Будь умным!


У вас вопросы?
У нас ответы:) SamZan.ru

І.П. Задерейчук О

Работа добавлена на сайт samzan.ru: 2015-12-27


КРИМСЬКИЙ ЮРИДИЧНИЙ ІНСТИТУТ

ОДЕСЬКОГО ДЕРЖАВНОГО УНІВЕРСИТЕТУ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

Кафедра теорії та історії держави й права

В.О. Гладун, І.П. Задерейчук, О.В. Старіцин

УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВНІСТЬ В РОКИ НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНИХ ЗМАГАНЬ

1917–1921 рр.

Сімферополь – 2009


УДК

ББК

Рецензенти: Головко О.М., доктор юридичних наук, перший проректор ХНУВС з навчальної та методичної роботи.

Тимощук О.В., доктор юридичних наук, професор, декан юридичного факультету Таврійського національного університету ім. В.І. Вернадського.

Рекомендовано Вченою радою Кримського юридичного інституту Одеського державного університету внутрішніх справ (протокол №  від   ).

Гладун В.О., Задерейчук І.П., Старіцин О.В. Українська державність в роки національно-визвольних змагань 1917–1921 рр.: Навчальний посібник. – Сімферополь: вид. , 2009. – 200 с.

Навчальний посібник вміщує курс лекцій з історії державо- та правотворчості часів національно-визвольних змагань 1917–1921 рр. До кожної лекції додається перелік завдань для самостійної роботи й нормативно-правові акти, які були видані у той період. Окремо подаються теми для науково-дослідної роботи, а також тестові завдання з метою перевірки якості засвоєння навчального матеріалу, додається перелік рекомендованої літератури. За своїм змістом навчальний посібник відповідає програмі курсу «Історія держави і права України» й покликаний дати більш глибокі знання з історії державо- та правотворчих процесів часів Центральної Ради, Української держави, Директорії та Західноукраїнської Народної Республіки.

Посібник розрахований на студентів, курсантів і слухачів юридичних спеціальностей, викладачів історії держави і права, а також на всіх, хто цікавиться проблемами українського державотворення.


Зміст

Вступ .................................................................................................................... 5

Тема 1. Боротьба за національно-державне відродження. Перша Українська Народна Республіка ............................................................................................ 8

Тема 2. Українська держава ............................................................................. 56

Тема 3. Держава та право часів Директорії .................................................... 86

Тема 4. Західноукраїнська Народна Республіка ........................................... 125

Тематика наукових робіт ................................................................................ 149

Перелік питань до модульного контролю ..................................................... 150

Тестові завдання для перевірки знань ........................................................... 152

Висновки .......................................................................................................... 184


Перелік умовних скорочень:

УЦР –Українська Центральна Рада.

УНР – Українська Народна Республіка.

УН Рада – Українська Національна Рада.

УГА – Українська Галицька Армія.


ВСТУП

Серед фундаментальних юридичних дисциплін вагоме місце посідає «Історія держави та права України». Її вивчення дозволяє студентам (курсантам) осмислити всю складність державотворчих процесів, що відбувалися в нашій державі, детально усвідомити сутність сучасного законодавства.

Український народ подолав складні перепони на шляху здобуття незалежності. Проте події 1991 р. стали логічним завершенням багатовікової боротьби за власну державу. Відновлена Україна має столітній досвід у будівництві держави й творенні правової системи. Накопичені знання необхідні сьогодні, як ніколи, у час активної розбудови країни, побудови громадянського суспільства й пошуку оптимальної моделі форми правління, державного устрою. У зв’язку з цим є актуально знову звернутися до подій національної революції 1917–1921 рр. Саме ці роки стали часом пошуку відповідей на багато питань, що постають перед української громадськістю на початку ХХІ ст.

1917–1921 рр. – час боротьби різноманітних політичних та соціальних сил навколо моделі держави та права. Ця боротьба була викликана важким минулим українського народу часів імперії, коли протягом багатьох століть чинився жорсткий опір формуванню політичної нації, вносився розкіл до українського національного руху. Звісно, такий стан речей не сприяв виробленню єдиної позиції щодо розбудови власної держави та права, результатом чого став пошук оптимальної форми правління – від парламентської до президентської, форми політичного режиму – від демократичного до антидемократичного. Суттєвих змін зазнало й законодавство. Саме під час Української національної революції відбулося прийняття низки ключових нормативних актів, зміст яких є актуальним й нині, наприклад, законодавства, що регулювало мовні та міжнаціональні відносини, питання власності, реформування судочинства, армії. Крім того, повчальним для сучасних політиків має бути досвіт зовнішньополітичної діяльності українських урядів 1917–1921 рр. тощо.

Головна мета запропонованого посібника – всебічне вивчення особливостей розвитку форм держави та права у період національно-визвольних змагань для використання набутих знань у розбудові Української держави; виховання в сучасної молоді почуття патріотизму до історії нашої Батьківщини.

Для успішного вирішення поставленої мети слід розв’язати низку завдань: проаналізувати передумови національної революції 1917–1921 рр.; показати особливості державотворчих процесів часів Центральної Ради; розкрити особливості зовнішньої політики І УНР; охарактеризувати законотворчу діяльність періоду березня 1917–квітня 1918 рр.; визначити основні напрямки державо- та правотворчої діяльності часів Української держави; з’ясувати причини приходу до влади Директорії; виявити напрямки державного будівництва в ІІ УНР й окреслити особливості законодавчого процесу; окремо дослідити державо- та правотворчі процеси, що відбувалися на західноукраїнських землях.

Запропоновану працю виконано з урахуванням новітніх розробок фахівців-істориків та істориків права, які досліджують національну революцію 1917–1920 рр., зокрема таких науковців, як: С.Г. Благовісний, В. Гончаренко, В.М. Єрмолаєв, Н.В. Єфремова, В.В. Землянська, В.В.Калініченко, О.Л. Копиленко, М.Л. Копиленко, С.В. Корновенко, С.А. Макарук, Т.А. Подковенко, О.С. Рубльов, О.П. Реєнт, О.В. Тимощук, О.Н. Ярмиш та ін.

Джерельну базу навчального посібника становлять нормативно-правові акти, видані за часів І та ІІ УНР, Української держави й Західноукраїнської Народної Республіки. Важливе місце у підготовці роботи відіграла й мемуарна література: спогади М. Грушевського, В. Винниченка, П. Скоропадського, Д. Дорошенка, С. Петлюри тощо.

Запропонований навчальний посібник має таку структуру:

  •  тематичні лекції, що розкривають найважливіші проблеми державо- та правотворчого процесів, які відбувалися під час національно-визвольних змагань;
  •  до кожної лекції додається перелік завдань для самостійної роботи й найбільш важливі нормативно-правові акти;
  •  окремо подано теми для дослідницької роботи студентів і курсантів;
  •  тестові завдання до кожної лекції;
  •  перелік рекомендованої літератури.

Звісно, що у запропонованому навчальному посібнику не знайшли висвітлення всі проблеми, пов’язані з національно-визвольними змаганнями 1917–1921 рр. Поза змістом залишилося чимало питань, які необхідно більш детально висвітлити. Проте спрямування зазначеної праці – насамперед дати студентам, курсантам й усім, хто цікавиться періодом розвитку історії держави та права України в 1917–1921 рр., більш глибокі знання з історії державо- та правотворчих процесів часів Центральної Ради, Української держави, Директорії та Західноукраїнської Народної Республіки; зацікавити читача у детальному вивченні вказаної епохи.


ТЕМА 1.

БОРОТЬБА ЗА НАЦІОНАЛЬНО-ДЕРЖАВНЕ ВІДРОДЖЕННЯ.

ПЕРША УКРАЇНСЬКА НАРОДНА РЕСПУБЛІКА

План:

  1.  Передумови Української національної революції 1917–1920 рр.
  2.  Законодавче закріплення суверенітету УНР.
  3.  Формування органів державної влади.
  4.  Місцева влада й місцеве самоврядування.
  5.  Зовнішньополітична діяльність Центральної Ради.
  6.  Військове будівництво.
  7.  Судова система.
  8.  Законодавча діяльність.
  9.  Підсумки діяльності І УНР.

Передумови Української національної революції 1917–1920 рр. На початку ХХ ст. у Російській імперії склалася революційна ситуація. Перша буржуазна революція 1905–1907 рр. не змогла розв’язати назрілі проблеми, що загострилися в роки Першої світової війни, зокрема такі:

  •  в умовах війни половина працездатного населення України була мобілізована. За два роки військових дій Росія втратила 1,5 млн. осіб вбитими, 4 млн. – пораненими;
  •  збільшувалася кількість безземельних та малоземельних селян. Аграрії знемагали під тягарем державних податків, що збільшилися вдвоє, земських і мирських поборів, шляхової, пожежної та інших повинностей;
  •  мілітаризація промисловості супроводжувалася обмеженням дії робітничого законодавства, зниженням реальної заробітної плати, посиленням штрафних санкцій, зниженням рівня охорони праці;
  •  активізація діяльності різних політичних сил, що мали різнобічну політичну платформу й проводили агітацію, спрямовану на дестабілізацію ситуації усередині країни, використовуючи складний соціально-економічний стан. Серед робітників популярність отримали соціалістичні ідеї;
  •  антиукраїнська політика самодержавства.

Загалом український революційний рух був зумовлений національним і соціально-економічним гнітом з боку царизму, загальною кризою політичної системи Російської імперії1.

Становлення української державності у ХХ ст. було підготовлене попередніми етапами національного відродження XIX ст. та зародженням новітньої політичної думки у ХХ ст. Тяжкий економічний стан, політична криза, поразка російських військ на фронті, національно-визвольний рух поневолених народів імперії значно полегшували українцям шлях до незалежності.

На початку 1917 р. загострилася ситуація у Петрограді, що було викликано перебоями з постачанням продуктів харчування. Саме це стало тією іскрою, що призвела до Лютневої революції, в результаті якої цар Микола ІІ зрікся престолу.

Законодавче закріплення суверенітету УНР. У складних соціально-економічних та політичних обставинах кінця 1916–початку 1917 рр. українські громадські лідери активізували свою діяльність. Вони зайняли принципову позицію під час лютневих подій 1917 р. в Російській імперії. Завдяки консолідації українських політичних лідерів вдалося прийняти єдине виважене за тієї історичної ситуації рішення.

Вже 3 березня 1917 р. київські газети повідомили про падіння монархії. Цього ж дня в клубі «Родина» Товариства українських поступовців зібралися представники київських і деяких провінційних українських організацій. На цьому зібранні виникла ідея заснування Центральної Ради. 7 березня відбулися вибори керівного ядра, головою якого став М. Грушевський. Саме цей день слід вважати часом заснування Центральної Ради2.

Лише 14 березня після повернення з Москви М. Грушевський визначив мету цього органу – здійснення вимоги «широкої національно-територіальної автономії України у складі Російської демократичної федеративної республіки»3.

Остаточно викристалізувати політичну програму Центральної Ради і завершити її організацію мав Всеукраїнський національний конгрес, який відкрився 6 квітня 1917 р. у Києві. На ньому були присутні представники Галичини, Буковини, Холмщини, Кубані, Москви, Петрограда. Результатом діяльності конгресу стало прийняття двох важливих рішень:

  •  широкої національно-територіальної автономії України;
  •  обрання 8 квітня нового складу Ради (загалом 118 осіб).

З моменту закінчення роботи конгресу Центральна Рада постала дійсно представницьким органом усієї української демократії4.

Слід зазначити, що революційні події сколихнули всі прошарки українського суспільства. Кожна соціальна група отримала можливість заявити про свої вимоги й наміри в перебігу будівництва нової Української держави.

Лідером національного руху стала інтелігенція, яка виробила ідейно-теоретичне підґрунтя Української революції. Нагромадивши досвід боротьби за збереження української культури в умовах самодержавства, вона очолила визвольні змагання 1917 р.

Найбільш революціонізованою частиною українського суспільства стало військо. Солдатська маса, втомлена війною, була чутливою до агітації різних партій. Реальну її силу продемонстрував Всеукраїнський військовий з’їзд (Київ, 5–7 травня 1917 р.). Понад 700 делегатів, що репрезентували 993400 українців, рішуче виступили у підтримку Центральної Ради.

Саме українська інтелігенція та військо виступили найактивнішими та рушійними силами революції. Діяльність конгресу та рішення військового з’їзду сприяло укріпленню позицій Центральної Ради та рішучості її дій.

У середині травня 1917 р. до Петрограду прибули посланці від Української Центральної Ради (УЦР) на чолі з В. Винниченком. Тимчасовий уряд і Петроградська рада робітничих депутатів негативно відреагували на вимоги делегації щодо автономії України.

28 травня відкрив свою роботу Всеукраїнський селянський з’їзд, на який прибуло 2500 делегатів з вирішальним і дорадчим голосами. Провідною думкою стало вимагання самочинного проголошення автономії, незважаючи на позиції Тимчасового уряду. „Діти нам не простять, якщо ми не доб’ємося найменшого – національно-територіальної автономії…. Настав для нас час узяти своє. Просити, кланятися ми не будемо, бо то – наше!” – так категорично закликав вирішити справу солдат Білик, селянин з Черкащини. Саме на цій хвилі УЦР 10 червня на ІІ Всеукраїнському військовому з’їзді проголосила І Універсал. „Хай буде Україна вільною. Не одділяючись від усієї Росії, не розриваючи з державою російською, хай народ український на своїй землі має право сам порядкувати своїм життям”. Універсал знайшов велику підтримку серед населення України.

Отже, весна–початок літа 1917 р. – час не тільки становлення ЦР, а й період її вражаючих успіхів у справі розбудови Української державності, в об’єднанні з цією метою зусиль різних політичних партій, усіх демократичних сил України. ЦР стала провідником багатомільйонних мас українського народу, виразником його національно-державних прагнень. Крім того, на початковому етапі її діяльності провідною була ідея широкої національно-територіальної автономії України в Російській Федеративній Республіці, на що й були спрямовані перші правові акти.

Прагнучи довести, що декларовані Універсалом слова «однині будемо творити наше життя» не пустопорожні, ЦР 15 червня 1917 р. створила Генеральний Секретаріат – виконавчий орган Ради. У такий спосіб, згадував у «Споминах» М. Грушевський, ЦР поставила Тимчасовий уряд «щільно перед загрозою конфлікту» і змусила до поступок тих, «хто не вірив українському рухові й сподівався якось його на кривій об’їхати».

Така діяльність Києва справила відповідне враження й на Тимчасовий уряд, і на російську демократію. У результаті переговорів, що відбулися 29 червня між делегацією Тимчасового уряду та ЦР, 3 липня 1917 р. було ухвалено ІІ Універсал. У ньому йшлося про відмову від автономії України до скликання Всеросійських Установчих зборів. Зі свого боку, Тимчасовий уряд погодився визнати своїм крайовим органом утворений ЦР уряд – Генеральний Секретаріат.

Після липневих подій у Петрограді росіяни зайняли позицію істотного обмеження прав України. 25 жовтня 1917 р. в Росії відбувся більшовицький державний переворот. УЦР відреагувала на жовтневі події у Петрограді проголошенням 7 листопада 1917 р. ІІІ Універсалу, в якому зокрема йшлося про:

  •  створення Української Народної Республіки та її невідокремлення від майбутньої федеративної Росії;
  •  проголошувалася демократична держава, яка характеризувалася самостійною верховною владою у реалізації внутрішніх функцій.

Вже через два місяці після проголошення УНР у складі Російської Федеративної Республіки Україна голосно заявила про себе як про «повну державу». 9 січня 1918 р. IV Універсалом ЦР сповістила, що «віднині УНР стає самостійною, не від кого не залежною державою». Зрозуміло, були й інші чинники (конфлікт з Радянською Росією, проблеми міжнародного визнання), що зумовили рішучий поворот до повної незалежності. Такий крок діячів УЦР став закономірним результатом багатолітньої боротьби кращих синів Вітчизни за її незалежність.

Формування органів державної влади. Порядок діяльності Ради було визначено в наказі УЦР від 23 квітня 1917 р., згідно з яким її робота мала проводитися через Загальні збори й Комітет. Чергові Загальні збори планувалося скликати раз на місяць, надзвичайні – у разі необхідності. Комітет, або, як його пізніше називали, Мала Рада, за постановою від 12 липня 1917 р. визначався постійно діючим розпорядчим органом, що мав право кваліфікованою більшістю (не менше як 2/3 складу) здійснювати й законодавчі функції5. Мала Рада наділялася такими повноваженнями:

  •  скликати чергові загальні збори;
  •  готувати доповіді до сесії Центральної Ради;
  •  поповнювати склад Генерального Секретаріату в перерві між сесіями;
  •  вирішувати усі невідкладні справи.

Чергові збори Малої Ради відбувалися раз на тиждень, а надзвичайні – «за потребою з ініціативи голови, заступників, а також за заявою не менш, як 5 членів». У складі самої Ради було до 40 осіб6.

Питання місця УЦР в УНР було закріплено у ІІІ Універсалі, в якому зазначалося, що: «До Установчих зборів України вся влада творити лад на землях наших, давати закони і правити належить нам, Українській Центральній Раді, і нашому уряду – Генеральному секретаріатові України».

Отже, з утворенням Української Народної Республіки у діяльності УЦР тепер вже як повновладного представницького законодавчого органу, практично парламенту, розпочався новий етап, головним змістом якого стала державотворчість, спрямована перш за все на розбудову демократичної влади.

Організація діяльності УЦР на цьому етапі продовжувала регулюватися «Наказом Української Центральної Ради» від 23 квітня 1917 р., а також такими правовими актами, що стосувалися тих чи інших питань діяльності УЦР:

  •  25 листопада 1917 р. Мала Рада прийняла Закон „Про утримання Центральної Ради за державний рахунок», в якому зазначалося, що Центральна Рада утримується коштом Української Республіки;
  •  16 квітня 1918 р. УЦР прийняла Закон «Про недоторканість особи членів Центральної ради», в якому, зокрема, йшлося про те, що «І. Члени Української Центральної Ради не підлягають відповідальності за голосування, за висловлені думки і взагалі за діяльність, зв’язану з виконанням обов’язків членів Центральної Ради як в самому парламенті, так і поза ним». Члени УЦР наділялися імунітетом проти арештів, притягнення їх до карного слідства і суду без дозволу Центральної Ради. Вони дійсно «користувалися такими ж правами, як і «класичний» парламент»7.

Конституція УНР від 29 квітня 1918 р. чітко закріпила, що вищим органом влади мають бути Всенародні Збори, які безпосередньо здійснюють вищу законодавчу владу в УНР і формують вищі органи виконавчої й судової влади. Отже, встановлювалася парламентська форма правління.

Функції українського уряду виконував Генеральний Секретаріат, який згідно зі «Статутом Генерального Секретаріату» визначався «найвищим крайовим органом управи на Україні». Він формувався Центральною Радою, відповідав перед нею і затверджувався Тимчасовим урядом.

Генеральний Секретаріат складався з 14 генеральних секретарів, а саме секретарі: в справах внутрішніх, фінансових, військових, харчових, земельних, юстиції, освіти, національних, торгівлі, промисловості, пошти й телеграфу, праці, доріг, генеральний контроль і генеральний писар8.

Крім того, відповідно до «Статуту…» для Генерального Секретаріату обов’язковим було передавати на санкціонування Тимчасового уряду законопроекти й фінансові обрахунки видатків на потреби України, розглянуті й затверджені Центральною Радою.

Тимчасовий уряд відмовився визнати «Статут…», замінивши його «Тимчасовою інструкцією Генеральному Секретаріату». У цьому нормативно-правовому акті зазначалося, що:

  •  влада Генерального Секретаріату обмежувалася 5 губерніями з 9 (Київською, Волинською, Подільською, Полтавською й частково Чернігівською);
  •  вилучалися секретарства військові, судові, продовольчих справ, шляхів сполучення, пошта і телеграф, право призначення державних посадових осіб;
  •  Тимчасовий уряд міг здійснювати зв’язки з місцевими органами влади в Україні, оминаючи Генеральний Секретаріат;
  •  всі ініціативи українського виконавчого органу мали затверджуватися в Петрограді;
  •  кандидати на посади генеральних секретарів, запропоновані Центральною Радою, затверджував Тимчасовий уряд9.

Центральна Рада, прагнучи уникнути конфронтації з Тимчасовим урядом, змушена була визнати «Інструкцію…». Проте вже восени 1917 р. Генеральний Секретаріат здійснив спробу розширити свої повноваження. 12 жовтня 1917 р. було прийнято другу Декларацію. У ній закріплювалося, що Генеральний Секретаріат має розробляти норми, які будуть визначати межі компетенції кожного секретарства й всього секретаріату в цілому10.

На засіданнях Генерального Секретаріату розглядалися питання внутрішньої та зовнішньої політики, оподаткування, судоустрою, військового будівництва тощо. Рішення приймалися у формі постанов, декларацій, інструкцій11.

Після оголошення IV Універсалу Генеральний Секретаріат був перетворений у Раду Народних Міністрів.

У Конституції від 29 квітня 1918 р. закріплювалося, що Рада Народних Міністрів є вищим виконавчим органом, крім того, регулювався порядок її створення та ліквідації. Однак повноваження, склад Ради у Конституції не знайшли свого закріплення.

Місцева влада й місцеве самоврядування. Загальні принципи місцевої влади вперше окреслив ще до утворення УНР М. Грушевський, який розробив таку схему: «Щоб не було ніякої тісноти від власті людям, щоб вона не коверзувала людьми, не накидала їм своєї волі, не має бути іншої власті, тільки з вибору народного! Це називається устроєм демократичним – щоб народ сам собою управляв».

Загалом у реорганізації місцевої влади та місцевого самоврядування Центральна Рада виходила з намагання реорганізувати попередню систему, пристосувавши її до потреб національно-державного будівництва. Вже в перших офіційних документах Центральної Ради було приділено увагу питанням будівництва місцевих органів влади. І Універсал зберігав дійсну систему місцевого самоврядування і тільки ставив питання про її українізацію й переорієнтацію на Центральну Раду. Цю ж думку було продовжено у Декларації Генерального Секретаріату від 10 липня 1917 р. 12 жовтня 1917 р. у новій Декларації зазначалося, що «…одним з головніших завдань своїх Генеральний Секретаріат ставить сприяти розвиткові діяльності місцевих самоуправ та поширенню їх компетенції. Це має стати головною умовою встановлення ладу на Україні»12.

У результаті поряд з губернськими й повітовими комісарами Центральної Ради та волосними, повітовими і губернськими земельними комітетами, радами селянських депутатів на місцях діяло здебільшого старе проросійське або створене більшовиками місцеве управління (Ради робітничих і солдатських депутатів, Червона гвардія). У містах створювалися домові комітети, на які покладалися функції залучення громадян до постачання продуктів та палива, санітарного упорядкування та утримання будинків тощо. У період поширення в містах злочинності головним у діяльності домових комітетів стала охорона майна та особистої безпеки мешканців будинків. У Києві рішенням українського коменданта їм було дозволено мати зброю, яку дозволялося застосовувати у разі відкритого нападу на будинок13.

Суттєве рішення щодо місцевого самоврядування Центральна Рада прийняла у IV Універсалі. Згідно з цим нормативно-правовим актом відбулося закріплення Рад робітничих і солдатських депутатів як органів місцевого управління. Проте їхнє місце у загальній структурі місцевих органів не було визначено.

Наприкінці січня 1918 р. Центральна Рада, нарешті, ухвалила довгоочікуваний земельний закон. У ньому робилася спроба врегулювати відносини між численними органами, що здійснювали владні повноваження на місцях. У ст. 4 закону зазначалося: «а) верховне порядкування всіма землями з їх водами, надземними і підземними багатствами належить до скликання Українських Установчих зборів Українській Центральній Раді; б) порядкування в межах цього закону належить: землями міського користування… – органам міського самоврядування; іншими – сільським громадам, волосним, повітовим, губернським земельним комітетам в межах їх компетенції»14.

Проте правова невизначеність зберігалася до прийняття Конституції УНР. Відповідно до ст. 5 систему місцевого самоврядування складали землі, волості й громади, а їхні відносини з державою будувалися на принципах широкого самоврядування й децентралізації. До Конституції УНР увійшло ще дві статті, які визначали відносини органів самоврядування з державною адміністрацією. Так, за ст. 26 Радам й Управам громад, волостей і земель «належить єдина безпосередня місцева влада. Міністри УНР тільки контролюють їх діяльність, безпосередньо й через визначених урядовців, а всякі спори в цих справах рішає Суд УНР». Що ж до самої Ради Народних Міністрів, то до її компетенції відносилися лише ті питання, які «зістаються поза межами установ місцевої самоуправи або дотикають цілої УНР»15.

Слід зазначити, що через відсутність належної правової бази та державного фінансування Центральна Рада не змогла організувати діяльність органів влади й управління на місцях. Такий результат свідчить про відсутність реального контролю й впливу на політичну, соціально-економічну ситуацію в українських регіонах.

Зовнішньополітична діяльність Центральної Ради. До утворення УНР контакти закордонних дипломатів із Центральною Радою мали спорадичний, напівофіційний характер. Тимчасовий уряд із насторогою сприймав візити представників інших держав до Києва, побоюючись сепаратизму та пронімецьких настроїв в Україні. У травні 1917 р. до Києва прибув французький журналіст Ж. Пелісьє. Хоча він і приїхав до України як неофіційна особа, все ж зумів установити з Центральною Радою тісні стосунки й переконати офіційні французькі кола в необхідності відмовитися від позиції нейтральних спостерігачів. У жовтні до Києва прибула військова місія у складі генерала Табуї та полковника Перльє, які цікавилися станом українських військових справ. Побував у столиці України й представник англійського посольства в Петрограді професор Піре. Під час зустрічі генерального секретаря фінансів М. Тугана-Барановського з французьким послом у Петрограді Нулансом обговорювалася можливість надання французьких кредитів Україні.

Проголошення УНР підвищило інтерес різних країн до неї. На початку січня 1918 р. генерала Табуї призначили офіційним представником Франції при уряді УНР. Таку ж посаду обійняв колишній консул Великобританії в Одесі16.

Головним напрямком зовнішньополітичної діяльності УНР стала діяльність з підписання мирної угоди з країнами Четвертного союзу, що було здійснено 9 лютого 1918 р. у Брест-Литовську. Тоді ж був підписаний і додатковий договір, який регулював питання консульських відносин, обміну військовополоненими тощо, а також було укладено окрему угоду між Україною й Австрією про статус Східної Галичини та Буковини.

17 березня 1918 р. Центральна Рада ратифікувала Брестський договір. Оцінюючи його значення, В. Винниченко писав: «Для української держави цей мир був би з різних боків дуже корисним. Насамперед, ним українська держава визнана таким серйозним суб’єктом міжнародного права, як Центральні держави»17.

Брестський мир докорінно змінив зовнішньополітичні орієнтири української дипломатії. У цей період для неї на перше місце виходять Німеччина та її союзники. Відносини ж з Англією і Францією, навпаки, призупиняються аж до ліквідації УНР.

Військове будівництво. Питання будівництва Центральною Радою власної армії є досить складним. Її лідери виступали проти організації регулярного війська, вважаючи його знаряддям гноблення. Навесні-влітку 1917 р. сформувалося два підходи щодо питання військового будівництва:

  •  М. Міхновський виступав за організацію регулярної української армії як основи майбутньої незалежної України;
  •  лідери Центральної Ради прагнули використати український військовий рух тільки для посилення свого авторитету в Тимчасового уряду18. М. Грушевський, В. Винниченко негативно ставилися до регулярної армії як основи мілітаризму та виступали за створення народної міліції, за загальне озброєння народу19.

Навесні-влітку 1917 р. швидкими темпами здійснювалася українізація військ. Під час розбудови армії з’ясувалося, що провідна роль у цьому процесі належить не Центральній Раді, а самостійницькій течії українського руху, що гуртувалася навколо військового клубу ім. П. Полуботка (М. Міхновський, Ю. Ган, генерал Нужджевський та ін.). Навіть організацію першого національного збройного формування – 1-го Українського полку ім. Б. Хмельницького – було здійснено скоріше проти волі УЦР, ніж за бажанням її лідерів. Керівники Центральної Ради не тільки не зуміли очолити солдатські маси, повести їх за собою, а й, навпаки, доводили (як це робив В. Винниченко) шкідливість українізації армії20.

Активна позиція самостійників виявилася влітку 1917 р. М. Міхновський разом з полком ім. Б. Хмельницького вирішив здійснити збройний виступ, внаслідок якого всю владу в Києві, а потім в усій Україні передати Центральній Раді. Україна мала стати самостійною. Про наміри учасників виступу можна взнати з матеріалів «План праці 2-го Українського полку ім. П. Полуботка», який потрапив до рук російської контррозвідки. У цьому «Плані» зазначалося: «Ми, українці-козаки, не хочемо мати свободи тільки на папері, або півсвободи. По проголошенні І Універсалу (ми ІІ Універсалу не визнаємо) ми приступаємо до заведення порядку на Україні. Задля цього ми всіх росіян і ренегатів, які гальмують українську роботу, скидаємо з їх постів силою, не рахуючись з російським урядом. Визнаючи Центральну Раду за свій найвищий уряд, ми поки що виганяємо зрадників з України без її відома. Коли все опануємо силою, тоді цілком підпорядкуємося Центральній Раді».

Виступ полуботківців відбувся у ніч з 4 на 5 липня. Після заволодіння всім Києвом повстанці підійшли до будинку Центральної Ради з вигуками «Слава Центральній Раді!». Але М. Грушевський, В. Винниченко й інші керівники не підтримали виступ полуботківців і наказали їх роззброїти. Фактично, як слушно зазначає професор В.В. Калініченко, Центральна Рада такими діями завдала першого відчутного удару розмаху пробудженої української національної революційної стихії21.

Аналізуючи власне діяльність Центральної Ради на ниві будівництва армії, слід зазначити, що вона у свої роботі плідно використовувала військовий фактор, зокрема під час прийняття І Універсалу 10 червня 1917 р.

Уже Перший військовий з’їзд 5-8 травня 1917 р. прийняв рішення про утворення Тимчасового Українського генерального комітету при Центральній Раді, який мав відати українськими військовими справами й працювати в тісному контакті з російським Генеральним штабом. До його складу увійшли В. Винниченко, С. Петлюра та ін22, які займалися зміцненням армії, намагалися прискорити процес її формування. При Генеральному військовому комітеті діяли такі відділи: агітаційно-освітній та організаційний, мобілізаційний і військових комунікацій, канцелярія, комендатура Комітету та організація Вільного козацтва, юрисконсультський відділ, комісія спеціальних служб, військово-інженерний, медичний23.

Незабаром після утворення УНР для керівництва військовим будівництвом було створено Генеральне секретарство військових справ, яке розпочало роботу 12 листопада 1917 р.

16 січня 1918 р. приймається тимчасовий закон про утворення українського народного війська, що остаточно закріпив перемогу тих, хто виступав за загальне озброєння народу. Відповідно до цього закону тодішню армію належало демобілізувати й замінити народною міліцією для оборони від зовнішнього ворога. Реальні події показали всю ілюзорність подібних планів, коли під час наступу більшовиків на Київ захищати його було нікому, крім кількох підрозділів і патріотично налаштованих студентів та гімназистів.

Після повернення у березні 1918 р. Центральної ради до Києва було прийнято рішення про створення регулярної армії. Військове міністерство та Генеральний штаб виробили новий план організації армії на основі територіального набору24.

Окремої уваги заслуговує питання формування й діяльності вільного козацтва. Воно виникало стихійно, коли в умовах революційних подій весни 1917 р. міліція, суди та адміністрації функціонували з великими труднощами. Українське селянство саме шляхом об’єднання в козацькі загони намагалося захистити себе та здобуту національну волю25.

Початок вільному козацтву було покладено у квітні 1917 р. у Звенигородському повіті на Київщині. Такі загони на початку квітня вже діяли в усіх волостях Звенигородського повіту, а в середині місяця там відбувся перший повітовий з’їзд вільного козацтва.

З’їзд постановив, що вільне козацтво організовується для оборони вольностей українського народу й охорони ладу. Вільне козацтво оголошувалося територіальною військовою організацією, до якої мали вступати не заплямовані карними злочинами громадяни, не молодші 18 років. Старшини вільних козаків обиралися, а не призначалися.

Вільні козаки одного села становили сотню, сотні однієї волості складали курінь, кілька куренів – полк, а полки цілої округи – кіш26.

Першочерговою метою діяльності вільного козацтва було:

  •  виконувати службу громадської міліції;
  •  охороняти дійсний державний лад і захищати Батьківщину та уряд.

Генеральний Секретаріат вбачав діяльність вільного козацтва у такому: «піддержання спокою у краї, боротьба з дезертирством під час війни, охорона спокою, життя й майна громадян, закладати озброєнні піхотні й кінні відділи й пожежні сторожі»27.

Активізація українського селянства у питанні формування вільного козацтва призвела до необхідності його впорядкування. На початку жовтня в Чигирині відбувся з’їзд Вільного козацтва. 2 тисячі його делегатів, які представляли 60 тисяч організованих вільних козаків України й Кубані, обрали Генеральну Раду з 12 осіб та почесного отамана – командира 1-го Українського корпусу генерала П. Скоропадського. У зверненні до громадян України учасники з’їзду закликали зберігати спокій, відстоювати інтереси народу й створювати козацькі підрозділи на місцях28.

Після приходу німців на територію України український уряд наказав демобілізувати вільне козацтво. Вільно-козацькі відділи розформовувалися, але перейшли в нелегальний стан, зберегли дуже багато зброї та брали активну участь у повстаннях проти гетьманської влади й німецької окупації. У 1919–1923 рр. вільні козаки проводили боротьбу за незалежність України в формі великого селянського повстанського руху29.

Отже, військове будівництво Центральної Ради не мало системності, не було одностайного підходу. Формування національної армії не стало головним пріоритетом часів І УНР.

Судова система. Вперше ідею про необхідність формування власної судової системи було проголошено 10 липня 1917 р. Головне завдання – підготовка судових інстанцій на Україні до тих форм і того положення, в яких вони повинні бути в автономній Україні. Забезпечити це планувалося двома напрямками дії:

  •  українізація і демократизація суду;
  •  розроблення відповідних законопроектів, що окреслили б форми суду, які відповідали б автономному устрою України30.

Тимчасовий уряд відхилив Статут Генерального секретаріату і замінив його власною Інструкцією, в якій секретарство юстиції ліквідовувалося31.

Звісно, що проблема створення власної судової системи хвилювала діячів Центральної Ради. У Другій Декларації Генеральний Секретаріат знову наголосив на необхідності пристосування суду до вимог «місцевого населення відповідно до нових форм життя на Україні», а також утворення Секретарства судових справ у складі Генерального Секретаріату32.

Важливим документом, що визначив основні програмні цілі Центральної Ради на ниві реформування судової системи, став ІІІ Універсал. Саме у ньому закріплювався один з головних принципів судочинства – справедливість і відповідність його духові народу33.

Фактично ІІІ Універсал спричинив активну роботу Центральної Ради у цій царині. Зокрема, 23 листопада Мала Рада затвердила запропонований Генеральним Секретаріатом законопроект, відповідно до якого «суд на Україні твориться іменем УНР». Вже 12 грудня 1917 р. Секретарство судових справ внесло на розгляд Центральної Ради законопроект про утворення тимчасового Генерального Суду, який було ухвалено через три дні. Генеральний Суд мав складатися з трьох департаментів – цивільного, карного та адміністративного.

У прийнятому законопроекті «Про утворення тимчасового Генерального Суду» була чимала кількість посилань на норми законодавства часів Російської імперії. Наприклад, повноваження Генеральних суддів до прийняття конституції визначалися «Учреждением судебных установлений», або підтверджувалася чинність дії декретів, прийнятих Сенатом до моменту утворення Генерального Суду34.

Важливий крок на шляху формування власної судової системи Центральна Рада зробила 23 грудня 1917 р., ухваливши Закон «Про умови обсадження і порядок обрання суддів Генерального і апеляційних судів». Усі суди обиралися Центральною Радою – більшістю в 3/5 голосів з числа осіб, які могли навіть не мати вищої освіти. Охочі мали подавати відповідні заяви через Секретарство судових справ.

30 грудня 1917 р. було ухвалено Закон  «Про затвердження апеляційних судів»35. Передбачалося створення трьох апеляційних судів – Київського, Харківського й Одеського. Юрисдикція Київського апеляційного суду поширювалася на територію Київської, Полтавської, Чернігівської, Волинської і Подільської губерній; Харківського апеляційного суду – на територію Харківської і Катеринославської губерній та Бердянського і Мелітопольського повітів Таврійської губернії; Одеського апеляційного суду – на територію м. Одеси, а також Херсонську губернію та Дніпровський повіт Таврійської губернії. Юрисдикцію Київського апеляційного суду також було поширено на евакуйовані судові установи Холмщини і Підляшшя. Їхні устрій та чинність погоджувалися з правилами “Судебных установлений” щодо судових палат з такими відмінностями: Апеляційні складалися з рівноправних суддів; посада старшого голови не заводилася – голова загальних зборів; Апеляційного суду обирався голосуванням всіх суддів останнього.

У березні 1918 р. було здійснено також спробу розпочати реформування всієї судової системи відповідно до нового адміністративно-територіального поділу УНР, що в умовах втрати контролю над внутрішньою ситуацію було приречено на повний провал. На початку весни в УНР все частіше відбувається звернення до «надзвичайного правосуддя». Наприклад, наприкінці квітня 1918 р. з’явилася «Інструкція Військовому революційному суду», який створювався губернським комендантом у випадку вбивства, підпалів, насильства, розбою36. Передбачався колегіальний розгляд справ (за участю професійного судді, двох представників від громадськості й чотирьох за призначенням військового коменданта), участь захисника, приватного обвинувача й приватного позивача. Військовими комендантами призначалися слідчі для проведення дізнання у справі. Надзвичайні судові повноваження надавалися й комісарам Центральної Ради на місцях.

Внаслідок різкого посилення злочинності почали траплятися випадки самосуду. У селах самосуд чинив сільський сход або комітет, у місті – переважно натовп. Як правило, самосуди застосовували смертну кару (розстріл, повішання, відрубування голови, спалення живим)37.

Підсумком у реформуванні судочинства стала прийнята 29 квітня 1918 р. Конституція УНР. Питання діяльності суддів в УНР регулювалося 6 розділом. У ньому закріплювалися основні принципи судочинства: відкритість, здійснення судів виключно судами, рівність всіх перед судом. Встановлювалося, що вищим судовим органом мав бути Генеральний Суд, обраний Всенародними Зборами на 5 років. Цей суд мав стати вищою касаційною інстанцією для судів усіх рівнів38.

Отже, Центральна Рада докладала значних зусиль до вирішення питань створення власної судової системи. Незважаючи на брак часу й досвіду, було зроблено чимало. Суттєво те, що Центральна Рада чітко й послідовно відстоювала головні принципи судочинства, які були, по своїй суті, загалом прогресивними для світової практики функціонування судової системи.

Законодавча діяльність. Шлях до своєї правотворчої діяльності Центральна рада розпочала з політичних відозв і звернень до українського народу, із закликами домогтися всіх прав, які йому «природньо належать», національно-територіальної автономії України, забезпечення прав національних меншин, постанови про скликання Всеукраїнського з’їзду «для встановлення постійних членів» УЦР. Останній визначив форму державного устрою – національно-територіальна автономія України в складі демократичної Російської Федеративної Республіки, а також головні принципи української автономії39.

Законодавча діяльність Центральної Ради пройшла у своєму розвитку два головні етапи. Перший з них, що розпочався рішенням Національного з’їзду у квітні 1917 р., мав переважно політико-декларативний характер. Його основними досягненнями стали універсали40.

Законодавча діяльність до Жовтневого перевороту 1917 р. підпорядковувалася такому плану: робота над конституцією і – паралельно – постійна робота над підготовкою законів, необхідних для створення в Україні «автономного устрою».

7 листопада 1917 р. на засіданні Малої ради було прийнято III Універсал, який проголошував Українську Народну Республіку. Цей важливий нормативно-правовий акт давав визначення території УНР, скасовував чинне право власності на землю, смертну кару, встановлював 8-годинний робочий день на підприємствах, декларував наміри всіляко домагатися миру, захищати всі свободи, здобуті революцією тощо. Тим самим він давав відповідь на найгостріші проблеми часу, засвідчував прагнення діячів УЦР зберегти життєдіяльність проголошеної держави за тих екстремальних умов41. Крім того, з прийняттям ІІІ Універсалу розпочався другий, найбільш плідний законотворчий період часів І УНР.

Формування власної законодавчої бази в галузі державного будівництва розпочалося з прийняття у листопаді 1917 р. Закону «Про вибори до Установчих зборів УНР». Закон встановлював пропорційну систему виборів. Брати участь у виборах мали право громадяни з 20-тирічного віку. Виборчих прав позбавлялися засуджені, дезертири, визнані судом банкрути, а також члени царської родини42.

Подальшим важливим кроком у законодавчій діяльності УЦР стало прийняття нею 25 листопада Закону про виключне право Центральної Ради видавати законодавчі акти УНР. Водночас законодавець наділив Генеральний Секретаріат правом видавати розпорядження у сфері своєї компетенції та на основі чинних законів43.

12 березня 1918 р. Мала Рада затвердила закон про державну символіку. «Володимирів тризуб» став державним гербом УНР. Також у березні було прийнято закон, який встановив українську мову як державну.

ЦР також здійснила спробу врегулювання міжнаціональних відносин. 9 січня 1918 р. було прийнято Закон «Про національно-персональну автономію». Але деякі його положення, зокрема про «іменні списки» – кадастри представників нацменшин, які повинні публікуватися для загального відома, викликали чимало непорозумінь і неприйняття з боку неукраїнців44.

Серед законів, виданих за часів І УНР, чільне місце займає Закон «Про громадянство УНР» від 2 березня 1918 р. Громадянином визнавалася особа, яка народилася на території УНР і пов’язана з нею постійним перебуванням. Всі інші могли клопотати про прийняття їх до українського громадянства. Однак таке право реально мали лише ті особи, які постійно проживали три роки на території республіки й ніколи не були помічені в «діяльності, спрямованій проти української державності».

У трудовому праві запроваджувався 8-годинний робочий день, регламентувалися особливості найму та праці жінок і неповнолітніх, встановлювалися святкові й робочі дні.

Земельне право регламентувалося ІІІ та IV Універсалами, а в січні 1918 р. було ухвалено Земельний закон, основою якого стало скасування права власності на землю. За цим законом землею мали користуватися сільські громади й добровільні товариства.

У цивільному та кримінальному праві продовжувало діяти царське законодавство з певними змінами.

29 квітня 1918 р. ЦР було прийнято Конституцію УНР.

У ній зокрема проголошувалося, що УНР – держава суверенна, самостійна і ні від кого не залежна, а носієм суверенітету є український народ, усі громадяни України, що проживали на її території. Волостям і громадам надавалися права широко самоврядування, всі національності отримували права «на впорядкування своїх культурних прав у національних союзах». На території УНР скасовувалися смертна кара, тілесні покарання й покарання, що ображали людську гідність і честь.

В основу побудови вищих органів держави закладався принцип поділу влади на законодавчу (Всенародні збори), виконавчу (Рада народних Міністрів), судову (Генеральний Суд).

Всенародні збори обиралися шляхом загального, рівного, безпосереднього таємного голосування за пропорційною системою. Обирали на 3 роки з розрахунку 1 депутат на 100 тисяч громадян. Розпустити достроково могли за бажанням 3 мільйонів виборців. Парламент працював сесійно, не менше, ніж двічі на рік. Могли скликатися позачергові сесії.

Правом законодавчої ініціативи наділялися: президія, фракція, група депутатів (не менше, ніж 30 осіб), Рада Народних міністрів, 100 тисяч громадян.

Прийняті закони та постанови повинні були друкуватися у вигляді витягів з протоколів засідань й набували чинності  після отримання їх місцевими органами влади.

Одне з центральних місць у конституції посідають права людини: свобода слова, друку, совісті, «переміни місця перебування», недоторканість житла, рівність усіх громадян незалежно від походження, віри, національності, майнового стану.

Політична, правова, адміністративна правоздатність і дієздатність наступала з 20 років45.

Отже, Центральна Рада вповні здійснювала функцію органу законодавчої влади. Промовистою й кількісною характеристикою є її законотворення. За час існування УЦР нею було прийнято близько 130 законів та інших законодавчих актів. За етапами законодавчої діяльності було ухвалено: до падіння Тимчасового уряду – близько 30 нормативних актів, переважно політико-декларативного характеру; з кінця жовтня 1917 р. і особливо з часу проголошенням УНР до IV Універсалу – близько 50; з прийняттям IV Універсалу і до 29 квітня 1918 р. включно – близько 50. Таким чином, основний масив нормативних актів (близько 100) було прийнято УЦР з проголошенням УНР і її самостійності46. На жаль, на правотворчому процесі негативно позначилися політичні пристрасті, відсутність професіоналізму, непослідовність і нерішучість у реформуванні суспільства.

Завдання для самостійної роботи:

  1.  Використовуючи знання з історії України, пригадайте процес формування українських політичних сил та їх основні гасла, що склалися напередодні 1917 р.
    1.  Для ґрунтовнішого усвідомлення процесів, що відбувалися у березні 1917–квітні 1918 р., вивчіть біографії таких політичних діячів, як М. Грушевський, В. Винниченко, С. Петлюра, М. Міхновський тощо.
      1.  Виявіть здобутки та прорахунки у державотворчій діяльності діячів Центральної Ради у період весна-літо 1917 р.
        1.  Розкрийте державно-правовий статус Генерального Секретаріату. Вивчіть його структуру, компетенцію та процес становлення. Спираючись на Конституцію УНР, дайте характеристику Раді Народних Міністрів як виконавчій гілці влади.
        2.  Складіть схеми органів державної та місцевої влади згідно з Конституцією УНР.
        3.  З’ясуйте досягнення й прорахунки Центральної Ради у реформуванні місцевого управління.
        4.  Охарактеризуйте особливості реформування судової гілки влади. Дайте оцінку принципам судочинства.
        5.  Проаналізуйте здобутки та прорахунки Центральної Ради у зовнішньополітичній діяльності, військовому будівництві.
        6.  Виділіть періоди, які мали місце у законотворчому процесі часів Центральної Ради, дайте їм історико-правову оцінку.
        7.  Яке значення для правотворчого процесу мало прийняття ІІІ Універсалу?
        8.  Охарактеризуйте конституційне законодавство УНР. Розкрийте структуру, зміст та значення Конституції УНР.
        9.  Розкрийте тенденції розвитку галузевого права (цивільного, кримінального тощо).
        10.  Зробіть історико-правову оцінку діяльності І УНР.


Нормативно-правові акти Української Центральної Ради
47.

І Універсал Центральної Ради (10 червня 1917 р.)

Народе Український!

Народе селян, робітників, трудящого люду!

Волею своею ти поставив нас, Українську Центральну Раду, на сторожі прав і вольностей української землі.

Найкращі сини твої, виборні люди від сел, від фабрик, від солдатських казарм, од усіх громад і товариств українських вибрали нас, Українську Центральну Раду, й наказали нам стояти й боротись за ті права та вольности.

Твої, Народе, виборні люди заявили свою волю так:

Хай буде Україна вільною. Не оділяючись від усієї Росії, не розриваючи з державою російською, хай народ український на своїй землі має право сам порядкувати своїм життям. Хай порядок і лад на Вкраїні дають вибрані вселюдним, рівним, прямим і тайним голосуванням Всенародні Українські Збори (Сойм). Всі закони, що повинні дати той лад тут у нас, на Вкраїні, мають право видавати тільки наші Українські Збори.

Ті ж закони, що мають лад давати по всій Російській державі, повинні видаватися у Всеросійськім Парламенті.

Ніхто краще нас не може знати, чого нам треба, й які закони для нас лучші.

Ніхто краще наших селян не може знати, як порядкувати своєю землею. І через те ми хочемо, щоб після того, як буде одібрано по всій Росії поміщицькі, казенні, царські, монастирські та інші землі у власність народів, як буде видано про це закон на Всеросійськім Учредительнім Зібранні, право порядкування нашими українськими землями, право користування ними належало тільки нам самим, нашим Українським Зборам (Соймові).

Так сказали виборні люди з усієї Землі Української.

Сказавши так, вони вибрали з-поміж себе нас, Українську Центральну Раду, й наказали нам бути на чолі нашого народу, стояти за його права й творити новий лад вільної автономної України.

І ми, Українська Центральна Рада, вволили волю свого народу, взяли на себе великий тягар будови нового життя й приступили до тієї великої роботи.

Ми гадали, що Центральне Російське Правительство простягне нам руку в сій роботі, що в згоді з ним ми, Українська Центральна Рада, зможемо дати лад нашій землі.

Але Тимчасове Російське Правительство одкинуло всі наші домагання, одпхнуло простягнену руку українського народу.

Ми вислали до Петрограду своїх делегатів (послів), щоб вони представили Російському Тимчасовому Правительству наші домагання.

А найголовніші домагання ті були такі:

Щоб Російське Правительство прилюдно окремим актом заявило, що воно не стоїть проти національної волі України, проти права нашого народу на Автономію.

Щоб Центральне Російське Правительство по всіх справах, що торкаються України, мало при собі нашого комісаря по українських справах.

Щоб місцева власть на Вкраїні була об'єднана одним представником від Центрального Російського Правительства, се-б-то вибраним нами комісаром на Вкраїні.

Щоб певна частина грошей, які збираються в Центральну Казну з нашого народу, була віддана нам, представникам сього народу, на національно-культурні потреби його.

Всі ці домагання наші Центральне Російське Правительство одкинуло.

Воно не схотіло сказати, чи признає за нашим народом право на Автономію, та право самому порядкувати своїм життям. Воно ухилилось од відповіді, одіславши нас до майбутнього Всеросійського Учредительного Зібрання.

Центральне Російське Правительство не схотіло мати при собі нашого комісаря, не схотіло разом з нами творити новий лад.

Так само не схотіло признати комісаря на всю Україну, щоб ми могли разом з ним вести наш край до ладу й порядку.

І гроші, що збираються з нашої землі, одмовилось повернути на потреби нашої школи, освіти й організації.

І тепер, Народе Український, нас приневолено, щоб ми самі творили нашу долю. Ми не можемо допустити край наш на безладдя та занепад. Коли Тимчасове Російське Правительство не може дати лад у нас, коли не хоче стати разом з нами до великої роботи, то ми самі повинні взяти її на себе. Це наш обов'язок перед нашим краєм і перед тими народами, що живуть на нашій землі.

І через те ми, Українська Центральна Рада, видаємо цей Універсал до всього нашого народу й оповіщаємо: од нині самі будемо творити наше життя.

Отже, хай кожен член нашої нації, кожен громадянин села чи города од нині знає, що настав час великої роботи.

Од сього часу кожне село, кожна волость, кожна управа повітова чи земська, яка стоїть за інтереси українського народу, повинна мати найтісніші організаційні зносини з Центральною Радою.

Там, де через якісь причини адміністративна влада зосталась у руках людей, ворожих до українства, приписуємо нашим громадянам повести широку, дужу організацію та освідомлення народу, й тоді перевибрати адміністрацію.

В городах і тих місцях, де українська людність живе всуміш з іншими національностями, приписуємо нашим громадянам негайно прийти до згоди й порозуміння з демократією тих національностей і разом з ними приступити до підготовки нового правильного життя.

Центральна Рада покладає надію, що народи неукраїнські, що живуть на нашій землі, також дбатимуть про лад та спокій у нашім краї й у цей тяжкий час вседержавного безладдя дружно, одностайно з нами стануть до праці коло організації автономної України.

І коли ми зробимо цю підготовчу організаційну роботу, ми скличемо представників від усіх народів землі української й виробимо закони для неї. Ті закони, той увесь лад, який ми підготовимо, Всеросійське Учредительне Зібрання має затвердити своїм законом.

Народе Український! Перед твоїм вибраним органом – Українською Центральною Радою стоїть велика й висока стіна, яку їй треба повалити, щоб вивести народ свій на вільний шлях.

Треба сил для того. Треба дужих, сміливих рук. Треба великої народньої праці. А для успіху тої праці насамперед потрібні великі кошти (гроші). До цього часу український народ усі кошти свої оддавав у Всеросійську Центральну Казну, а сам не мав, та не має й тепер від неї того, що повинен би мати за це.

І через те ми, Українська Центральна Рада, приписуємо всім організованим громадянам сел і городів, усім українським громадським управам і установам 31-го числа місяця липня (іюля) накласти на людність особливий податок на рідну справу й точно, негайно й регулярно пересилати його в скарбницю Української Центральної Ради.

Народе Український! У твоїх руках доля твоя. В цей трудний час всесвітнього безладдя й розпаду докажи своєю одностайністю й держав ним розумом, що ти, народ робітників, народ хліборобів, можеш гордо й достойно стати поруч з кожним організованим, державним народом, як рівний з рівним.

Ухвалено:

Київ. Року 1917, місяця червня (іюня) числа 10.

Універсал Української Центральної Ради

(II)

Громадяне землі Української.

Представники Временного Правительства повідомили нас про ті певні заходи, яких Временне Правительство має вжити в справі Управління на Україні до Учредительного Зібрання. Временне Правительство, стоючи на сторожі завойованої революційним народом волі, визнаючи за кожним народом право на самоозначіння і відносячи остаточне встановлення форми його до Учредительного Зібрання,  простягає руку представникам Української демократії  Центральній Раді,  і закликає, в згоді з ним, творити нове життя України на добро всієї революційної Росії.

Ми, Центральна Рада, яка завжди стояла за те, щоб не одділяти Україну од Росії, щоб вкупі з усіма народами її прямувати до розвитку та добробуту всієї Росії і до єдності демократичних сил її, з задоволенням приймаємо заклик Правительства до єднання і оповіщаємо всіх Громадян України:

Українська Центральна Рада, обрана Українським народом через його революційні організації, незабаром поповниться на справедливих основах представниками инших народів, що живуть на Україні, від їх революційних організацій, і тоді стане тим єдиним найвищим органом революційної демократії України, який буде представляти інтереси всієї людності нашого краю.

Поповнена Центральна Рада виділить наново з свого складу окремий одповідальний перед нею орган  Генеральний Секретаріат,  що буде представлений на затвердження Временного Правительства, яко носитель найвищої краєвої влади Временного Правительства на Україні.

В сім органі будуть об’єднані всі права і засоби, щоб він, яко представник демократії всієї України, і разом з тим як найвищий краєвий орган управління, мав змогу виконувати складну роботу організації та упорядкування життя всього краю в згоді з усією революційною Росією.

В згоді з иншими національностями України і працюючи в справах державного управління, як орган Временного Правительства, Генеральний Секретаріат Центральної Ради твердо йтиме шляхом зміцнення нового ладу, утвореного революцією.

Прямуючи до автономного ладу на Україні, Центральна Рада в згоді з національними меньшостями України підготовлятиме проект законів про автономний устрій України для внесення їх на затвердження Учредительного Зібрання.

Вважаючи, що утвореннє краєвого органу Временного Правительства на Україні забезпечує бажане наближення управління краєм до потреби місцевої людності в можливих до Учредительного Зібрання межах, і визнаючи, що доля всіх народів Росії міцно зв’язана з загальними здобутками революції, ми рішуче ставимось проти замірів самовільного здійснення автономії України до Всеросійського Учредительного Зібрання.

Що торкається комплектовання військових частей, то для сього Центральна Рада матиме своїх представників при кабінеті Військового Міністра, при Генеральнім Штабі і Верховному Головнокомандуючому, які будуть брати участь в справах комплектування окремих частин виключно українцями, поскільки таке комплектування, по опреділенню Військового Міністра, буде являтись з техічного боку можливим без порушення боєспособности армії.

Оповіщаючи про се громадян України, ми твердо віримо, що українська демократія, яка передала нам свою волю, разом з революційною демократією всієї Росії та її революційним Правительством прикладе всі свої сили, щоб довести всю державу і зокрема Україну до повного торжества революції.

Ухвалено:

У Київі, 1917 року, липня 3-го дня.


Універсал Української Центральної Ради

(III)

Народе український і всі народи України!

Тяжка й трудна година впала на землю Російської Республіки.

На півночі в столицях іде межиусобна й крівава боротьба. Центрального Правительства нема й по державі шириться безвластя, безлад і руїна.

Наш край так само в небезпеці. Без власти, дужої, єдиної, народньої Україна також може впасти в безодню усобиці, різні, занепаду.

Народе Український! Ти, разом з братніми народами України, поставив нас берегти права, здобуті боротьбою, творити лад і будувати все життя на нашій землі. І ми, Українська Центральна Рада, твоєю волею, в ім’я творення ладу в нашій країні, в ім’я рятування всеї Росії, оповіщаємо:

Однині Україна стає Українською Народньою Республікою.

Не відділяючись від республіки Російської і зберігаючи єдність її, ми твердо станемо на нашій землі, щоб силами нашими помогти всій Росії, щоб уся Республіка Російська стала федерацією рівних і вільних народів.

До Установчих Зборів України вся вдасть творити лад на землях наших, давати закони й правити належить нам, Українській Центральній Раді, і нашому правительству  Генеральному Секретаріятові України.

Маючи силу і власть на рідній землі, ми тою силою й властю станемо на сторожі прав і революції не тільки нашої землі, але і всієї Росії.

Отож оповіщаємо:

До території Народньої Української Республіки належать землі, заселені у більшости Українцями: Київщина, Поділя, Волинь, Чернігівщина, Полтавщина, Харьківщина, Катеринославщина, Херсонщина, Таврія (без Криму). Остаточне визначення границь Української Народньої Республіки, як що до прилучення частин Курщини, Холмщини, Вороніжчини, так і сумежних губерен і областей, де більшість населення українське, має бути встановлене по згоді зорганізованої волі народів.

Всіх же громадян сих земель оповіщаємо:

Однині на території Української Народньої Республіки існуюче право власности на землі поміщицькі та инші землі нетрудових хазяйств сільсько-господарського значіння, а також на удільні, кабінетські та церковні землі  касується.

Признаючи, що землі ті єсть власність усього трудового народу й мають перейти до нього без викупу, Українська Центральна Рада доручає Генеральному Секретареві по земельних справах негайно виробити Закон про те, як порядкувати земельним комітетам, обраним народом, тими землями до Українських Установчих Зборів.

Праця робітництва в Українській Народній Республіці має бути негайно упорядкована. А зараз оповіщаємо:

На території Народньої Республіки України від сього дня встановлюється по всіх підприємствах вісім годин праці.

Тяжкий і грізний час, який перебуває вся Росія, а з нею і наша Україна, вимагає доброго упорядкування виробництва, рівномірного роспреділення продуктів споживання і кращої організації праці. І через те приписуємо Генеральному Секретарству праці від сього дня разом з представництвом від робітництва встановити державну контролю над продукцією України, пильнуючи інтересів як України, так і цілої Росії.

Четвертий рік на фронтах ллється кров і гинуть марно сили всіх народів світу. Волею і іменем Української Республіки ми, Українська Центральна Рада, станемо твердо на тому, щоб мир було встановлено як найшвидше. Для того ми вживемо рішучих заходів, щоб через Центральне Правительство примусити й спільників і ворогів негайно роспочати мирні переговори.

Так само будемо дбати, щоб на мирному конгресі права народу українського в Росії і по за Росією не було в замиренню порушено. Але до миру кожен громадянин Республіки України, разом з громадянами усіх народів Російської Республіки, повинен стояти твердо на своїх позиціях, як на фронті, так і в тилу.

Останніми часами ясні здобутки революції було затемнено відновленою карою на смерть. Оповіщаємо:

Однині на землі Республіки Української смертна кара касується.

Всім ув’язненим і затриманим за політичні виступи, зроблені до сього дня, як уже засудженим, так і незасудженим, а також і тим, хто ще до відповідальности не потягнений, дається повна амністія. Про се негайно буде виданий закон.

Суд на Україні повинен бути справедливий, відповідний духові народу.

З тою метою приписуємо Генеральному Секретарству Судових Справ зробити всі заходи упорядкувати судівництво і привести його до згоди з правними поняттями народу.

Генеральному Секретарству Внутрішніх Справ приписуємо:

Вжити всіх заходів до закріплення й поширення прав місцевого самоврядування, що являються органами найвищої адміністративної влади на місцях, і до встановлення найтіснішого зв’язку й співробітництва його з органами революційної демократії, що має бути найкращою основою вільного демократичного життя.

Так само в Українській Народній Республіці має бути забезпечено всі свободи, здобуті всеросійською революцією: свободу слова, друку, віри, зібранів, союзів, страйків, недоторканости особи і мешкання, право і можливість уживання місцевих мов у зносинах з усіма установами.

Український народ, що сам довгі літа боровшися за свою національну волю й нині її здобувши, буде твердо охороняти волю національного розвитку всіх народностей, на Україні сущих, тому оповіщаємо, що народам великоруському, єврейському, польському й иншим на Україні признаємо національно-персональну автономію для забезпечення їм права і свободи самоврядування в справах їх національного життя. Та доручаємо нашому Генеральному Секретарству Національних справ подати нам в найближчому часі законопроект про національно-персональну автономію.

Справа продовольча є корінь державної сили в сей тяжкий і відповідальний час. Українська Народня Республіка повинна напружити всі свої сили і рятувати як себе, так і фронт і ті частини Російської Республіки, які потребують нашої допомоги.

Громадяне! Іменем Народньої Української Республіки, в федеративній Росії ми, Українська Центральна Рада, кличемо всіх до рішучої боротьби усяким безладдям і руїнництвом та до дружнього великого будівництва нових державних форм, які дадуть великій і знеможеній Республіці Росії здоровья, силу і нову будучність. Вироблення тих форм має бути проведене на Українських і Всеросійських Установчих Зборах.

Днем виборів до Українських Установчих Зборів призначено 27 грудня (декабря) 1917 року, а днем скликання їх  9 січня (января) 1918 року.

Про порядок скликання Українських Установчих Зборів  негайно видано буде закон.

Українська Центральна Рада.

У Київі 7(20) листопаду року 1917.

Універсал Української Центральної Ради

(IV)

Народе України.

Твоєю силою, волею, словом стала на Землі українській вільна Народня Республіка. Справдилась колишня давня мрія батьків твоїх, – борців за вольности і права трудящих.

Але в тяжку годину відродилась воля України. Чотири роки лютої війни знесилили наш край і людність. Фабрики товарів не виробляють. Заводи спиняються. Залізниці розхитані. Гроші в ціні падають. Хліба зменьшується. Насуває голод. По краю розплодились юрми грабіжників і злодіїв, особливо, коли з фронту посунуло військо, счинивши кріваву різню, заколот і руїну на нашій землі.

Через усе це не могли відбутися вибори в Українські Установчі Збори в приписаний нашим попереднім Універсалом час. Ці Збори, призначені на нинішній день, не змогли зібратись, щоб приняти з наших рук нашу тимчасову найвищу революційну владу над Україною, уставити лад в Народній Республіці нашій, організувати нове Правительство.

А тим часом петроградське правительство народніх комісарів, щоб привернути під свою владу вільну Українську Республіку, оповістило війну Україні і насилає на наші землі своє військо, красногвардійців-большевиків, які грабують хліб у наших селян і без всякої плати вивозять його в Росію, не жаліючи навіть зерна, наготовленого на засів, вбивають неповинних людей і сіють скрізь безладдя, злодіяцтво, безчинство.

Ми, Українська Центральна Рада, зробили всі заходи, щоб не допустити цеї братовбивчої війни двох сусідніх народів, але петроградське правительство не пішло нам назустріч і веде далі кріваву боротьбу з нашим народом і Республікою.

Крім того те саме петроградське правительство народніх комісарів починає затягати мир і кличе на нову війну, називаючи її до того ще “священною”. Знов поллється кров, знов нещасний трудовий народ повинен класти своє життя.

Ми, Українська Центральна Рада, обрана з’їздами селян, робітників і салдатів України, на те пристати ніяк не можемо, ніяких війн піддержувати не будемо, бо український народ хоче миру і мир демократичний повинен бути як найшвидче.

Але для того, щоб ні руське правительство, ні яке инше не ставили Україні на перешкоді установити той бажаний мир, для того, щоб вести свій край до ладу, творчої роботи, до кріплення революції та волі нашої, ми, Українська Центральна Рада, оповіщаємо всіх громадян України:

Однині Українська Народня Республіка стає самостійною, ні від нікого незалежною, вільною, суверенною державою українського народу.

Зо всіма сусідніми державами, як то: Россія, Польща, Австрія, Румунія, Туреччина та инші, ми хочемо жити в згоді й приязні, але ні одна з них не може втручатися в життя Самостійної Української Республіки.

Власть в ній буде належати тільки народові України, іменем якого, поки зберуться Українські Установчі Збори, будемо правити ми, Українська Центральна Рада, представництво робочого народу, селян, робітників і салдатів, та наш виконуючий орган, який однині матиме назву Ради Народніх Міністрів.

Отож, – насамперед приписуємо Правительству Республіки нашої, – Раді Народніх Міністрів, – під цього дня нести розпочаті вже нею переговори про мир з центральними державами цілком самостійно й довести їх до кінця, не зважаючи ні на які перешкоди з боку яких-небудь инших частей бувшої Російської Імперії, і установити мир, щоб наш край розпочав своє господарське життя в спокою й згоді.

Що ж до так званих “большевиків” та инших напастників, що нищать та руйнують наш край, то приписуємо Правительству Української Народньої Республіки твердо й рішуче взятися за боротьбу з ними, а всіх громадян нашої Республіки закликаємо: не жаліючи життя боронити добробут і свободу нашого народу. Народня Українська Держава повинна бути вичищена від насланих з Петрограду найманих насильників, які топчуть права Української Республіки.

Незмірно тяжка війна, розпочата буржуазними правительствами, тяжко мучила наш народ, знищила наш край, розбили господарство. Тепер тому мусить бути кінець!

З тим, як армія буде демобілізуватись, приписуємо відпускати вояків, після підтвердження мирних переговорів – розпустити армію зовсім, а потім замісць постійної армії завести народню міліцію, щоб військо наше служило охороні робочого народу, а не бажанням пануючих верств.

Поруйновані війною й демобілізацією місцевості мають бути відновлені за поміччю державного нашого скарбу.

Коли вояки наші повернуться додому, народні ради – волосні й повітові та й мійські думи мають бути переобрані в час, який буде приписано, щоб і вояки наші мали в них голос. А тим часом, щоб встановити на місцях таку власть, до якої мали-б довірря й яка б спіралась на всі революційно-демократичні верстви народу, правительство повинно закликати до співробітництва з місцевими самоврядуваннями ради селянських, робітничих і салдатських депутатів, вибраних із місцевої людности.

В справі земельній комісія, вибрана на останній сесії нашій, вже зробила закон про передачу землі трудовому народові без викупу, принявши за основу скасування власности й соціялізацію землі, згідно з нашою постановою на сьомій сесії. Закон сей буде розглянено за кілька день в повній Центральній Раді, й Рада Народніх Міністрів вживе всіх заходів, щоб передача землі в руки трудящих уже до початку весняних робот через земельні комітети неодмінно відбулась. Ліси ж, води й всі багацтва підземні, яко добро українського трудящого народу, переходять в порядкування Української Народньої Республіки.

Війна також відібрала на себе всі трудові заробницькі сили нашої країни. Більшість заводів, фабрик і майстерень виробляли тільки те, що було потрібно для війни, і народ зостався зовсім без товарів. Тепер війні кінець! Отож приписуємо Раді Народніх Міністрів негайно приступити до переведення всіх заводів і фабрик на мирний стан, до вироблення продуктів, потрібних насамперед трудящим масам.

Та сама війна наплодила сотні тисяч безробітних, а также інвалідів. У самостійній Народній Республіці України не повинен терпіти ні один трудящий чоловік. Правительство Республіки має підняти промисловість держави, має розпочати творчу роботу у всіх галузях, де всі безробітні могли-б знайти працю й прикласти свої сили, та вжити всіх заходів до забезпечення скалічених та потерпілих од війни.

За старого ладу торговці та ріжні посередники наживали на бідних пригноблених клясах величезні капітали. Однині Народня Українська Республіка бере в свої руки найважніші галузі торговлі і всі доходи з неї повертатиме на користь народу.

Торг товарами, які будуть привозитись з за кордону і вивозитись за кордон, буде вести сама держава наша, щоб не було такої дорожнечі, яку терплять найбідніші кляси через спекулянтів. Правительству Республіки на виконання сього приписуємо розробити і представити на затвердження Закон про це, а також про монополію заліза, угля, шкури, тютюну і инших продуктів і товарів, з яких найбільш бралося прибутків з робочих клясів, на користь нетрудящихся.

Так само приписуємо встановити державно-народній контроль над всіми банками, які кредітами (позиками) нетрудовим масам допомагали визискувати кляси трудові. Однині позичкова поміч банків має даватися головним чином на піддержку трудовому населенню та на розвиток народнього господарства Української Народньої Республіки, а не спекуляції та ріжну банкову експльоатацію (визиск).

На грунті безладдя, неспокою в життю та недостачі продуктів росте невдоволення серед де-якої частини людності. Тим невдоволенням користуються ріжні темні сили і підбивають несвідомих людей до старих порядків. Сі темні сили хочуть знов підвернути всі вільні народи під єдине ярмо Росії. Рада Народніх Міністрів повинна рішуче боротися зо всіма контр-революційними силами, а всякого, хто кликатиме до повстання проти самостійної Української Народньої Республіки – до повороту старого ладу, того карати як за державну зраду.

Всі ж демократичні свободи, проголошені 3-м Універсалом, Українська Центральна Рада підтверджує і зокрема проголошує: в самостійній Українській Народній Республіці нації користуватимуться правом національно-персональної автономії, признаним за ними законом 9-го січня.

Все, що, вичислене в сім Універсалі, не встигнемо зробити Ми, Центральна Рада, в найближчих тижнях певно довершать, справлять і до останнього порядку приведуть Українські Установчі Збори.

Ми наказуємо всім громадянам нашим проводити вибори до них як найпильніше, вжити всіх заходів, щоб підрахунок голосів закінчити як найскоріше, щоб за кілька тижнів зібрались наші Установчі Збори, найвищий господар і впорядник землі нашої, і закріпили свободу, лад і добробут Конституцією  нашої незалежної Української Народньої Республіки на добробут всього трудящого народу її, тепер і на будуче. Сьому ж найвищому нашому органові належатиме рішити про федеративний зв’язок з народніми республіками бувшої Російської держави.

До того ж часу всіх громадян самостійної Української Народньої Республіки кличемо непохитно стояти на сторожі добутої волі та прав нашого народу і всіма силами боронити свою долю від усіх ворогів селянсько-робітничої самостійної Республіки.

Українська Центральна Рада.

У Київі. 9 січня 1918 р.

Статут Генерального Секретаріату

Ha підставі згоди з тимчасовим правительством дня 16 липня (н. ст.) 1917 p. – орган революційної демократії всіх народів України – Українська Центральна Рада, що має підготувати Україну до остаточного здійснення автономного ладу й довести її до Українських Установчих всенародних Зборів і російського Установчого Зібрання, – утворює Генеральний Секретаріат, який являється найвищим органом управи на Україні.

Діяльність Генерального Секретаріату зазначається тимчасово такими головними пунктами:

  1.  Найвищим краєвим органом управи на Україні є Генеральний Секретаріат Української Центральної Ради, який формується Центральною Радою, відповідає перед нею і затверджується тимчасовим правительством.
  2.  Формування Генерального Секретаріату Центральна Рада здійснює через свій Комітет.
  3.  Центральна Рада затверджує Генеральний Секретаріат в цілості, висловлюючи йому довіррє.
  4.  В склад Генерального Секретаріату входить 14 генеральних секретарів, а саме секретарі: в справах внутрішніх, фінансових, військових, харчових, земельних, юстиції, освіти, національних, торгу, промисловости, почти й телеграфу, праці, доріг, генеральний контрольор і генеральний писарь.

Примітка. При секретареви в національних справах назначається три товариші секретаря від Великоросів, Євреїв і Поляків. Товариші секретаря по ділах своєї нації мають право реферату й рішучого голосу в сих справах у Генеральнім Секретаріаті. Товариші секретаря в національних справах затверджуються Комітетом Ради.

  1.  Свою вдасть Генеральний Секретаріат здійснює через всі урядові органи на Україні.
  2.  Всі урядові органи на Україні підлягають власти Генерального Секретаріату.

Примітка: Генеральний Секретаріат установляє, які органи, в яких межах і в яких випадках мають зноситися безпосереднє з тимчасовим правительством.

  1.  Всі урядові посади на Україні, коли вони не виборні, заміщаються Генеральним Секретаріатом або підвладними йому органами.
  2.  При тимчасовім правительстві має бути стате- секретар для справ України, якого призначає тимчасове правительство по згоді з Центральною Радою.
  3.  Статс-секретар має пильнувати інтересів України в усій роботі тимчасового правительства й в разі потреби переслати законопроекти через Генеральний Секретаріат на розгляд Ц. Ради.

10. Генеральний Секретаріат передає на санкцію тимчасового правительства ті законопроекти, які розглянула й ухвалила Центральна Рада.

  1.  Генеральний Секретаріат передає на затвердження тимчасового правительства тимчасові фінансові обрахунки видатків на потреби України, які розглянула й ухвалила Центральна Рада.
  2.  Тими коштами, які надходять на рахунок Центральної Ради, розпоряджується Генеральний Секретаріат по бюджету, ухваленому Центральною Радою.
  3.  Генеральний Секретаріат ті справи, які він уважає найважнійшими, передає на розгляд Центральної Ради.
  4.  Діяльність Генерального Секретаріату, відповідального перед Центральною Радою, контролюється нею шляхом запитань по всіх справах.
  5.  В перервах поміж сесіями Центральної Ради Генеральний Секретаріат відповідає перед Комітетом Центральної Ради, який виконує всі її функції, окрім зазначеної в 3-ім.
  6.  Коли Генеральний Секретаріат не згоджується з постановою Комітету в якій небудь справі, остання переноситься на розгляд Центральної Ради, яка скликається негайно.
  7.  Коли Центральна Рада висловлює недовір'я Генеральному Секретаріатові, він подається у відставку.
  8.  Всі акти Центральної Ради й Комітету контрасигнуються Генеральним Секретаріатом.
  9.  Всі закони тимчасового правительства мають силу на Україні від дня проголошення їх в Краєвім Урядовім Віснику на українській мові.

Примітка: В надзвичайних випадках Генеральний Секретаріат проголошує їх іншим способом.

  1.  Всі закони, адміністративні приписи й постанови, проголошені українською мовою, публікуються також на мовах: російській, єврейській, польській.

Тимчасова інструкція Генеральному Секретаріатові Тимчасового уряду на Україні (4 серпня 1917 р.)

  1.  На час до вирішення справ про місцеве врядування Установчими Зборами по справах місцевого врядування Україною вищим органом Тимчасового уряду є Генеральний Секретаріат, которого призначає Тимчасовий уряд по пропозиціях Центральної Ради.
  2.  Уповноваження Генерального Секретаріату поширюються на губернії: Київську, Волинську, Подільську, Полтавську і Чернігівську, з виключенням Мглинського, Сурожського, Стародубського і Новозибківського повітів. Вони можуть бути поширені і на інші губернії чи частини їх, в тім разі як утворені в цих губерніях на основі постанови Тимчасового уряду земські інституції висловляться за бажаність такого поширення.
  3.  Генеральний Секретаріат складається з генеральних секретарів по відомствах: а) внутрішніх справ; б) фінансів; в) хліборобства; г) освіти; д) торгу і промисловосте; е) праці, а також секретаря по національних справах і генерального писаря. Крім цього, при Генеральному Секретаріаті є для контролю його справ генеральний контрольор, що бере участь у засіданнях Генерального Секретаріату з правом рішаючого голосу. З числа секретарів не менше чотирьох

Повинні бути заміщені з осіб, які не належать до української національності. При Секретарі по національних справах встановим чоться три посади товаришів секретаря з тим, щоб всі чотири найбільш численні національності України мали кожна свого представника в особі секретаря або одного із його товаришів.

  1.  Генеральний Секретаріат розглядає й подає на затвердження Тимчасового уряду проекти, що торкаються життя краю і його ирядування. Проекти ці можуть бути перед поданням їх Тимчасовому уряду внесені на обговорення Центральної Ради.
  2.  Уповноваження Тимчасового уряду по справах місцевого управління, що входять у компетенцію пойменованих у статті 3-ій відомств, здійснюються через генеральних секретарів. Докладніше визначення цих справ буде подане в особливому додаткові.
  3.  По всіх справах, зазначених у попередній статті, місцева влада краю звертається до Генерального Секретаріату, який після зносин з Тимчасовим урядом передає його розпорядження і накази місцевій владі.
  4.  Генеральний Секретаріат подає список кандидатів на урядові посади, обов'язки яких торкаються пунктів, зазначених в статті 5 справ.
  5.  Стосунки вищих державних установ і окремих громадських відомств з секретаріатом і окремими секретарями по належності, а також останніх з вищими державними установами і відомствами робляться через особливого комісара України в Петрограді. Так само йдуть і законодатні пропозиції і проекти, які торкаються місцевих справ України, як також і заходи загальнодержавного значіння, які виникли в окремих відомствах або обговорені міжві-домственними і відомственними комісіями і вимагають через особливе відношення до України участи представника управління в зазначених комісіях.
  6.  В негайних і настирливих випадках вищі державні установи і відомства сповіщають про свої накази місцеву владу безпосередньо, сповіщаючи одночасно про ці накази секретаріат.

Міністр-председатель О. Керенський Міністр юстиції Зарудний Петроград, 4 серпня 1917 року

Звернення Генерального Секретаріату до всіх громадян України (27 жовтня 1917 р.)

У Петрограді відбулися криваві події, які загрожують загибелі завоювань революції.

Частина населення Петрограду, керована більшовиками, збройним шляхом ліквідувала Тимчасовий Уряд і хоче нав'язати свою волю Російській Республіці.

Генеральний Секретаріат України... закликає населення України до спокою. Разом з усіма революційними силами України Генеральний Секретаріат буде рішуче боротися з будь-якими спробами підтримки Петроградського повстання.

Громадяни України! Покажіть себе вірними захисниками свободи і ворогами анархії, яка може віддалити скликання Всеросійських і Українських Установчих Зборів і навіть привести до загибелі рідного краю.

Київ. 27.10.1917р

Закон Центральної Ради

«Про порядок видання законів»

(8 грудня 1917 р.)

І.

До сформування Федеративної Російської Республіки і утворення її конституції, виключне і неподільне право видавати закони для Укр. Нар. Респ. належить Українській Центральній Раді.

II.

  1.  Всі закони і постанови, які мали силу на території Укр. Нар. Респ. до 27 жовтня 1917 p., оскільки вони не змінені і не скасовані Універсалами, законами і постановами Укр. Ц. Ради, мають силу і надалі, яко закони і постанови Укр. Нар. Республіки.
  2.  Право видавати розпорядження в обсягу урядовання, на основі законів, належить Генеральним Секретарям Укр. Н. Республіки.
  3.  До видання таких розпоряджень зостаються в силі розпорядження Російського Правительства, які були видані до 27 жовтня 1917 p., оскільки вони не змінені або не скасовані Укр. Ц. Радою та Ген. Секретаріятом.

III.

  1.  До прийдучих змін законодавчим порядком полишаються в силі і всі державні уряди і установи, які зостаються на території У.Н.Р. по день 7 листопада 1917 р. з дотеперішнім їх ділокругом, урядженням і штатами, яко уряди і установи У.Н.Р.
  2.  Це положення тим часом, до погодження з иншими частинами Рос. Федерації, має стійність і для урядів і установ, які обіймають тільки почасти територію У.Н.Р., і тільки в тій мірі, в якій їх діяльність поширюється на українську територію.
  3.  Всі особи, які займали посади державної служби по день 7 падолисту 1917 р. на території У.Н.Р., чи то за призначенням рос.

Правительства, чи то за обранням органами самоврядування, зостаються на своїх урядах, без особливих прохань чи заяв.

Закон Центральної Ради

«Про випуск державних кредитових білетів УНР»

(6 січня 1918 р.)

  1.  Кредитові білети У.Н.Р. випускаються Державним Банком У.Н.Р. в розмірі строго обмеженому дійсними потребами грошового обміну під забезпечення тимчасово, до утворення золотого фонду, майном Республіки: нетрями, лісами, залізницями і прибутками У.Н.Р. від монополій, після одержання на відповідну суму зобов'язань Державної Скарбниці Республіки.
  2.  Розмір випуску кредитових білетів не повинен ні в якому разі перевисшати половини річної суми прибутків від монополій.
  3.  Випуски кредитових білетів можуть бути зроблені лише законодатним шляхом.
  4.  Кредитові білети У.Н.Р. випускаються в карбованцях, при чому один карбованець містить 17,424 долі щирого золота і ділиться на 200 шагів.
  5.  Українські кредитові білети ходять нарівні з золотою монетою, являються законним сплатним засобом і обов'язково повинні прийматися при всіх оплатах.
  6.  Російські кредитові білети ходять на попередніх підставах.
  7.  Розмін і обмін українських кредитових білетів на російські і навпаки російських на українські обов'язковий для всіх осіб, місць і установ без якого-небудь комісіонного за розмір і обмін винагородження.
  8.  Обмін українських кредитових білетів одної вартости на другу, а також ветхих білетів на нові переводиться в установах Українського Державного Банку і Скарбницях.
  9.  Одночасно з випуском в народній обмін кредитових білетів належить оголошувати про прикмети їх неплатности в разі їх попсований.
  10.  За фальшування українських кредитових білетів винуваті караються позбавлення прав і каторгою.
  11.  Генеральному Секретарю фінансів надається право виробити зразки кредитових білетів У.Н.Р. і опис їх оголосити до загальної відомосте.

Заступник Голови Української Центральної Ради

Mux. Шраг. Секретарь Української Ц. Ради А. Постоловський. Ствердив в. о. Генерального Писаря

Ів. Мірний.

Закон Центральної Ради

«Про національно-персональну автономію» (9 січня 1918 р.)

Ст. 1. Кожна з населяючих Україну націй має право в межах Української Народної Республіки на національно-персональну автономію: тобто право на самостійне влаштування свого національного життя, що здійснюється через органи Національного союзу, влада якого шириться на всіх його членів, незалежно від місця їх поселення в межах Української Народної Республіки. Це є невід'ємним правом націй і ні одна з них не може бути позбавлена цього права, або обмежена в цьому.

Ст. 2. Населяючим територію УНР націям  великоруській, єврейській і польській  право на національно-персональну автономію дається силою цього закону. Нації же білоруська, чеська, молдавська, німецька, татарська, грецька та болгарська можуть скористуватися правом національно-персональної автономії, якщо до Генерального суду про те поступить заява від кожної нації зокрема, підписана не менш, як 10 тис. громадян УНР без різниці полу і віри, необмежених по суду у своїх політичних правах, що заявляють про належність свою до данної нації. Генеральний суд розглядає заяву в публічному засіданні в строк не пізніше як через 6 місяців з дня її подання, сповіщає про свою постанову Генеральний Секретаріат і оголошує її до загальної відомості. Зазначені заяви від націй, які не перелічені в цій статті, подаються на розгляд парламенту УНР.

Ст. 3. Для здійснення зазначеного в ст. 1 права громадяни УНР, що належать до даної нації, утворюють на території УНР

Національний союз. Членами кожного Національного союзу ведуться іменні списки, які в сукупності складають національний кадастр, який по складанню публікується до загального відома, і кожен громадянин має право вимагати як свого включення в данний національний кадастр, так і виключення з нього з огляду на заяву про неналежність його до данної нації.

Ст. 4. Національний союз користується правом законодавства і врядування в межах компетенції, яка встановлюється точно в порядку, зазначеному в ст. 7 цього закону.

Національному союзу виключно належить право представництва данної нації, яка живе на території УНР, перед державними і громадянськими установами. Законодавчі постанови, які видаються національними зборами, в межах компетенції Національного союзу (ст. 9), належать до оголошення в загальноустановленому порядку.

Ст. 5. З загальних засобів УНР та органів місцевого самоврядування відчисляється в розпорядження Національного союзу на справи, якими він завідує із сум, призначених на ці справи, певні частини, пропорціональні кількості членів данного Національного союзу.

Ст. 6. Національний союз визначає свій щорічний бюджет і має право оподаткування своїх членів на підставах, установлених для загальнодержавного оподаткування; за своєю відповідальністю робити позики і приймати інші фінансові заходи для забезпечення діяльності Національного союзу.

Ст. 7. Обсяг справ, належних до компетенції Національного союзу і окремих його органів, як рівно і устрій установ визначаються постановою Установчих зборів данної нації, котрі разом з цим визначають порядок зміцнення своїх постанов. Прийняті постанови, які торкаються обсягу компетенції Національного союзу, належать до розгляду, затвердження Установчими зборами УНР, або її парламенту.

Примітка. Розбіжності, які можуть виникати з цього приводу між Національними Установчими зборами і Установчими зборами УНР, або її парламентом розв'язуються погоджуючою комісією, яка складається з рівного числа представників від цих установ. Постанови погоджуючої комісії переходять на остаточне затвердження Установчих зборів УНР або її парламенту.

Ст. 8. Національні Установчі збори утворюються з членів, обраних належними до данної нації громадянами УНР, котрим виповнилось 20 років, на основі загального, без різниці полу і віри, і рівного виборчого права, через безпосередні вибори і таємне голосування з дотриманням принципу пропорціонального представництва.

Ст. 9. Органи Національного союзу є органи державні. Вищим представницьким органом Національного союзу є Національні збори, які обираються членами союзу на основах, зазначених в ст. 8. Вищим виконавчим органом союзу є Національна рада, яка обирається Національними зборами і перед ними відповідає.

Ст. 10. Усі суперечки по питанню компетенції, які виникатимуть між органами Національного союзу з одного боку та органами державного урядування місцевого самоврядування і інших Національних союзів, з другого боку, розв'язуються адміністративним судом.

Голова Української Центральної ради

М. Грушевський

 Секретар Української Центральної ради

Онацький

Затвердив: В. об. генерального писаря

Мірний

Закон Центральної Ради

«Про громадянство Української Народної Республіки»

(2 березня 1918 р.)

§ 1. Громадянином Української Народної Республіки вважати кожного, хто родився на території України і зв'язаний з нею постійним перебуванням та на цій підставі бере собі свідоцтво приналежності своєї до громадян Української Народної Республіки.

§ 2. Громадяни Республіки зобов'язані підтримувати державу всіма силами і засобами, коритись її законам, боронити від ворогів і підтримувати добрий лад, порядок, свободу, рівність, справедливість.

§ 3. Тільки громадяни Республіки користатимуться з усієї повноти громадянських і політичних прав, беруть участь в орудо-ванні державним і місцевим життям через пасивну і активну участь в виборах до законодавчих установ і органів місцевого самоврядування і мають права служби в державних і державно-громадських установах.

§ 4. Для відібрання свідоцтва про приналежність до громадян Української Народної Республіки мешканці Української Народної Республіки, які відповідають умовам § 1, мають на протязі 3 (трьох) місяців від дня опублікування цього закону зложити урочисто клятви (торжественное обещание) на вірність Українській Народній Республіці в порядку, визначеному окремим законом.

§ 5. Хто з визначених в § 1 цього закону осіб не захоче бути громадянином Української Народної Республіки, повинен на протязі 3 (трьох) місяців від дня опублікування цього закону подати про це заяву по місцю проживання місцевому комісарові з визначенням, до громадян якої держави він належатиме, і комісар видає тимчасове посвідчення на перебуття на території Республіки, коли б признав це можливим, на термін не більше 3 (трьох) місяців.

§ 6. Прохання про прийняття в громадянство Республіки осіб, які не відповідають умовам § 1, подають по місцю проживання прохача місцевій владі, а за кордоном Української Народної Республіки  її представникові, а ті з своїм заключениям передають прохання народному міністрові внутрішніх справ, який остаточно вирішує справу про прийняття прохача в громадянство Республіки.

§ 7. Подавати прохання про прийняття в громадянство Республіки, згідно з § 6, можуть особи, що постійно прожили 3 (три) роки на території Республіки, не помічені були ніколи в діяльності, спрямованої проти Української Держави, і до того тісно зв'язані з її територією своїм промислом чи заняттям.

§ 8. Особи, які не прожили останніх 3 (три) роки на території України, але можуть документами довести тісний зв'язок з Україною, також мають право подавати прохання про прийняття в громадянство Української Народної Республіки на протязі 6 (шести) місяців від дня опублікування цього Закону для країн поза Європою, а після цього вони підпадають вимогам.

§ 9. Жінки слідують громадянству чоловіків, оскільки не заявили противного протягом термінів, вказаних цим Законом в відповідних випадках. Діти до повноліття слідують громадянству батька, але від 14 (чотирнадцяти) літ можуть заявити про своє громадянство самостійно.

§ 10. Громадянин Української Народної Республіки не може бути громадянином іншої держави.

§11. Громадяни інших держав для тимчасового перебування на території Республіки повинні одержати від місцевої влади посвідчення, але на термін не більше 6 (шести) місяців.

§ 12. Громадянин Української Народної Республіки має право зрікатися громадянства Української Народної Республіки і через рік після того, як подасть про це заяву місцевій владі про приналежність, вказавши при цьому, в громадянство якої держави він переходить, він позбавляється прав і звільняється від обов'язків українського громадянства.

Голова УЦР Грушевський

Секретар УЦР Чечель

Закон Центральної Ради

про державну мову

(березень 1918 p.)

(Витяги)

Центральна Рада ухвалила:

  1.  Всякого роду написи, вивіски тощо на торговельно- промислових, банкових та подібних закладах і конторах повинно писатися державною українською мовою, окрім інших мов... при тім написи українською мовою мають бути на основній части всього напису, на чільнім місці.
  2.  Ця постанова має силу і до всякого роду виробів... виготовлених на території Республіки, які мають етикетки, написи.
  3.  По всіх торгово-промислових банкових і т. п. закладах, конторах... мовою в діловодстві має бути державна українська.

Конституція Української Народньої Республіки

(Статут про державний устрій, права і вільності УНР)

I. Загальні постанови

1. Відновивши своє державне право, яко Українська Народна Республіка, Україна, для кращої оборони свого краю, для певнішого забезпечення права і охорони вільностей, культури і добробуту своїх громадян, проголосила себе і нині єсть державою суверенною, самостійною і ні від кого незалежною.

2. Суверенне право в Українській Народній Республіці належить народові України, цеб-то громадянам УНР всім разом.

3. Це своє суверенне право народ здійснює через Всенародні Збори України.

4. Територія УНР неподільна, і без згоди Всенародніх Зборів в 2/3 голосів присутніх членів не може відбутись ніяка зміна в границях Республіки або в правнодержавних відносинах якоїсь території до Республіки.

5. Не порушуючи єдиної своєї власти, УНР надає своїм землям, волостям і громадам права широкого самоврядування, додержуючи принципу децентралізації.

6. Націям України УНР дає право на впорядкування своїх культурних прав в національних межах.

II. Права громадян України

7. Громадянином УНР вважається кожна особа, яка це право набула порядком, приписаним законами УНР.

8. Громадянин УНР не може бути разом з тим громадянином иншої держави.

9. Громадянин УНР може зложити з себе громадянські права заявою до Уряду УНР з захованням приписаного законом порядку.

10. Позбавити громадських прав громадянина УНР може тільки постанова Суду Республіки.

11. Актова, громадянська і політична правомочність громадянина УНР починається з 20 літ. Ніякої ріжниці в правах і обов’язках між чоловіком і жінкою право УНР не знає.

12. Громадяне в УНР рівні в своїх громадянських і політичних правах. Уродження, віра, національність, освіта, майно, оподаткування не дають ніяких привілеїв в них. Ніякі титули в актах і діловодстві УНР вживатися не можуть.

13. Громадянин УНР і ніхто инший не може бути затриманий на території її без судового наказу инакше, як на гарячім вчинку. Але і в такім разі він має бути випущений не пізніше, як за 24 години, коли суд не встановить якогось способу його затримання.

14. Громадянин УНР і ніхто инший на території її не може бути покараний смертю, ані відданий яким-небудь карам по тілу, або иншим актам, які понижують людську гідність, ані підпасти конфіскації майна, як карі.

15. Домашнє огнище признається недоторканим. Ніяка ревізія не може відбутися без судового наказу. В наглих випадках можуть органи правової охорони нарушити недоторканість і без судового наказу; одначе і в тім випадку має бути на жадання громадянина доставлений судовий наказ не далі, як на протязі 48 годин по довершенню ревізії.

16. Установлюється листова тайна. Органам державної влади не вільно відкривати листів без судового наказу инакше, як у випадках, законом означених.

17. Громадянин УНР і ніхто инший на території не може бути обмежений в правах слова, друку, сумління, організації, страйку, скільки він не переступає при тім постанов карного права.

18. Кожний громадянин УНР і всі инші на її території мають повну свободу перемін місця пробування.

19. Постанови параграфів 14, 16, 17, 18 і 19 не торкаються нормовання спеціяльними законами виїмкового стану, який можна встановляти лише кожен раз окремим законом, згідно параграфів 79 – 80.

20. Лише громадяне УНР користуються з усієї повноти громадянських і політичних прав, беруть участь в орудуванню державним і місцевим життям через активну і пасивну участь у виборах до законодатних установ і органів місцевого самоврядування.

21. Активне і пасивне право участи у виборах, як до законодатних органів УНР, так і до всіх виборчих органів місцевого і громадянського самоврядування, мають всі громадяне УНР, коли їм до дня виконання виборчого акту вийде двадцять літ. Виїмок творять признані законом за безумних або божевільних, котрі находяться під опікою. Які карні переступства тягнуть позбавлення виборчого права, про те рішають Всенародні Збори звичайним законодатнім порядком. Ніяких инших обмежень виборчого права не може бути. Окремі постанови про права громадянства нормує спеціальний закон.

III. Органи власти Української Народньої Республіки

22. Вся власть в УНР походить від народу, а здійснюється в порядку, установленім цим статутом.

23. Верховним органом власти УНР являються Всенародні Збори, які безпосередньо здійснюють вищу законодавчу власть в УНР і формують органи виконавчої і судової власти УНР.

24. Вища власть виконавча в УНР належить Раді Народніх Міністрів.

25. Вищим органом судовим єсть Генеральний Суд УНР.

26. Всякого рода справи місцеві впорядковують виборні Ради і Управи громад, волостей і земель. Їм належить єдина безпосередня місцева власть: міністри УНР тільки контролюють і координують їх діяльність (параграф 50), безпосередньо і через визначених ними урядовців, не втручаючись до справ, тим Радам і Управам призначених, а всякі спори в ціх справах рішає Суд Української Народньої Республіки (параграфи 60 – 68).

IV. Всенародні Збори Української Народньої Республіки

27. Всенародні Збори вибираються загальним, рівним, безпосереднім, тайним і пропорціональним голосуванням всіх, хто користується громадянськими і політичними правами на Україні і в них судово не обмежений,

28. Вибори мають бути впорядковані так, щоб один депутат припадав приблизно на сто тисяч людності і щоб при виборах ніхто не мав другого голосу. У всім иншім правила виборів у Всенародні Збори установляються законом.

29. Депутатом може бути вибраний кожний не обмежений в своїх правах громадянин УНР, котрому минуло 20 років. Він не може бути потягнений до одповідальности за свою політичну діяльність. Підчас виконування своїх депутатських обов’язків він дістає платню в висоті і в порядку, установлених Всенародніми Зборами.

30. Повірка виборів належить Судові УНР. Свої рішення в цих справах він передає Всенароднім Зборам. Признання мандатів неправними і скасовання виборів та призначення на їх місце нових виборів належить Всенароднім Зборам.

31. Депутати до Всенародніх Зборів вибираються на три роки.

По трьох роках з дня виборів вони тратять свою силу, коли Збори не були розпущені й заступлені новими дочасно.

32. Дочасно Всенародні Збори розпускаються їх же постановою, а також волею народу, виявленою не меньш, як трьома міліонами виборців, писаними заявами, переданими через громади Судові, котрий, по провірці правосильности, повідомляє про це домагання Всенародні Збори.

33. Нові вибори по постанові Всенародніх Зборів розписує виконавча власть. Всенародні Збори тратять свою повновласть з днем передачі її новообраним Всенароднім Зборам. Між постановою про росписання виборів і скликання нових Всенародніх Зборів не може минути більш, як три місяці.

34. Скликає Всенародні Збори і провадить ними Голова їх, вибраний Всенародніми Зборами. Нові Всенародні Збори скликає і відкриває Голова, вибраний попередніми Всенародніми Зборами, Уряд Голови триває весь час, поки не будуть скликані нові Збори і буде вибраний ними Голова. Зміняє його заступник, вибраний Зборами на випадок смерти або тяжкої хвороби, до вибору нового Голови.

35. Голова Всенародніх Зборів, як їх представник, іменем Республіки сповняє всі чинності, звязані з представництвом Республіки.

36. В поміч Голові, в справах, вичислених в параграфах 32 -33, Всенародніми Зборами вибірається йому товаришів, в числі, яке установлять Всенародні Збори. Один з них вибірається заступником Голови.

37. Всенародні Збори збіраються на сесію не меньш, як два рази щороку. Перерва між сесіями не може бути більш трьох місяців. На пропозицію, внесену 1/5 депутатів, Всенародні Збори повинні бути скликані не пізніше місяця від її одержання Головою.

38. Для правосильности рішень Всенародніх Зборів треба присутности більш як половини депутатів. Всі справи рішаються звичайною більшістю присутніх. Тільки відділення території, зміни конституції, проголошення війни і відання під слідство і суд міністрів рішаються спеціальною більшістю.

39. Законодатні проєкти вносяться на розгляд Всенародніх Зборів:

а) президією в порозумінню з Радою Старшин Зборів;

б) поодинокими фракціями, зареєстрованими Всенародніми Зборами;

в) окремими депутатами, числом не меньш 30-ти;

г) Радою Народніх Міністрів УНР;

д) органами самоврядування, які об’єднують не меньш 100 тисяч виборців;

е) безпосередньо виборцями-громадянами Республіки, в числі не меньш 100 тисяч, писаними заявами, потвердженими через громади і поданими Судові, що по провірці їх правильности передає цю пропозицію Голові Всенародніх Зборів.

40. Законодатні проєкти, внесені вказаним в параграфі 39 порядком, передаються президією Всенародніх Зборів до комісії і після докладу комісії приймаються остаточно Всенародніми Зборами. Законодатні проєкти, внесені не з ініціативи Ради Народніх Міністрів, разом з внесенням до президії Всенародніх Зборів подаються до відома Ради Народніх Міністрів.

41. Законодатні проєкти, внесені, а не ухвалені в одній сесії, можуть прийти під ухвалу нової сесії, але не можуть переходити під ухвалу Всенародніх Зборів нового складу (після нових виборів).

(42.) Внесення про зміну Конституції вносяться і проходять тим же порядком, вказаним в параграфах 39  – 41, але для ухвали їх потрібно 3/5 присутніх депутатів, а ухвала стає правосильною тільки тоді, коли ця ухвала буде поновлена звичайною більшістю Всенародніми Зборами в новім складі, після найближчих нових виборів. У всім иншім, не вказанім Конституцією, лад і діяльність Всенародніх Зборів нормується наказом, який Всенародні Збори ухвалюють і зміняють в звичайнім порядку.

43. Закони і постанови Всенародніх Зборів розпубліковуються ними, як виїмки з протоколів їх засідань, за підписом Голови (або його товариша) і одного з Секретарів Всенародніх Зборів. Обов’язують вони від дня одержання їх в місцевих установах, оскільки не поставлено инакше в самім законі.

44. Без ухвали Всенародніх Зборів не можуть побиратись ніякі податки.

45. Без постанови Всенародніх Зборів не можуть бути зроблені на рахунок УНР ніякі позики, а ні взагалі якісь обложення державного майна.

46. Громадяне України не можуть бути покликані до обов’язкової військової або міліційної служби инакше, як постановою Всенародніх Зборів України.

47. Війна не може бути проголошена, ні згода не може бути заключена від імені УНР без постанови Всенародніх Зборів. Для проголошення війни треба ухвали двох третин присутніх членів Всенародніх Зборів.

48. Всенародні Збори затверджують трактати політичні й економічні, що укладаються іменем УНР.

49. Всенародні Збори установлюють одиниці міри, ваги і монети УНР.

V. Про Раду Народніх Міністрів Української Народньої Республіки

50. Яко вища виконавча власть УНР (параграф 22), Рада Народніх Міністрів її порядкує всіма справами, які зістаються по-за межами діяльности установ місцевої самоуправи (параграф 24) або дотикають цілої УНР; координує і контролює діяльність цих установ, не порушуючи законом установлених компетенцій їх, та приходить їм в поміч, коли вони до неї звертаються.

51. Рада Народніх Міністрів дістає свою повновласть від Всенародніх Зборів і тільки перед ними відповідає.

52. Формує Раду Народніх Міністрів Голова Всенародніх Зборів за порозуміння з Радою Старшин Зборів, і потім Рада Народніх Міністрів подається на затвердження Всенароднім Зборам.

53. Тим самим способом робиться частинне доповнення Ради Народніх Міністрів.

54. Число членів Ради Народніх Міністрів і спеціалізацію їх портфелів установлюють Всенародні Збори.

55. Кожен депутат Всенародніх Зборів має право ставити запитання Раді Народніх Міністрів в цілому чи поодиноким її членам, оголошуючи запитання через президію. Всенародніх Зборів.

56. Фракція Всенародніх Зборів і депутати, в числі не меньше 15-ти, можуть ставити Раді Народніх Міністрів чи поодиноким її членам жадання вияснень, порядком параграфа 55. Коли Всенародні Збори більшістю голосів підтримають таке жадання, міністри не пізніше семи день мають на ці жадання дати пояснення у Всенародніх Зборах УНР – самі чи через своїх представників.

57. Член Ради Народніх Міністрів, котрому більшість Всенародніх Зборів УНР висловить недовірря, складає свою повновласть, і через 24 години після цього Всенародні Збори можуть приступити до заміщення його способом, вказаним в параграфі 53. Те саме розуміється про цілу Раду Народніх Міністрів, коли їй буде висловлено недовірря в цілости.

58. Постановою 2/3 Всенародніх Зборів члени Ради Народніх Міністрів можуть бути віддані під слідство й суд за свою діяльність.

59. Члени Ради Народніх Міністрів мають право брати участь в дебатах Всенародніх Зборів з дорадчим голосом. Члени Всенародніх Зборів підчас свого пробування в складі Ради Народніх Міністрів теж мають тільки дорадчий голос.

VI. Суд Української Народньої Республіки

60. Суд в УНР одбувається іменем її.

61. Поступовання в суді має бути прилюдне і устне.

62. Судова власть в рамках цівільного, карного і адміністраційного законодавства здійснюється виключно судовими установами,

63. Судових вирішень не можуть змінити ні законодатні, ні адміністраційні органи власти.

64. В яких випадках адміністраційні органи можуть накладати й екзекувати кари – про те рішає виключно закон.

65. Суд для всіх громадян Республіки один і цей самий, не виключаючи й членів Всенародніх Зборів та членів Ради Народніх Міністрів, з захованням при цьому постанов параграфа 58 цього закона.

66. Найвищим Судом Республіки являється “Генеральний Суд УНР”, зложений з колегії, вибраної Всенародніми Зборами на протяг пяти літ.

67. Генеральний Суд являється найвищою касаційною інстанцією для всіх судів Республіки і не може бути судом першої та другої інстанції та мати функції адміністративної власти.

68. В усім иншім організація і компетенція судів та особи і речевої приналежности судової установляється законом.

VII. Національні Союзи

69. Кожна з населяючих Україну націй має право в межах УНР на національно-персональну автономію, цеб-то право на самостійне устроєння свого національного життя, що здійснюється через органи Національного Союзу, влада якого шириться на всіх його членів, незалежно від місця і поселення в УНР. Це є невіднімаєме право націй, і ні одна з них не може бути позбавлена цього права або обмежена в ньому.

70. Населяючим територію УНР націям – великоруській, єврейській і польській – право на національно-персональну автономію дається силою цього закону. Нації ж білоруська, чеська, молдавська, німецька, татарська, грецька та болгарська можуть скористуватися правом національно-персональної автономії, як що до Генерального Суду про те поступить заява від кожної нації зокрема, підписана не меньш як 10.000 громадян УНР без ріжниці полу і віри, не обмежених по суду у своїх політичних правах, що заявляють про належність свою до даної нації. Генеральний Суд розглядає заяву в публичному засіданню в строк не пізніше, як через 6 місяців зо дня її подання, сповіщує про свою постанову Раду Народніх Міністрів і оголошує її до загальної відомости. Зазначені заяви від націй, які не перелічені в цій статі, подаються на розгляд Всенародніх Зборів УНР.

71. Для здійснення зазначеного в параграфі 69 права, громадяне УНР, належні до даної нації, утворюють на території УНР Національний Союз. Членам кожного національного союзу ведуться іменні списки, які в сукупності складають національний кадастр, який по складанню публікується до загальної відомости; кожен громадянин має право вимагати як свого включення в даний національний кадастр, так і виключення з цього, з огляду на заяву про неналежність його до даної нації.

72. Національний Союз користується правом законодавства і врядування в межах компетенції, котра точно встановляється в порядкові, зазначеному в параграфі 75 цього закону. Національному Союзові виключно належить право представництва даної нації, яка живе на території УНР, перед державними і громадськими установами. Законодатні постанови, які видаються національними зборами в межах компетенції Національного Союзу (параграф 75), належать до оголошення в загально-установленому порядку.

73. З загальних засобів УНР та органів місцевого самоврядування одчисляється в роспорядження Національного Союзу на справи, якими він завідує, із сум, взагалі призначених на ці справи, певні частини, пропорціональні кількости членів даного національного союзу.

74. Національний Союз установляє свій щорічний бюджет і має право а) оподаткування своїх членів на підставах, установлених для загальнодержавного оподаткування; б) за своєю відповідальністю робити позики й приймати инші фінансові заходи для забезпечення діяльности Національного Союзу.

75. Обсяг справ, належних до компетенції Національного Союзу й окремих його органів, як рівно і устрій установ, опреділяється постановою Установчих Зборів даної нації, котрі з цим опреділяють і порядок змінення своїх постанов. Прийняті постанови, які торкаються обсягу компетенції Національного Союзу, належать до розгляду і ствердження Всенародніми Зборами УНР.

Примітка. Незгідности, які можуть виникати з цього приводу між національними Установчими Зборами і Всенародніми Зборами УНР, розвязуються погоджуючою комісією, котра складається з однакового числа представників від цих установ. Постанови погоджуючої комісії переходять на остаточне ствердження Всенародніх Зборів УНР.

76. Національні Установчі Збори утворюються з членів, обраних належними до даної нації громадянами УНР, котрим вийшло 20 років, на основі загального, без ріжниці полу і віри, рівного виборчого права, через безпосередні вибори і таємне голосування, з приложенням принціпу пропорціонального представництва.

77. Органи Національного Союзу є органи державні. Вищим представницьким органом Національного Союзу є Національні Збори, які обіраються членами союзу на основах, зазначених в параграфі 76. Вищим виконавчим органом союзу є Національна Рада, котра обірветься Національними Зборами і перед ними відповідає.

78. Всі суперечки по питанню компетенції, які виникатимуть між органами Національного Союзу з одного боку та органами державного урядування, місцевого самоврядування і инших Національних Союзів з другого боку, розв’язуються адміністраційним судом.

VIIІ. Про тимчасове припинення громадянських свобід

79. У випадку державної конечности (підчас війни або внутрішніх заворушень) можуть громадянські свободи бути частю обмежені, частю припинені.

80. Котрі громадянські свободи і в якій мірі мають бути тоді припинені, має означити спеціяльний закон, виданий звичайним порядком.

81. Заведення тимчасового припинення громадянських свобід чи їх обмеження, у випадках та межах, предвиджених в параграфі 80 законами, ухвалюють Всенародні Збори.

82. Коли Всенародні Збори не зібрані, може припинити часово громадянські свободи Рада Народніх Міністрів на власну одвічальність, з обов’язком предложити цей свій розпорядок на перше засідання в найближчій сесії Всенародніх Зборів.

83. Припинення громадянських свобід не може тривати довше, як три місяці, і продовження тоді повинні ухвалити Всенародні Збори.


ТЕМА 2.

УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВА

План:

  1.  Передумови державного перевороту. Прихід до влади гетьмана П. Скоропадського.
  2.  Організація державної влади.
  3.  Місцеве управління.
  4.  Судова система.
  5.  Військове будівництво.
  6.  Зовнішньополітична діяльність
  7.  Законодавча діяльність.

Передумови державного перевороту. Прихід до влади гетьмана П. Скоропадського. Розпочинаючи з січня 1918 р. й до часу державного перевороту, 29 квітня відбувався процес падіння авторитету української влади на чолі з М. Грушевським. Чи не найпереконливішим доказом відсутності у Центральної Ради масштабної, надійної опори була мізерність збройних сил УНР, вкрай низька їхня боєздатність й бездарність військового проводу.

За умови присутності в Україні іноземних військ врятувати державний інститут від зазіхань німецьких та австро-угорських генералів могла лише широка й масштабна підтримка Центральної Ради з боку населення країни, особливо селянства. Значна ж, заможніша його частина була незадоволена аграрною політикою української влади й вимагала скасування закону про соціалізацію землі48, і визнання принципу приватної власності як основи всього господарства.

Зустрівшись із загальним незадоволенням суспільства, Центральна Рада не змогла організувати ефективно діючого державного апарату, здатного навести хоча б елементарний порядок. Уряд не міг контролювати ситуацію на місцях. Всюди зростали безлад, хаос, анархія49.

Негативно впливали на політичний стан у державі й постійні конфлікти між урядом та фракціями українських політичних партій у Центральній Раді. Різку критику викликали запровадження урядом цензури на друковане слово, заборона старуків і зборів, нехтування інтересами професійних спілок та невизнання колективних договорів, вимоги робітників гарантувати політичну благонадійність.

Командування окупаційних військ усвідомлювало, що ЦР безсильна і нездатна забезпечити виконання взятих нею зобов’язань з поставки до Німеччини й Австро-Угорщини харчування й сировини. 23-24 квітня в Києві відбулася нарада представників цих країн. На нараді було вирішено усунути Центральну Раду та створити новий український уряд. На цій же нараді було вироблено вимоги до влади, що мала прийти на зміну УНР.

Навесні 1918 р. активізували свою діяльність праві партії та організації України. У Києві сформувалася Українська народна громада, яка об’єднала у своїх рядах землевласників і колишніх військових. Серед членів громади значну частину становили старшини 1-го Українського корпусу та козаки Вільного козацтва, а її головою став П. Скоропадський. Саме йому надали перевагу німці. Адже генерал мав достатньо гучне історичне ім’я й походив зі старовинного українського роду (Іван Скоропадський був гетьманом України на початку XVIII ст.). Скоропадський у 1917 р. належав до числа найбільших землевласників, які в ході революційних подій виявилися стороною, що серйозно постраждала: соціалістичне законодавство і здійснені на його основі дії були спрямовані на руйнацію самого способу існування поміщицького роду.

Важливе місце в підготовці державного перевороту в Україні зайняла нарада представників центральних держав у ніч із 23 на 24 квітня 1918 р. Саме тоді остаточно було визнано необхідність зміни влади і вирішено питання про майбутнього диктатора України50.

29 квітня 1918 р. у Києві відбувся хліборобський з’їзд, організований за ініціативою Союзу земельних власників, на якому генерала Павла Скоропадського було обрано гетьманом України. У ніч з 29 на 30 квітня його прибічники захопили всі державні інституції й найважливіші об’єкти. Вони спиралися на підтримку німецьких військ, які фактично окупували Україну.

Результатом державного перевороту стало створення Української держави. Саме таку офіційну назву отримала держава, яку очолював гетьман П. Скоропадський з квітня по грудень 1918 р.

Організація державної влади. Прийшовши до влади, П. Скоропадський мав чітке бачення своєї діяльності:

  •  створити здатний до державної праці сильний уряд;
  •  відбудувати армію й адміністративний апарат;
  •  відтворити порядок на основі права.

Крім того, були сформовані власні погляди на складні питання, що бентежили суспільство: політичне, національне та соціально-економічне. Політична реформа гетьмана полягала у забезпеченні рівномірної участі всіх класів суспільства в політичному житті краю. У національному питані він виступав за компроміс між етнічними групами. П. Скоропадський засуджував великоросів, які вважали, що Україна нічим не відрізняється від Тульської губернії. Соціальна реформа передбачала збільшення числа самостійних господарств за рахунок зменшення великих маєтків.

Свою діяльність Скоропадський розпочав з відмови від соціальної політики Центральної Ради й обіцянок повернути життя «до нормального русла». У концентрованому вигляді все це було викладено в «Грамоті до всього українського народу» від 29 квітня 1918 р.

Взявши на себе «на прохання трудящих» владу, гетьман проголосив своєю метою «добро і користь для усіх нас дорогої України». Серед основних заходів, що пропонувалися П. Скоропадським, були такі: «Права приватної власності як фундаменту культури і цивілізації поновлюються повною мірою. І всі розпорядження колишнього Українського уряду, а також тимчасового російського уряду скасовуються і анулюються... Поряд з тим будуть вжиті заходи по вилученню у крупних землевласників земель за їх дійсною вартістю для наділення земельними ділянками малоземельних селян. Водночас будуть твердо забезпечені права робітничого класу. Особлива увага буде звернена на покращання правового становища та умов праці залізничників, які у винятково важких умовах ні на мить не кидали свою відповідальну роботу. На економічному, фінансовому полі поновлюються повна свобода торгівлі і відкривається широкий простір приватному підприємництву та ініціативі».

Декларована Скоропадським ідея сильної влади заради політичних і соціальних реформ втілилась у затверджених ним 29 квітня 1918 р. законах „Про тимчасовий державний устрій України”. Так, виключно гетьману належала:

  •  «влада управи» в усій Українській державі;
  •  він призначав «отамана Ради Міністрів» і за його поданням затверджував «Кабінет у повнім його складі». Так само він і «скасовував» його;
  •  був також «найвищим керівником всіх відносин Української держави з закордонними державами» і «верховним воєводою української армії і флоту»;
  •  здійснював помилування;
  •  уособлював не тільки виконавчу, а й законодавчу владу, адже саме він «затверджував закони і без Його санкції ніякий закон не міг мати сили».

Нелегітимний шлях, яким гетьман прийшов до влади, і загострення ситуації в країні поставило його перед проблемою забезпечення керівництва державою в разі непередбачених обставин. Це зумовило появу 1 серпня 1918 р. «Тимчасового закону про верховне управління державою на випадок смерті, тяжкої хвороби і перебування поза межами держави Ясновельможного пана Гетьмана всієї України». У зазначених випадках влада переходила до Колегії Верховних правителів держави. Ця Колегія мала складатися з трьох осіб: «одного правителя заздалегідь визначає сам пан Гетьман, одного обирає Державний Сенат і одного обирає Рада Міністрів». Зазначений механізм було використано лише один раз, коли гетьман перебував з державним візитом у Німеччині51.

На Раду Міністрів покладалися «напрям і об’єднання праці окремих секцій» (тобто відомств) за «прикметами як законодавства, так і найвищої державної управи». Раду Міністрів очолював Отаман-Міністр, а «керування» її справами покладалося на Генерального Секретаря і «підпорядковану йому державну Генеральну Канцелярію». Щоправда, через деякий час Отаман-Міністр став називатися традиційно – Головою Ради Міністрів, а Генеральний Секретар – державним секретарем.

25 травня 1918 р. гетьман затвердив «Положення про Малу Раду Міністрів», яка формувалася із заступників міністрів. Вона, зокрема, розглядала «ті законодавчі та адміністративні пропозиції окремих міністрів, які в силу їх нескладності не вимагали взаємного узгодження відомств у письмовій формі», «проекти штатів і кошторису окремих міністерств» та ін. Порівняно з добою ЦР система центральних органів Української держави не зазнала суттєвих змін.

У складі гетьманського уряду, затвердженого на початку травня, були міністри внутрішніх справ, фінансів, торгівлі й промисловості, земельних справ, судових справ, іноземних справ, військовий міністр, генеральний контролер. Водночас з’являються й нові інституції – міністерство народного здоров’я і міністерство сповідань, яке займалося релігійними проблемами.

Внутрішня структура створених міністерств вдосконалювалася. Вони поділялися на департаменти та управління. До складу Міністерства торгівлі й промисловості входили департаменти загальних справ, фабрично-заводський, гірничий, внутрішньої торгівлі, торгового мореплавства і портів; Міністерства народної освіти – департаменти вищої, середньої, нижчої та професійної освіти; Міністерство сповідань – департаменти православної церкви, інших слов’янських та іншої віри сповідань, духовної просвіти; МВС – департаменти міського самоврядування, державної варти, страхування й біженців та головне управління військового обов’язку й управління у справах преси.

Деякі управління функціонували в складі міністерств як цілком самостійні органи, зокрема при Міністерстві юстиції «Головне управління місцями ув’язнення». 21 червня 1918 р. Міністерство народної освіти спеціальним законом було перейменовано в Міністерство народної освіти та мистецтва, а в ньому створено Головне управління мистецтв і національної культури з власним бюджетом52.

Місцеве управління. Формування органів місцевого управління відбувалося в ситуації гострого протистояння з боку місцевих організацій політичних партій, більшість яких була соціалістичного спрямування. До того ж гетьман, розпустивши органи місцевого управління й комісарів ЦР, поновив чинний ще за царату адміністративно-територіальний поділ. У губерніях, повітах призначалися старости, яким належала вся повнота влади на місцях. Територіальне самоврядування було позбавлене загального та рівного виборчого права. За кілька місяців в Україні було створено дієвий адміністративний апарат. Але російське чиновництво, яке перебувало в державній адміністрації, було більше зацікавлене у відновлені імперії. Безпосередньо системою місцевої адміністрації керувало МВС53.

Сподіваючись знайти соціальну опору режиму у середовищі заможних селян, П. Скоропадський виокремив їх у самостійну категорію громадян – категорію козаків. Новий закон про вибори до земств від 5 вересня 1918 р. запроваджував куріальну систему. Цей закон, на думку міністра внутрішніх справ Кістяковського, мав сприяти залученню до земського управляння хліборобів «елементів досить культурних і виключно національних»54.

Слід також наголосити на тому, що у проведені кадрової політики гетьман виходив з позиції не «ступеня національної старанності», як було за часів Центральної Ради, а професійних здібностей кандидата.

18 травня було видано також закон про Державну варту (так за часів гетьманщини почала називатися міліція). Вона підпорядковувалася безпосередньо старостам. На перший погляд, ця подія не мала принципового значення, однак насправді вона красномовно свідчила про те, що нова влада, взявши на озброєння повчальний досвід своєї попередниці – ЦР, прагнула йти шляхом створення «сильної» місцевої адміністрації.

Судова система. У перші тижні існування гетьманату в Україні діяла «змішана» судова система, тобто судові установи часів Російської імперії, суди, створені Тимчасовим урядом, суди, засновані Центральною Радою, та власні судові установи. При цьому формально зберігалися демократичні принципи судоустрою: незалежність суду, незмінність суддів, участь у розгляді справ присяжних засідателів, гласність процесу, рівність сторін, право на захист тощо55.

Генеральний Суд залишався найвищою судовою інстанцією в державі, а суд творився «іменем закону Української держави». Крім того, законом «Про тимчасовий Державний устрій України» фіксувався один із головних принципів судочинства – «ніхто не може бути притягнутий до відповідальності інакше як на підставі закону»56. Створення нової судової системи розпочалося з реформування Генерального суду.

2 червня 1918 р. прийнято закон про Генеральний Суд. Згідно з цим законом Генеральний Суд мав складатися з трьох департаментів – цивільного, карного й адміністративного, а також виконував касаційні функції Головного Військового Суду. Цей закон мав діяти до створення нового органу – Державного Сенату, що й було метою судової реформи57.

Нарешті, 8 липня 1918 р., гетьман затвердив закон «Про Державний Сенат» як «вищу в судових і адміністративних справах державну інституцію». Новий закон визначав лише структуру Державного Сенату. Він поділявся на Генеральні Суди: Адміністративний, Цивільний і Карний. Заміщення посад сенаторів мало здійснюватися за наказом гетьмана на підставі затвердженого Радою Міністрів подання Міністра юстиції.

У законі закріплювалися суворі вимоги до кандидатів на посаду сенатора: наявність вищої юридичної освіти; не менше 15-тирічного стажу роботи «в судовому відомстві на посадах не нижче судового слідчого чи товариша прокурора окружного суду» або «в стані присяжного адвоката, а також з числа тих, що мають учений ценз Магістра або Доктора»; заборона займатися будь-якою іншою діяльністю, крім наукової та викладацької.

Деякі статті закону «Про Державний Сенат» стосувалися прокуратури. Наприклад, було встановлено, що «при кожнім Генеральнім Судді, а також при Загальнім Зібранні Державного Сенату перебувають прокурор і товариш прокурора під вищим наглядом міністра юстиції, як Генерального прокурора»58.

На прокуратуру покладалися такі функції:

  •  нагляд за єдиним і точним дотриманням законів;
  •  викриття й переслідування перед судом будь-якого порушення законного порядку та вимагання розпоряджень до його відновлення;
  •  надання суду попередніх висновків у випадках, вказаних у статутах цивільного й карного судочинства;
  •  нагляд за тюремними закладами;
  •  участь у різних губернських «присутствіях»;
  •  нагляд за карними поліцейськими відділеннями59.

8 липня 1918 р. було ухвалено закон про судові палати й апеляційні суди, що скасував відповідний закон УЦР. Згідно з цим законом відновлювалися колишні судові палати – Київська, Харківська та Одеська. До їхньої компетенції входив розгляд апеляційних скарг на вирок та рішення окружних судів. Суддями судових палат могли бути особи, що мали:

  •  вищу юридичну освіту;
    •  10-тирічний стаж роботи в судовому відомстві або на посадах не нижче судового слідчого чи товариша прокурора окружного суду;
    •  вчений ступінь магістра або доктора й викладали юридичні науки у вищих навчальних закладах не менше 10 років.

Членам судових палат заборонялося займатися будь-якою діяльністю, окрім викладацької.

Водночас із реорганізацією вищих щаблів судової влади уряд вживав заходів для вдосконалення роботи середніх і нижчих її ланок. Окружні суди діяли у складі адміністративного, карного і цивільного відділів. До складу окружного суду входили голова суду, товариш голови, судді, судові слідчі, секретарі, нотаріуси, судові виконавці та судові посланці.

Окружні суди були апеляційною інстанцією, до якої надсилалися скарги на вироки і рішення мирових судів. Станом на середину 1918 р. в Україні діяло 19 окружних судів60.

У серпні 1918 р. функціонували повітові з’їзди мирових судів. Мирових суддів обирали повітові земські зібрання (у сільській місцевості) або міські думи (у містах) терміном на три роки. До компетенції мирових суддів належали дрібні адміністративні, кримінальні (коли покарання не перевищувало 1,5 років тюремного ув’язнення) і цивільні (за сумою позову не більше 3 тисяч карбованців) справи.

Мирова дільниця складалася з кількох волосних і міських районів. Мирові дільниці об’єднувалися в мирові округи, в межах яких збиралися з’їзди мирових суддів (їх в Україні було 115). Функцією мирового з’їзду був нагляд за мировими суддями. За з’їздом здійснювала нагляд судова палата, якій був підпорядкований відповідний округ61.

В Українській державі діяли Одеський комерційний суд (на підставі імперського Статуту торгівельного судочинства), а також Київський і Катеринославський вищі та штабні військові суди. На засіданнях Вищого військового суду передбачалась участь прокурора й захисника, а на засіданнях штабних їхня присутність не була обов’язковою.

Всього в Україні станом на 16 серпня діяли 3 судові палати, 19 окружних судів, 112 міських і повітових з’їздів мирових суддів.

Фактично було відновлено судову систему часів Російської імперії. Вища судова влада належала Державному сенату, далі йшли судові палати, окружні суди, мирові суди.

Нотаріуси Києва, Одеси і Харкова мали призначатися на посади та звільнятися з них за поданням представників відповідних окружних судів через старших голів судових палат міністром юстиції.

Створювалося Міністерство юстиції. Міністр наділявся правом:

  •  призначати голів з’їздів;
  •  мирових суддів у тих округах, де вибори суддів не відбувались або де голова не отримав необхідної більшості голосів;
  •  міг звільняти суддів на підставі їхньої низької кваліфікації та несумісних із посадою вчинків.

Однак головне завдання Міністерства юстиції полягало в:

  •  організаційному керівництві судами Української держави;
  •  матеріальному забезпеченні їхньої діяльності, вивченні й узагальненні судової практики;
  •  внесенні пропозицій до уряду щодо вдосконалення судової системи й судочинства;
  •  кодифікації законодавства;
  •  виробленні української правничої термінології;
  •  пристосуванні колишніх юридичних норм до нової політико-правової ситуації;
  •  підготовці проектів карних, карно-процесуальних, цивільних, цивільно-процесуальних та інших нормативних актів62.

Посилена увага до нормалізації судочинства та вдосконалення судової системи засвідчували прагнення уряду практичними кроками забезпечити пріоритети законів та їхнє неухильне дотримання63.

Військове будівництво. Ідея народної міліції, ілюзорність якої усвідомила вже ЦР, за гетьманства остаточно поступилася місцем програмі формування регулярних, професійно підготовлених збройних сил. І незважаючи на те, що німецьке командування до цих планів поставилося без ентузіазму, гетьманська адміністрація зробила важливі кроки в напрямі організації майбутньої української армії. Крім військового міністерства, в якому діяли головне артилерійське, головне інтендантське та головне інженерне управління, було створено Генеральний штаб.

Законодавча ж база військового будівництва складалася з кількох актів, у тому числі закону про загальний військовий обов’язок від 24 липня 1918 р. (час служби в піхоті становив два роки, а в кінноті та артилерії – три), закону «Про політично-правове становище службовців військового відомства» від 1 серпня 1918 р., що позбавляв їх активного й пасивного виборчого права, а також можливості входити до складу будь-яких «спілок..., товариств, партій, рад, комітетів та інших організацій, які мають політичний характер».

Нарешті у вересні 1918 р. Рада Міністрів за згодою гетьмана ухвалила підготовлений Генеральним штабом план організації української армії, яка мала складатися з 8 армійських корпусів (вони комплектувалися територіально й відповідали такій самій кількості військових округів: Київського, Волинського, Одеського, Полтавського, Харківського, Чернігівського, Катеринославського і Подільського)64.

Усього ж штатами мирного часу передбачалося 175 генералів, 14 930 штабних і вищих офіцерів, 2975 військових урядовців, понад 291 тисячу підофіцерів і солдатів. Реально ж у листопаді 1918 р. чисельність гетьманської армії становила близько 60 тисяч осіб.

Про наміри гетьмана створити національну армію свідчить практика формування Сердюцької дивізії, яке розпочалося в червні. Дивізія мала 4 піхотні, легкий гарматний, Сердюцький, Лубенський кінний полки та інженерну сотню. Командир дивізії мав статус, рівний статусові командира корпусу. 14 серпня 1918 р. було затверджено „Статут про комплектування війська Сердюків Української Держави й відбування служби в ньому”. Згідно зі Статутом бійці цього формування „повинні бути набрані з селян-хліборобів, які мають велике земельне господарство, причому, сини хліборобів, які належать до призиву, обов’язково мусили відповідати умові безвідлучного життя для своїх сімей і ні в якому разі не перебувати в цей час на заробітках в місті, чи містечках; всі повинні бути українцями, православними”. Що ж до офіцерів дивізії, то вони повинні були мати відповідну освіту, стаж бойової служби, а також належати до української нації.

Ідея українського війська пронизувала всі заходи, пов’язані з визначенням статусу та умов військової служби українського козацтва. Козацькі організації, утворені за часів Центральної Ради, розпускалися, натомість гетьман у червні доручив військовому відомству „скласти козацьку раду для вибору статуту для організації козацтва на Україні так, щоб ці організації виявилися дійсно корисними і певними при будуванні Української Держави і Армії”. Відродження козацького стану з його правами та привілеями було не даниною сентиментально-ідилічному замилуванню минулим, а прагненням створити соціально-військовий резерв, прообраз народного ополчення, яким, власне, й було козацтво у давні часи. Структура Вільного козацтва була такою:

  •  на чолі всіх козаків стояла Велика козацька рада з 32 осіб, частина яких призначалася гетьманом, решта обиралася;
  •  козаки однієї губернії утворювали кіш на чолі з кошовим отаманом, який підпорядковувався гетьману;
  •  кіш складався з кількох полків65.

Брак часу, зовнішні та внутрішні фактори завадили гетьманському уряду створити боєздатну, добре навчену й віддану Українській державі армію. Інтенсивна агітаційна робота, яку провадили більшовики та представники українських соціалістичних партій, дезорієнтувала молодих новобранців, на яких розраховував гетьман. Галичани-січовики вбачали в ньому москвофіла. Офіцерам з Особливого корпусу була байдужа українська ідея, вони бажали одного: помсти більшовикам, які зруйнували звичний уклад їхнього життя. Тож у критичний момент збройні сили не змогли захистити режим66.

Характерним для кадрової політики П. Скоропадського було те, що апарат управління формувався не за національною ознакою, а за принципом професійності. Зрозуміло, це давало привід для звинувачень з боку тих, хто вважав головним критерієм добору на державну посаджу ступінь національної свідомості, патріотизму тощо.

До вад політики П. Скоропадського можна віднести той факт, що спеціалісти старої школи часто діяли застарілими методами, непопулярними в народі, не встигали за розвитком подій, не враховували революційного характеру моменту та нових вимог, які висував час.

Зовнішньополітична діяльність. Уряд П. Скоропадського, що став на чолі Української держави 29 квітня 1918 р., головним завданням зовнішньої політики ставив подальше налагодження відносин із державами світу. За короткий час в Українській державі було створено дипломатичну службу. Сформувалися міністерство іноземних справ у складі двох департаментів: загальних справ і зовнішніх відносин (що поділялися на консульські та дипломатичні відділи).

5 липня 1918 р. Рада Міністрів видала постанову про тимчасові дипломатичні представництва Української держави в Німеччині, Австрії, Угорщині, Туреччині, Болгарії та Румунії. Через кілька днів було затверджено й закон «Про заснування посад військово-морських агентів у складі посольств Української держави». 19 і 24 жовтня ухвалені закони про заснування українських посольств у Швейцарії, Фінляндії та Польщі. Самі ж посольства за законом від 26 червня 1918 р. поділялися на два розряди: посольства 1-го розряду очолював «Посол, Посланник або Повноважний Міністр» (до його складу входило 12 осіб), а посольства 2-го розряду — «Міністр-Резидент» або «Повірений у справах» (у них був лише секретар і «драгоман» (перекладач).

Нарешті серед актів, що закладали правову основу зовнішньополітичної діяльності Української держави, можна назвати і закон «Про закладення Генеральних Консульств і Консульських Агентств за кордоном», відповідно до якого планувалося відкрити Генеральні консульства у Петрограді та Москві, а також тридцять Консульських агентств у інших країнах67.

Серед основних напрямів зовнішньої політики гетьмана П. Скоропадського чільне місце займало налагодження стосунків з більшовицькою Росією. Тому 4 травня 1918 р. на станції Коренєво (Курська губернія) було підписано перемир’я, встановлено демаркаційну лінію і нейтральну зону.

Загальні мирні переговори розпочалися 23 травня. Вже 12 червня було укладено прелімінарну (попередню) мирну угоду, за якою по всьому фронту припинялися військові дії, поновлювалося пасажирсько-залізничне сполучення та поштово-телеграфний зв’язок. В обох державах мали відкритися консульські представництва.

Проте при вироблені умов мирної угоди виникла низка суттєвих протиріч. Вони стосувалися питань встановлення державного кордону, розподілу боргів, майна та золотого фонду колишньої Російської імперії тощо. Але переговори затягнулися, 7 жовтня призупинилися, а на початку листопада взагалі припинилися68.

Гетьманський уряд налагоджував дипломатичні стосунки з іншими державними утвореннями, що виникли на уламках Російської імперії. 8 серпня Українська держава і Все велике Військо Донське уклали угоду, яка проголошувала взаємне визнання суверенітету, встановлювала спільні кордони й взаємовигідний товарообмін.

Наприкінці травня 1918 р. до Києва прибула кубанська делегація на чолі з головою Кубанської законодавчої ради М. Рябоваловим. Досягнуті домовленості дозволили кубанцям отримувати озброєння для боротьби з більшовиками. Одне з питань, обговорених делегаціями, торкалося можливості приєднання Кубані до України. Проте ця ідея викликала різко негативне ставлення денікінського уряду, і від її втілення відмовилися.

В останні тижні існування Української держави орієнтири гетьманської дипломатії змінюються. Неминуча поразка Німеччини змушує П. Скоропадського наполегливіше шукати контактів з Антантою, а загрозлива внутрішня ситуація призводить до несподіваних рішень. 14 листопада 1918 р. з’являється Грамота гетьмана, яка закликає «поновити давню могутність і силу всеросійської держави» на федеративних засадах. Однак цей крок був вимушеним і тільки прискорив падіння гетьманства69. Насамперед П. Скоропадський втратив надійну військову підтримку з боку Німеччини та Австро-Угорщини, а позиція Антанти була жорстко пов’язана з реставрацією колишньої Росії70. Крім того, ідея федеративного устрою була близька самому гетьману. Водночас це не означало, що він відмовляв Україні в праві на суверенність. Просто за тих умов єдиною формою російсько-українських взаємин, здатних забезпечити українському народові гідне існування, на його думку, могла стати федерація.

Відносини з Німеччиною й Австро-Угорщиною були в центрі уваги української дипломатії з огляду на реальні політичні обставини, зокрема зважаючи на присутність німецьких військ на українській землі. З одного боку, Центральна Рада, а потім і гетьман сподівалися за допомогою цих сил постати, укласти договір з радянською Росією, домогтися визнання України нейтральними державами, а згодом і державами Антанти, з іншого боку, це торкалося власних інтересів Німеччини й Австро-Угорщини.

Особливої уваги заслуговує один епізод українсько-німецьких відносин того періоду – візит гетьмана Скоропадського до Берліна. Подібної акції, українська державність ще не знала. Візиту передував обмін телеграмами між гетьманом і імператором Вільгельмом II, а також серйозна підготовча робота, проведена експертами обох сторін, переговори між прем’єр-міністром Ф. Лизогубом і державним секретарем Німеччини фон Гінце.

Предметом переговорів насамперед стали питання кордонів, укладення мирного договору з радянською Росією, проблеми Холмщини, Криму, Чорноморського флоту, створення української армії тощо. Внаслідок цього візиту гетьман заручився підтримкою Німеччини в усіх справах, що його турбували. На міжнародній арені це мало суттєве значення. Хоча не можна не сказати, що у політичних колах України поїздка гетьмана викликала неоднозначну реакцію.

Українська держава обмінялася посольствами з 12 країнами. Взагалі її визнали «де-факто» або «де-юре» 30 держав світу71.

У цілому ж Міністерство закордонних справ протягом 8 місяців діяло досить активно. Україна мала 11 дипломатичних і близько 50 консульських представництв у 20 країнах, а на своїй території – 12 дипломатичних і 42 консульські представництва з 24 держав72.

Однак міжнародна ситуація розвивалася так, що після втрати одних союзників гетьманат не зміг заручитися підтримкою інших. Відтак, потрапивши в ізоляцію, режим міг розраховувати лише на власні сили.

Законодавча діяльність. Законодавча діяльність гетьманської адміністрації розпочалася з того, до чого Центральна Рада підійшла лише в останні тижні свого існування – з визначення правових основ самого процесу законотворчості. Так, вже в «Законах про тимчасовий державний устрій України» в загальних рисах було окреслено його принципові засади, причому одразу ж декларувалося, що:

  •  законові надається обов’язкова сила від часу, призначеного для цього в самім законі;
  •  закон можна було скасувати «тільки силою закону»;
  •  закони розробляють, готують відповідні міністерства і передають «на обміркування Раді Міністрів», а «за її ухвалою» законопроекти остаточно затверджувалися гетьманом73.

2 червня 1918 р. було прийнято закон «Про порядок складання законопроектів, внесення їх до Ради Міністрів, обговорення, затвердження їх та про форму і порядок оголошення законів». Право законодавчої ініціативи, поряд із гетьманом, дістали міністерства, що мали подавати законопроекти на розгляд Ради Міністрів. Після її ухвали законопроекти затверджувалися особисто головою держави. Міністри отримали право видавати розпорядження для розвитку та пояснення законів, причому такі документи підлягали попередньому схваленню кабінетом. Ця процедура розмивала межі між законними та підзаконними актами, і статусу закону часто набували постанови, розпорядження й навіть пояснення окремих міністрів.

Закони Української держави мали загальний та обов’язковий характер для всіх громадян України та іноземців, що перебували на її території. Публікація нових правових актів здійснювалася загальновживаними засобами, а виконавцям вони передавалися кур’єрами або телеграфом. Незнання законів не звільняло від необхідності їх дотримання та відповідальності за їх порушення.

В основу законодавства часів Гетьманської держави лягли нормативні акти Російської держави. Вибірково зупинялася дія тих нормативів, які суперечили політичній програмі нової влади.

Гетьманська адміністрація, визнавши де-факто весь масив попереднього законодавства, пішла шляхом вибіркового скасування актів, насамперед тих, що суперечили соціально-економічним і політичним засадам Української держави.

Конституційне право. 1 липня став чинним новий Закон про громадянство:

  •  громадянами України визнавалися „всі російські піддані”, що перебували на території України на час ухвалення документа;
  •  подвійне громадянство заборонялося;
  •  українським громадянином вважався також кожний, хто народився на її території, враховуючи й тих, хто постійно перебував поза межами Української держави, за умови, що він подасть заяву до 2 липня 1919 р., а неповнолітні – протягом року після досягнення повноліття.
  •  інші особи набували право українського громадянства народженням від громадян України, шлюбом іноземки з українським громадянином, усиновлення іноземця до 17 років українським громадянином і шляхом натуралізації, тобто за умови, коли правоздатна та дієздатна особа перебуває на території України протягом 3-х років і має спроможність годувати себе і родину. Громадянка України втрачала своє громадянство, якщо виходила заміж за іноземця, але могла повернути його після розлучення з чоловіком за умови поселення в Україні і подання заяви про своє бажання стати її громадянкою. Діти від такого шлюбу вважалися українцями, якщо після розлучення вони залишалися з матір’ю;
  •  іноземці, що проживали на території України, та їхні неповнолітні діти могли стати українськими громадянами згідно із заявою батьків, якщо вони отримали тут вищу або середню освіту і подали відповідне прохання не пізніше, як за 2 роки після цього, або зробили Українській державі значні послуги.

Кожна прийнята в українське громадянство особа мусила скласти присягу на вірність Українській державі. Присяга мала такий зміст: «Обіцяю та заприсягаю бути завжди вірним Українській державі як своїй Батьківщині, охороняючи інтереси Держави і всіма силами допомагаючи її славі та розцвіту, не шкодуючи для цього і свого життя.

Обіцяю та присягаю не визнавати другої Батьківщини, крім Української держави, щиро виконувати всі обов’язки і коритися її уряду і всім постановленим від нього властям, завжди маючи на думці, що добро та розцвіт моєї Батьківщини мусить бути для мене вище моїх особистих рахунків»74.

Було прийнято закон «Про віру». Він визначав православ’я державною релігією України. Представники інших конфесій мали право вільно відправляти богослужіння за своїми обрядами.

Закон «Права і обов’язки українських козаків і громадян» передбачав, що громадяни були зобов’язані захищати свій рідний край. У новій державі всі мали платити встановлені законом податки та відбувати передбачені законодавством повинності. Громадяни могли вільно продавати й купувати майно, вибирати помешкання й вільно виїжджати за кордон. Будь-чия власність оголошувалася непорушною. Примусове привласнення майна закон допускав тільки за відповідну плату. Кожний громадянин мав право утворювати громади і спілки, вільно висловлювати усно й письмово свої думки75.

В основу аграрного законодавства П. Скоропадський заклав принцип створення в Українській державі «селянства здорового, забезпеченого землею і здатного найвищою мірою підняти її продуктивність».

14 червня 1918 р. гетьман затвердив «Тимчасовий закон про право продажу та купівлі землі поза міськими оселями», який закріпив, що «кожна окрема особа із сільського населення» могла придбати не більше 25 десятин в одні руки виключно для сільськогосподарських потреб. Перевищення норми землекористування допускалося лише у випадку створення (за особливим дозволом міністра землеробства) зразкових господарств. Скуповувати земельні ділянки без обмеження їхньої норми мав право лише Державний земельний банк. Цей закон не міг стати основним документом для проведення земельної реформи, оскільки у ньому недоопрацьованими залишалися такі питання: ціна землі; система контролю за наділеною власністю; реалізація на практиці його основних положень. Тому подальша розробка аграрного законодавства Української держави тривала.

На початок листопаду 1918 р. був завершений проект земельної реформи. Його основні положення: держава викуповувала у великих землевласників угіддя, розподіляючи їх між селянами з розрахунку 25 десятин на одну особу; винятком були господарства, що мали високе агрокультурне значення, розмір яких не перевищував 200 дес. Більші норми залишалися за господарствами, що забезпечували продукцією цукрову промисловість, вирощували сортове насіння, розводили племінну худобу; не відчужувалися садиби, сади й виноградники.

1 вересня 1918 р. розпочав роботу Державний земельний банк, головним завданням якого було створювати міцні дрібні селянські господарства, надавати їм усіляку підтримку в підвищенні їхньої продуктивності праці. З цією метою банком надавалися позики терміном від 14 до 66,5 років. Банк за свої кошти купував землі, здійснював їхню парцеляцію, продаж. До компетенції банку належали такі питання: перевірка та оцінка висновків у справах купівлі, використання та ліквідації маєтків; визначення форм управління землями, що належать банку76.

Протягом існування гетьманського режиму було видано близько 500 нових нормативів на правах законів. Не всі з них рівноцінні за своїм значенням: одні призначалися для короткотермінової дії, інші мали історичне відлуння. До останніх передусім належать ті правові акти, які регулювали соціокультурну сферу. У масиві законодавчих актів гетьманського уряду є й такі, одіозність яких від самого початку не викликала сумніву (наприклад, Закон „Про заходи боротьби з розладнанням сільського господарства” від 8 липня). Деякі нормативи (такі, як Закон „Про право продажу і купівлі земель поза міськими поселеннями”) породжували дискусії, що не вщухають і до сьогодні.

За місяць до падіння гетьманства Скоропадський у своїй черговій «Грамоті до Українського народу» від 22 жовтня 1918 р. встиг підсумувати законодавчу діяльність Української держави: «У сфері внутрішнього життя Наш уряд видав низку законів, котрі закладають міцну основу для майбутньої державності України. Було видано закони про громадянство, про встановлення Державного Сенату, про заведення двох українських університетів, вироблено законопроект про встановлення Української Академії Наук і Мистецтв; видано було закони, що закладають міцну основу створенню своєї армії й флоту, поліпшено становище всіх працівників судового відомства, народних учителів і духівництва; видано закон про порядок виборів до земських і міських установ, заведено державний земельний банк і за цей час видано більше 400 інших законодавчих актів, метою котрих було упорядкування політичного й економічного життя України».

Порівнюючи Конституцію УНР, інші законодавчі акти, ухвалені Центральною Радою та гетьманським урядом, відомі дослідники О. Павленко і Ю. Храмов віддають перевагу останнім, оскільки гетьманські закони «чітко визначали курс на побудову громадянського суспільства, де етнічне походження особи є її приватною справою. Всі люди рівні в своїх правах безвідносно до національності, мови та віросповідання, а основою держави є міцний середній клас громадян-власників, які податками та виконанням інших обов’язків утримують державу як політичну організацію, що має працювати для забезпечення їхніх власних прав і свобод. Фактично це було прообразом на українському ґрунті того, що вже тоді існувало в приатлантичних країнах Заходу (США, Англія, Франція), а тепер становить основу всієї західноєвропейсько-північноамериканської цивілізації...».

І все ж, думається, подібні оцінки слід сприймати радше як аванс тому, до чого прагнув П.Скоропадський. Адже більшість його задумів не вдалося реалізувати, і вони залишилися задекларованими намірами77.

П. Скоропадський круто змінив вектор прогресивного поступу, зробив спробу наочної реалізації політико-правової моделі суспільного устрою, в основі якої лежала філософія повернення до здавна відомих, випробуваних людством цінностей у поєднанні з національно-специфічними традиціями, що, здавалося, також назавжди відійшли в минуле78.

Завдання для самостійної роботи:

  1.  Вивчіть біографію П. Скоропадського й дайте оцінку йому як політичному діячу. З’ясуйте, за яких обставин гетьман прийшов до влади. Розкрийте повноваження гетьмана та зробіть оцінку його режиму.
  2.  Проаналізуйте місце Ради Міністрів у механізмі Української держави. Вивчіть структуру, повноваження та порядок формування гетьманського уряду.
  3.  Зробіть оцінку діяльності П. Скоропадського у реформуванні інституту державної служби, збройних сил та у зовнішній політиці.
  4.  Роз’ясніть доцільність створення П. Скоропадським національних збройних формувань.
  5.  Вивчіть основні напрямки формування органів місцевого управління. Виділіть повноваження губернських і повітових старост. Проаналізуйте причини протистояння опозиційних сил гетьманській владі на місцях. Покажіть наслідки такої діяльності для Української держави.
  6.  Зробіть схему судових органів влади, виділіть їх компетенцію. Розкрийте значення Міністерства юстиції у діяльності судової гілки влади. Покажіть місце спеціальних військових судів у системі судочинства Української держави. Зробіть загальну оцінку судової реформи П. Скоропадського.
  7.  Розкрийте функції та повноваження Державної варти та дайте характеристику правоохоронних органів.
  8.  Проаналізуйте військове будівництво П. Скоропадського.
  9.  Розгляньте порядок законодавчого процесу згідно із законом від 2 червня 1918 р. «Про порядок складання законопроектів, внесення їх до Ради Міністрів, обговорення, затвердження їх та про форму і порядок оголошення законів».
  10.  Проаналізуйте конституційне законодавство часів Української держави.
  11.  Вивчіть діяльність П. Скоропадського в забезпеченні функціонування й розвитку культури та освіти.
  12.  Розгляньте агарне законодавство на прикладі Закону від 14 червня 1918 р. «Тимчасовий закон про право продажу та купівлі землі поза міськими оселями». Проаналізуйте діяльність Державного земельного банку.
  13.  Дайте загальну характеристику державо- та правотворчої діяльності гетьмана П. Скоропадського.

Нормативно-правові акти Української держави.

Грамота до всього українського народу

Громадяне України!

Всім Вам, козаки та громадяне України, відомі події посліднього часу, коли джерелом лилася кров кращих синів України і знову відродившася Українська Держава стояла коло краю загибелі.

Спаслась Вона дякуючи могутньому підтриманню центральних держав, які, вірні свому слову, продовжують і по цей час боротись за цільність і спокій України.

При такій піддержці у всіх зродилась надія, що пічнеться відбудовання порядку в Державі й економічне життя України війде, врешті, в нормальне русло.

Але ці надії не справдились.

Бувше Українське Правительство не здійснило державного будування України, позаяк було зовсім не здатне до цього.

Бешкети й анархія продовжуються на Україні, економічна розруха і безроботиця збільшуються і розповсюджуються з кожним днем і врешті для багатющої колись-то України встає грізна мара голоду.

При такому становищі, яке загрожує новою катастрофою Україні, глибоко сколихнуло всі трудові маси населення, які виступили з категоричним домаганням негайно збудувати таку Державну Владу, яка здібна була-б забезпечити населенню спокій, закон і можливість творчої праці.

Як вірний син України, я рішив відкликнутись на цей поклик і взяти на себе тимчасово всю повноту влади.

Цією грамотою я оголошую себе Гетьманом всієї України.

Управління Україною буде провадитися через посередництво призначеного мною Кабінету Міністрів і на остаточнім обгрунтованні нижче долучених до цього законів про тимчасовий державний устрій України.

Центральна і Мала Рада, а также всі земельні комітети з нинішнього дня розпускаються. Всі Міністри і товариші звільняються.

Всі инші урядовці, працюючі в державних Інституціях, зістаються на своїх посадах і повинні продовжувати виконання своїх обов’язків.

В найближчий час буде виданий закон, установляючий новий порядок виборів до Українського Сойму.

До цього я буду твердо стояти на сторожі порядку й законности в Українській Державі, буду домагатись негайного виконання всіх державних розпоряджень і буду підтримувати авторитет влади, не спиняючись ні перед якими самими крайніми мірами.

Права приватної власности  як фундаменту культури і цивілізації, відбудовуються в повні мірі, і всі розпорядження бувшого Українського Уряду, а рівно тимчасового уряду російського, відміняються і касуються. Відбувається повна свобода по зробленню купчих по куплі-продажі землі.

Поруч з цим будуть прийняті міри по відчуженню земель по дійсній їх вартости від великих власників, для наділення земельними участками малоземельних хліборобів.

Рівночасно будуть твердо забезпечені права робітничого класу.

Особлива увага буде звернена на поліпшення правового становища і умов праці залізничників, котрі при виключно тяжких умовах ні на один час не кидали своєї відповідальної праці.

В області економічній і фінансовій відбувається повна свобода торгу й відчиняється широкий простір приватнього підприємства й ініціятиви.

Передбачаю всю трудність стоючої переді мною праці і молю Бога дати мені силу, аби гідно виконати те, що я вважаю своїм обов’язком перед рідною Україною в сучасний виключний і критичний для неї час.

Мені далекі і чужі які-б-то не було власні побудження, і головною своєю метою я ставлю користь і благо народу і всім дорогої нам України.

В цій свідомости кличу всіх Вас, громадян і козаків України без ріжниці національності й віросповідання – помогти мені і моїм працьовникам і співробітникам в нашому загальному велико відповідальному ділі.

Гетьман Всієї України Павло Скоропадський

Отаман Ради Міністрів М. Устимович

Закони про тимчасовий державний устрій України

Тимчасово до обібрання Сойму і відкриття його діяльності, Державний устрій України і порядок керування основується на слідуючих законах:

Про Гетьманську владу

1. Влада управління належить виключно до Гетьмана України в межах всієї Української Держави.

2. Гетьман стверджує закони, і без його санкції ніякий закон не може мати сили.

3. Гетьман призначає Отамана Ради Міністрів. Отаман Міністрів складає Кабінет і представляє його у повному складі на затвердження Гетьмана. Гетьман затверджує і скасовує Кабінет у повному його складі. Гетьман приймає і звільняє инших урядових осіб в разі для останніх не обгрунтовано законом иншого порядку призначення і звільнення.

4. Гетьман є вищий керівничий всіх зносин Української Держави з закордонними державами.

5. Гетьман є Верховний Воєвода Української Армії і Фльоти.

6. Гетьман оголошує области на військовому, осадному або виключному положенні.

7. Гетьманові належить помилування засуджених, полегчення кари і загальне прощення зроблених злочинних подій з скасованням проти них переслідування і висвободження їх від суду і кари, а також складання казенних взимок і даровання милости в особистих випадках, коли цим не порушаються нічиї охоронені законом інтереси і громадянські права.

8. Накази й розпорядження Гетьмана закріпляються Отаман-Міністром або відповідним йому Міністром.

Про Віру

9. Первенствуюча в Українській Державі є віра християнська, православна.

10. Всі не належні до православної віри Громадяне Української Держави, а також всі мешканці на території України користуються кожний повсемістно свобідним відправленням їх віри і богослуженням по обряду оної.

Права і обов’язки Українських Козаків і Громадян

11. Умови придбання прав Українського козацтва і громадянства, рівно як їх загублення, визначаються законом.

12. Захист Вітчизни  є святий обов’язок кожного козака і громадянина Української Держави.

13. Українські козаки і громадяне повинні платити установлені законом податки і пошлини, а також відбувати повинности згідно з постановленням закону.

14. Ніхто не може підлягати переслідуванню за злочинні вчинки тільки як в черзі, законом визначеній.

15. Ніхто не може бути затриманий під сторожою крім як у випадках, законом визначених.

16. Ніхто не може бути судимий і покарай крім як за злочинні вчинки, передбачені істнуючими в час їх здійснення законами.

17. Оселя кожного неторкана. Робити обшукування й виїмку в будинку без згоди його господаря можливо не инакше, як в випадках і порядку, законом визначених.

18. Кожний український козак і громадянин має право вільно виберати місце мешкання і працю, придбати і відчужити майно і без заборони виїзжати за кордон Української Держави.

19. Власність є неторкана. Примусове відчуження нерухомого майна, коли це необхідно для якої-небудь державної чи громадської користи, можливо не инакше, як за відповідну платню.

20. Українські козаки і громадяне мають право робити зібрання в метах не шкідливих законам, мирно і без зброї.

21. Кожний може в межах, установлених законом, висловлювати і писати свої думки, а рівно розповсюджувати їх шляхом друку або иншими засобами.

22. Українські козаки і громадяне мають право гуртувати громади і спілки в метах не противних законам.

Про закони

23. Українська Держава керується на твердих основах законів, виданих в установленій черзі.

24. Сила закону без виключення обов’язкова для всіх українських підданих і чужинців, в Українській Державі перебуваючих.

25. Закони, особисто видані для якої-небудь области чи частини населення, новим загальним законом не відсуваються, коли в ньому такої відміни не постановлено.

26. Закони обнародуються для загального освідомлення в утвореному порядку і перш обнародування до діла не прикладаються.

27. Після обнародування законові надається обов’язкова сила з часу призначеного для того в самому законі. В самому виданому законі може бути показане на вживання його, до обнародування, до виконання по телеграфу або через навмисних посланців.

28. Закон не може бути скасований инакше як тільки силою закону. Через те, поки новим законом не відмінено закон істнуючий, він заховує повну свою силу.

29. Ніхто не може відмовлятись незнанням закону, коли його було обнародувано істнуючим порядком.

30. Закони розробляються в кожному Міністерстві по належности і передаються на загальне обміркування Ради Міністрів.

31. По ухвалі Радою Міністрів внесених законопроектів вони передаються на ствердження Гетьманові.

32. Закони, які торкаються де-яких відомств, передаються в Раду Міністрів після обговорення їх заінтересованими Міністерствами.

33. Міністрам дається можливість видавати розпорядження в розвитку і поясненню законів, при чому всі такі розпорядження підлягають попередній ухвалі Радою Міністрів.

Про Раду Міністрів і про Міністрів

34. Напрямок і об’єднання праці окремих відомств по предметах як законодавства, так і вищого державного управління накладаються на Раду Міністрів.

35. Керування справами Ради Міністрів накладається на Генерального Секретаря і на підлягаючу йому Державну Генеральну Канцелярію.

36. Отаман-Міністр і Міністри відповідають перед Гетьманом за загальний хід державного управління. Кожний з них окремо відповідає за свою діяльність і розпорядження.

37. За проступні по посаді вчинки Отаман-Міністр і Міністри підлягають громадській і карній відповідальности на основах, в законі визначених.

Про Фінансову Раду

38. Фінансова Рада є вища народня інституція для справ державного кредиту і фінансової політики.

39. Фінансова Рада складається з представників і членів, яких призначує Гетьман. Крім того в склад Ради входять на правах членів: Отаман-Міністр, Міністр Фінансів і Державний Контрольор.

40. На Раду накладається: 1) обміркування часу і умов державних позичок; 2) обміркування справ, дотичних державного кредиту, а також питань грошового обороту і 3) попередній, з особистого кожний раз розпорядження Гетьмана, розгляд справ по фінансовій частині, належачих вирішенню в законодавчім порядку.

41. Обміркування Ради передаються на погляд Гетьмана.

Про Генеральний Суд

42. Генеральний Суд Української Держави уявляє собою вищого охоронитсля і захистника закону та Вищий суд України в справах судових та адміністративних.

43. Генеральний Суд оголошує до загальної відомости всі закони і накази Уряду, слідкуючи за закономірністю їх видання.

44. Порядкуючий Генеральний Суддя та всі Генеральні Судді призначаються Гетьманом.

Гетьман всієї України Павло Скоропадський

Отаман Ради Міністрів М. Устимович

29 квітня 1918 р., м. Київ.

Ухвалений Радою Міністрів тимчасовий закон про верховне управління Державою на випадок смерті, тяжкої хвороби і перебування по-за межами Держави ясновельможного Пана Гетьмана всієї України

«Затверджую»

Павло Скоропадський. 1 серпня 1918 року. Київ Посвідчив: Державний Секретар Сергій Заводський

  1.  В разі тяжкої хороби або смерти Ясновельможного Пана Гетьмана Верховне Управління Державою, тимчасово, аж до одужання або до вступления нового Гетьмана, в порядкові, який встановлено буде окремим законом, належить Колегії Верховних Правителів Держави.
  2.  Колегія Верховних Правителів Держави складається з трьох осіб: одного правителя заздалегідь визначає сам Пан Гетьман (див. ст. З і 4), одного вибирає Державний Сенат (див. ст. 7) і одного вибирає Рада Міністрів (ст. 7).
  3.  Про згадане в попередній (2) статті заздалегідне визначення Паном Гетьманом власноручно складається грамота в трьох примірниках, які Пан Гетьман особисто вкладає в окремі конверти за власною і перстневою Його Ясновельможности печатями, при чому перші два примірники для сховку урочисто доручаються Державному Сенатові і Голові Ради Міністрів, а третій примірник передається в Київський Катедральний Собор св. Софії.
  4.  В грамоті (ст. 3) Пан Гетьман визначає дві особи, а саме – першою – визначеного ним Верховного Правителя, а другою – особу, яка має стати Верховним Правителем, як що перша помре, тяжко занедужає, або складе свої повноваження.
  5.  Про передачу зазначених в ст. З примірників грамоти складається Державним Секретарем акт, який підписується Паном Гетьманом і особою, що прийняла грамоту, і скріплюється Державним Секретарем. Згадані тут акти переховує Державний Сенат, а копії з них Державний Секретарь.
  6.  Негайно, як тільки стане неможливо для Пана Гетьмана правити Державою через тяжку хоробу, або коли Пан Гетьман помре, Державний Сенат в складі на той час будучих сенаторів, під проводом Президента, а за його відсутністю – старшого з предсідателів Генеральних Суддів, або осіб, що їх заступають (ст. 29 закона 8 липня 1918 року про утворення Державного Сенату), одкриває конверт з грамотою Пана Гетьмана, той що переховується Державним Сенатом, а також і конверти з двома другими примірниками грамоти, які негайно мають бути приставлені в Державний Сенат, і оголошує наймення визначеного Паном Гетьманом Верховного правителя й його заступника (ст. 4), відсутність котроїсь з грамот не спиняє оголошення наймення визначеного Паном Гетьманом Правителя та його заступника.

Примітка: визначення моменту, коли сам Пан Гетьман через тяжку хоробу не матиме вже змоги правити Державою, належить самому Пану Гетьману, а як що воля Пана Гетьмана через хоробу не може бути ним виявлена, то Державному Сенатові в купі з Радою Міністрів.

  1.  Два инші члени Колегії Верховних Правителів після зазначеного в попередній (6) статті оголошення негайно вибираються Державним Сенатом і Радою Міністрів (ст. 2) закритим голосуванням, звичайною більшістю присутніх.
  2.  Про склад Колегії Верховних Правителів Державний Сенат того ж самого дня оповіщає до загального відома.
  3.  Колегія Верховних Правителів вступає в правління Державою негайно, не дожидаючись оповіщення Державного Сенату (ст. 8).
  4.  Колегія Верховних Правителів вступає в усі законом встановлені права й обов'язки Пана Гетьмана, одначе Колегії Верховних Правителів не належить право знімати питання про зміну законів, виложених в грамоті Пана Гетьмана від 29 квітня 1918 року.
  5.  Головою Колегії Верховних Правителів є Правитель, визначений Паном Гетьманом.
  6.  Всі справи в Колегії Верховних Правителів вирішуються більшістю голосів.
  7.  На випадок смерти або тяжкої хвороби Верховного Правителя, визначеного Паном Гетьманом, або зложення цим Правителем з себе уповноважень, в Колегію вступає його заступник (ст. 4). На випадок же смерти або тяжкої хороби прочих Верховних Правителів, або зложення ними своїх уповноважень, заступники їх вибираються в порядкові, встановленому в ст. 7 цього закону.
  8.  На випадок смерти або тяжкої хороби котрого з заступників Верховних Правителів, новий його заступник негайно вибирається в порядкові ст. 7 цього закону, при чому вибори робляться або Державним Сенатом, як що вибув з Колегії обібраний ним заступник, або Радою Міністрів в инших випадках.

Про вступления кожного заступника до Колегії Державний Сенат незабаром оповіщає до загального відома, але заступники вступають до Колегії негайно, не дожидаючи цього оповіщення.

При виїзді по-за межі Держави Пан Гетьман, як що знайде потрібним, передає на час своєї відсутності управління Державою Колегії з трьох осіб, з яких одну визначає сам Пан Гетьман, а два инших вибираються в порядкові, зазначеному в ст. 7 цього закону.

Голова Ради Міністрів Ф. Лизогуб Державний Секретарь С. Завадський

Державний вісник.  1918. 4 серпня. № 30.

Закон про обов'язкове навчання української мови і літератури, а також історії та географії України в середніх школах (1918 р.)

(Витяги)

Ухвалений Радою Міністрів закон про обов'язкове навчання української мови і літератури, а також історії та географії України по всіх середніх школах.

1. По всіх середніх хлоп'ячих і дівочих загальноосвітніх, професійних, комерційних і інших школах, учительських семінаріях та інститутах, а також духовних семінаріях, обов'язково викладається українська мова і література, задля чого визначається не менше 3 годин тижнево в перших 5-ти класах, а в 2-х останніх класах – не менше 2 годин, та географія і історія України, для яких предметів мають бути визначені не менше як по 2 години тижнево в 2-х останніх класах кожної школи...

Державний вісник. 1918. 8 серп.

Наказ міністра народної освіти про утворення національної нижчої початкової школи (1918 р.)

(Витяги)

...В час, коли наша держава творить культурно- національні цінності (одкриває Українські державні університети, академії, гімназії і т. п.) і напружує всі духовні й матеріальні сили, щоб дати українському народові рідну національну школу, коли не можна допустити ні одного кутка без української школи, нижча початкова школа для українського народу мусить обов'язково як слід приготовитись до навчання на українській мові і забезпечити себе підручниками і вчителями в першу чергу.

...Тому Міністерство освіти пропонує всім губерніальним і повітовим земським і міським управам в контакті з губерніальними і повітовими комісарами освіти негайно приступити до з'ясування стану шкіл з цього боку, щоб з наступного 1918-1919 шкільного р. навчання в школах для українського люду велося українською мовою у всіх групах нижчої початкової школи на всім просторі України.

Державний вісник. 1918. 6 верес.

Закон

Української держави про заснування -Української Академії наук

 (1918 р.)

(Витяги)

Ухвалений Радою Міністрів закон про заснування Української Академії наук в м. Києві.

  1.  Ухвалити докладені до цього статут та штати Української Академії наук в м. Києві та її установи і закон цей перевести в життя з 1 листопада 1918 р.
  2.  З поміж перелічених у статуті наукових установ Академії, окрім постійних комісій, витворюється в біжучому році: Фізичний інститут, Геодезичний інститут, лабораторія для спроб над матеріалами при Інституті прикладної механіки, Ботанічний сад, Акліматизаційний сад, Демографічний інститут для виучування економічної кон'юктури та народного господарства України.
  3.  Академії наук дається доручення розробити й подати на затвердження законодатним порядком штати та обрахунок слов'янської кляси при історично-філологічному відділі Академії...

Державний вісник. — 1918. — 22 лист.


ТЕМА 3. ДЕРЖАВА ТА ПРАВО ЧАСІВ ДИРЕКТОРІЇ

План:

  1.  Формування й прихід до влади Директорії.
  2.  Державний лад.
  3.  Місцеве управління.
  4.  Судова влада.
  5.  Формування збройних сил.
  6.  Зовнішньополітична діяльність.
  7.  Акт Злуки: історико-правова характеристика.
  8.  Законодавство.

Формування й прихід до влади Директорії. Восени 1918 р. німецько-австрійські окупаційні війська – головна опора гетьманського режиму – опинилися у складній ситуації, а після поразки Німеччини та Австро-Угорщини у Першій світовій війні почали покидати територію України. П. Скоропадський, усвідомлюючи складність свого положення, відсутність широкої підтримки серед українського суспільства й прагнучи утриматися при владі для продовження започаткованого на початку травня 1918 р. державницького курсу, був змушений змінити свої політичні погляди та бачення подальшого розвитку держави.

За таких обставин П. Скоропадський вважав єдиним правильним рішенням – проголошення про федерацію України з майбутньою небільшовицькою Росією. Такий крок гетьмана не був підтриманий більшістю українських політичних сил, які протягом усього часу існування Української держави були в опозиції до неї. У ніч з 13 на 14 листопада 1918 р. у Києві таємно зібралися представники Українського національного союзу, політичних партій, Селянської спілки, Спілки залізничників та Українських січових стрільців. Засідання вирішило підняти повстання проти гетьмана і для керівництва ним створило верховний орган – Директорію Української Народної Республіки. Головою Директорії було обрано В. Винниченка.

17 листопада 1918 р. між Директорією та представниками Великої Ради німецьких солдатів було укладено угоду. Німецькі війська зобов’язувалися дотримуватися «суворого нейтралітету» у боротьбі Директорії проти гетьмана. Директорія, у свою чергу, обіцяла всіма силами сприяти німецьким військам у евакуації та охороні їхнього майна.

На середину грудня повстанський рух проти гетьманщини набув небезпечного розмаху. 14 грудня січові стрільці з боєм увійшли до Києва. Цього ж дня П. Скоропадський зрікся влади на користь уряду, зазначивши у короткій записці: «Я, гетьман всієї України, протягом семи з половиною місяців докладав усі свої сили, щоб вивести край з того тяжкого становища, в якому він перебуває. Бог не дав мені сил впоратися із цим завданням, і нині я, з огляду на умови, які тепер склалися, керуючись виключно добром України, відмовляюся від влади». Того ж дня війська Директорії вступили до Києва, а 18 грудня й вона сама.

Державний лад. Директорія, прийшовши до влади, ліквідувала всі державні структури, створені за часів гетьмана П. Скоропадського, і почала будувати власну систему управління. 19 грудня 1918 р. було вирішено відновити УНР, але Центральну Раду не відновлювати, а зберегти верховну владу до скликання Конгресу трудового народу в руках Директорії. Проте сама Директорія не мала чітко визначеного правового статусу. Не було прийнято жодного документу, що чітко б визначив компетенцію, повноваження цього органу. Фактично Директорія стала вищим органом влади, який уособлював законодавчу, виконавчу, а іноді й судову владу.

26 грудня 1918 р. приймається Декларація, в якій Директорія оголосила себе «верховною владою», встановленою «силою і волею трудящих класів України». Також оголошувалося про скликання Конгресу трудового народу як «революційного представництва організованих робочих мас»79. Декларація закріпила «трудовий принцип» організації влади. Зокрема, зазначалося, що влада в УНР «повинна належати лише робочим класам – робітництву й селянству – тим класам, що здобули цю владу своєю кров’ю», а класи «нетрудові, експлуататорські, що живляться з праці класів трудових, які нищили край, руйнували господарство й позначили своє правління жорсткостями та реакцією, не мають права голосу в порядкуванні державою». Фактично у ІІ УНР виборчого права позбавлялися не тільки справжні експлуататори – поміщики й капіталісти, а й так звана «нетрудова» інтелігенція – лікарі, вчителі середніх шкіл, викладачі вузів, адвокати, письменники, духовенство та ін. До «трудової інтелігенції» було включено ті категорії, які безпосередньо обслуговували «трудовий народ» – санітарів, фельдшерів, учителів народних шкіл, службовців канцелярії тощо.

5 січня 1919 р. було затверджено «Інструкцію для виборів на Конгрес трудового народу України», яка перше його засідання призначила на 22 січня 1919 р.

Згідно з «Інструкцією» відбулися вибори. До Конгресу обрали 377 делегатів від селян, 118 від робітників та 33 від «трудової інтелігенції». Вони представляли інтереси усіх регіонів України.

Трудовий конгрес став фактично парламентом, адже формувався за територіальною ознакою. Проте вважати його класичним представницьким органом не слід, тому що він мав класовий характер.

Вже на першому засіданні, яке відбулося 22 січня, Трудовий конгрес затвердив Акт злуки УНР та ЗУНР, прийняв 28 січня Закон «Про форму влади в Україні», яким вся влада передавалася Директорії. Прийняті нею закони підлягали затвердженню на найближчій сесії Конгресу. У міжсесійний період мала працювати Президія Конгресу, однак ані її складу, ані функції Конгрес в умовах наступу більшовицьких військ на Київ затвердити не встиг80.

Отже, Конгрес трудового народу орієнтував державні органи УНР на створення умов для побудови в Україні системи влади на чолі зі всенародно обраним законодавчим органом – Всенародним Парламентом. На жаль, у складних внутрішньополітичних умовах, у постійній боротьбі із зовнішніми ворогами часу можливості для розбудови органів влади не було81.

В останній рік існування УНР докладалися зусилля, спрямовані на створення вищого законодавчого органу, намітилася тенденція до формування президентсько-парламентської республіки. 12 листопада 1920 р. прийнято Закон «Про тимчасове верховне управління та порядок законодавства в УНР», згідно з яким основними повноваженнями Директорії в особі її голови були:

  •  затвердження законів, ухвалених Державною Народною Радою;
  •  затвердження законів, ухвалених Радою Народних міністрів, призначення й звільнення;
  •  затвердження угод з іншими державами;
  •  представництво УНР у дипломатичних стосунках з іншими державами;
  •  затвердження Голови та членів Ради Народних Міністрів82.

До скликання Парламенту УНР законодавча влада мала належати Державній Народній Раді, яка обиралася терміном на 1 рік з представників населення, політичних, громадських, наукових, професійних і кооперативних організацій. Функції Державної Народної Ради полягали в:

  •  оголошенні війни й укладанні миру;
  •  обговоренні бюджету й усіх асигнувань;
  •  контролі за діяльністю уряду;
  •  призначенні окремих парламентських комісій.

Уряд мав назву Рада Народних Міністрів. Проте його статус і функції не були чітко визначені. Уряд формувався Директорією, але за свою діяльність мав відповідати перед Державною Народною Радою.

Однак, прийняті за кілька днів до краху УНР закони так і не були реалізовані. Наприкінці 1920 р. Директорія УНР вже не контролювала територію України, а свою діяльність продовжила в еміграції.

Місцеве управління. У його формуванні був запозичений досвід ЦР. Владу на місцях представляли волосні, повітові, губернські комісари та отамани, що їх призначала Директорія. Фактично вони зосереджували у своїх руках усю повноту влади на місцях. Поряд зі згаданими органами місцевого управління продовжували діяти революційні ради робітничих і селянських депутатів, а у деяких місцевостях і земські зібрання та земські управи.

24 червня 1919 р. МВС затвердило Інструкцію «Про тимчасову організацію влади на місцях». Згідно з нею волосний комісар призначався на посаду повітовим, повітовий – губернським і затверджувався Міністром внутрішніх справ. Губернського комісара призначав Міністр внутрішніх справ і затверджувала Директорія83.

При повітових комісарах створювалися комісаріати, при губернських – управління, які поділялися на відділи: загальний, адміністративний, паспортний, міліції та фінансовий.

Згадана Інструкція чітко систематизувала систему місцевого управління. Водночас було розширено повноваження комісарів. Вони:

  •  здійснювали нагляд за виконанням законів та розпоряджень центральної влади;
  •  відповідали за проведення мобілізації;
  •  керували міліцією;
  •  відповідали за забезпечення громадського спокою і правопорядку84;
  •  здійснювали загальне керівництво органами самоврядування в містах – міськими думами та управами і в земствах – земськими зібраннями, земськими управами;
  •  інформували населення про діяльність уряду85.

З наведеного видно, що Директорії не вдалося провести чітке розмежування компетенції між органами державної адміністрації та органами самоврядування.

Судова влада. Директорія намагалася відновити судові установи, що існували за Центральної Ради. 1 грудня 1918 р. було прийнято рішення, що «суд на території УНР здійснюється іменем УНР». Однак в складних умовах громадянської війни набуло поширення надзвичайне судочинство. Воно фактично почало діяти через тиждень після створення самої Директорії.

22 листопада 1918 р. був прийнятий наказ про заснування при всіх окремих військових частинах військово-польових судів у складі прокурора, 2 старшин, 2 козаків та секретаря. Прокурором міг стати будь-хто зі старшин, котрий, як і інші члени суду, мав призначатися наказом місцевої військової влади. Якщо частина перебувала на фронті або у стані облоги, смертельні вироки суду затверджувалися її отаманом, а в інших випадках – Головним отаманом86.

Військово-польові суди розглядали справи військових та цивільних осіб у злочинах проти Директорії й кримінальні справи (вбивства, розбій, пограбування, підпали, зґвалтування тощо). Суду підпадали також особи, звинувачувані в участі у будь-яких маніфестаціях, скупченнях і зібраннях людей не лише на площах і вулицях, а й у закритих приміщеннях без належного на це дозволу, у друкуванні листівок, прокламацій та відозв, у продажу спиртних напоїв, власники театрів, кінематографів, ресторанів, паштетних, які не зачиняли свої заклади о пів на десяту вечора, цивільні особи, котрі з’являлися на вулицях після 22 години або не здали зброї до 21 грудня 1918 р., винні у незаконних арештах, обшуках і реквізиціях, у поширенні провокаційних пліток, агітації, підбурюванні тощо87.

У 1919 р. набула поширення практика винесення рішення не на підставі чинного на території республіки законодавства, а на підставі рішень командирів різних загонів. Наприклад, полковники Є. Коновалець і А. Мельник установлювали у наказах і власні санкції: розстріл на місці, строкова або безстрокова каторга, ув’язнення терміном від 6 місяців до 2 років, грошовий штраф від 50 до 5000 крб. Саме вони 28 грудня 1918 р. видали наказ про «негайний розстріл без слідства і суду» всіх агітаторів проти чинного державного устрою УНР, її самостійності, проти Директорії, її законів, установ і розпоряджень.

Військово-польові суди виносили вирок, як правило, без попереднього слідства за поданням коменданта Києва або отамана дивізії. Доцільність запрошення свідків визначав голова. Термін вручення звинувачення підсудному не визначався, а прокурор мав право змінити його у будь-який час. Вирок оскарженню не підлягав і вступав у законну силу негайно. Призначати кару меншу, ніж передбачала нижня межа санкції самодержавних законів або наказів Є. Коновальця, суд не мав права. Справи розглядалися з максимальною швидкістю без дотримання судом процесуальних термінів. Особи, що після 14 листопада 1918 р. працювали в частинах, штабах, управліннях та ін. установах добровольчих формувань, які не підтримували Директорію, якщо вони не підлягали більш суворій карі, у позасудовому порядку за розпорядженням командира тієї чи іншої військової частини висилалися за межі УНР.

26 січня 1919 р. всі військово-польові суди на території УНР були скасовані. Водночас втрачали чинність і всі закони, правила, інструкції та обіжники про такі інституції. Але їхнє місце відразу зайняли Надзвичайні суди, які аж ніяк не були більш гуманними88. Згідно із законом Директорії «Про надзвичайні військові суди» від 26 січня 1919 р. вони мали діяти винятково у місцевостях, оголошених на військовому стані або на стані облоги, а також на театрі воєнних дій. В умовах, коли 24 січня 1919 р. на всій території УНР оголошувався військовий стан, саме надзвичайні суди замінили цивільне правосуддя.

Вироки надзвичайних військових судів виносилися за спрощеною процедурою, вони не підлягали оскарженню і негайно виконувалися. Щоправда, особи, засуджені до страти, мали право протягом шести годин після оголошення вироку звернутися із проханням про помилування або пом’якшення покарання до «Верховної влади», тобто до Директорії, а «у дійсній армії – до Головного отамана»89.

Формування збройних сил. Проблема створення армії стала на порядок денний одразу після утворення Директорії. Існувало декілька поглядів на принципи здійснення військового будівництва. Перший: армія мала створюватися на добровільних засадах; другий: за прикладом Червоної Армії, а саме шляхом мобілізації населення.

27 листопада 1918 р. було прийнято закон, який передбачав комплектувати армію шляхом масової мобілізації чоловічого населення віком від 20 до 35 років (офіцерів – до 43 років), яке свого часу перебувало на дійсній військовій службі. Уже в листопаді армія Директорії налічувала 150 тисяч бійців та командирів, однак у подальші місяці вона скорочувалася. Наприклад, на початок січня 1919 р. вона мала 50 тисяч військ, а на кінець січня нараховувала 21 тисячу багнетів90. Звісно, що такий стан справ був викликаний низкою обставин. Насамперед переважна більшість селян, які рішучо боролися проти гетьманщини та поміщиків, після перемоги над П. Скоропадським стали негайно залишати армію та повертатися до своїх сіл, щоб ділити поміщицькі землі. Багато повстанських загонів охоче й рішуче діяли у своїх селах і повітах, захищали свої домівки, але не хотіли вести бої за УНР, у цілому, за загальнодержавні інтереси. Частина загонів перейшла на бік Денікіна або радянської влади. Також, незважаючи на всі заклики Директорії до дотримання законності, порядку й дисципліни, отамани й підпорядковані їм військові загони свавільничали, безкарно грабували населення, арештовували й розстрілювали ні в чому не повинних людей, проводили реквізиції91.

Директорія намагалася стабілізувати ситуацію шляхом прийняття 13 травня 1919 р. Закону «Про державний інспекторат у військових частинах та інституціях». Державні інспектори мали такі обов’язки:

  •  інформували про ситуацію у військах;
  •  у крайніх випадках наділялися правом негайного усунення від командування «ворожих і непевних елементів»92.

Діячі Директорії дбали про створення власних військово-морських сил. Ця робота проводилася у складній політичній ситуації. Восени німці й більшовики доклали значних зусиль до руйнації Чорноморського флоту. Більшість кораблів, що базувалися у Севастополі, було або затоплено, або захоплено Антантою. За таких обставин Директорія інтенсивно створювало власний флот.

З самого початку у складі уряду ІІ УНР діяло морське міністерство. 11 січня 1919 р. було прийнято рішення про заснування Гардемаринської школи у Миколаєві для юнаків віком від 17 до 21 року з середньою освітою і виділені для цього кошти у розмірі майже 2 мільйонів карбованців.

Наступним кроком стало прийняття 25 січня 1919 р. тимчасового закону про військово-морський флот. УНР перебрала на себе всі зобов’язання Російської імперії щодо утримання Чорноморського флоту і будівлі для нього кораблів та асигнувала для цієї справи відповідні кошти. Передбачалося, що флот буде складатися з бойових та допоміжних кораблів усіх типів і буде забезпечений береговою інфраструктурою (радіостанції, служби зв’язку, засоби берегової охорони). Чисельний склад флоту: 12500 матросів та 800 старшин. Дозволялася служба вільнонайманцям та матросам-понадстроковикам (до 50% від їхньої загальної кількості). Усі ці плани не здійснилися.

Отже, незважаючи на проведення Директорією роботи у напрямі створення власних збройних сил, успіхи були незначні. Насамперед винні у цьому не лідери УНР, а на військово-політична ситуація, що склалася на початку січня 1919 р. Крім того, не слід забувати й факт столітнього перебування українців під впливом русифікаторської політики Російської імперії. Остання докладала знаних зусиль для знищення національної свідомості. У результаті селяни та інші прошарки українців надали перевагу не ідеям власної держави, а вирішенню проблем, що їх хвилювали, а саме проблемам отримання землі. Вони не усвідомлювали катастрофічність своїх дій і не розуміли, що у випадку встановлення більшовицької влади усі їхні прагнення зведуться нанівець.

Зовнішньополітична діяльність. Директорія у проведені зовнішньої політики опинилася перед вибором: або Антанта, або радянська Росія. С. Петлюра виступив із закликом «З Антантою проти більшовиків».

Зовнішньополітичний курс ІІ УНР формувався у складному міжнародному становищі для неї. Україна з усіх боків була оточена ворогами. Після повалення Гетьманату негайно посилився наступ більшовицьких військ на територію УНР. На південно-східному кордоні зростали російські антибільшовицькі сили під командуванням Денікіна. У грудні 1918 р. Антанта, насамперед Франція, висадила в Одесі та інших чорноморських портах           60-титисячну армію. Цей несподіваний крок пояснювався рішенням держав-переможниць заблокувати поширення більшовизму та надати безпосередню військову допомогу армії Денікіна, що готувалися до відновлення «єдиної та неподільної Росії».

У лютому 1919 р. відбулися переговори між французами та представниками Директорії. Сторони прийшли до згоди про надання УНР військової допомоги на таких умовах:

  •  Франція отримує концесію на 50 років на всі українські залізниці;
  •  Україна бере на себе зобов’язання виплатити Франції борги старого царського й Тимчасового урядів, які їй належать;
  •  Директорія повинна в річний строк організувати трьохсоттисячне військо;
  •  вся фінансова, торгівельна, промислова та військова політика протягом п’яти років з дня підписання угоди проводиться під безпосереднім контролем представників французького уряду93.

Однак сподівання Директорії на допомогу з боку Франції були марними. Виявилося, що під впливом своїх союзників як у Росії, так і на Заході французи, які ненавиділи українських «сепаратистів» не менш, ніж більшовики, не мали намірів допомагати Директорії. Незабаром втратили сенс орієнтири на Антанту, коли на початку квітня 1919 р. її війська почали евакуацію з Південної України94.

Отже, орієнтація на Антанту не дала Директорії бажаних результатів. До планів Антанти не входила підтримка відцентрових рухів на території колишньої Російської імперії, що не лише була союзником у війні, а й мала значні боргові зобов’язання перед Заходом. Тому країни альянсу були зацікавлені в реставрації «єдиної та неподільної» централізованої Росії, що мало забезпечити передбачуваність подій у цьому регіоні й зберегти їхній економічний вплив95.

Схожу позицію з Антантою зайняли США. Керівництво цієї держави мало цікавилося проблемами України, котру вони розглядали як невід’ємну складову єдиної і неподільної Росії. Під тиском внутрішніх політичних сил американці визнавали право на самовизначення лише за Польщею, а верховним правителем з 25 травня 1919 р. вважався О. Колчак96.

9 квітня 1919 р. уряд УНР очолив Б. Мартос. У декларації уряду наголошувалося: «Прагнучи уникнути повторення чужого панування на Україні, новий Народний Уряд урочисто заявляє, що не буде кликати собі на допомогу чужої військової сили, з якої б то не було держави. Будь-які угоди з чужими державами Народний Уряд укладатиме тільки на основі визнання ними самостійності України і невтручання в наші внутрішні справи». Фактично новий уряд взяв курс опори на власні сили97.

Знаходячись у складній ситуації, Директорія переорієнтувала свою зовнішню політику на співпрацю з Польщею. Наприкінці 1919 р. для утворення спільного протибільшовицького фронту С. Петлюра виїжджав до Варшави. Результатом переговорів стало укладення Варшавської угоди. У цьому документі передбачалося, що:

  •  польський уряд визнав Директорію УНР на чолі з С. Петлюрою «верховною владою в Україні»;
  •  Польща зобов’язувалася не укладати ніяких угод з третіми країнами, які вороже ставилися до УНР;
  •  Директорія погодилася на відновлення кордонів Польської держави у межах 1772 р. по річках Збруч і Горинь;
  •  українці погодилися відновити права польських поміщиків на землю у межах УНР;
  •  збройні сили Директорії підпорядковувалися польському командуванню, якому передавався контроль над залізницями;
  •  УНР зобов’язувалася постачати польським військам харчування та гужовий транспорт98.

Підписана з Польщею угода була не на користь УНР. Фактично Директорія добровільно відмовилася від Західної України. Такий крок С. Петлюра був змушений зробити. Він шляхом тяжких поступок намагався отримати допомогу для продовження боротьби за суверенітет УНР. С. Петлюра вважав, що краще зберегти хоча б частину України незалежною, ніж зовсім втратити її.

На жаль, у ході довготривалої зовнішньополітичної боротьби Директорії так і не вдалося досягнути успіхів. Переговори з Антантою не принесли бажаних результатів. Франція й Англія не бачили можливості створення суверенної УНР. Польща, скориставшись хиткістю становища Директорії, змусила останніх підписати невигідну угоду. Варшавський мир призвів не лише до втрати значної території, але й до остаточного позбавлення підтримки С. Петлюри з боку значної кількості населення. Фактично, можна стверджувати, що ІІ УНР опинилася сам на сам зі своїми внутрішніми проблемами та зовнішнім ворогом – більшовизмом. Це повчальний урок: слабка країна не в змозі проводити ефективну зовнішню політику. Максимум, на що здатна держава, – підписувати не вигідні для неї угоди та брати зобов’язання, які, як правило, спрямовані в результаті на обмеження її суверенітету.

Акт Злуки: історико-правова характеристика. Проблема возз’єднання Наддніпрянської та Західної України стала практичною потребою дня одразу після встановлення української влади у Львові.

Важливим кроком на цьому шляху стало підписання 1 грудня 1918 р. у Фастові представниками уряду ЗУНР Д. Левицьким, Л. Цегельським та В. Винниченком – представником від УНР – із Директорією «Передвступної угоди».

У ньому ЗУНР проголошувала «непохитний намір злитися в найкоротшім часі в одну велику державу з УНР», увійти «з усією своєю територією й населенням як складова частина державної цілості в Українську Народну Республіку». У свою чергу Директорія декларувала бажання «прийняти всю територію й населення ЗУНР як складову частину державної цілісності в УНР».

3 січня 1919 р. УН Рада у Станіславі ратифікувала цей договір і доручила Державному Секретареві «негайно розпочати переговори з Київським Урядом для завершення угоди злуки».

Після одноголосного ухвалення цього рішення президент УН Ради Є. Петрушевич урочисто заявив: «Ухвалений закон полишиться в нашій історії однією з найкращих карт. Сьогоднішній крок піднесе наш дух і скріпить наші сили. Від сьогоднішнього дня існує тільки УНР. Нехай вона живе!».

22 січня 1919 р. на Софіївській площі в Києві відбувся урочистий акт злуки. Представник Директорії Ф. Швець обнародував довгоочікуваний Універсал:

Універсал Директорії Української Народної Республіки

«Іменем Української Народної Республіки Директорія сповіщає народ український про велику подію в історії землі нашої Української.

3-го січня 1919 р. в м. Станіславові Українська Національна Рада Західної Української Народної Республіки, як виразник волі всіх українців. Австрійської імперії і як найвищий їхній законодавчий чинник, урочисто проголосила злуку Західної Української Народної Республіки з Наддніпрянською Українською Народною Республікою в одноцільну суверенну Народну Республіку.

Вітаючи з великою радістю цей історичний крок західних братів наших, Директорія Української Народної Республіки ухвалила тую злуку прийняти і здійснити на умовах, які зазначені в постанові Західної Української Народної Республіки від 3-го січня 1919 року.

Однині воєдино зливаються століттями відірвані одна від одної частини єдиної України Західно-Українська Народня Республіка (Галичина, Буковина і Угорська Україна) і Наддніпрянська Велика Україна.

Здійснились віковічні мрії, якими жили і за які умирали кращі сини України.

Однині є єдина незалежна Українська Народня Республіка.

Однині народ український, визволений могутнім поривом своїх власних сил, має змогу об’єднаними дружними зусиллями всіх своїх синів будувати нероздільну самостійну державу Українську на благо і щастя всього його трудового люду».

Об’єднання обох Республік загалом відповідало життєвим інтересам українського народу, який до цього майже шість століть був пошматований сусідами. Тому, безперечно, широкі маси прагнули співжиття, етнічного об’єднання. Однак з проголошенням Акту про Злуку це завдання не було виконано. Важкі умови, в яких знаходилася нова держава, а саме: інтервенція зі сходу (більшовицька Росія), із заходу (Польща) та з півдня (білогвардійська армія). Жодна із цих трьох сторін не бажала бачити навіть автономію українців у своєму складі. Країни заходу у цій історичній ситуації також практично проігнорували українське питання. Як результат Акт Злуки залишився лише на папері.

І все ж, незважаючи на короткочасність, січнева злука загалом відповідала життєвим інтересам українського народу. Однак історичні обставини склалися так, що у той драматичний час так і не вдалося об’єднати і консолідувати українську націю.

Законодавство. На момент приходу Директорії до влади на території України діяло законодавство Російської імперії, Тимчасового уряду, Центральної Ради, Гетьмана П. Скоропадського. Звісно, що такий масив нормативно-правових актів не сприяв нормалізації законодавчої бази. Перед Директорією постало завдання спробувати уніфікувати закони.

Насамперед постановою від 17 травня 1919 р. на території України було анульовано чинність законів і декретів Українського Радянського і Російського Радянського урядів. Частково поновлювалося законодавство часів ЦР. Директорія вважала, що частина законів І УНР мала лівий характер, у тому числі й Конституція УНР. Повністю не було скасовано законодавство часів Гетьмана П. Скоропадського. Не припинялася чинність і нормативно-правових актів, прийнятих до жовтня 1917 р., якщо вони не суперечили новим українським законам.

Державне право. Захисту прав особи був присвячений Закон від 28 лютого 1919 р. «Про відновлення гарантій недоторканності особи на території УНР». Згідно з цим законом громадянин УНР підлягав переслідуванню й позбавленню волі лише за передбачені «належними законами злочинства і тільки чином зазначеним у законі». 24 січня 1919 р. було поновлено законодавство про національно-персональну автономію. Звісно, що в умовах громадянської війни норми цих законів не могли бути реалізовані.

У виборчому праві активне й пасивне виборче право надавалося всім громадянам УНР, які досягли 21 року (за винятком тих, хто був позбавлений прав громадянства в судовому порядку, і тих, хто перебував у лавах республіканської армії)99.

Слід відзначити також Закон «Про реєстрацію населення, що мешкає на території УНР» від 26 вересня 1920 р., що видано з метою виконання населянням військової повинності та інших державних обов’язків; відновлений Закон «Про державну мову» від 3 жовтня 1918 р., якою оголошено мову українську та ін.

Цивільні правовідносини у добу ІІ УНР регулювалися законодавством Російської імперії. Проте Директорією були внесені зміни щодо права власності. Згідно із Законом від 8 січня 1919 р. «Про землю в УНР»100 він закріплював скасування приватної власності на землю, ліси та надра, їхній перехід у власність держави. Крім того, замість земельних комісій організовувалися земельні управи, які допомагали створювати запасні земельні фонди, перешкоджали самочинному захопленню землі, налагоджували сільськогосподарський кредит, визначали площі для громадського користування. Трудова земельна норма мала складати 15 десятин. Сільські громади визначали термін землекористування. Запасний земельний фонд мав поповнювалися за рахунок ділянок, що з різних причин звільнялися. Фонд передавав їх малоземельним селянам. Також Директорія турботливо ставилася до високопродуктивних господарств, що не дробилися, а передавалися трудовим спілкам, які мали для цього створюватися. Проте провести земельну реформу не вдалося. Це було викликано військовими діями, частими переїздами уряду та відсутністю відповідного апарату управління, який міг би забезпечити ефективну земельну політику й запропонувати альтернативу більшовицькі політиці у цьому питанні101.

У трудовому праві поновлювався:

  •  восьмигодинний робочий день;
  •  право на укладення колективних угод;
  •  право на проведення страйків102.

Низка законів була спрямована на стабілізацію фінансової системи. 6 січня 1919 р. прийнято Закон УНР «Про Державну Українську Грошову Одиницю», 31 травня 1920 р. – Закон «Про надзвичайний одноразовий податок»103.

У кримінальному праві також не відбулося значних змін. Продовжувало діяти карне законодавство Російської імперії (Кримінальне уложення 1903 р., Військово-кримінальний статут та ін.).

15 серпня 1919 р. Директорія з міркувань державної безпеки затвердила Постанову «Про тимчасові правила щодо засобів боротьби з діяльністю окремих осіб, яка загрожує республіканському ладу, спокою і внутрішньому порядку УНР». Якщо аналогічний «Маніфест Робітничо-Селянського Уряду» передбачав за вказані дії розстріл, то постанова Директорії – лише арешт на термін до 10 днів104.

Окремо слід підкреслити, що Директорія з метою залучення на свій бік населення видавала закони про амністію.

Посилилися карні репресії проти розкрадачів державної та особистої власності, хабарників та шахраїв. Низка актів спрямовувалася на боротьбу зі спекуляцією. За Законом «Про спекуляцію» від 26 січня 1919 р. передбачалася відповідальність за спекуляцію105. Спекуляцією вважалися будь-які операції з товарами, сировиною, житлом, грошовими знаками, коштовностями. Закон передбачав досить суворі покарання: так, якщо сума наживи звинуваченого в спекуляції не перевищувала 3 тисячі карбованців, він мав сплатити штраф у розмірі від 3 до 10 тисячі карбованців та відбути ув’язнення від 6 місяців до 1,5 року. Коли ж зиск спекулянта перевищував 3 тисячі карбованців, він мав сплатити штраф у розмірі від 10 до 100 тисяч карбованців та позбавлявся волі на термін від 1 року 4 місяців до 2 років. При повторному злочині термін ув’язнення збільшувався до 4–6 років. Для тих, хто не мав документів на право торгівельної діяльності, покарання збільшувалося вдвічі. Майно засуджених за спекулятивні ціни переходило у власність держави. Незважаючи на суворість покарання, діяльність торгівлі на «чорному ринку» зупинити не вдалося. Спекуляція продовжувалася, завдаючи збитків державі й малозабезпеченим верствам106.

Види покарань:

  •  вища міра покарання – смертельна кара;
  •  строкова та безстрокова каторга;
  •  ув’язнення терміном від шести місяців до двох років;
  •  грошові штрафи;
  •  конфіскація майна;
  •  заборона перебувати в деяких місцевостях України.

Ускладнення військово-політичної ситуації в середині країни змушувало Директорії йти на беззаконня і репресії, визначаючи покарання не на основі права, а керуючись революційною свідомістю107.

Кримінально-процесуальне право майже протягом усього часу існування Директорії спиралося на відповідне законодавство Російської імперії. Проте йшла робота по створенню власного кримінально-процесуального кодексу. У ході проведеної кропіткої роботи Рада Народних Міністрів ухвалила Закон «Про судочинство в Штабних судах», затверджений головою Директорії С. Петлюрою 4 серпня 1920 р. Цей нормативно-правовий акт регулював не лише справи військової юстиції, але й цивільної.

Закон складався з 11 глав, що вміщували 271 статтю. Зокрема, були такі глави, як: Про підсудність; Способи розв’язання суперечок з приводу підсудності; Про порушення справ; Підготовчі до судової розправи розпорядження; Судова розправа; Постанова присуду; Оскарження присудів і постанов; Виконання присудів; Про поновлення справ, у яких присуди набули законної сили; Про судові витрати.

Закон передбачав, що приводом для порушення кримінальної справи в Штабному суді було:

  •  повідомлення командира полку;
  •  повідомлення військових, цивільних, судових або адміністративних установ та урядових осіб;
  •  скарги потерпілих;
  •  явка з повинною.

Закон передбачав право обвинуваченого на захист. Захисником могла виступати будь-яка особа, якій закон не забороняв виступати в суді, у тому числі, й жінці. Обвинувачами могли бути представники командира полку, державної адміністрації, один з потерпілих, який допускався до захисту в Штабних судах. Закон прямо вказував, що обвинувачем на суді не міг виступати підлеглий підсудного. До судового процесу суд міг залучати, у разі необхідності, експертів, перекладачів та інших осіб, необхідних для правильного з’ясування судом обставин вчиненого злочину.

Встановлювалося, що розгляд справи мав здійснюватися, виходячи із принципу гласності. Особи, які не досягли 18-річного віку, до судового засідання не допускалися. У передбачених законом випадках справа могла слухатися у закритому судовому засіданні.

Закон передбачав можливість оскарження судового рішення. Встановлювався термін для подачі скарги, підстави оскарження вироку, надавався перелік осіб, які могли оскаржити дії суду, якщо сам засуджений не міг цього зробити (неповнолітній, хворий тощо)108.

Отже, пріоритети нормотворчих процесів були спрямовані, у першу чергу, на утвердження самостійності та незалежності УНР, на розв’язання земельного питання, покращення робітничої політики, налагодження міжнародних відносин. Аналіз нормативно-правових актів свідчить про намагання Директорії забезпечити легітимні основи становлення нової влади. Однак багато часу було витрачено на пошуки стратегії державотворення, а згодом подальші військові події відсунули проблему правового забезпечення державного будівництва в Україні на другий план109.

Слід зазначити, що Директорії не вдалося провести власну систематизацію законодавства. Не був визначений статус таких актів, як декларації та універсали. Водночас прийняті нормативно-правові акти не забезпечили стабілізацію соціально-економічної ситуації всередині країни, не знайшли підтримки у населення. У результаті Директорія була приречена на програш у боротьбі за владу з антиукраїнськими силами.

Завдання для самостійної роботи:

  1.  Проаналізуйте особливості створення та політичну платформу Директорії. Зробіть правову оцінку способу її приходу до влади. Розкрийте перші кроки Директорії на шляху державного будівництва.
  2.  Зробіть правовий аналіз правового статусу Конгресу Трудового народу. Розгляньте порядок його скликання та дайте оцінку рішенням, прийнятим цим конгресом.
  3.  Складіть схему центральних і місцевих органів управління ІІ УНР. Розкрийте їхнє повноваження.
  4.  Охарактеризуйте особливості військового будівництва за часів Директорії. Проаналізуйте положення Закону «Про державний інспекторат у військових частинах та інституціях» від 13 травня 1919 р.
  5.  Проаналізуйте зовнішньополітичну діяльність Директорії. Проаналізуйте умови угоди з Францією. Чи було виправданим підписання з поляками Варшавської угоди, дайте цьому кроку історико-правову оцінку. З’ясуйте причини провалу зовнішньої політики Директорії.
  6.  Поясність причини переходу Директорії до надзвичайного судочинства. Вивчіть склад, підсудність та порядок здійснення судочинства військово-польовими судами.
  7.  Проаналізуйте зміст Акта злуки від 22 січня 1919 р. Виявіть, які обставини не сприяли втіленню на практиці положень Універсалу. Поясніть історичне значення січневого рішення для формування української нації.
  8.  Охарактеризуйте конституційне законодавство Директорії. З’ясуйте структуру, основні положення Закону від 12 листопада 1920 р. «Про тимчасове  верховне управління та порядок законодавства в УНР» й «Про Державну Народну Раду УНР» жовтня 1920 р. Проаналізуйте, яку форму правління вони закріплювали, якими повноваженнями наділялися центральні органи влади.
  9.  Виділіть досягнення та прорахунки Директорії у вирішенні аграрного питання, реформування трудових і цивільно-правових правовідносин.
  10.  Проаналізуйте кримінальне та кримінально-процесуальне законодавство, з’ясуйте причини його репресивного характеру.

Нормативно-правові акти часів  ІІ УНР.

Універсал Директорії Української Народньої Республіки

Іменем Української Народньої Республіки Директорія оповіщає народ Український про велику подію в історії землі нашої української.

3-го січня 1919 року в м. Станиславові Українська Національна Рада Західної Української Народньої Республіки, як виразник волі всіх українців бувшої Австро-Угорської імперії і як найвищий їх законодавчий чинник, торжественно проголосила злуку Західної Української Народньої Республіки з Наддніпрянською Народньою Республікою — в одноцільну, суверенну Народню Республіку.

Вітаючи з великою радістю цей історичний крок західних братів наших, Директорія Української Народньої Республіки ухвалила тую злуку прийняти і здійснити на умовах, які зазначені в постанові Західної Української Народньої Республіки від 3-го січня 1919 року.

Од нині во-єдино зливаються століттям одірвані одна від одної частини єдиної України — Західно-Українська Народня Республіка (Галичина, Буковина; Угорська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна.

Здійснились віковічні мрії, якими жили і за які умирали кращі сини України.

Од нині є єдина незалежна Українська Народня Республіка.

Од нині народ Український, визволений могутнім поривом своїх власних сил, має змогу об’єднаними дружніми зусиллями всіх своїх синів будувати нероздільну, самостійну Державу Українську на благо і щастя всього її трудового люду.

22 січня 1919 року, у м.Київі.

Голова Директорії:                                                  Володимир Винниченко

Члени:                                                                       Симон Петлюра

                                                                                   Панас Андрієвський

                                                                                   Андрій Макаренко

                                                                                   Федір Швець

Декларація Української Директорії

Героїчним поривом українського озброєного трудового народу зметено з лиця землі української руйнуюче поміщицько-монархічне панування – гетьманщину.

Україну вичищено від карних експедицій, старост, жандармів та инших злочинних інституцій пануючих класів. Відновлено національно-персональну автономію, що забезпечує право кожної нації на вільне життя.

Цензові думи та земство, наставлені гетьманським урядом, скасовано і відновлено демократичні, вибрані всенародним голосуванням органи місцевого самоврядування.

До повного вирішення земельної реформи Директорія Української Народньої Республіки оголосила: всі дрібні селянські господарства і всі трудові господарства залишаються в користуванню попередніх їх власників непорушними, а решта земель переходить у користування безземельних і малоземельних селян, а в першу чергу тих, хто пішов у військо Республіки для боротьби з б[увшим] гетьманом.  Верховне порядкування цією землею належить Директорії Української Народньої Республіки. Ця постанова стосується також до монастирських, церковних і казенних земель. Для переведення реформи организовано Народні Земельні Управи.

По "наказу N 1 Директорії селянам" робляться описи контрибуцій, взятих поміщиками з селян для повернення їх покривдженим. Так само ведуться слідства по всій Україні з приводу тих зловживань і злочинств, які було  учинено над селянством поміщиками та гетьманським урядом.

Постановою 9 грудня Директорія одмінила всі закони і постанови гетьманського уряду в сфері робітничої політики. Відновлено восьмигодинний робочий день. Знов установлено колективні договори, право коаліцій і страйків, а також усю повноту прав робітничих фабричних комітетів.

В усіх инших галузях життя Директорія так само одмінила всі закони й постанови гетьманського уряду, направлені проти інтересів трудящих класів і шкідливих для всього громадянства.

Уповноважена силою і волею трудящих класів України – Верховна Влада Української Народньої Республіки – Директорія цими заходами довершила перший акт соціального та національно-політичного визволення українського народу.

Кому належить влада?

Слідуючим етапом нашої революції є творення нових, справедливих, відповідних до реального відношення сил у державі, соціяльних і політичних форм.

Директорія є тимчасова верховна влада революційного часу.

Одержавши на час боротьби силу й право управління державою від першого джерела революційного права, трудящого народу, Директорія передасть свої повноваження тому ж самому народові.

Але Директорія вважає, що право управління й порядкування краєм повинно належати тільки тим класам, які суть основою громадського життя, які творять матеріальні та духовні цінності, які кров’ю і життям своїх членів вступили до боротьби з руйнуючими силами сучасного ладу.

Влада в Українській Народній Республіці повинна належати лише класам працюючим – робітництву й селянству, тим класам, що здобули цю владу своєю кров’ю.

Гріхи буржуазії

Так звані “пануючі класи”, класи земельної, промислової буржуазії за сім місяців цілковитого, нічим необмеженого свого панування на Україні доказали свою цілковиту нездатність і надзвичайну шкідливість для всього народу і в управлінню державою. Маючи всі матеріальні, фізичні й духовні засоби, маючи повну волю для организації економічного і політичного життя, ці класи внесли тільки дезорганизацію і руїну в край. Переслідуючи тільки свої вузько-класові егоїстичні інтереси, ці класи вели воїстину грабіжницьку політику в краї.

Ними розграбовано, розкрадено в чужі імперіялістичні руки значну частину державно-народнього майна.

Дбаючи тільки про накоплювиння капіталів у приватних руках, ці люде довели промисловість до повного занепаду, а господарство краю до злиденного стану.

Розцвіт спекуляції за панування цих правителів дійшов до нечуваних розмірів.

Поводячись як у завойованій країні, великовласники правили методом безоглядного террору і насильства. Закопування живцем у землю, вирізування шматків живої шкури, випікання очей так званими “поміщицькими карателями” були цілком нормальними способами управління народом.

Будучи чужинцями в краю, великовласники брутально топтали національні права і здобутки нашого народу, ганьбили гідність його державності, продавали й зраджували з такими жертвами й такою працею збудовані державні форми.

З боку революційного правительства, поставленого народом, що в гніві й муках повстав проти цих гнобителів, було би злочинством супроти всього краю після всього цього допустити ці класи до участи в правлінню країною.

От же Директорія заявляє.

Класи не трудові, експлоататорські, які живляться й роскошують з праці класів трудових, класи, які нищили край, руйнували господарство й одзначили своє правління жорстокостями й реакцією, не мають права голосу в порядкуванню державою.

Вс я влада трудовому народові

Директорія передає свої права і уповноваження лиш трудовому народові самостійної Української Народньої Республіки.

Директорія пропонує:

1. Трудовому селянству, що перше одгукнулось на поклик Директорії і встало зі зброєю в руках до бою з панством, по всій Україні з’їхатись в губернії і вибрати своїх делегатів на конгрес трудового народу України. Ті делегати будуть представляти там волю як того озброєного селянства, що тепер тимчасово є в військах, так і тих, що мирною працею допомагають творити народній державний лад та порядок.

2. Міському робітництву – вибрати від фабрик, майстерень, заводів, контор та инших установ людської праці своїх делегатів на конгрес трудового народу України.

Частина робітництва неукраїнської національності під час боротьби  українського народу з б[увшим] гетьманом ставилась до цієї боротьби не з повною активністю, а частина нейтрально.

Директорія гадає, що в боротьбі за визволення всіх працюючих не-українське робітництво забуде свою національну нетерпимість і щиро та дружно прилучиться до всього трудового народу України.

3. Трудовій інтелігенції, що безпосередньо працює для трудового народу, цеб-то: робітникам на полі народньої освіти, лікарським помішникам, народнім кооперативам, служачим в конторах та инших установах, так само вибрати своїх представників на конгрес трудового народу України.

Конгрес

Місце і час одкриття праці конгресу, а також норми виборів на нього Директорія оповіщає окремою інструкцією.

Конгрес трудового народу України матиме всі верховні права і повновласність рішати всі питання соціяльного, економічного та політичного життя Республіки.

Конгрес трудового народу, яко революційне представництво организованих працюючих мас, скликається не по удосконаленій формулі виборів, якої додержати зараз неможливо. Надалі, коли настане мирне життя, він має бути замінений представництвом працюючих мас, обраним по удосконаленій системі виборів, цеб-то Установчими Зборами.

Повернення контрибуцій

Конгрес трудового народу має вирішити форми влади, як на місцях, так і в центрі. Для цього вирішення Директорія вважатиме всякі спроби захвату влади якими-будь групами насильством над волею трудового українського народу і тому буде рішуче припиняти всяки такі самовольні виступи.

До Конгресу Директорія верховною властю своєю насамперед поверне селянству ті контрибуції, які було зібрано з нього поміщиками.

Робітничий контроль

Рятуючи державу від дальшого господарського та промислового занепаду, розграбування та безоглядної експлоатації робітництва і всього населення, Директорія поставить на фабриках, заводах та инших промислових установах державний робітничий контроль і пильно дбатиме, щоб промисловість набрала здорового, користного для народу життя.

Всі зусилля свої Директорія направить на таку організацію народнього господарства, яка б відповідала сучасному переходовому моментові, коли нищиться старий капіталістичний світ й на його руїнах сходять паростки нового всесвітнього ладу, який не знатиме ніякого гніту і визиску. Директорія вважає своїм обов’язком взяти під керування Української Народньої Республіки головні галузі української промисловості і направити господарство в них в інтересах працюючих класів і всього громадянства, а не малої групи класа великовласників.

Боротьба з спекуляцією

Всі форми спекуляції Директорія нищитиме безпощадно, не зупиняючись перед карами військового часу. Для цього по всій Україні будуть организовані “комісії боротьби з спекуляцією”.

Так само Директорія пильно дбатиме, щоб негайно трудові маси були задоволені предметами першої необхідності (шкури, мануфактури, залізних виробів та иншого краму, а також продуктів споживи).

Соціяльні реформи

Стаючи твердо і непохитно на шлях соціяльних основних реформ, Директорія вважає необхідним підкреслити, що вживатиме всіх заходів, щоб уникнути анархичних, неорганізованих і несистематичних форм цієї перебудови. Директорія вважатиме своїм обов’язком погоджувати ці великі завдання з соціяльно-історичними й міжнародними умовами, в яких у даний момент перебуває Україна, а також з тими кращими формами соціяльних реформ, яких досягатиме світова, особливо західно-європейська трудова демократія,

Міжнародні відносини

В сфері міжнародних відносин Директорія стоїть на грунті цілковитого нейтралітету і бажання мирного співжиття з народами всіх держав.

Ставлячи перед собою великі та складні завдання, Директорія хотіла би всі здорові трудові сили свого народу вжити не на кріваву боротьбу з сусідами, а на утворення нового життя в краю та на зведення порядку і ладу, так бажаного всім працюючим.

Внутрішня політика

Так само у внутрішніх відносинах Республіки Директорія ставить собі метою національну злагоду і дружнє поєднання трудової демократії всіх націй, що заселяють українську землю.

Директорія щиро вірить, що спільними силами всіх працюючих трудовий народ України без жорстоких, крівавих і непотрібних форм боротьби досягне своєї мети.

Одже класам нетрудовим треба розумно і чесно признати всю шкідливість і несправедливість їхнього бувшого панування і раз на все примиритися з тим, що право рішати долю більшості народу повинно належати тій самій більшості, цеб-то класам трудовим.

Поклик до спільної праці

Трудову інтелігенцію Директорія закликає рішуче стати на бік працюючих класів і в інтересах творення нового справедливого життя для всього народу прикласти своїх сил знаття і науки для найкращого направлення будівничого соціяльного процесу.

Соціялістичні партії та групи всіх соціялістичних напрямів і всіх національностей Директорія кличе поставитися з повним розумінням важности моменту і всі свої сили направити на правильну та достойну трудового народу організацію волі його, на організацію порядку й ладу по всій землі трудової Республіки.

Доручаючи негайне переведення в життя цих великих задач Правительству Української Народньої Республіки, – Раді народніх министрів, – Директорія вірить, що весь трудовий народ України щиро допоможе своєму правительству в цій важній, відповідальній роботі.

   Голова Директорії

Української Народньої Республіки                                            В. Винниченко;

члени Директорії:                                                                         С. Петлюра,

                                                                                                       Ф. Швець,

                                                                                                       П. Андрієвський,

                                                                                                       А. Макаренко.

Передвступний договір, заключений дня 1 грудня 1918 року в м. Фастові між Українською Народньою Республікою й Західно-Українською Народньою Республікою про маючу наступити злуку обох українських держав в одну державну одиницю

  1.  Західно-Українська Народня Республіка заявляє цим непохитний намір злитись у найкоротшім часі в одну велику державу з Українською Народньою Республікою значить заявляє свій намір перестати існувати як окрема держава, а натомість увійти з усією територією й населенням, як складова частина державної цілости, в Українську Народню Республіку.
  2.  Українська Народня Республіка заявляє цим рівнож свій непохітний намір злитись у найкоротшім часі в одну державу з Західно- Українською Народньою Республікою значить заявляє свій намір прийняти всю територію й населення Західно-Української Народньої Республіки, як складову частину державної цілости, в Українську Народню Республіку.
  3.  Правительства обох Республік уважають зв'язаними повитими заявами, то значить: уважають себе посполу зобов'язаними цю державну злуку можливо в найкоротшім часі перевести в діло так, щоби в можливо найкоротшім часі обі держави утворили справді одну неподільну державну одиницю.
  4.  Західно-Українська Народня Республіка з огляду на витворені історичними обставинами, окремими правними інституціями та культурними й соціальними ріжницями окремішності життя на своїй території й ЇЇ населення, як будучій частині неподільної Української Народньої Республіки, дістає територіяльну автономію, которої межі означить у хвилі реалізації злуки обох Республік в одну державну цілість окрема спільна комісія за ратифікацію її рішень компетентними законодатними й правительственними державними органами обох Республік. Тоді також установлені будуть детальні условини злуки обох держав.

5. Договір цей, списаний у двох примірниках, як двох окремих оригіналах, призначених по одному для правительств кожної з обох держав, може бути опублікований за згодою обох правительств, т.е. Директорії Української Народньої Республіки й Ради Державних Секретарів Західно-Української Народньої Республіки.

Директорія Української Народньої Республіки:

В. Винниченко П. Андрієвський Ф. Швець

С. Петлюра,

Отаман Українських Республіканських військ

Повновласники Ради Державних Секретарів Західно-Української Народньої Республіки:

д-р Льонгін Цегельський д-р Дмитро Левицький

Винниченко В. К. Відродження нації. Київ-Відень, 1920. -Ч. Ш. - С. 254-256.

Розпорядження Директорії УНР (15 грудня 1918 р.)

1) До повного вирішення земельної реформи Директорія Української Народньої Республіки оголошує: всі дрібні селянські господарства і всі трудові господарства залишаються в користуванні попередніх їх власників непорушними, а решта земель переходить в користування безземельних і малоземельних селян.

Верховне порядкування цею землею належить Директорії Української Народньої Республіки.

Ця постанова відноситься також до манастирських, церковних і казьонних земель.

Всі дрібні селянські господарства і всі трудові господарства залишаються в користуванню їх попередніх власників непорушними.

2) Завідування і охорона земель і господарств, взятих в порядкування Директорії, а також переведення всеї технічної роботи по земельним справам, накладаються на Губерніяльні, повітові і волосні земельні Управи.

3) Земельні Управи складаються:

Губерніальні: з губерніяльного агронома, одного члена Губерніяльної Народньої Управи і одного представника губерніяльного Комітету селянської спілки і представника Міністерства Хліборобства.

Повітові: з повітового агронома, члена Повітової Народньої Управи і члена повітового Комітету селянської спілки.

Волосні: з члена призначеного повітовою земельною Управою, члена волосної народньої управи і представника волосного Комітету селянської спілки.

Земельні управи працюють під керуванням Міністерства Хліборобства і згідно його вказанням.

Головою Губерніяльних Управ є представник Міністерства, а повітових член народньої управи.

  1.  До остаточного вирішення земельного закону що до всіх господарств обов'язком цих установ в першу чергу подбати про негайне переведення опису рухомого і нерухомого майна всіх поміщицьких господарств.
  2.  Монополізовані Державою продукти, за винятком потрібних для господарств на посів і корм, а також для потреб власника, його сім'ї і служачих, продаються повітовою земельною управою відповідним державним харчовим установам, а инші продукти можуть продаватися волосною земельною управою, за згодою повітової, звичайним торгом.
  3.  Гроші за всі продані продукти, а також инші грошові прибутки з господарств, вносяться в депозит повітових земельних управ.
  4.  Продаж живого і мертвого реманенту, а також породистої худоби, забороняється.
  5.  Самочинна рубка лісу рішуче забороняється.

9) Касуються невиконані досі умови на рубку лісу і вивіз готового матеріялу господарств, які переходять в порядкування Директорії, заключені попередніми власниками, виключаючи умови, які зроблені безпосереднє або посереднє державними установами, громадськими самоврядуваннями та заводами по нотаріальним договорам, а також дрібні умови на ліс для власного вжитку.

Голова Директорії В. Винниченко. Член-Секретар Андрієвський.

Член Ф. Швець.

м. Винниця, дня 15/ХП-1918 р.

Універсал Директорії Української Народної Республіки

 (22 січня 1919 р.)

Іменем Української Народньої Республіки Директорія оповіщає народ Український про велику подію в історії землі нашої української.

3-го січня 1919 року в м. Станиславові Українська Національна Рада Західної Української Народньої Республіки, як виразник волі всіх українців бувшої Австро-Угорської імперії і як найвищий їх законодавчий чинник, торжественно проголосила злуку Західної Української Народньої Республіки з Наддніпрянською Народньою Республікою – в одноцільну, суверенну Народню Республіку.

Вітаючи з великою радістю цей історичний крок західних братів наших, Директорія Української Народньої Республіки ухвалила тую злуку прийняти і здійснити на умовах, які зазначені в постанові Західної Української Народньої Республіки від 3-го січня 1919 року.

Од нині воєдино зливаються століттям одірвані одна від одної частини єдиної України – Західно-Українська Народня Республіка (Галичина, Буковина, Угорська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна.

Здійснились віковічні мрії, якими жили і за які умирали кращі сини України.

Од нині є єдина незалежна Українська Народня Республіка.

Од нині народ Український, визволений могутнім поривом своїх власних сил, має змогу об'єднаними дружніми зусиллями всіх своїх синів будувати нероздільну, самостійну Державу Українську на благо і щастя всього її трудового люду.

22 січня 1919 року, у м. Київі.

Голова Директорії:

Володимир Винниченко

Члени:

Симон Петлюра Панас Андріевський Андрій Макаренко Федір Швець

Універсал Трудового Конгресу України (28 січня 1919 р.)

До українського народу.

Ми – представники трудового народу України, її робітництво і селянство, зібравшись у столичнім городі – Київі і обговоривши найважніші потреби українського трудящого люду, постановили в цей тяжкий час, коли на Україну з усіх боків нападають вороги нашої волі, доручити й надалі до слідуючої сесії Конгресу Трудового Народу України вести державну роботу Директорії, яка підняла повстання проти гетьмансько-панської самовласти і заслужила своєю щирою революційною діяльністю повне довірря селянства і робітніцтва.

Конгрес Трудового Народу Української Народньої Республіки оповіщає робітничий і селянський люд, що він через військові події по Україні припиняє на деякий час свої засідання, аби роз'їхавшись по городах, повітах і волостях, ми, члени Трудового Конгресу, могли допомогти найважнішій тепер роботі – обороні нашого рідного краю.

Вся вища влада на Україні, на час перерви засідань Трудового Конгресу, має належати Директорії, котра доповнюється представником од Наддністрянської України (Галичини, Буковини і Угорської України), акт з'єднання з якою затверджено на першім засіданні Конгресу 24 сього січня.

Для підготовки законопроектів до слідуючої сесії Трудового Конгресу Української Народньої Республіки Конгрес Трудового Народу України визнає необхідним залишити після себе такі комісії: 1) по обороні Республіки, 2) земельну, 3) освітню, 4) бюджетову, 5) заграничних справ, й 6) комісію харчових справ.

Владу виконавчу Директорія має доручити Раді Народніх Міністрів, яка відповідає за свою роботу перед Трудовим Конгресом, а на час перериву його засідань, перед Директорією Української Народньої Республіки.

Владу на місцях здійснюють представники правительства Республіки, які мають працювати в тісному контакті і під контрольом повітових і губерніяльних Трудових Рад, які складаються пропорціонально з представників селянства і робітництва.

Інструкції про вибори в Трудові Ради має негайно виробить правительство Республіки разом з комісіями Трудового Конгресу.

В цілях закріплення демократичного ладу правительство Української Народньої Республіки, разом з комісіями, має підготувати закон для виборів Всенароднього Парляменту Незалежної Соборної Української Республіки.

Конгрес Трудового Народу України висловлює своє нерушиме побажання, щоб Директорія і Рада Народніх Міністрів провадили й надалі свою працю по проведенню земельної реформи, в основі якої лежить передача землі без викупу трудящому народові.

Одночасно правительство повинно негайно подбати про знищення безробіття шляхом відновлення промисловости, про поліпшення долі робітництва і про закріплення всіх революційних здобутків українського пролєтаріяту.

Переживши тяжкі муки й катування за час семимісячної гетьманської неволі, український народ ще й тепер, скинувши ненависне панське ярмо, повинен знати, що його кровію здобута свобода находиться в небезпеці.

З усіх боків цілости і незалежности Української Народньої Республіки загрожують сильні держави.

Для того, щоб не повторилося наше давне лихо неволя під властю чужих народів, Конгрес Трудового Народу України кличе всіх синів трудового селянства і робітництва на боротьбу за землю і волю.

Нехай узнають всі сили, які нас нападають, що український народ уміє не тільки скидати катів та тиранів, але й уміє будувати свою Республіку і може всією силою непохитно й неухильно обороняти своє право порядкувати самим собою.

Народе український! Будь на сторожі свого права. Проти тебе воюють не тільки імперіялістичні контрреволюційні вороги, але ти бачиш, як Совітська Росія, яка не по правді називає себе соціялістичною, теж посилає своїх наймитів — китайців та латишів проти твоєї незалежности.

Конгрес Трудового Народу України визнає, що захват Московським більшовицьким військом нашої землі може привести до приходу нових чужоземців, які тільки й ждуть того часу, коли на Україні запанує більшовицьке безладдя, щоб напасти на розбиту, зруйновану і пограбовану Україну.

Конгрес Трудового Народу України запевняє перед усім світом, що український народ бажає мира з усіма народами і немає думки забрати під свою власть чужі землі, але він не допустить ніяких замахів від якої б не було держави на свою цілість, самостійність і незалежність.

Не тільки протестами, але й оружною силою трудове селянство й робітництво покаже, що український народ не потерпить над собою насильства і кривди.

Конгрес Трудового Народу України, стоячи за самостійну Українську Народню Республіку, для рятування землі і волі закликає щирих синів землі Української стати кріпко до зброї під стяг славного війська Директорії Народньої Республіки.

Ухвалено

Конгресом Трудового Народу України

в м. Київі

28 січня 1919 року.

Ухвалений Радою Народних Міністрів

Закон про тимчасове верховне управління та порядок законодавства в Українській Народній Республіці

Ч[исло] 211.

ІМЕНЕМ УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНЬОЇ РЕСПУБЛІКИ

12 падолиста 1920 року

Затверджую

Голова Директорії                                                    С.Петлюра

Посвідчую

Т.в.о. Державного Секретаря                                   В.Оніхімовський

Ухвалений Радою Народніх Міністрів

До часу, коли матиме чинність в Українській Народній Республіці ухвалена Народнім Представництвом повна Констітуція, що визначить державний устрій у всіх частинах Державної діяльности та спиратиметься на послідовне і всебічне зужитковання засад народнього суверенітету, себто, що вся Верховна Влада безпосередньо належить Народові і виявляється через Парлямент, скликаний на підставі загального, рівного, таємного, безпосереднього і пропорціонального виборчого права, без ріжниці пола, національности і віри, видається цей закон, що визначає тимчасово Верховне Управління та порядок законодавства в Українській Народній Республіці.

І. Верховна влада

1. Верховна Влада Української Народньої Республіки тимчасово організується шляхом нижчезазначеного розмежування та координування вищих Державних функцій поміж Директорією, Державною Народньою Радою і Радою Народніх Міністрів.

Склад, порядок скликання та обсяг прав Державної Народньої Ради визначає окремий закон.

II. Директорія Української Народньої Республіки

2. Директорія Української Народньої Республіки в особі Голови Директорії іменем Української Народньої Республіки:

а) затверджує ухвалені Державною Народньою Радою закони;

б) затверджує ухвалені Радою Народніх Міністрів призначення та звільнення;

в) затверджує ухвалені Державною Народньою Радою умови з иншими Державами;

г) видає на пропозицію Ради Народніх Міністрів акти амністії та помилування;

д) репрезентує Українську Народню Республіку перед іншими Державами, за відповідальністю Голови Ради Народніх Міністрів;

е) покликає Голову Народніх Міністрів та затверджує Членів Ради Народніх Міністрів.

  1.  Директорія має окремий цівільний лист, що ухвалюється законодавчим шляхом.
  2.  Коли Голова Директорії не зможе виконувати своїх обов'язків через хворість, від'їзд та з инших причин, то його часово з ухвали Державної Народньої Ради заступає Голова Державної Народньої Ради, який виконання своїх обовязків на той час покладає на Заступника Голови Державної Народньої Ради.

До скликання Державної Народньої Ради, зазначене в § 4 заступництво Голови Директорії надається Колегії, яка складається з трьох членів: Голови Ради Народніх Міністрів, Порядкуючого в Надвищому суді У.Н.Р. і Представника всіх політичних партій України. Цього останнього обирається в спільному засіданні представників Центральних Комітетів цих партій, по одному від кожного. Участь в обранні Члена Колегії може брати лише така партія, яка зарегістрована в законному порядкові та істнує не менш, як один рік. До складання Колегії Голову Директорії заступає Голова Ради Народніх Міністрів.

III. Законодавство в Українській Народній Республіці

  1.  Українська Народня Республіка управляється на точній основі законів, у відповідний спосіб виданих.
  2.  Законопроекти відповідних Міністерств, по ухвалі їх Радою Народніх Міністрів подаються на розгляд Державної Народньої Ради через її Президію.
  3.  Внесені в Державну Народню Раду законопроекти або ухвалюються нею самою, або передаються нею на остаточне розв'язання Ради Народніх Міністрів.
  4.  Проекти законів, ухвалених Державною Народньою Радою або Радою Народніх Міністрів (згідно § 7) за належними підписами подаються Головою Державної Народньої Ради, разом з Головою Ради Народніх Міністрів на затвердження Голови Директорії Української Народньої Республіки.

9. Подані на затвердження Голови Директорії Української Народньої Республіки постанови Державньої Народньої Ради або Ради Народніх Міністрів, на протязі чотирнадцяти діб або затверджуються Головою Директорії, або повертаються до Державної Канцелярії незатвердженими.

Незатверджені постанови Державної Народньої Ради подаються Головою Ради Народніх Міністрів до Державної Народньої Ради на новий розгляд. Постанова, ухвалена нею в тій же самій редакції набирає остаточно силу закона.

  1.  Законопроекти, ухвалені Державною Народньою Радою або Радою Народніх Міністрів (§ 7) і затверджені Головою Директорії Української Народньої Республіки, оголошуються у Вістнику Державних Законів, за підписом Голови Ради Народніх Міністрів, відповідного Міністра та Державного Секретаря.
  2.  Після оголошення закону в Вістнику Державних Законів, закон набирає обов'язуючої для всіх сили в терміні, що зазначено в самому законі, а як що такий термін в законі не зазначено, то з дня одержання на місцях примірника Вістника Державних Законів, де закон надруковано. В самому законі може бути зазначено, що він до оголошення переводиться в життя або по телеграфу, або через посланців.
  3.  Ухвалені закони оголошуються Державним Секретарем і ним же зберігаються.
  4.  Коли Державна Народня Рада не функціонує, Рада Народніх Міністрів в необхідних випадках може ухвалювати постанови, що вимагають для свого видання законодавчого шляху; ці постанови, після затвердження Головою Директорії та оголошення звичайним порядком, набирають сили закона (11, 12 §§). Такі постанови поступають по за чергою на перше чергове засідання Державної Ради для затвердження.

У випадку незатвердження таких постанов Державною Народньою Радою вони тратять обов'язуючу силу після оголошення про це на загальних підставах (§ 11).

14.До скликання Державної Народньої Ради всі права і обов'язки покладаються на Раду Народніх Міністрів.

IV. Рада Народніх Міністрів

15.Голова Ради Народніх Міністрів формує Раду Народніх Міністрів, в склад якої входять всі Міністри або Керуючі Міністерствами та Державний Секретар, останній з правом дорадчого голосу.

  1.  Справи, що відносяться до Міністерств, представники яких неприсутні на засіданні Ради Народніх Міністрів, не можуть вирішуватися в тому засіданні Ради Народніх Міністрів.
  2.  Державний Контрольор, призначення якого провадиться порядком, відповідним розгляду і затвердженню законів, не входить в склад Ради Народніх Міністрів, але запрошується на всі засідання Ради Народніх Міністрів, в яких розглядається питання, зв'язане з інтересами скарбу, з правом дорадчого голосу і протесту.
  3.  В обсягу діяльности окремого Міністерства і належних до нього відомств тільки відповідний Міністр або Керуючий Міністерством має право в порядку управління видавати роспорядження, вказівки та інструкції, укладати часово умови і вирішати всі справи Міністерства, за своєю особистою відповідальністю перед Радою Народніх Міністрів.
  4.  Рада Народніх Міністрів за діяльність уряду відповідає перед Державною Народньою Радою.

Голова Ради Народніх Міністрів Андрій Лівицький

Міністр Внутрішніх Справ Ол. Саліковський

ІМЕНЕМ УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНЬОЇ РЕСПУБЛІКИ

"12" падолиста 1920 року

Затверджую

Голова Директорії                                                    С.Петлюра

Посвідчую

Т.в.о. Державного Секретаря                                   В.Оніхімовський

Ухвалений Радою Народніх Міністрів

Закон

про Державну Народню Раду

Української Народньої Республіки

I. Про Державну Народню Раду та її склад

1. До скликання Парляменту Української Народньої Республіки Законодавча влада в Українській Народній Республіці належить Державній Народній Раді.

2. Державна Народня Рада є тимчасовий орган Народнього Представництва з компетенцією, зазначеною в IV розділі цього закону. Члени Державної Народньої Ради заховують свої уповноваження до скликання Парляменту, але не довше одного року. Як що через рік по скликанню Державної Народньої Ради не буде можливим скликати Парляменту, то для продовження законодавчої роботи призначаються нові вибори членів Державної Народньої Ради на таких же умовах, що до терміну їх уповноважень.

3. Державна Народна Рада складається з представників населення, політичних, громадських, наукових, професійних і кооперативних організацій і установ. Порядок виборів представників і розподіл їх числа зазначається особливим законом.

4. Список членів Державної Народньої Ради оголошується до загального відома в урядовому часописі.

5. Члени Державної Народньої Ради є представниками громадян Української Держави.

Раз обраного Члена Державної Ради не можна відкликати і в його діяльності в Державній Раді в’язати якими-небудь інструкціями.

6. Мандат Члена Державної Ради тратить силу тільки в наслідок його смерти, уневажання мандату через Державну Раду, добровільного зложення мандату, або утрати виборчого права.

Про страту сили мандату Голова Державної Ради негайно повідомляє листовно Голову Ради Народніх Міністрів, а цей, через Міністра Внутрішніх Справ, до чотирнадцяти днів по одержанню повідомлення оголошує в урядовім часописі наказ про доповняючий вибір.

7. Міністр Внутрішніх Справ в день створення Державної Ради передає їй всі виборчі акти разом з внесеними протестами.

II. Особисті права Членів Державної Народньої Ради

8. Членам Державної Народньої Ради вручає Міністр Внутрішніх Справ окремі посвідчення, що уповноважнюють їх до вступу до Державної Ради.

9. Члени Державної Народньої Ради користуються всіма правами і виконують свої обов’язки тільки особисто. За свою діяльність в Державній Народній Раді відповідають вони тільки перед самою Державною Радою.

10. Члени Державної Народньої Ради від хвилі обрання їх до складу Державної Народньої Ради до часу, коли скінчаться уповноваження, не виключаючи і перерви між сесіями, не підлягають переслідуванню, ані арештові без згоди Державної Народньої Ради, за винятком схоплення на горячому вчинкові.

В тім останнім разі належить про це донести негайно Голові Державної Народньої Ради і просити дозволу на дальший арешт та дальше карно-судове слідство. На жадання Державної Народньої Ради арешт мусить бути негайно знесений і карно-судове слідство що до Члена Державної Народньої Ради негайно припинено.

В випадку перерви між сесіями повище право належить Голові Державної Ради.

11. Члени Державної Народньої Ради звільняються від заклику в армію і фльоту Української Народньої Республіки і не потребують відпусток від своїх установ для участи в праці Державної Народньої Ради. За Членами Державної Народньої Ради на весь час перебування їх в цім стані заховуються попередні їх посади на державній і муніціпальній службі.

12. Члени Державної Народньої Ради за погляди і міркування, висловлені при виконанні своїх обов’язків в засіданнях Державної Народньої Ради, відповідають лише перед Державною Народньою Радою.

13. Члени Державної Народньої Ради на прилюдних і неприлюдних засіданнях Державної Народньої Ради і в її комісіях користуються правом цілком свободно висловлювати свої думки, робити внески, вносити запроси, розповідати про одержані відомости і т.п.

Як що Голова або його заступник під час засідання добачить непристойність в поведінці Члена Державної Народньої Ради в допущених словах, вчинках чи жестах, що зачіпають честь або самої Державної Народньої Ради, або установ, або громадянина, то віддає винного дісціплінарній карі, згідно з регуляміном1 Державної Народньої Ради. Покараний в такий спосіб Член Державної Народньої Ради не може бути покараний за ці ж вчинки по скінченні його уповноважень.

Члена Державної Народньої Ради, що в своїй промові, або в заяві, в Державній Народній Раді, нарушив права приватної особи, може укривджений притягнути до карно-судової відповідальності. На той випадок судова влада має одержати дозвіл Державної Народньої Ради.

14. Член Державної Народньої Ради не може купувати, ані арендувати державні добра, або приймати державні роботи, або достави, не може також одержувати ніякої державної концесії.

15. Члени Державної Народньої Ради одержують платню і инше задоволення в розмірах, що їх визначить сама Державна Народня Рада.

16. За згодою Голови Державної Народньої Ради може кожен Член Ради звертатись з устним запитом до присутнього в салі Члена Уряду.

III. Порядок скликання сесії та вибору Президії У.Д.Р.

17. Перша сесія Державної Народньої Ради скликається Головою Директорії Української Народньої Республіки не пізніше одного місяця з мента, коли увійде в чинність закон про склад Державної Народньої Ради і порядок виборів до неї.

18. Сесії Державної Народньої Ради поділяються на чергові і надзвичайні.

Чергові сесії збираються три рази в рік, перша в терміні зазначеному в статті 17, друга 7 травня 1921 року і третя 1 жовтня того-ж року. Про місце засідання сесії оголошується в офіціяльному органі за два тижні до початку сесії. Чергові сесії продовжуються два місяці. Цей термін може бути продовжений або з постанови Державної Народньої Ради, або з вимоги Голови Директорії, або з вимоги Ради Народніх Міністрів.

Надзвичайні сесії скликаються Головою Директорії або з власної ініціятиви, або по вимозі Ради Народніх Міністрів, або Президії Державної Народньої Ради. Надзвичайна сесія Державної Народньої Ради розглядає ті питання, що зазначені в офіціяльному оголошенні про скликання надзвичайної сесії. Після розгляду сих справ сесія закривається.

19. Перше засідання Державної Народньої Ради одкриває Голова Директорії, або з його доручення Голова Ради Народніх Міністрів, відчитуючи наказ про скликання Державної Народньої Ради і покликуючи до тимчасового проводу найстаршого віком Члена Державної Народньої Ради.

20. Державна Народня Рада вибірає зпоміж себе Голову та відповідне число його заступників та секретарів. Всі вони творять Президію Державної Народньої Ради і виконують свої обов’язки аж до вибору нової Президії.

21. Державну Народню Раду можна розв’язати тільки тоді, коли буде обрано Парлямент Української Народньої Республіки.

Тим самим наказом, що розв’язується Державна Народня Рада, скликається рівночасно Парлямент на першу його сесію.

Перерва між розв’язанням Державної Народньої Ради і початком першої сесії Парляменту Української Народної Республіки не може тривати більш одного місяця.

IV. Про компетенцію Державної Народньої Ради

22. До компетенції Державної Народньої Ради належить:

а) обговорення законопроектів, що вступають до Державної Народньої Ради від Голови Ради Народніх Міністрів;

б) розроблення законопроектів, які виникають з власної ініціятиви Державної Народньої Ради;

в) обговорення бюджету Республіки та всіх асигнувань з Державної Скарбниці. Обрахунок державних прибутків і видатків повинен бути внесений не пізніше початку другої сесії;

г) розгляд справ про позичкі та инші державні зобов’язання;

д) контроль діяльности Уряду шляхом: 1) інтерпеляції, 2) запитань, 3) призначення окремих парляментарних анкетних або слідчих комісій;

е) розгляд відчиту Державного Контролю по виконанню бюджету попередніх років, а також по всіх прибутках і видатках з Державної Скарбниці;

ж) розгляд і ствердження міжнародних умов;

з) оголошення війни і заключення миру.

23. Тільки Державна Рада має право означувати валюту, ухвалювати емісію Державних Кредитових білетів та державних облігацій порядком, визначеним в окремім законі.

24. На жадання Державної Народньої Ради Голова Ради Міністрів та инші члени Уряду, або їх представники мусять явитися в визначений час на засідання Державної Народньої Ради або її комісії, де і повинні бути вислухані негайно.

Міністри, або визначені ними представники Уряду мають право брати участь в засіданнях Державної Народньої Ради, або її комісій і промовляти поза чергою.

25. Державна Народня Рада має право приймати петиції від громадян Української Народньої Республіки, приватних і державно-зареєстрованих товариств, кооперативів та корпорацій і установ з публично-правовим характером. Державна Народня Рада окремою ухвалою може передати петиції відповідним міністрам і жадати від них пояснень що до справ, до яких відносяться петиції. Міністри мусять дати жадані пояснення, або їх відмовити з поданням причин.

26. Державна Народня Рада для найліпшого проведення своєї роботи утворює зі своїх членів ріжні комісії, може також установити окрему комісію зі своїх членів, щоб вияснити і усталити спірні форми певної справи.

Може надати право цій комісії взивати свідків і знавців, щоб зложити свої зізнання перед комісією, а також право переслухувати під присягою, послуговуючись відповідними постанови судового поступовання.

27. Державна Народня Рада сама рішає про важність опротестованих обрань членів на підставі окремого внесення своєї мандатної комісії.

Член Держаної Народньої Ради, що його обрання опротестовано, користується своїми правами і виконує свої обов’язки до хвилі, коли Державна Рада ухвалить неважність його вибору.

28. Рада Народніх Міністрів, або окремі Міністри, що їм Державна Народня Рада висловить недовір’я, уступають з Уряду.

29. Якщо Голова або Члени Ради Народніх Міністрів навмисне або з важкої недбалости нарушать в обсягу своєї службової діяльности основні або инші закони, то вони відповідають перед карним судом.

30. Право обжалування належить Державній Народній Раді. Така постанова ухвалюється Державною Народньою Радою в присутности найменьше половини всіх її членів та двома третями голосів присутніх членів.

Карне поступовання веде Вищій Суд Республіки.

На випадок обжаловання Державною Народньою Радою, Голова або Члени Ради Народніх Міністрів мусять негайно здержатися від дальшого виконування своїх службових справ і обов’язків аж до часу, коли Вищій Суд Республіки порушить цю справу.

31. В разі виправдання Судом обжалованої особи, вона вертає негайно до виконання своїх урядових справ і обов’язків.

V. Про порядок ведення справ Державної Народньої Ради

32. Ухвали Державної Ради приймаються звичайною більшістю голосів присутніх членів.

33. Ухвалений Державною Народньою Радою законопроект Голова Державної Ради разом з Головою Ради Міністрів подає на затвердження на протязі 7 днів Голові Директорії.

Затверджений Головою Директорії законопроект вертає знов до Голови Ради Народніх Міністрів для оголошення через Державну Канцелярію в Вістнику Державних Законів з підписом Голови Директорії, Голови Ради Народніх Міністрів і відповідного Міністра або відповідних Міністрів чи цілої Ради Міністрів і посвідченням Державного Секретаря.

Перед початком тексту закону належить зазначити, що ухвалила його Державна Народня Рада згідно з постановами відповідних артикулів.

34. На випадок відмови затвердження законопроекту Головою Директорії, має він протягом 14 днів звернути законопроект Голові Ради Народніх Міністрів з письменним наведенням причин, чому його не затверджено.

Голова Ради Народніх Міністрів протягом дальших 7 днів відсилає незатверджений законопроект Голові Державної Народньої Ради, який ставить його на денний порядок найблизшого засідання Державної Народньої Ради.

Державна Народня Рада або приймає до уваги Голови Директорії, що до потреби змін в законопроекті, тоді відсилає його до відповідної комісії для дальшого правильного трактування, або приймає заново в цілости без змін.

Прийнятий в цей спосіб законопроект Голова Державної Народньої Ради підсилає Голові Ради Народніх Міністрів з метою негайного оголошення його в Вістнику Державних Законів.

35. Законодавчі питання, що виникають з власної ініціятиви Членів Державної Народньої Ради, подаються Президії в листовній формі за підписом не меньше десяти Членів Ради.

36. Всі законопроекти, що поступають в Державну Народню Раду, по обговоренню їх ухвалюються або відхиляються нею, або направляються до розроблення комісії.

37. Інтерпеляції до Уряду або його Членів подаються в листовній формі, за підписом трьох Членів Державної Народньої Ради і передаються до її Президії, для докладу в засіданню Державної Народньої Ради та в випадках їх ухвали, передаються Раді Народніх Міністрів.

38. На внесену інтерпеляцію Уряд може відповісти негайно, або заповісти відповідь на означений термін, або врешті відмовити в відповідній мотивованій заяві.

Державна Народня Рада на окреме внесення може ухвалити відчинення діскусії над відповіддю Міністра на внесену інтерпеляцію.

Може вона на окреме внесення ухвалити, чи вважає відповідь Міністра задовольняючою і приймає її до відома, чи ні, або ухвалити, що переходить до дальших чергових справ з зазначенням мотивів або без їх зазначення.

39. Засідання Державної Народньої Ради відбуваються, коли на них присутні не менш як половина Членів Ради, закликаних на дану сесію.

VI. Про прилюдність засідань Державної Народньої Ради

40. Засідання Державної Народньої Ради є прилюдні.

Засідання Державної Народньої Ради можуть бути неприлюдні на жадання Голови Державної Ради, Членів Уряду або найменьше 10 Членів Державної Ради на підставі окремої ухвали, що приймається по упущенні публікою салі нарад.

41. Не можна нікого потягати до відповідальности за справоздання з прилюдного засідання Державної Народньої Ради, коли воно згідно з правдою.

42. В засіданнях комісій Державної Народньої Ради сторонні особи не допускаються; згідно з постановою більшости комісії можуть бути закликані на засідання комісії Народньої Ради з правом дорадчого голосу фаховці.

VII. Про внутрішній устрій Державної Народньої Ради

43. Внутрішній устрій та розпорядок праці Державної Народньої Ради зазначаються регуляміном, який складається Державною Народньою Радою відповідно цьому закону.

Державною Народньою Радою регулямін стає обов’язуючим після оголошення його в Вістнику Державних Законів і для своєї важности не потребує затвердження Голови Директорії.

До ухвали Державною Народньою Радою свого регуляміну має силу тимчасовий регулямін, який ухвалено Радою Народніх Міністрів.

44. В випадку порушення порядку Членом Державної Народньої Ради він може бути згідно з регуляміном усунений з цього засідання, або позбавлений на якийсь час права брати участь в заняттях Державної Народньої Ради лише постановою Державної Народньої Ради.

45. Закон цей вводиться в чинність з менту його опублікування.

Голова Ради Народніх Міністрів Андрій Лівицький

Міністр Внутрішніх Справ Олександр Саліковський


ТЕМА 4. ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКА НАРОДНА РЕСПУБЛІКА

План:

  1.  Передумови формування держави на західноукраїнських землях.
  2.  Формування органів влади.
  3.  Судово-прокурорські органи.
  4.  Місцеве управління.
  5.  Збройні сили.
  6.  Зовнішня політика.
  7.  Законодавство.

Передумови формування держави на західноукраїнських землях. Українська національна революція на західноукраїнських землях була закономірним результатом історичного розвитку регіону в попередні десятиріччя. Вагомий вплив на формування державницької позиції галицьких українців відіграли І. Франко, Ю. Бачинський, А. Шептицький та багато інших громадських і культурних діячів, а також політичні партії й молодіжні організації, що виховували молоде покоління патріотів, борців за українську державність.

Із наближенням до завершення Першої світової війни відбувається активізація національно-визвольних змагань у Східній Галичині, Буковині, Волині та Закарпатті.

25 березня 1918 р. українська парламентська репрезентація рейхстагу скликала у Львові з’їзд представників українських партій Галичини з порядком денним:

1. Справа конституювання українського державного організму в Австрії.

2. Організація національних сил.

У своїй постанові з’їзд виклав бачення перспективи українського державного відродження у зв’язку з підписанням Брестського миру. Практичні кроки в цьому напрямі неодноразово обговорювались українською парламентською репрезентацією в Палаті послів Державної Ради у Відні, виголошувалися українські домагання110.

Напередодні поразки Австро-Угорщини у Першій світовій війні імператор Карл І Габсбург 16 жовтня 1918 р. видав маніфест про перетворення імперії у федеративну державу. «Коронні землі» отримали право створити свої представницькі органи – Національні Ради. 18 жовтня у Львові відбулися збори всіх українських послів австрійського парламенту, галицького й буковинського сеймів та по 3 представники від усіх політичних партій, духовенства й студентства. Українські політичні діячі почали готуватися до створення власної держави. На цих зборах було обрано Українську національну раду (УН Рада) на чолі з Євгеном Петрушевичем111. Склад УН Ради вирізнявся своїм професіоналізмом (42% з майже 200 депутатів мали вищу освіту, 55 членів УН Ради мали юридичну освіту, а 52 особи – взагалі докторський ступінь (35 у галузі права, 10 – філософії, 4 – теології, 3 – медицини). Подані дані підкреслюють, що прийняті галичанами 18-19 жовтня 1918 р. рішення виражали інтереси більшості населення Галичини й Буковини.

Прийнятий 18 жовтня 1918 р. Статут УН Ради  поставив перед нею такі завдання:

  •  виконати право українського народу на самовизначення;
  •  вжити всіх заходів репрезентативного, законодавчого та адміністративного характеру, щоб це рішення втілити в життя112.

Про прийняті 18 жовтня рішення було оголошено 19 жовтня 1918 р. Цей день вважається днем проголошення держави, що пізніше отримала назву ЗУНР113.

Проголошення республіки на українських землях колишньої Австро-Угорської імперії відразу помітили відомі політики, бізнесмени, військові. Стратегічне становище в Центрально-Східній Європі, корисні копалини – все це привертало увагу.

За площею (70 тис. кв. км.) нове державне утворення майже не відрізнялося від решти середніх держав континенту, наприклад, Австрії, Угорщини чи Греції. Щоправда, незабаром молода держава зазнала територіальних втрат внаслідок агресивних дій сусідів (Польщі, Румунії та Чехословаччини). Повсякчас загрожували кордонам республіки й війська червоної Москви114.

У маніфесті Української Національної Ради від 19 жовтня було записано:

  •  усі українські землі в Австро-Угорщині, зокрема, Східна Галичина, північно-західна Буковина й українські повіти Закарпаття утворюють єдину українську територію;
  •  ця територія конституювалась як Українська держава;
  •  усім національним меншинам пропонувалося обрати своїх представників до складу Української Національної Ради;
  •  на майбутній мирній конференції український народ повинен мати своїх власних представників, тому австрійська влада не мала права виступати від його імені.

Наміри українських політиків суперечили планам поляків, які готувалися до утворення польської держави, до складу якої планували включити західноукраїнські землі. Рішення Польської ліквідаційної комісії про передачу влади в Галичині Польщі й наказ власним військам про збройне придушення національних виступів інших народів сприяли радикалізації діяльності українських органів і захопленню влади.

1 листопада 1918 р. у Львові відбулася безкровна революція, де протягом чотирьох годин Українські Січові Стрільці на чолі з сотником Д. Вітовським взяли владу в місті до своїх рук. Так само розгорталися події в усіх повітових містах Галичини. До влади в Галичині в результаті перемоги повстання прийшла Українська Національна Рада. Вона була представницьким законодавчим органом і не була зорієнтована на реалізацію різноманітних державних виконавських функцій.

Формування органів влади. Одразу після прийняття рішення про розбудову суверенної держави на західноукраїнських землях розпочалася робота з формування власних органів влади. 9 листопада 1918 р. УН Рада сформувала уряд – Державний секретаріат – на чолі з К. Левицьким. У складі уряду було 14 секретарств (міністерств), які очолювалися державними секретарями: внутрішніх справ, зовнішніх відносин, фінансів, військових справ, юстиції, торгівлі й промисловості, земельних справ, шляхів сполучень, пошти й телеграфу, парці та соціальної опіки, громадського здоров’я, освіти, віросповідання, громадських робіт115.

10 листопада, коли Державний секретаріат приносив урочисту присягу на вірність українському народу й державі, УН Рада визначила йому основну лінію національно-державного будівництва: робити все необхідне для возз’єднання всіх українських земель у єдину державу, шукати можливість створення єдиної соборної незалежної України.

Складна військово-політична ситуація впливала на еволюцію органів влади. 4 січня 1919 р. були прийняті важливі закони, які передбачали створення Президії УН Ради у складі голови (він же голова Ради) і чотирьох його заступників, яка організувала сесії Ради, визначала їхній порядок денний, керувала секретаріатом. На цьому засіданні відбулися вибори голови (президента) Ради. Ним був обраний Є. Петрушевич.

4 січня 1919 р. засновано ще один дуже важливий державний орган – Відділ (комітет) УН Ради. Він складався з президента Ради, дев’яти членів і виконував функції колегіального голови держави. До компетенції комітету входило: призначати уряд, здійснювати його відставку; представляти державу у зовнішніх відносинах; затверджувати та оприлюднювати закони; проголошувати амністію.

Комітет обирався на строк діяльності УН Ради і перед нею ж був відповідальним. Рішення приймалися більшістю голосів. Для наявності кворуму вимагалася присутність шести членів комітету.

Окремим законом делегатам УН ради надавалося право депутатської недоторканності, безкоштовного залізничного проїзду. Крім того, їх звільняли від військової служби116.

9 червня 1919 р. вся повнота військової та цивільної влади (без законодавчих і судових функцій) передавалася диктаторові Є. Петрушевичу. Для виконання диктаторських функцій він утворив Колегію головноуповноважених, яка в практичній діяльності керувалася виключно його вказівками117.

Судово-прокурорські органи. Важливою ланкою державного механізму ЗУНР були судово-прокурорські органи. Відповідно до Закону від 21 листопада 1918 р. «Про тимчасову організацію судів і судової влади» було створено вертикаль судових органів ЗУНР. На місцях судочинство здійснювали повітові суди, далі – окружні суди, а найвищою судовою інстанцією мав стати Вищий Суд ЗУНР з перебуванням у Львові. В армії та районах бойових дій діяли військові та польові суди. Судова система залишалася без змін. У цілому продовжувала функціонувати судова система, яка існувала ще за часів Австро-Угорщини118.

Судді й допоміжний персонал судових установ присягали на вірність українському народові, державі. Звільненню підлягали лише ті, хто скомпрометував себе антинародною, антиукраїнською діяльністю і переконаннями.

Проте таке рішення УН Ради було тимчасовим і незабаром секретарством юстиції розпочалася активна діяльність з проведення судової реформи. Насамперед, створювалося 12 судових округів і 130 судових повітів. Визначивши точний національний склад населення, секретарство юстиції розпорядилося провести вибори суддів (1 мандат від 40 тисяч жителів), кожна національна меншина отримала право обрати своїх суддів119. У такий спосіб слід було обрати 144 судді окружних судів, з них 102 українці, 25 поляків, 17 євреїв.

В умовах браку кваліфікованих суддів-українців, патріотів свого народу було прийнято Закон «Про скорочення підготовки судової служби». Термін стажування суддів скорочувався з трьох до двох років. Також було прийнято низку законів і розпоряджень, якими призупинялася діяльність суду присяжних, провадження судочинства українською мовою (у місцях компактного проживання національних меншин за їх вимогою можна було провадити судочинство їхньою рідною мовою). Закріплювалися такі принципи судочинства, як: гласність, змагальність, демократизм, право на захист тощо.

Подальшим кроком у проведенні судової реформи стало розмежування кримінального й цивільного судочинства. 11 лютого 1919 р. УН Рада видала закон про утворення в повітах трибуналів першої інстанції для розгляду кримінальних справ. Юрисдикція окружних і повітових судів обмежувалася цивільними справами. Суддів трибуналів призначало секретарство юстиції і затверджувала УН Рада або її Комітети. Трибунал діяв у складі одного або трьох суддів.

Другою інстанцією у цивільних і кримінальних справах мав бути Вищий суд у Львові, а третьою – Надвищий державний суд. Але тимчасово до їх утворення функції другої та третьої інстанції належали спеціально створеним на цей час – Окремому судовому сенату ІІ інстанції та Окремому судовому сенату ІІІ інстанції. Згідно з розпорядженням Державного Секретаріату ЗУНР вони діяли у Станіславі120.

16 листопада 1918 р. Державний секретаріат видав розпорядження про організацію системи військових судів. Вона складалася з Вищого військового трибуналу; військових обласних судів; військових окружних судів. Створювався також інститут військової прокуратури, яку очолював Генеральний військовий прокурор.

30 листопада 1918 р. на  території ЗУНР були створені військово-польові суди, які могли виносити навіть смертельні вироки121. Під їхню юрисдикцію підпадали не лише військові, але й цивільні особи, що вчинили «заворушення публічного спокою, грабунок, крадіжку», зраду батьківщині. До складу військово-польового суду входило не менше трьох суддів: голова та два старшини, один з яких виконував функції слідчого судді, другий – прокурора .

Військові судді призначалися Державним секретарством військових справ з числа офіцерів української армії, які були цивільними суддями, або тих юристів, що склали суддівський чи адвокатський екзамен.

Вироки з кримінальних справ загалом були ліберальними, хоча мало місце й засудження на страту. Смертельні вироки затверджувалися Державним секретаріатом і його остаточні рішення публікувалися в урядових засобах масової інформації. Заборонялося засуджувати до розстрілу осіб, яким на час вчинення злочину не виповнилося 20 років. Практика діяльності військово-польових суддів знала випадки оскарження смертельних вироків і навіть заміни розстрілу на тюремне ув’язнення.

Військовим суддям присвоювалися військові звання за поданням Державного секретарства військових справ. Військові судді складали спеціальну присягу. У її тексті були такі слова: «Присягаю урочисто могутньому Богу й прирікаю на мою честь бути вірним УНР і коритися її законам і розпорядкам»122.

Функції обвинувачення виконувала державна прокуратура. Прокуратура тепер називалася «Державна прокураторія» й очолювалася «Вищою державною прокураторією» та Генеральним державним прокурором. Мала бути створена прокуратура у судових округах і повітах. Призначати прокурорів за поданням Генерального прокурора належало секретарству юстиції.

Поновили в ЗУНР свою діяльність адвокати, об’єднані у палату адвокатів. Вони присягнули, що дотримуватимуться законів країни і служитимуть на благо їй. За розпорядженням секретарства юстиції від 1 березня 1919 р. була створена нотаріальна служба. Нотаріуси також прийняли присягу на вірність Українській державі та виконували всі нотаріальні дії від її імені123.

Місцеве управління. 1 листопада 1918 р. УН Рада видала розпорядження, згідно з яким на території Галичини належало ліквідувати всі колишні органи влади й управління, зберігши, однак, попередній адміністративно-територіальний поділ – повіт, місто, містечкові й сільські общини. Австрійські органи на місцях замінювалися міськими комісарами й колективними органами при них. У повітах належало обрати повітових комісарів та повітові національні ради. Усі згадані органи обиралися шляхом загальних і прямих виборів.

Комісарами могли бути обрані особи, які користувалися авторитетом серед населення, а також мали хоча б деякий управлінський досвід і бажання працювати на благо рідного краю124. За результатами виборів посади комісарів переважно зайняли правники: 18 повітових комісарів мали докторський ступінь, 8 були членами Ради, 5 – колишніми посланцями до імперських законодавчих органів. При заміщенні адміністративних посад у повітових урядах перевагу віддавали українцям, за їх відсутності до роботи залучалися колишні австрійські урядовці – поляки та євреї125.

Згідно із законом «Про адміністрацію ЗУНР» від 16 листопада 1918 р. повітовий комісар був вищим представником влади у повіті. Він затверджував обрані кандидатури сільських та міських комісарів. Повітові комісари мали такі права:

  •  оберігати інтереси української державності та протидіяти будь-яким спробам завдати їй шкоду;
  •  приймати присягу від службовців повітових служб;
  •  приймати рішення у випадку відмови австрійських службовців від виконання своїх обов’язків;
  •  затверджувати розпорядження своїх обов’язків;
  •  затверджувати розпорядження повітових властей;
  •  давати дозвіл на носіння зброї цивільному населенню;
  •  здійснювати нагляд за діловодством усіх державних органів і службових осіб у повіті126.

З часом потреби життя ЗУНР зумовили деталізацію повноважень повітових, міських та сільських органів влади. Так, «Устав і інструкція для повітових органів УН Ради» визначили засади співпраці державних повітових, міських і сільських комісарів із відповідними комітетами Ради. Повітових комісарів обирали повітові збори «відпоручників» усіх громад. Останніх обирали члени громади віком від 20 років. Обранням відпоручників керували місцеві політичні організації, а там, де їх не було, – просвітні або січові товариства.

Повітовий комісар оголошувався «верховним органом громадської національної влади» і державної виконавчої в повіті. До його обов’язків належало:

  •  реалізація розпоряджень Ради та Державного Секретаріату;
  •  затвердження міських і сільських комісарів;
  •  керівництво організацією охорони громадського порядку;
  •  у разі нагальної потреби зосередження всієї адміністративної влади в своїх руках.

Перед комісарами ставилися важливі завдання:

  •  формування оборонної сили шляхом залучення молоді та її військовий вишкіл;
  •  продовольче забезпечення повітів;
  •  забезпечення постійного надходження податків та добровільних внесків на користь держави;
  •  координація дій із сусідніми повітами;
  •  забезпечення захисту прав національних меншин127.

Таким чином, незважаючи на складні внутрішні та зовнішні обставини у яких опинилася ЗУНР, її політичні лідери активно займалися питаннями реформування місцевого управління. Організація влади базувалася на демократичних принципах, з урахуванням прав національних меншин та соціальних потреб народу.

Збройні сили. Діячам ЗУНР вдалося створити власну армію, яка отримала назву Українська Галицька Армія. Вже 13 листопада 1918 р. Національна рада закликала весь український народ. Крім того, цього дня Голова Державного Секретаріату К. Левицький і Державне Секретарство Військових Справ (далі ДСВС) на чолі з призначеним секретарем Д. Вітовським видають ряд розпоряджень, якими було затверджено штатно-організаційну структуру Галицької Армії, що базувалася на загальному військовому обов’язку і територіальному принципі командування. Територію Галичини поділили на 3 військові області та 12 військових округів. Було затверджено військову присягу. З цих актів почалося формування регулярного війська, але внаслідок війни, напруженої битви за Львів, зривів в управлінні, відсутності чітко розробленої системи формування армії перші підрозділи і частини формувалися стихійно, за ініціативою окремих старшин. Виникли спочатку бойові групи, яким надавалися найменування місцевості („Хирів”, „Щирець”, „Янів” та ін.). Вони мали неоднорідну структуру, чисельність і зброю. І хоча їхні дії часто були нескоординованими, вони відіграли надзвичайну роль у захисті західних кордонів республіки128.

На початку 1919 р. було утворено дисципліновану патріотичну армію, що складалася з трьох корпусів (понад 100 тисяч осіб). У її структурі були піхотні й кавалерійські частини, артилерія, підрозділи зв’язку, технічні, допоміжні та авіаційний підрозділи129.

На чолі збройних сил стояли Головна команда й генеральний штаб. Начальником штабу армії було затверджено полковника російської армії Євгена Мишковського. Він став автором і душею докорінної реорганізації галицького війська, а фактично створив до січня 1919 р. нову сучасну армію. Тоді на базі невиразних бойових груп було створено три корпуси по чотири бригади в кожному. Бригада складалася з 3–5 куренів піхоти, до яких входили технічні й допоміжні відділи. Курінь включав три стрілецькі й кулеметні сотні. Сотня містила в собі три чоти.

Реорганізація армії передбачала створення чіткої структури в артилерійських підрозділах. Всі три корпуси і Початкова команда мали в своєму підпорядкуванні окремі артилерійські частини важких гаубиць, далекобійних і протиповітряних гармат130.

УГА героїчно боролася за незалежність ЗУНР. Бійці української армії проявили себе як хоробрі воїни. Проте, незважаючи на масовий героїзм та здобуті перемоги, УГА не змогла врятувати ситуацію.

Зовнішня політика. Одне з головних завдань, яке стояло перед керівництвом ЗУНР, полягало у забезпеченні визнання ЗУНР на міжнародній арені. Слід було насамперед домогтися визнання ЗУНР країнами-переможцями в Першій світовій війні (Антанта, США) і за їх сприяння припинити агресію з боку Польщі. Вже 1 листопада 1918 р. Українська Національна Рада розпочала розсилати телеграфні ноти про утворення Української держави.

Проводилася робота з налагодження дипломатично-консульських взаємин. Одним з перших відкрито представництво у Києві (діяло до 22 січня 1919 р.), згодом – у Празі (з 18 грудня 1918 р.), у Відні та Будапешті. Основна частина з 15 дипломатичних осередків ЗУНР була створена урядом вже в екзилі.

ЗУНР встановила дипломатичні відносини з Австрією, Німеччиною, Чехословаччиною, Угорщиною, Італією, Ватиканом, США, Канадою, Бразилією. Щоправда, офіційного визнання вони не домоглися, хоча Австрія, Чехословаччина, Румунія фактично вступили із ЗУНР у ділові контакти131.

Однак реальне завдання полягало у визнанні ЗУНР на Паризькій мирній конференції, що мала вирішальний вплив на формування кордонів Європи після Першої світової війни і на якій домінували передусім інтереси Великобританії та Франції. Міжнародно-правове становище ЗУНР ускладнювалося ще й тим, що Австрія за Сен-Жерменською угодою всі свої права на Галичину передала Раді послів Антанти132.

25 червня 1919 р. Рада послів Антанти визнала за Польщею право на окупацію Східної Галичини, «…щоб захистити цивільне населення від небезпеки більшовицьких банд». Проте рада не погодилася на включення краю до складу Польщі, а лише дала можливість полякам правити в краї тимчасово за умови, що вони поважатимуть права населення і нададуть йому повну автономію. Остаточно доля Східної Галичини мала розв’язатися в майбутньому.

Відбувалися контакти й з більшовицькою Росією. Остання, здійснюючи загарбницьку війну проти Директорії, зацікавлена у встановленні прямого зв’язку з Угорською революцією, відправила двічі 7 березня й 9 травня 1919 р. уряду ЗУНР пропозиції щодо встановлення союзу з більшовицьким урядом України. Проте умови, що їх висунув більшовицький уряд України, означали на практиці при їх прийнятті ліквідацію ЗУНР та включення її до складу більшовицької України й перетворення західноукраїнських земель у плацдарм боротьби за європейську пролетарську революцію. Уряд ЗУНР це розумів і відповіді на ці пропозиції не дав133.

Доля західноукраїнських земель вирішувалася на переговорах у Ризі. 18 березня 1921 р. між Польщею, з одного боку, і Росією та Україною, з іншого, було підписано мирну угоду, за якою сторони зобов’язувалися припинити будь-які військові дії; було анульовано Варшавську угоду між Польщею та урядом УНР від 22 квітня 1920 р.; встановлено новий кордон, за яким західноукраїнські землі відійшли до відновленої Другої Речі Посполитої.

У 1921 р. Ліга Націй розглянула проблему Східної Галичини та прийняла рішення, що вона не є частиною Польщі, а Польща є тільки «фактичним мілітарним окупантом Галичини». Ліга Націй передала це питання на остаточний розгляд Ради послів Антанти. Але Рада послів вирішила у 1923 р. передати Галичину Польщі134.

Законодавство. У складних умовах постійної зовнішньополітичної боротьби та війни з Польщею Українська Національна Рада й уряд ЗУНР докладали значних зусиль для формування власної правової системи, організації державно-політичного життя країни. За таких обставин було прийнято розумне рішення – залишити чинним австрійське законодавство, якщо воно не суперечило інтересам і цілям Української держави, але, поряд з цим, розпочався активний процес нормотворчості.

До нормативних актів ЗУНР належать не лише закони, а й ухвали, звернення, рішення УН Ради, а згодом – розпорядження та обіжники Ради Державних Секретарів, розпорядження Диктатора, Уповноважених Диктатора, які мали характер підзаконних актів і були покликані забезпечити функціонування відповідних органів державної влади та місцевого управління135.

Законодавчі акти ЗУНР з точки зору дотримання законодавчої техніки вирізнялися тим, що мали логічну структуру й законодавець дотримувався норм, які регулюють законодавчі процеси, правила та засоби законодавчої техніки. Крім того, зміст правових норм відповідав визначеним у найменуваннях законів предметам їхнього правового регулювання. Фахівці з історії права вказують на деякі недоліків законів: відсутність у них преамбули, де б містилися мотивація їхнього прийняття, акт загальних положень; занадто висока стислість викладу правового матеріалу, а врегулювання тих відносин, яким присвячувався такий акт, часто було неповним136.

Конституційне право. 13 листопада 1918 р. було прийнято «Тимчасовий Основний закон про державну самостійність українських земель бувшої Австро-Угорської монархії». Він складався з 5 артикулів: «Назва», «Границі», «Державна суверенність», «Державне заступництво» та «Герб і прапор». У цих артикулах зазначалося, що «Держава проголошена на підставі права самовизначення народів Українською Національною Радою», територія обіймає «весь простір бувшої Австро-Угорської монархії, заселений переважно українцями». Закріплювалося верховенство влади народу, яка мала здійснюватися через Установчі збори, обрані «на основі загального, рівного, безпосереднього, тайного і пропорційного права голосування без ріжниці полу».

Встановлювалося, що державним гербом мав бути золотий лев на синьому полі, обернений у свій правий бік, а державна печатка має довкола герба напис: «Західно-Українська Народна Республіка»137.

У розвиток конституційного законодавства 4 січня 1919 р. було прийнято декілька конституційних актів, зокрема Закон про утворення Президії Української Національної Ради у складі голови (президента) Ради і 4 його заступників та Закон про утворення Відділу Української Національної Ради у складі президента Ради та дев’яти членів з функціями колективного президента держави. Відділ мав репрезентувати державу в зовнішніх відносинах, призначати членів уряду, приймати їх відставку, підписувати та публікувати закони тощо. Цього ж дня був прийнятий Закон «Про оповіщення законів і розпорядків», яким врегульовувалося питання чинності правових актів та визначався офіційний друкований орган держави – «Вістник державних законів і розпорядків Західної області УН Республіки»138 .

14 квітня 1919р. ухвалено виборчий закон, згідно з яким:

  •  послів (депутатів) належало обирати за національно-пропорційною системою на основі загального, рівного, прямого виборчого права;
  •  голосування було таємним;
  •  активне виборче право надавалося усім громадянам, які на день виборів досягли 21 року;
  •  пасивне право наступало з 25 років139;
  •  конституційний склад Сейму становили 226 послів. Українцям належало 160 місць, полякам – 33, євреям – 27, австрійцям – 6140.

15 лютого 1919 р. прийнято закон ЗУНР «Про мови на її території». Ним встановлювалася українська мова як державна. Вона мала використовуватися в офіційному діловодстві141. Національним меншинам гарантувалося право вільно вживати свою мову під час офіційних відносин з органами державної влади, публічними інституціями й державними установами усно чи письмово, а останнім відповідати громадянам їхньою рідною мовою. Національним меншинам гарантувалося також право вільно розвивати свою мову, культуру, мати бібліотеки, видавництва, часописи та школи142.

За Законом «Про право громадянства Західної області УНР і правовий статус чужоземців» від 8 квітня 1919 р. громадянами вважалися всі, хто на день проголошення закону мав право належності до будь-якої міської або селянської громади143 й проживали там останні п’ять років. В інших випадках рішення про надання громадянства або позбавлення його приймав Держсекретаріат. Іноземці мали право з 26 травня покинути межі ЗУНР144.

Уряд та парламент ЗУНР приділяли увагу розвитку освіти. Було прийнято низку законів, що регулювали діяльність шкіл, умови праці учителів. Протягом січня 1919 р. уряд видав кілька розпоряджень щодо реформування шкільництва та підготовки вчителів. Насамперед було прийнято рішення про перехід діловодства у зовнішніх і внутрішніх відносинах на українську мову. Національні меншини мали ввести у своїх школах як навчальний предмет українську мову, а також і вивчення таких предметів, як історія і географія України. В іншому розпорядженні зазначалося, що до 11 лютого 1919 р. у всіх типах шкіл, які були в Україні, вжити суттєвих заходів щодо їх українізації. З метою подальшого розвитку навчальних закладів надавалася можливість, звернувшись до державного секретаря освіти, утворювати нові приватні школи із зазначенням точних даних: а) особи або товариства, яке буде утримувати школу; б) прізвища і фахової кваліфікації школи, яка збирається керувати цією школою; в) списку вчителів та їхньої кваліфікації; г) приблизного числа учнів, які збираються там навчатися; ґ) приміщення цієї школи. Головними умовами для надання такого дозволу було: а) керівництво й педагогічний колектив мають бути громадянами УНР; б) організація школи повинна в загальних рисах відповідати організації державних шкіл; в) додання декларації, в якій були викладені основні положення керівника і педагогічного колективу про свої обов’язки виконувати закони й розпорядження.

13 лютого 1919 р. був прийнятий Закон «Про одержавлення українських шкіл», а 14 лютого Закон «Про одержавлення українських приватних гімназій і жіночих учительських семінарій», згідно з яким всі школи: громадські, середні, гімназії, реальні, рільничі й інші – оголошувалися державними, а вчителі – державними службовцями. 15 лютого УНР ухвалила резолюцію про влаштування для вчителів курсів українознавства.

Встановлювалися пенсії всім вчителям-пенсіонерам, вдовам і сиротам вчителів. Розміри заробітної плати і пенсії встановлювалися залежно від кваліфікації, стажу роботи і кількості членів сім’ї – утриманців.

Щодо матеріального забезпечення шкіл підручниками було ухвалено Закон «Про організацію державного видавництва книжок (ДВШК)», згідно з яким 1 жовтня 1919 р. на території західної області УНР мали допускатися до використання лише підручники, запроваджені та апробовані цим видавництвом145.

Окремої уваги заслуговує розпорядження про перелік вимог до службовців державного апарату. Ними могли стати:

  •  лише громадяни УНР бездоганної поведінки;
  •  особи, які знають державну мову;
  •  особи віком не старше 40 років (це не стосувалося тих, хто вже працював);
  •  особи, у яких немає судимості та інших видів правопорушень проти громадського порядку й моралі.

Усі прийняті на службу мусили пройти річне стажування, після якого складали екзамен перед спеціальною комісією146.

Соціально-економічне законодавство. 14 квітня 1919 р. було ухвалено Закон «Про земельну реформу». Головні його положення:

  •  конфіскація поміщицьких, монастирських і церковних земель, які перевищували встановлений максимум;
  •  конфісковані землі мали утворити земельний фонд держави, з якого після війни повинні були отримувати землю малоземельні й безземельні селяни, військовослужбовці-інваліди, вдови, сироти тощо;
  •  ліси були одержавлені;
  •  пасовища віддані громадянам.147

Розорений війною в економічному аспекті край стояв перед загрозою голоду. Влада ЗУНР створила так званий харчовий виділ, взяла на облік всі запаси харчування й товарів першої необхідності, організувала їхній розподіл серед населення. Було заборонено вивозити продовольство за межі держави, запроваджено два дієтичні (безм’ясні) дні на тиждень, відкрито дешеві та безкоштовні їдальні для бідноти, дітей і людей похилого віку. У цей час значну продовольчу допомогу західним українцям надала УНР.

Багато було зроблено у сфері охорони здоров’я, освіти. Відкривалися лікарні, поліклініки, школи. У школах запроваджувалися як обов’язкові предмети українська мова, географія та історія України. Передбачалося також право національних меншин на навчання рідною мовою. Планувалося відкрити український університет148.

Отже, незважаючи на складність ситуації, в якій опинилася ЗУНР, її діячі докладали максимум зусиль до справи реформування законодавства. Особливу увагу було приділено конституційному праву. Українці вперше на державному рівні закріпили статус української мови як державної. Водночас необхідно підкреслити, що в ЗУНР гарантувалися права національних меншин, що було значним досягненням для тогочасної політико-правої думки. Викликає й захоплення факт професійного, а не політичного підходу до розробки й прийняття відповідного закону, що забезпечувало його якісний рівень.


Завдання для самостійної роботи:

  1.  Яку роль відіграла галицька інтелігенція у суспільно-політичних процесах на Західній Україні? Проаналізуйте рішення Національної Ради. Дайте характеристику її конституційно-правового статусу.
  2.  Складіть схему центральних та місцевих органів державної влади. Виявіть їх повноваження.
  3.  Прослідкуйте еволюцію форми правління у ЗУНР. З’ясуйте причини таких кардинальних змін.
  4.  Проаналізуйте особливості формування місцевих органів влади. Дайте оцінку вимогам до кандидатів на заміщення посад місцевих чиновників. Якими повноваженнями наділялися повітові комісари?
  5.  Охарактеризуйте судову систему ЗУНР. Дайте оцінку закону «Про скорочення підготовки судової служби». Яке місце займали військово-польові суди у системі судочинства?
  6.  Розкрийте особливості військового будівництва. Виявіть причини високої боєздатності Української Галицької Армії.
  7.  Проаналізуйте зовнішньополітичну діяльність ЗУНР. З’ясуйте причини відсутності її реальної підтримки з боку Антанти. Дайте оцінку Варшавській та Ризькій угодам та їхнім наслідкам для західноукраїнських земель.
  8.  Вивчіть конституційне законодавство ЗУНР. Виділіть його позитивні та негативні боки. Дайте оцінку законодавству, що регулювало державну службу.
  9.  Виділіть особливості розвитку соціально-економічного законодавства та законів, що регулювали питання розвитку освіти й культури.


Нормативно-правові акти часів  ЗУНР.

Статут

Української Національної Ради, прийнятий у Львові 18 жовтня 1918 р.

§ 1. Українська Національна Рада є Конституантою тієї частини українського народу, яка живе в австро-угорській монархії, на цілій його етнографічній території.

      § 2. Українська Національна Рада має право і обов'язок:

а) виконати в хвилі, яку признаєть за відповідну, іменем українського народу австро-угорської монархії, його право самоозначення та рішити про державну долю всіх областей, заселених тим народом;

б) підприняти усі постанови та заходи репрезентативного, законодатного та адміністративного характеру, щоби своє рішення перевести в життя.

      § 3. Українська Національна Рада складається:

а) з членів Палати Панів австрійської Державної Ради, української народности;

б) з усіх українських послів до австрійської Державної Ради з Галичини і Буковини;

в) з українських послів Краєвих Соймів;

г) з відпоручників партійних організацій з усіх українських областей, по трьох з кожної партійної організації.

§ 4. Скликує Українську Національну Раду і проводить на її засіданнях кожночасний голова Української Парляментарної Репрезентації, а у випадку його перешкоди, той, кого голова Української Парляментарної Репрезентації до цього уповноважить.

§ 5. Важніші публічні заяви підписують іменем Української Національної Ради: голова Української Парляментарної Репрезентації, члени Палати Панів, президії усіх українських клюбів парляментарних і сеймових та по одному від поручникові кожної партійної організації.

Прокламація Української Національної Ради

(19 жовтня 1918 р.)

Стоячи на становищі самовизначення народів, Українська Національна Рада, як конституанта, постановляє:

  1.  Ціла етнографічна українська область в Австро-Угорщині, зокрема Східна Галичина з граничною лінією Сяну з влученням Лемківщини, північно-західна Буковина з містами Чернівці, Стро-жинець і Серет та українська полоса північно-східної Угорщини – творять одноцілу українську територію.
  2.  Ця українська національна територія уконституйовується оцим як українська держава. Постановляється поробити приготовані заходи, щоби рішення це перевести в життя.
  3.  Взивається всі національні меншини на цій український области,  причім Жидів призначається за окрему національність, щоби уконституйовалися і негайно вислали своїх представників до Української Національної Ради в кількості, відповідаючій їх числу населення.
  4.  Українська Національна Рада виготовить конституцію для утвореної тим способом держави, на основах: загального, рівного, тайного і безпосереднього права голосування з пропорціональним заступництвом, з правом національно-культурної автономії та з правом заступництва в правительстві для національних меншин.
  5.  Українська Національна Рада жадає, щоби зорганізована оцим в державу українська територія мала безумовно своїх заступників на мировій конференції.
  6.  Теперішньому австро-угорському міністрові заграничних справ гр. Бурянові відмовляється права пересправляти іменем тієї української території.

Відозва

Української Національної Ради (1 листопада 1918 р.)

Український   Народе!

Голосимо тобі вість про твоє визволення з віковічної неволі. Від нині Ти господар своєї землі, вільний горожанин Української Держави.

Дня 19 жовтня твоєю волею утворилася на українських землях бувшої австро-угорської монархії Українська Держава і її найвисша власть, Українська Національна Рада.

З нинішнім днем Українська Національна Рада обняла власть в столичнім місті Львові і на цілій території Української Держави.

Український   Народе!

Доля Української Держави в Твоїх руках. Ти станеш як непо-бідний мур при Українській Національній Раді і відіпреш усі ворожі замахи на Українську Державу.

Заки будуть установлені органи державної власти в законнім порядку, українські організації по містах, повітах і селах мають обняти всі державні краєві і громадські уряди і в імені Української Національної Ради виконувати власть.

Де сього ще не зроблено, дотеперішні неприхильні Українській Державі уряди мають бути усунені.

Всі жовніри української народности підлягають від нині виключно Українській Національній Раді і приказам установлених нею військових властий Української Держави. Всі вони мають стати на її оборону. Українських жовнірів з фронтів відкликається отсим до рідного краю на оборону Української Держави.

Все здібне до оружя українське население має утворити боєві відділи, які або ввійдуть в склад української армії або на місцях оберігатимуть спокій і порядок. Особливо мають бути оберігані залізниці, почта й телеграф.

Всім горожанам української держави без ріжниці народности і віросповідання запоручається горожанську, національну і віроіспо-відну рівноправність.

Національні меншости Української Держави – Поляки, Жиди, Німці – мають вислати своїх відпоручників до Української Національної Ради.

Аж до видання законів Української Держави обов'язують дотеперішні закони, на скільки вони не стоять у противенстві до основ Української Держави.

Як тільки буде забезпечене й укріплене істнування Української Держави, Українська Національна Рада скличе на основі загального, рівного, безпосереднього і тайного виборчого права Установчі Збори, які рішать про дальшу будучність Української Держави.

Склад утвореного Українською Національною Радою кабінету і його програму оголоситься.

Український   Народе! Всі свої сили, все посвяти, щоб укріпити Українську Державу!

Львів, 1 падолиста 1918.

Українська Національна Рада.

Тимчасовий основний закон про державну самостійність українських земель бувшої австро-угорської монархії, ухвалений Українською Національною Радою на засіданню 13 падолиста 1918

Артикул I. Назва

Держава, проголошена на підставі права самоозначення народів Українською Національною Радою у Львові дня 19 жовтня 1918 року, обнимаюча весь простір бувшої австро-угорської монархії, заселений переважно Українцями, має назву Західно-Українська Народня Республика.

Артикул II. Границі

Простір Західно-Української Народньої Республики покривається з українською суцільною етнографічною областю в межах бувшої австро-угорської монархії – то є з українською частиною бувших австрійських коронних країв Галичини з Володимирією і Буковини та з українськими частями бувших угорських столиць (комітатів): Спиш, Шариш, Земплин, Уг, Берег, Угоча і Мармориш, – як вона означена на етнографічній карті австрійської монархії Карла барона Черніга, Etnographische Karte der osterreichischen Monarchie, entworfen von Karl Freiherrn Czernig, herausgegeben von der K.K.Direktion der administrativen Statistik. – Wien, 1855, Mabstab 1:86400.

Артикул III. Державна суверенність

Отся державна територія творить самостійну Західно-Українську Народню Республіку.

Артикул IV. Державне заступництво

Права влади іменем Західно-Української Народньої Республики виконує весь її народ через своє заступництво, вибране на основі загального, рівного, безпосереднього тайного і пропорціонального права голосування без ріжниці пола. На сій основі мають бути вибрані установчі збори Західно-Української Народньої Республики. До часу зібрання установчих зборів виконує всю власть Українська Національна Рада і Державний Секретаріат.

Артикул V. Герб і прапор

Гербом Західно-Української Народньої Республіки є Золотий Лев на синім полі, обернений у свою праву сторону. Державна печать має довкола гербу напис: “Західно-Українська Народня Республика”.

Закон про виділ Української Ради (4 січня 1919 р.)

Українська Національна Рада постановила: §1.

Українська Національна Рада вибирає з-посеред себе Виділ з 9 членів, якому проводить, як десятий член, Президент Української Національної Ради, а на случай його перешкоди найстарший віком його заступник.

§2.

До компетенції Виділу Української Національної Ради належить:

а) іменувати членів правительства;

б) приймати й уділяти їм димісії;

в) виконувати право амнестії й аболіції, а то на внесение Державного Секретаріяту судівництва. В справах військового судівництва може Виділ Української Національної Ради перенести право виконування амнестії на Раду Державних секретарів;

г) іменувати начальників верховних державних урядів цивільних і військових;

д) удостовіряти й оповіщувати закони.

§3.

Виділ Української Національної Ради скликує в міру потреби Президент Української Національної Ради, а в случаю його перешкоди найстарший віком його заступник. Він репрезентує Виділ і підписує його письма.

§4.

Виділ Української Національної Ради вибирається на час її каденції, а влада його гасне з хвилею вибору нового Виділу новою Радою.

§5.

Рішення Виділу западають більшістю голосів, а в случаю рівности голосів стає рішеннєм те внесение, за котрим голосував президент.

До важности рішень треба присутности щонайменше шести членів Виділу.

§6.

Отсей закон входить в силу з днем ухвалення.

Конституційні акти України. 1917-1920. Невідомі конституції України. К., 1992.  С. 97.

Закон

Західноукраїнської Республіки про мови на її території

(15 лютого 1919 р.)

Закон

з дня 15 лютого 1919 р. про уживання мови у внутрішнім і внішнім урядованю державних властей і урядів, публічних інституцій і державних підприємств на Західній області Української Народної Республіки.

Українська Національна Рада постановила:

§ 1. Державною мовою на Західній області Української Народної Республіки є мова українська.

§ 2. Цю мову вживають у внутрішнім і внішнім урядованню всі державні власті і уряди, публічні інституції і державні підприємства.

§ 3. Законно признаним національним меншостям полишається свободу уживання як усно так і в письмах їх матірної мови в урядових зносинах з державними властями і урядами, публічними інституціями і державними підприємствами.

§ 4. Закон цей обов'язує з днем його оповіщення.

За Виділ Української Національної Ради:

Д-р Горбачевський, в. р., Д-р Петрушевич, в. р.


Тематика наукових робіт:

  1.  Державотворча діяльність М. Грушевського.
    1.  Законодавча діяльність часів І Української Народної Республіки.
      1.  Універсали центральної ради: історико-правовий аспект.
        1.  Конституційне законодавство часів національно-визвольних змагань 1917–1920 рр.
        2.  Конституція УНР 29 квітня 1918 р.
        3.  Державотворча діяльність гетьмана П. Скоропадського.
        4.  Правотворча діяльність за часів гетьманату.
        5.  Державотворча та правотворча діяльність Директорії.
        6.  Західноукраїнська Народна Республіка.
        7.  Акт Злуки Західноукраїнської Народної Республіки та Української Народної Республіки.
        8.  Військове будівництво в роки національно-визвольних змагань.
        9.  Реформування судової гілки влади в роки національної революції.
        10.  Правове регулювання розвитку культури в 1917–1920 рр.
        11.  Правовий статус національних меншин в 1917–1920 рр.
        12.  Законодавство про мови в 1917–1920 рр.
        13.  Державо- та правотворча діяльність Н. Махно.


Перелік питань до модульного контролю:

  1.  Створення та діяльність Центральної Ради (весна-літо 1917 р.).
  2.  Формування органів державної влади за часів Центральної Ради.
  3.  Реформування місцевої влади й місцевого самоврядування (весна 1917 – 1918 рр.).
  4.  Зовнішньополітична діяльність Центральної Ради.
  5.  Військове будівництво часів І УНР.
  6.  Судова система часів Центральної Ради.
  7.  Законодавча діяльність Центральної Ради.
  8.  Конституція УНР 29 квітня 1918 р.
  9.  Організація державної влади в Українській державі.
  10.  Місцеве управління за часів гетьманату.
  11.  Судова система Української держави.
  12.  Військове будівництво в Українській державі.
  13.  Зовнішньополітична діяльність гетьмана П. Скоропадського.
  14.  Законодавча діяльність Української держави.
  15.  Державний лад ІІ УНР.
  16.  Місцеве управління часів Директорії.
  17.  Судова влада за Директорії.
  18.  Формування збройних сил за часів Директорії.
  19.  Зовнішньополітична діяльність Директорії.
  20.  Акт Злуки: історико-правова характеристика.
  21.  Законодавство ІІ УНР.
  22.  Передумови створення ЗУНР.
  23.  Формування органів державної влади в ЗУНР.
  24.  Реформування місцевого управління в ЗУНР.
  25.   Судово-прокурорські органи в ЗУНР.
  26.   Військове будівництво: створення Української Галицької Армії.
  27.   Зовнішньополітична діяльність ЗУНР.
  28.  Побудова правової системи ЗУНР.


Тестові завдання для перевірки знань.

Тема № 1.

Державний лад і право І Української Народної Республіки

  1.  Коли було створено Центральну Раду?

а) у лютому 1917 р.;

б) у березні 1917 р.;

в) у квітні 1917 р.;

г) у травні 1917 р.

2. Хто очолив Центральну Раду?

а) В. Винниченко;

б) С. Петлюра;

в) М. Грушевський;

г) П. Скоропадський.

3. І Універсал було прийнято?

а) 7 березня 1917 р.;

б) 10 червня 1917 р.;

в) 7 листопада 1917 р.;

г) 11 січня  1919 р.

4. І Універсал проголосив?

а) незалежність України;

б) створення автономії у складі демократичної Росії;

в) створення Української Народної Республіки;

г) федеративну Україну.


5. Перший український уряд отримав назву?

а) Ради Народних Міністрів;

б) Кабінету Міністрів;

в) Генерального секретаріату;

г) Ради Міністрів.

6. Рішення уряду приймалися у формі:

а) законів;

б) універсалів;

в) звернень;

г) постанов та інструкцій.

7. Що належало до сфери компетенції Генерального секретаріату?

а) законотворча діяльність;

б) здійснення суду;

в) заняття розвідкою й контррозвідкою;

г) внутрішня та зовнішня політика, оподаткування, судоустрій.

8. Яку назву мав вищий судовий орган часів І УНР?

а) Верховний Суд УНР;

б) Генеральний Суд;

в) Суд українського народу;

г) Верховна судова палата.

9. Від імені кого вершився суд в УНР?

а) Центральної Ради;

б) уряду;

в) УНР;

г) народу.

10. Що належало до підсудності революційних військових судів?

а) шлюбно-сімейні справи;

б) цивільні справи;

в) адміністративні справи;

г) кримінальні справи.

11. Коли М. Грушевського було обрано Президентом УНР?

а) 11 січня 1918 р.;

б) 29 березня 1918 р.;

в) 20 квітня 1918 р.;

г) 29 квітня 1918 р.

12. Скільки періодів виділяється у законотворчій діяльності Центральної Ради?

а) 1;

б) 2;

в) 3;

г) 4.

13. Коли розпочався ІІ етап законодавчої діяльності?

а) влітку 1917 р.;

б) після Жовтневого перевороту у Петрограді;

в) з проголошенням незалежності УНР;

г) з прийняттям Конституції УНР.

14. Який Універсал Центральної Ради був конституційної спрямованості?

а) І Універсал;

б) ІІ Універсал;

в) ІІІ Універсал;

г) ІV Універсал.

15. Який Універсал Центральної Ради проголосив створення УНР?

а) І Універсал;

б) ІІ Універсал;

в) ІІІ Універсал;

г) ІV Універсал.

16. Яким Універсалом проголошувалася незалежність УНР?

а) І Універсалом;

б) ІІ Універсалом;

в) ІІІ Універсалом;

г) ІV Універсалом.

17. Хто мав виключне право видавати закони на території УНР згідно із законом «Про порядок видання законів»?

а) Генеральний Секретаріат;

б) Центральна Рада;

в) Мала Рада;

г) Рада Народних Комісарів.

18. Яка виборча система була встановлена в УНР?

а) змішана;

б) мажоритарна;

в) пропорційна;

г) рейтингова.

19. Хто мав право обирати?

а) громадяни України;

б) іноземці;

в) громадяни України, що на день виборів досягнули 18 років;

г) громадяни України, що на день виборів досягнули 20 років.

20. Хто позбавлявся виборчих прав?

а) визнані судом банкрути;

б) землевласники;

в) євреї;

г) не українці за національністю.

21. Яка державна мова була встановлена в УНР?

а) російська;

б) українська;

в) російська, українська й польська;

г) українська й польська.

22. Що було зображено на державному гербі УНР?

а) козак з мушкетом;

б) золотий лев;

в) тризуб князя Володимира;

г) двоголовий орел.

23. Що гарантувала Центральна Рада національним меншинам?

а) квоту в органах влади;

б) національні райони;

в) національно-персональну автономію;

г) право на самовизначення.

24. Згідно із законом Центральної Ради «Про громадянство УНР» в УНР встановлювалося?

а) подвійне громадянство;

б) єдине громадянство;

в) громадянство було відсутнім;

г) за вибором людей.

25. Коли було ухвалено Конституцію І УНР?

а) 11 січня 1918 р.;

б) 29 березня 1918 р.;

в) 20 квітня 1918 р.;

г) 29 квітня 1918 р.

26. Скільки статей мала Конституція УНР?

а) 25;

б) 65;

в) 83;

г) 101.

27. Скільки розділів було в Конституції УНР?

а) 5;

б) 7;

в) 8;

г) 16.

28. Кому належало суверенне право згідно з Конституцією УНР?

а) президенту;

б) уряду;

в) парламенту;

г) народові.

29. Конституція УНР проголосила верховним органом:

а) Центральну Раду;

б) Генеральний Секретаріат;

в) Всенародні Збори;

г) Надзвичайну комісію.

30. Хто формував вищу виконавчу та судову владу в УНР згідно із Конституцією?

а) Центральна Рада;

б) Генеральний Секретаріат;

в) Всенародні Збори;

г) народ України.

31. Яка форма правління створювалася в І УНР?

а) президентська;

б) парламентська;

в) змішана республіка;

г) монархія.

32. Яку назву мав уряд відповідно до Конституції УНР?

а) Кабінет міністрів;

б) Рада Міністрів;

в) Рада Народних Міністрів;

г) Народні Міністерства.

33. Конституція УНР заборонила?

а) тілесні покарання;

б) смертельну кару;

в) конфіскацію майна;

г) все зазначено вірно.


34. На який термін обиралися судді Генерального суду?

а) на 1 рік;

б) на 3 роки;

в) на 5 років;

г) довічно.

35. Скільки департаментів було у Генеральному Суді?

а) 3;

б) 5;

в) 8;

г) 16.

36. На який термін обиралися Всенародні Збори?

а) на 1 рік;

б) на 3 роки;

в) на 5 років;

г) довічно.

37. Скільки було необхідно зібрати підписів для розпуску парламенту?

а) 1 млн.;

б) 2 млн.;

в) 3 млн.;

г) 5 млн.

38. Коли наступала політична правоздатність та дієздатність?

а) з 18 років;

б) з 20 років;

в) з 21 року;

г) з 25 років.

39. Скільки годин мав складати робочий день?

а) 6 годин;

б) 7 годин;

в) 8 годин;

г) 10 годин.

40. Як розвивалося цивільне й кримінальне право часів Центральної Ради?

а) були розроблено та прийнято відповідні кодекси;

б) залишалося законодавство часів Російської імперії;

в) було прийнято лише цивільний кодекс;

г) було прийнято лише кримінальний кодекс.

41. Що негативно впливало на законодавчу діяльність Центральної Ради?

а) брак часу;

б) відсутність бажання;

в) політичні та ідеологічні пристрасті;

г) відсутність досвіду.

42. Який Універсал Центральної Ради скасував приватну власність на землю?

а) І Універсал;

б) ІІ Універсал;

в) ІІІ Універсал;

г) ІV Універсал.

43. Скільки років потрібно було прожити на території України для отримання громадянства?

а) 1 рік;

б) 3 роки;

в) 5 років;

г) 10 років.

44. Хто міг позбавити громадянства УНР?

а) Президент УНР;

б) Голова парламенту;

в) суд;

г) прокурор.

45. Яку економіку бажали будувати діячі Центральної Ради?

а) планову;

б) командно-адміністративну;

в) соціально орієнтовану;

г) ринкову.


Тема № 2.

Українська держава – період гетьманства

1. Коли до влади прийшов П. Скоропадський?

а) 11 січня 1918 р.;

б) 29 квітня 1918 р.;

в) 29 травня 1918 р.;

г) 14 листопада 1918 р.

2. Яку назву отримала держава часів П. Скоропадського?

а) Гетьманщина;

б) Українська Народна Республіка;

в) Українська держава;

г) Україна.

3. Що належало до повноважень гетьмана?

а) очолювати виконавчу та законодавчу владу;

б) бути головнокомандувачем;

в) здійснювати зовнішню політику

г) все зазначено вірно.

4. Якій власності надавав пріоритет гетьман?

а) державній;

б) колективній;

в) приватній;

г) комунальній.

5. Яку назву мав уряд?

а) Генеральний Секретаріат;

б) Народний секретаріат;

в) Кабінет Міністрів;

г) Рада Міністрів.

6. Чим займалося міністерство сповідань?

а) справами безпеки;

б) справами релігії;

в) виробленням економічної стратегії;

г) виробленням правил торгівлі.

7. Що характерно для періоду гетьманства?

а) відсутність досвіду;

б) розвиток законодавства;

в) розвиток інституту державної служби;

г) розвиток тісних стосунків з радянською Росією.

8. Що було покладено в основу прийняття на державну службу?

а) національність кандидата;

б) політичні погляди;

в) професійність;

г) соціальне походження.

9. Що мали зробити особи, які вступали на державну службу?

а) внести плату за прийняття на роботу;

б) відмовитися від політичних переконань;

в) відмовитися від релігійних переконань;

г) скласти присягу на вірність Українській державі.

10. Зі скількома державами було встановлено дипломатичні відносини за часів гетьманства?

а) 10;

б) 12;

в) 15;

г) 20.

11. Кому належала повнота влади на місцях?

а) губернатору;

б) радам;

в) старостам;

г) комісарам.

12. Що таке Державний Сенат часів П. Скоропадського?

а) законодавчий орган;

б) вищий судовий орган;

в) орган у релігійних справах;

г) вища економічна установа.

13. Які вимоги були до кандидатів на заміщення посади у Державному Сенаті?

а) стаж роботи у сфері права – 10 років;

б) стаж роботи у сфері права – 15 років;

в) стаж роботи – 20 років;

г) стаж роботи – 25 років.

14. Як функції покладалися на Державну варту?

а) розвідувальні;

б) контррозвідувальні;

в) охоронні;

г) все зазначено вірно.


15. Яких прав позбавлялися військовослужбовці?

а) активного та пасивного виборчого права;

б) правоздатності;

в) дієздатності;

г) вільного пересування.

16. З кого комплектувалася сердюцька дивізія?

а) з українців;

б) з російських офіцерів;

в) з селян-хліборобів;

г) з іноземців.

17. Хто остаточно затверджував законопроекти?

а) Отаман-Міністр;

б) Голова парламенту;

в) Гетьман;

г) Державний секретаріат.

18. Який орган очолював українське козацтво?

а) Гетьман;

б) Кошовий отаман;

в) Велика козацька рада;

г) Президент.

19. Хто очолював кіш губернії?

а) гетьман;

б) курінний;

в) кошовий;

г) губернатор.


20. В який царині гетьман прийняв найбільшу кількість законів?

а) кримінальне право;

б) цивільне право;

в) аграрне право;

г) у галузі забезпечення культури та освіти.

21. Чим займалося Міністерство юстиції?

а) розробкою кошторису;

б) підготовкою рішень гетьмана;

в) виробленням правничої термінології;

г) питаннями забезпечення армії.

22. Що було покладено в основу законодавства часів Української держави?

а) законодавство Центральної Ради;

б) німецьке законодавство;

в) законодавство російської держави;

г) законодавство І УНР.

23. Хто мав право законодавчої ініціативи?

а) гетьман;

б) міністерства;

в) міністр внутрішніх справ;

г) гетьман і міністерства.

24. Коли набирав чинність закон згідно із «Законом про тимчасовий державний устрій України»?

а) з дня прийняття;

б) через місяць після публікації;

в) з моменту, вказаному в самому законі;

г) через 10 днів після публікації.

25. Як можна було скасувати закон?

а) відповідним рішенням гетьмана;

б) волею народу;

в) новим законом;

г) рішенням Ради Міністрів.


Тема № 3.

УНР часів Директорії та її право

1. Коли було утворено Директорію?

а) 14 вересня 1918 р.;

б) 14 жовтня 1918 р.;

в) 14 листопада 1918 р.;

г) 14 грудня 1918 р.

2. Коли П. Скоропадський зрікся влади?

а) 14 вересня 1918 р.;

б) 14 жовтня 1918 р.;

в) 14 листопада 1918 р.;

г) 14 грудня 1918 р.

3. Що передбачала «Декларація Української Народної Республіки» від 26 грудня 1918 р.?

а) відміну усіх нормативних актів гетьманату;

б) встановлення монархізму;

в) оголошення війни радянській Росії;

г) встановлення посади президента.

4. «Декларація Української Народної Республіки» від 26 грудня 1918 р. встановлювала:

а) 6-тигодинний робочий день;

б) 8-мигодинний робочий день;

в) 9-тигодинний робочий день;

г) 10-тигодинний робочий день.


5. Директорія вирішила земельне питання так:

а) передала у власність поміщикам;

б) передала селянам за викуп;

в) передала селянам без викупу;

г) створила колгоспи.

6. Хто очолив Директорію під час її створення?

а) М. Грушевський;

б) В. Винниченко;

в) С. Петлюра;

г) Є. Петрушевич.

7. Що було покладено в основу розбудови держави Директорією?

а) робітничий принцип;

б) селянський принцип;

в) солдатський принцип;

г) трудовий принцип.

8.Кого було зараховано до експлуататорів згідно із «Декларацією»?

а) селян;

б) куркулів;

в) робітників;

г) буржуазну інтелігенцію.

9. Яку назву отримав парламент?

а) робітничий конгрес;

б) трудовий конгрес;

в) військовий конгрес;

г) установчі збори.


10. Яку назву мав виконавчий орган?

а) Народний комісаріат;

б) Генеральний Секретаріат;

в) Рада Міністрів;

г) Рада Народних Міністрів.

11. Коли було підписано Варшавський договір?

а) 22 січня 1919 р.;

б) 9 квітня 19191 р.;

в) 21 квітня 1920 р.;

г) 16 листопада 1920 р.

12. Що передбачала Варшавська угода?

а) поділ України на дві частини;

б) входження УНР до складу Польщі;

в) територіальні поступки на користь Польщі;

г) союз із Антантою.

13. Хто займався підготовкою законопроектів?

а) відповідні міністерства;

б) гетьман;

в) отаман;

г) Трудовий конгрес.

14. До якої форми правління схилялися діячі Директорії?

а) президентської республіки;

б) парламентської республіки;

в) змішаної республіки;

г) конституційної монархії.


15. Якими повноваженнями наділявся Голова Директорії?

а) затвердженням законів;

б) скликанням парламенту;

в) здійсненням суду;

г) розробка бюджету.

16. Якими правами наділялася Державна Народна Рада?

а) законодавчими;

б) виконавчими;

в) судовими;

г) контролюючими.

17. На який термін обиралася Державна Народна Рада?

а) на 6 місяців;

б) на 1 рік;

в) на 2 роки;

г) на 3 роки.

18. Що належало до функцій Державної Народної Ради?

а) оголошення війни та миру;

б) розгляд та затвердження міжнародних угод;

в) обговорення бюджету;

г) все зазначено вірно.

19. Цивільне законодавство часів Директорії регулювалося?

а) законами Центральної Ради;

б) законами Гетьманщини;

в) власними законами;

г) Х томом Зводу Законів Російської імперії зі змінами.

20.Яку власність на землю скасовувала Директорія?

а) колективну;

б) державну;

в) приватну;

г) комунальну.

21. Яка вища міра покарання застосовувалася у часи Директорії?

а) безстрокова каторга;

б) вислання за межі країни;

в) смертельна кара;

г) штраф.

22. На що насамперед були спрямовані кримінальні норми?

а) на злочини проти особи;

б) на майнові злочини;

в) на злочини проти держави;

г) на злочини проти особи.

23. Цивільне законодавство часів Директорії регулювалося:

а) законами Центральної Ради;

б) законами Гетьманщини;

в) власними законами;

г) Кримінальним уложенням 1903 р.

24. Яка причина відсутності власних кодифікованих актів?

а) закони приймалися у разі необхідності на конкретні обставини;

б) відсутність бажання займатися кодифікацією;

в) відсутність досвідчених кадрів;

г) проблеми з часом.

25. У національному питанні Директорія:

а) ігнорувала його;

б) поновила дію законодавства Центральної Ради;

в) розробила власне законодавство;

г) проводила репресії.

26. Хто наділявся повноваженням приймати закони?

а) Державна народна Рада;

б) Державний секретаріат;

в) Рада Народних Комісарів;

г) Державна народна рада й Рада народних міністрів.

27. Які повноваження покладалися на державних інспекторів, що діяли в армії Директорії?

а) очолювати військовий трибунал;

б) повинні були інформувати про ситуацію у військах;

в) здійснювати контроль за судами;

г) допомагати місцевим владам збирати харчі.

28. Що негативно впливало на державо- та правотворчу діяльність Директорії?

а) російські офіцери;

б) російські чиновники;

в) відсутність консолідації українських політичних сил;

г) відсутність стабільної грошової одиниці.

29. Яка мова була державною за часів Директорії?

а) російська;

б) польська;

в) українська;

г) німецька.

30. Коли було прийнято рішення про створення регулярних збройних сил?

а) 24 листопада 1918 р.;

б) 14 грудня 1918 р.;

в) 22 січня 1919 р.;

г) 27 травня 1919 р.


Тема № 4.

Західноукраїнська Народна Республіка та її право

1. Коли Австро-Угорщина перетворилася на багатонаціональну федеративну державу?

а) у 1867 р.;

б) у 1914 р.;

в) у 1918 р.;

г) у 1919 р.

2. Яку назву отримали представницькі органи на «Коронних землях»?

а) Установчі Збори;

б) Центральна Рада;

в) Національна Рада;

г) Генеральна Рада.

3. Хто очолив Українську Національну Раду?

а) М. Грушевський;

б) В. Винниченко;

в) Є. Петрушевич;

г) А. Волошин.

4. Коли виникла назва «Західноукраїнська Народна Республіка»?

а) 1 листопада 1918 р.;

б) 9 листопада 1918 р.;

в) 14 листопада 1918 р.;

г) 1 грудня 1918 р.


5. Коли було укладено Акт злуки?

а) 14 листопада 1918 р.;

б) 14 грудня 1918 р.;

в) 3 січня 1919 р.;

г) 22 січня 1919 р.

6. Що передбачав Акт злуки?

а) приєднання ЗУНР до складу Польщі;

б) ліквідацію ЗУНР;

в) об’єднання ЗУНР й УНР в єдину державу;

г) об’єднання Галичини та Буковини в єдину державу.

7. До складу якої держави перейшла Північна Буковина з санкції Антанти?

а) Румунії;

б) Польщі;

в) Росії;

г) Чехословаччини.

8. До складу якої держави відійшло Закарпаття?

а) Румунії;

б) Польщі;

в) Росії;

г) Чехословаччини.

9. До якого року проіснували державні установи ЗУНР?

а) 1919 р.;

б) 1920 р.;

в) 1922 р.;

г) 1923 р.

10. Хто був диктатором у ЗУНР?

а) М. Грушевський;

б) В. Винниченко;

в) Є. Петрушевич;

г) А. Волошин.

11. Яку назву мав уряд ЗУНР?

а) Народний секретаріат;

б) Державний секретаріат;

в) Генеральний Секретаріат;

г) Рада міністрів.

12. Кому належала вища представницька влада в повіті?

а) старості;

б) війту;

в) комісару;

г) голові.

13. Який мінімальний вік встановлювався для кандидатів на службу у державному апараті?

а) 25 років;

б) 30 років;

в) 35 років;

г) 40 років.

14. На який термін встановлювалося випробування для кандидатів на службу в державному апараті?

а) на 3 місяці;

б) на 6 місяців;

в) на 1 рік;

г) було відсутнім.

15. Скільки було створено судових округів?

а) 10;

б) 12;

в) 15;

г) 20.

16. Яку назву отримала армія ЗУНР?

а) Українська Галицька Армія;

б) Українські січові стрільці;

в) Українське військо;

г) Збройні сили ЗУНР.

17. Що було характерно для законодавства ЗУНР?

а) розроблялося нове;

б) ліквідовувалося законодавство Австро-Угорщини;

в) залишалося австрійське, якщо воно не перечило інтересам і цілям ЗУНР;

г) поширювалося законодавство Польщі.

18. Кому належала вища влад в ЗУНР?

а) президенту;

б) диктатору;

в) народу;

г) парламенту.


19. Яка виборча система була встановлена у ЗУНР?

а) мажоритарна;

б) пропорційна;

в) змішана;

г) рейтингова.

20. Яку назву мав отримати парламент в ЗУНР?

а) Центральна Рада;

б) Установчі збори;

в) Верховна рада;

г) Державна рада.

21. Що мало стати державним гербом?

а) тризуб;

б) золотий лев на синім полі;

в) золотий лев;

г) козак з мушкетом.

22.Скільки артикулів мав «Тимчасовий Основний закон про державну самостійність українських земель бувшої Австро-Угорської монархії»?

а) 5;

б) 10;

в) 15;

г) 18.

23. Хто отримував активне виборче право?

а) лише чоловіки;

б) чоловіки та жінки;

в) усі громадяни;

г) усі громадяни, що досягнули 20 років.

24. З якого віку наступало пасивне виборче право?

а) 21 рік;

б) 23 років;

в) 25 років;

г) 28 років.

25. Яка мова проголошувалася державною в ЗУНР?

а) польська та українська;

б) лише українська;

в) лише польська;

г) лише німецька.

26. Хто отримував право на громадянство?

а) всі, хто народився на території Австро-Угорської імперії;

б) всі, хто виявив бажання;

в) всі, хто на день прийняття закону належав до будь-якої міської або селянської громади;

г) лише українці.

27. Що гарантувалося національним меншинам у ЗУНР?

а) обирати й бути обраними;

б) право навчання рідною мовою;

в) право на звернення рідною мовою до державних установ;

г) все зазаначено вірно.

28. Хто приймав рішення про надання громадянства?

а) МВС;

б) Держсекретаріат;

в) Сейм;

г) паспортний стіл.

29. Якими мовами мали публікуватися закони?

а) російською;

б) українською;

в) українською та польською;

г) українською, польською, єврейською та німецькою.

30. Закон «Про земельну реформу» передбачав?

а) недоторканність приватної власності на землю;

б) викуп землі у поміщиків;

в) конфіскацію великих землеволодінь;

г) створення хутірських господарств.

31. Хто міг розраховувати на виділення землі з державного фонду?

а) селяни;

б) робітники;

в) безземельні;

г) безземельні, інваліди першої світової війни.

32. Які заходи здійснювалися керівництвом ЗУНР у розв’язанні продовольчої проблеми?

а) конфіскація;

б) утворювали продовольчі відділи;

в) ліквідовували приватну торгівлю;

г) вводили продрозкладку.

33. У якому місті планувалося відкрити перший український університет?

а) в Ужгороді;

б) у Львові;

в) у Станіславі;

г) у Чернівцях.

34. Хто призначав прокурора?

а) парламент;

б) президент;

в) секретаріат юстиції;

г) Державна рада.

35. Кому підпорядковувалися нотаріальні контори?

а) парламенту;

б) секретаріату юстиції;

в) секретарю внутрішніх справ;

г) прокуратурі.

36. Яку назву мав вищий військовий суд?

а) верховний суд;

б) військовий трибунал;

в) трибунал;

г) суд військових присяжних.

37. Хто мав затвердити смертельні вироки, винесені військово-польовими судами?

а) прокурор;

б) секретаріат юстиції;

в) Держсекретаріат;

г) президент.

38. Де мав розташовуватися Вищий суд?

а) у Львові;

б) у Станіславі;

в) у Чернівцях;

г) у Тернополі.

39. Хто очолював збройні сили?

а) Генеральний штаб;

б) Генеральна військова рада;

в) Генеральні хорунжі;

г) полкова рада.

40. Скільки корпусів було утворено в Українській Галицькій Армії?

а) 1;

б) 2;

в) 3;

г) 6.


ВИСНОВКИ

Події 1917–1921 рр. стали закономірним результатом розвитку українського національного руху ХІХ–початку ХХ ст. Повалення монархії та імперії в Росії викликало багато надій серед українських громадських та політичних лідерів на покращення життя, на встановлення нового статусу для багатостраждальної України. Березень 1917 р. став часом консолідації усіх сил, яким не була байдужа доля українських земель й українців. Наслідком цих процесів було проголошення утворення Української Центральної Ради на чолі з найавторитетнішим діячем того часу М. Грушевським. Логічним завершенням державотворчих процесів 1917 р. стало проголошення незалежності України на початку січня 1918 р.

На жаль, укладення мирної угоди з Німеччиною та Австро-Угорщиною не стало гарантом політичної стабільності та укріплення української державності, а навпаки призвело до погіршення внутрішньої ситуації, як результат – державний переворот 29 квітня 1918 р. й проголошення Української держави на чолі з гетьманом П. Скоропадським.

Існування Української держави характеризувалося проведенням низки реформ. Зокрема її лідер П. Скоропадський ставив за мету налагодити безперебійну роботу всієї вертикалі влади, робив головний наголос на сильній владі гетьмана, розбудові армії, недоторканності приватної власності тощо. Звісно, що такі дії П. Скоропадського не могли викликати захват у німецько-австрійської окупаційної влади, а також у лівих політичних сил. Водночас українські національні партії бачили в особі гетьмана ставленика колишнього царського режиму, асоціювали його з русифікатором, хоча така позиція не до кінця відповідає дійсності. Загальновідомо, що в період Української держави відбулося відкриття більше, ніж 150 українських гімназій, Академії наук тощо. У кадровій політиці гетьман був змушений призначати на посади проросійськи налаштованих чиновників, адже серед патріотично налаштованих українців був відсутній реальний кадровий потенціал. Такий стан справ був викликаний важкою спадщиною Російської імперії, коли в ній докладалося максимум зусиль для знищення всього українського.

Наслідком усіх протиріч стало формування негативного ставлення до П. Скоропадського, що призвело до повалення Української держави та приходу до влади Директорі й відродження ІІ УНР.

Зміна влади в Наддніпрянській Україні збіглася з активізацією державотворчих процесів у Західній Україні, що закінчилося проголошенням у листопаді 1918 р. ЗУНР. Незабутньою подією початку 1919 р. став Акт Злуки двох Україн. Цей історичний факт підкреслив, що незважаючи на столітнє перебування українських земель у складі різних держав українці не втратили свого коріння, свідомості й прагнення до життя в межах однієї суверенної держави.

Складна внутрішня ситуація та невдала зовнішньополітична діяльність Директорії та уряд ЗУНР призвела наприкінці 1920–на початку 1921 рр. до поразки національно-визвольних змагань й розчленування західноукраїнських земель Польщею, Румунією та Чехословаччиною, а на решті території було встановлено радянську владу.

Боротьба за власну державу в 1917–1921 рр. відбувалася у вкрай складних умовах: за відсутності державотворчого досвіду, згуртованості народу, зовнішньополітичної підтримки. Крім того, на заваді українській державі стали політичні амбіції окремих лідерів, громадянська війна, іноземна інтервенція, допомога українським більшовикам з боку російських однопартійців. Всі згадані чинники в кінцевому результаті призвели до втрати можливості відродити Українську державу.

Окремо слід наголосити, що події 1917–1921 рр. – це час героїчної боротьби українського народу за власну державу, період самопожертви в ім’я майбутнього покоління. Незважаючи на поразку, здобутий досвід став одним із головних лейтмотивів українського національно-визвольного руху ХХ ст., який закінчився проголошенням незалежності в серпні 1991 р.


  1.  Історія держави і права України / За ред. В.Я. Тація, А.Й. Рогожина. – К.: Видавничий дім ІнЮРЕ, 2000. – С. 58–59.
  2.  В. Гончаренко, Законодавчі органи в Українській Народній Республіці // Вісник Академії правових наук України. – 2006. – № 2. – С. 61–71.;
  3.  Всі наведені навчальному посібнику нормативно-правові акти були запозичені з Хрестоматії з історії держави і права України: Навч. посібник для студентів юридичних спеціальностей вищих навчальних закладів / За ред. В. Д. Гончаренка. – 3-тє вид., перероб. Уклад. В. Д. Гончаренко, О. Д. Святоцький. – К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 2003. – 800 с.
  4.  Грабовська Г. Законодавче закріплення функціонування освіти в період ЗУНР // http://www.lex-line.com.ua/?go=article&id_year=3&id_rozdil=15&id_pidrozdil=101&id_pidrozdil2=0.
  5.  Дещинський Л.Є., Панюк А.В. Міжнародні відносини України: історія і сучасність. – Львів: Вид. Національного університету «Львівська політехніка», 2001. – С. 167–169.
  6.  Єрмолаєв В.М. Вищі представницькі органи влади в Україні (історико-правове дослідження). – Харків: Право, 2005. – С. 230.
  7.  Єрмолаєв В.М. Про законодавчу діяльність Української Центральної Ради // Вісник Одеського інституту внутрішніх справ. – 2004. – № 1. – С. 178.
  8.  Закон Західноукраїнської Республіки про мови на її території // Хрестоматія з історії держави і права України. – Т. 2. Лютий 1917 р. – 1996 р.: Навчальний посібник для юрид. вищих навч. закладів і фак.; У 2 т. / За ред. В.Д. Гончаренка. – К.: Ін Юре, 1997. – С. 103–104.
  9.  Закон Центральної Ради «Про порядок видання законів» // Хрестоматія з історії держави і права України. – Т.2. Лютий 1917 р. – 1996 р.: Навчальний посібник для юрид. вищих навч. закладів і фак.; У 2 т. / За ред. В.Д. Гончаренка. – К.: Ін Юре, 1997. – С. 32.
  10.  Землянська В. Судове законодавство Директорії // Право України. – 2000. – № 1. – С. 125–128.
  11.  Іванов В.М. Історія держави і права України: Підручник. – К.: МАУП, 2007. – С. 306.
  12.  ІІІ Універсал Центральної Ради (7 листопад 1917 р.) // Хрестоматія з історії держави і права України. – Т.2. Лютий 1917 р. – 1996 р.: Навчальний посібник для юрид. вищих навч. закладів і фак.; У 2 т. / За ред.. В.Д. Гончаренка. – К.: Ін Юре, 1997. – С. 23.
  13.  Історія держави і права України / За ред.. В.Я. Тація, А.Й. Рогожина. – К.: Видавничий дім ІнЮРЕ, 2000. – С. 65.
  14.  Історія державності України: Експериментальний підручник / За заг. ред. О.М. Бандурки, О.Н. Ярмиша. – Харків: ТОВ Одіссей”, 2004. – С. 371–372.
  15.  Історія України: нове бачення / За ред. В.А. Смолія. – К.: Вид. «Україна», 1996. – Т. 2. – С. 4 – 5.
  16.  Калініченко В.В., Рибалка І.К. Історія України. Частина ІІІ: 1917–2003 рр.: Підручник для історичних факультетів вищих навчальних закладів. – Х.: ХНУ ім. В.Н. Каразіна, 2004. – С. 19.
  17.  Конституція Української Народної Республіки (29 квітня 1918 р.) //