Будь умным!


У вас вопросы?
У нас ответы:) SamZan.ru

Рубіж 1919 1920 pp

Работа добавлена на сайт samzan.ru: 2016-03-30


Україна в другій половині 1919 — на початку 1920 р.

   Рубіж 1919—1920 pp. став своєрідним піком громадянської війни. Безлад на території України досяг апогею. Громадянська війна — найгостріша форма політичної боротьби, що являє собою збройну сутичку між класами і соціальними групами, партіями, націями задля досягнення певної політичної мети, насамперед захоплення державної влади. Економічною основою громадянської війни є надзвичайне погіршення матеріального становища різних верств населення, кризовість економіки. її соціальна та політична основа — протиріччя між інтересами різних верств населення щодо відповідних докорінних соціальних та політичних змін у суспільстві. Як правило, громадянська війна виникає тоді, коли практично вичерпані легітимні форми і засоби подолання політичної кризи, соціального конфлікту.
   Громадянська війна на теренах зруйнованої Російської імперії розпочалася з того, що більшовики розігнали Установчі збори у січні 1918 р. Відмова від терміна «громадянська війна» для характеристики подій в Україні 1918— 1920 pp. видається необґрунтованою. Вона є спробою уникнути аналізу соціальної суті протистояння у ході визвольних змагань та намаганням пояснити всі біди у цей час виключно «отаманщиною» та «зовнішньою агресією», хоча навіть боротьба гетьманату проти Директорії не вписується у цей вузький лексичний діапазон.
   Для розвитку громадянської війни в Україні у другій половині 1919 — на початку 1920 р. були характерні такі особливості:
   1) значна кількість претендентів на владу в українських землях (більшовики, білогвардійці, поляки, Директорія, місцевий повстанський рух тощо);
   2) різновекторність політичних, економічних, національних орієнтацій воюючих сторін (більшовики та білогвардійці виступали за збереження єдності території колишньої Російської імперії, але більшовики були проти приватної власності, а білогвардійці — за, Директорія ж обстоювала незалежність української державності тощо);
   3) відсутність військово-політичної сили, яка б домінувала протягом тривалого часу на території України (співвідношення сил у травні 1919 р. між більшовиками, поляками, армією УНР, білогвардійцями, збройними формуваннями М. Григор´єва та Українською галицькою армією становило 30:21:14:10:8:17);
   4) хронічна нестача зброї, боєприпасів, ресурсів для ведення війни в більшості задіяних у протистоянні сил;
   5) укладення численних нетривалих тактичних компромісів між ворогуючими сторонами;
   6) пасивність основної маси населення України, яке у своїй більшості стало жертвою експансії та об´єктом насилля;
   7) помітний вплив на події зовнішніх чинників (дипломатичний тиск, моральна та матеріальна підтримка західними державами певної воюючої сторони тощо).
   Наприкінці весни 1919 р. повстанський рух суттєво знесилив радянську владу в Україні, що стало особливо помітним на тлі посилення Добровольчої армії А. Денікіна. «Білий рух» переживав у цей час піднесення. Після поразки радянських військ на Північному Кавказі білогвардійці вирішили розширити зону своїх активних дій і розпочали активну боротьбу за Донбас. Вже 4 травня денікінці оволоділи Луганськом, згодом підкорили Маріуполь, Харків, Катеринослав. Вірячи в кінцевий успіх, А. Денікін З липня 1919 року підписував «Московську директиву» — наказ про наступ на Москву, складовою якого був стратегічний план оволодіння Україною. Наприкінці липня денікінці встановили свій контроль над Кримом та майже над усім Лівобережжям, за винятком Чернігівщини. В Україні наступ білогвардійських військ розгортався у двох напрямках: північному — на Київ та південному — на Одесу.
   Активізація дій збройних формувань денікінців, енергійні виступи повстанців під керівництвом М. Григор´єва, Н. Махна та інших у тилу Червоної армії, загальне послаблення позицій радянської влади давали реальний шанс українським військам під керівництвом С. Петлюри на проведення успішного контрнаступу на Правобережжі. Сприяло контрнаступу й те, що в середині липня Українська Галицька Армія, витіснена зі Східної Галичини, з´єдналася з військами УНР. Тому об´єднана українська армія налічувала у своїх лавах майже 80 тис. осіб. 11 серпня 1919 року було утворено Штаб Головного отамана, який очолив генерал-поручик М. Юнаков. Характеризуючи ситуацію, командувач УГА М. Тарнавський писав: «Відношення між обома арміями витворилося не надто миле. І то починаючи від штабів, а кінчаючи на стрілецтві. Тут вперше виявилася наглядно трагедія нації, розірваної поміж дві рівні держави, і впливи діаметрально різних культур. Недавні кордони залишили на обидвох арміях своє незатерте п´ятно».
   Протиріччя в новоствореному об´єднанні виявилися майже одразу: якщо лідер ЗУНР Є. Петрушевич для боротьби з Польщею та радянською Росією ладен був укласти угоду з Денікіним, то С Петлюра саме в Денікіні бачив основного ворога, для перемоги якого згоден був на союз із радянською стороною. Такі політичні погляди заважали визначенню напрямку головного удару. Укладений компроміс — УГА веде наступ на Київ, а формування УНР — на Одесу, по суті) був помилковим, оскільки його реалізація фактично вела до розпорошення сил об´єднаної армії та втрати часу.
   Спільний похід військ УНР і ЗУНР, що розпочався наприкінці липня 1919 p., спочатку розгортався досить успішно — протягом серпня вони захопили Вінницю, Житомир» Бердичів, Попельню та ін. Відкрився шлях на Київ.
   30 серпня, не зустрічаючи протидії, передові частини УГА вступили до столиці і розпочали підготовку до параду, який мав відбутися наступного дня. Проте вже вдосвіта 31 серпня кіннота Добровольчої армії під командуванням генерала М. Бредова через міст, на якому українське військо не виставило охорони, вдерлася до міста. Денікінці, незважаючи на свою нечисленність, діяли зухвало, рішуче і таки встановили контроль над значною територією Києва. Українські частини мали наказ не вступати в протистояння з денікінцями, а невдовзі галицький генерал А. Кравс підписав угоду, відповідно до якої українські формування залишали Київ і відступали на лінію Ігнатівка — Васильків.
   Ця помилка стала фатальною для українських армій, які опинилися у своєрідному «трикутнику смерті»: між радянськими військами, білогвардійською Добровольчою армією та збройними формуваннями Польщі. Важкі бої, нестача зброї, боєприпасів та спорядження з кожним днем дедалі більше знесилювали армії УНР та ЗУНР. Ситуація стала критичною, коли восени 1919 року серед бійців поширилася епідемія тифу, яка поглинула майже 3/4 особового складу українського війська. За цих обставин командуючий УГА М. Тарнавський, намагаючись зберегти рештки своєї армії для подальшої боротьби проти Польщі, розпочав переговори з денікінцями. Укладена б листопада 1919 року угода переводила збройні формування УГА під командування білих.
   У цей час майже в безнадійному становищі перебувала й армія УНР. Командування прийняло рішення про її поділ на дві частини — одна мусила перейти до Польщі, друга — на чолі з генералом М. Омеляновичем-Павленком ставила собі за мету перейти до партизанських методів боротьби і здійснити рейд по тилах денікінської та Червоної армій. Цей рейд увійшов в історію як 1-й Зимовий похід. Він тривав від грудня 1919 р. до травня 1920 р. У ході Зимового походу пройдено 2500 км, проведено понад 50 боїв. Рейд армії УНР завершився 6 травня 1920 року проривом через Фронт 14 радянської армії у райони, зайняті поляками.
   Отже, збройні формування ЗУНР та УНР виявилися аутсайдерами під час жорсткої боротьби в другій половині 1919 р. за контроль над Україною. Переможцем вийшла білогвардійська Добровольча армія, яка наприкінці літа окупувала майже всю Україну. Нова влада поділила завойовані землі на три області — Харківську, Київську Та Новоросійську. На чолі кожної з них стояв губернатор з необмеженими повноваженнями. Особливостями денікінського окупаційного режиму були:
   політична сфера:
   - встановлення терористичної диктатури;
   - застосування жорстких репресій проти політичних противників;
   - обстоювання гасла «единой и неделимой», яке стало основною ідеологічною засадою «білого руху»;
   економічна сфера:
   - відновлення поміщицької влади на землю;
   - стягнення з селян примусових контрибуцій;
   - запровадження своєрідної «денікінської продрозкладки» — разового податку в розмірі 5 пудів зерна з кожної десятини землі;
   - відродження свободи торгівлі;
   - ліквідація 8-годинного робочого дня, збільшення норм виробітку;
   - обіцяння аграрної реформи («Земельна реформа і... шибениці, — акцентував денікінський генерал О. Кутєпов, — тоді ми знову дійдемо до Москви»);
   сфера культури та національних відносин:
   - обмеження сфери вжитку української мови;
   - закриття українських газет і журналів;
   - припинення діяльності Української Академії Наук;
   - посилення шовінізму, національної ворожнечі.
   Безумовно, така політика не могла мати широкої підтримки, більше того, вона викликала обурення та протест народних мас. Стихійна хвиля народного невдоволення стимулювала появу масового партизанського руху — вже восени в денікінському тилу діяли сотні партизанських загонів, які налічували у своїх лавах майже 100 тис. осіб. Про силу та масштабність повстансько-партизанського руху свідчить те, що партизанські формування тримали під своїм контролем значні території, інколи навіть створювали свої органи управління (на Миколаївщині навколо села Баштанка три місяці проіснувала Баштанська республіка), неодноразово повстанці оволодівали такими великим11 містами, як Полтава, Кременчук, Єлисаветград тощо.
   Одностайно виступаючи проти денікінського окупаційного режиму, партизанські загони між тим мали різну політичну орієнтацію, причому досить широкого спектра — від радянських та петлюрівських формувань — до політично невизначених. Намагаючись оволодіти ситуацією, спрямувати стихійний рух в організоване русло, різні політичні сили створювали центри для керівництва повстанцями. Зокрема, у Кременчуці більшовики утворили Зафронтове бюро ЦК КП(б)У на чолі з С Косіором, а у Кам´янці-Подільському було сформовано Центральний міжпартійний повстанський комітет, що став координуючим центром для загонів, які боролися за відновлення УНР.
   Косіор Станіслав Вікентійович (1889—1939) — державний та партійний діяч. Народився у м. Венгрув (нині Польща) в сім´ї робітника. В1896 р. переїхав з батьками на Донбас, закінчив початкову школу. В 1907 р. приєднався до РСДРП. З березня 1917 р. до березня 1918 р. — на партійній роботі в Петрограді, член ВЦВК РРФСР. Активний учасник встановлення радянської влади в Україні. На І з´їзді КП(б)У — прихильник створення окремої від РКП(б) партії українських комуністів. У1918 р. виконував обов´язки народного секретаря фінансів у радянському уряді України. В 1919—1920 pp. — член і секретар ЦК КП(б)У, потім — член президії УРНГ, з грудня 1920 р. — член колегії Наркомпроду. В 1921—1922 pp. — завідуючий оргвідділом ЦК КП(б)У, в 1922— 1925 pp. — секретар Сиббюро ЦК РКП(б), у 1925—1928 pp. — секретар ЦК ВКП(б). У1928—1938 pp. — член ЦК ВКП(б). Був генеральним (1928—1934), потім першим (1934—1938) секретарем ЦК Компартії України. Косіор брав участь у гоніннях на українських діячів науки і культури, займав угодовську позицію щодо хлібозаготівельної кампанії 1932 p., яка завершилася голодомором в Україні. У1938 р. звільнений з усіх посад, звинувачений у створенні терористичного центру в Україні, розстріляний.
   На роль лідерів антиденікінського внутрішнього фронту, крім більшовиків, претендували боротьбисти, українські есери, українські соціал-демократи, анархісти тощо.
   Найпотужнішою течією повстансько-партизанського руху була махновська. 5 серпня 1919 року Н. Махно видав наказ про утворення Революційної повстанської армії України (махновців), основною метою якої проголошувалася «чесна боротьба за повне визволення трудящих України від усякого поневолення».
   Махно (Міхненко) Нестор Іванович (1888—1934) — провідник повсталого революційного селянства Півдня України в роки революції та громадянської війни. Народився в селянській родині в с. Гуляйполе на Катеринославщині. Закінчив два класи початкової школи. Працював у поміщиків, потім робітником. У1906— 1908 pp. — член організації анархістів-комуністів «Спілка бідних хліборобів», у складі якої брав участь в експропріаціях. У1910 р. засуджений до смерті, але плутанина у даті народження (в усіх документах фігурував 1889) дала змогу «неповнолітньому» Махну замінити її довічною каторгою. У 1911—1917 pp. перебував є ув´язненні. Після Лютневої революції 1917 р. Махно повернувся до Гуляй-Поля, де почав власні революційні перетворення: розподілив поміщицьку землю між селянами, створив військовий загін. Не визнавав влади ні Тимчасового уряду, ні Центральної Ради. Влітку 1918 р. очолив боротьбу селян проти німецьких окупантів та П. Скоропадського, потім проти Директорії УНР та денікінців на боці більшовиків. Ідейно стояв осторонь більшовизму і анархізму. Після виступу проти політики «воєнного комунізму» (1919) був оголошений радянською владою поза законом. У період денікінської окупації України вів активну боротьбу в білогвардійському тилу. У1920 р. уклав угоду з більшовиками щодо розгрому Врангеля. Після завершення цієї операції почалося масове знищення махновщини радянською владою. Протягом 1921 р. Махно вів боротьбу проти Червоної армії, але у серпні змушений був емігрувати до Румунії. В УСРР Махно заочно був визнаний «бандитом». У квітні 1922 р. переїхав до Польщі, деякий час мешкав у Німеччині, з 1926 р.—у Парижі. В останні роки життя займався літературною діяльністю.
   Досить швидко махновський рух набув загальноселянського характеру, про що свідчить зростання чисельності армії Н. Махна (восени 1919 р. за різними джерелами в ній налічувалося від 20 до 100 тис. осіб). 20 вересня 1919 року на ст. Жмеринка між махновцями та петлюрівцями була укладена компромісна угода про боротьбу з Денікіним. Одержавши від Петлюри зброю та боєприпаси, Махно блискавичним ударом у районі Умані пробив білий фронт і за короткий час взяв під контроль значну територію від Перекопа до Бердянська і від Каховки до Синельникового. Махновці оволоділи навіть Маріуполем, розташованим за 100 кілометрів від Таганрога, де перебувала денікінська ставка. Такі дії «батька» Махна на тривалий час дезорганізували весь денікінський тил.
   У цей час махновський рух був на піднесенні і з кожним днем набирав сили. Ось яку характеристику дала йому 15 листопада 1919 р. газета «Звезда» (друкований орган катеринославського губкому КП(б)У): «...лише зовсім короткозорі люди можуть не бачити, що махновське просування у глиб областей, захоплених денікінською клікою, — це дещо більше, ніж проста військова операція. Це водночас широкий народний рух, який захопив і повів за собою в своєму стихійному і незборимому розвитку неосяжні верстви трудових мас». Зростаючу силу махновців визнав і Денікін, який направив проти них вишколені та численні формування — армійський корпус генерала Я. Слащова та кінний корпус генерала А. Шкуро.
   Хоча після цих дій Н. Махно змушений був залишити Північну Таврію та відійти до Катеринослава, денікінцям так і не вдалося зберегти контроль над Україною. Слабкістю білогвардійців скористалися більшовики. Потужний жовтневий наступ радянських військ призвів до втрати А. Денікіним стратегічної ініціативи, а вже в березні 1920 р. більшовики володіли майже всіма великими містами України, хоча села зусиллями самооборони ще чинили значний опір.
   Втретє прийшовши в Україну, радянська влада намагалася максимально врахувати свої та чужі помилки при формуванні моделі управління. Щоб втримати українські землі під своїм контролем, Ленін розробив проект резолюції «Про радянську владу в Україні». Після бурхливого обговорення вона була прийнята VIII Всеросійською конференцією РКП(б) 3 грудня 1919 року і фактично стала основною пропагандистською підвалиною української політики Раднаркому. Суть цього документа полягає в певному пом´якшенні офіційного курсу, в намаганні розширити соціальну базу радянської влади в Україні шляхом таких поступок:
   - формальне визнання самостійності України;
   - запровадження повільніших порівняно з Росією темпів націоналізації промисловості;
   - передання селянству частини колишніх радгоспних земель;
   - зменшення обсягів продрозкладки;
   - залучення до партійного керівництва українців;
   - співпраця з колишніми політичними опонентами — лівими партіями боротьбистів та борбистів.
   Однак цей документ певною мірою залишався декларацією. На практиці мало місце утвердження централізму через формування системи ревкомів (у грудні 1919 р. в Москві було утворено Всеукраїнський революційний комітет на чолі з Г. Петровським) та комітетів незаможних селян (рішення про їхнє утворення прийнято у березні 1920 p.).
   Петровський Григорій Іванович (1878—1958) — державний і партійний діяч. Народився у Харкові в сім´ї кравця. В 11 років розпочав трудову діяльність. З 1897 р. — учасник революційного руху, зазнав переслідувань як член РСДРП. У1912 р. обраний депутатом IV Державної думи від робітників Катеринославської губернії, працював у більшовицькій фракції. У листопаді 1914 р. разом з усіма членами фракції був заарештований «за відмову голосувати за воєнні кредити» і в 1915 р. засуджений на довічне поселення в Туруханському краї. Під час Лютневої революції 1917 р. — комісар Якутської області. Влітку 1917 р. повернувся до Петрограда. В листопаді 1917 р.— березні 1919 р. — нарком внутрішніх справ РСФРР. Активний учасник встановлення більшовицької влади на Катеринославщині та в Донбасі. В1919 р. — голова Всеукрревкому. З березня 1919 р. до літа 1938 р. — голова ВУцвк («всеукраїнський староста»), в 1920—1938 pp. — член Політбюр0 ЦК КП(б)У. З 1940 р. — заступник директора Музею революції СРСР у Москві.
   Форсовано формувалася однопартійна система — На початку березня 1920 р. 4 тис. боротьбистів вступили д0 більшовицької партії, а наприкінці року про самоліквідацію партії заявив з´їзд борбистів, свої позиції в Україні певною мірою зберегла лише Українська комуністична партія (УКП).
   Третій прихід більшовиків в Україну ознаменувався відновленням політики «воєнного комунізму» та новою хвилею червоного терору. Попри всі декларації було знову взято курс на встановлення диктатури, тобто влади, за допомогою якої, на думку одного з більшовицьких лідерів України М. Скрипника, «пануючий клас перемагає опір і боротьбу інших класів, незважаючи на попередні закони. Пролетаріат, завоювавши владу в державі, має всю силу, щоб подолати буржуазію. Він мусить зламати її опір, не звертаючи уваги на всі закони, норми, форми і формальності, що були і є загальновизнані у так званому цивілізованому буржуазному суспільстві».
   Отже, у середині 1919 р. більшовицький режим в Україні, підточений недалекоглядною політикою «воєнного комунізму» та повстанським рухом, поступився місцем терористичній диктатурі денікінців. Проте реакційна та консервативна модель управління і соціально-економічні перетворення нової влади не задовольнили широких народних мас, свідченням цього став широкомасштабний повстансько-партизанський рух, чільне місце в якому займала махновська течія. Свою роль в ослабленні денікінського режиму та у перебігу подій громадянської війни відіграла об´єднана армія УНР та ЗУНР. Скориставшись слабкістю свого основного ворога, більшовики втретє встановили свій контроль на теренах України. Задекларовані ними політична лінія та економічна стратегія були більш м´якими та поміркованими порівняно з попередніми періодами. Незважаючи на те що значна частина проголошених положень та постулатів так і залишилася на папері» пропагандистського удару по масах виявилося достатньо, щоб забезпечити радянському режиму певною мірою стабільну соціальну базу та підтримку.

Україна у другій половині 1919 р,




Політика «воєнного комунізму» з її соціалістичними експериментами породила масовий опір з боку населення. Значно збільшувалась кількість антибільшовицьких виступів (з 98 у квітні до 328 у червні—липні 1919 р.). Більшовицький уряд контролював тільки міста. Крім селянських повстанських загонів, керівники яких не мали чітких політичних поглядів, боротьбу з більшовиками вели українські соціал-демократи і українські есери, які організували низку повстанських загонів (під керівництвом Зеленого, Струка, Соколовського), що мали на меті ліквідувати окупаційний більшовицький режим і проголосити незалежну Українську радянську республіку. Від співробітництва з більшовиками відмовився Н. Махно, який зі своїм загоном пішов від них на Правобережжя. Боротьба проти повстанського руху відволікала сили більшовиків від боротьби з білогвардійцями на чолі з генералом Денікіним, які влітку 1919 р. почали наступ на Україну і на Москву. У травні 1919 р. денікінці зайняли Луганськ, у червні — Харків та Катеринослав, після чого повели наступ на Київ. Швидкій ліквідації більшовицького режиму на Правобережжі сприяли сили Директорії, які після поразок узимку 1919 р. були реорганізовані С. Петлюрою. До петлюрівців приєдналася Українська Галицька армія. У липні об'єднана українська армія почала наступ на Київ і Одесу, який спочатку розвивався досить успішно. 30 серпня 1919 р. в залишений Червоною армією Київ одночасно увійшли українські сили і війська білогвардійців. Спроби знайти спільну мову з денікінцями завершились невдало і врешті українська армія була витіснена з Києва. Одесу українській армії також не вдалося взяти, і місто перейшло під контроль білих, а українські сили знову були витіснені на Правобережну Україну.
На окупованій Денікіним території України були створені три області: Київська, Харківська і Новоросійська. Їх очолювали губернатори, які були призначені Денікіним і мали необмежені повноваження. Українська мова дозволялась тільки в приватних навчальних закладах. Закривалися і забиралися з бібліотек українські друковані видання. Припинила свою діяльність Українська Академія наук. Аграрна політика Денікіна була спрямована на відновлення поміщицької власності на землю. В промисловості був ліквідований 8-годинний робочий день. Профспілки, створені 1917—1918 рр., були розпущені, замість них організовувались нові, лояльні до режиму.
Одночасно поширювався опір білогвардійцям в Україні. Тут діяла мережа підпільних більшовицьких організацій, очолених створеним ЦК КП(б)У Зафронтовим бюро. У боротьбу з білогвардійцями включилися представники соціалістичних партій (есери і анархісти). Почалися селянські повстання.
Активно діяли проти денікінців махновці, які були об'єднані в Революційну повстанську армію. Вони змогли очистити від білих значну частину території Півдня України.
У другій половині 1919 р. трагічно склалася доля української армії. Вона опинилася в «трикутнику смерті». Із заходу вона вела боротьбу з поляками, на сході — з білими, на півночі — з більшовиками і через нестачу сил зазнала поразки, їй не вистачало боєприпасів і військової амуніції. Справу погіршила епідемія тифу. До того ж українські сили були розколоті політично-ідеологічними і соціально-психологічними розбіжностями між західними і східними українцями, що накопичувались протягом століть. С. Петлюра, його найближче оточення, що складалося з лівих соціалістичних елементів, з недовірою ставилися до Є. Петрушевича та його однодумців, звинувачуючи їх у реакційності. Зі свого боку галичани не довіряли вихідцям зі Східної України, вважаючи їх безвідповідальними радикалами і навіть «напівбільшовиками». Це призвело до переходу УГА на бік білих, Є. Петрушевич виїхав до Відня. Директорія розпалась, передавши свої повноваження С. Петлюрі. Сам С. Петлюра у грудні 1919 р. виїхав до Варшави, де розпочав переговори з польським урядом про визнання УНР та спільні дії в боротьбі з радянською Росією.


Повернення більшовиків в Україну У жовтні 1919 р. під Тулою і Воронежем Червона армія перейшла в контрнаступ проти денікінців, який закінчився новим узяттям під більшовицький контроль усієї України. Залишки білої армії відійшли в Крим, де були очолені генералом Врангелем.
Повернувшись в Україну 1920 р. втретє, більшовики врахували помилки політичного курсу 1919 р. Насамперед це стосувалось аграрної політики. 5 лютого 1920 р. був ухвалений новий земельний закон з метою ліквідувати відновлене під час денікінської окупації поміщицьке землеволодіння. Закон передбачав конфіскацію поміщицької землі і безкоштовну передачу її селянам. Перевагу в отриманні землі здобули малоземельні селяни і батраки. На відміну від 1919 р. радгоспи та комуни, вступ до яких був з оголошений як добровільний, отримували менше землі. У березні—квітні 1920 р. в Україні, нарешті, сталися вибори до місцевих рад, але завдяки недемократичним методам їх проведення більшовики здобули в них переважну більшість місць.
У соціально-економічній політиці, як і раніше, панували воєннокомуністичні методи. Прокотилася чергова хвиля націоналізації підприємств, збереглася і збільшувалася продовольча розкладка.
Держава часто зверталась до позаекономічних методів управління: була створена Українська трудова армія, яку очолив Й. Сталін. Одночасно великих розмірів набув «червоний терор». 1920 р. на території України було створено 18 концентраційних таборів. Розпочалось витіснення більшовиками з політичного життя інших соціалістичних партій. Змушені були самоліквідувати свою партію «боротьбисти», було заарештовано керівництво лівих есерів, почався судовий процес над меншовиками.


  Радянсько-польська війна і Україна


З кінця 1919 р. польський уряд і лідер УНР С. Петлюра шукали порозуміння для досягнення єдності у боротьбі з більшовицькою Росією. Поляки прагнули відновити Річ Посполиту від Балтики до Чорного моря. Ця держава мала включати і українські землі. 1919 р. польські війська окупували Білорусію, Західну Волинь і райони Полісся. У квітні 1920 р. між Польщею і УНР був підписаний Варшавський договір. Польща визнавала Директорію на чолі з С. Петлюрою головною владою в УНР. Був оформлений союз для боротьби з більшовиками, а Петлюра у свою чергу визнав владу Польщі над Східною Галичиною, Західною Волинню, Холмщиною, Підляшшям і Поліссям. Юридичне становище польських поміщиків в Україні передбачалось визначити спеціальною угодою. Це означало, що їм готувались особливі пільги і що вони виводились з-під юрисдикції УНР. Отже, від суверенітету УНР залишалось мало. 24 квітня 1920 р. була укладена військова конвенція між УНР і Польщею, за якою збройні сили УНР переходили під польське командування, залізницями в Україні мала керувати польська адміністрація.
25 квітня розпочався польський наступ, який спочатку розвивався успішно. У травні 1920 р. полякам вдалося захопити Житомир, Вінницю, Київ. Директорія переїхала у столицю. Однак обіцяне Петлюрою польському урядові велике народне антибільшовицьке повстання не відбулося. На захопленій поляками території України був установлений польський окупаційний режим, створювався польський адміністративний апарат, що відновлював поміщицьку власність на землю і організовував вивезення в Польщу демонтованого промислового обладнання, промислових товарів і сировини. Вплив адміністрації УНР був обмежений. Така політика породжувала масовий опір, яким керували як більшовики, так і представники лівих українських політичних партій.
Саме тоді радянські війська силами Південно-Західного і Західного фронтів почали наступ проти поляків відповідно в напрямках України і Білорусії. Вони знову оволоділи Правобережною Україною і вторглися в Галичину і в саму Польщу. У Західній Україні була проголошена радянська влада і створено радянський уряд східної Галичини — Галицький ревком на чолі з В. Затонським.
Коли Польща опинилась на межі військового краху у липні 1920 р., у справу втрутилася Антанта. Міністр іноземних справ Англії лорд Керзон запропонував Росії перемир'я з Польщею і нову лінію радянсько-польського кордону, що приєднувала до радянського кордону землі Західної України і Західної Білорусії. Але більшовики відкинули цю пропозицію і, маючи на меті подальший «експорт революції», продовжили наступ на Варшаву і Львів.
Однак у серпні 1920 р. становище змінилося. Під Варшавою Червона армія була розбита і внаслідок контрнаступу польсько-українських сил була відкинута в глиб України на лінію Коростень—Житомир—Бердичів. У жовтні 1920 р. між радянською Росією та Польщею було укладено перемир'я, за яким встановлювався кордон між Польщею і радянською Росією.
Переговори між Польщею і радянською Росією завершились підписанням 18 березня 1921 р. Ризького мирного договору. Польща визнавала існування УСРР. До Польщі відходили, окрім Східної Галичини, Холмщина, Підляшшя, Західна Волинь і Західне Полісся. Організована боротьба регулярних українських військ за незалежність України завершилася поразкою.



  Розгром військ генерала Врангеля та повстанського руху в Україні


Одночасно з радянсько-польською війною з боку Криму, де укріпились білогвардійські сили, радянське панування в Україні спіткала нова загроза. Починаючи з весни 1920 р. активізували свої дії війська білого генерала Врангеля, який планував прорватися в Донбас, а далі на Дон і на Кубань, щоб, укріпившись там, здійснити новий похід на Москву.
Врангелівці влітку 1920 р. розвивали наступ у Північній Таврії і захопили Маріуполь та Олександрівськ, підійшовши до Катеринослава. Але зростаючий опір радянських сил зупинив його. За короткий час був утворений Південний фронт під командуванням М. Фрунзе. Було підписано новий союз з Н. Махно, якому було обіцяне лояльне ставлення до створених ним на Катеринославщині «вільних селянських Рад». 28 жовтня 1920 р. почався наступ на врангелівців з Каховського плацдарму, внаслідок якого білі змушені були відступити в Крим. За перекопськими і чонгарськими укріпленнями врангелівці збиралися перезимувати і весною 1921 р. продовжити боротьбу. Це розходилось з планами радянського командування, яке від ЦК РКП(б) отримало директиву за будь-яку ціну взяти Крим до зими. 7 — 9 листопада укріплення білої армії у Криму були взяті, і Крим до 16 листопада повністю опинився під радянським контролем. Залишки білої армії евакуювались на кораблях у Туреччину. Крим узимку 1920—1921 рр. став ареною жорстокого червоного терору, яким керував угорський комуніст Бела Кун. Серед розстріляних були офіцери, лікарі, вчителі, священики, робітники, що допомагали евакуації. Настала черга і махновців, які надали суттєву допомогу більшовикам в оволодінні Кримом. Після оволодіння Сімферополем у порушення попередньої домовленості махновцям було наказано роззброїтись і розформуватись. Коли махновські командири відмовились виконати наказ, угруповання було оточене і знищене. Тільки загін у 200 шабель зміг вирватись і повернутись у Гуляйполе і сповістити про це Нестора Махна. Оточений в Гуляйполі, він все ж зміг вирватись з оточення, організувати опір каральним загонам. Тривалий час махновці не тільки не були розбиті, але й завдавали відчутних ударів більшовикам. Їх лави спочатку поповнювались селянами. Але довго так тривати не могло. Під постійними ударами радянських військ сили повстанської армії швидко танули. Рейди по декількох губерніях були останньою подією партизанських боїв. Н. Махно, якого переслідували червоноармійські з'єднання, 28 серпня 1921 р. перейшов через Дністер і здався властям Румунії. Цими подіями завершилася Громадянська війна в Україні.




1. Назначение устройство техническое обслуживание и ремонт
2. реферат на здобуття наукового ступеня кандидата технічних наук Дніпропетровсь
3. темах экономических отношений в обществе
4. Эдуард Успенский
5. Это обусловлено прежде всего нехваткой дополнительных ресурсов.html
6. Расчет прочности рабочей лопатки, диска и определение частоты и формы изгибных колебаний одиночной лопатки и пакета лопаток, связанных бандажом
7. Аграрный вопрос в истории России прошлое и современность
8. десяти століть з VIV ст
9. Матрицы. 2.Введите матрицы М и N в блоки А1 -С2 и Е1 -G2.
10. тема гражданско процессуального права
11. тайно писать ~ набор методик предназначенных для тайной передачи записанных сообщений от одного посвящен
12. а складывается из энергии турбулизации газового потока и энергии затраченной на диспергирование жидкости
13. Экономика и управление на предприятии городское хозяйство Электро
14. Сравнительный анализ Конституций Украины 1919-1978 гг
15. Признаки и элементы экскурсии
16. ~ явся признаком ж
17.  До найважливіших завдань архівів належить забезпечення збереженості архівних документів
18. Финансы и кредит
19. Концепція Р Мертона - явні та латентні функції соціальних інститутів
20. Экономика транспорта ЭКОНОМИКОГЕОГРАФИЧЕСКАЯ ХАРАКТЕРИСТИКА АСТРАХАНСКОЙ ОБЛАСТИ район тягот