковане народу. Б.Кістяківський наділяє громадян правової держави всіма політичними правами людини, що записані і у Конституції України 1996 року. Б.Кістяківський писав: «Жодні обмеження виборчого права є недопустимі». Він підтримував прогресивні погляди щодо неприпустимості будь-яких цензів, неправових обмежень права обирати і бути обраним.

«Держава не повинна гнобити особу. Навпаки, особа має право на юридичний захист з боку держави» — писав Б.Кістяківський. Але ні в якому разі вчений не підтримував ідею про пасивну поведінку особи у відносинах з державними органами. Тобто, він виступав проти патерналізму у відносинах особи і держави. Б.Кістяківський пише: «Треба щоб кожна людина домагалася і тільки тоді вона буде і сміти, тобто буде вільною. Мета соціального розвою не в тому, щоб члени суспільства чекали на милосердя і добродійність з боку суспільства, а щоб нікому не треба було чекати добродійності. У правовій державі відповідальність за нормальне функціонування правопорядку лежить на самому народові».

Народ повинен брати участь у створенні та організації державних установ. Люди повинні цікавитись державними справами, адже, як зазначає Б.Кістяківський: «Організація правової держави залежить від самодіяльності і народних мас. Без активного ставлення до правового порядку і державних інтересів, що виходить із надр самого народу, правова держава немислима».

Відомо, що в правовій державі найбільший вплив мають середні класи. Б.Кістяківський вважав, що правова держава — це держава заможних людей. Це ще один критерій, що визначає правову державу як державу капіталістичну. Ось що з цього приводу пише сам вчений: «Коли правову державу називають буржуазною, то цим ім'ям визначають не саму державу, а її економічну, соціальну будову, що є підсумком правової держави. Термін «правова держава» слугує для визначення юридичного характеру самої держави даного типу».

Б.Кістяківський виступав за те, щоб «найвищі посади займали представники великого капіталу і велика частина людей мистецтва, науки стала до них на службу». Ця досить незвичайна думка Б.Кістяківського в умовах сучасної української дійсності має право не лише на існування, але й на більш глибоке дослідження.

Отже, правова держава постає за умови високого рівня правосвідомості і наявності у народу розвиненого почуття політичної відповідальності. У своїй роботі «На захист права» Б.Кістяківський аналізує правосвідомість російського суспільства початку ХХ ст. і приходить до висновку, що найбільшим недоліком юридичних норм є те, що вони виражають лише зовнішню форму права і не виражають правових переконань народу, а отже і не стимулюють його до поваги і до виконання закону. Тому, вважав він, криза юриспруденції спричинена кризою правосвідомості суспільства.

Аналізуючи праці Б.Кістяківського, можна вказати на ряд ідей його теорії правової держави:

— по-перше, держава гармонізує відносини між суспільством та особою і ні в якому разі не ускладнює їх;

— по-друге, у кожній державі люди втілюють певну культурну мету як щось життєво необхідне і таке, що їм притаманне;

— по-третє, політична влада повинна позбутися будь-яких проявів насильства і сваволі;

— по-четверте, кожна людина повинна мати можливість забезпечити собі гідне існування не силою соціального милосердя, а силою наявних у неї соціальних, політичних та економічних прав і свобод.

Ідеї правової держави Б.Кістяківського надзвичайно співзвучні сучасній українській політико-правовій практиці.

З прийняттям Конституції України 1996 року і закріпленням у ній таких принципів правової держави, як верховенство права, поділ влади, рівність громадян перед судом і законом, універсальний судовий контроль тощо, українські демократи поклали собі за мету змінити старий бюрократичний тип організації держави на новий, демократичний, який би працював на благо людей і забезпечував би їх природні права і свободи.

Але аналізуючи сучасну політико-правову ситуацію в Україні, ми бачимо, що перші спроби побудувати демократичну, соціально-правову державу не принесли бажаних результатів. Проте це не вина Основного Закону.

Зростаюча роками кількість наукових праць, присвячених темі правової держави, є свідченням актуальності цієї теми, а значить — складності її проблем.

У своїй дисертації «Правова держава в Україні: концепція і механізми реалізації», відомий український теоретик права А.М.Колодій говорить про необхідність переходу української держави від президентсько-парламентської форми правління до парламентсько-президентської, про необхідність посилення легітимації діючої влади (тобто про ширшу підтримку влади народом), про відповідність законів суспільній етиці, необхідність обмеження влади за допомогою як правових, так і позаправових чинників. У зв'язку з цим вчений вважає за доцільне розробити загальнотеоретичну конструкцію «нові структури права і його принципи», що має «служити формуванню нового праворозуміння, яке тільки зароджується в Україні».

На шляху побудови правової держави в Україні, вважає відомий правознавець А.П.Заєць, автор праці «Правова держава в контексті новітнього українського досвіду», необхідно обов'язково обмежити повноваження державної влади. Зокрема, він називає таке обмеження влади у правовій державі «рівнем забезпечення прав і свобод людини, який є яскравою ілюстрацією правового чи неправового характеру державності».

А.П.Заєць звертає увагу на важливість зміни суспільної культури та ідеології народу, засвоєння світового досвіду. Він вважає, що тільки «вільний і освічений народ ...неможливо тримати в «рабстві» за допомогою держави».

Вартою уваги є також його теза про те, що «держава, яка не бажає зростання рівня добробуту громадян, має за мету утримувати їх у поневоленому стані».

Отже, не можна не згадати про тісний зв'язок між формуванням правової держави, соціальними інтересами народу та культурою (в тому числі і правовою) суспільства в цілому.

Процес формування правової держави є важким, насамперед тому, що для досягнення мети потрібно провести в Україні політико-правові реформи.

Оскільки подібні «реформи в Україні проводять не політичні партії чи рухи, а державний апарат, то це й відбивається на філософії реформ в Україні. Фактично реформи розглядаються майже виключно як державна справа, до якої громадські формування мають лише дотичні відношення».

Однак такий підхід позбавляє політико-правові реформи реальної підтримки в народі. А підтримку цю можна здобути лише за наявності двох ключових факторів.

По-перше, в разі усвідомлення народом того факту, що для досягнення поставленої мети — побудови правової держави та добробуту він повинен покладатися тільки на самого себе.

І, по-друге, наявності необхідних для здійснення серйозних реформ крупних політичних партій, які здатні формувати уряд і нести політичну відповідальність за стан справ у державі.

Відповідно до ст.5 Конституції України єдиним носієм і джерелом влади є народ України. Керуючись цією нормою, А.М.Колодій пропонує ще більш радикальну форму участі народу у державному управлінні — право народної законодавчої ініціативи. Її суть полягає у праві певної кількості виборців порушувати перед парламентом питання про прийняття конкретного закону, а представницький орган зобов'язаний розглядати це питання. Таке право, зокрема, передбачено законодавствами Австрії, Білорусі, Іспанії, Італії, Латвії, Литви.

Важливим кроком у становленні правової держави в Україні є закріплення в Конституції демократичних прав і свобод людини (вони становлять 2/3 її статей). Закріплені в Основному Законі держави норми про право оскарження рішень і дій державних органів і посадових осіб, про право на відшкодування шкоди, завданої особі публічними установами гарантовані на найвищому юридичному рівні.

Надзвичайно важливу роль у правовій державі відіграє судова влада. У суспільній свідомості українців судові органи далекі від ототожнення з правосуддям. Хоча діяльність саме цієї гілки влади в цілому світі є показником рівня розвинутості держави і наближення її до правової. В європейських країнах, зокрема, в Німеччині, правова держава характеризується перш за все існуванням такого суду, який буде розглядати будь-яке спірне питання, що може виникнути у суспільних відносинах. Тому у цій сфері перед українським суспільством стоїть велика проблема, яку воно мусить позитивно вирішити, якщо прагне прямувати до правової держави.

У правовій державі закони неухильно виконуються усіма учасниками суспільного життя, насамперед державними органами. У нашій же практиці посадові особи держави нерідко приймають нормативні акти, які прямо суперечать Конституції України. На думку деяких громадських кіл, так діяв, наприклад, Президент України, видавши укази № 607/96 «Про порядок розгляду питань, пов'язаних з призначенням на посади голів обласних, Київської та Севастопольської міських та голів районних державних адміністрацій» та №760/96 «Про утворення податкової адміністрації України та місцевих державних податкових адміністрацій». Хоча з юридичної точки зору питання щодо їх конституційності залишається відкритим.

Як свідчать фахівці, лише 40 законів України є законами прямої дії і не потребують жодних роз'яснень та інструкцій різних державних органів. Нормативні акти, які не відповідають на запитання «як», «яким способом», «якими засобами можна забезпечити права людини» є декларативними, а отже, «мертвими» законами для захисту і гарантування основних прав і свобод людини. Тому обмеження держави правами громадян в Україні є мінімальним.

На жаль, відносини між державою і особою в Україні не складаються за принципом: «особі дозволено чинити все, що прямо не заборонено законом». Все частіше держава узурпує ті сфери суспільних відносини, які можуть регулюватись і без її втручання або — без надмірного втручання. «При цьому багато говорять про формування громадянського суспільства, але натомість сфера позадержавного регулювання постійно звужується», — пише відомий вчений Т.Андрусяк. Такими є статті Закону України «Про підприємництво» від 7 лютого 1991 року, «Про об'єднання громадян» від 16 червня 1992 року, «Про Державний реєстр фізичних осіб платників податків та інших обов'язкових платежів» від 2 грудня 1994 р. Одержавлення суспільного життя, посилення контролю з боку держави спричиняє колосальне збільшення апарату держави, виникнення все нових і нових контрольно-наглядових інстанцій, служб і т.д.

Українське суспільство ще не готове бути громадянським суспільством через низьку правову культуру, необізнаність громадян з власними правами і невміння їх відстоювати. Невідповідність між рівнем правової культури громадян та існуючою нормативною базою може звести нанівець усі зусилля законодавців наблизити нашу державу до правової. Такий висновок можна зробити, ознайомившись з проектом нового Закону України «Про вибори народних депутатів України», прийнятим Верховною Радою у 1999 р. у першому читанні. Новелою даного законопроекту є запровадження пропорційної виборчої системи. Дана система є прийнятною для демократичних, розвинених країн. В наших умовах, на мою думку, її використовувати зарано і певною мірою небезпечно. Проблема запровадження цієї правової новели полягає в тому, що «зацікавлені особи» можуть легко стати народними обранцями, потрапивши у виборчий список партії. Викрити «скомпрометовану» партію дуже складно, оскільки кількість їх надто велика.

Конкретними кроками на шляху подолання кризи правової культури громадян є розроблений у 1998 р. членами робочої групи Мінюсту України проект концепції правової просвіти громадян України у 1998-2000 роках, а також діяльність сотень невеликих громадських правозахисних організацій, а головне — покращання діяльності судових органів, запровадження адміністративних судів та інших інститутів, які б покращили захист прав громадян. А все це — умови формування культурної людини, постання якої неможливе без правової держави і, навпаки.

Таким чином, ідеї Б.Кістяківського про правову державу набули не тільки наукової, але й практичної цінності і є важливим стимулом для просування України до свого конституційного ідеалу.

  1.  Конституційна характеристика України як правової держави

В статті 1 Конституції  говориться, що Україна – правова держава.     Ідея правової держави вперше досить чітко була сформована у стаття 16 Декларації прав людини і громадянина 1789 року, в якій записано: «Будь-яке суспільство, в якому не забезпечене користування правами і не проведено розподіл влади, не має Конституції».   Забезпечення прав людини і громадянина, розподіл влади є основоположними ознаками правової держави. Така держава характеризується  пануванням  права, верховенством закону. Встановлюючи правові норми, держава сама зобов»язана їх дотримуватись, підтримувати правопорядок. В правовій державі норми права обов»язкові для державних структур в тій же мірі, що і для громадян. Органи державної влади діють лише в межах, встановлених законом, і їм дозволено лише те, на що уповноважив їх закон. Виходячи з цього, стаття 6 Конституції України встановлює, що органи законодавчої, виконавчої і судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією рамках та у відповідності із законами України. Правова держава характеризується верховенством закону в правовій системі. Це означає, що закони мають вищу юридичну силу в системі правових актів, що діють в державі, а  тому різноманітні правові акти, що видаються органами влади, повинні відповідати законам і не суперечити їм. Це основа законності.

Правова держава діє на основі принципу розподілу влади. За допомогою цього принципу, закріпленого в статті 6 Конституції України, держава функціонує в правовому режимі, забезпечується збалансованість і рівновага, взаємний контроль у взаємовідносинах державних структур. Важливою умовою функціонування правової держави є  незалежний суд. Верховенство права, встановлене в статті 8  Конституції,  передбачає, що суд є незалежним від будь якого впливу  державних чи суспільних структур. Одним з основних  завдань влади в умовах правової держави є дотримання і охорона прав і свобод людини і громадянина.

      

Правова держава – це така демократична держава, в якій забезпечується верховенство права, рівність всіх перед законом і незалежним судом;  де гарантуються права і свободи людини, а в основу державної влади покладені принцип розподілу влади та законність.

Для формування в Україні правової держави недостатньо її проголошення на конституційному рівні. Вона повинна скластися як система гарантій від необ»єктивного втручання державних структур в функціонування саморегульованого  громадянського суспільства, від спроб перейти до неконституційного способу реалізації влади, обмежити конституційні права і свободи особистості. Для правової держави характерним є реальний режим  верховенства  права,  який забезпечує  весь спектр основних прав, свобод і обов»язків людини і громадянина.  Найважливіші його прояви – пріоритет прав і свобод людини і громадянина, незалежність суду як важливого гаранта прав і свобод, верховенство конституції по відношенню до всіх інших нормативно-правових актів. Ці ознаки знайшли своє закріплення в статтях 3, 6, 8, 126 Конституції України.

Економічну основу правової держави становлять  виробничі відносини, які базуються на багатоукладності економіки, різноманітних формах власності. Конституція України встановлює: держава забезпечує захист прав усіх суб»єктів права власності і господарювання, соціальну направленість економіки, всі суб»єкти права рівні перед законом (стаття 13) ; суспільне життя в Україні засноване на принципі економічної багатогранності (стаття 15), кожен має право володіти, використовувати і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї  діяльності (стаття 41).

Соціальну основу правової держави  складає саморегульоване громадянське суспільство в центрі якого знаходиться людина, її різнобічні інтереси. Виходячи з цього, Конституція України закріплює, що права і свободи людини,  їх гарантії   встановлюють зміст і направленість діяльності держави. Правова держава є і соціальною державою.  Моральну її  основу складають загальнолюдські принципи гуманізму, справедливості, рівності, свободи особистості, її честі і гідності. Ця сторона правової держави знайшла своє відображення в частині 1 статті 3 Конституції України: «Людина, її життя і здоров»я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю» . Важливо дане положення реально втілити в життя.

Правова держава – це перш за все конституційна держава. Конституція – центр правової системи, де на базі її норм формується механізм законності. Положення про те, що Конституція України має вищу юридичну силу, що закони і інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй ( стаття 8) – це не лише відображення ролі Основного Закону в правовій системі України, але і важливий аспект характеристики держави Україна як конституційного.

Формування правової держави невід»ємне від демократії, оскільки самоуправління народу може здійснюватись тільки при верховенстві права, Конституції і закону, виключаючи  деспотію  і анархію,  будь які прояви свавілля посадових осіб. Правова держава є не лише однією із вищих соціальних цінностей, яка призвана стверджувати гуманітарні починання, але й інструментом забезпечення прав і свобод людини, її честі і гідності,  засобом боротьби з бюрократією, формою здійснення народовладдя. Ідея правової держави пов»язана із ствердженням суверенітету народу, гарантуванням його прав, підпорядкуванню держави суспільству. В такому напрямку на сьогодні і повинен іти процес формування в Україні правової держави.

  

В політико-правовій практиці України і суспільній думці важливо домогтися забезпечення і розуміння необхідності верховенства права у всіх сферах суспільних відношень, рівності громадян і держави, контролю народу за діяльністю державних структур. Суспільство має  базуватись на правових принципах,  яким підпорядковується державна влада.  Одним із таких основоположних принципів є забезпечення інтересів людини і громадянина, їх захист від будь якого посягання. Світова практика конституціалізму свідчить, що деформація соціальної системи починається там, де  в основу ставиться не людини і її інтереси, а інтереси держави. Зсув пріоритетів у  відносинах «держава – особистість» на користь держави – це шлях до формування тоталітарних і авторитарних політичних режимів.

Утвердження принципів правової держави в Україні йде нелегко, зустрічає і обов»язково буде зустрічати супротив, оскільки це вимагає ломки стереотипів, відмову від адміністративно-командних методів управління, подолання правового нігілізму і суб»єктивізму.  70 річне твердження тези про те, що держава привалює над правом привело  до того, що остання  виступала в ролі творця права і сама вирішувала надати особі права чи обмежити їх. Відмова в свій час від правових принципів, що знайшли своє втілення в радянській конституційно-правовій практиці,  обернулась для українського народу важкими політичними, соціальними і моральними втратами. Правова незахищеність людини, політичної системи і її структур стала однією із суттєвих причин жахливих злочинів влади проти свого народу, які не повинні повторитися.

6,7 –

8. Суть і зміст народовладдя в Україні.

Демократичність держави й суспільства визначається насамперед рівнем розвитку народовладдя, тобто тим, якою мірою реально наявні процедури виявлення і здійснення волі народу впливають на управління державними та суспільними справами.

  З позицій права народовладдя означає: 1) приналежність усієї суспільної влади, у тому числі державної, народові; 2) вільне здійснення цієї влади народом відповідно до його суверенної волі в інтересах як суспільства загалом, так і кожної людини й громадянина.

Принцип демократизму держави опосередковує передусім взаємовідносини держави і суспільства, держави і особи. Цей принцип відповідає традиціям українського державотворення і знаходить своє виявлення в сучасних принципах формування органів державної влади, в їх системі, структурі, складі та основних засадах функціонування.

Демократичною є держава, яка всебічно і повно виражає волю народу, а її організація (будівництво) і діяльність постійно відповідають волі народу. Мається на увазі як загальна воля народу, так і воля окремих соціальних груп, спільностей та кожної окремої особи – людини і громадянина. Тобто демократичною є держава, яка здійснює владу народу з його волі і відповідно його волі.

Вихідним моментом демократизму держави є проголошення його на найвищому конституційному рівні, що здійснюється Основним Законом і пов’язано з конституційним визнанням державою статусу народу як єдиного джерела влади, його права реалізовувати свою владу як через органи державної влади та органи місцевого самоврядування, так і безпосередньо (шляхом виборів, референдумів тощо), та закріпленням виключного за народом права визначати й змінювати конституційний лад України.

Але головне в демократизмі держави – це забезпечення державою реального демократизму.

Отже, народовладдя в Україні реалізується на основі Конституції через інститути безпосередньої (прямої) чи представницької (виборної) демократії. До інститутів безпосередньої демократії, які забезпечують прийняття державного рішення прямим волевиявленням народу, відносять; референдум; обговорення проектів нормативних актів; участь у виборах органів державної влади; загальні збори (збір) громадян; звіти депутатів і виконавчих органів перед населенням.

Представницька демократія - засіб реалізації волі народу через обраних ним представників в органи влади - насамперед, народних депутатів. Президента, інколи суддів.

Референдум - голосування населення всієї держави (загальнодержавний референдум) або певної частини її населення (місцевий референдум) з метою вирішення найважливіших питань державного і суспільного життя. Референдум і вибори мають загальний метод здійснення - голосування, але різняться своїм предметом. Вибори проводяться для визначення особи, яка, на думку більшості виборців, найбільш гідна обіймати виборну посаду. Завдання референдуму - вирішення важливих питань, не пов'язаних із наданням юридичної сили мандатам якихось осіб. Це можуть бути затвердження, зміна чи скасування законів, вирішення проблем територіального устрою в межах держави тощо.

У науковій літературі та в законотворчій практиці поряд із терміном "референдум" інколи застосовується термін "плебісцит". У багатьох випадках їхній зміст рівнозначний. Але між ними вбачають і різницю, яка полягає в тому, що референдум регламентується нормами конституційного права певної держави і його предметом може бути досить широке коло питань. Підстави й порядок проведення плебісциту в основному врегульовуються міжнародно-правовими актами, і його предметом у більшості випадків е вирішення територіальних суперечок між різними державами.

9. Конституція України.

Стаття 5.

Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є

народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної

влади та органи місцевого самоврядування.

Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні

належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її

органами або посадовими особами. Ніхто не може узурпувати державну владу.

Французька Декларація прав людини і громадянина.

Стаття 35.

Коли влада порушує права народу, повстання для народу і для кожної його частини є його священним правом і невідкладним обовязком.

Ситуація, що склалася в Україні в площині співіснування народ і влада дійшла до краю. Хижаки, що розграбили до безтями одну з найблагополучніших в минулому республік, знищили її продуктивні сили, захопили владу і прикладають всі свої зусилля на продовження свого бездарного і продажного панування. ЗМІ, які повністю підконтрольні їм, з одного ведуть пропаганду жорсткого розколу народу України, з іншого – створюють у народу певні ілюзії мінімального благополуччя. Реальність же жахлива. В Україні знищене судочинство, прокуратура, МВС, армія. Україна є практично непрацюючою продуктивно державою. Україна, при достатньо високому равні природніх ресурсів, має один з найшижчих показників по ВВП на душу населення в світі. Зовнійшній борг України за рахунок кредитів лежить в межах 200 мільярдів (влада бреше, що він складає біля 30 мільярдів) доларів США. Кредити розкрадаються привладними бандами. Вся державна власність працює на 100 найбагатших людей України. Вкрадені кошти вивозяться за кордон. Пінчуки купують замки за кордоном ціною в мільярди доларів. Розраховуватися за кредити доведеться народу. А чим? Територіями, надрами, землею, незалежністю. Що ми й бачимо. В Україні закладено все, що можна було закласти. Зараз продається останнє – незалежність.

Народу давно пора сказати – досить! Влада має боятися свого народу. Влада, подібна існуючій, не має права на життя в Україні. А чи має право на життя, взагалі, ця різнокольорова зграя владних і привладних мерзотників?

Знову повернемося до Конституції України.

Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ... На жаль, це тільки красиві слова. Пора народу України доказати дійовість її Конституції. Потрібно скликати Народне Віче і жорстоко покарати тих, хто штовхав Україні в цю економічну і політичну прірву. Принципи скликання Віче ми маємо відпрацювати разом. Жодна партія, рух чи об*єднання, ніякі офіційні адміністратори не повинні бути причетними до організації та проведення цього (і майбутніх) Віче. У владі мають бути, перш за все порядні люди...

10. Вчення про суверенітет виникло як складова частина про державу і право. Але особливість поняття "суверенітет", на відміну від інших понять та категорій, полягає в тому, що суверенітет за своїм історичним походженням є, перш за все, політичною ідеєю, котра лише згодом перетворилася на правову.

Свого часу Г. Єллінек (G. Jellinek) зазначив: «Не вчені, відірвані від життя, відкрили його в своїх вчених кабінетах, – його створили ті могутні сили, боротьба яких наповнює зміст віків» [1, с. 285].

Наведене твердження видатного державознавця, що своїм походженням ідея суверенітету зобов’язана боротьбі різних політичних сил, безумовно, є справедливим. Але справедливим буде також і те, що не лише політичне життя чинило вплив на становлення ідеї суверенітету. Сама ця ідея, її розуміння і тлумачення, викладені у різних мислителів, у свою чергу, суттєво впливала на перебіг політичного життя [2, с. 6]. Слід згадати вплив на політичну практику вчень таких авторів, як Джон Локк, Шарль-Луї Монтеск’є, Жан-Жак Руссо.

«Логічний обсяг доктрини, – пише П.І. Новгородцев, – завжди ширший від тих конкретних причин, за яких вони виникають. Саме на цьому й ґрунтується можливість запозичення старих доктрин для нових відносин... Різні епохи можуть підкреслювати в ідеї то один, то другий моменти, але для догматичного вивчення суттєвою є та обставина, що всі ці епохи звертаються до тих самих запасів формул і теоретичних побудов, використовуючи за різних умов життя той самий логічний апарат. Конкретні причини для засвоєння доктрини змінюються, але сутність доктрини залишається» [3, с. 23].

Вивчення історії ідеї суверенітету дозволить з’ясувати роль, яку мала ця ідея в політичній практиці та теорії у різні історичні періоди, різні відтінки, яких вона отримувала в своєму послідовному розвитку, а також зрозуміти проблеми науки публічного права, пов’язані з визначенням питання про сутність і зміст суверенітету. Низка сучасних вчень про суверенітет мають за свій праобраз вчення минулого; старі ідеї, що традиційно перейшли із попередніх епох, у нових вченнях отримують лише нової форми [2, с. 3].

Слід зазначити, що філософська система, котра претендує на повноту і всесторонність, як правило, приділяє значну увагу питанням держави та права. При цьому соціально-політичні і правові явища розглядаються з позиції справедливості, а у "пошуках суспільного ідеалу" обґрунтовується вчення про те, що не існує, але має існувати. Теорія держави та права первісно писалася, головним чином, філософами; моральна перспектива, а саме, політична справедливість відігравала провідну роль. Однак протягом XIX ст. ця традиція обривається, юриспруденція стає сферою діяльності виключно юристів, а філософи, зосередивши свій інтерес в основному на критиці суспільства, феноменології та герменевтиці, не торкаються питань, що відносяться до державно-правової проблематики.

Спадщина політико-правової думки налічує безліч теорій, кожна з яких по-різному намагається пояснити проблеми держави та права, в тому числі, й проблеми суверенітету. Щоб розібратися в цій теоретичній багатоманітності, а також знайти ключ до розуміння факторів, що її породжують, слід пам’ятати, що всі політичні доктрини зобов’язані своїм походженням «...двом фундаментальним переживанням: досвіду радикальної кризи суспільства, що супроводжує епоху потрясінь основ правового і державного ладу, і досвіду пригнічення та експлуатації. Вищою точкою пригнічення є зневага та брутальні порушення елементарних прав людини; вищою точкою потрясіння держави – громадянсько-релігійні війни... Оскільки ці досвіди є протилежними, політичні філософи розрізняються в залежності від того, на який із цих досвідів вони спираються. Із досвіду громадянської війни виникає позитивне право і відповідальна за його здійснення державна влада; досвід політичного пригнічення призводить до протилежного напрямку – до ідеї свободи від панування як принципу суспільного устрою» [4, с. 9-10].

З урахуванням наведеного підкреслимо ще раз виключне значення аналізу історії ідеї народного суверенітету для кращого розуміння сутності та змісту даного поняття і перейдемо до її безпосереднього розгляду; історія ідеї народного суверенітету має теоретичне відображення в політико-правових поглядах і доктринах різних вчених, практичне втілення вона знайшла в конкретних політико-правових інститутах, що існували в різні часи в різних країнах.

Історія країн Стародавнього світу, таких як Китай, Індія, Єгипет, засвідчує існування явища суверенітету. Безумовно, ці країни були суверенними державами в сучасному розумінні; вони здійснювали верховенство всередині країни, були незалежними щодо інших держав, мали власну територію, державні кордони, підданих, систему державних органів, збройні сили тощо. Саме тому науковці дотримуються думки, що феномен суверенітету виник разом із державою як її політико-правовий атрибут. Суверенітет властивий кожному історично визначеному типу суспільства, що організувалося в державу.

Разом із тим, саме поняття "суверенітет" залишилося невідомим Стародавньому світу. Пояснюється це низкою факторів: по-перше, у стародавні часи та в період античності не сформувалися сили, які б виклали свої зазіхання на державну владу у політичних або правових формах [5, с. 12]; по-друге, результати та цілі політичної боротьби, як внутрішньої, так і зовнішньої, не обґрунтовувалися теоретично, а вирішувалися на основі фактичного співвідношення сил: влада (суверенітет) визнавалась за тим, хто міг її утримувати.

Яскравим прикладом на підтвердження цього може слугувати Рим. «Римське мислення, завжди практичне, – пише П.М. Палієнко, – було спрямоване виключно на відносини, що фактично існують. Отже, не було жодного приводу для того, щоб порівнювати Римську державу з якою-небудь іншою і шляхом такого порівняння виявити ознаки, які характеризують державу. Більш того, визнання і проголошення суверенітету суперечило б римській політиці, оскільки Рим залишав за завойованими народами фікцію державної самостійності. Пізніше, коли Рим став світовою державою, він тим більше не мав потреби відстоювати своє верховенство і незалежність. Ідея зовнішнього суверенітету передбачає протистояння однієї держави іншій, але Рим перетворив усі відомі античному світу держави на свої провінції» [2, с. 17].

Характеризуючи історію розвитку ідеї суверенітету, Г. Єллінек пише: «У давнину не могли пізнати суверенітет... У стародавньому світі не існувало того, що єдине могло б породити уявлення про суверенітет: була відсутня протилежність між державною владою та іншими владами... Де була та сила, яка б могла заперечувати силу античної держави» [1, с. 288-289] підкреслити, що зазначене стосується теоретичного осягнення даного поняття, але не його практичного втілення. Сам факт існування держав стародавнього світу свідчить про практичну реалізацію принципу державного суверенітету.

Щодо народного суверенітету та його реалізації наведемо думку С.О. Котляревського: «Не менш очевидно, що й в абсолютивній державі суспільний настрій і громадська думка є безсумнівною силою, з якою уряд, навіть тоді, коли він не примушується до цього текстом закону, на ділі рахується. Повна хронічна дисгармонія уряду і народу є однаково неможливою як в державах Ашантіїв і Дагомеїв, так і в Англії або Франції; найбільш криваві прояви деспотизму не могли бути довгими, якщо б не спиралися на санкцію значної частини народу» [6, с. 9]. Саме в цьому слід шукати сутність поширеного афоризму, що кожний народ заслуговує на той уряд, який він має.

Виникнення поняття суверенітету датують Середніми віками або ще пізніше – Новим часом. Відповідно, розгляд історії виникнення та становлення суверенітету, як правило, починають саме з цих періодів. Як на наш погляд, це не зовсім вірно.

Дійсно, поняття "суверенітет" не було відоме у стародавні часи. Однак, розглядаючи суверенітет в історичній ретроспективі, слід розрізняти суверенітет як явище і суверенітет як поняття. Перше існує з моменту виникнення держави (державний суверенітет), заснування демократичних інститутів (народний суверенітет), друге було сформульоване значно пізніше. Отже, аналіз історії суверенітету, який не охоплює країни Стародавнього Сходу, Стародавні Грецію та Рим, а починається з Середніх віків або Нового часу, не можна визнати достатнім.

Сувереніте́т — виключне право здійснювати верховну владу у певній державі (рідше — на окремій території, над окремою групою осіб) незалежно від будь-кого (відповідно суверенітет частково тлумачиться як «повна незалежність»).

Проявляється у властивості державної влади самостійно видавати загальнообов’язкові для всіх членів суспільства правила поведінки, визначаючи і забезпечуючи єдиний правопорядок, права і обов’язки громадян, посадових осіб, державних, партійних, громадських організацій і органів.

Розділяють три види суверенітету:

державний;

народний;

національний.

Існує повний, формальний і частково обмежений суверенітет. Формальний суверенітет юридично і політично проголошений, а фактично, в силу поширення на нього впливу інших держав, які диктують свою волю, не здійснюється.

Частково обмежений суверенітет може бути добровільним і примусовим. Змушене обмеження може мати місце щодо переможених у війні держав з боку держави-переможниці. Добровільне обмеження суверенітету може допускатися самою державою за взаємною згодою з іншими державами заради досягнення певних цілей. Поряд із суверенітетом держави існує суверенітет народу і нації. Перший означає верховенство народу у вирішенні корінних питань організації свого життя. Другий визначає повновладдя нації, її можливість і придатність визначати характер свого життя, здійснювати своє право на самовизначення аж до відокремлення і утворення самостійної держави.

Найчастіше суверенітет розглядається відносно держав як основний принцип міжнародних правовідносин та істотна ознака сучасної держави в міжнародному праві і визначається як «повнота влади», незалежність держави від інших держав чи міжнародних об'єднань, що виявляється у праві вільно вирішувати свої внутрішні і зовнішні справи без стороннього втручання.

Джерелом і носієм суверенних прав — сувереном — може бути абсолютний монарх чи диктатор (наприклад, за абсолютизму), а в демократичних країнах — народ (так званий, народний Суверенітет). У тоталітарних державах суверенітет права здійснює керівна партія. Васалітет, протекторат чи вхід однієї держави у тісні об'єднання з іншими призводять до обмеження Суверенітету чи його повної втрати.

Юридичне оформлення суверенітету України проходило у декілька етапів:

16 липня 1990 року Верховною радою УРСР було прийнято Декларацію про державний суверенітет України;

24 серпня 1991 року Верховною радою УРСР було проголошено Акт проголошення незалежності України;

1 грудня 1991 року було проведено референдум, що затвердив акт від 24 серпня 1991 р.;

Потім почався період визнання незалежності іншими державами:

спочатку — Польщею (2 грудня 1991 р.);

практично одночасно — Канадою (2 грудня 1991 р.), яка ще у вересні 1991-го підписала «Декларацію про відносини між Україною та Канадою» — документ, який, суттєво вплинув на позицію інших західних політиків і дипломатів;

Кінцеве юридичне оформлення питань суверенітету в Україні здійснено в Коституції України (включно з визначенням, хто є джерелом влади, тобто «носієм суверенітету» — стаття 5 Конституції).

11. Сучасні демократичні держави мають конституції, в яких визначені демократичні основи державного устрою. Наша країна, яка обрала шлях демократичного розвитку, у цьому відношенні не становить винятку. Які ж основи демократії закладає Конституція у розбудову нашої держави?

Перш за все, преамбула (вступ) Конституції України мету державного будівництва визначає як “розвивати і зміцнювати демократичну, соціальну, правову державу”, а не як розбудову будь-якої держави. Ця визначена мета послідовно проводиться через весь зміст Конституції.

У розділі I Конституції України, де містяться загальні засади конституційного ладу, стаття 1 наголошує: “Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава.” Першим принципом України як демократичної держави стаття 3 формулює принцип визнання і захисту прав людини. Наведемо текст цієї статті повністю: “Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави.” У розділі II Конституції наводиться детальне визначення прав і свобод людини в нашій державі, яке ми будемо розглядати в наступному розділі підручника.

У статтях 5, 7, 17, 69, 70, 71, 72, 124 (п.4) міститься визначення другого принципу демократичної держави – принципу народного суверенітету і розкриваються способи його реалізації. У статті 5 принцип народного суверенітету сформульований так: “Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами.”

Стаття 6 визначає третій принцип, а саме принцип поділу державної влади на законодавчу, виконавчу та судову. Детально зміст цього принципу розкривається у IV – IX розділах Конституції України, де визначаються повноваження відповідних гілок державної влади.

Стаття 8 містить визначення четвертого принципу - принципу верховенства права: “В Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується”. У визначенні принципу верхо-венства права в нашій Конституції важливим є те, що вищі конституційні норми проголошені нормами прямої дії, тобто такими, які не потребують прийняття додаткових законів, що введуть їх у дію. Слід також підкреслити, що правам і свободам людини, визначеним у Конституції, гарантується судовий захист. Це право людини на судовий захист своїх прав є важливою складовою принципу верховенства права і детально визначено у статтях 55, 56, 59, 62, 63.

До складу конституційних основ демократії в Україні належить також п’ятий принцип – визнання прав власності і рівності перед законом усіх форм власності (приватної, колективної, державної, комунальної) (статті 13, 14).

Нарешті, шостим принципом демократії в Україні є принцип політичного, економічного, ідеологічного і культурного плюралізму (різноманітності). Зміст цього принципу викладений у статтях 15, 10 і 11. При чому реалізація цього принципу державою передбачається у двох формах: 1) держава бере на себе обов’язок не нав’язувати громадянам і суспільству одноманітність ідеології (Ст.15, п. 2: “Жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов’язкова”); 2) держава підтримує різноманітність (Ст. 11: “Держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України.”).  

Шість принципів (основ) демократії, закріплені у Конституції України, втілюють найкращий світовий досвід розвитку демократичних держав. Вони утворюють достатні правові основи, необхідні для подальшого розвитку демократії в нашій країні.

12. Чинна Конституція України визнала вперше не лише належність влади народові, тобто володіння політичною владою як його природне право мати владу, але і його право її здійснювати. До того ж Конституцією визнано право народу здійснювати владу безпосередньо, а також через органи державної влади та органи місцевого самоврядування.

У Конституції визнається як одне з пріоритетних прав - право народу захищати, охороняти, гарантувати свою владу і конституційний лад (статті 5, 17). Зокрема, у ст. 5 Конституції України зазначається, що право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові, й воно не може бути узурповане державою, її органами чи посадовими особами. Відповідно, народ має право контролю, нагляду, спостереження у сфері влади, а в разі узурпації влади народу державою. її органами чи посадовими особами - частково чи повністю - логічно має право на будь-яку форму опору, протидії, непокори.

Поряд із цим у ст. 17 Конституції зазначається, що захист забезпечення суверенітету й територіальної цілісності України , її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави і справою всього Українського народу, тобто народ має право на захист, гарантування своєї влади незалежно від виду загрози владі і джерел загрози.

Відповідно до Конституції України належність влади народу, її здійснення та захист, охорона влади народом - основні елементи демократії, народовладдя, але вони, звичайно, повністю не вичерпують її змісту і форм.

Згідно з Конституцією України народ має також право користуватися владою, наприклад, у вигляді вияву референдної ініціативи (ст. 72), застосовувати владу, зокрема, у вигляді обов'язкових референдумів (щодо питань про внесення змін до Конституції України та зміну території України), надавати владу органам державної влади та органам місцевого самоврядування тощо.

Конституція України передбачила також можливість реалізації влади народом як у цілому на загальнонаціональному рівні, так і в особі його територіальних спільностей - територіальних громад як пріоритетних суб'єктів системи місцевого самоврядування.

Конституція України традиційно поділяє демократію (народовладдя) на безпосередню й представницьку. Проте, на відміну від попередніх радянських конституцій, чинна Конституція пріоритетною формою (видом) демократії визнає безпосередню. Це є цілком логічним, закономірним, реальним. Адже безпосередня демократія - природне право народу, вона з'явилася раніше від представницької.

Чинна Конституція України визначає не лише місце безпосередньої демократи в системі демократії, тобто в системі політичної влади народу, але і її суть, зміст і форми.

За своєю суттю безпосереднє народовладдя. відповідно до положень Конституції (статті 5,36,69 та ін.), є насамперед прямим волевиявленням народу (народним волевиявленням) шляхом таємного голосування або волевиявленням, вираженням волі через політичні партії, засоби масової інформації та Інші складові механізму безпосередньої демократії, які сприяють формуванню і виявленню політичної волі громадян.

Тобто безпосереднє народовладдя - це самостійна реалізація народом власної волі щодо власних інтересів (у цілому чи щодо частини суспільства або окремих осіб) або щодо інших народів і держав за їх згодою за сприяння політичних партій, їхніх блоків, інших складових механізму безпосередньої демократії або без них.

За змістом безпосереднє народовладдя, відповідно до Конституції України, є насамперед формуванням органів державної влади й органів місцевого самоврядування (ст. 71); передбачає прийняття законів та інших рішень загальнонаціонального (загальнодержавного) або місцевого значення (статті 72, 73, 74). гарантування (охороною) конституційного ладу (ст. 5). захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки (ст. 17) тощо. Змістом безпосереднього народовладдя є насамперед питання внутрішньої і зовнішньої політики, економічні, соціальні, культурні, екологічні та інші питання.

За формою безпосереднім народовладдям визначаються вибори, референдуми та інші форми волевиявлення народу і народні обговорення, виявлення громадської думки тощо, які характеризуються голосуванням, обговоренням, зборами (зібраннями) тощо.

Отже, безпосередню демократію можна визначити як безпосереднє волевиявлення всього народу або його частини з метою здійснення суспільних функцій шляхом виборів, референдумів або в інших, не заборонених Конституцією і законами, формах.

Основи безпосередньої демократії здебільшого визначаються Конституцією та законами України. Об'єктивно конституційне регулювання основ безпосередньої демократії на конституційному рівні має бути системним, повним, але мінімальним, визначати зазвичай найважливіші засади і створювати найсприятливіші умови його організації, здійснення і гарантування. Це стосується загальних принципів і напрямів здійснення безпосереднього народовладдя, основних форм і механізму його здійснення та основних гарантій, які становлять систему основ безпосереднього народовладдя.

Сутність безпосередньої демократії найповніше виявляється у її принципах як основних засадах її здійснення. Вони опосередковують собою різні властивості, аспекти волевиявлення народу, закономірності його функціонування (дії) і розвитку.

Конституція визначає як загальні принципи безпосередньої демократії, так і інституціональні (спеціальні), зокрема принципи виборів, референдумів тощо. Пріоритетними є, як завжди, загальні принципи, властиві всім або переважній частині форм безпосереднього народовладдя.

Відповідно до змісту чинної Конституції України загальними принципами безпосередньої демократії можна вважати: суверенності народу; єдиновладдя народу; повновладдя народу; безпосереднього волевиявлення народу; поєднання безпосередньої і представницької демократії; пріоритетності безпосереднього народовладдя в системі демократії; політичного плюралізму; конституційності й законності; загальності у здійсненні безпосереднього народовладдя; рівності у здійсненні безпосереднього народовладдя; принцип реальності безпосереднього народовладдя; гарантованості безпосереднього народовладдя.

Поряд із загальними принципами безпосереднього народовладдя Конституцією і законами України передбачаються спеціальні (інституційні), зокрема принципи виборів, референдумів тощо.

Для виборів характерні принципи загального, рівного і прямого виборчого права при таємному голосуванні, поєднання державних і недержавних (індивідуальних) джерел фінансування. Так, витрати на підготовку і проведення виборів депутатів здійснюються за рахунок коштів Державного бюджету України та коштів виборчих фондів партій, виборчих блоків і кандидатів у депутати, зареєстрованих в одномандатних виборчих округах.

Характер безпосередньої демократії, як і будь-якого суспільного явища, виявляється зрештою в її функціях - напрямках або видах безпосереднього волевиявлення народу, які опосередковують зміст і форми безпосереднього народовладдя. Безпосереднє народовладдя є здійсненням системи суспільних функцій, їх розрізняють за суб'єктами, об'єктами, способами, засобами безпосереднього народовладдя та іншими ознаками.

Насамперед, доцільно розрізняти функції безпосереднього народовладдя за суб'єктами, тобто учасниками безпосереднього народовладдя, зокрема функції народу, територіальних громад, політичних партій і громадських організацій, органів державної влади і органів місцевого самоврядування, які сприяють здійсненню безпосереднього народовладдя. Найчастіше серед функцій народу називаються його установча та охоронна функції.

Наступну групу функцій безпосереднього народовладдя розрізняють за об'єктами, тобто за сферами безпосереднього народовладдя. Це - політична, економічна, соціальна, культурна (духовна, ідеологічна) і екологічна, що належать до числа внутрішніх функцій, та зовнішньоекономічна, зовнішньополітична, гуманітарна та оборонна, що належить до числа зовнішніх.

Функції безпосереднього народовладдя, які розрізняють за суб'єктами і об'єктами, опосередковують собою переважно зміст безпосереднього народовладдя.

Найбільш поширеною є класифікація функцій безпосереднього народовладдя за способами її здійснення. За цими ознаками розрізняють такі функції, як установчу, законодавчу, контрольну, охоронну тощо.

За засобами здійснення безпосереднього народовладдя розрізняють такі функції: інформаційну, територіальну, фінансову, матеріально-технічну, охоронну та ін. Існують й інші види функцій безпосередньої демократії.

Усебічне, повне, постійне чи систематичне здійснення безпосереднього народовладдя об'єктивно можливе лише за реально існуючої системи безпосереднього народовладдя механізму.

Механізм безпосереднього народовладдя, відповідно до змісту положень Конституції і відповідного законодавства України, - це система суспільно-політичних спільностей, громадян України, їх об'єднань, а також державних органів і організацій й інших організаційно-правових і нормативно-правових Інститутів.

Основними організаційно-правовими складовими механізму безпосереднього народовладдя є: народ (Український народ - громадяни України всіх національностей); громадяни України (виборці, кандидати, довірені особи та ін.); територіальні громади; спільності громадян України з числа виборців за місцем роботи або проживання в певній кількості тощо; політичні партії і виборчі блоки партій; громадські організації; органи державної влади і посадові особи; органи місцевого самоврядування; виборчі органи (виборчі комісії); засоби масової інформації (ЗМІ); державні й недержавні підприємства, установи, організації та їхні посадові особи; міжнародні органи й організації та міжнародні спостерігачі; інші організаційно-правові інститути.

Систему нормативно-правових елементів механізму безпосереднього народовладдя становлять: Конституція України; виборче законодавство; законодавство про референдуми; інше конституційне законодавство у сфері безпосереднього народовладдя; адміністративне законодавство; фінансове законодавство; кримінальне законодавство; цивільне законодавство; трудове законодавство; цивільне процесуальне законодавство; інші галузі та інститути законодавства.

Безпосередня демократія, як і всяка влада, здійснюється в певних формах, тобто способах волевиявлення народу з метою здійснення суспільних функцій, що мають правові наслідки.

Як носій суверенітету і єдине джерело влади в Україні, народ має право на будь-яку форму волевиявлення" крім тієї, яка безпосередньо заборонена Конституцією і законами. Історії безпосередньої демократи відома велика кількість форм безпосередньої демократії, зокрема вибори, референдуми, виявлення громадської думки, плебісцити, народні обговорення, народні ініціативи, петиції (колективні письмові звернення), збори, мітинги, походи, демонстрації, а також такі виняткові, переважно немирні форми, як революції, повстання, громадянські війни, національно-визвольні рухи та політичні страйки, протести, акції громадянської непокори, голодування, пікетування тощо.

Конституцією і законами України передбачені такі форми безпосереднього волевиявлення народу, як вибори, референдуми, мирні збори, мітинги, походи і демонстрації, референдні ініціативи, звернення, народні обговорення. Відповіддю до ст. 69 Конституція України не заперечує можливості існування й інших форм безпосередньої демократії.

Пріоритетними серед конституційно-правових форм безпосередньої демократії є вибори до органів державної влади і органів місцевого самоврядування та всеукраїнський і місцеві референдуми. В Конституції України визначаються основні засади цих форм народного волевиявлення і передбачається виняткове регулювання законами організації і порядку проведення виборів і референдумів.

Поряд із виборами до органів державної влади та до органів місцевого самоврядування, всеукраїнським і місцевими референдумами, Конституція передбачає такі форми, як збори, мітинги, походи, демонстрації (ст. 39 Конституції України), хоча обмежує збори, мітинги, походи і демонстрації, природно, мирними зборами, мітингами, походами і демонстраціями і передбачає попереднє повідомлення органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування про їх проведення.

Обмеження щодо реалізації цього права зазначається в цій самій статті Конституції, може встановлюватися судом відповідно до закону і лише в інтересах національної безпеки та громадського порядку з метою запобігання правопорушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення або прав і свобод інших людей.

Певні форми безпосереднього народовладдя також передбачені окремими законами. Так, Закон України "Про місцеве самоврядування в Україні" передбачає такі форми безпосередньої демократії (місцевого самоврядування), як місцеві референдуми (ст. 7), загальні збори громадян (ст. 8), місцеві ініціативи (ст. 9), громадські слухання (ст. 13).

Суперечливим для теорії конституційного права залишається й питання про таку форму безпосередньої демократії, як революції. У першу чергу, йдеться про мирні конституційні революції, тобто революції, що мають своєю ціллю здійснення конструктивних перетворень у державі.

Так, в Україні в 2004 р. відбулася так звана "помаранчева революція", яка сприяла консолідації Українського народу, проведенню неупереджених виборів Президента України і мала своїм юридичним наслідком прийняття Закону України "Про внесення змін до Конституції України" від 8 грудня 2004 р. Зазвичай революції, як форма безпосередньої демократії, не закріплюються в конституціях і законах, але їх результати визнаються легітимними у разі відсутності порушень чинного законодавства. Саме такою стала й Помаранчева революція в Україні.

Загалом форми безпосередньої демократії можна умовно класифікувати: за правовими підставами здійснення безпосередньої демократії у відповідних формах - конституційні й законодавчі; легітимні й нелегітимні; обов'язкові й факультативні; за умовами (місцем 1 часом проведення); за місцем - на всеукраїнські і місцеві; за часом - на чергові й позачергові; періодичні, разові тощо; за змістом питань, що обговорюються і вирішуються, - на конституційні, законодавчі, адміністративно-територіальні, міжнародно-правові тощо; за наслідками здійснення відповідних форм безпосередньої демократії - на дійсні й недійсні; вирішальні й консультативні тощо.

На сьогодні об'єктивно назріла необхідність прийняти новий закон України про всеукраїнський референдум та закони про інші, принаймні конституційні форми безпосередньої демократії: про мирні збори, мітинги, походи, демонстрації, - а також прийняти або поновити закони про місцеві форми безпосередньої демократії: про місцеві вибори, місцеві ініціативи, загальні збори громадян тощо.

13-14-15  Вибори як форма народного волевиявлення є одним зі способів формування народом органів державної влади й місцевого самоврядування та інших інститутів. Це стосується насамперед формування представницьких органів законодавчої влади — парламентів, виборів президента, представницьких органів місцевого самоврядування тощо (вибори як одну з провідних форм реалізації безпосереднього народовладдя розглянемо в розділі 10).

  Референдум (від лат. referendum — те, що має бути повідомлено) — всенародне опитування з найважливіших питань державного життя, у якому беруть участь усі громадяни, що мають виборчі права. На відміну від виборів під час референдуму об'єктом є не кандидат або список кандидатів на певну посаду, а певне питання, з якого проводиться референдум, — закон, законопроект, конституція, поправка до конституції, проблема, що стосується статусу відповідної країни, внутрішньополітична проблема. Своєрідною формою референдуму є плебісцит, тобто опитування населення про політичну долю території, на якій воно проживає.

  Конституційне право сучасних держав передбачає різні форми референдумів і процедури їх застосування. Референдуми поділяють на загальнонаціональні, що проводяться на всій території держави, і місцеві, які проводяться в окремих адміністративно-територіальних одиницях; на конституційні та законодавчі (предметом перших є або проект нової конституції, або конституційна реформа та поправка до конституції, предметом других — проект закону або чинний закон). За правовою значущістю розрізняють референдуми консультативні (їх ще називають народними опитуваннями), які проводяться лише з метою виявлення думки виборців з певного питання, остаточне рішення з якого приймається відповідними органами держави, і "вирішальні", коли той чи інший акт виноситься на голосування виборців з метою остаточного вирішення його долі. "Вирішальний" референдум може бути або затверджувальним, якщо виборцям пропонується більшістю голосів затвердити акт, який ще не набрав чинності, або заперечливим, якщо пропонується відмінити акт, який набрав чинності. Розрізняють також обов'язкові та факультативні референдуми. До перших належать референдуми, необхідність яких передбачається конституцією чи іншим конституційно-правовим актом. У другому випадку проведення референдуму з того чи іншого питання залежить від волі відповідного державного органу чи виборців.

  Відповідно до Конституції України та Закону України "Про всеукраїнський та місцеві референдуми" від 3 липня 1991 р. (зі змінами, внесеними до нього Законом України від 18 червня 1992 р.) в Україні проводяться всеукраїнські референдуми, референдуми Автономної Республіки Крим та місцеві референдуми (у межах адміністративно-територіальних одиниць).

  Згідно з останнім зазначеним Законом предметом всеукраїнського референдуму може бути затвердження Конституції України, її окремих положень і внесення до Конституції України змін та доповнень; прийняття, зміна або скасування законів України чи їх окремих положень; прийняття рішень, які визначають зміст Конституції України, законів України та інших правових актів (зауважимо, що Конституцією України затвердження Конституції України всеукраїнським референдумом не передбачено).

  Предметом місцевого референдуму може бути прийняття, зміна чи скасування рішень із питань, віднесених законодавством України до відома місцевого самоврядування відповідних адміністративно-територіальних одиниць; прийняття рішень, які визначають зміст рішень місцевих рад та їх виконавчих і розпорядчих органів.

  Згідно зі статтею 72 Конституції України всеукраїнський референдум призначається Верховною Радою України або Президентом України відповідно до їхніх повноважень, встановлених Конституцією. Згідно зі статтею 73 та пунктом 2 статті 85 Конституції України Верховна Рада України призначає всеукраїнський референдум з питань про зміну території України, а згідно з пунктом 6 статті 106 Конституції України Президент України призначає всеукраїнський референдум щодо змін Конституції України відповідно до статті 156 Конституції України та проголошує всеукраїнський референдум за народною ініціативою.

  Згідно зі статтею 72 Конституції України народна ініціатива становить вимогу не менше 3 млн громадян України, які мають право голосу, за умови, що підписи про призначення референдуму зібрано не менше як у двох третинах областей і не менше як по 100 тис. підписів у кожній області.Зауважимо, що це встановлено Конституцією України. Проте водночас згідно з частиною другою статті 133 Конституції України до складу України входять Автономна Республіка Крим, 24 області, міста Київ і Севастополь. Усі ці суб'єкти (а їх 27) належать до вищого рівня територіальних одиниць України. Отже, якщо йти дослівно за Конституцією України, громадяни трьох суб'єктів — Автономної Республіки Крим, міст Києва та Севастополя — виявляються поза межами ініціювання проведення всеукраїнських референдумів за народною ініціативою. Таким чином, постає цілком практичне питання, чи було зібрано 3 млн голосів громадян України (без громадян, які проживають на території зазначених суб'єктів), необхідних для проголошення Президентом України всеукраїнського референдуму за народною ініціативою, який відбувся 16 квітня 2000 р. згідно з Указом Президента України "Про проголошення всеукраїнського референдуму за народною ініціативою" від 15 січня 2000 p., і чи був врешті-решт цей референдум легітимним.

  Місцеві референдуми призначають органи місцевого самоврядування з питань, що належать до їх компетенції. У статті 143 Конституції України проголошується, що територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування забезпечують проведення місцевих референдумів і реалізацію їх результатів. А згідно з пунктом 12 статті 43 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" за пропозицією територіальних громад рішення про проведення консультативного опитування з питань, які стосуються їхніх спільних інтересів, приймають районні й обласні ради виключно на їх пленарних засіданнях.

  Згідно зі статтею 73 Конституції України виключно всеукраїнським референдумом вирішуються питання про зміну території України. А згідно зі статтею 74 Конституції України не допускається проведення референдумів щодо законопроектів з питань податків, бюджету і амністії.

  Порядок проведення референдумів в Україні встановлений Законом України "Про всеукраїнський та місцеві референдуми". У статті 1 цього Закону проголошується, що референдум в Україні проводиться з метою забезпечення народовладдя і безпосередньої участі громадян в управлінні державними та місцевими справами. Референдум в Україні — це спосіб прийняття її громадянами шляхом безпосереднього голосування законів України чи інших рішень із важливих питань загальнодержавного й місцевого значення. Крім того, у цій статті встановлюється, що прийняті всеукраїнським референдумом закони та інші рішення мають вищу юридичну силу стосовно законодавчих актів Верховної Ради України, нормативних актів Президента України, Кабінету Міністрів України та інших вищих виконавчих і розпорядчих органів державної влади, рішень місцевих рад. Рішення, які приймаються місцевим референдумом, мають вишу юридичну силу стосовно рішень місцевих рад, на території яких він проводиться.

  Закони та інші прийняті референдумом рішення не потребують будь-якого затвердження державними органами і можуть бути скасовані чи замінені лише в порядку, передбаченому Законом України "Про всеукраїнський та місцеві референдуми".

  Законом визначаються загальні положення, порядок призначення референдумів, підготовки їх проведення, порядок голосування і визначення підсумків референдумів, опублікування, введення в дію, зміну чи скасування законів, інших прийнятих референдумом рішень, положення стосовно дорадчого опитування громадян України.

  При цьому зауважимо, що розглядуваний Закон допоки не до-стосований до Конституції України, що стало каменем спотикання при оголошенні Президентом України референдуму за народною ініціативою, який було проведено 16 квітня 2000 р. Через відсутність механізму проведення такого референдуму значна кількість політиків, юристів неоднозначно оцінили відповідний Указ Президента України, а питання про проведення в Україні референдуму з народної ініціативи розглядалось Європейською комісією "Демократія через право" (Венеціанська комісія) — експертним органом з конституційного права Ради Європи, а також Парламентською Асамблеєю Ради Європи.

  З огляду на наведене зауваження підстави для цього таки були. Помилку в Конституції України поки що не виправлено.

  Принагідно зауважимо, що за даними Центральної виборчої комісії стосовно першого питання зазначеного референдуму — про право Президента України достроково припиняти повноваження парламенту, якщо протягом місяця Верховна Рада України не змогла сформувати парламентську більшість або протягом трьох місяців не затвердила проект Державного бюджету України — позитивно відповіли 84,69 % громадян, негативно — 13,88 %. Друге питання — про скасування депутатської недоторканості — підтримали 89 % громадян, заперечили — 9,62 %. За третє питання — про скорочення кількості народних депутатів з 450 до 300 — проголосували 89,91 % громадян, проти — 8,73 %. На четверте питання — про необхідність формування двопалатного парламенту — позитивно відповіли 81,68 % громадян, негативно — 16,79 %. Загалом же на всеукраїнському референдумі проголосували 78,74 % загальної чисельності внесених у списки для голосування 36650647 громадян.

  Питання про внесення змін до Конституції України на основі результатів всеукраїнського референдуму неодноразово порушувалося у Верховній Раді України, але не було підтримано народними депутатами України.

  Законопроект про проведення референдумів в Україні досі перебуває на розгляді у Верховній Раді України.

  Роль референдумів у регулюванні суспільних відносин визначається їх основними соціальними функціями. Зокрема, референдум становить:

  - один з основних інструментів реалізації права народного суверенітету в легітимізації владних рішень;

  - одну з основних форм реалізації права національного суверенітету;

  - один зі способів формування громадської думки.

  У демократичному суспільстві референдуми можуть бути використані народом як противага рішенням органів державної влади та місцевого самоврядування, що не задовольняють інтереси громадян.

  Референдний (референдарний) процес охоплює кілька стадій:

  - призначення референдуму;

  - підготовка і проведення референдуму;

  - голосування і підбиття підсумків референдуму;

  - опублікування і введення в дію законів та інших прийнятих референдумом рішень.

  Усі стадії референдного (референдарного) процесу підпорядковані загальним принципам:

  - загального права участі громадян України в референдумах;

  - рівного права участі громадян України в референдумах;

  - прямого права участі громадян України в референдумах;

  - таємності голосування під час референдумів;

  - підготовки та проведення референдумів на демократичних засадах;

  - гласності й відкритості підготовки та проведення референдумів;

  - заборони будь-якого прямого чи непрямого обмеження прав громадян України на участь у референдумах;

  - гарантування реалізації демократичних засад підготовки і проведення референдумів;

  - підготовки і проведення референдумів за рахунок Державного та відповідних місцевих бюджетів.

  Згідно із законом за порушення законності під час підготовки і проведення референдумів настає адміністративна чи кримінальна відповідальність.

16. Представницька (репрезентативна) демократія – демократія, в якій право приймати рішення громада реалізує через обраних нею представників, які повинні відстоювати інтереси тих, хто їх обрав. Представницька демократія стає абсолютно необхідною для великих громад, оскільки, починаючи з певного розміру, просто неможливо забезпечити регулярне зібрання усіх громадян, що є обов'язковим елементом прямої демократії. Як опосередкована, представницька демократія є власне менш демократичною ніж пряма.

За Конституцією основними принципами державного ладу є такі принципи: суверенності і незалежності держави, демократизму держави, соціальної і правової держави, унітарності (єдності, соборності) держави та республіканської форми правління.

Але головне в демократизмі держави – це забезпечення державою реального демократизму. Це досягається як конституційно визначеним порядком формування органів державної влади та інших інститутів держави, так і характером організації діяльності держави.

Виборним представницьким органом державної влади є лише один орган державної влади – Верховна Рада України.

Виборними представницькими органами місцевого самоврядування є сільські, селищні та міські ради. Районні та обласні ради представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, незалежно від порядку їх формування.

Органом державної влади, який уособлює представницьку демократію в Україні і є головним структурним елементом демократизму держави, визначена Верховна Рада. Лише вона має право представляти Український народ – громадян України всіх національностей – і виступати від його імені. Верховна Рада є єдиним, загальнонаціональним, колегіальним, постійно діючим органом законодавчої влади України.

17. Становлення українського парламентаризму

На перших порах Верховна Рада України продовжувала діяти як вищий владний орган держави. Вона призначала вибори народних депутатів і затверджувала склад Центральної виборчої комісії, призначала Прем'єр-міністра і уряд. Окрім того, вищий законодавчий орган обирав суддів Верховного Суду, обласних і Київського міського судів, призначав арбітрів Вищого арбітражного суду, Генерального прокурора, голову правління Національного банку України. Щоправда, протягом 1991-1993 pp. її функції були дещо змінені. Так, вона затверджувала не весь склад уряду, а лише міністрів закордонних справ, оборони, внутрішніх справ, фінансів, юстиції, голову СБУ, голову Держкомітету у справах охорони державного кордону та голову Державного митного комітету.

Становленню українського парламентаризму сприяло прийняття 17 листопада 1992 р. Закону "Про статус народного депутата України". Закон установлював права народних депутатів: обирати й бути обраним до органів Верховної Ради України; пропонувати питання для розгляду Верховною Радою або її органами; ставити питання про визнання законопроекту терміновим та про винесення його на загальнонародне обговорення або референдум; вносити проекти постанов, інших актів, поправки до них тощо. Визначалися також обов'язки народних депутатів: бути присутнім і брати участь у засіданнях Верховної Ради і її органів; дотримуватися регламенту Верховної Ради; підтримувати тісні зв'язки з виборцями, регулярно інформувати їх про свою роботу у Верховній Раді та її органах, про реалізацію своєї передвиборної програми тощо.

Закон регламентував процедуру депутатського запиту і встановлював обов'язок органів або посадових осіб, до яких звернуто запит, дати офіційну письмову відповідь не пізніше як у семиденний або інший установлений Верховною Радою термін.

Чітко визначався зміст та обсяг недоторканності народного депутата. Зокрема зазначалося, що "народний депутат не може бути притягнений до кримінальної відповідальності, заарештований або підданий заходам адміністративного стягнення, яке накладається в судовому порядку без згоди Верховної Ради... Не допускаються обшук, огляд особистих речей і багажу, транспорту, жилого чи службового приміщення депутата, а також порушення таємниці кореспонденції, прослуховування телефонних переговорів та застосування інших заходів, що обмежують свободу депутата... Кримінальну справу щодо народного депутата України може бути порушено тільки Генеральним прокурором України. Така справа підлягає розгляду Верховним Судом України".

Закон установлював право народного депутата України вимагати усунення порушення законності, й обов'язок посадових осіб, адміністрацій, працівників міліції негайно вживати заходів до усунення порушення, а за необхідності — притягнення винних до відповідальності з наступним інформуванням про це депутата.

Внаслідок неокресленості повноважень Президента, Прем'єр-міністра, неузгодженості функцій законодавчої та виконавчої влади, центральної влади і регіонів державний апарат працював із перебоями. Верховна Рада намагалася здійснювати управління державою, часто-густо втручаючись у розв'язання поточних питань. Законодавча діяльність парламенту не встигала за життям. Президент прагнув, не обмежуючись сферою виконавчої влади, взяти на себе частину повноважень Верховної Ради. Через те зокрема відбувалося гальмування демократичних перетворень і економічних реформ.

У цій ситуації було зроблено рішучі кроки на шляху реформування виконавчих структур. Відповідно до Указу Президента від 25 лютого 1992 р. міністерства позбавлялися права безпосередньо управляти підприємствами і мали відповідати за реалізацію державної політики у відповідних галузях. Законами від 18 листопада та від 19 грудня 1992 р. розширювалися повноваження Кабінету Міністрів України. Уряд отримав тимчасове право ухвалювати декрети з економічних і соціальних питань, які мали силу законів.

Указом Президента Л. Кравчука від 28 лютого 1992 р. було утворено новий постійно діючий орган — Державну Думу України. Цей орган мав виконувати консультативні функції при Президентові з питань стратегії державної політики, принципів і напрямів діяльності органів виконавчої влади. Дума мала чотири колегії, керівниками яких було призначено радників Президента України. Хоча за персональним складом Дума мала дуже солідний вигляд, вона так і не стала ефективним і впливовим органом у системі центрального управління державою. Наразившись на жорстку опозицію парламенту, Президент через дев'ять місяців змушений був розпустити Думу.

18. Виборче право та виборча система в Україні

Під виборчою системою України розуміється передбачений законодавством порядок формування представницьких органів держави. Усі норми законодавства, які регламентують цей порядок, у сукупності складають виборче право. Основними його джерелами є Конституція України, Закони України: "Про вибори народних депутатів України" від 24 вересня 1997 р., "Про вибори Президента України" у редакції від 24 лютого 1994 р., "Про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів" від 14 січня 1998р.

У цих нормативно-правових актах сформульовано такі головні принципи виборчого права: загального, рівного і прямого виборчого права за таємного голосування; вільного й рівноправного висування кандидатів у депутати; гласності й відкритості; рівності можливостей для всіх кандидатів у проведенні виборчої кампанії; неупередженості до кандидатів з боку державних органів, установ та організацій, органів місцевого самоврядування; свободи агітації.

Принцип загальності означає, що право обирати мають усі громадяни України, яким на день голосування виповнилося 18 років. Це право називається активним виборчим правом і тлумачиться так тому, що будь-які прямі або непрямі пільги чи обмеження щодо виборчих прав громадян України залежно від походження, соціального й майнового стану, расової та національної належності, статі, освіти, ставлення до релігії, політичних переконань, роду й характеру занять, непередбачені цими законами, забороняються.

Що ж до права бути обраним, себто пасивного виборчого права, то виборчим законодавством воно розглядається по-різному. Так, народним депутатом України може бути обраний громадянин України, який має право голосу, на день виборів досяг 21-річного віку і постійно проживає на території України протягом останніх п'яти років. Президентом України може бути обраний громадянин України, який досяг 35-річного віку, має право голосу, проживає в Україні протягом 10 останніх перед днем виборів років і володіє державною мовою. А депутатом сільської, селищної, міської, районної в місті та обласної ради народних депутатів може бути обраний громадянин України, який на день голосування досяг 18-річного віку, має виборчі права і постійно проживає або працює на території відповідної ради. Принцип рівного і прямого виборчого права означає, що громадяни України беруть участь у виборах народних депутатів на рівних засадах і депутати обираються безпосередньо виборцями.

Таємність голосування на виборах означає, що ніякі форми контролю за волевиявленням виборців не допускаються, а само голосування відбувається у спеціально обладнаній для цього кабіні чи кімнаті. Під час заповнення бюлетеня в кабіні чи кімнаті для голосування може знаходитись тільки голосуючий.

Принцип вільного і рівноправного висунення кандидатів передбачає, що всі громадяни України, які мають право голосу, мають право висувати кандидатів. Вони можуть реалізувати це право як безпосередньо, так і через політичні партії та їхні виборчі блоки і трудові колективи.

Гласність і відкритість виборчого права означає, що завжди підготовка і проведення виборів депутатів здійснюються відкрито і гласно. Рівність можливостей для всіх кандидатів у проведенні виборчої кампанії як принцип виборчого права повинен розумітися так, що всім кандидатам опісля офіційної їх реєстрації надається можливість участі у виборчій кампанії на рівних засадах, вони мають рівне право на використання державних засобів масової інформації на території України, у них рівні можливості Щодо матеріально-технічного і фінансового забезпечення їх участі у виборчій кампанії з боку держави.

Принцип неупередженості до кандидатів з боку державних органів, установ та організацій, органів місцевого самоврядування вживається та обумовлює існування таких інститутів виборчого права, як звільнення кандидата від виробничих або службових обов'язків із збереженням середньої заробітної платні за місцем роботи: кандидати під час виборчої кампанії не можуть бути звільнені з роботи, а також переведені на іншу роботу або посаду без їхньої згоди, притягнуті до кримінальної відповідальності, заарештовані або піддані заходам адміністративного стягнення, що накладаються в судовому порядку без згоди відповідних державних органів.

До того ж, особи, які насильством, обманом, погрозами або в інший спосіб перешкоджають вільному здійсненню громадянином України права обирати та бути обраним, вести передвиборну агітацію, публічно закликають або агітують за бойкотування виборів, а також члени виборчих комісій, службові особи державних і громадських органів, які вчинили підробку виборчих документів, неправильний підрахунок голосів, порушили таємницю голосування або допустили інше порушення виборчого законодавства, несуть відповідальність, передбачену цим законодавством. До певної відповідальності притягуються також особи, які опублікували або в інший спосіб розповсюдили за-відомо неправдиві відомості про кандидата.

І, нарешті, принцип свободи агітації передбачає, що всі громадяни України, їхні об'єднання, трудові колективи, довірені особи кандидатів мають право вільно та безперешкодно обговорювати програми кандидатів, їхні якості, а також платформи і програми тих партій, блоків, зборів, що їх висунули. При цьому дозволяється вести агітацію як за, так і проти кандидата в усіх засобах масової інформації.

Своєю чергою, кандидати також мають право на зустрічі з виборцями - як безпосередньо, так і через довірених осіб. Кандидати можуть здійснювати передвиборчу агітацію в будь-яких формах і будь-якими засобами.

Закон України "Про вибори народних депутатів України" складається з 11 розділів (53 статті). Це розділи: 1. Загальні положення. 2. Організація виборів. 3. Списки виборців. 4. Висування і реєстрація кандидатів у депутати. 5. Передвиборна агітація, б. Фінансування виборчої кампанії. 7. Голосування. 8. Підрахунок голосів і визначення результатів виборів. 9. Повторне голосування, повторні вибори, порядок заміни народних депутатів, позачергові вибори. 10. Заключні положення. 11. Прикінцеві положення.

Окрім уже розглянутих принципів виборчого права, цей Закон регламентує, що вибори народних депутатів України можуть бути черговими, позачерговими (достроковими), повторними, а також замість депутатів, які вибули, і що вони здійснюються за змішаною мажоритарно-пропорційною системою.

Усього обирається 450 депутатів; із них 225 - в одномандатних виборчих округах на основі відносної більшості, а 225 - за списками кандидатів у депутати дід політичних партій, виборчих блоків партій у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі на основі пропорційного представництва.

Оголошення про початок виборчої кампанії здійснює Центральна виборча комісія. Чергові вибори відбуваються в останню неділю березня четвертого року повноважень Верховної Ради України; позачергові - призначаються Президентом України і проводяться в період 60 днів од дня опублікування рішення про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України. Рішення про проведення повторних виборів, а також виборів замість депутатів, які вибули, виносить Центральна виборча комісія у випадках і в порядку, передбаченому цим Законом.

Далі утворюються одно- та багатомандатні виборчі округи. Територія останніх поділяється на виборчі дільниці.

Вибори організовують і проводять: Центральна виборча комісія; окружні виборчі комісії; дільничні виборчі комісії. Центральна виборча комісія є постійно діючим державним органом. Вона визнається юридичною особою, має печатку зі своїм найменуванням і зображенням Державного Герба України. До складу Центральної виборчої комісії входять 15 членів, призначуваних Верховною Радою України за поданням Президента України.

Для організації голосування виконавчими органами сільських, селищних, міських, районних у містах рад, а в містах Києві та Севастополі - відповідними місцевими державними адміністраціями, по кожній виборчій дільниці, складаються списки виборців, які передаються дільничним виборчим комісіям не пізніш як за 45 днів до дня виборів.

Голосування проводиться в день виборів або в день повторного голосування з 7-ї до 22-ї години. Про час і місце голосування дільнична виборча комісія сповіщає виборців не пізніш як за 15 днів до дня виборів.

Підрахунок голосів здійснюється виключно членами дільничної виборчої комісії на її засіданні. Комісія підраховує кількість голосів, поданих за кожного кандидата, а також за кожен список кандидатів у депутати від політичних партій, виборчих блоків партій. Обраним вважається кандидат у депутати, котрий одержав більшість голосів виборців, які взяли участь у голосуванні, відносно інших кандидатів, що балотувалися в даному виборчому окрузі. Якщо найбільшу і водночас однакову кількість голосів набрали два чи більше кандидатів у депутати, проводиться повторне голосування з цих кандидатур.

Закон України "Про вибори Президента України" складається з 7 глав (45 статей). Це глави:

1. Загальні положення.

2. Порядок і строки призначення виборів.

3. Організація та забезпечення проведення виборів Президента України.

4. Висування і реєстрація кандидатів у Президенти України.

5. Передвиборна агітація.

6. Гарантії діяльності кандидатів у Президенти України та інших учасників виборів.

7. Проведення голосування, визначення результатів виборів Президента України.

Як і Закон України "Про вибори народних депутатів України", цей Закон у гл. 1 фіксує основні принципи й засади виборів Президента України. Конституція України передбачає, що Президент України обирається громадянами України на основі загального, рівного і прямого виборчого права таємним голосуванням строком на п'ять років. Далі встановлюється, що вибори Президента України можуть бути черговими, позачерговими (достроковими) і повторними. Чергові вибори Президента України проводяться в останню неділю жовтня п'ятого року повноважень Президента України. Рішення про проведення виборів Президента України ухвалює Верховна Рада України не пізніш як за шість місяців до закінчення терміну повноважень Президента України і за чотири місяці до дня виборів. У разі дострокового припинення повноважень Президента України вибори Президента України проводяться в період 90 днів од дня припинення повноважень. Вибори призначаються на неділю або інший неробочий день, про що повідомляється через засоби масової інформації. Для проведення виборів створюються 27 виборчих округів (по одному в Республіці Крим, областях України, містах Києві та Севастополі). Виборчі округи поділяються на виборчі дільниці, з кількістю від 20 до 3000 виборців, а у виняткових випадках - з меншою чи більшою кількістю виборців.

Організацію та проведення виборів Президента України здійснює Центральна виборча комісія з виборів народних депутатів України - Центральна виборча комісія з виборів Президента України, окружні та дільничні комісії.

Право висувати кандидатів у Президенти України належить громадянам України, які мають право голосу. Вони реалізують це право через політичні партії та їхні виборчі блоки, зареєстровані відповідним чином, а також через збори виборців. Реєстрація претендентів як кандидатів у Президенти України здійснюється Центральною виборчою комісією не пізніш як на п'ятий день після подання всіх необхідних для реєстрації документів.

Особа, яка отримала посвідчення про реєстрацію її як кандидата в Президенти України, має право вести передвиборчу агітацію та користуватися передбаченими в законодавстві гарантіями діяльності.

Час і місце, організація і порядок голосування, підрахунок голосів на виборчій дільниці та підведення підсумків голосування у виборчому округу відбуваються в порядку, передбаченому Законом України "Про вибори народних депутатів України". Центральна виборча комісія з виборів Президента України на підставі протоколів окружних виборчих комісій не пізніш як у тижневий строк після виборів установлює результати виборів Президента України. Вибори вважаються такими, що відбулися, якщо в них узяло участь більше половини виборців, внесених до списків виборців. Обраним Президентом України вважається кандидат, який одержав на виборах більше половини голосів виборців, що взяли участь у голосуванні.

Конституція додає до цього, що Президент України вступає на пост не пізніше як через 30 днів після офіційного оголошення результатів виборів. Вступаючи на пост. Президент України складає присягу на урочистому засіданні Верховної Ради України, текст і порядок проголошення якої визначається Конституцією України.

Закон України "Про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів" складається з 15 розділів (58 статей). Це розділи: 1. Загальні положення. 2. Виборчі округи. Виборчі дільниці. 3. Виборчі комісії. 4. Списки виборців. 5. Висування кандидатів. 6. Реєстрація кандидатів у депутатів та на посади сільських, селищних, міських голів. 7. Кандидати та їх довірені особи. Уповноважені особи місцевих осередків політичних партій (блоків), громадських організацій. 8. Передвиборна агітація. 9. Порядок голосування. 10. Встановлення результатів виборів. 11. Повторні вибори. Вибори депутатів рад, сільських, селищних, міських голів замість тих, які вибули. 12. Фінансування виборчої кампанії. 13. Заключні положення. 14. Відповідальність за порушення цього закону. 15. Перехідні положення.

Цей Закон також передбачає здійснення виборів депутатів сільських, селищних, міських, районних у містах, районних, обласних рад, а також сільських, селищних, міських голів на основі вже згаданих загальних принципів. До того ж ним встановлюється, що вибори депутатів сільської, селищної, міської, районної у місті ради проводяться за мажоритарною виборчою системою відносної більшості по одномандатних виборчих округах, на які поділяється вся територія відповідно села, селища, міста, району в місті. Вибори сільського, селищного, міського голови проводяться за мажоритарною виборчою системою відносної більшості по єдиному одномандатному виборчому округу, межі якого співпадають з межами села, селища, міста. А вибори депутатів районної та обласної ради проводяться за мажоритарною виборчою системою відносної більшості по багатомандатних виборчих округах.

Вибори депутатів місцевих рад, сільських, селищних, міських голів можуть бути черговими, позачерговими, повторними, замість депутатів і голів, які вибули, а також у разі утворення нової адміністративно-територіальної одиниці.

Для організації і проведення місцевих виборів утворюються:

1) сільські, селищні, міські, районні у містах, районні обласні (територіальні) виборчі комісії;

2) окружні виборчі комісії;

3) дільничні виборчі комісії. Останні наділяються певними повноваженнями.

Для проведення виборів депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів виконавчими комітетами сільських, селищних, міських, районних у містах рад складаються списки виборців по кожній виборчій дільниці. Кожному виборцю забезпечується можливість ознайомитися з ними.

Висування кандидатів, на зборах виборців за місцем їх проживання, трудової діяльності або навчання, починається за 80 днів і закінчується за 45 днів до дня виборів. Громадянин України має право на самовисування. Усі кандидати реєструються і з цього часу наділяються певними правами. А саме, мати довірених осіб, брати участь у передвиборній агітації і т. д.

Голосування проводиться в день виборів або в день повторного голосування з 7 до 23 години.

Підрахунок голосів на виборчій дільниці проводиться дільничною виборчою комісією окремо по кожному одномандатному, багатомандатному виборчому округу, по кожному кандидату.

Особи, які перешкоджали шляхом насильства, обману, погроз, підкупу або в інший спосіб вільному здійсненню громадянином України права обирати і бути обраним, вести передвиборну агітацію, публічно закликали або агітували за бойкотування виборів, а "також голова, заступник голови, секретар і члени виборчих комісій, посадові чи службові особи державних органів, органів місцевого самоврядуання, об'єднань громадян, які вчинили підлог виборчих документів, завідомо неправильний підрахунок голосів виборців, порушили таємницю голосування, допустили інше порушення цього

Закону, несуть відповідальність, встановлену законом.

19. порядок формування представницьких органів місцевого самоврядування

Відповідно до ст. 10 Закону "Про місцеве самоврядування в Україні", порядок формування та організація діяльності місцевих рад визначається Конституцією України, цим та іншими законами, а також статутами територіальних громад. Окремо порядок формування представницьких органів місцевого самоврядування визначається у ст. 45 зазначеного Закону.

На підставі пунктів 1 і 2 цієї статті сільські, селищні, міські, районні у містах (у разі їх створення), районні, обласні ради складаються з депутатів, які обираються населенням відповідної території на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування.

Порядок організації і проведення виборів депутатів визначається Законом України "Про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів" від 14 січня 1998 р.

Проте, 6 квітня 2004 р. був прийнятий Закон України "Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів" (далі — Закон про вибори), який визначає основні засади, особливості та порядок організації і проведення виборів депутатів сільських, селищних, міських, районних у містах, районних, обласних, Київської та Севастопольської міських рад.

Згідно з цим Законом, депутати сільських, селищних, міських рад обираються громадянами України, які належать до відповідних територіальних громад. Депутати районних, обласних рад обираються громадянами України, які належать до відповідних територіальних громад у межах району, області.

Порівняно із Законом України "Про вибори депутатів місцевих рад" від 14 січня 1998 p., який закріплював мажоритарну виборчу систему, згідно із Законом від 6 квітня 2004 p., вибори депутатів сільських, селищних рад провадяться за мажоритарною системою відносної більшості лише в одномандатних виборчих округах, на які поділяється вся територія відповідно села (кількох сіл, жителі яких добровільно об'єдналися у сільську громаду), селища.

Вибори депутатів міських чи районних у містах рад, районних, обласних рад, міст Києва і Севастополя провадяться за пропорційною системою: депутати обираються за виборчими списками кандидатів у депутати (далі — виборчі списки) від організацій політичних партій, виборчих блоків організацій політичних партій у багатомандатному окрузі, межі якого збігаються з межами території відповідної міської громади, відповідного району в місті, району, області та міст Києва і Севастополя.

Ніхто не може бути примушений до участі або неучасті у виборах.

Право голосу на місцевих виборах мають громадяни України, які належать до відповідних територіальних громад, яким на день виборів виповнилося вісімнадцять років. Військовослужбовці строкової служби не беруть участі у місцевих виборах.

Закон передбачає, що належність громадянина до відповідної територіальної громади визначається його місцем проживання на її території згідно із Законом України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні".

Громадяни України, які належать до відповідної територіальної громади і мають право голосу, можуть шляхом само висування або через обласні, районні, районні у містах, міські організації політичних партій та їх виборчі об'єднання (блоки) брати участь у висуванні кандидатів у депутати, роботі виборчих комісій, проведенні передвиборної агітації, здійсненні спостереження за проведенням виборів та в інших заходах у порядку, визначеному цим та іншими законами України.

Закон передбачає, що будь-які прямі або непрямі привілеї чи обмеження виборчих прав громадян України за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками забороняються. Не допускаються обмеження щодо участі громадян у виборчому процесі, крім обмежень, передбачених Конституцією України.

Не мають права голосу на місцевих виборах громадяни України, визнані судом недієздатними, та громадяни України, які за вироком суду перебувають у місцях позбавлення волі.

Місцеві вибори є рівними. Громадяни України беруть участь у місцевих виборах на рівних засадах. Кожен виборець на виборах депутатів кожної місцевої ради в межах відповідної територіальної громади, в яких він бере участь, має по одному голосу. Ці голоси у відповідних виборчих округах виборець може використати тільки на одній виборчій дільниці.

Згідно із Законом, місцеві вибори є прямими. Громадяни України, які належать до відповідних територіальних громад і мають право голосу на місцевих виборах, безпосередньо обирають депутатів шляхом голосування за кандидатів у депутати, включених до виборчих списків місцевих організацій партій (блоків) у багатомандатних округах, а також за кандидатів у депутати, висунутих місцевими організаціями партій (блоками) або шляхом самовисування в одномандатних округах.

При цьому місцеві вибори є вільними, тобто виборцям забезпечуються умови для вільного формування своєї волі та її вільного виявлення при голосуванні. Застосування насильства, погроз, обману, підкупу чи будь-яких інших дій, що перешкоджають вільному формуванню та вільному виявленню волі виборця, забороняється.

Голосування на місцевих виборах є таємним. Контроль за волевиявленням виборців у будь-якій формі забороняється. Кожен виборець голосує на місцевих виборах особисто. Голосування за інших осіб чи передача виборцем права голосу будь-якій іншій особі забороняється.

Згідно із Законом, депутатом та сільським, селищним, міським головою може бути обраний громадянин України, який на день виборів досяг вісімнадцяти років і має право голосу, відповідно до ст. 70 Конституції України.

Одночасно, депутатом та сільським, селищним, міським головою не може бути обраний громадянин України, який має судимість за вчинення умисного злочину, якщо ця судимість не погашена або не знята у встановленому законом порядку.

Право висування кандидатів у депутати належить громадянам України, які мають право голосу. Це право реалізується ними через місцеві організації партій (блоки) або шляхом само-висування у випадках, передбачених цим Законом.

Початок виборчого процесу оголошує відповідна виборча комісія у строки та в порядку, визначені Конституцією України та цим Законом.

Виборчий процес включає такі етапи:

1) складання списків виборців;

2) формування виборчих комісій;

3) утворення територіальних виборчих округів;

4) утворення виборчих дільниць;

5) висування та реєстрація кандидатів у депутати;

6) проведення передвиборної агітації;

7) голосування (повторне голосування);

8) підрахунок голосів виборців та встановлення підсумків
голосування і результатів місцевих виборів.

Виборчий процес завершується офіційним оприлюдненням результатів місцевих виборів.

Згідно із Законом, суб'єктами виборчого процесу є: громадяни України, які мають право голосу на місцевих виборах; виборчі комісії, сформовані відповідно до цього Закону, Закону України "Про Центральну виборчу комісію" та інших законів України; кандидати у депутати; місцеві організації партій (блоки), які висунули кандидатів у депутати; органи державної влади та органи місцевого самоврядування у випадках, передбачених цим Законом; офіційні спостерігачі від місцевих організацій партій (блоків)-суб'єктів виборчого процесу, від кандидатів у депутати, від кандидатів на посади сільських, селищних, міських голів.

Закон визначає, що місцеві вибори можуть бути черговими, позачерговими, повторними, проміжними або першими (у разі формування нових місцевих рад).

Чергові місцеві вибори провадяться у зв'язку із закінченням. визначеного Конституцією України строку повноважень місцевої ради. Рішення про проведення чергових виборів депутатів місцевих рад приймає Верховна Рада України відповідно до Конституції України. Чергові вибори депутатів відбуваються одночасно з виборами народних депутатів України.

Позачергові місцеві вибори призначаються Верховною Радою України у разі дострокового припинення повноважень місцевої ради.

Повторні вибори депутатів призначаються територіальною виборчою комісією в порядку, встановленому цим Законом, у разі визнання виборів депутатів у цьому окрузі недійсними або такими, що не відбулися, або у разі визнання особи такою, яка відмовилася від депутатського мандата.

Проміжні вибори депутата призначаються територіальною виборчою комісією в порядку, встановленому цим Законом, у разі дострокового припинення повноважень депутата, обраного в цьому одномандатному окрузі.

Нарешті, перші місцеві вибори призначаються відповідно обласною, Київською або Севастопольською міською радою, якщо інше не передбачено законом.

Закон визначає і строки призначення місцевих виборів. Так, чергові місцеві вибори призначаються не пізніш як за 120 днів до дня виборів, а їх виборчий процес розпочинається за 90 днів до дня виборів. Відповідна виборча комісія оголошує про початок виборчого процесу місцевих виборів не пізніше ніж за п'ять днів до його початку.

У свою чергу, позачергові місцеві вибори призначаються не пізніш як за 70 днів до дня виборів, а їх виборчий процес розпочинається за 60 днів до дня виборів. Відповідна виборча комісія оголошує про початок виборчого процесу позачергових місцевих виборів не пізніше ніж за п'ять днів до його початку.

Повторні місцеві вибори провадяться в останню неділю шістдесятиденного строку з дня оприлюднення територіальною виборчою комісією рішення про їх призначення. Рішення про призначення повторних місцевих виборів приймається територіальною виборчою комісією не пізніш як у тридцятиденний строк з дня прийняття рішення про визнання місцевих виборів у цьому окрузі недійсними або такими, що не відбулися, або у разі визнання особи такою, яка відмовилася від депутатського мандата або посади сільського, селищного, міського голови.

Проміжні місцеві вибори провадяться в останню неділю шістдесятиденного строку з дня опублікування рішення про призначення виборів. Рішення про призначення проміжних виборів депутата приймається територіальною виборчою комісією не пізніш як у тридцятиденний строк з дня дострокового припинення повноважень депутата, обраного у відповідному виборчому окрузі.

Перші місцеві вибори призначаються не пізніш як за 120 днів до дня виборів, а початок їх виборчого процесу оголошується не пізніш як за 90 днів.

Вибори депутатів місцевих рад є вільними і відбуваються на основі гарантованого Конституцією України і згаданим законом загального, рівного і прямого виборного права шляхом таємного голосування.

Виборний процес здійснюється на засадах вільного і рівноправного висування кандидатів, рівності можливостей для всіх кандидатів у проведенні виборчої кампанії; неупередженості до кандидатів з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів; контролю за джерелами фінансування та витратами на виборчу кампанію; гласності і відкритості виборчої кампанії; свободи агітації.

Участь громадян у виборах до органів місцевого самоврядування є добровільною.

Участь у місцевих виборах є особистою справою кожного громадянина України. Ніхто не може бути примушений до участі чи неучасті у місцевих виборах.

Право голосу на місцевих виборах мають громадяни України, яким на день проведення виборів виповнилося 18 років і які проживають на території відповідних сіл, селищ, міст, районів у містах.

Не мають права голосу на місцевих виборах громадяни, яких визнано судом недієздатними.

Недієздатним визнається громадянин, який внаслідок душевної хвороби або недоумства, згідно зі ст. 16 Цивільного кодексу України, не може розуміти значення своїх дій або керувати ними. Порядок розгляду справ щодо визнання судом громадянина недієздатним визначають статті 256 — 260 Цивільно-процесуального кодексу України.

Згідно з виборчим законом, депутатом сільської, селищної, міської, районної у місті, районної, обласної, ради, сільським, селищним, міським головою може бути обраний громадянин України, який має право голосу і якому на день виборів виповнилося 18 років.

Закон передбачає, що громадянин України одночасно може балотуватися кандидатом у депутати лише однієї ради або кандидатом на посаду відповідно сільського, селищного, міського голови. Він може бути депутатом лише однієї ради.

Одночасно депутатом сільської, селищної, міської, районної у місті, районної, обласної ради, а також сільським, селищним, міським головою не може бути обраний громадянин України, який має судимість за вчинення умисного злочину, якщо ця судимість не погашена або не знята у встановленому законом порядку.

Особи, які займають посади, що відповідно до закону є несумісними зі статусом депутата ради, сільського, селищного, міського голови, зобов'язані в разі їх обрання залишити посаду (припинити діяльність), яка є несумісною зі статусом депутата, сільського, селищного, міського голови, та у передбачених законом випадках припинити будь-яку підприємницьку діяльність (принцип несумісності посад).

Виборчий закон визначає види місцевих виборів, строки і порядок їх проведення.

Згідно зі ст. 9 Закону, вибори депутатів місцевих рад, сільських, селищних, міських голів можуть бути черговими, позачерговими, повторними, замість тих депутатів і голів, які вибули, а також у разі утворення нової адміністративно-територіальної одиниці.

Рішення про проведення чергових і позачергових виборів депутатів місцевих рад, сільських, селищних, міських голів приймає Верховна Рада України.

Рішення про проведення повторних виборів депутатів місцевих рад, сільських, селищних, міських голів приймає відповідна територіальна виборча комісія.

Рішення про проведення виборів депутатів місцевих рад, сільських, селищних, міських голів замість тих, які вибули, приймають відповідні ради.

Нарешті, рішення про проведення виборів депутатів місцевої ради, сільського, селищного, міського голови у разі утворення нової адміністративно-територіальної одиниці призначаються Верховною Радою Автономної Республіки Крим, обласною, Київською, Севастопольською міською радою відповідно до ст. 55 Закону про вибори.

Згідно зі ст. 10 Закону чергові вибори депутатів місцевих рад, а також сільських, селищних, міських голів провадяться на території України одночасно і призначаються не пізніш як за 90 днів до закінчення строку повноважень депутатів місцевих рад поточного скликання, сільського, селищного, міського голови.

Позачергові вибори відповідно депутатів місцевих рад, сільських, селищних, міських голів призначаються не пізніш як за 90 днів до дня виборів.

Повторні вибори, вибори депутатів місцевих рад, сільських, селищних, міських голів замість тих, які вибули, а також у разі утворення нової адміністративно-територіальної одиниці призначаються у строки, передбачені цим Законом.

Рішення про призначення виборів доводиться до відома населення органом, який їх призначив, через засоби масової інформації або в інший спосіб не пізніш як на третій день після його прийняття.

Як відомо, в Україні існує два різновиди виборчих систем, основною різницею яких є той або інший порядок визначення результатів голосування: змішана мажоритарно-пропорційна система, передбачена Законом про вибори народних депутатів, та мажоритарна система, особливості якої передбачені Законом про вибори депутатів місцевих рад та їх голів.

При цьому Закон окремо визначає особливості виборів депутатів рад базового, регіонального рівнів та їх голів. Зокрема, вибори депутатів сільської, селищної, міської, районної у місті ради проводяться за мажоритарною виборчою системою відносної більшості по одномандатних виборчих округах, на які поділяється вся територія відповідно села, селища, міста, району в місті.

Вибори депутатів районної ради проводяться за мажоритарною виборчою системою відносної більшості по багатомандатних виборчих округах, межі яких збігаються з межами відповідних сіл, селищ, міст районного значення, які є адміністративно-територіальними одиницями, що входять до складу цього району.

Вибори депутатів обласної ради провадяться за мажоритарною виборчою системою відносної більшості по багатомандатних виборчих округах, межі яких збігаються відповідно з межами районів та міст обласного значення, що входять до складу цієї області.

Згідно з п. З ст. 45 Закону про місцеве самоврядування в Україні та ст. 5 Закону про вибори, рішення про загальний склад (кількість депутатських мандатів) місцевої ради, що має обиратися, приймається відповідною радою поточного скликання не пізніш як за 75 днів до дня виборів.

У разі, коли рада поточного скликання у строк, встановлений частиною першої цієї статті, не визначиться щодо загального складу ради, яка має обиратися, загальний склад відповідної ради дорівнює мінімальній межі, встановленій цим Законом.

Загальний склад сільської, селищної, міської, районної у місті ради має становити в адміністративно-територіальних одиницях з чисельністю населення: до 3 тисяч — від 15 до 25 депутатів; до 5 тисяч —від 20 до ЗО депутатів; до 20 тисяч — від 25 до 35 депутатів; до 50 тисяч — від ЗО до 45 депутатів.

Згідно з визначеними рівнями представницьких органів місцевого самоврядування залежно від зазначеної кількості депутатів формуються сільські, селищні та міські ради районного значення.

Закон передбачає, що при наявності населення у кількості до 100 тисяч обирається від 35 до 50 депутатів; до 250 тисяч — від 40 до 60 депутатів; до 500 тисяч — від 50 до 75 депутатів.

Залежно від цієї кількості можуть обиратися депутати до ради міст обласного і республіканського значення (в Автономній Республіці Крим), а також до районних в місті рад.

Що стосується кількості населення 1 мільйон, обирається від 60 до 90 депутатів; понад 1 мільйон — від 75 до 120 депутатів, то такий кількісний склад депутатів є основою для формування рад міст зі спеціальним статусом — Києва та Севастополя та обласних рад.

Як уже зазначалося, якщо рада не визначилася щодо свого загального складу ради в термін, встановлений Законом, загальний склад відповідної ради, що обирається, повинен відповідати мінімальному рівню* встановленому Законом.

Свої особливості має порядок формування районних і обласних рад, основою якого є обрання депутатів для цих представницьких органів на підставі суворо визначеної кількості від територіальних громад при виборах до районних рад і також від районів та міст обласного значення при виборах депутатів до обласних рад.

Відповідно до п. 4 ст. 5 Закону про вибори, загальний склад районної ради визначається з урахуванням кількості територіальних громад адміністративно-територіальних одиниць, що входять до складу району. Територіальні громади в межах району повинні мати в районній раді рівну кількість депутатських мандатів. При цьому у разі наявності у районі до 10 (включно) територіальних громад кожна з них має бути представлена в районній раді не менш як 4 депутатами, від 11 до ЗО (включно) — З депутатами, понад 30 — 2 депутатами. Загальний склад районної ради не повинен перевищувати 120 депутатів.

На підставі ст. 5 Закону загальний склад обласної ради визначається з урахуванням кількості районів, міст обласного значення, що входять до складу області. Райони, міста обласного значення повинні мати в обласній раді рівну кількість депутатських мандатів. При цьому у разі наявності в області до 15 (включно) районів, міст обласного значення кожний район, місто обласного значення має бути представлено в обласній раді не менш як 4 депутатами, від 16 до ЗО (включно) — 3 депутатами, понад 30 — 2 депутатами. При цьому загальний склад обласної ради не повинен перевищувати 200 депутатів.

Для проведення виборів депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів відповідними територіальними виборчими комісіями створюються виборчі округи. При утворенні останніх територіальні виборчі комісії керуються рішеннями відповідних рад про загальний склад цих рад.

Мажоритарні одномандатні виборчі округи для виборів депутатів сільських, селищних, міських, районних у містах рад створюються з урахуванням Закону при додержанні приблизно рівної кількості виборців у розрахунку на один виборчий округ.

Мажоритарні багатомандатні виборчі округи для виборів депутатів районних, обласних рад створюються з додержанням вимог, передбачених виборчим Законом (ст.

http://jurisprudence.com.ua/84-poryadok-formuvannya-predstavnickih-organv-mscevogo-samovryaduvannya-osoblivost-formuvannya-strukturi-rayonnih-u-mstah-rayonnih-ta-oblasnih-rad.html

Представницькі органи влади на місцях

В Автономній Республіці Крим представницький орган влади - Верховна Рада Автономної Республіки Крим (100 депутатів, обраних на 4 роки; Голова Верховної Ради, перший заступник і заступники, голови постійних комісій здійснюють свої повноваження на постійній основі).

Верховна Рада правомочна вирішувати питання автономно-республіканського життя Криму, крім тих, що вирішуються Верховною Радою України, всеукраїнським і місцевим кримсько-республіканським референдумами або віднесені відповідно до Конституції України і Конституції Автономної Республіки Крим до компетенції органів виконавчої вищої і місцевої або судової влади.

Верховна Рада Автономної Республіки Крим приймає Конституцію автономії, яка затверджується Автономної Верховної Радою України. Вона призначає вибори депутатів, підтверджує склад її виборчої комісії, організує місцеві референдуми. До її функцій належить затвердження бюджету Автономної Республіки Крим, програми автономії з питань соціально-економічного і культурного розвитку, раціонального природокористування, охорони довкілля відповідно до загальнодержавних програм. Вона визначає статус місцевостей як курортів, установлює зони санітарної охорони курортів, бере участь у розробці державних програм повернення депортованих народів, ініціює введення надзвичайного стану і встановлення зон надзвичайної екологічної ситуації в Автономній Республіці Крим або в окремих її місцевостях та ін.

Законами України Верховній Раді Автономної Республіки Крим можуть бути делеговані також інші повноваження. Відповідно до ст. З Конституції Автономної Республіки Крим її Верховна Рада здійснює представницькі, нормотворчі, контрольні функції та повноваження в межах своєї компетенції.

Верховна Рада Автономної Республіки Крим у межах своїх повноважень приймає рішення і постанови, що є обов'язковими для виконання в межах території автономії.

Питання, з яких здійснює нормативне регулювання Автономна Республіка Крим, позначені в Конституції України (ст. 137) і Конституції Автономної Республіки Крим 1999 р. (ст. 18). З мотивів невідповідності нормативно-правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим Конституції України Президент може зупинити дію цих нормативно-правових актів з одночасним зверненням до Конституційного Суду щодо їх конституційності.

За наявності висновку Конституційного Суду про порушення Верховною Радою Автономної Республіки Крим Конституції або законів України її повноваження достроково припиняються Верховною Радою і призначаються позачергові вибори до Верховної Ради Автономної Республіки Крим.

У межах адміністративно-територіальних одиниць (областей, районів, міст, районів у містах, селищ, сіл) представницькі органи влади діють:

- органи місцевого самоврядування - Ради.

До складу України входять такі області: Вінницька, Волинська, Дніпропетровська, Донецька, Житомирська, Закарпатська, Запорізька, Івано-Франківська, Київська, Кіровоградська, Луганська, Львівська, Миколаївська, Одеська, Полтавська, Ровенська, Сумська, Тернопільська, Харківська, Херсонська, Хмельницька, Черкаська, Чернівецька, Чернігівська, а також міста Київ і Севастополь із спеціальним -статусом, який визначається законами України.

Органами місцевого самоврядування, які представляють загальні інтереси територіальних громад (спільнот) сіл, селищ і міст, є районні та обласні ради. Питання організації районів у містах належать до компетенції міських рад.

Обласні і районні ради затверджують програми соціально-економічного і культурного розвитку відповідно районів і областей; затверджують бюджети області та району тощо. Голова районної і голова обласної ради обираються відповідною радою і очолюють виконавчий апарат ради.

До складу сільської, селищної, міської ради входять депутати, що обираються жителями села, селища, міста на основі загального, рівного, прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на 4 роки. На такий саме строк обираються голови сільської, селищної, міської ради, що очолюють виконавчий комітет ради і головують на його засіданнях.

Як представницький орган, міські ради здійснюють свої повноваження на сесіях, на яких розглядаються питання, віднесені

законодавством до їх ведення. Рішення міських (міст районного підпорядкування) рад, що суперечать законодавству або прийняті з порушенням передбаченої законом процедури, скасує рада вищого рівня, а рішення міських (міст обласного і загальнодержавного підпорядкування) рад - Верховна Рада України. У випадках, передбачених законодавством України, повноваження міської ради можуть бути достроково припинені Верховною Радою.

Звертаємо увагу на те, що органам місцевого самоврядування можуть надаватися законом окремі повноваження органів виконавчої влади, що забезпечується державним фінансуванням і передачею їм відповідних об'єктів державної власності. З питань здійснення переданих повноважень органи місцевого самоврядування є підконтрольними відповідним органам виконавчої влади (про місцеве самоврядування див. у §"Управління в адміністративно-територіальних одиницях. Місцеве самоврядування").

20. Характеристика виборчого процесу на посаду Президента України.

Організацію і проведення виборів Президента України здійснюють: Центральна Виборча комісія, окружні та дільничні виборчі комісії.

Центральна виборча комісія, яка забезпечує організацію підготовки і проведення виборів, є постійно діючим державним органом. До її складу входить 15 осіб. Голова комісії, його заступник, секретар комісії, а також не менш третини інших членів Комісії повинні мати вищу юридичну освіту.

Окружна виборча комісія утворюється не пізніше як за 95 днів до дня проведення виборів, кількісний склад якої визначається органом, який утворює комісію у межах 11-30 осіб.

Дільничні виборчі комісії утворюються сільськими, селищними, міськими радами народних депутатів, або виконавчими комітетами у складі голови, його заступника, секретаря і 5-11 членів комісії не пізніше ніж за 45 днів до проведення виборів.

Однією з найважливіших стадій виборчого процесу по виборах Президента України є висування і реєстрація кандидатів у Президенти.

Партії (виборчі блоки), які нараховують не менше 1000 членів, мають право висувати кандидата після їх реєстрації Центральною виборчою комісією як таких, що беруть участь у виборах Президента.

Висування кандидатів у Президенти України починається за 90 днів і закінчується за 60 днів до дня виборів. Претендент висувається партією на з’їзді, конференції, загальних зборах чи іншому зібранні, що є найвищим статутним керівним органом партії.

Збори виборців мають право в строки, передбачені законом, висувати кандидата у Президенти України, якщо в них беруть участь не менше 300 громадян України, що мають право голосу. Збори виборців можуть проводитись за місцем проживання або на підприємствах, в установах, організаціях.

Центральна виборча комісія (ЦВК) приймає рішення про реєстрацію претендента у тижневий термін з дня подання заяви про реєстрацію претендента уповноваженою особою партії (виборчого блоку) або з дня надходження протоколу окружної виборчої комісії та видає уповноваженній особі партії, ініціативної групи виборців довідку про реєстрацію претендента і всановлений зразок підписного листа для збирання підписів виборців на підтримку претендента.

Претендент може бути зареєстрований як кандидат у Президенти, якщо його кандидатуру підтримають своїми підписами не менше 100 тисяч громадян України, що мають право голосу, в тому числі не менше 1500 громадян у кожному із 2\3 загальної кількості виборчих округів.

Реєстрація претендентів як кандидатів у Президенти України здійснюється ЦВК не пізніше як на п’ятий день після подання всіх необхідних для реєстрації документів.Особа, яка отримала посвідчення про реєстрацію її як кандидата має право здійснювати передвиборну агітацію, форми і методи ведення якої визначаються законом. Кандидатам у Президенти надається також право безплатного користування засобами масової інформації – їм надається рівноцінний і однаковий за обсягом час мовлення на загальнодержавному рівні і в межах окремого виборчого округу.

Конкретний обсяг і час радіо- і телепередач, визначенихдля передвиборноїагітації, назхагальнодержавному рівні встановлюється ЦВК, у виборчих округах – окружними виборчими комітетами за погодженням з керівниками відповідних ЗМІ.

Кандидати у Президенти України мають право на безплатне виготовлення тексту своєї передвиборної програми оьсягом не більше двох сторінок машинописногол тексту в однаковому поліграфічному виконанні в друкованих ЗМІ, засновниками яких є органи державної влади. Кошти на агітацію в інших друкованих ЗМІ та недержавних ЗМІ обмежуються лише розмірами особистих виборчих фондів кандидатів.

Кожний кандидат у Президенти України може мати особистий виборчий фонд, який не має перевищувати 10000 мінімальних заробітних плат.

Час і місце, організація і порядок голосування, умови проведення дострокового голосування та підрахунок голосів на виборчій дільниці по виборах Президента визначається відповідно до Закону України “Про вибори народних депутатів України”.

Результати виборів Президента встановлює ЦВК на підставі протоколів окружних виборчих комісій не пізніше тижневого терміну після виборів.

Вибори Президента вважаються такими, що відбулися, якщо в них взяло участь більше половини виборців. Вибори визнаються такими, що не відбулися, якщо у виборах взяли участь 50 і менше відсотків виборців, внесених до списків виборців, а також у зв’язку з вибуттям всіх зареєстрованих кандидатів у Президенти.

Обраним Президентом України вважається кандидат, який одержав на виборах більше половини голосів виборців, які взяли участь у голосуванні.

Вибори Президента можуть бути визнані недійсними, якщо в ході виборів або при підрахунку голосів мали місце порушення, які суттєво вплинули на підсумки голосування

Повідомлення про результати виборів Президента публікуються ЦВК не пізніше як через три дні з моменту підписання протоколу про результати виборів.

Новообраний Президент вступає на свій пост у визначений Конституцією термін: не пізніше як через тридцять днів після офіційного оголошення результатів виборів, з моменту складення присяги народові на урочистому засіданні Верховної Ради України.

21.      Розділ I
                       ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

    Стаття 1. Основні засади виборів народних депутатів України

    1. Народні  депутати  України  (далі  -  депутати) обираються
громадянами  України  на  основі  загального,  рівного  і  прямого
виборчого права шляхом таємного голосування.

    2. Кількісний   склад  Верховної  Ради  України  визначається
Конституцією України ( 254к/96-ВР ).

    3. Вибори  депутатів  здійснюються  на  засадах  пропорційної
системи з обранням депутатів у багатомандатному загальнодержавному
виборчому окрузі (далі -  загальнодержавний  округ)  за  виборчими
списками  кандидатів  у  депутати  (далі  -  виборчі  списки)  від
політичних партій,  виборчих  блоків  політичних  партій  (далі  -
партії (блоки).

    4. У   розподілі  мандатів  депутатів  беруть  участь  партії
(блоки),  виборчі списки яких за підсумками голосування на виборах
депутатів  набрали  не менше трьох відсотків голосів виборців,  що
взяли участь у голосуванні.

    Стаття 2. Загальне виборче право

    1. Вибори депутатів є загальними.  Право  голосу  на  виборах
депутатів   мають   громадяни   України,   яким  на  день  виборів
виповнилося вісімнадцять років.

    2. Підставою  реалізації  виборцем  свого  права  голосу   на
виборах є його включення до списків виборців на виборчій дільниці.

    3. Документом, який підтверджує особу та громадянство України
виборця на виборах депутатів, є:

    1) паспорт громадянина України;

    2) тимчасове  посвідчення  громадянина  України  (для   осіб,
недавно прийнятих до громадянства України);

    3) військовий   квиток   (виключно   для  військовослужбовців
строкової служби);

    4)  картка  (довідка)  установи виконання покарань і слідчого
ізолятора, що повинна містити: прізвище, ім'я, по батькові, число,
місяць,  рік  народження,  громадянство,  фотокартку особи, підпис
керівника  та  печатку  установи  (для  осіб,  які  перебувають  в
установах виконання покарань і слідчих ізоляторах);

    5) паспорт громадянина України для виїзду за кордон;

    6) дипломатичний паспорт;

    7) службовий паспорт;

    8) посвідчення особи моряка.

    4. Документи,  зазначені у пунктах 1-3 частини  третьої  цієї
статті, є підставою для отримання виборчого бюлетеня і можуть бути
використані на звичайних та спеціальних виборчих дільницях.

    5. Документ,  зазначений в  пункті  4  частини  третьої  цієї
статті,  є  підставою для отримання виборчого бюлетеня і може бути
використаний   на   спеціальній  виборчій  дільниці,  утвореній  у
відповідній установі виконання покарань і слідчому ізоляторі.

    6. Документи,  зазначені  у  пунктах 5-8 частини третьої цієї
статті, є підставою для отримання виборчого бюлетеня і можуть бути
використані   на   закордонних  виборчих  дільницях,  а  також  на
спеціальних  виборчих   дільницях,   утворених   на   суднах,   що
перебувають  у  плаванні  під  Державним  Прапором України,  та на
полярній  станції  України.  На  закордонних  виборчих  дільницях,
утворених у країнах,  до яких дозволений виїзд громадян України за
паспортом громадянина України,  підставою для  отримання  бюлетеня
може бути паспорт громадянина України.

    7. Громадяни  України,  які мають право голосу,  можуть брати
участь у роботі виборчих комісій як їх члени, а також у проведенні
передвиборної  агітації,  здійсненні  спостереження за проведенням
виборів депутатів та інших заходах у порядку,  визначеному цим  та
іншими законами України.

    8. Будь-які  прямі чи непрямі привілеї або обмеження виборчих
прав громадян України за ознаками раси, кольору шкіри, політичних,
релігійних  та інших переконань,  статі,  етнічного та соціального
походження,  майнового стану,  місця проживання,  за  мовними  або
іншими  ознаками  забороняються.  Не  допускаються  обмеження щодо
участі  громадян  України  у  виборчому  процесі,  крім  обмежень,
передбачених Конституцією України ( 254к/96-ВР ) та цим Законом.

    9. Не   має   права   голосу   громадянин,   визнаний   судом
недієздатним.

    10. Громадянин України,  який проживає або перебуває в період
підготовки  і  проведення  виборів  за  межами України,  має право
голосу на виборах депутатів,  реалізація якого забезпечується його
включенням  до списку виборців на відповідній закордонній виборчій
дільниці, утвореній згідно з цим Законом.

    11. Громадяни України, які мають право голосу, є виборцями.

    Стаття 3. Рівне виборче право

    1. Вибори  депутатів  є  рівними:  громадяни  України  беруть
участь у виборах депутатів на рівних засадах.

    2. Кожний  виборець  на  виборах  депутатів  має  один голос.
Виборець може використати свій  голос  тільки  на  одній  виборчій
дільниці,  де він включений до списку виборців.  Виборець реалізує
своє право голосу під час виборів  у  порядку,  встановленому  цим
Законом.

    3. Усі кандидати у народні депутати України (далі - кандидати
у  депутати)  мають  рівні  права  і  можливості  брати  участь  у
виборчому процесі.

    4. Усі  партії  (блоки)  -  суб'єкти  виборчого процесу мають
рівні права і  можливості  брати  участь  у  виборчому  процесі  у
порядку та в межах, встановлених цим Законом.

    5. Рівність прав і можливостей кандидатів у депутати,  партій
(блоків) - суб'єктів виборчого процесу брати  участь  у  виборчому
процесі забезпечується:

    1) забороною  привілеїв  чи обмежень кандидатів у депутати за
ознаками раси,  кольору шкіри,  політичних,  релігійних  та  інших
переконань,  статі, етнічного та соціального походження, майнового
стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками;

    2) забороною втручання органів  державної  влади  та  органів
місцевого самоврядування у виборчий процес,  за винятком випадків,
передбачених цим Законом;

    3) рівним  та  неупередженим  ставленням  органів   державної
влади, органів місцевого самоврядування, їх службових та посадових
осіб  до  кандидатів  у  депутати,  партій  (блоків)  -  суб'єктів
виборчого процесу;

    4) забороною    використання   партією   (блоком)   під   час
фінансування передвиборної  агітації  інших  коштів,  крім  коштів
виборчого  фонду  партії  (блоку)  та  коштів  Державного  бюджету
України,  виділених на забезпечення ведення передвиборної агітації
відповідно до цього Закону;

    5) рівним   та   неупередженим   ставленням  засобів  масової
інформації до кандидатів у депутати,  партій (блоків) -  суб'єктів
виборчого процесу.

    Стаття 4. Пряме виборче право

    Вибори депутатів   є   прямими.  Громадяни  України  обирають
депутатів  безпосередньо  шляхом  голосування  за   кандидатів   у
депутати, включених до виборчого списку партії (блоку).

    Стаття 5. Добровільність участі у виборах

    Участь громадян  України  у виборах депутатів є добровільною.
Ніхто не може бути примушений до участі чи неучасті у виборах.

    Стаття 6. Вільні вибори

    1. Вибори   депутатів   є   вільними.   Громадянам    України
забезпечуються  умови  для  вільного  формування  своєї волі та її
вільного виявлення при голосуванні.

    2. Застосування  насильства,  погроз,  обману,   підкупу   чи
будь-яких  інших  дій,  що  перешкоджають  вільному  формуванню та
вільному виявленню волі виборця, забороняється.

    3. Для   забезпечення   умов   для   вільного   волевиявлення
військовослужбовцям  строкової  служби  в  день  виборів надається
відпустка для участі в голосуванні не менш як на чотири години.

    Стаття 7. Таємне голосування

    1. Голосування на виборах депутатів є  таємним:  контроль  за
волевиявленням виборців забороняється.

    2. Членам   виборчих   комісій,  іншим  особам  забороняється
вчиняти  будь-які  дії  чи  розголошувати  відомості,  які   дають
можливість встановити зміст волевиявлення конкретного виборця.

    Стаття 8. Особисте голосування

    Кожний виборець  голосує на виборах особисто.  Голосування за
інших осіб чи передача виборцем права голосу будь-якій іншій особі
забороняється.

    Стаття 9. Право бути обраним

    1. Депутатом  може  бути обраний громадянин України,  який на
день виборів досяг  двадцяти  одного  року,  має  право  голосу  і
проживає в Україні протягом останніх п'яти років.

    2. Проживання в Україні за цим Законом означає:

    1) проживання   на   території  в  межах  державного  кордону
України;

    2) перебування  на  судні,  що  перебуває  у   плаванні   під
Державним Прапором України;

    3) перебування     громадян     України    у    встановленому
законодавством  порядку  у  відрядженні  за   межами   України   в
дипломатичних  та  інших  офіційних представництвах і консульських
установах України, міжнародних організаціях та їх органах;

    4) перебування на полярній станції України;

    5) перебування у  складі  формування  Збройних  Сил  України,
дислокованого за межами України.

    3. Такими,  що проживають в Україні,  вважаються також особи,
які проживають разом з особами,  зазначеними у  пункті  3  частини
другої цієї статті, як члени їх сімей.

    4. Не  може  бути  висунутий  кандидатом  й обраний депутатом
громадянин,  який має судимість за вчинення умисного злочину, якщо
ця  судимість  не  погашена  і  не  знята  у встановленому законом
порядку.

    Стаття 10. Право висування кандидатів у депутати

    1. Право висування кандидатів у депутати належить  громадянам
України,  які мають право голосу. Це право реалізується ними через
партії (блоки) у порядку, встановленому цим Законом.

    2. Кандидатів  у   депутати   може   висувати   партія,   яка
зареєстрована  в  установленому  законом порядку не пізніше ніж за
триста шістдесят п'ять днів до  дня  виборів,  або  виборчий  блок
партій  за  умови,  що  всі  партії,  які  входять до його складу,
зареєстровані не пізніш як за триста шістдесят п'ять днів  до  дня
виборів.

    Стаття 11. Виборчий процес

    1. Виборчий  процес  - це здійснення суб'єктами,  визначеними
статтею 12  цього  Закону,  виборчих  процедур,  передбачених  цим
Законом.

    2. Виборчий процес здійснюється на засадах:

    1) дотримання принципів виборчого права, зазначених у статтях
2-10 цього Закону;

    2) законності та заборони незаконного втручання  будь-кого  у
цей процес;

    3) політичного плюралізму та багатопартійності;

    4) публічності і відкритості;

    5) свободи   передвиборної  агітації,  рівного  доступу  всіх
кандидатів і партій (блоків)  -  суб'єктів  виборчого  процесу  до
засобів масової інформації незалежно від їх форми власності,  крім
засобів  масової  інформації,  засновниками  (власниками)  яких  є
політичні партії;

    6) неупередженості    органів   виконавчої   влади,   органів
місцевого самоврядування,  судів, підприємств, закладів, установ і
організацій,  їх  керівників,  інших посадових і службових осіб до
партій  (блоків)  -  суб'єктів  виборчого  процесу,  кандидатів  у
депутати.

    3. Початок  виборчого  процесу  оголошує  Центральна  виборча
комісія  у  випадках та в строки, встановлені Конституцією України
( 254к/96-ВР ) та цим Законом.

    4. Виборчий процес включає такі етапи:

    1) складання та уточнення списків виборців;

    2) утворення виборчих округів;

    3) утворення виборчих дільниць;

    4) утворення виборчих комісій;

    5) висування та реєстрація кандидатів у депутати;

    6) проведення передвиборної агітації;

    7) голосування;

    8) підрахунок  голосів  виборців  та  встановлення  підсумків
голосування;

    9) встановлення результатів виборів депутатів та їх  офіційне
оприлюднення;

    10) припинення діяльності виборчих комісій.

    5. Виборчий  процес завершується через п'ятнадцять днів після
дня  офіційного   оприлюднення   Центральною   виборчою   комісією
результатів виборів депутатів.

    6. Етапи виборчого процесу,  передбачені пунктами 1,  2 та 10
частини  четвертої  цієї  статті,  у  випадках,  передбачених  цим
Законом,  можуть частково тривати поза строками виборчого процесу,
встановленими частинами третьою та п'ятою цієї статті.

    Стаття 12. Суб'єкти виборчого процесу

    Суб'єктом виборчого процесу є:

    1) виборець;

    2) виборча комісія,  утворена відповідно до цього Закону  або
Закону України "Про Центральну виборчу комісію" ( 1932-15 );

    3) партія (блок), що висунула кандидатів у депутати;

    4) кандидат    у    депутати,   зареєстрований   у   порядку,
встановленому цим Законом;

    5) офіційний  спостерігач  від  партії  (блоку)  -   суб'єкта
виборчого процесу.

    Стаття 13. Публічність і відкритість виборчого процесу

    1. Підготовка  і  проведення  виборів  депутатів здійснюються
публічно і відкрито.

    2. Виборчі комісії:

    1) інформують громадян про свій  склад,  місцезнаходження  та
режим  роботи,  про  утворення  територіальних  виборчих округів і
виборчих дільниць,  про місце  і  час  голосування  виборців,  про
основні   права  виборців,  у  тому  числі  про  право  оскарження
неправомірних рішень,  дій чи бездіяльності виборчих комісій та їх
членів,    органів   виконавчої   влади   та   органів   місцевого
самоврядування,  підприємств,  закладів, установ і організацій, їх
керівників, інших посадових та службових осіб;

    2) забезпечують   можливість   для   ознайомлення   суб'єктів
виборчого процесу  зі  списками  виборців,  з  виборчими  списками
партій  (блоків),  з  передвиборними  програмами  партій (блоків),
відомостями  про  кандидатів  у  депутати,   порядком   заповнення
виборчих бюлетенів;

    3) роз'яснюють виборцям порядок голосування,  а також порядок
заповнення виборчих бюлетенів;

    4) оприлюднюють підсумки  голосування  і  результати  виборів
депутатів;

    5) надають   іншу   інформацію   у  випадках  та  в  порядку,
передбачених цим Законом.

    3. Рішення  виборчих  комісій,  а   також   рішення   органів
державної влади та органів місцевого самоврядування, що стосуються
виборів  депутатів,  доводяться  ними  до  відома  громадян  через
друковані  засоби  масової  інформації  або,  у разі неможливості,
оприлюднюються в інший спосіб.

    4. Засоби   масової   інформації    зобов'язані    об'єктивно
висвітлювати  хід  підготовки і проведення виборів.  Представникам
засобів масової інформації гарантується безперешкодний  доступ  на
всі публічні заходи, пов'язані з виборами, а на засідання виборчих
комісій та на  виборчу  дільницю  у  день  виборів  -  на  умовах,
визначених  частиною  третьою  статті  34  цього  Закону.  Виборчі
комісії, органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування,
посадові  і  службові  особи цих органів зобов'язані в межах своїх
повноважень надавати їм інформацію щодо  підготовки  і  проведення
виборів депутатів.

    5. Дипломатичні та інші офіційні представництва,  консульські
установи України,  при яких утворені закордонні виборчі дільниці в
державах, де проживає значна кількість громадян України, які мають
право  голосу,  забезпечують  опублікування  в  місцевих   засобах
масової  інформації  відомостей  про час і місце голосування,  про
місцезнаходження відповідних виборчих  дільниць,  про  порядок  та
строки звернення до дільничних виборчих комісій,  зокрема з питань
включення виборця  до  списку  виборців  на  закордонній  виборчій
дільниці.

    Стаття 14. Законодавство про вибори депутатів

    Підготовка і   проведення   виборів   депутатів   регулюються
Конституцією  України  ( 254к/96-ВР ),   Законом    України   "Про
Центральну  виборчу  комісію" ( 1932-15 ),  цим та іншими законами
України,  а також  прийнятими  відповідно  до  них  іншими  актами
законодавства.

 

22. Загальна характеристика положень нового Закону

1. Згідно із Законом вибори депутатів сільських та селищних рад проводяться за мажоритарною системою відносної більшості в одномандатних виборчих округах, на які поділяється вся територія відповідно села (кількох сіл, жителі яких добровільно об’єдналися у сільську громаду), селища. Вибори депутатів районних у містах рад, міських рад, районних, обласних, міських міст Києва та Севастополя рад, Верховної Ради Автономної Республіки Крим проводяться за пропорційною системою: депутати обираються за виборчими списками кандидатів у депутати (далі – виборчі списки) від організацій політичних партій, виборчих блоків організацій політичних партій у багатомандатному окрузі, межі якого збігаються з межами території відповідної громади. Вибори сільських, селищних, міських голів проводяться за мажоритарною виборчою системою відносної більшості в єдиному одномандатному округу, межі якого збігаються з межами відповідної територіальної громади. Обраним депутатом, сільським, селищним, міським головою вважається кандидат, який одержав більшість голосів виборців, які взяли участь у голосуванні, відносно інших кандидатів, які балотувалися в цьому окрузі та при умові, що кількість голосів, поданих за нього, перевищує кількість голосів виборців, які не підтримали жодного з кандидатів у окрузі. Право на участь у розподілі депутатських мандатів у багатомандатному окрузі набувають кандидати у депутати, включені до виборчих списків місцевих організацій партій (блоків), що отримали три і більше відсотків голосів виборців, які взяли участь у голосуванні.

2. Чергові місцеві вибори призначаються не пізніше як за 120 днів до дня виборів, а їх виборчий процес розпочинається за 90 днів до дня виборів.

3. Загальний склад сільської, селищної, міської, районної у місті, районної, обласної ради має становити при чисельності:

  1.  до 3 тисяч виборців – від 16 до 26 депутатів;
  2.  до 5 тисяч виборців – від 20 до 30 депутатів;
  3.  до 20 тисяч виборців – від 26 до 36 депутатів;
  4.  до 50 тисяч виборців – від 30 до 46 депутатів;
  5.  до 100 тисяч виборців – від 36 до 50 депутатів;
  6.  до 250 тисяч виборців – від 40 до 60 депутатів;
  7.  до 500 тисяч виборців – від 50 до 76 депутатів;
  8.  до 1 мільйона виборців – від 60 до 90 депутатів;
  9.  до 2 мільйонів виборців – від 76 до 120 депутатів;
  10.  понад 2 мільйони виборців – від 76 до 150 депутатів.

4. Територіальні виборчі комісії утворюються відповідно сільською, селищною, міською, районною у місті, районною, обласною радою, Верховною Радою Автономної Республіки Крим не пізніш як за 90 днів до дня виборів у складі голови, заступника голови, секретаря та інших членів комісії у кількості не менше 8 і не більше 25 осіб (якщо число суб’єктів перевищує 25, то їх участь у виборчій комісії здійснюється за допомогою жеребкування) за поданнями керівних органів (не більш як на 1 особу) відповідних місцевих організацій партій (блоків) за умови, що ці місцеві організації партій (блоки) зареєстровані в установленому законом порядку. Кожна місцева організація партії (блок) мають право на пропорційну частку керівних посад у територіальних виборчих комісіях. Дільнична виборча комісія утворюється відповідною територіальною виборчою комісією не пізніш як за 35 днів до дня виборів у складі голови, заступника голови, секретаря та інших членів комісії за поданням керівного органу районної, районної у місті, міської місцевої організації партії (блоку).

5. Кандидатів у депутати місцевих рад та кандидатів на посаду сільського, селищного, міського голови можуть висувати зареєстровані в установленому законом порядку обласні, міські, районні, районні у містах організації політичних партій або виборчі блоки відповідних організацій політичних партій за умови, що ці партії зареєстровані в установленому законом порядку не пізніш як за рік до виборів. Громадянин України може самовисуватися кандидатом у депутати в одномандатному окрузі, кандидатом на посаду сільського, селищного, міського голови шляхом подання заяви до відповідної територіальної комісії із зазначенням округу, де громадянин має бажання балотуватися на місцевих виборах.

6. На підтримку кандидата необхідно подати підписні листи з такою кількістю підписів виборців: кандидата на посаду сільського, селищного голови – не менш як 50 підписів; кандидата на посаду міського голови (міста районного значення чи міста, яке входить до складу міста республіканського в Автономній Республіці Крим, обласного значення, міста Севастополя) – не менш як 100 підписів; кандидата на посаду міського голови (міст республіканського в Автономній Республіці Крим, обласного значення (крім міст – обласних центрів, міста Сімферополя) – не менш як 200 підписів; кандидата на посаду міського голови міст Києва та Севастополя, Сімферополя, міст – обласних центрів – не менш як 300 підписів; кандидата в депутати сільської, селищної ради – не менш як 10 підписів. На підтримку виборчого списку кандидатів у депутати, висунутого місцевою організацією партії (блоком), необхідно подати підписні листи з такою кількістю підписів виборців: виборчого списку кандидатів у депутати міської ради (міста республіканського Автономної Республіки Крим, обласного значення, крім міст – обласних центрів, міста Сімферополя) – не менш як 500 підписів; виборчого списку кандидатів у депутати міської ради (міста Києва, Севастополя, міст – обласних центрів, міста Сімферополя) – не менш як 800 підписів; виборчого списку кандидатів у депутати районної, районної у місті ради, кандидатів у депутати міської ради (міста районного значення чи міста, яке входить до складу міста республіканського в Автономній Республіці Крим, обласного значення, міст Києва та Севастополя) – не менш як 200 підписів; виборчого списку кандидатів у депутати Верховної Ради Автономної Республіки Крим, кандидатів у депутати обласної ради – не менш як 1000 підписів.

7. Помилки і неточності, виявлені в декларації про майно і доходи кандидата у депутати та на посаду сільського, селищного, міського голови, не є підставою для відмови в реєстрації кандидата у депутати та підлягають виправленню. До підстав скасування територіальною виборчою комісією рішення про реєстрацію кандидата у депутати місцевої ради, сільського, селищного та міського голови віднесено такі:

  1.  звернення кандидата на посаду сільського, селищного, міського голови, кандидата у депутати не пізніш як за 5 днів виборів із заявою про відмову від балотування;
  2.  припинення громадянства України, визнання кандидата недієздатним чи набрання щодо нього законної сили обвинувальним вироком суду за вчинення умисного злочину;
  3.  реєстрації кандидата у депутати сільської, селищної, міської ради кандидатом на посаду сільського, селищного, міського голови, або кандидатом у депутати в іншому окрузі по виборах до цієї ж місцевої ради, або включення його до виборчого списку по виборах до цієї ж місцевої ради;
  4.  виявлення територіальною виборчою комісією суттєвої недостовірності відомостей про кандидата у депутати, кандидата на посаду сільського, селищного, міського голови щодо віку, місця його роботи, визнаної у судовому порядку, або приховування факту судимості за вчинення умисного злочину, якщо ця судимість не погашена і не знята у встановленому законом порядку;
  5.  встановлення у судовому порядку факту підкупу виборців кандидатом у депутати, кандидатом на посаду сільського, селищного, міського голови, а так само на його прохання або за його дорученням – іншими особами;
  6.  встановлення у судовому порядку, що підприємство, установа, організація, засновником, власником або членом керівного органу якої є кандидат у депутати, кандидат на посаду сільського, селищного, міського голови, під час виборчого процесу надавала виборцям гроші чи безоплатно або на пільгових умовах товари, послуги, цінні папери, кредити, лотереї, інші матеріальні цінності;
  7.  встановлення судом, що кандидат у депутати, кандидат на посаду сільського, селищного, міського голови, який займає посади, у тому числі за сумісництвом, в органах державної влади чи в органах місцевого самоврядування, на державних чи комунальних підприємствах, в установах, організаціях, у військових частинах (формуваннях), утворених відповідно до законів України, залучає або використовує для проведення передвиборної агітації підлеглих йому осіб, службовий транспорт, зв’язок, устаткування, приміщення, інші об’єкти та ресурси за місцем роботи;
  8.  встановлення у судовому порядку, що кандидат у депутати, кандидат на посаду сільського, селищного, міського голови крім коштів свого виборчого фонду використовував при фінансуванні передвиборної агітації інші кошти;
  9.  витрати кандидатом у депутати, кандидатом на посаду сільського, селищного, міського голови коштів у розмірі, більшому від установленої Законом граничної суми витрат виборчого фонду;
  10.  якщо кандидат у депутати, кандидат на посаду сільського, селищного, міського голови після оголошення йому територіальною виборчою комісією попередження в порядку повторно порушив вимоги Закону.

8. Передвиборна агітація по виборах депутатів, а також сільських, селищних, міських голів розпочинається за 30 днів до дня місцевих виборів і закінчується о 24 годині останньої п’ятниці перед днем виборів. До передвиборної агітації не відносяться офіційні повідомлення в період виборчого процесу (без коментарів, які можуть мати агітаційний характер, а також відео-, аудіозаписи, кінозйомки, фотоілюстрації) про дії кандидатів у депутати, пов’язані з виконанням ними посадових (службових) повноважень, передбачених Конституцією України або законами України. Розцінки вартості одиниці друкованої площі та одиниці ефірного часу встановлюються відповідними засобами масової інформації не пізніш як за 130 днів до дня виборів у розмірі, який не може перевищувати відповідний середньозважений показник за останній квартал року, що передує року проведення виборів депутатів. Включення в інформаційні телерадіопрограми агітаційних матеріалів місцевих організацій партій (блоків), кандидатів у депутати, кандидатів на посаду сільського, селищного, міського голови або політичної реклами не допускається. Політична реклама повинна бути відокремлена від інших матеріалів і означена як така.

9. Виборчий фонд місцевої організації партії (блоку) формується за рахунок коштів місцевих організацій партії (блоку), а також добровільних внесків фізичних осіб; кандидата на посаду сільського, селищного, міського голови, кандидата у депутати в одномандатному окрузі – за рахунок їх власних коштів та добровільних внесків фізичних осіб, а кандидата у депутати в одномандатному окрузі, висунутого місцевою організацією партії (блоку) – також і за рахунок коштів цих організацій. Гранична сума витрат коштів виборчих фондів прив’язана до кількості зареєстрованих виборців і не може перевищувати для місцевих організацій партій:

  1.  для територіальних громад з чисельністю до 20 тисяч виборців – 20 тисяч грн.;
  2.  для територіальних громад, районів, районів у містах з чисельністю до 50 тисяч виборців – 50 тисяч грн.;
  3.  для територіальних громад, районів, районів у містах з чисельністю до 100 тисяч виборців – 100 тисяч грн.;
  4.  для територіальних громад, районів, районів у містах, областей з чисельністю до 500 тисяч виборців – 250 тисяч грн.;
  5.  для територіальних громад, районів, областей з чисельністю до 1 млн. виборців – 500 тисяч грн.;
  6.  для територіальних громад, областей з чисельністю понад 1 млн. виборців, Автономної Республіки Крим – 1 млн. грн.;

Гранична сума витрат виборчого фонду кандидата на посаду сільського, селищного, міського голови не може перевищувати половини суми, встановленої для організацій партій для відповідної територіальної громади. Гранична сума витрат виборчого фонду кандидата в депутати в одномандатному виборчому окрузі не може перевищувати 50 розмірів мінімальних заробітних плат. Добровільні внески однієї фізичної особи до виборчого фонду не можуть перевищувати 3 розмірів мінімальних заробітних плат. Фінансові звіти про надходження та використання коштів виборчого фонду місцевої організації партії (блоку), кандидата у депутати, кандидата на посаду сільського, селищного, міського голови, оприлюднюються територіальною виборчою комісією у місцевих друкованих засобах масової інформації у п’ятиденний строк з дня їх надходження до виборчої комісії.

Основні недоліки Закону

1. Відповідно до ч. 4 ст. 140 Конституції України районні та обласні ради є органами місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст. Статтею 141 Основного Закону України визначено засади проведення виборів лише до сільських, селищних та міських рад (при цьому передбачено, зокрема, що депутати відповідних місцевих рад обираються жителями села, селища, міста на основі загального, рівного та прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на чотири роки). Стаття 141 залишила поза межами правового регулювання порядок формування районних та обласних рад. З системного тлумачення положень ч. 4 ст. 140 та ст. 141 Конституції можна дійти висновку, що порядок формування районних та обласних рад має відрізнятись від порядку формування сільських, селищних та міських рад і забезпечувати представництво в районних та обласних радах спільних інтересів територіальних громад. А це можливо лише у тому випадку, коли територіальні громади будуть представлені в районних та обласних радах однаковою кількістю представників. У разі, якщо б формування районних та обласних рад здійснювалось шляхом проведення виборів у багатомандатному окрузі (одномандатних округах), межі якого (яких) співпадають з межами відповідно району або області, районна або обласна рада представляла б інтереси лише тих адміністративно-територіальних одиниць, в яких зареєстровано найбільше виборців (наприклад, лише окремих міст зі значною кількістю населення або лише сіл та селищ (у випадку, якщо більша частина населення району, області проживає відповідно у селах або селищах). Таким чином, формування обласних та районних рад в порядку, передбаченому ч.1 ст. 141 для сільських, селищних, міських рад, на нашу думку, суперечить ч. 4 ст. 140 Конституції України. Відтак закладену у Законі ідею, згідно з якою депутати районних та обласних рад мають обиратись виборцями відповідно районів та областей на загальних виборах у багатомандатних округах, межі яких збігаються з межами районів (областей), на наш погляд, можливо реалізувати лише за умови внесення змін до ст. 140 Конституції України.

2. Законом передбачено, що вибори сільських, селищних та міських голів проводяться за мажоритарною системою відносної більшості – обраним вважається кандидат, за якого виборцями було подано голосів більше, ніж за будь-якого іншого кандидата. Основним недоліком такої системи є, зокрема, те, що кількість голосів, отриманих кандидатом-переможцем на свою підтримку може бути в декілька разів меншою, ніж кількість голосів, поданих за інших кандидатів на посаду сільського, селищного, міського голови (тобто фактично – проти кандидата-переможця). В результаті обраний за такою системою кандидат представлятиме не більшість виборців, зареєстрованих у відповідній адміністративно-територіальній одиниці, а лише незначну їх частину (наприклад, 15–20%). В той же час, Закон «Про місцеве самоврядування в Україні» наділяє сільських, селищних, міських голів вагомими повноваженнями як у сфері організації роботи місцевих рад та їх виконавчих органів, так і широкими представницькими повноваженнями. На нашу думку, обсяг покладених на сільських, селищних та міських голів повноважень вимагає запровадження такої системи обрання відповідних посадових осіб на посаду, за якої вони б представляли більшість членів територіальної громади. Такою ситемою є, зокрема, мажоритарна виборча система абсолютної більшості з проведенням виборів у два тури (аналогічна тій, яку передбачено для виборів Президента України).

3. Відповідно до ст. 140 Конституції України місцеве самоврядування є правом територіальної громади вирішувати питання місцевого значення. Аналіз положень ст. 143 Конституції та Закону «Про місцеве самоврядування в Україні» свідчить про те, що сільські, селищні та міські ради відповідно до покладених на них повноважень вирішують переважно поточні господарські питання, а не формують політику. Формування політики, на наш погляд, здійснюється лише районними та обласними радами, Верховною Радою Автономної Республіки Крим, Київською та Севастопольською міськими радами, а також міськими радами в містах зі значною кількістю населення (1 і більше мільйонів жителів) та поділом на райони в місті. Затверджуючи програми розвитку областей і районів, районні та обласні бюджети, обласні та районні ради тим самим формують політику розвитку відповідних територій як в цілому, так і окремих адміністративно-територіальних одиниць, розташованих на території відповідно району або області. Відтак, на нашу думку, запроваджувати пропорційну систему виборів було б доцільно лише для виборів депутатів обласних (Київської та Севастопольської міських рад) та районних рад, рад великих міст (наприклад, обласного значення). Цілком очевидним є той факт, що оскільки районні в містах ради (такі ради, як і жителі районів у містах, за Конституцією взагалі не є носіями права місцевого самоврядування), ради невеликих міст (наприклад, районного значення) політики не формують (а вирішують лише поточні господарські питання) то говорити про доцільність запровадження пропорційної системи виборів до них, за якої лише місцеві організації прартій та блоків мають право висувати кандидатів в депутати відповідних місцевих рад, недоречно. Крім того, говорячи про оптимальний вид пропорційної системи, за якою мають формуватись районні, обласні ради, міські ради Києва та Севастополя, міські ради міст обласного значення, слід виходити з того, що в першу чергу професіоналізм відповідних кандидатів, а не їх партійна приналежність, є тим чинником, який визначає електоральні уподобання виборців. Тому запровадження пропорційної виборчої системи з голосуванням за так звані «закриті» партійні списки не в повній мірі дозволяє забезпечити представництво у відповідних радах тих депутатів, які добре обізнані з актуальними проблемами місцевого значення та мають власне бачення шляхів їх розв’язання. На нашу думку, пропорційна виборча система з голосуванням за «закриті» списки осередків партій (блоків) може бути запроваджена лише для виборів рад з незначною кількістю депутатів. Для виборів депутатів обласних рад, Київської та Севастопольської міських рад, на наш погляд, доцільно було б запровадити пропорційну систему виборів з голосуванням у декількох багатомандатних округах із застосуванням преференцій.

4. Законом пропонується запровадити пропорційну систему виборів депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим. На наш погляд, така система ускладнює представництво у Верховній Раді АРК корінних народів Криму (кримських татар, караїмів, кримчаків, вірмен, німців тощо). З метою забезпечення представництва у ВР АРК корінних народів, доцільно було б передбачити запровадження пропорційної системи виборів з голосуванням за списки місцевих організацій партій (блоків) не в одному, а в декількох багатомандатних виборчих округах (або змішаної виборчої системи, за якою половина складу ВР АРК обирається за списками місцевих партійних організацій, а половина – в одномандатних округах, межі окремих з яких збігаються з межами компактного проживання корінних народів).

5. Сьогодні далеко не всі політичні партії мають свої регіональні осередки на обласному рівні. В той же час Законом передбачається закріпити положення, за яким право висувати кандидатів у депутати обласних рад наділено лише обласні осередки партій, районних рад, сільських селищних, міських (міст районного значення) рад – районні організації партій; депутатів міських рад та міських голів – міські організації партій, Верховної Ради АРК – республіканські АРК організації партій. Такий підхід, на наше переконання, заслуговує на критичну оцінку. Так, можливе виникнення ситуації, за якої на виборах до міської або районної ради буде висунуто список кандидатів лише від однієї місцевої організації партії (через відсутність у інших партій осередків на відповідному рівні). Відповідно, всі кандидати, включені до такого списку будуть обрані до ради навіть за умови, якщо відповідний список буде підтриманий лише одним виборцем. Законодавче запровадження пропонованого у Законі підходу до регламентації порядку висування кандидатів може зумовити виникнення й іншої проблеми: якщо, наприклад, на районному або міському рівні зареєстровано місцеву організацію лише однієї партії, то громадянин для обрання його депутатом місцевої ради має бути висунутий саме цією місцевою організацією партії, програмну мету якої громадянин може не поділяти. Цілком очевидно, що відповідні положення Закону значно звужують гарантоване Основним Законом право громадян бути обраними до органів місцевого самоврядування.

6. Законом передбачено, що дільничні виборчі комісії утворюються територіальними виборчими комісіями, територіальні – місцевими радами. При цьому не передбачено механізмів вирішення ситуації, коли, наприклад, територіальна виборча комісія або місцева рада з тих чи інших мотивів (наприклад, політичних) блокує процес утворення комісій. На нашу думку, у Законі слід було б передбачити положення, згідно з яким у разі несформування територіальної або дільничної комісії у встановлений строк, комісія формується Центральною виборчою комісією. Крім того, місцеві ради взагалі доцільно було б позбавити права участі у формуванні виборчих комісій – такий підхід сприяв би узгодженню процедур формування органів управління виборчим процесом, передбачених іншими виборчими законами.

7. Заслуговують на критичну оцінку принципи побудови системи органів управління виборчим процесом. Передбачається, зокрема, що вищою ланкою в цій системі має бути територіальна виборча комісія. Недоліком такої побудови є зокрема те, що рішення територіальних виборчих комісій не можуть бути оскаржені у позасудовому (адміністративному) порядку, оскільки територіальна виборча комісія є комісією найвищого рівня. Відтак актуальним є питання кардинального реформування системи органів управління виборчим процесом. Доцільно передбачити, що вищим органом у цій системі є Центральна виборча комісія, яку водночас доцільно наділити контрольними та координаційними повноваженнями щодо організації роботи виборчих комісій, які забезпечують проведення місцевих виборів.

8. Основним видом відповідальності, до якого законом пропонується притягати учасників виборчого процесу за порушення вимог виборчого законодавства, є конституційно-правова відповідальність у вигляді скасування рішення реєстрацію кандидатів. Така санкція у багатьох випадках не відображує ступінь суспільної небезпечності діяння. Так, встановлюючи відповідальність у вигляді скасування реєстрації кандидатів від місцевої організації партії за використання останньою при фінансуванні передвиборної агітації крім коштів свого виборчого фонду інших коштів, або за перевищення граничного розміру витрат на виборчу кампанію, законадавець ставить учасників виборів у нерівне становище – один суб’єкт висування кандидатів може витратити на потреби передвиборної агітації 1 гривню «інших» коштів, а інший, наприклад, – декілька мільйонів. На наш погляд, скасування рішення про реєстрацію кандидатів слід застосовувати в якості санкції лише за найбільш небезпечні порушення норм виборчого законодавства (наприклад, підкуп виборців), в той час як за інші порушення доцільно передбачити адміністративну відповідальність у вигляді штрафу, кратного розміру коштів, використаних з порушенням положень даного Закону. За окремі порушення відповідальність доцільно не передбачати взагалі

9. Ряд зауважень викликає закріплення в якості підстави для скасування рішення про реєстрацію кандидата встановлення судом, що організація, засновником, власником або членом керівного органу якої є кандидат у депутати, під час виборчого процесу надавала виборцям або членам виборчих комісій гроші чи безоплатно або на пільгових умовах товари, роботи, послуги, цінні папери, кредити, лотереї, інші матеріальні цінності. Використане в конструкції норми поняття «інших цінностей» створює умови для скасування реєстрації кандидатів, що здійснюють розповсюдження канцелярії з партійною символікою, календарів, газет тощо. На нашу думку, перелік «інших цінностей» слід обмежити.

10. Закон не передбачає забезпечення прозорості фінансування місцевих виборів. Встановлення обмежень на розмір витрат коштів виборчих фондів примушує суб’єктів виборчого процесу покривати витрати на виборчу кампанію за рахунок інших, ніж кошти виборчих фондів, джерел. Обмеження граничного внеску фізичної особи до виборчого фонду 3 мінімальними заробітними платами не дозволяє акумулювати необхідні для проведення передвиборної агітації кошти у відведений для агітації строк, відтак – змушує кандидатів фінансувати вибори за рахунок «тіньових коштів». Слід також відзначити, що Закон не встановлює жодних вимог до змісту та форми фінансових звітів про надходження та використання коштів виборчих фондів. За несвоєчасне подання таких звітів (або й взагалі неподання) не передбачено відповідальності. Невирішеною залишається проблема фінансування виборчих кампаній кандидатів третіми особами, які фінансують передвиборну агітацію за рахунок власних коштів та від власного імені.

11. З огляду на численні порушення в ході збору підписів на підтримку кандидатів, а також зважаючи на той факт, що кількість підписів на підтримку кандидата аж ніяк не свідчить про рівень його реальної підтримки виборцями, сумнівним видається запровадження в якості підстави реєстрації кандидата подання ним підписних листів. На нашу думку, альтернативною поданню підписних листів умовою реєстрації кандидатів має бути внесення кандидатами (суб‘єктами їх висування) виборчої застави.

12. Закон недостатньо чітко врегульовує порядок оскарження рішень, дій та бездіяльності, що стосуються місцевих виборів. Зокрема, поза його регугулюванням опинились питання процедури розгляду скарг учасників виборчого процесу виборчими комісіями, доказування, прав учасників виборчого процесу у провадженнях, пов’язаних з розглядом скарг виборчими комісіями. На наш погляд, з метою забезпечення об’єктивності та неупередженості прийняття рішень по скаргам, пов’язаних з рішеннями, діями те бездіяльністю, що стосуються місцевих виборів, згадані питання мають знайти відображення у Законі.

13. Закон містить бланкетні (відсильні) норми в частині кримінальної та адміністративної відповідальності за порушення норм виборчого законодавства. Проте, як відомо, правове регулювання адміністративної та кримінальної відповідальності за порушення норм виборчого законодавства (зокрема, в частині її підстав та встановлених санкцій) є недосконалим. Варто також відзначити, що дія Кодексу України про адміністративні правопорушення поширюється лише на фізичних осіб, в той час як ряд порушень вимог Закону (наприклад, протиправне фінансування виборчої кампанії) може здійснюватись також юридичними особами, на яких дія КпАП не поширюється.

Висновки

Аналіз основних положень Закону свідчить про те, що у ньому не в повній мірі відображено досвід проведення виборів як на місцевому, так і на загальнодержавному рівні. Актуальним залишається питання уніфікації процедури проведення місцевих виборів з процедурами проведення виборів, передбаченими новими Законами «Про вибори народних депутатів України» та «Про вибори Президента України».

23. Відповідальність за порушення виборчого законодавства України

Однією із гарантій реального здійснення вільного волевиявлення встановлена законом юридична відповідальність за порушення виборчого законодавства, причому в кожному з базових виборчих законів містяться загальні статті, якими запроваджується інститут відповідальності за порушення виборчого законодавства, а свою юридичну регламентацію цей інститут отримує відповідно в чинному адміністративному, кримінальному, кримінально-процесуальному, цивільно-процесуальному законодавстві.
Так, у Кодексі України про адміністративні правопорушення міститься ст. 186-2, що передбачає адміністративну відповідальність за певні порушення законодавства про вибори Президента і народних депутатів. Цією статею встановлюється, що публічні заклики або агітація за бойкотування виборів, опублікування або поширення іншим способом неправдивих відомостей про кандидата у Президенти чи депутати, а також агітація за або проти кандидата в день виборів тягнуть накладання штрафу від трьох до шести офіційно встановлених мінімальних розмірів заробітної плати.
Видача членам дільничної виборчої комісії виборчого бюлетеня для голосування за іншу особу тягне накладення штрафу до п'яти офіційно встановлених мінімальних розмірів заробітної плати.
Втручання в роботу виборчих комісій, що перешкоджає виконанню ними обов'язків, пов'язаних з реєстрацією кандидатів у Президенти або депутати, підрахунком голосів чи визначенням результатів або підбиттям загальних підсумків виборів тягне накладення штрафу від трьох до шести офіційно встановлених мінімальних розмірів заробітної плати.
До адміністративної відповідальності відповідно до частини першої і третьої цієї статті може бути притягнута будь-яка особа, що досягла 16-річного віку, якщо вона психічно здорова. Нести відповідальність за порушення, передбачені ч. 2 цієї статті, мають тільки спеціальні суб'єкти — члени виборчих комісій.
Кримінальні правопорушення, пов”язані з порушенням виборчого законодавства, належать до злочинів, які посягають на суспільні відносини, пов'язані з формами, завданнями, змістом діяльності держави і посягають на політичні права громадян: права брати участь в управлінні державними справами, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Зазіхання на виборчі права громадян можуть мати місце на будь-якій стадії виборчого процесу, тому кримінально-правові норми, що встановлюють відповідальність за порушення виборчого законодавства, є бланкетними (відсилочними): їх застосування потребує уточнення змісту статей, посилань на базові закони про вибори.
Кримінально-правовим захистом забезпечується насамперед здійснення виборчих прав. Ст. 127 Кримінального кодексу України передбачає, що перешкоджання шляхом насильства, обману, погроз, підкупу або іншим шляхом вільному здійсненню громадянином права обирати або бути обраним народним депутатом, вести передвиборну агітацію карається позбавленням волі на строк до п'яти років або виправними роботами на строк до двох років, чи штрафом до десяти офіційно встановлених мінімальних розмірів заробітної плати.
Ті самі дії, вчинені членом виборчої комісії чи іншою службовою особою, караються позбавленням волі на строк від одного до п'яти років, або виправними роботами на строк до двох років, чи штрафом від семи до п'ятнадцяти офіційно встановлених мінімальних розмірів заробітної плати.
Ст. 128 Кримінального кодексу України за такі злочини, як підлог виборчих документів, приписки або завідомо неправильний підрахунок голосів, вчинені членом виборчої комісії 'чи іншою службовою особою, передбачає кримінальну відповідальність у вигляді позбавлення волі на строк до двох років або накладанням штрафу від семи до п'ятнадцяти офіційно встановлених мінімальних розмірів заробітної плати.
Ще один вид злочину — порушення таємниці голосування членом виборчої комісії або іншою службовою особою, передбачений ст. 129 Кримінального кодексу, карається позбавленням волі на строк від одного до п'яти років, або виправними роботами на строк до двох років, або штрафом від семи до п'ятнадцяти офіційно встановлених мінімальних розмірів заробітної плати.

24. Становлення громадянського суспільства

Паралельно з формуванням правовоїдержави в Україні відбувається станов-лення громадянського суспільства. Цей процес проходить у всіх сферах суспільного життя, оскільки за соціалізму сталося всеосяжне одержавлення суспільного і приватного життя, громадянське суспільство існувало лише в зародковому стані.

Економічною основою становлення громадянського суспільства в Україні є формування недержавних форм власності. Відбувається це шляхом роздержавлення і приватизації, які не є тотожними. Роздержавлення спрямоване на усунення монополії держави на власність, формування конкурентного ринкового середовища і відбувається як у межах державної власності, так і поза ними. Приватизація є найбільш радикальною складовою процесу роздержавлення, сутність якої полягає у зміні державної форми власності на різновиди приватної. Вона передбачає придбання громадянами у власність усіх або частини акцій чи паїв акціонерних та інших господарських товариств, а також підприємств, заснованих на змішаній або колективній власності.

Цілями роздержавлення і приватизації були проголошені пошук ефективного власника і як наслідок — підвищення ефективності виробництва, перетворення громадян на власників засобів виробництва, становлення підприємництва, ринкової економіки в цілому. Далеко не всі з проголошених цілей було досягнуто. В результаті сертифікатної приватизації, яка передбачала наділення кожного громадянина певною часткою власності, колишня державна власність фактично була зосереджена в руках незначної частини населення України — керівників приватизовуваних підприємств (котрим законодавство про приватизацію надає значні пільги щодо придбання акцій), політиків та чиновників вищої і середньої ланки (які використали наявні у них повноваження й можливості у власних інтересах), спритних ділків і кримінальних елементів.

Не вдалося досягти й головної офіційної мети приватизації — знайти справжнього власника-господаря і завдяки йому підвищити ефективність виробництва. Одні новоявлені власники виявилися або фінансово неспроможними оновити виробництво, або нездатними керувати ним у ринкових умовах. Інші вигідно перепродали придбані за безцінь підприємства або зосередилися на витискуванні з них максимальних прибутків, вкладаючи останні не в оновлення самого виробництва, а у власний добробут (вілли, дорогі імпортні автомобілі, відпочинок на фешенебельних зарубіжних курортах, розваги у нічних клубах тощо) та вивозячи за кордон.

За роки економічних перетворень в Україні було створено десятки тисяч нових, здебільшого малих і середніх, приватних підприємств. Однак їхній унесок у розвиток економіки незначний. Більш як 80 відсотків таких підприємств ведуть в основному торговельно-посередницьку діяльність, і їхня головна роль в економіці виявляється в «накручуванні» цін на товари на шляху від виробника до споживача. Що вони не без успіху й роблять, нарікаючи на високі податки й викачуючи гроші у працівників бюджетної сфери, утримуваних за рахунок тих же податків.

За цих умов заклики до державної підтримки малого й середнього бізнесу — через зниження податків, надання пільгових кредитів, спрощення бухгалтерського обліку тощо, які лунають з підприємницьких та наближених до них політичних структур, безпідставні, бо підтримувати потрібно не бізнес узагалі, не перекупника, а виробника.

Торговельно-посередницька діяльність домінує й у сфері великого бізнесу. Щоправда, торгують тут не «снікерсами» чи жувальною гумкою, а нафтою, газом, електроенергією, металом, зерном тощо, а також розробляють всілякі «теми» і «схеми» з перерозподілу й використання бюджетних коштів, іноземних кредитів, цінних паперів та ін.

Останнім часом в Україні розпочато докорінні перетворення й у сфері сільського господарства. У разі непродуманих і поспішних дій влади «народна приватизація» тут матиме такі ж наслідки, як і в промисловості та сфері послуг, — власність на засоби виробництва, передусім на землю, в кінцевому підсумку зосередиться в руках незначної частини населення.

Першопочаткове нагромадження капіталу в Україні, як і в інших колишніх радянських республіках, відбувається головним чином шляхом перерозподілу колишньої загальнонародної власності та зосередженні її в руках незначної частини населення. Дрібний капітал має, як правило, трудове походження: він добувається за рахунок різноманітних торговельних операцій і зрідка — виробничої діяльності.

Економічні перетворення зумовлюють відповідні зміни в соціально-класовій структурі українського суспільства. Суть цих змін полягає у формуванні класів дрібних, середніх і великих власників засобів виробництва. Внаслідок невива-женості й непослідовності у проведенні економічних реформ спочатку в СРСР, а потім у незалежній Україні (бездумна лібералізація цін, «шокова терапія», несправедлива приватизація, непродумана податкова та соціальна політика тощо) процес становлення нової соціально-класової структури виявився, зокрема, у різкій соціальній поляризації суспільства, тобто в розшаруванні його, з одного боку, на купку багатіїв, в руках якої зосереджуються основні засоби виробництва, а з другого — на решту із злиденним життєвим рівнем. У часи економічних перетворень і розбудови державності в Україні незначна частина її населення зуміла казково розбагатіти, причому не завдяки розвитку виробництва, вкладенню власного капіталу, а за рахунок перерозподілу власності, використання бюджетних коштів, наданих державі іноземних кредитів, викачування грошей із співвітчизників. Формування середнього класу, як однієї з основних цілей соціально-економічних перетворень, досягти не вдалося.

Становлення політичної сфери громадянського суспільства проявляється передусім у формуванні його політичних інститутів — політичних партій, груп інтересів, органів місцевого самоврядування, недержавних засобів масової інформації. Поки що ці інститути не стали засобами дієвого впливу громадянського суспільства на державу.

На сьогодні в Україні зареєстровано більш як 120 політичних партій. Однак лише кілька з них як масові об´єднання з чітко вираженою ідейно-політичною орієнтацією і розгалуженою територіальною структурою відповідають своєму призначенню — бути виразниками соціальних інтересів у відносинах громадянського суспільства з державою. Абсолютна більшість партій обслуговують не суспільні, а вузькогрупові чи навіть персональні інтереси, наочним підтвердженням чого є наявність багатьох партій однакової ідейно-політичної орієнтації, невідповідність між декларованою ідейною та фактичною соціальною і політичною орієнтацією партій, побудова партій навколо лідерів, численні розколи в партіях та конфлікти в їхньому керівництві. Навіть ті партії, які представлені у Верховній Раді, поки що не справляють визначального впливу на державну політику через неузгодженість дій, відсутність фракційної дисципліни та відстороненість від формування уряду.

В Україні нині налічується більш як тисяча офіційно зареєстрованих громадських організацій. Провідне місце серед них належить тим, які виражають інтереси суспільних класів. Це об´єднання найманих працівників (профспілки) і підприємців. Головне завдання профспілок — захист інтересів найманих працівників у відносинах з підприємцями і державою. За соціалізму профспілки виступали інструментом державної політики, діяли під керівництвом комуністичної партії, тоді як у демократичному суспільстві вони покликані бути незалежним і рівноправним партнером у відносинах з державою. В Україні єдине у минулому й поки що найчисленніше міжгалузеве профспілкове об´єднання — Федерація профспілок України — все ще значною мірою продовжує залишатися інструментом державної політики і є далеким від назрілих за нових соціально* економічних умов потреб захисту інтересів трудящих.

У процесі розвитку підприємництва, формування класів власників засобів виробництва в Україні з´являються численні об´єднання підприємців. Як і профспілки, вони прагнуть до представництва відповідних інтересів на державному рівні. Основними формами такого представництва є лобізм і зв´язки з політичними партіями.

Ще одним напрямом становлення громадянського суспільства в Україні є виникнення численних недержавних засобів масової інформації — періодичних друкованих видань, радіо-, теле-, відеопрограм та інших форм поширення масової інформації. Однак ситуація з недержавними засобами масової інформації склалася так само, як і з політичними партіями — вони стали обслуговувати вузько-групові і навіть персональні інтереси, орієнтуватися на підтримку окремих політиків, замість того щоб бути «четвертою владою», виражати інтереси громадянського суспільства у його взаємодії з державою.

Головний зміст процесу становлення громадянського суспільства у сфері духовного життя складає формування духовної культури на основі принципів ідейного й політичного плюралізму, національних і світових культурних надбань. Особливе значення при цьому має формування громадянської політичної культури як культури активної політичної участі.

Нерозвиненість політичних інститутів і відсутність розвиненої демократичної політичної культури громадянського суспільства в Україні поки що не дають йому можливості контролювати державу. Нинішній стан взаємодії громадянського суспільства й держави характерний більшою мірою для авторитарного, ніж для демократичного, політичного режиму. Зміна співвідношення між державою і громадянським суспільством на користь останнього в подальшому залежатиме як від розвиненості самого громадянського суспільства, особливо його політичних інститутів, так і від становлення держави як правової і демократичної. Провідною стороною в нерозривній єдності держави і громадянського суспільства є останнє. У кінцевому підсумку держава завжди є такою, яким її робить суспільство.

25. Громадянське суспільство — система інститутів поза межами державних та комерційних, яка забезпечує самоорганізацію та розвиток населення; це сукупність громадянських і соціальних інституцій і організаційних заходів, які формують базис реально функціонуючого суспільства у противагу і доповнення виконавчих структур держави (незалежно від політичної системи).

Отже, громадянське суспільство — історичний тип у розвитку людського суспільства, його конкретна якісна характеристика; це сфера самовиявлення і реалізації потреб та інтересів вільних індивідів через систему відносин (економічних, соціальних, релігійних, національних, духовних, культурних). Структурними елементами цієї системи є організації (політичні партії, громадські об'єднання, асоціації) та різні об'єднання (професійні, творчі, спортивні, конфесійні тощо), що охоплюють всі сфери суспільного життя і є своєрідним регулятором свободи людини

Громадяни і їх організації

Громадянське суспільство- це насамперед сукупність громадян одного суспільства, одного регіону, однієї країни чи регіонального об'єднання. У будь-якому разі, на практиці, ГС не досягається індивідуально, лише спільнотою. Таку спільноту можна розглядати як утворену на добровільних, волонтерських засадах і сукупні особисті зацікавлення громадян формально від імені членів спільноти (організації).

Біла книга урядування ЄС дає таке визначення: «ГС об'єднує переважно організації самоутворені або утворені під керівництвом, організації неурядові, професійні асоціації, харитативні, ініціативні, організації, які заохочують до соціально активного життя на рівні району і міста, часом з внеском місцевої церкви і її громади».

Приклади інституцій громадянського суспільства

  1.  недержавна організація (англ. NGO)
  2.  приватна добровільна організація (англ. PVO)
  3.  народна організація
  4.  громада
  5.  Посередницька організація волонтерів та позабюджетні
  6.  громадська фундація
  7.  клуби місцевих громад
  8.  профспілка
  9.  об'єднання громадян за культурною, статевою і релігійною ознаками
  10.  харитативна організація
  11.  соціальні або спортивні клуби
  12.  кооператив
  13.  природоохоронна організація
  14.  професійна асоціація
  15.  академія
  16.  приватний бізнес
  17.  правничі інституції
  18.  організації споживачів
  19.  засоби масової інформації
  20.  добровільна дружина
  21.  релігійні організації
  22.  клуби за інтересами

Чи всі з наведених організацій є складовою громадянського суспільства є питанням дискусійним. Наприклад Неера Чандок, науковець з Індії, вважає, що лише критично налаштовані до уряду організації можуть вважатися інституціями ГС. Але в суспільствах, які розвиваються, нових демократіях, будь яка організація, що може позитивно для суспільства впливати на уряд може розглядатися, як складова ГС, що зароджується.

У сучасних поглядах на громадянське суспільство можна виділити такі моменти:

  1.  по-перше, воно характеризується тим, що у ньому є місце як для консервативних, так і для радикальних сил, які виступають його необхідними компонентами;
  2.  по-друге, відносним соціальним консенсусом за системою базових соціальних цінностей (права людини, демократія, плюралізм, правова держава, верховенство закону, власність, соціальна захищеність тощо);
  3.  по-третє, діалогом різних політичних сил, спрямованих на підтримку, постійне відновлення, відтворення соціального консенсусу згідно із соціальними умовами, які змінюються.

Одна із задач громадянського суспільства полягає в регулюванні горизонтальних зв'язків, що повинно робитися з позиції доцільності. Шляхтун П. П. дає наступне визначення громадянського суспільства. Громадянське суспільство — сфера недержавних суспільних інститутів та відносин. Громадянське суспільство — це все те в суспільстві, що не є державою та державним. Елементами структури громадянського суспільства є недержавні форми власності, різноманітні соціальні спільності, недержавні політичні інститути, культурно-освітні заклади тощо та відповідні суспільні відносини.

Антоніна Колодій оперує наступним поняттям «громадянського суспільства». Громадянське суспільство — це сфера спілкування та солідарності, спонтанної самоорганізації і самоврядування вільних індивідів на основі добровільно сформованих асоціацій громадян, яка захищена необхідними законами від прямого втручання і регламентації з боку держави.

Слід також відмітити, громадянське суспільство утворюють лише вільні та рівні індивіди та створені ними добровільні асоціації, зорієнтовані на громадські справи, а також вільна преса як засіб комунікації та самовираження.

До атрибутів громадянського суспільства науковці відносять наступне:

  1.  наявність публічного простору, засобів і центрів комунікації, наслідком чого є формування сфери громадського (цивільного) життя і громадської думки;
  2.  організоване громадське (публічне) життя вільних і рівних індивідів, чиї права захищені конституцією та законами;
  3.  незалежні від держави, добровільні асоціації, автономність яких усвідомлена на індивідуальному і колективному рівні;
  4.  зорієнтована на громадські інтереси та публічну політичну діяльність, наслідком якої є кооперація та солідарність між людьми, спілкування на засадах взаємної довіри і співробітництва.

Також треба зазначити, що громадянське суспільство характеризується виконанням наступних функцій:

  1.  самоорганізація громадського механізму для виконання суспільних справ;
  2.  противага владним структурам, головного заборола проти можливих спроб узурпації влади;
  3.  засіб соціалізації, що зменшує відчуженість індивідів та орієнтує їх на «суспільно корисні справи»;
  4.  сприятливе суспільне середовище для поширення громадянської політичної культури і через неї — для зміцнення демократичного ладу, надання процесові демократизації незворотного характеру.

Отже, що розвинутішим є громадянське суспільство, то легше громадянам захищати свої власні інтереси, тим більшими є їхні можливості щодо самореалізації в різних сферах суспільного життя і тим меншою є небезпека узурпації політичної влади тими чи іншими її органами чи окремими особами.

Гегель говорив про громадянське суспільство, визначаючи його як антагоністичне, яке роздирають протилежні інтереси, війна всіх проти всіх. Він виділив три основні моменти громадянського суспільства:

  1.  a) опосередкування потреби та задоволення одиничного за допомогою його праці та за допомогою праці та задоволення потреб усіх останніх, систему потреб;
  2.  b) дійсність того, що міститься у цьому загальному свободи, захисту власності за допомогою правосуддя;
  3.  c) піклування про запобігання тому, що залишилося в цих системах випадковості, та увага до особливого інтересу як до загального за допомогою правоохоронних органів та корпорації.

Гегель виділяє три прошарки у громадянському суспільстві:

  1.  a) субстанціальний (до якого належать землероби - дворяни та селяни);
  2.  b) промисловий (фабриканти, торговці, ремісники);
  3.  c) загальний (чиновники).

Метою такого громадянського суспільства є лозунг «кожний для себе», а все інше для окремої людини — ніщо. Тому таке суспільство — це опосередкована працею система потреб, що ґрунтується на пануванні приватної власності та загальній формальній рівності людей. Як будь який феномен має позитивні та негативні аспекти, так і феномен громадянського суспільства має негативні та позитивні аспекти.

Наприклад, відомо багато прикладів країн з сильним та дієвим громадянським суспільством, де слабкість політичних партій ставить під загрозу систему в цілому як таку.

Американський дослідник Айвен Догерті в своїй статі «Демократія поза балансом. Громадянське суспільство не може змінити політичні партії», яка була опублікована в часописі «Парламент» № 5 від 2001 року наводить наступні приклади, коли в країні де політичні партії на порядок менше розвинуті, ніж саме громадянське суспільство.

26. Держава і громадянське суспільство

Формування правової держави можливе лише на основі розвинутого громадянського суспільства. В понятті "громадянське суспільство" відображена інша, ніж держава, сфера соціального життя - сфера приватногосподарського життя людей, де домінує підприємництво, ініціатива і приватний інтерес.

Громадянське суспільство - це сфера соціального життя, в якій люди взаємодіють самостійно і автономно щодо держави. В державі переважають вертикальні відносини й ієрархічні зв'язки, для громадянського суспільства характерне переважання горизонтальних зв'язків - відносин конкуренції і солідарності між юридично вільними і рівноправними партнерами.

Який стан системи соціальних відносин можна визначити як громадянське суспільство? У сучасній теорії немає єдиної відповіді. Одні дослідники вважають можливим застосувати епітет "громадянське" до додержавного суспільства (такий підхід навряд чи є продуктивним, тому що первісне суспільство передбачало не автономію, а розчинення індивіда в родоплемінній групі), інші вважають, що таким воно стає, коли з'являється держава; треті нав'язують його з розвитком капіталізму і перетворення характеру відносин між владою і населенням, коли відносини між владою і підданими трансформувалися у відносини між владою і громадянами.

До найважливіших умов існування громадянського суспільства можна віднести такі:

  1.  автономність стосовно держави, що передбачає наявність правового механізму, який захищає його від прямого втручання з боку держави, реальні гарантії особистих прав і свобод;
  2.  наявність вільних і самостійних громадян як основних факторів політики;
  3.  різноманітність структурних елементів, у тому числі організацій і інститутів, через які різні групи виражають свої інтереси;
  4.  здатність до колективних дій і самоорганізації: активність громадян не обмежується тільки періодичним голосуванням на виборах, а проявляється в ініціативних рухах, у створенні різноманітних недержавних асоціацій тощо; показником здатності громадянського суспільства до самоорганізації є багатопартійність; партії покликані "відфільтрувати" інтереси різних соціальних груп і втілити їх у конкретні рішення державної влади, тим самим громадянське суспільство є джерелом законів;
  5.  відносини солідарності, які урівноважують конкуренцію і потенційну конфліктність груп інтересів самого суспільства; це проявляється у створенні недержавних благодійних організацій, в участі громадян у суспільно корисних видах діяльності. Так, наприклад, кожен третій громадянин Німеччини, віком більше чотирнадцяти років безоплатно працює в середньому по п'ять годин на тиждень у певній суспільній або благодійній організації. Своєрідною формою вираження солідарності з майбутніми поколіннями виступають дії екологічних рухів на захист довкілля;
  6.  обмеження соціальних конфліктів цивілізаційними кордонами;
  7.  багатоукладна ринкова економіка як основа незалежності громадян від держави.

Відносини між державою і громадянським суспільством можуть носити складний і взаємозаперечний характер. З одного боку, держава покликана реагувати на імпульси, що йдуть від суспільства, і в результаті повинна підпорядковуватися його інтересам, але, з іншого - вона сама намагається розширити свій вплив на суспільство. Остання тенденція отримує завершене втілення при тоталітаризмі: громадянське суспільство практично "розчиняється" у державі. І навпаки, можлива ситуація, коли громадянське суспільство намагається поставити себе на місце держави. Надмірна активність суспільства також може спровокувати серйозні суспільно-політичні й економічні кризи. Приклад: в Російській імперії напередодні 1917 р. існувала велика кількість ідеологічно різноманітних організацій, які активно конкурували з державною владою і заперечували саму можливість діалогу з нею. Є й інша небезпека. В середині XX ст. суспільствознавці виступили з попередженням, що надмірно велика кількість активних груп інтересів може паралізувати функції представницької влади і викривити їх на користь більш "організованих" груп навіть в умовах зрілої демократії.

Нарешті, не тільки надмірна присутність держави в економічній сфері, але й громадянське суспільство може негативно вплинути на економічну ефективність. Наприклад, вимоги певних груп інтересів про збільшення соціальних витрат держави можуть стимулювати інфляційні процеси.

Конструктивна взаємодія громадянського суспільства з державою передбачає:

  1.  ініціювання прийнятих рішень органами влади, що тим самим спонукає до активності саму державу;
  2.  зміцнює приватну ініціативу, що дозволяє вирішити деякі назрілі економічні і соціальні проблеми без втручання держави (організація суспільно корисних видів діяльності, благодійних фондів, недержавних навчальних закладів тощо);
  3.  формування політичної культури громадян, у тому числі громадянських форм поведінки.

Американський політолог Ф.Шміттер вказує ще на одне важливе призначення громадянського суспільства - виступати джерелом потенційного опору сваволі і тиранії правителів, незалежно, чи то незаконні узурпатори, чи фанатична більшість.

Таким чином, громадянське суспільство є позадержавною сферою соціуму. Дослідники, як правило, розміщують його між державою і економічною сферою.

У структурному плані воно буде включати в себе:

  1.  по-перше, сімейно-родинні, етнічні, релігійні і моральні відносини, а також неопосередковані державою політичні відносини між партіями і суспільними рухами;
  2.  по-друге, соціальні інститути: сім'я, церква, недержавні ЗМІ, культурні, релігійні, спортивні асоціації, партії, органи місцевого суспільного самоуправління, профспілки, торгові палати, союзи підприємців.

27.-28. § 2. Консгитуційно-правові передумови становлення в Україні громадянського суспільства

Проблема становлення громадянського суспільства на пострадянському просторі — одна з найбільш актуальних. І в літературі їй приділяється суттєва увага, що пов'язано з формуванням в країнах СНД правової державності, врахуванням позитивного досвіду конституціино-правового регулювання суспільних відносин.

У системі нормативно-правових актів держави Конституція України займає особливе місце: її норми мають найвищу юридичну силу, є нормами прямої дії. Вона визначає демократичну спрямованість розвитку правової і політичної систем країни. Відповідно конституційні норми можуть активно впливати на темпи розвитку не тільки державних інституцій, а й структур громадянського суспільства. При цьому слід виходити з того, що немає підстав жорстко протиставляти державу і громадянське суспільство, оскільки вони перебувають у діалектичному взаємозв'язку. Це знайшло відображення і в Конституції України, яка регламентує не тільки основи правового статусу і систему органів державної влади, а й встановлює концептуально важливі положення щодо структур громадянського суспільства, зокрема політичних партій, професійних спілок тощо.

На сьогодні для науки і практики державотворення актуальною є проблематика громадянського суспільства. Це пов'язано з тим, що Українська держава і суспільство перебувають на трансформаційному етапі свого розвитку. При цьому формування громадянського суспільства відбувається паралельно із становленням правової державності. Незважаючи на те, що для їх усталеного розвитку створені належні конституційно-правові засади, обидва ці процеси йдуть складно. Хоча в Конституції і є деякі недосконалі положення, вона є ґрунтовною основою становлення дієздатного громадянського суспільства і правової державності. У цьому аспекті суттєве значення мають закріплені в ній принципи конституційного ладу: народовладдя, державний суверенітет, поділу влади, політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності, верховенство права, Конституції і законів.

На сучасному етапі політична характеристика громадянського суспільства найбільш чітко коригується з процесом становлення правової державності, в основі якого покладена ідея забезпечення прав людини і громадянина. Формування в Україні, як і у інших країнах СНД, громадянського суспільства реалізується на конституційних засадах і відбувається в межах загальноцивілізаційних закономірностей і тенденцій з урахуванням регіональної специфіки та історичного етапу розвитку кожної країни. Цей процес базується на ґрунтовних конституційних приписах. Функціонування держави і структур громадянського суспільства відбувається насамперед на базі норм Конституцій, в яких містяться норми-принципи, норми-цілі, норми-завдання, що мають основоположне значення. Враховується досвід інших країн світу. Так, уперше в історії світового конституціоналізму в Конституції СІЛА 1787 р. був закріплений принцип поділу влади, який відіграє суттєву роль не тільки для узгодженого функціонування державного механізму і недопущення узурпації влади однією з гілок влади, а й для громадянського суспільства, оскільки за оптимального поділу влади досягається забезпечення прав і свобод людини і громадянина. А це головне призначення і завдання громадянського суспільства.

Безумовно, становлення такого суспільства значною мірою залежить від якості конституційного законодавства, і насамперед Конституції, яка має закладати демократичні засади функціонування держави і суспільства. При цьому в умовах громадянського суспільства право є виразником не тільки волі економічно і політичне пануючого класу, а й гуманістичного імперативу свого часу, його моральних орієнтирів. У цьому аспекті важливе закріплення в Основному Законі України (ст. 21) положення, що усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах, що права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними.

Зусилля держави і суспільства мають бути зосереджені на забезпеченні прав і свобод людини і громадянина. Це головне, на що має бути спрямована їхня діяльність. Конституція України 1996 р. досить детально і з урахуванням міжнародно-правових стандартів встановила конституційно-правовий статус особи. Третя частина конституційних статей присвячена правам людини і громадянина. Це досить важливо, оскільки світовий досвід свідчить, що найбільш успішно розвивається та соціальна система, в якій найбільш повно розкривається творчий потенціал людини. Саме вільна і відповідальна людина є головною рушійною силою складних суспільних відносин — політичних, економічних, соціальних, правових, етнічних, конфесійних, культурних. Участь особи у всіх сфеpax суспільної життєдіяльності забезпечується системою прав і свобод, в яких виражено прагнення людини на гідне життя і благополуччя. У цьому аспекті суттєве значення має закріплення в Конституції України (ст. 3) положення, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, що держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав людини і громадянина є головним обов'язком держави. У цій конституційній нормі чітко виражений новий підхід щодо взаємовідносин держави і громадянина: не людина для держави, а навпаки. У ст. З Конституції втілений персоноцент-ристський підхід, в основі якого — пріоритет прав особи, а не соціоцентристський, що ґрунтується на пріоритеті прав держави. У цій конституційній нормі закладена філософія Конституції, основоположна її ідея - - пріоритет прав людини і громадянина.

Створення умов для забезпечення людиною своїх прав і свобод — основоположне завдання держави і структур громадянського суспільства. При цьому слід враховувати й те, що проблема прав особи в сучасному світі має як внутрішньодержавне, так і міжнародне значення. Національні інститути захисту прав і свобод людини доповнюються інститутами міжнародно-правовими, тобто людина стає суб'єктом міжнародного права. Це свідчить про усвідомлення світовою спільнотою великої ролі, яку відіграють права і свободи людини в забезпеченні ефективного національного і міжнародного розвитку. Права і свободи людини — це головна мета і важливий інструмент будь-якої демократичної правової держави, яка намагається забезпечити добробут і безпеку суспільства. Тому визнання, забезпечення і захист прав і свобод людини і громадянина має стати головним обов'язком Української держави, як це зазначено у ст. З Конституції. Саме за наявності таких умов може більш інтенсивно розвиватися процес становлення в Україні громадянського суспільства.

Державним інституціям слід викорінити традиційне ставлення до людини як до підданого, мовчазного виконавця державних команд і наказів. Опікунська, патерналістська політика держави має поступитися місцем партнерським відносинам між громадянином і владою. Водночас суспільству слід усвідомити, що сутністю історичного прогресу, його змістом і рушійною силою є розвиток особистості шляхом розширення її прав і свобод, створення умов для їх реалізації. Відповідно всі структури і інститути суспільства і держави — це інструменти, які забезпечують права і свободи людини. Конституція України, як у цілому конституційне і поточне законодавство, — це спосіб забезпечення правових умов реалізації прав особи.

Дотримання прав і свобод людини не тільки сприяє розкриттю творчого потенціалу особи, а й зміцненню держави, слугує забезпеченню стабільності конституційного ладу. Партнерські відносини суспільства і органів державної влади, розвиток інститутів громадянського суспільства - - важлива умова цивілізованого вирішення політичних і соціальних конфліктів, узгодження суперечливих і різноспрямованих групових інтересів, досягнення і підтримки громадянського миру і злагоди. Без цього неможливий стійкий і ефективний розвиток країни, її конкурентоспроможність у світовому співтоваристві, у тому числі в економічній сфері.

Такі постулати, на жаль, далеко не завжди усвідомлюються політичною елітою України, парламентаріями, органами виконавчої та судової влади. Про це свідчить глибоке розшарування суспільства за матеріальним достатком, зростання корупції і організованої злочинності, жорстка конфронтація як між різними політичними угрупованнями, так і вищими органами державної влади (насамперед законодавчою і виконавчою), поширення правового нігілізму, недотримання норм Конституції і законів не тільки пересічними громадянами, а й високими посадовими особами, в тому числі народними депутатами, повсякденне порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, відсутність ефективних механізмів захисту цих прав особи. На такому стані із забезпеченням прав людини і громадянина неодноразово наголошували у своїх доповідях Президент України, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, парламентські комітети, Генеральний прокурор України, науковці.

На цьому акцентують увагу і політичні партії, особливо в період проведення виборчих кампаній. Сьогодні в Україні понад 100 політичних партій, але ситуація з правами людини не найкраща. У ст. 36 Конституції встановлено, що громадяни України мають право на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів. Як свідчить практика, політичні партії, як вагома структура громадянського суспільства, що формується в Україні, не мають досвіду, а нерідко й бажання захищати інтереси своїх членів.

Така ситуація з правами людини і громадянина в Україні, з правозахисною діяльністю політичних партій, інших структур громадянського суспільства зумовлена низкою чинників, у тому числі історичними традиціями. З самого початку більшовицького перевороту досить чітко проявилася тенденція ужорсточення влади і відмови від демократичних і правових традицій, які розвивалися упродовж попередніх 50 років. Особистість відштовхувалася на периферію суспільного буття. В. І. Ленін вміло скористався російськими традиціями деспотичного управління і замість демократії, для якої не було навичок, проголосив диктатуру, що була більш схожою з колишнім самодержавством. Більшовицька влада насильно знищувала ліберальні і демократичні партії, суспільні організації і навіть пролетарські та селянські масові організації. Про це свідчить повною мірою і історичний досвід України. Більшовики встановлювали повний контроль над суспільством насамперед з допомогою цілеспрямованої системи ідеологічних заходів. У результаті суспільство переважно втратило самостійні канали контролю над державною владою. Фактично суспільство могло лише схвалювати курс, який був визначений партійною елітою. В умовах тотального ідеологічного і політичного контролю над особою і суспільством державна влада, по суті, була безконтрольною. А безконтрольна влада не може реально захистити і забезпечити права і свободи людини, хоча ці права ґрунтовно закріплювалися в нормах конституцій, наприклад, в Конституції СРСР 1977 р., у Конституції УРСР 1978 р. Намагання влади на етапі перебудови розбудити громадську ініціативу, щоправда, в контрольованих державою межах, закінчилася провалом, падінням конституційного режиму і розпадом СРСР. «Керована демократія», за якої допускалися окремі громадські ініціативи, але під контролем владних структур, не відбулася.

Розглядаючи процес становлення в Україні громадянського суспільства і правової державності в аспекті забезпечення конституційних прав людини і громадянина, повною мірою слід враховувати історичний досвід взаємовідносин влади і суспільства. А він свідчить про те, що держава, яка нехтує правами і свободами людини і громадянина, неминуче зазнає катастрофи. Ні комуністичний режим, ні Радянський Союз не зникли б з історичної арени, якби забезпечувалися і захищалися права особи. Практика свідчить, що ні деспотичному самодержавству, ні тоталітарному радянському режиму так і не вдалося знайти оптимального розв'язання проблеми взаємодії державної влади і структур суспільства, що могло б забезпечити умови для сталого розвитку країни на демократичних засадах і реалізувати права і свободи людини. У свою чергу суспільство не зуміло конструктивно протистояти беззаконню і свавіллю влади, незважаючи на широкий комплекс прав, встановлених на рівні конституцій.

Тому сьогодні головним завданням держави і українського суспільства є реалізація прав і свобод особи. Трохи більш як десятирічний досвід існування України як незалежної, суверенної держави свідчить, що недостатньо проголосити і навіть закріпити на рівні Конституції України пріоритет прав людини. Громадянському суспільству необхідно усвідомити, що сутністю історичного процесу, його змістом і рушійною силою є розвиток людської особистості, розширення, а не звуження прав і свобод особи. Важливо, щоб державні інституції, структури громадянського суспільства були спрямовані на реальне забезпечення прав людини і громадянина.

Демократичні засади взаємовідносин держави і громадянського суспільства, в центрі яких перебуває особа, в деяких країнах світу налічує кілька століть (США, Англія, Франція). В Україні — трохи більше десяти років. Тому, аналізуючи стан реалізації і забезпечення прав і свобод людини і громадянина в Україні на сучасному етапі, є підстави стверджувати, що права і свободи особи, незважаючи на ґрунтовне їх закріплення в Конституції України 1996 p., поки що не стали дійсною вищою соціальною цінністю для держави, що зумовлено як попередньою історією, так і сучасними економічними, соціальними та політичними проблемами. Державні інституції ще не перебороли сформовані впродовж століть традиції недооцінки людини, її прав і свобод. У свою чергу громадянське суспільство в особі політичних партій та інших інститутів недостатньо активні в захисті прав і свобод особи. Тому концептуально важлива ідея пріоритету прав і свобод людини, закріплена в ст. Зів другому розділі Конституції України, поки що не стала «суспільним договором» влади і суспільства на нинішньому етапі державотворення і пра-вотворення. Необхідний термін для того, щоб держава не тільки декларувала на конституційному рівні, а й поважала, дотримувалась і захищала права і свободи людини як найвищу соціальну цінність. Судячи з нинішньої економічної і соціально-політичної ситуації в Україні, потрібна довготривала і напружена робота політичних партій та інших інститутів громадянського суспільства, щоб права і свободи людини та їх гарантії визначали зміст і спрямованість діяльності Української держави, як це закріплено в частині другій ст. З Конституції.

При цьому слід враховувати, що розвинутому громадянському суспільству притаманний демократичний політичний режим правління, який характеризується: багатогранною участю громадян у політичному житті; активним використанням форм безпосередньої і представницької демократії; гаран-тованістю прав і свобод особи. Такий режим зацікавлений у діяльності політичних організацій, які виражають погляди різних політичних сил. Парадоксальність нинішньої ситуації полягає в тому, що проголошена у ст. 1 Конституції України правова, соціальна держава згортає соціальні програми, в тому числі і стосовно потерпілих від Чорнобильської катастрофи. Для громадян з'явилася значна свобода у виборі роду діяльності, в тому числі в підприємницькій сфері. Уперше в історії українського конституціоналізму в частині першій ст. 42 Конституції встановлюється, що кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом. Таким чином, держава перестала бути монопольним роботодавцем. Але водночас різко знизився рівень життя широких верств населення, якість соціального забезпечення, безплатного медичного обслуговування та освіти.

Конституція України чітко закріпила право громадян на свободу думки і слова, вільне вираження своїх поглядів і переконань (ст. 34), на свободу світогляду і віросповідання (ст. 35), об'єднання у політичні партії та громадські організації (ст. 36), право на збори, мітинги, походи і демонстрації (ст. 39). Водночас Конституція встановлює межі використання зазначених та інших конституційних прав і свобод. Так, забороняється утворення і діяльність політичних партій та громадських організацій, програмні цілі або дії яких спрямовані на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності держави, підрив її безпеки, незаконне захоплення державної влади, пропаганду війни, насильства та розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, посягання на права і свободи людини, здоров'я населення (частина перша ст. 37). Здійснення права на свободу світогляду і віросповідання може бути обмежене законом в інтересах охорони громадського порядку, здоров'я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей (частина друга ст. 35).

Наявність відповідних меж для реалізації вказаних свобод необхідна в будь-якому, навіть у найдемократичнішому громадянському суспільстві. Без таких меж ці цінності демократії можуть набувати викривлених форм. Уже більше десяти років в Україні існує свобода слова — в пресі, на радіо і телебаченні, на мітингах, в книгах, лекціях. Що це благо — немає потреби доводити. Водночас не секрет, що нерідко свобода слова далека від елементарних моральних цінностей. Є негативними наслідки цього процесу: поширення порнографії, низькопробної естрадної музики тощо. Все більшою мірою на засоби масової інформації впливають гроші. «Незалежні» ЗМІ відкрито слугують тим, хто їх утримує. Статті публікуються за платню з тією ж легкістю, що й реклама. Тенденція концентрації капіталу в засобах масової інформації посилюється в результаті державної «дерегуляції» в цій сфері діяльності. І ця проблема на сьогодні стає дуже актуальною. Про це свідчать і парламентські слухання щодо ЗМІ.

Громадянське суспільство формується людьми як відповідна система економічних, політичних, правових і культурних відносин, автономна стосовно держави. Рівень розвитку таких відносин залежить передусім від міри свободи, відповідальності і активності громадян, від ефективності правових інститутів держави і ринкової економіки. Відповідно за цими напрямами має вестися конструктивна співпраця державних інституцій в Україні і структур громадянського суспільства, які формуються. Це кардинальний напрям суспільного розвитку і вирішення нагальних проблем соціуму.

29. Інститутами громадянського суспільства є:

добровільні суспільні організації і суспільні рухи, а також партії на перших етапах свого існування, поки вони не задіяні в механізмах здійснення влади;

незалежні засоби масової інформації;

громадська думка як соціальний інститут;

вибори і референдуми, якщо вони допомагають формувати і виявляти громадську думку і захищати групові інтереси;

залежні від громадян елементи судової і правоохоронної системи (суд присяжних, народні загони міліції і т.п.).

Громадянське суспільство — це не тільки сфера, але і тип взаємодії, певна модель соціальної організації з властивими їй якісними характеристиками, а саме:

суб’єктами взаємодії в громадянському суспільстві виступають вільні і рівні індивіди, які вірять в свою здатність вирішувати проблеми;

для них не є чужими колективні проблеми і вони зорієнтовані на суспільні справи:

індивідуалізм і конкурентність в їхній діяльності поєднуються з відносинами взаємної довіри і співпраці, здатністю йти на компроміси, зваженістю і толерантністю.

Громадянське суспільство — це організація людей, які об’єдналися навколо самостійно обраних цілей і функціонують на постійній основі.

Саме громадянське суспільство гарантує кожній людині вільний вибір свого економічного життя, стверджує пріоритет прав людини, виключає монополію однієї ідеології, єдиного світогляду, гарантує свободу совісті. Громадянське суспільство повинно ґрунтуватися на волі, рівних правах, самоорганізації і саморегулюванні.

Громадянське суспільство — це система самокерованих відносин між громадянами, не опосередкованих інститутами державної влади. В громадянському суспільстві за рахунок інструменталізації людини, нових форм соціальної нерівності нарощується матеріальне “тіло” промислової, товарної цивілізації, але тут же і народжується поле свободи, яке провокує ініціативну, небачену для традиційного соціуму енергію, соціальну динаміку, породжує людину успіху.

30. Співвідношення понять "людина", "особистість", "громадянин". 

Перед тим, як розглядати права людини і громадянина, важливо спів ставити між собою категорії "людина", "особистість", громадянин.

У різних науках у тому числі й державно-правових, для позначення людської істоти можуть використовуватися різні поняття: "людина", "особистість", "громадянин".

Позначаючи один і той самий об'єкт, кожен з цих термінів, характеризує різні якості одній й тієї самої істоти.

Термін «людина» визначає людську істоту з природної точки зору як невід'ємну частину живої природи, живий орга-нізм, що підкоряється біологами законам і який з огляду на особливості свідомості та психіки пристосований до суспільно-го способу буття разом із собі «здібними. Тобто кожна люди-на народжується на світ з ознаками належності до людсько-го роду та рядом індивідуальних рис, притаманних тільки їй і які змінюються і розвиваються в неї упродовж життя (вік, зовнішність, розум, стать, звички тощо).

Але людина народжується не на безлюдному острові, а в певній сім'ї, певному суспільстві, в певній соціально-історичній ситуації і за різних обставин свого життя спілкується з різними представниками суспільства, в якому вона живе, навчається, працює. Наприклад, якщо Ви учень, то у Вас виникають стосунки з іншими учнями, вчителями, з дирек-тором школи; якщо Ви продавець, то у Вас виникають стосунки 3; покупцями, постачальниками, співробітниками, податковою інспекцією тощо.

Права людини - це охороняємо законом міра можливої поведінки, направлена на задоволення інтересів людини. Це універсальна категорія, яка приставляє собою витікаючи із самої природи людини можливості користуватися елементарними, найбільш можливими благами в умовах безпечного, вільного існування особистості в суспільстві

Поняття «особа» саме й вико-ристовується для позначення людини -учасника суспільних відносин і свідомої діяльності. Іноді його розуміють також як систему суспільне вагомих рис, що характеризують індивіда як члена суспільства або спільноти людей, хоча в цьому випадку здебільшого вживають термін «особистість».

Особистість - це, передусім, соціальний тип людини, але це і конкретна

людина із своєю індивідуальністю і неповторністю. Отже, особистість - це єдність загальних і індивідуальних типових і своєрідних якостей людини. Проте, це зовсім не означає, що поняття "особистість" не включає природне,

біологічне, а поняття "людина" - соціальне. Це не_і правильно тому, що конкретний індивід завжди виступає і як єдність соціального і біологічного, як цілісна, єдина система.

Поняття особистість характеризує людину з соціальної сторони, як розуміючу себе, своє місце і роль в суспільстві, відповідальність перед ним (можливі випадки, коли людина в силу різноманітних об?єктивних і суб?єктивних причин не володіє якостями особистості, наприклад звуження в чому - небудь).

Особистість - це індивідуальне значення сукупності соціально-важливих якостей людини, виявлених у відносинах між людьми. Поняття особистості, особливої характеристики окремої людини органічно зв?язані з суспільством, його особливостями. Суспільство - це історично розвинута система відносин мміж людьми, продукт взаємо праці людей в процесі їх спільної життєдіяльності. Суспільство і особистість - це явища, які існують в нерозривному поєднанні.

Людина народжується не тільки в певному суспільстві, а й у певній державі. Поняття «громадянин» означає зв'язок особи з правовою системою держави, громадянином якої він є, і те, що особа має визначену правоздатність саме в цій держа-ві чи перебуває під юрисдикцією цієї держави. Наприклад, громадянин Франції, громадянин України.

Спільним для понять «особа» і «громадянин» є те, що вони стосуються тієї самої людини, але «особа» визначає її місце в суспільстві, а «громадянин» -у державі. «Особою», тобто членом суспільства, можуть бути не тільки громадя-нин конкретної держави, а й іноземець та особа без грома-дянства, які проживають на території цієї держави. Водно-час людина може не проживати на території держави, але бути її громадянином.

Існують «особи», які з тих чи інших причин у правовому відношенні не пов'язані з жодною державою; це особи без громадянства-«апатриди». Трапляються також випадки, коли особа одночасно належить до двох, а подекуди І більшої кількості держав. Такі особи називаються «біпатри-дами».

Громадянство - це стійкий правовий зв'язок особи І конкретною державою. Держава визнає і гарантує права га свободи людини, захищає її за межами держави. В свою чергу, громадянин має дотримуватися законів і приписі» держави, виконувати встановлені обов'язки. Юридичне закріплена система цих прав, обов'язків і законних інтересів, реалізацію і захист яких бере на себе держава, становить правовий статус громадянина, що відрізняє його від інозем-ців та осіб без громадянства. У державах з монархічним державним устроєм терміну «громадянство» відповідає, ми правило, термін «підданство».

Поняття "громадянин", відпрацьоване головним чином юридичною наукою, передбачає вивчення особистості у її відношенні до держави і права. Воно висвітлює здебільшого юридичні або політико-юридичні характеристики особи-стості. Держава, орієнтуючись насамперед на соціально-типові характеристики особистості, створює систему взаємних прав і обов'язків, при цьому для особистості вони виступа-ють у формі прав, свобод і обов'язків, тобто її правового статусу.

Права громадянина - це охороняємо законом міра юридично можливої поведінки, направлена на задоволення інтересів не всякої людини, а лише тієї, яка знаходиться в міцному правовому зв?язку з конкретною державою.

2. Права людини і громадянина, їх класифікація. 

Конституція України, проголошуючи права людини і громадянина, виходить із системи прав і сво-бод, що визначаються теорією конституційного права. Права і свободи людини і громадянина заведено поділяти на особисті, політичні, економічні, соціальні та культурні'.

Особисті права і свободи людини

Особисті права і свободи людини безпосе-редньо пов'язані із самою сутністю людини як фізичної особи. Це дуже важливо, оскільки саме цей статус є підґрунтям усіх інших якісних рис людини. Виходячи з цього, кожну конкретну людину, хоча вона може мати багато істотних недоліків, необхідно розглядати як особистість, повністю чи неповністю сформовану.

До особистих прав людини належать: право на вільний розвиток своєї особистості; невід'ємне право на життя; право на повагу до гідності; право на свободу та особисту недоторканність; право на недоторканність житла; право на таємницю листування, телефон-них розмов, телеграфної та іншої кореспонденції; право на невтручання в особисте і сімейне життя; право на свободу пересування і вільний вибір місця прожи-вання; право на свободу думки і слова; право на свободу світогляду і віросповідання.

Прав людини на вільний розвиток своєї особистості (ст. 23) належить до суб'єктивного права узагальнюю-чого характеру. Воно передує всім іншим особистим правам людини, які у різних аспектах його конкрети-зують. Із цього випливає, що будь-які інші перепони на шляху забезпечення вільного розвитку особистості су-перечать нормам Конституції і тому мають бути ліквідовані.

Невід'ємне право кожної людини на життя (ст. 27) є загальновизнаним суб'єктивним правом, закріпленим в усіх міжнародних правових актах. Проголошення цієї норми-принципу в Конституції України - це матеріа-лізація однієї з гуманістичних засад. Адже людина є найбільшою соціальною цінністю. Тому всебічна охо-рона її життя - один з основних обов'язків держави. Практично це означає що держава повинна вживати ефективних заходів щодо боротьби зі злочинністю, максимально сприяти розвиткові медичної допомоги, забезпечувати послідовне покращання умов життя людей, особливо неповнолітніх, інвалідів, осіб похило-го віку.

У ст. 27 Конституції України зазначено, що "ніхто не може бути свавільно позбавлений життя". Тобто вона не виключає можливості смертної кари за виро-ком суду. Однак ця міра покарання розглядається як тимчасова, виняткова, яка, безперечно, буде скасована за умов зниження рівня злочинності та докорінного покращання умов життя суспільства.

Водночас Конституція надає кожній людині право захищати себе та інших людей від протиправних дій і посягань з боку будь-кого.

Право людини на повагу до п гідності (ст. 28) має універсальний характер у тому розумінні, що воно діє й до народження дитини, й після смерті людини. Повага до гідності людини є обов'язком держави. Справи, що виникають із цього приводу, як правило, вирішуються у судовому порядку. Суд повинен зобов'язати поруш-ників спростувати відомості, що принижують гідність людини, компенсувати їй не тільки упущену вигоду, а й моральну шкоду. Надійне гарантування правового захисту поваги до гідності як одного з нематеріальних благ є важливою ознакою справді демократичного, правового характеру держави, високої моральності суспільства.

Право на свободу та особисту недоторканність (ст. 29) є однією з реальних гарантій свободи людини. Це право як загальний принцип встановлює межу, яку ті чи інші посадові особи можуть переступити лише у випадках, прямо передбачених законом (затримання особи, яка вчинила злочин, здійснення примусового лікування за визначених законом обставин тощо). Конституція України значно демократизувала сам процес застосування заходів, що обмежують свободу людини, її особисту недоторканність. Цим зумов-люється, що лише суд своїм умотивованим рішенням і тільки на підставі чинного законодавства може дати дозвіл на арешт людини і тримання її під вартою.

Сутність права на недоторканність житла (ст. ЗО) полягає в тому, що без підстав, передбачених законом, ніхто не вправі увійти до житла проти волі осіб, які в ньому проживають. Поняття житла у даному разі підля-гає широкому тлумаченню. Під житлом слід розуміти не тільки відповідну кімнату, квартиру, жилий буди-нок, а й усі допоміжні приміщення, якими користую-ться у повсякденному житті

Принцип недоторканності житла поширюється не тільки на місце постійного проживання особи, а й на місця її тимчасового мешкання у готелях, санаторіях, будинках відпочинку тощо.

Право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (ст. 31) належить до загальновизнаних суб'єктивних прав особи. Винятки можуть бути встановлені лише судом у випадках, передбачених законом. Інакше вони спричиняють кримінальну відповідальність за ст. 131 Кримінального кодексу України. Ці винятки обумовлені виключно гуманною метою - запобігти злочинові або з'ясувати 1 істину під час розслідування кримінальної справи. При цьому треба враховувати, що такі винятки можливі лише тоді, коли в інший спосіб одержати інформацію, необхідну для розслідування тієї або іншої криміналь-ної справи, захисту людини, суспільства і держави від злочинних посягань, неможливо.

Порядок накладення арешту на кореспонденцію, її виїмки в поштово-телеграфних установах регулюється ст. 31 Конституції та ст. 187 Кримінально-процесуаль-ного кодексу України.

Що ж до зняття інформації з телефонних розмов, інших каналів зв'язку, то і ці питання регулюються ст. 31 Конституції, а також статтями 8, 9 Закону Украї-ни "Про оперативно-розшукову діяльність" від 18 лю-того 1992р.

При здійсненні оперативно-розшукової діяльності забороняється порушувати права людини і громадяни-на. Уразі безпідставного порушення цих прав відповід-ні державні органи та посадові особи повинні віднови-ти порушені права і відшкодувати заподіяну матеріаль-ну та моральну шкоду згідно із Законом України "Про відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду" від 1 грудня 1994 р.

Право на невтручання в особисте і сімейне життя (ст. 32) також є одним із суб'єктивних прав людини, пов'язаних із гарантуванням її свободи. Винятки мо-жуть бути передбачені лише Конституцією України. Винятковий характер такого захисту зумовлений пова-гою до людини як найбільшої соціальної цінності, що панує у демократичних державах. Кожна людина уні-кальна, індивідуальна, є суб'єктом безлічі неформаль-них зв'язків, носієм приватних інтересів, які є її особистою справою. Виняток може мати місце лише тоді, коли поведінка особи суперечить закону і громад-ській моралі, прикладом чого може бути систематичне здійснення у сім'ї насильства над дитиною, її експлуа-тація (ст. 52).

Стаття 32 Конституції складається з чотирьох час-тин, які зорієнтовані на конституційне врегулювання різних життєвих ситуацій, пов'язаних із захистом особистого і сімейного життя людини. Вона забороняє збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди; про-голошує право кожного громадянина ознайомитися в органах державної влади, органах місцевого самовря-дування, установах та організаціях з відомостями про себе; гарантує судовий захист права на спростування недостовірної інформації про себе і членів своєї сім'ї.

Право на свободу пересування і вільний вибір місця проживання (ст. 33) за радянських часів було суттєво обмежено інститутом прописки, а також низкою пере-шкод, пов'язаних із виїздом за кордон і поверненням звідти. Безперечно, що воно поширюється виключно на тих осіб, які перебувають на території України на за-конних підставах. Це право - один із складників загального права людини на свободу. Тому його конституційне закріплення є важливою ознакою демо-кратичної сутності держави.

Однак право на свободу пересування і вільний вибір місця проживання не виключає необхідності дотри-мання реєстраційних правил, що функціонують в Україні.

Право на свободу думки і слова (ст. 34) є одним її найсуттєвіших проявів демократії. Відомо, до яких методів утиску вдавалися і вдаються тоталітарні, антидемокра-тичні режими у різних країнах світу, щоб обмежити свободу думки і слова. Свобода думки і слова, як одне з фундаментальних прав людини, закріплене у значній кількості міжнародних документів, зокрема Загальній декларації прав людини (статті 18, 19), Міжнародному договорі про громадянські та політичні права (статті 18, 19), Європейській конвенції про захист прав і фунда-ментальних свобод людини (ст. 10).

Слід зазначити, що свобода думки взагалі не може бути обмежена, оскільки заборонити можна лише висловлювання певних думок, їх оприлюднення, чого тик боявся радянський режим, переслідуючи так званих інакомислячих.

Визнаючи право на свободу думки і слова, демокра-тичні держави, в тому числі й Україна, обмежують його, забороняючи пропагувати погляди, що протирічать інтересам національної безпеки, територіальної ціліс-ності держави, провокують заворушення чи злочини тощо.

Право на свободу світогляду І віросповідання (ст. 35) було визнане світовим демократичним співтоварист-вом у результаті його тривалої боротьби з реакційними силами як світської, так і церковної влади. Відомо, що й нині, подекуди, у тому числі й в Україні, точиться бо-ротьба між різними конфесіями за пріоритет, що супе-речить конституційним настановам про свободу віро-сповідання, відокремлення церкви від держави й невизнання державою жодної релігії як обов'язкової.

Необхідно підкреслити, що конституційне право на свободу світогляду і віросповідання не можна розуміти як абсолютне, таке, що не залежить від змісту і форми світогляду та віри, які пропагуються. Державні органи можуть обмежити це право в інтересах охорони громад-ського порядку, здоров'я і моральності населення, оскільки відомо, що деякі релігійні секти сповідують думки і відправляють обряди, які суперечать загально-визнаним моральним нормам і принципам.

31.

32. . Поняття і принципи правового статусу особи

   Для того щоб докладніше охарактеризувати місце і роль людини в суспільстві, її зв’язки з державою, необхідно проаналізувати її юридичний статус, що складається з системи прав, свобод і обов’язків, закріплених законом.
   Таке поєднання і взаємообумовленість основних елементів правового статусу є невипадковим, оскільки будь-якому суб’єктивному праву відповідає певний юридичний обов’язок. Неможливо отримати повну уяву про права, свободи і обов’язки особи, розглядаючи їх як відокремлені один від одного явища (адже вони невіддільні один від одного і утворюють певну систему), тому їх слід розглядати комплексно, у складі правового статусу особи.
   Отже, правовий статус особи — це система взаємопов’язаних прав і свобод та обов’язків, які закріплені в законодавстві і визначають правове положення особи в суспільстві.
   Суть правового статусу особи полягає у визначенні і законодавчому закріпленні правового становища особи в суспільстві. Правовий статус, що включає права, свободи і обов’язки, цілеспрямовано впливає на створення збалансованих способів взаємодії людей між собою і формування впорядкованих відносин між індивідом, суспільством і державою.
   Основні принципи правового статусу особи — це головні засади, які визначають суть цього статусу і закріплюють його найважливіші ознаки. Ці принципи закріплені в Конституції України і повністю відповідають загальновизнаним світовим стандартам. Зокрема, серед принципів правового статусу особи є такі, як принцип рівності прав і свобод, забезпечений визнанням неприпустимості привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками; принцип невідчужуваності та непорушності прав і свобод особи; принцип невичерпності прав і свобод особи; принцип гарантованості прав і свобод; принцип неможливості довільного скасування прав і свобод; принцип неприпустимості звуження змісту та обсягу наявних прав і свобод; принцип взаємообумовленості прав, свобод і обов’язків та принцип визнання міжнародних стандартів у галузі прав і свобод особи.

33. Поняття і класифікація конституційних прав і свобод. 

Як було зауважено, Розділ II Конституції України закріплює права, свободи та обов'язки людини і громадянина в Україні. У юридично-навчальній літературі, існує декілька класифікацій конституційних прав і свобод, але суттево вони не відрізняються. Таким чином, права та свободи людини і громадянина можна умовно поділити на декілька розділів (за сферами суспільного життя):

1. Особисті права громадян України – “це права, що передбачені для задоволення особистих потреб, інтересів людини”. [5, стр.7]

2. Політичні права – “передбачені для забезпечення можливості участі в здійсненні народовладдя, участі в управлінні державними суспільними справами”. [5, стр.7]

3. Економічні права – “використання їх дає можливість особистості реалізувати себе, отримати економічну незалежність через створення матеріальних і духовних благ та їх розподіл, задовольнити побутові чи інші потреби”. [5, стр. 8]

4. Соціальні та культурні права – “надають можливість брати участь в розподілі матеріальних та суспільних благ, гарантують безпеку для життя і здоров'я, вільний шлях до духовних цінностей, передбачують можливість задоволення культурних потреб та їх розвитку”. 5, стр 9]

34. Конституційні норми різних країн щодо прав, свободи і обов’язків людини і громадянина можна поділити на 1) громадянські і політичні права й свободи, проголошені буржуазними революціями; 2) соціально-економічні права, які ґрунтуються на соціалістичному вченні; 3) колективні, або солідарні, права, проголошені головним чином країнами третього світу. Права й свободи, які стосуються перших двох позицій, це права й свободи, що належать кожному індивідові. Права третьої позиції можна назвати правами людини і народів (право на здорове навколишнє середовище, право на страйк, громадянську непокору, право політичної опозиції).
За іншою класифікацією можливе виділення загальних і особливих прав, свобод та обов’язків людини і громадянина. Критерієм класифікації тут слугує те, що в одних випадках вони стосуються всіх громадян (право на відпочинок), а в інших – тільки певних (окремих) груп громадян (жінок, дітей).
І насамкінець: права й свободи людини і громадянина можуть бути згруповані за сферами життєдіяльності індивіда. Такого роду класифікація уявляється особливо важливою, бо вона показує межі охорони прав людини і громадянина у різних сферах. Критерієм тут є однорідність матеріального змісту прав, свобод і обов’язків та однотипність норм, що її закріплюють. За цією класифікацією у Конституції України виділяють три основні групи прав і свобод та одну групу обов’язків.
1. Громадські права і свободи людини.
2. Політичні права і свободи громадян України.
3. Економічні, соціальні та культурні права й свободи людини і громадянина.
4. Конституційні обов’язки людини і громадянина.
Класифікація конституційних прав, свобод і обов’язків будується не довільно, а із врахуванням наявності в суспільстві різних сфер діяльності, якісно різних за змістом суспільних відносин; взаємовідносин держави і громадянина у сфері правоохоронної діяльності держави, спрямованої на захист життя, здоров’я, індивідуальної свободи і безпеки, честі й гідності людини, взаємовідносин у політичній, соціальній, економічній та культурній сферах.
Беручи до уваги окремі сфери діяльності держави і громадян та керуючись відомими міжнародними пактами й чинною Конституцією України, можна виділити такі групи основних прав та свобод громадян України:
1) громадянські права й свободи;
2) політичні права і свободи;
3) економічні права і свободи;
4) соціальні права і свободи;
5) культурні права та свободи. 

35. КОНСТИТУЦІЙНІ ОБОВ’ЯЗКИ ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА

Поряд з суб’єктивними юридичними правами важливим елементом правового статусу особи є її юридичні обов’язки, тобто міра необхідної поведінки. Ті юридичні обов’язки, що закріплені в Конституції, прийнято називати основними або конституційними обов’язками людини і громадянина.

Першочерговими обов’язками громадян України є захист Вітчизни, її незалежності та територіальної цілісності, шанування державних символів України (ст. 65). Ст. 66 Конституції України покладає на своїх громадян обов’язок не заподіювати шкоди природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані ними збитки. З проголошенням у Конституції таких важливих економічних прав, як право приватної власності, право підприємницької діяльності тощо, стала очевидною необхідність закріплення такого важливого конституційного обов’язку, як обов’язок сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом, та щорічно подавати до податкових інспекцій за місцем проживання декларації про свій стан та доходи за минулий рік (ст. 67). Конституція України покладає на всіх людей обов’язок неухильно додержуватися Конституції та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.

Незнання законів не звільняє нікого від юридичної відповідальності. Як і основні права людини і громадянина, конституційні обов’язки конкретизуються і розвиваються в поточному законодавстві.

36. Гарантії прав і свобод людини та громадянина

Важливим засобом захисту прав та свобод людини є гарантії. Вони є системою норм, принципів та вимог, які забезпечують процес дотримання прав та законних інтересів людини. Призначенням гарантій є забезпечення найсприятливіших умов для реалізації конституційно закріпленого статусу людини. Таким чином, гарантії є засобом, що забезпечує перехід від передбачених конституцією можливостей до реальної дійсності. Ефективність гарантій залежить від рівня розвитку загальноправових принципів, стану економіки, рівня розвитку демократичних інститутів, реальності політичної системи суспільства, наявності системи досконалих законів у державі, ефективності механізмів реалізації законоположень, ступеня правової свідомості, правової культури населення, узгодженості інтересів населення та суспільства в цілому і наявності високоефективного органу конституційного контролю.

Гарантії являють собою систему узгоджених факторів, що забезпечують фактичну реалізацію та всебічну охорону прав і свобод людини.

Багатоманітність факторів, які забезпечують реальність прав та свобод, визначає різноманітність їх гарантій. Найпоширенішою у юридичній літературі є класифікація гарантій за наступними критеріями:

І. За практичним спрямуванням:

а) загальні, що охоплюють всю сукупність об'єктивних та суб'єктивних факторів, спрямованих на забезпечення реалізації прав і свобод людини, їх захист та поновлення у разі порушення.

У свою чергу, загальні гарантії класифікують за сферами суспільних відносин на:

— економічні, які складають спосіб виробництва, існуючі форми власності, наявність ринкових відносин, економічну свободу громадян, вільний вибір форм та видів трудової діяльності, наявність різноманітних форм підприємницької діяльності тощо;

— політичні, до яких належить діяльність держави, представництво політичних інтересів інститутами політичної системи, наявність реально діючих інститутів безпосередньої та представницької демократії, можливість населення звертатися за захистом прав до спеціальних органів держави тощо;

— організаційні, що характеризуються як реально діючі повноваження органів держави, посадових осіб та громадських об'єднань із створення необхідних для реалізації прав та свобод умов;

б) спеціальні гарантії, які визначаються як система юридичних засобів, що сприяють процесу реалізації, захисту та поновлення прав і свобод суб'єктів права, їх змістом є надання державно-владної загальнообов'язковості як правам особи, так і їх захисту. Юридичні гарантії мають конституційну та законодавчу форми закріплення. Так, основними конституційними гарантіями є:

— оскарження у суді рішень органів держави та посадових осіб;

— право на відшкодування збитків, завданих незаконними рішеннями осіб чи органів, що діють від імені держави;

— право на правову допомогу;

— можливість отримувати інформацію про зміст прав та обов'язків;

— принцип презумпції невинуватості людини;

— можливість обмеження конституційних прав та свобод.

II. За характером гарантії класифікують на:

а) норми та принципи матеріального і процесуального права, що у процесі реалізації забезпечують реальність прав та свобод людини;

б) судовий захист порушених прав і свобод та можливість їх судового поновлення;

в) контроль за дотриманням законодавчими, виконавчими та судовими органами положень Конституції про права та свободи людини і громадянина. Важливе значення у сфері парламентського контролю належить Уповноваженому з прав людини;

г) відповідальність за порушення прав та свобод людини, що поширюється на всіх суб'єктів права без винятку.

III. За ступенем поширеності гарантії класифікують на:

а) національні (внутрішньодержавні), які закріплюються нормами національного законодавства та гарантуються державою. Вони, у свою чергу, існують як:

— державний захист прав і свобод людини, проголошений ст. 3 Конституції України та визначений як обов'язок держави здійснювати правове регулювання прав і свобод, а також забезпечувати правовими засобами дотримання, виконання та захист прав і свобод;

— судовий захист прав людини, який є демократичним, об'єктивним і справедливим засобом вирішення справ, пов'язаних з правами та свободами людини і громадянина;

— право людини на самозахист, що надає можливість суб'єктам захищати свої права і свободи від порушень та протиправних посягань будь-якими, не забороненими законом, засобами;

б) міжнародні, що встановлюються міжнародними актами з прав людини (закріплюють стандарти прав людини) та забезпечують можливість кожному після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до міжнародних судових установ чи органів міжнародних організацій.

IV. За суб'єктами, що реалізують гарантії, розрізняють:

— гарантії Верховної Ради України як органу, що виключно законами визначає зміст прав і свобод людини та громадянина та гарантії цих прав;

— гарантії Президента України як гаранта прав і свобод людини та громадянина;

— гарантії органів виконавчої влади, які забезпечують реалізацію наданих громадянам прав та свобод;

— судові гарантії, покликані захищати та поновлювати права і свободи;

— гарантії омбудсмана, котрий вживає заходів до запобігання порушенням прав та свобод;

— гарантії прокуратури, яка здійснює представництво інтересів громадянина у суді у випадках, визначених законом;

— адвокатські гарантії щодо забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні юридичних справ;

— гарантії політичних партій та громадських організацій, які захищають права та свободи громадян, що у них об'єднуються;

— гарантії місцевих адміністрацій та органів місцевого самоврядування, які на відповідній території забезпечують дотримання прав і свобод громадян;

— гарантії міжнародних органів та організацій, членом яких є Україна.

V. За особливостями правового статусу, що гарантується, визначають:

а) загальні гарантії, які закріплені конституційно та поширюються на всіх суб'єктів суспільних відносин у рівній мірі;

б) родові, що сприяють захисту інтересів певних категорій громадян. Як правило, закріплюються певними нормативними актами. Так, гарантії правового та соціального захисту працівників міліції передбачені Законом України «Про міліцію»;

в) галузеві, які гарантують права та свободи суб'єктів у певній сфері діяльності та закріплені галузевим законодавством (наприклад, норми ЦК України, що вміщають гарантії прав власника);

г) індивідуальні гарантії як фактори організаційного, процесуального, матеріального та правового характеру, що забезпечують реалізацію прав особи у конкретних життєвих обставинах на основі закону.

VI. За змістом розрізняють:

а) контрольні гарантії, що забезпечують можливість виявити порушення прав особи та підвищити ефективність поновлення порушених інтересів;

б) процедурні гарантії, які визначають порядок, способи, умови впровадження норм матеріального характеру шляхом чіткого визначення та дотримання процедури їх реалізації;

в) організаційно-технічні гарантії забезпечують реалізацію правового статусу шляхом використання засобів техніки та зв'язку (наприклад, діяльність ТУ як засобу гарантування свободи інформації).

Гарантії реалізації та захисту прав і свобод здійснюються системою органів та засобів, що охоплюються категорією «механізм захисту прав громадян».

Підкреслимо, що у юридичній літературі останнього часу цей механізм характеризують як соціально-правовий. Він є системою засобів та факторів, які забезпечують повагу до прав і свобод людини, що є суттєвими для повного та вільного розвитку. Основним призначенням соціально-правового механізму є захист суб'єктивних прав та їх поновлення, а його фундаментальне призначення визначається у процесі реалізації функцій.

У науковій літературі 70-х pp. були зроблені спроби визначити названі функції. Академік М. Матузов обґрунтував можливість існування восьми функцій, професор Р. Лівшиц визначав одну, провідну функцію соціально-правового механізму суб'єктивних прав — забезпечення прав людини, надаючи решті функцій допоміжного характеру.

На нашу думку, правомірним є визначення як функцій механізму гарантування прав людини охоронної, регулятивної, виховної, інформаційної та компенсаційної.

Механізм соціально-правового захисту відображає права та свободи особи як вищу цінність; рівень соціальної справедливості у суспільстві, ступінь гарантованості прав та свобод особи; здійснення суспільного порядку та безпеки. Згаданий вище механізм характеризується певною структурою, яку складають взаємодіючі елементи.

1. Органи державної влади і місцевого самоврядування, що реалізують законодавчо закріплені гарантії у межах повноважень.

2. Підприємства, установи та організації гарантують права і свободи своїх працівників.

3. Політичні партії та громадські організації щодо гарантування прав їх учасників.

4. Спеціалізовані державні органи і громадські організації, до повноважень яких входить захист та гарантування прав і свобод.

5. Засоби масової інформації як засіб доведення змісту та можливостей гарантій до адресатів.

6. Система нормативних актів, що закріплюють гарантії та регламентують порядок їх здійснення.

Основними факторами підвищення дієвості роботи механізму соціально-правового захисту прав людини, як й інших засобів гарантування цих прав, є: створення ефективних контрольних процедур поновлення порушених прав; вдосконалення правової бази з регулювання та захисту прав і свобод людини на національному та міжнародному рівнях, вдосконалення механізму реалізації конституційних прав і свобод; поширення інформації про права та свободи людини; надання допомоги професійними юристами, що розробляють проблеми прав людини, парламентарям та населенню; підвищення рівня правової культури і свідомості всіх суб'єктів права.

37. Міжнародні стандарти прав людини

У сучасному світі, коли проблема прав людини вийшла далеко за межі окремої держави, виникла необхідність у створенні універсальних міжнародно-правових стандартів, які також визнаються як основні права людини. Ці стандарти відображені у низці важливих міжнародно-правових актів, що встановили загальнолюдські стандарти прав та інтересів особи, визначивши ту межу, за яку держава не може виходити. Таким чином, права людини стали об'єктом регулювання не лише окремої держави, а й міжнародного співтовариства. Обсяг прав і свобод людини в сучасному суспільстві визначається не лише особливостями певного співтовариства людей, а й розвитком людської цивілізації в цілому, рівнем інтегрованості міжнародного співтовариства.

Прийняття Міжнародного білля про права людини, що включає Загальну декларацію прав людини (1948 p.), Міжнародний пакт про громадянські та політичні права (1976 p.), Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права (1976 p.), Факультативний протокол до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права (1976 p.), внесло характерні зміни у правосуб'єктність людини, що стала суб'єктом не лише внутрішньодержавного, а й міжнародного права. Держави, що приєдналися до пактів, зобов'язані привести своє національне законодавство у відповідність з їх вимогами. Таким чином, міжнародно-правові акти мають верховенство над внутрішнім законодавством. А це надає можливість громадянину, політичні чи громадянські права якого порушені, звернутися за захистом безпосередньо до Комітету з прав людини при ООН, якщо він вичерпав можливості захисту, надані національним законодавством. Міжнародно-правові документи визначили той універсальний комплекс основних прав та свобод, який у єдності з конституційними правами повинен забезпечити нормальну життєдіяльність індивіда. Якщо певне право людини не отримало конституційного закріплення з боку держави, воно визнається таким на основі міжнародних актів, оскільки пріоритет міжнародного права щодо внутрішньодержавного у сфері прав людини є загальновизнаним принципом міжнародного співтовариства.

У ході Другої світової війни були виявлені недоліки в міжнародному регулюванні прав та свобод людини. Цей етап у розвитку людства довів необхідність, з одного боку, підтримки міжнародного миру та безпеки, а, з іншого — дотримання прав і свобод людини.

Створення ООН та прийняття її Статуту поклали початок якісно новому етапу міждержавних відносин у сфері прав людини. Статут ООН покладає на держави обов'язок дотримуватися основних прав і свобод людини, не допускаючи при цьому будь-якої дискримінації.

10 грудня 1948 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла розроблену Комісією ООН з прав людини Загальну декларацію прав людини. Саме цей день щорічно відзначається у всьому світі як День прав людини.

Загальна декларація вперше закріпила перелік політичних, соціально-економічних та культурних прав людини. Оскільки цей документ мав форму резолюції Генеральної Асамблеї ООН, він мав рекомендаційний характер і не міг визнаватися як юридично обов'язковий. Саме тому Генеральна Асамблея доручила одночасно Комісії з прав людини через Економічну та Соціальну Раду розробити єдиний пакт про права людини, що охоплював би широкий перелік основних прав і свобод. У 1966 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла Пакт про громадянські та політичні права і Пакт про економічні, соціальні та культурні права, які набрали юридичної сили у 1976 р. Загальна декларація прав людини та міжнародні пакти складають Міжнародний білль прав людини (чи Хартію прав людини), що покладає на держави обов'язок забезпечити здійснення закріплених у цих документах прав всіма необхідними засобами, у тому числі й правовими.

Враховуючи суттєві протиріччя позицій держав-членів ООН, Загальна декларація прав людини і пакти про права людини проголосили природний характер прав людини і вмістили загальні принципи та поняття без визначення їх класових особливостей, надаючи їм загальнодемократичного і загальнолюдського значення, сприйнятливого для всіх держав. Більшість статей зазначених міжнародних документів мають загальний характер. Лише в останні роки почалася конкретизація норм з прав людини, яка особливо активно здійснюється в рамках Організації з безпеки і співробітництва у Європі.

Сучасне міжнародне право характеризується наявністю системи актів у сфері прав людини, що складають законодавство. Воно включає п'ять різновидів документів:

1. Міжнародний білль про права людини, що містить перелік невід'ємних прав.

2. Угоди, спрямовані на запобігання та покарання злочинів, що призводять до масових порушень прав людини (Конвенція про незастосування строку давності до воєнних злочинів проти людства від 26 жовтня 1968 p.).

3. Конвенції, націлені на захист груп населення, які потребують особливого піклування з боку держави (Конвенція про права дитини 1989 p.).

4. Конвенції, спрямовані на захист індивіда від зловживань з боку органів держави та посадових осіб (Женевські конвенції 1949 р. про захист жертв війни).

5. Міждержавні конференції з прав людини, що приймають заключні документи, обов'язкові для виконання державами-учасницями (Заключний документ Всесвітньої конференції з прав людини. — Відень, 1993 p.).

В основу міжнародних стандартів з прав людини покладені такі загальновизнані принципи, як: повага суверенітету держави; неприпустимість втручання у внутрішні справи держави; самоврядування народів та націй; рівноправність всіх людей та заборона дискримінації; рівність прав і можливостей чоловіків та жінок; дотримання прав людини, навіть, за умови збройних конфліктів і відповідальність за злочинні порушення прав людини. Значення наведених принципів полягає у тому, що вони є основою розроблення прав людини та їх закріплення у національному законодавстві, а також є критерієм законності діяльності держави у сфері прав людини.

Міжнародні стандарти у сфері прав людини склалися поступово. Спочатку були закріплені лише парламентські і політичні права, потім —економічні та соціальні. Саме вони і були конкретизовані у національному законодавстві держав. Однак кожна держава повинна не лише привести своє законодавство у відповідність зі взятими на себе міжнародними зобов'язаннями, а й вчиняти певні дії та створювати реальні умови для гарантування і здійснення прав.

Основу міжнародних стандартів у сфері прав людини складають норми природного права, що включає ідеали свободи, справедливості та рівності перед законом. Ці норми закріпляються правовою системою кожної держави. До них належать:

— фундаментальні права і свободи, зафіксовані у Загальній декларації та пактах про права людини;

— демократичні принципи та норми організації і діяльності державної влади, основними серед яких є народовладдя, розподіл влад, верховенство права, проголошення народу єдиним джерелом влади та наявність незалежних від влади органів правосуддя.

У юридичній літературі обґрунтовується думка про існування особливої галузі міжнародного права, що складається із системи принципів і норм, які стосуються сфери прав людини — міжнародного гуманітарного права. За всієї неоднозначності підходів до визначення міжнародного гуманітарного права, можемо констатувати той факт, що гуманітарне право є частиною системи норм, які стосуються людини у цілому. Генеральна Асамблея ООН та Комісія з прав людини розглядають як загальні, так і спеціальні питання прав людини з точки зору їх впровадження, гарантування та охорони як у мирний час, так і у період збройних конфліктів.

Таким чином, міжнародні стандарти у сфері прав людини складаються із сукупності принципів та норм, що встановлюють:

— права та свободи людини в різноманітних сферах життєдіяльності;

— обов'язки держави із забезпечення та дотримання прав людини без будь-якої дискримінації як у мирний час, так і у період збройних конфліктів;

— загальні принципи природного права;

— відповідальність за злочинне порушення прав людини;

— напрями розвитку та розширення сфери прав людини;

— напрями посилення контрольного механізму за виконанням державами взятих на себе зобов'язань у сфері прав людини.

На їх основі кожна держава зобов'язана упорядкувати чинне законодавство, усунути протиріччя з нормами міжнародного права, відмінити застарілі норми, ліквідувати прогалини.

Саме вказана діяльність держав забезпечить реальність та ефективність міжнародних стандартів у сфері прав людини.


Диплом на заказ


1. Премьер Краснодар Россия pplied Sciences nd technologies in the United Sttes nd Europe- common chllenges nd scientific findings Прикладные наук
2. кометы реже зажигаются звезды и уж совсем редко что впрочем вполне закономерно загораются сверхзвезд
3. 04 Кутовий штамп
4. Лабораторная работа 14
5. Пьер Бомарше
6. Методические рекомендации по выполнению контрольной работы по дисциплине Финансовое право для студ
7. Политика и право
8. а равна- где R 831 Дж-мольК универсальная газовая постоянная
9. Вариант 1 1 По графику зависимости модуля скорости тела от времени представленного на рисунке определит
10.  Так как величина слова инструкции PIC24F составляет 24 бита увеличено как количество инструкций так и методов
11. . Азимов Ч.Н. Чобот А
12. Интернет как субкультура
13. Проблемы культурологии
14. Магазиныпартнеры
15. 850412
16. Теория физической культуры и спорта как наука и учебная дисциплина 1.html
17. Стоит ли доверять PR-агентствам
18. ІФ канд пед наук доцент кафедри пед
19. Программа лекционных занятий, методические указания и контрольные задания к курсовой работе по дисциплине Архитектура
20. Можно ли переучить левшу и стоит ли